Latin

Крапля крові - 07

Total number of words is 4263
Total number of unique words is 2075
29.6 of words are in the 2000 most common words
41.1 of words are in the 5000 most common words
47.7 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
знаю, для чого ти клопочешся біля мене?
Ти хочеш побачити в моє скельце, який ти
великий. Припускаю - побачиш. Та завдяки
кому возвеличишся ти?”
- Брешеш. Я побачу не себе, а інших. Всіх
нас. Всі разом ми справді великі. Ми
возвеличуємось, конструюючи вас, ми
щодень віддаляємося од вас…
“Тоді чому ж ти так часто сумуєш в оцій
кімнаті? Чому в твоїх очах плеска
туга?”
- Це туга… Туга по недосконалості
зробленого, по тому, що мусив би
зробити. “Тобто по геніальному?”
- Називай, як тобі хочеться.
“Ти думаєш, ви колись подолаєте її?”
- Цього я не знаю.
“І ви вклали собі в голову, що,
конструюючи нас, ви все більше
віддаляєтесь од свого першороду? Ти
гадаєш, ніби втік від отих,
чотириногих?”
- Так, утік. Ми й втекли тому, що думали
не лише за себе, а за всіх. За всіх тих,
котрі за скельцями. Ми жертвували
своїми життями заради інших життів. Ми -
червоні кров'яні тільця. Ми - фаги. Ми
пожирали бактерії, ми гинули, щоб жили
наші брати.
“Так, ви - фаги. Ви сліпі, вас штовхає
темна, не відома вам, неосмислена сила.
Ви не знаєте, що сила та - фатальна”.
- Але ми маємо розум, саме він і підвівся
над світом, він переміг. Колективний
розум людства.
“Чому ж тоді він знищує себе? Чому
вкорочує віку людині? Тобто самому
собі. Для чого він вигадав бомбу?…
Хочеш, я скажу, що володіє вами. Вами
володіє страх смерті, самотності, страх
інших людей. І більше нічого. Ви безсилі
перед хибно названою вами неживою
матерією. Бо ви самі - лише часточка її.
Ви й досі не розгадали, що таке життя, що
таке матерія. Бо сього не можна
розгадати. Це схоже на те, як, скажімо,
камінна порошина спробувала б
розгадати, що таке камінь. Частина не
знає законів цілого. Порошинку завтра
втопчуть в багно, спалять на вогні, а
камінь лежатиме вічно. Ти зрозумів
мене? Сам процес намагання пізнати себе
- теж мить, краплинка матерії”.
- Але ж ти кажеш: камінь вічний. А
значить, вічно від нього відпадають і
порошини. Виходить, що органічне життя
теж вічне. Воно є приналежністю
матерії. Матерія створена так, що вона
обов'язково викликає життя. Отже, ми теж
вічні. Не тут, на землі. А там - скрізь.
Спалахувала лампочка, клацали по
металу плоскогубці. Опонент мовчав. І
вже по довгій паузі:
“Це твоє відкриття?”
- Так.
Холод не почув, як скрипнули двері.
Кинувся, аж коли за спиною пролунав
металевий брязкіт. Оглянувся. В
яскравому світлі лампочки побачив
вибалушені жахом очі, широко
розставлені руки. На підлозі
поблискувала в'язка ключів.
- Чого ви, Харитино Артемівно?
- Я… Тобто… Ви самі?…
- А, - посміхнувся Холод. - Книжку вголос
читаю.
- Слава тобі господи, - перехрестилась
прибиральниця, поволі заспокоюючись. -
А я слухала-слухала під дверима… Хіба
тепер, думаю, довго. Така нервенна
робота… Аж знов, слава богу.
- А чого знову? - поцікавився Прокіп
Гордійович.
- Та от… - Тітка переступила поріг,
підібрала ключі. - І вчора мені
притичина. Зібралася на роботу, вийшла
на ганок, аж глядь - під грушею
сусідський парубійко, Вадим. Ніде ані
лялечки, на сьому ще тільки повертало.
Думаю, грушок назбирать вибіг. А він
стоїть і дивиться кудись. Та так люто…
Мене не бачить… А тоді кулаком - тиць. І
знов: тиць, тиць. Скік убік, скік назад -
і вп'ять кулаком. А перед ним же, як ото
лектор читав, один ехвір.
“Сердешненький, - думаю, - отакий
молодий”. Мене й жаль і острах бере. Ще
мене отак тицьне - кісток не збереш.
