Крапля крові - 03

завбачливо відчиняв дпері; високий,
худий, він гнувся, немов лозина під
вітром. Холод аж осміхнувся в думці.
Адже пам'ятав, як стримано вітався той
раніше. Отаку, подумав, має силу в
людській уяві посада. Кілька слів перед
прізвищем, табличка на дверях здатні
знести людину до хмар або втопити в
багнюку.
Відправний пункт ревізійної подорожі,
як і звичайно, - прийомне відділення.
Саме там розпочинається боротьба.
Боротьба в серці людини. Люта, нещадна.
Там чатують на хворого двоє: Віра і
Зневіра. “Не наш”, - карбує, як присуд,
слова Зневіра. “Наш, паш, ми швидко
вилікуємо його”, - рішуче відповідає
Віра. Хворий одразу бачить, хто з них
дужчий. І вже з тією вирушає в мандри.
Холод, не вибираючи, взяв з стосика
історію хвороби. Першу, яка трапила.
Звичайно, це лише папірець. Але це й
дисертація, по якій видно, на що здатний
дисертант, це повість людського життя,
а від того, як її поведено від перших
сторінок, важить і те, як скінчиться
вона. Приймаючи на роботу лікаря. Холод
обов'язково, ніби так, випадково,
мовляв, - усі зараз зайняті, - дає
заповнити історію хвороби. Ця повість -
часто трагічна - ніким не прочитана.
Підпишуть її внизу автори - лікарі,
здадуть у архів. Лежатиме вона в архіві
довгих двадцять п'ять років, забута,
нікому не потрібна. А десь там, у житті,
ще довго блукатиме по хаті пам'ять про
людину, людина говоритиме, сідатиме за
робочий стіл, пеститиме по голівці
своїх дітей.
Розпочавши цю повість, лікар мусить
віддати її героєві своє серце, щоб ця
повість не мала трагічного кінця.
…“Ніс. З правої ніздрі - кровотеча.
Ліва ніздря… Колись була травма носа…
Вже зроблено припікання азотнокислим
сріблом…”
Професор читав, хотів уявити людину й
не міг. Мабуть, від того прокинулось
колюче невдоволення, потирав долонею
підборіддя, глухо покашлював. За
спиною, затамувавши подих, стояв
помічник чергового хірурга, молодий
хлопець з чепурним обличчям. Прокіп
Гордійович підвівся з стільця.
- Перший діагноз мусить ставити
черговий хірург. І, до речі, хворий - це
не тільки ніс. Це - людина. В яку палату
його покладено? В сьому? Ходімо.
В сьомій палаті, окрім цього хворого, ще
четверо. Двоє з них - вже третій день. І
ще жодного не навідав лікар, який має
лікувати хворого далі.
- Чому? - Холод запитав уже за дверима.
Завідуючий відділенням дивився на
нього запобігливими, втомленими очима.
- Збираємо аналізи…
- Але ви полишили людей наодинці з
своїми страхами і болями. Ви віддали їх
хворобам.
Професор ішов по відділенню, і
невдоволення росло. В палатах
зустрічали його глухота, в'ялість і
втома. Всілякі недогляди, дрібниці. Але
він знав, скільки вони важать. Дерево,
яке не в змозі розхитати найбільша
буря, легко відточує шашіль. “Дуже вже
вони користають Сашкову доброту.
Сашкові треба на якийсь час покласти
скальпеля і взяти батіг”.
- А що це? - зупинився навпроти темного
кутка, вказав на величезну картонну
паку.
- Апарат. Цей, як його… Бюлау, основного
обміну. Розпакували, покрутили і… -
завідуючий зробив рух, ніби вкладав
пакунка.
Холод не розпитував, чого Бюлау тут.
Апарат цей - надзвичайно дорогий, але й
вельми складний. Професор пригадав, як
морокував над його освоєнням.
Клопотався з місяць.
Він іщов далі, але думка його ще довго
лишалася там, біля апарата.
Допіру він зіткнувся лице в лице з
найбільшим лихом сучасної медицини.
