Крапля крові - 12

раніше? Ота жінка на фронті… Осміяне
Тонине плаття… Прогуляні в чужому
товаристві вечори. Нервово відсунена
тарілка з борщем… Все-все. Коли б
вернути…
Олександр Кіндратович з жахом чекав
дня. Знав: він прийде чорний як ніч,
поведе за собою нові страхи і муки.
Згадалися всі знайомі, уражені цією
страшною хворобою. Вчитель-одинак з
школи, де вчилася Ліля. Він спродав усе
і поїхав світ за очі. Надивитися перед
смертю, спробувати хоч на мить втекти
від отруйних думок. Чи вдалося йому це?
Його власний вчитель, професор Окунь.
Той сам поставив собі діагноз і,
приховавши від усіх, до останнього дня
ходив на лекції. За цей час він не
поставив студентам жодної двійки.
Клубок споминів - великий, розмотував
його до самого ранку. А тільки-но
зачорніла проти сірого неба голим
віттям тополя за вікном, підвівся,
пішов до себе в кабінет. Його дзвінок
підняв професора Тихоступа з ліжка.
Тихоступ - найліпший у місті спеціаліст
по онкології, ще й добрий знайомий
Білана. Він відповів, що прийняв би
Олександра Кіндратовича й дома, але
краще, коли оглянуть Антоніну
Михайлівну в клініці, з помічниками.
Сніданок і всі ранкові готування -
обопільне намарне намагання приховати
тривогу. Вони прожили життя, ніколи не
думали над тим, що і як сказати одне
одному. А сьогодні… Олександр
Кіндратович, непомітно для себе, збився
на жалісливий тон, від якого мало не
заплакав сам, і тут же поспішив
перемінити його на безжурний. Але гра
проступала в кожнім слові, в кожнім
порухові.
Ліля теж вловила батьків настрій і
витлумачила його по-своєму: спробувала
м'якою лапкою вигорнути з батькової
кишені кілька хрустких папірців. І
здивувалася, коли він прищемив лапку.
Ще й наче не помітив того. “Невже
помилилася?”-подумала. Такого з нею не
траплялося. Вона гадала, що вивчила
батька досконало, її почуття до нього
було двоїстим. Ліля поважала і не
поважала Олександра Кіндратовича.
Поважала, бо спромігся вийти на круті
сходи, не поважала, бо вчувала, як
скриплять сходи під його ногами, їх
треба перемонтувати, а він без
застороги береться вище.
Вона знала, коли треба поступитися
таткові, коли полестити, а коли й
стукнути каблучком. Але зараз мовчки
зібрала чашки і понесла мити на кухню.
Тихоступ оглядав Антоніну Михайлівну
довго. Так довго, що їй аж заболіло
хворе місце. Бо ж обмацував не тільки
сам, а й двоє його помічників.
- Що ж, - сказав, намилюючи під краном
руки, - нічого серйозного, хоч треба ще
перевірити…
Лікарі думають, що їхній голос ховає
все. Отак колись думав і Олександр
Кіндратович. А тепер слухав Тихосту-па
і з жахом почував, як контрастують
слова з його голосом. Тихоступ провів
їх аж за останні двері. Прочиняючи, в
коридорі притис Біланову руку вище
ліктя.
- От бачиш… - видавив з себе Олександр
Кіндратович, коли вони сіли в машину. А
самого думка безжально молотила по
серцю: “Як її залишити на кілька
хвилин”?
- Тонечко, - мовив, коли машина
пригальмувала біля їхнього парадного. -
Я мушу залишити тебе на часинку,
проскочити до себе в клініку. Без мене
не приймуть з терапії хворих. Гх треба
перевести…
Вона відповіла порухом повік.
Тихоступа здибав на подвір'ї, біля
корпусу. Той стояв, прихилившись спиною
до каштана, палив цигарку.
- Я був би радий розвіяти ваші сумніви, -
мовив, від-кусуючи розм'яклий кінчик
мундштука, Тихоступ. - Але… Треба
поспішати. Хвороба задавнена. Ви самі
бачили кров.
- Спасибі…
- Ет… - Тихоступ махнув рукою. Білан
рушив до воріт, забувши попрощатись.
“Треба поспішати”. Поспішати… Куди?…
До чого?… “Поспішати”. Почував, що
боїться йти додому. Що скаже Тоні? Вона
здогадається одразу. Вже, мабуть,
здогадалася. “А хіба не помилялися
цілі консиліуми?”- підштовхнув себе
думкою. Тільки не сидіти…
Тоня заперечувала, але він майже
силоміць повіз її до обласної лікарні.