Вернулася, побудила сусідів. За стіною
в мене участковий живе. Подивився він у
вікно та як зарегоче: “То, каже, Вадька
з бокси тренується”.
Холод не втримався, посміхнувся й собі.
- А чого ви так рано на роботу виходите? -
запитав він.
- Апарата вмикаю дихального. Він же дві
години гріється. Я ввімкну, а тоді ще
дрімаю до дев'яти.
На високе Холодове чоло набігла крута
складка.
“От і вся філософія часу, - думав,
несамохіть згинаючи й розгинаючи мідну
платівку. - Щоденно вкрадені дві
години…”
Тітка Харитина пішла, а він ще довго
стояв, крутив у руках пластинку, а в
голові - гірку думку. Відтак професорів
блукаючий погляд упав на будильник.
Його він заводив, коли боявся
запрацюватися, спізнитися кудись на
призначену годину. Взяв будильника,
відгвинтив кришку. Потім відшукав
виток тонкого дроту, приніс з комірчини
паяльну лампу.
Стрілка його ручного годинника оббігла
один раз, коли він скінчив роботу. Ще
десять хвилин - на встановлення,
підведення дротів до апарата Бюлау.
Тепер можна покликати тітку Харитину.
- Харитино Артемівно, - сказав, коли та
зайшла до кімнати. - Від сьогодні ви
приходитимете на роботу о дев'ятій.
- А… апарат? - тітка нічого не розуміла,
кліпала повіками.
- Вмикатиметься сам, автоматично. Зараз
ми перевіримо. Маємо без трьох хвилин
п'ять. Бюлау повинен ввімкнутися рівно
о п'ятій…
Мабуть, тому, що чекали, обоє здригнули,
коли заторохтів дзвінок. Йому у
відповідь сухо клацнув вмикач, загудів
апарат.
Холод перевів стрілку будильника на
сім.
- Ви скажіть тим, хто працюватиме на
Другій зміні, щоб заводили на ніч
пружину дзвінка.
Тітка стояла, вражена не менше, ніж
годину тому, коли слухала під дверима. В
очах і подив, і захоплення, і щира
людська вдячність.
- Для чого ви… Я й так… - Ледве-ледве
ворушила губами, не знаючи, як
подякувати.
Холод повернувся до кімнатки в
лабораторію, сів у куток за маленький
столик. Там - дописаний до половини
аркуш, ручка, але він ще довго не брав
її. Хороше йому почувалося на душі, так
хороше, немов звершив щось
велике-велике, немов побачив те, що
шукав роками. Хоч і знав - дрібничка,
маленький промінчик. Але він грів
дужче, ніж інколи велике багаття.
Але потім прийшли інші думки. Втікаючи
від них, силоміць занурився в
розрахунки. Аж поки поволі не забув за
все.
Запрацювався допізна. Вечеряв у
ресторані, замовив сто п'ятдесят
грамів. Він ніколи не втікав від чарки,
але любив, щоб вона стояла на веселім
товариськім столі, де добра бесіда,
журна пісня. А сьогодні випив сам. З
смутку, з тихої радості.
А потім довго блукав вечірнім містом.
Вийшовши на горб, звідки видно будинок,
побачив у вікнах своєї квартири світло.
“Олег”. Лунко вдарило серце, він пішов
швидко, а вже від другого поверху майже
біг. Рвонув двері, переступив поріг і
мало не спіткнувся на рівному. Посеред
кімнати стояла Ольга.
Вона чекала на нього. На мить в її очах
спалахнув вогник замішання і згас.
- Де Олег? Я одержала твого листа. Він до
мене не приїздив.
- У Килини. - Тепер Прокіп Гордійович був
певний, що син там. Більше йому податись
нікуди. Це добре, що Олег у Килини.
Найбільше батько боявся, щоб син не
поїхав до матері.
- Мабуть, посварилися?
- Трохи, - відповів коротко. Він стояв
біля дверей, нецеремонно розглядав
колишню дружину. Так, роки прошуміли й
над нею. Але, мабуть, не гнули, не
торсали. Вона не обважніла тілом:
струнка, свіжа. І зморщок майже не видно
на обличчі. Либонь, стежить за собою
пильно.
Прокіп Ґордійович вийшов у коридор,
почепив на вішалку плаща і капелюха.
Повертатися не поспішав. Розчісував
гребінцем цупке волосся, приборкував
розвихрені стрічею думки.