Всього людства. Оце його справжній
глухий кут. Засоби протилюдські
ростуть в кілька разів швидше, ніж ті,
що служать людям. Житній колосок
проростає, як проростав двадцять віків
тому. Щоправда, він посів з своїми
братами більші площі, але сила, яка його
спопеляє, сучасна руйнівна сила
зростає день від дня в сотні, в тисячі
разів.
Людина сьогодні натискає своєю
могутньою рукою на важелі і кнопки
приладів, що керують найскладнішими
апаратами за тисячі кілометрів, але
воднораз вона дуже часто не має на
кисневім балоні в лікарні звичайного
штуцера, котрими регулюють подачу
повітря продавці газова-ної води на
вулицях. Холод пригадує, як йому
довелося на лікарняній койці вмовляти
одного з директорів заводів, щоб
поставили в його відділенні штуцери. В
цьому глухому куті в медицині є й своє
найтемніше місце. Лікарі не в спромозі
оволодіти тим, що є. Приспів час внести
зміни і в навчальний процес, їх треба
вчити практичної фізики, механіки,
основ конструювання. Але їхня професія
й так
складна. Досконало можна вивчити лише
одну галузь. І от - знову протиріччя.
Заглиблюючись, ми вузько
спеціалізуємось, подрібнюємо наші
знання. Так, нам і треба глибше
врізатися нашою спеціальністю, але ми
часто похлинаємось від того, що
захоплюємо тільки один, тонюсінький
вертикальний пласт, - що нам бракує
інших знань. Коли ми йдемо тільки в
глибину, то дрібніємо й духовно.
Леонардо і Копернік, люди непокраяних
душ, осягали все. Але хіба можна осягти
все тепер? Звичайно ж, ні. Тому й мусять
прийти лікарям у поміч сучасні
електроніка, кібернетика, механіка.
Вони вже йдуть, але ж вельми дрібні поки
що їхні кроки.
Отак розмірковуючи, плутаючи думками.
Холод прочинив двері передопераційної.
Поглянув у внутрішнє вікно і пішов
далі, ступаючи на носки. Думки шугнули
протиріч, немов розбилися о скам'янілі
обличчя. Сьогодні в операційній, окрім
тих, що біля столу, ще чоловік десять в
лікарських халатах. Це вперше Білан
запросив на операцію колег. До цього
оперував за зачиненими дверима.
В Олександра Кіндратовича чоло і
лисина рясно зрошені краплинами поту.
Піт заливає очі, і сестра витирає його
хусточкою. Рухи в Білана - поривні,
швидкі, в очах-вогненна напруга. Він,
коли оперує, взагалі неначе
перероджується. На обличчі з'являється
вольовитість, голос гримить металевим
дзвоном. Професор квапить асистентів,
люто сварить операційну сестру, тримає
на напнутих невидимих віжках весь
персонал операційної.
Але сьогодні… Що це з ним? Холод бачив:
нервово тремтіли Біланові руки. Рухи їх
непевні. Ось знову… Холоду здалося,
мовби ніж пройшов по його власному
серцю. Воно стиснулось, відтак
безголосо скрикнуло на всю операційну.
- Осушіть… Голку… - Білан зроняв слова
коротко, крізь стиснуті зуби.
Великою силою Холод розчавив у собі
крик. Олександр знає сам. Мусить знати!
Мовчати!
Сухо, погрозливо клацали вмикачі.
Беззвучно падали в пробірці апарата
червоні крапельки. Шалено металася по
екрану світла крива людського життя.
Червоний спалах. Ще спалах. Іскра.
Темінь.
- Все, - голосне, злякане, з дна душі.
Це промовив лікар, котрий стояв поруч
Прокопа Гордійовича. Холод міцно взяв
його за руку вище ліктя, видихнув шепіт
у саме вухо:
- Тихо, ви. Людина живе. Вона чує. - І
підштовхнув лікаря до дверей. -
Вийдіть…
На мить Біланове обличчя закам'яніло.