І знову огляд. І знову відведені вбік,
крихкі погляди. Вода з крана… Вода…
Вода…
В лікарні четвертого управління вже
немолодий, з подзьобаним віспою
обличчям, доцент-татарин дмухнув на них
вірою, вірою справжньою, на якусь
часину розвіяв страхи.
- Кладу на колоду, професор, голову, -
мастопатія. Звичайнісінька мастопатія.
Знаю з практики. От вірте, жінко хороша.
Але прийшов з операційної професор…
Непомітно упав вечір. Вони повернулися
додому.
Наступний день копіював собою
попередній. Жах оповив їхнє життя,
закутав міцно, аж не стачало подиху.
Тепер він чатував на них скрізь - в
стінах, підлозі, стелі. В кожнім кутку, в
кожнім вікні, в кожній щілині. В кожній
книжці, кожній дрібниці. Смішний
дерев'яний песик, кришталевий келишок,
квітка-попільничка - кожна з них
нагадувала про якийсь веселий день
їхнього життя. Настільна лампа: молода
танцівниця наміряє плаття. Єдина
фривольна річ в кабінеті, її купила
Тоня на жартівливий доказ, що не ревнує
його до жіноцтва, не боїться
конкуренції. Тепер він пригадав те,
вийняв розетку, сховав танцівницю до
шафи. Але підійшовши до дверей,
похопився, поставив лампу на місце.
Його уява сприймала все довкола в одній
страшній, трагічній єдності, в
трагічній простоті і реальності. Всі
оті колишні високі слова їіро смерть,
чуті, вичитані, сказані ним самим на
трибунах, розсипалися й пропали, наче
їх не було зовсім. Лишився біль, пустка,
і - кожної миті - дорогі риси, сказані
колись слова, буденні й небуденні,
сповнені сьогодні іншого змісту,
викривлені жахом.
Страшними примарами вставали видіння,
від яких утікав і не міг утекти. Він
бачив, як помирала Тоня, бачив її
похорон. Він вже сидів самотній і
перебирав її речі, фотокартки.
Йому здавалось, що божеволіє.
Жах не випускав їх з своїх пазурів ані
на мить. Тепер їхнє життя було оповите в
нього, як шовкопряд у кокон. Хворий
шовкопряд гине в коконі, в красивім
коконі, не видимий нікому, гине, не
довершивши своєї праці.
Другого дня, вийшовши з лікарні,
спробували втекти від страху, купили
квитки в кіно. Але переживання героїн
були такі мізерні, такі жалюгідні, що
вони вийшли десь по кількох хвилинах.
Обідали в ресторані, Олександр
Кіндратович пив горілку. Йому чомусь
спав на пам'ять Ремарк. Кальвадоси і
портвейни його приречених героїв.
Бридня. Навіть в горілці не можна
сховатися від цього. І горілка, й любов -
все тоді втрачає смак. Вона гірка, як
полин.
Траплялося, якийсь згук життя
привертав на хвильку їхню увагу, але в
наступну мить вони зглядалися, і
важкий, велетенський молот знову падав
на їхні голови.
Он біжить дівчинка, смішно кривуляє
ніжками за мамою… І - падає молот.
Сусідка похваляється новим килимом.
Монтер прийшов замінити телефон…Яке
все дрібне, нікчемне. Непотрібне.
Сусідка похвалятиметься й потім.
Завтра… Через рік. І телефон
дзвонитиме. Вони так хотіли замінити
деренчливу настінну коробку на
настільний апарат.
Килими, телефони… Вони віддали б зараз
все. До останньої нитки.
Вечір плинув трагічною музикою.
Дивилися телевізор, читали вдвох
книжку. Олександр Кіндратович розшукав
на дні шухляди старі карти. Але
дивилися, читали, грали не
по-справжньому. Чорна дума не
відпускала їх. І хто зна, кому вдавалося
краще прикидатися спокійним:
Олександрові Кіндратовичу чи Антоніні
Михайлівні, їй здавалося, що вона
відчуває хвилини, відчуває життя вже не
стільки уявою, скільки фізично. Аже
знала: навіть оці ось трагічні дні -
останні. Скоро не буде й їх. Лишиться на
якийсь час болюча рана, ліжко,
біленький квадратик стелі, її і його,
Олександрові, муки. Адже йому теж…
Олександр м'якосердий і не міцний.