П'ятнадцять літ промчали нашмаганими
кіньми. Він думав, що відлуння стукоту
їхніх копит по тому першому мосту давно
вмерло, що й міст струхлявів. А зараз…
Щось затремтіло в ньому, ласкаві й
неласкаві спогади тиснулись до серця. І
вже воно - безвольне, хлипке…
Силою волі струснув себе, прогнав
хвилинну замрію.
“Папуга ти, папуга, - повертався думкою
в звичну колію. - Виявляється, ти ще, мов
ішачок, здатний бігти за пучком сіна.
Тоді наступи собі на хвіст…”
“Невже ти можеш хоч на мить повірити,
що її привела сюди тривога за Олега? За
п'ятнадцять років вона не написала
п'ятнадцяти листів”.
“Тоді що?”
Мало-помалу в його голові вироївся
здогад. Але він поки що не давав йому
повної волі, - здогад потребував
перевірки.
- Ти вечеряла?-запитав, повертаючись до
кімнати.
- Вечеряла. Я вже чекаю давно. Ота тітка,
двірничиха, Оксеня чи як її, не хотіла
відчиняти. Аж поки я їй не ска'зала, що
дзвонила тобі. Я таки й дзвонила, але не
додзвонилася. Ти ж не боїшся, що я тебе
пограбую? - засміялася.
- Все, що могли, в мене вже пограбували, -
відповів у тон. - Решту ж я не віддам.
- А мені здавалося, іноді буває приємно,
коли тебе грабують? -повела примхливою
бровою.
Тепер його здогад прийшов до свого
кінця.
Прокіп Гордійович гаразд пригадує
колишню Ольгу. Вона взагалі відчувала,
де сходинки вгору міцні, а де трухляві.
В цьому Холод впевнився незабаром по
своєму одруженню.
І все ж собі обрала сходинку ненадійну.
Отак часто буває в житті. “Щось
вломилося в твоєму “малиновому”
житті. І ти, голубонько, зняла з горища
стару, заіржавілу пастку. Але вдруге
миша в неї лізти не хоче”, - подумав,
викладаючи на стіл з кишені цигарки.
Ольга взяла одну.
- Ти куриш?
- Як отой твій приятель, Олександр? Він і
зараз чужі курить? Мені казали,
викукурікався він на голосистого
півня. Пам'ятаєш, я йому теж провіщала.
…Далі весь вечір проминув у спогадах
про обопільних знайомих. Холод навіть
не запитував, чи надовго вона приїхала
і де думає жити. Мав певність, що довго
Ольга тут залишатися не захоче.
Прокіп Гордійович постелив їй у себе в
кабінеті, на канапі, сам пішов до
Олегової кімнати. Не знати чому, але
йому не хотілося, щоб вона спала на
синовому ліжку. Двері лишилися
прочиненими, і хоч Прокіп Гордійович
одразу ж вимкнув світло, вони ще довго
перемовлялися. Він бачив її, Ольга
сиділа перед дзеркалом, розчісувала на
ніч волосся, чистила нігті. Прокіп
Гордійович чомусь пригадав, як в дні
їхньої молодості вона дратувала його
дзеркалом. Вона аіддавала йому по
кілька годин на добу. Ольга дивилася на
світ байдужими очима, живі вогники
спалахували в її очах лише тоді, коли
бачила в дзеркалі себе.
Так само неквапливо Ольга роздягалася,
її вже не було видко. Але він бачив, як
на спинку стільця перед дзеркалом м'яко
впала квітчаста сукня, далі - голуба
шовкова сорочка, за сорочкою - пояс з
блискучими пряжечками, тонкі, мов
мавчина пряжа, панчохи. Зовсім, як у
кіно.
Клацнув вмикач. Темрява проковтнула
світлу пляму в його кімнаті.
- Ти не спиш? - наївно покликала вона. Але
в тій наївності бриніли фальшиві нотки.
- Ходи сюди, ще поговоримо.
- Нехай завтра.
- Може, ти боїшся мене?- засміялася
нещиро. -Засвітити тобі світло?
Холод мовчав.
В ненадійній темряві боровся з
бентежністю, яка охопила його,
перевертався з боку на бік.
- Боюся, - признався. - Звичайно, не цієї
ночі, а наступного дня.
- Ти занадто правдива істота, - мовила
Ольга з зітханням. - Не вмієш навіть
полестити жіночому самолюбству. Не
вірю, щоб ти всі ці роки прожив, не
спізнавши темряви чужих кімнат.