Здавалося, від напруги ось-ось закипить
піт на його чолі. Та все це - лиш мить. В
наступну він одним невловимим рухом
здер в рук гумові рукавички, занурив
пальці в йод. Далі він ловив порске
серце оголеними руками. З ним, невидимі,
ловили ще два десятки рук. Хвилина.
Друга. Третя. І враз… Несміливо,
сполохано стрибнув по екрану світлий
вайчик. Побіг, покреслив білу лінію.
…Вони сиділи вдвох у кабінеті Білана.
Олександр Кіндратович жадібно смоктав
цигарку, втомлено відкинувшись на
спинку дивана. На його обличчі блідими
багрянцями погасав недавній страх. Та
Олександр Кіндратович намагався
приховати його, жартував:
- Так ти вже обійшов? Інкогніто, значить,
без мене. Підкопуєшся.
- Під таку брилу підкопаєшся.
Білан вдоволено засміявся. І вже без
усміху:
- Ну, й як?
- Все добре. Звичайно… Дещо… В кожного
своє. - Холод дивився у вікно на двійко
ластівок, що дрімали в гнізді. Вони
виліпили його на карнизі, над балконом.
Він дивився на них щоразу, коли
приходив у цей кабінет. Вони - завжди
отак, вдвох, тихі, голубливі. А поруч - ще
одне гніздо. Ці завше сваряться.
Щебечуть, вимахують крильцями. А потім,
примирившись, зриваються і шугають у
небі. Черкають крильми хмар, стрімко,
каменем линуть униз.
Прокіп Гордійович так і не міг пристати
до одної думки: котрі з них щасливіші?
Він дивився на ластівок, а говорив про
сьогоднішній обхід. Слово за словом
виповів усе. Опріч того, що зринуло
раптово, що мусив сказати на кінець.
Олександр Кіндратович слухав не
перепиняючи. Неквапливо підвівся,
поклав цигарку, пересів у крісло.
- Мабуть, так. Твоя правда. Тільки… Все
це - дрібниці. Для цього є завідуючий
відділенням. Лікарі. Розумієш… - Вони
ніколи не ховалися своїми думками по
темних кутках. Хіба що тоді, коли
розмова зачіпала інтимні сторони
життя. На тій темі обоє почували
ніяковість, але водночас кожен зокрема
шанупав у товаришеві таку
делікатність. Та ще обминали розмовами
стежку, котра веде до високої і
химерної гори, що її честолюбиві люди
називають славою. Стежка та дуже
вузька, по ній призначено йти тільки
поодинці. Вони обов гаразд розуміли це.
І то більший подив викликали сьогодні в
Холода Біланові слова.
- Я поставив собі вищу мету. А от тебе не
розумію. Чому відступив від серця?
Скільки вже було зроблено! Невже не
хочеш знову лікувати його? Ти ж знаєш:
справжній хірург сьогодні той, хто
оперує на серці.
“Видно, немало він пережив у
операційній, коли покликав собі це в
оправдання”, - подумав Холод.
І вголос:
- Я вже тобі казав. Його треба брати не
голими руками. Тому й відступився. Поки
що. Але вже скоро… Я часто буваю на
операціях у Колосова. Радив би й тобі…
- Колосов, Колосові Треба добирати
свого методу. Тільки тоді - визнання. Та
й… Ти гадаєш, Колосов - такий уже колос,
- посміхнувся власному каламбуру.
- Ми разом морокуємо… Він вельми
цікавився й твоїми спробами. От ходімо
завтра…
Білан посміхнувся Холоду співчутливою
посмішкою.
- Значить, під високу руку Колосова! Нам
чорна робота, йому - слава. Не розумію.
Прокопе, прикидаєшся ти трохи чи й
справді… Бачиш, я вже маю дещо своє…
- От саме тому й приходь до гурту. Час
вимагає з'єднати всі оці “дещо”. То
колись вчені ховалися по кабінетах.