Побиватиметься гірко, а може, й зап'є з
горя. Побиватиметься з півроку, з рік…
Життя легко хилить його на свої шовкові
манливі трави. Хоч йому здається, буцім
сам підминає їх. Вона так і не дізналася
за життя, який він. Добрий, жорстокий,
талановитий, бездарний, цинічний,
чутливий? Може, і такий, і такий, і
такий?… Зараз добрий, милосердний,
чутливий. Весь- з болю, з муки. Зараз
вона любить його міцно, прощає все. Як
прощала тоді. Як може прощати тільки
дружина. Минула ніч, настав ранок.
Вони й далі не могли ні на що зважитись.
Не могли нічого вирішити певно. Часом
людині просто потрібно, щоб за неї
вирішили інші. Але, мабуть, саме тоді,
коли потрібно, - і неможливо.
Вперше хірург Білан боявся
доторкнутися до ураженого місця.
Вперше боявся хворої людини.
…Консультації, консультації,
консультації. Від них втомлювалось
тіло і боліло серце. Обросле страхом,
воно боліло тупо, без надії вирватися
на волю.
До чого їм вдатися ще? Поїхати кудись?
До Москви, до Ленінграда? Коли б то він
не знав, що й там те ж саме, що й там такі
ж лікарі. Це тільки хворі дивляться на
лікаря, мов на бога. Хочуть бачити і
тому бачать в ньому бога. Але Олександр
Кіндратович знає, який він бог.
І все ж шукав чогось. Іншої віри, інших
пророків. Кажуть, на Кавказі, в Сочі,
живе якийсь знахар. У Львові теж. А в
них?… У них теж є знахар. Євген Мазур.
Чутка про його ліки вже добігла до
найвіддаленіших міст. їдуть з
Архангельська, з Алма-Ати, з-за Уралу. В
лікарні тільки й розмов про Мазура.
Кажуть, він лікує легко, швидко,
безболісно. Три чи чотири склянки
сироватки або ж кілька уколів.
А що?… Що, коли він в ім'я свого
самолюбства важить життям дружини?
Ця думка розітнулася в його голові
громом. І треба було великої напруги,
щоб перемогти цей гуркіт.
“Ет, що він може. Хто він такий? Просто
злий, грубий хлопчак. Кажуть, у них з
роду в рід… Але ж йому в другій
хірургії дають дві палати? За наказом
зверху. Однак - шарлатанство. Та й до
того ж… Мазур і сам відмовив би”.
Єдине, чим зараз Олександр Кіндратович
міг допомогти дружині, - не залишати її
саму. Відав - чорні думки згризуть її.
Він тільки один раз з'їздив до себе в
клініку, написав заяву на свою
відпустку, перепоручив справи
помічникові. І одразу ж поїхав додому.
До квартири заходив тихо, неначе
намагався не потривожити щось, сердите
й люте. Зняв калоші, повісив пальто.
Ступив крок і… зупинився. У вітальні
розмовляли. “Хто б це?”
М'яко ступаючи по килимку, підійшов до
дверей. Вони причинені нещитно, в
щілину видно весь куток з супротивного
боку. В кутку, навпроти відчиненої шафи,
- Антоніна Михайлівна. Перебирала
дитячі сорочечки, черевички -
манюні-манюні, ще з найменших
Костикових літ, розмовляла сама з
собою. Вона не плакала. Прощалася
мовчки.
І дивилася на все те з такою любов'ю, з
такою тугою, що в Олександра
Кіндратовича на мить спинилось серце. -
Поїду в село… Костика побачу…
Серце закричало, лунко вдарило в груди,
й він похилився на стіну. Відтак,
втягнувши в плечі голову, зажмуривши
очі, побрів до ванної, навпомацки
відчинив двері. І вже тут заметався,
забився, немов птах у клітці. Відчував
безсилля, самотність, від яких,
здавалося, без страху ступив би на той
пруг, на якім стояла Тоня. Десь там, за
вікном, ходять люди, веселі люди, і не
знають, як поруч них за цегляною стіною
рвуться в безнадії людські серця. Вони
такі ж самотні, як і він, тільки зараз не
відчувають цього. Але можуть відчути…
І поодинці, і всі…
Лунко впала крапля, Білан здригнувся.
Бігти? Щось робити? Все, все, що можливо!
“Що?” І-враз… “Піти туди, до нього… До
Мазура”. “А він?… Ліля! Так, Ліля”. Як
це забув раніше? До Мазура піде дочка.
Дочекатись Лілі. Котра зараз година?
Білан зволожив під краном рушника,
витер обличчя. Зачекавши хвилину,
голосно хряпнув дверима.