“Істота” лежала, підібгавши подушку,
посміхалася в темінь.
- Я б образився, якби повірила. Так само,
як ти, коли б я спробував сумніватися
щодо тебе. Розкажи мені, як ти жила. Про
свого чоловіка. Я ж так і не знаю його, -
спробував перевести розмову з манівців
на битий шлях.
- Нічого про нього розповідати. Був
черевик, та стоптався. За рік втретє
понизили в посаді. А ночі… Він їх
боїться, як лис рушниці. В нього, коли я
гашу світло, починає боліти серце або
шлунок.
Такого цинізму Холод не сподівався
навіть від Ольги. Цими словами вона
геть розірвала шалінку, крізь котру
дивився на неї допіру. Йому стало шкода
Ольги і образливо за неї. Шкода
змарнованого Ольжиного життя, шкода
людей, крізь чиї душі вона пройшла.
- Я думала, тримається на ногах твердо.
Щоправда, й тримався. Міцно вріс в те
життя. Колишнє. Пристосувався до нього,
чи що, - казала вона далі. - А до нового не
зумів. Він і зараз не вірить. Ти знаєш, я
сама… Здавалось, те все навічно. Адже ж
скільки стояло…
- Рим стояв тисячу літ і впав, - мовив,
хоч думав про інше. - Ну, спати.
Прокіп Гордійович почував, що йому
страшенно кортить закурити, але він
забув цигарки в кабінеті на столі, а йти
по них не хотілося. Ще довго не спав.
Несамохіть, помимо своєї волі, ловив
шарудіння за стіною, часте зітхання,
але мовчав, не обзивався.
Розділ сьомий
Іскри падали в осінні стерні і гасли.
Паровоз панахав криком нічну тишу, мчав
швидко, неначе втікав від погоні.
Далебі, так видавалося Олегові, котрий
таки насправді втікав.
Олег прихилився до вікна, мовчки
вдивлявся в нічне пустельне поле. На
душі в нього було порожньо і холодно.
Паровоз мчав його в прийдешній день, у
безнадію, в невідомість. Так, Олегові,
либонь, вже не втекти від того, що
зненацька впало на плечі. Життя
закрутило його, немов вихор одірваний
листок, і котить, і жбурля по дорозі. А
куди приб'є - звідки знати? Ще сьогодні
жбурнуло в калюжу.
Поїзд біжить вперед, а думка Олегова
розкручується назад, до приспаного
дніпровою хвилею заводського міста.
Десь там, по закурених вулицях, швендяє
Джон. Іде скрадливою, неквапливою ходою
нічного хижака, певний в своїй удачі.
Звичні до темряви очі націлені в чиюсь
безтурботну спину, пазури підтиснеш,
готові ввіп'ятися в здобич. Олегові
таки гаразд привелося випробувати на
собі їх міць. Він ще й зараз відчуває
біль під грудьми.
Джон притиснув Олега до чавунної
огорожі, великою чіпкою рукою тримав за
зжужману на грудях теніску. В ритм
своїм глумливим словам шарпав за груди,
і хлопець дошкульно бився потилицею об
огорожу.
- Рвем кігті, значить… Не лишивши
візитної картки? А мене ж на кого?… Така
дружба…
Олег і зараз не пам'ятає, що більше
наятрило його. Біль чи оті глумливі,
вимовлені в протяг, ніби гумові слова.
Мабуть, слова. Його страх перекипів на
злість. На люту ненависть. Ненависть до
всіх. До Джона, до своїх невдач, до
злигоднів останніх днів. Лють стиснула
його долоні в кулаки, напружила м'язи.
Він завдав Джонові головою в щелепу і
вже навздогін - кулаком у плече. Джон
вимахнув руками, розпластався на
асфальті. Однак схопився швидко, мов
кіт. Олег тільки й встиг помітити, як
блиснули його очі, він прикрився від
удару і тої ж миті хряпнув під огорожу.
Джон підбив його під ногу.
Далі Олег лежав долілиць і тільки
затуляв голову. Джон бив його
розмірене, методично, немов виконував
призначену роботу. В боки, по спині, по
руках. По всьому, що називають живою
душею, людською плоттю. Своїми
нещадними ударами він затоптував
Олегову душу в землю. Йому була
потрібна лише шабатурка з неї, а він вже
сам наповнить її потргоним вмістом. Уже
й не страх, а розпука, розпач володіли
Олегом. Звестися б, ввіп'ятись в оту
мерзенну пику, чавити, бити, гризти! Але
разом з тим - свідомість свого безсилля,
дивна млявість у тілі.