Перше, тому, щоб не вкрали винаходу, -
хоч, правда, таке й тепер трапляється, -
і друге, наукових відомостей було
обмаль. Чоловік знав майже все,
принаймні в своїй парафії…
- Ти наче з трибуни… От плюнь мені в
вічі, не повірю. що тебе спонукає тільки
загальна користь. А власний черв`ячок:
слава, визнання - здох давно. Ну для чого
лицемірити? Тоді скажи, що ти бачиш?
Оцим питанням Білан виштовхнув Холода
за звичне, окреслене коло. Він відчував,
що виводить товариша на хисткий плав,
що чинить негаразд, але не відступався.
- Правду скажи!
Холод збагнув - хвилина ця не звична для
них. Це вже не просто словесна змага. “А
справді, що я бачу? Оте?…” Повагавшись
мить, ступив на плав.
- Ти, мабуть, не повіриш… Ну, як би тобі…
Мені завжди в останню хвилину
допомагали люди. Маленькі, як ми звикли
називати, - звичайні люди. Хоч звідки
знати, хто з нас звичайніший. Так от:
подихав я з голоду під Керчю, солдат
розламав навпіл окрайця. Це був весь
його запас. Замерзав у сорок третьому в
ямі за колючим дротом, один чоловік
пересунув мене на своє місце біля
вогню. Часто, коли я дивлюся на
розпластану на операційнім столі
людину, я бачу когось із них. Я їм…
Нехай це таки й високий штиль… Ще не
віддав за тепло, за хліб, за життя. -
Прокіп Гордійович помовчав, запалив
цигарку. - А визнання? Кому не кортить
вхопити цього пирога. Я теж гризонув би
його. Тільки боюсь, щоб не попався
гіркий шмат. Слава - любка вельми
зваблива. Штовхає тебе в конфлікт з
переконаннями інших людей, а часом і
власними. Коли чоловік чогось доп'яв,
вже власна персона і життя видаються
йому ой якими значимими. Коли б згинув
він - світ перевернувся б. А доля в його
уяві - це дівчинка на побігеньках,
секретарка. Може, вона й справді
секретарка. Бо сьогодні ота свічка, про
яку оце ми, світить одному, а завтра
іншому. А час приспів такий, що свічку
вже треба замінити прожектором. Та ще й
таким, який би однаково освітлював і
трибуну, й зал.
- То, може, я й хочу засвітити його. Для
себе і для інших. Хіба не маю права?
Права хоч помріяти засвітити. Як ото у
когось з полководців: кожен солдат
повинен носити в своїй похідній
торбині маршальський жезл.
- Жезл… Мені здається, не треба про
нього думати. Не дозволяти собі думати.
Заборонити. Думати про те, як виграти
бій. І вже інші-тобі - жезл. Та й знову ж,
хто зна, чи й він принесе щастя. Тимофій,
сторож, он каже:
в мене щастя в мітлі. Плювати на все,
вдовольнятись зарплатою та сонцем і не
робити нікому капостей. А це таки щастя
- не чинити зла.
- Мало його вчинено. - Олександр
Кіндратович встав, пройшов по кабінету,
розганяючи втому кволим потиском рук.
Йому кортить сперечатися з Холодом, він
завше умисно дратує його, підкидає
запитання, немов гарячі голки. Такі
розмови ведуть не день і не два, з тих
літ, коли доля знову привела їх на один
шлях. Колись, за студентських літ,
пригадує Білан, вони розмовляли,
інакше. Молодість не вміє
філософствувати не лише за браком
знань, а й за браком часу. В неї його
забирають любов, дружба, а все те, що
сплило на думку у вільну хвилину,
одразу ж оголошується відкриттям.
Щоправда, Холод і тоді був схильний до
всяких мудрувань. Біланові чомусь
здається, Що зараз той сушить собі
голову якоюсь філософською проблемою,
але криється з нею з непевності чи
побоюючись глузу. Олександрові
Кіндратовичу спливають на згадку дні
їхньої юності, і йому знову кортить
побігти розмовою легко, прудко, як у ті
дні.
- Пам'ятаєш ювілей академіка Беца? -
сказав він. - Ми, аспіранти, проводили
старого додому. І теж в отакім плані
заговорили. Пригадуєш, що Бец відповів?
“Ви думаєте, щастя-титули, посада,
ступені? Я б і'х віддав усі оптом за
першу шлюбну ніч”. - Білан засміявся,
але якось невесело. Знову сів на
стілець, запитав ніби байдуже, а
насправді неспокійно:
- От ти. Був по-справжньому коли-небудь
щасливим?
- Часто. І зараз. Скажімо, коли лягаю
спати. Поки засну.
- Жартуєш. А я справді… По-твоєму, щастя
існує в чистому вигляді, як радій? А я
таки певен-воно в отій свічці. Хоч,
звичайно, кожна людина на якомусь
відтинку шляху буває щасливою. А більше
вона - нещасна. Нам завжди здається, що
щастя приарканив собі інший. В світі
найчастіше справжнім щасливцем
почуває себе дурень. Чи не так?
Розумний, хоч і досягнув чогось, прагне
більшого. Щастя - це лише вволене
бажання. А тому, що немає межі бажанням,
немає й щастя. Життя - довжелезна путь.
Позначено на ньому лише кінцевий пункт.
Один до нього добувається поїздом,
другий - возом, третій іде пішки. Та й у
поїзді яке випаде місце: в м'якому,
купейному чи безплацкартному вагоні.
Отож всі й поспішають захопити в
м'якому.
- А м'який заколихує на сон. Сам же
сказав: прекрасне те, чого не досяг. А
досягнеш, коли прагнеш, коли маєш
сумніви, коли щоразу починаєш, немов
від початку. Не чим їхати, а до чого. Яка
перед тобою мета. Один весь вік засіває
ниву, чекає на врожай, другий жениться,
третій лежить на печі, поклавши ноги на
комин. Коли б це з моєї волі, - казав він
далі по паузі, - я звелів би створити
комісію, яка кожну робітну людину хоч
один раз приводила б до великої
радості. Комісія вивчала б людину і
наділяла її радістю. Одному, може,
достатньо кількох рядків у газеті, а
над щастям іншого, сливе, довелося б
поміркувати. Але треба поставити
людину на центр уваги. І побачити, що з
неї буде. Вона неодмінно мусить
розкритися.
- Вона й буває один раз посеред уваги. На
весіллі.
- Тоді вже двічі. Ще на похороні. Холод
підвівся, сховав до кишені цигарки. Вів
словесну змагу з Біланом, а сам ловив
себе на тому, що в такий спосіб зволікає
неприємну розмову. А вона муляє, як
гострий цвях у чоботі подорожнього.
Вагання стомило Прокопа Гордійовича.
“Сашко знервований операцією. Потім.
Подивимося ще… А він і сам, либонь,
почуває каяття. Недарма заговорив про
таке”, - знайшов заспокійливе рішення.
- Забалакались ми, - мовив уголос. - Піду
я.
- Може, ходімо зі мною. В мене сьогодні
ніби маленький ювілей - десята
операція. Володя там буде…
- Вже пообіцяв на інше торжество.
Місцевого значення. Іменини.
- Клавині?
Холод ствердно хитнув головою.
- Я вже й так припізнився. А ще треба
забігти додому переодягтися.
- Кудись в ресторан?
- В “Поплавок”, мабуть. На воду.
- Ох, на воду, - підвівся й собі Білан,
звільна взяв капелюха. - Коли ми з тобою
виберемось на Дніпро? Мої вудки вже
павуки обснували.
Холод наморщив чоло, щось пригадуючи.
- Може, в неділю? Згода-злагода?
- Коли б то цю злагоду та ніщо не
перебило.
* * *
Звичайно, Клава ще й не починала
збиратись. Прокіп Гордійович вже давно
звик до такої жіночої пунктуальності,
гортав у кутку журнали, перевівши
червоненьку стрілку Клавиного
будильника на п'ять поділок вперед.
- Вже вивірений час, - сказав з
посмішкою. Холод не поспішав і сам.