Олег ледве й завважив, коли порушився
отой страшний ритм. Крізь дзвін у вухах
долинув до нього гомін, відтак - ще два
коротких удари і - схожий на виття
викрик.
Олег здригнувся усім тілом, підвів
голову. Перше, що він побачив, - вогняну,
розтріпану вітром чуприну, сторожкі,
недовірливі очі. Олег швидше
здогадався, ніж збагнув, що йому
прийшла поміч. Хоч і не міг втямити,
звідки взялися оці хлопці, їх було
п'ятеро. Один, рудоголовий, сидів перед
ним навпочіпки, ще четверо стояли.
Одягнені в ватянки, в чоботи, за спинами
- мішки на полотняних лямках.
- За що він тебе? - запитав рудоголовий.
Олег спробував підвестися, ойкнув,
прихилився спиною до огорожі.
- Хотів, щоб я… - хлопець пошукав у
кишені хусточку і, не знайшовши, витер
кров долонею. - Хотів… хоче - Олег
невідривне дивився в кінець вулиці.
Там, біля входу в сквер, стояв Джон.
- Що хотів?
- Щоб я з ним… - Далі ніби щось
підштовхнуло Олега зсередини, і він
почав розповідати. Про Джона, про вступ
до інституту, про втечу. Про батька -
механіка з заводу, котрий всі свої
невдачі ременем переполосував на його
спину. Якби він повернувся додому з
атестатом, батько, мабуть, забив би до
смерті.
Олег сам не відав, як приплелася оця
брехня. Але зараз він мало не вірив у
неї. Йому, вчавленому в асфальт чужими
черевиками, просто соромно було перед
цими хлопцями. Зараз, цієї миті, він
бачив мізерність свого бунту і не хотів
розповідати про нього. Олегові вдалося
на хвильку одягнути ватянку, почепити
торбу і ступити розтоптаними чобітьми
на підлогу професорської київської
квартири. Ці, п'ятеро, теж ішли слідом,
чули все. І він мерщій повернув назад,
повів їх на квартиру до машиністового
сина, свого сусіда по парті.
Червоночубий, - він до того був ще й
рудобровим, веснянкуватим, - поправив
за спиною клунка, пошкріб п'ятірнею
потилицю, далеко на лоба насунувши
кашкета.
- Ну, й куди ж ти? - запитав. Олег підібрав
з асфальту відірваного з м'ясом гудзика
від теніски, сховав до кишені.
- Не знаю…
- Нехай іде до міліції… - порадив хтось
з гурту.
- А там що?… -Хлопцеві було незручно
сидіти навпочіпки, тримати за спиною
клунка, і він вивільнив з лямок руки. - У
кацибірці його заховають? - Він
замислився. Смішно наморщив носа, водив
по ньому пальцем. Враз ластовиння
розсипалося в боки, схоже було, ніби від
перенісся розбігаються маленькі
жучки-сонечка.
- Хлопці, а може, нехай з нами? На Донбас,
на шахти поїдеш?
- В нього ж, він сам казав - у кишенях
миші попрогризали дірки, - знову
обізвався хлопець, котрий радив іти в
міліцію.
- Ох і шкура ти…
- Скільки там…
- Та він же й віддасть. Заробить і
віддасть. Правда? - пролунало одразу три
голоси.
- Віддам, з першого ж заробітку, -
поспішив погодитись Олег, хоч йому ще
ніколи не доводилося заробити жодної
копійки. Але що там… Йому б тільки
звідси.
…Тепер, слухаючи однотонне
поклацування коліс по рейках, Олег
вперше подумав про роботу, діткнувся до
неї по-справжньому, хоч не мозолями, а
думкою. А поїзд мчав і мчав, колеса
цокотіли безугавно, немов лічили оті,
ще не зароблені карбованці і гривеники.
Що він знав про них? Гроші і вдома не
дуже відтягували йому кишеню, однак
потрапляли туди легко. А потрапивши, не
залежувались там. Вони не прилипли до
його душі. Хоч він і знав, чого вартий в
хлоп'ячому товаристві з ними й без них.