Однак їх ніхто не чекає. Звичайно, міг
би згодитись на Біланове запрошення,
але Клава туди не піде. І не тільки тому,
що їхнє право йти під руку не скріплено
загсівською печаткою. Там збирається
чоловіча компанія з нудними, як на неї,
лікарняними розмовами і завеликою
чаркою.
Знайомство його з цією жінкою склалося
давно. Колись хотіли одружитись, але
Клаві не давав розлучення чоловік,
артист, що за життя зіграв
по-справжньому лише одну роль - гіркого
п'яниці. А потім… Потім, коли чоловік
таки дав розлучення, вони обоє якось
враз поглянули на дітей, - у Клави росла
дівчинка, - і побачили, як далеко ті
відсунули їхню молодість. За цей час
обоє оббулися, обзвичаїлися і не
почували незручності такого становища.
А що хтось там примружить на них
солоденько хитре око, кахикне в кулак -
намагалися не помічати.
- Я зібралася.
Тої миті задзвонив будильник. Обоє
засміялися. В отакому жартівливому
настрої Прокіп Гордійович прийшов і до
ресторану. Дорогою смішив Клаву, йому
подобалося, як вона сміється, як
заплющує очі, покусує повні, ледь
підфарбовані губи. Ні, Клава не була
легкосмішкою, і, може, тому, що йому
нечасто вдавалося вивести з рівноваги
строгу “директоршу школи”, він і
докладав стільки зусиль.
- Бачиш, бульдог хазяїна повів. - І було в
тому обличчі щось справді тупе,
бульдоже, а натомість собака дивився
осмисленими, розумними очима. - Пес за
нього й дисертацію на машинці клацає.
Мабуть, це негарно, що кепкував з
зустрічних, але він так само кепкував з
себе, і Клані було весело. Обоє вже
“настроїлись” на таку хвилю і
почували, що вечір їм спливе радістю.
Однак несподівано помилились, їхній
веселий настрій розбився, тільки-но
вони переступили поріг ресторану.
- О, Прокіп! Клава! До нас, -з-за частоколу
пляшок вимахував до них рукою Білан.
Опріч нього за столом - Володька -
заступник міністра Володимир
Володимирович Полив'яний і ще кілька
чоловік. - Ми вже наловили карасів.
Клава міцно стиснула Прокопа
Гордійовича за лікоть, і вони пішли
далі.
- Ми ще собі вловимо.
- Ох, ти ж і індивідуаліст, - жартівливо
насварився пальцем Полив'яний. Нам на
всіх хоч би одну жіночу посмішку.
Зачекай, прийдеш до мене просити грошей
на свої трубочки-лампочки…
Холод знизав плечима і не відповів
нічого. Зараз він не мав образи на
Полив'яного. То більше, в того вже
хмільно блищали очі. Але Сашко… Навіщо
Сашко привів їх сюди? Адже знав, куди
підемо з Клавою. Звичайно, це він
навмисне… Хотів втягнути до свого
веселого товариства.
Розділ третій
- Ти, Гаргантюа, таки прожив би серед
диких, - сказав Холод, коли Білан
витягнув третього в'язя. - Посадою
керівною їх підманюєш чи дармовий харч
обіцяєш?
В широких мисливських чоботях,
величезнім капелюсі, опасистий,
натоптаний, Олександр Кіндратович
справді скидався на Гаргантюа. Він
приклав палець до губів, відтак вказав
Холоду на поплавок: мовляв, мовчи,
пильнуй. А воно й пильнувати не
хочеться. Луг довкола м'який і
голубливий, отак упав би долілиць у
траву, безмрійно лежав, слухав. Отави
пахнуть п'янко, хоч і не так, як перші
сіна. Вони - ніби друга чи третя любов.
Червоненький, з веселим біленьким
обідком Холодів поплавок ніби вмерз у
річкову блакить. В металевій сітці
Прокопа Гордійовича вільно гуляє два
йоржі. Може б, і впіймав щось, коли б не
принесло оцю придибу, оцього сизоокого.
Мабуть, якийсь значний начальник. Про
це засвідчує старого керівного крою
зелений з відкладним коміром френч. Ще
майже новий. Певно, пошив у старі часи і
не встиг зносити. Тримав, тримав у
шухляді, але фасон не вертався, і він
налагодив його на рибу. Начальник
всівся, ніби в себе в кабінеті. Кидав у
воду недокурки, тирликав пісеньку,
погукував на шофера. Той ліпив з глею та
макухи болобанці, заходив у воду,
пускав їх на дно. На корм спливалася
дрібнота, за нею прийшов хижак. Окунь
плескав під самим берегом, аж бризки
летіли на блискучі начальницькі
чоботи. Врешті той плюнув і, схопивши
складного стільця, поволік свої дорогі
снасті праворуч, під кущі, де вудило
двоє хлопчаків. На те місце, де на піску
лишилося чотири дірки від складного
стільця, прийшов Білан. Прилаштував
невелику латунну блешеньку, запустив
під берег.
Прокіп Гордійович дивився з недовірою.
Він уже висьорбав не одну юшку з щук,
спійманих на спінінг, але вікова
селянська недовірливість в ньому все
не могла погодитися з тим, що риба хапає
“залізячку”. Та ще, гемонська, як
хапає. Білан виколупує паличкою гачок з
пащеки окуня. Відтак знову ривок -
червоноперий окунь стрибає на піску.
Поки Олександр Кіндратович носив окуня
до своєї сітки, в пісок на старе місце
знову ввіткнулися металеві ніжки
стільця.
- На що він ловить? - запитав начальник
голосом, немов Прокіп Гордійович
служиц у його відомстві, та ще й служив
кепсько.
- На живця, - відказав Холод, міняючи
горошину на гачку.
- А в мене живця немає. Йорж один. На
нього, звичайно, не клюне?
- Може клюнути. - Холод говорив
розважливо, навіть трохи запопадливо. -
Якби його постригти…
- Тобто як постригти?
- Ну, обрізати колючки…
Він навіть сам не сподівався… Ледве
вгамував сміх, побачивши, як той ловив у
сітці меткого йоржа, прикладав його
спинкою до вудлища, ножем обрізував
пера.
На якусь часину на березі запала тиша.
Але ненадовго. За кілька хвилин її
порушило голосне сопіння, невдоволеие
покашлювання.
- Чого ж воно… Не бере.
- Ви його постригли? - запитав Холод.
- Постриг.
- Та я забув… Його ще треба попудрити.
Хлопчики під кущем залилися реготом, аж
водяний лунь, що кружляв над водою,
злякано сахнувся вбік, швидко замахав
незграбними крильми. Начальник, з
вудлищем напереваги, повернувся до
Холода. Але той ледве-ледве повів у його
бік примруженими сталево-сірими очима
і відвернувся. Начальник втямив, що
цього чоловіка криком не злякаєш. А
може, не лише криком… Він либнув очима,
висмикнув вудку, підтюпцем подався до
машини. Шофер підібрав сітку, стільця,
торбину з привадою, побіг слідом за ним.
…Давно вітер замів травами слід по
чорній машині, давно, погойдуючи на
плечах ліщиновими вудлищами, пішли на
село хлопчики. Вони лишилися самі. Самі
на всю широку оболонь. Ось уже й вечір
кинув у річку ясно-червону діжу, і хвилі
покотили її далі, далі, під той берег.
Причесав на ніч луг вітер, приліг
зморено в лозах.
- Знову юшку варитимемо поночі, - першим
оглянувся на червоногрудий захід
Білан. - Збирай дрова. Швидко.
Зварена Олександром Кіндратовичем
юшка - дивина кулінарії. Ворожить він
над нею довго, докладає спеції, які за
все їхнє довге обопільне рибальство
Холод навіть не спромігся запам'ятати.
А може, ще й тому юшка така смачна, що
допомагають її Олександрові
Кіндратовичу варити і вечірній луг, і
високе небо, і стомлений вітер, котрий
облітав за день усі ліси й поля. І пахне
вона настояними чебрецями, вечірнім
спокоєм, пізнім літом.