Деякі його шкільні товариші складали
гроші тижнями, щоб потім прислужитись
товариству, купчиками провести його за
собою по заборонених для їхнього віку
крамницях. А ще було в класі двоє чи
троє… В тих завжди шелестіли в кишенях
папірці, їхні батьки не посідали
професорських кафедр, не виступали з
сцен столичних театрів. Стояли за
прилавками або сиділи по темних
складах. Коли хтось з хлопців вичитував
у газеті фейлетона про хабарників, він
приносив газету до школи, читав
фейлетона вголос… А потім,
повертаючись додому, тягнувся в темнім
завулку до коробки з цигарками, що ними
частував хто-небудь з тих-таки
грошовитих хлопців.
* * *
Перші зароблені гривеники виявилися
важчими, ніж гадав Олег. Але були вони
не твердішими за перші мозолі.
…Перші мозолі. Перші трудові дні.
Перший спуск у шахту. В шахту, куди
навіть думка не приводила його ніколи
раніше. В залиту потоками щедрого
світла юпітерів у кінофільмах,
обцяцьковану кнопками автоматичних
апаратів, сповнену веселого машинного
гулу, виплеснутого в кінозал через
мікрофони. В повиту мороком власної
уяви, заткану страхітливими
розповідями про катастрофи, завали.
Олег ішов останнім, перепустивши всіх
попереду. Він довго наміряв каски, а
коли його покликали, вхопив першу, що
трапила до рук, і побіг. Вона була мала,
ще й, мабуть, давно лежала без вжитку,
гострими зубами пересохлих закраїн
врізалася в потилицю, муляла в скроні.
Останнім з усіх хлопців, з котрими
проходив тижневий техмінімум, вступив
і до кліті. Поперед нього до сталевої
мокрої скрині втйслося ще четверо
незнайомих шахтарів.
Падала кліть, падали за шию холодні
лячні краплі, падало серце. Поруч хтось
розповідав, як минулого тижня
перекосило кліть і хлопці провисіли в
залізнім капкані чотири з половиною
години. Добре, що хоч спрацював парашут.
Потім вони, сховавшись від пружного,
мов натягнена тятива, вітряного потоку
за виступ, чекали на когось. І тут Олег
почув ще одну розповідь - про якогось
Смолку, якому лишилося два місяці до
пенсії і котрим оволодів страх. Його
мало не силоміць водять до забою, а він
те й знай втікає до шахтного стволу.
Двадцять чотири роки і десять місяців
розминався чоловік із страхом, та
зненацька зіткнувся з ним в вузькому
штреку. Таке, кажуть, теж іноді
трапляється.
Коли вже зібралися йти, хлопці
помітили, що Олегів ліхтар ледве цідить
світло. Хтось висловив здогад, що він
розгориться, його взяли на глузи
закіптюжені вугільною пилюкою шахтарі,
що очікували на свою чергу піднятися
нагору, їхній сміх, немов рясний
холодний дощ на згасаючу жарину. Олег
читав, як блукали, як гинули в шахті без
світла люди. На голос “гей, стажери”
він ступив, немов уже поринав у вічний
морок. Але в останню мить хтось
притримав Олега за лікоть, відібрав
ліхтаря.
- На мого. Мені однаково нагору, - сказав
шахтар буденно й просто.
Окрайчик світла ледве вихопив з
темряви вусате обличчя з перекраяним
шрамом носом. Але далі Олег вхопився
променем за зсутулені спини своїх
товаришів попереду, поспішив за ними.
Невеликий вогник, але він світив
Олегові в душу, доки ходили по шахті.
Хлюпала під ногами вода, хлипав у душі
страх, але Олег вже не дав йому
заволодіти своїм серцем. Маленький,
м'який промінець… Людині часом треба
зовсім небагато світла, щоб піти по
призначеній путі.
І все ж перший робочий день… Він
привалив Олегову душу величезним
важким кумполом, прикидав породою,
ледве не схоронивши її під собою.
Олегові, Андрієві (так звали
червоночубого, веснянкуватого хлопця,
котрий першим присів біля збитого з ніг
Джоновим кулаком Олега) та ще одному
шахтареві дали лопати, звичайні лопати,
припоручили зачищати лаву. Лава стара,
її вже мали залишити, весь видобуток з
неї вписували до плану сусідньої.
Звичайно, хлопцям цього ніхто не
сказав, вони були певні, що так всюди.