Прокіп Гордійовнч біля вогнища -
хлопчик на побігеньках у буркотливого
повара. І бігає він радо, наперед
смакуючи міцну і духмяну щербу.
Випита до дна чарка, з'їдена юшка.
Лежали біля багаття, слухали, як зітхає
річка. Ніч вже розпустила по плечах
землі темну косу, брела лугом.
Вилущився з хмарки місяць, покотився по
небесній дорозі ясним покотьолом.
Кресали з-під тупого обода іскри,
розсипалися по небу мерехтливими
зірками. Тихий смуток оповивав душу.
Смуток плинності життя, побожний
трепет душі перед вічністю й гармонією,
туга по власній недосконалості,
безсиллі осягнути до кінця цю гармонію.
Прокіп Гордійович пригадує, чим
видавався йому світ довгі роки.
Букварем. І тільки пізніше лікар
збагнув, що світ - не буквар, а ще не
написана енциклопедія. Ми тільки
переписали окремі глави енциклопедії,
вловили кілька акордів світової
гармонії. А може, нам і не треба знати
всіх глав? Може, в цьому й краса, що
вічно прагнемо прочитати їх? Либонь,
так. Ми ледве відчуваємо відмінність
запаху квітки в лузі і в петличці
модного піджака, співу соловейка на
волі і в клітці, вишневої гілки в саду і
на веселім святі. Ні, ми таки розуміємо:
на святі гілка веселить очі лише один
день, а в саду вона ще зав'яже плоди, але
ми не збагнемо, що спонукає її закипіти
цвітом. Зате можемо заплакати від її
дотиків до нашої душі, в спогляданні її,
в бажанні осягнути її ми відчуваємо
життя. Відчуваємо втрату хвилин. Ми
знаємо: кожен отакий вечір вже не
повториться. І тут людська
недосконалість жахається сама себе.
Скільки загублено отаких вечорів!
Скільки їх вкрадено одне в одного!
“Чому це так? - розмірковував Холод. - От
і сьогодні…”
Вони думали про одне й те ж. Принаймні
обом перед очима ще зеленів френч і
шварготів невдоволений голос.
Олександр Кіндратович звільна
поворушив паличкою жар, запитав
стомлено:
- Ти не знаєш, хто оцей чоловік, що вудив
біля нас?
- А дідько… Я тільки знаю, - Холод вів
далі нитку своїх думок, - що він вкрав у
нас кілька годин спокою.
- Це так. Уяви собі: скільки отаких годин
він забрав у своїх підлеглих за життя.
І, певно, не відчуває того. Якби за кожну
годину відкладати хоч по порошині, а
потім жбурнути йому на голову, гуля б
набігла завбільшки з кулак.
Для Холода такі розмови с Біланом -
старі, а водночас і нові. Та й про що
мали говорити? їхня дружба склалася
давно, але не збагнений для Прокопа
Гордійовича Білан до кінця й до цього
дня. Це - ніби не одна, а дві людини. На
трибуні Білан не скаже й половини того,
що ось тут, біля багаття. Там він гукне
до совісті, розпалиться, навіть кулаком
гримне - “ех”, - захищаючи те, над чим
посміється потім за чаркою горілки. І
важко сказати, де він щиріший,
відвертіший.
Зненацька лугову тишу прорізав не
звичний людському вухові
свердляче-тугий посвист реактивного
літака. Літак пролетів високо, вони
шукали й не могли знайти вогника.
Мабуть, загубився в палахкотливім
зореграї. Місяць вже скотився до обрію,
повис над ним, лискучий, холодний, мов
грудка радію.
Вогонь догорав, але ні Холод, ні Білан
більше не підкладали хмизу. Темінь
присунулась ближче, стала поза плечима.
Сюрчали в пітьмі коники, тонко,
однотонне, здавалося, весь простір
зіткано з їхніх струн. І Холодові
чомусь захотілося обірвати ті струнки.
- Ти скільки платиш домашній робітниці?
Запитання таке нагле, таке дивне, що
Білан аж сів, поглянув здивовано.