Вони згортали вугілля в купки,
перекидали ліворуч, під стінку. Лава
низенька, хлопці плазували в ній
навколішки. Коли Олег направляв
промінь униз, по схилу, вогник не
добігав до кінця, гинув десь у чорній
пащеці лави. Трохи нижче від них, під
стіною, - вугільний комбайн, але він
лежить нерухомо, мов мертва потвора.
Біля нього немає нікого. В лаві тихо і
глухо. Тисне стеля, вичавлює з серця
мужність. І вже воно, мов оті
розщіплені, зламані стояки. Десь там,
угорі, - осінь, цвітуть чорнобривці,
яблука гупають на землю, але звідси не
почути ані їхнього стукоту, ані шуму
листя, навіть яблуневе коріння від
нього на такій висоті, що думка безсило
в'язне в могутніх пластах над головою,
не добувшись до них. Тут він сам. їх
троє, але Олег сам у череві землі. Вона,
либонь, не любить, коли копошаться в її
живому тілі. Тут сподіватись ні на кого.
Привалить, ніхто й не згадає… Кожного з
цих хлопців десь чекають, над їхніми
долями не сплять матері, батьки… А
він… А над його долею?…
Він викликає уявою своє колишнє життя і
ставить поруч сьогочасне. Від того аж
зіщулюється. Ну, як же… Ну, для чого! А
хіба?… Адже ж батько не прожене його.
Мабуть, ще й зрадіє. Він таки не хотів
йому лиха. Він розумний, але просто
відстав од нового дня. Отож покинути
все, і - гайда.
Слідом за цією краплинами розжареного
олова - інші думки: “Ти заборгував
хлопцям. В тебе немає на квиток… Та й…
Як же вони? Чому вони?… Самі простелили
собі путь на шахту. Андрій! Він ледве
знає, хто такий Брут, хто такий Васко да
Гама, але в нього, певно, вистачає сили
побороти страх. А може, він теж потерпає
зі страху? Може. Але ж не виказує його.
Олег теж скрутить своє серце. Попрацює
тут місяць або два, і тоді поїде”.
Ці думки трохи заспокоюють. Його вже не
так страшить пітьма, кошачий блиск
антрациту в спалахах лампочки. Коли б
ще не покорчені стояки перед очима та
не оце сухе потріскування. “Трісь,
трісь”. Олег колись жив у тітки на селі
і пам'ятає - отак тріщить хмиз.
Ці думки розбив дзвінкий, безтурботний
голос:
- Привіт, каторжани!
Той голос на мить неначе виштовхнув
Олега під високе небо.
- Привіт. Хто там? - відгукнувся радо. В
світлі лампочки хитнулося веселооке
обличчя, помацало його на відповідь
білим пучком променів.
- Чого ж каторжани? - до них наблизився
Андрій.
- Ну, це так у нас, хто в цій лаві… А тут і
справді… Хлопець мовби проковтнув
останнє слово. З пітьми виплазував
третій Олегів напарник. Тепер вони
стояли всі вчотирьох, вслухалися в сухе
потріскування.
- Тут ще… нікого?…
“Трісь, - майже над самим Олеговим
вухом. - Трісь”.
- Де там нікого. Позавчора - двох…
І знову лячне, фатальне “трісь, трісь”.
Жах росив холодним потом Олегове чоло.
Йому здавалося, що тріщить власне
серце. Ще хвилька, ще мить, і він порохом
впаде між двома пластами. І чого, чого
погодився лізти сюди? Краще куди
завгодно, краще…
“Трісь!” Обличчя четвертого з оцим
останнім “трісь” страшно
перекривилося, очі вибалушилися,
готові випасти з орбіт.
- Тікай! - ревнув він щосили.
Той голос всвердлився їм у вуха, в душі,
одним ударом вибив останні стояки
мужності.
Собачою риссю мчали вони вниз, гублячи
лопати, каски, рятувальники. Забачивши,
як хлопець, що подав сигнал втечі, упав
у риштак і похурчав у пітьму, майже
напівсвідомо те ж саме зробив і Андрій,
а за ним і Олег. Олег відчув, як
палахкотіла, ніби її всунули в полум'я,
права рука, - він обідрав її до крові, -
в'юнив ногами, вже гальмуючи, а не
відштовхуючись. Але й страх не
відставав. Він мчав холодним вітерцем
за коміром, охав по лаві, верещав з
темних уступів.
Раптом Олегові здалося, ніби падає в
безодню. Він таки справді впав. Впав чи
кинуло щось. Це тривало лише мить. А
далі загриміло зверху і знизу. Олег
борсався й не міг виборсатись. Під ним і
далі дудоніло, а зверху спадав дивний
спів. Ніби церковний, похоронний.
“Алілуя, алілуя, алілу-у-я-а-а”. Він
таки випростав руки, підвів голову. І
тут повітря струснув вибух. Вибух
дужого, молодого реготу. Тільки тепер
Олег збагнув усе. З лави вони попадали в
затемнений штрек, в наготовану,
вистелену сіном вагонетку, і шахтарі з
співом і реготом котили її по рейках.
Тепер вагонетка зупинилась. А голосний
регіт гримотів з усіх боків, і вони,
троє, купалися в його хвилях, немов у
холодній воді. Вода крижанила тіла, але
радість рятунку гріла душі. А вже
незабаром сміялися й самі.
Сміх надколов Олегів страх. Далі він
вже почував себе сміливіше. “Якщо з
цього можна сміятись, - подумав, - не так
вже воно й небезпечно”. А коли вийшов
під високе небо і теплий вітер лизнув
пітні груди, відчув себе, ніби сам,
своїми руками викопався з
півкілометрової товщі землі.
Його груди сповнила незвична радість,
його кортіло розхлюпати її довкола,
віддати іншим людям.
І як же він здивувався, коли побачив
біля старої, перекинутої догори
колесами вагонетки схилену постать.
Здивувався, що ще хтось може плакати,
здивувався, що ніхто не підійде, не
розрає, не витре сліз. Диво, отака
черствість! Чергова зміна шахтарів
допалювала цигарки, хлопці кидали в
калюжу бички, по двоє, по троє йшли до
копра. І ніхто не підійшов до дівчини. А
один навіть поглузував:
- Ой, хтось промокне під Хуліганчиним
дощиком.
“Хуліганка”. І прізвисько якесь…
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Крапля крові - 08
  • Parts
  • Крапля крові - 01
    Total number of words is 4220
    Total number of unique words is 1959
    30.0 of words are in the 2000 most common words
    40.8 of words are in the 5000 most common words
    46.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 02
    Total number of words is 4273
    Total number of unique words is 2072
    29.3 of words are in the 2000 most common words
    41.3 of words are in the 5000 most common words
    47.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 03
    Total number of words is 4207
    Total number of unique words is 2116
    27.7 of words are in the 2000 most common words
    38.2 of words are in the 5000 most common words
    44.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 04
    Total number of words is 4269
    Total number of unique words is 2043
    28.7 of words are in the 2000 most common words
    40.2 of words are in the 5000 most common words
    46.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 05
    Total number of words is 4231
    Total number of unique words is 2041
    27.3 of words are in the 2000 most common words
    36.9 of words are in the 5000 most common words
    43.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 06
    Total number of words is 4130
    Total number of unique words is 2064
    27.4 of words are in the 2000 most common words
    38.4 of words are in the 5000 most common words
    45.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 07
    Total number of words is 4263
    Total number of unique words is 2075
    29.6 of words are in the 2000 most common words
    41.1 of words are in the 5000 most common words
    47.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 08
    Total number of words is 4200
    Total number of unique words is 2026
    28.8 of words are in the 2000 most common words
    38.7 of words are in the 5000 most common words
    45.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 09
    Total number of words is 4144
    Total number of unique words is 2075
    28.6 of words are in the 2000 most common words
    38.4 of words are in the 5000 most common words
    44.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 10
    Total number of words is 4343
    Total number of unique words is 2055
    29.3 of words are in the 2000 most common words
    41.0 of words are in the 5000 most common words
    47.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 11
    Total number of words is 4205
    Total number of unique words is 2055
    28.1 of words are in the 2000 most common words
    38.3 of words are in the 5000 most common words
    44.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 12
    Total number of words is 4192
    Total number of unique words is 2016
    29.6 of words are in the 2000 most common words
    41.1 of words are in the 5000 most common words
    48.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 13
    Total number of words is 4215
    Total number of unique words is 2027
    28.1 of words are in the 2000 most common words
    38.4 of words are in the 5000 most common words
    44.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 14
    Total number of words is 4205
    Total number of unique words is 2108
    28.7 of words are in the 2000 most common words
    39.2 of words are in the 5000 most common words
    45.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 15
    Total number of words is 3495
    Total number of unique words is 1733
    30.9 of words are in the 2000 most common words
    41.3 of words are in the 5000 most common words
    47.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.