* * *
Сьогодні Ліля прийшла на роботу на дві
години раніше. Вчора чула, як професор
Холод бідкався, що в нього немає
етиленіміну, як дзвонив на склад, але
там не виявилося теж. І порішила
перегнати сама. Вона вже двічі
допомагала при відгонках старшій
лаборантці. Це нескладно, хоч трохи й
небезпечно. Треба пильно стежити, щоб
на перегрілась вище норми реторта, щоб
не було щілин, щоб не пролити отруйну
рідину.
Ліля вже бачила, як дивуються дівчата,
як дивує Про-кіп Гордійович.
Дівчата… Для них - тільки так, з
маленького самолюбства. Що вони їй? Всі
вони стеляться думкою низько, понад
самою землею. Бо й прийшли од неї, бо й
зараз лишають на ній босі сліди. Не
люблять її? Нехай. Свою роботу Ліля
виконує. Чому не хоче носити з складу
ящики? Бо не вантажник. Чому не миє
підлогу? На те є прибиральниця. Та й
вони, зрештою. Вони до цього звичні. А їй
після цього треба йти до манікюрші,
заново фарбувати нігті.
Чи знають вони, що таке справжнє
красиве життя? Складене з ніжних
інтимностей, з коштовних дрібничок?
Запеленане килимовою тишею і ніжною
музикою? Звідки їм знати. Задля цього
життя поки що можна й поступитися
дечим. Задля нього Ліля ще човгатиме
шість років підошвами по інститутській
підлозі. Звичайно, зарплатня лікаря на
сьогодні просто мізерна. Але це її не
турбує. Диплом. Заради нього треба йти
на жертви. Бо як сьогодні дівчині без
нього! Диплом - це вітрина, виставка,
патент. Вітрило до човна, спущеного в
житейське море. На той рік вона
обов'язково поступить до інституту. Для
цього треба п'ять обертів Холодового
пальця по білому крузі телефону, кілька
слів. Вона їх заробить. А якщо навіть
тільки довідка за його підписом?… Чи
взагалі довідка. І то багато значить.
Кому не зрозуміло… Вона працювала.
Працювала не в батька, а в іншого
професора, з яким у її батька відверто
холодні стосунки. Працювала чесно,
сумлінно. Про це посвідчить
характеристика.
її думки перетнув брязкіт.
Професор сьогодні теж прийшов раніше. І
просто сюди. Очевидно, поспішав.
Холод постояв біля столу, навіть для
чогось постукав пальцем по паровій
ванночці. Ліля доливала воду, скромно
опустивши голову. Чекала, - він зараз
посміхнеться. Не посміхнувся.
- Мда-а… Ходіть, Лілю, на вулицю…
Морозець…
- Я, Прокопе Гордійовичу, ентиленімін…
- Бачу. Але я не хочу через вас сидіти в
тюрмі.
В його голосі не було досади, але й не
було схвалення її вчинку.
Ліля зітхнула. І звідки він довідався,
що вона прийде сюди раніше?
І далі день її покривуляв зламаним
колесом. Через калюжі, через вибалки.
Прийшла з обіду, - обідала в молочнім
кафе, навпроти лікарні, - дівчата чомусь
веселіше, ніж завжди, гелготіли в кутку.
Щось розглядали. Ліля приступила й
собі. На столі, в розгорнутім газетнім
пакунку, лежала крамнина. Відріз на
костюм. Білої-білої шерсті, в іскорку.
Такої, якої шукала влітку вона.
- …Отак і не пошила, - скрушно говорила
літня препа-раторша Оксана Данилівна. -
Куди я його одягну: дороге, марке. Раз у
рік, на Перше травня… А гарне!
- Я у вас куплю, - Ліля тендітними
пальчиками помацала крамнину.
- Я вже купила.
Галя, маленька, з поцяцькованим прищами
обличчям лаборантка, підсунула відріз
до себе, швиденько - шам, шам -
запакувала ного.
- Я давно шукаю…
- І я. Ми ще тоді, як Оксана Данилівна
похвалилася… Одна невдача падала на
неї за іншою. Мабуть, вони разом і
вивели Лілю з рівноваги.
- Ти… ти… - Лілині брівки гнівно
розправились, тремтіли гострими
кінчиками. -Навіщо він тобі?…
- Як то навіщо? - на перших словах
здивувалася, а далі почервоніла Галя. -
Костюм…
- До твоїх прищів!
Схлипнула тиша. На мить. А в наступну
вибухнула громом. Здавалося, в
лабораторії розірвалася столітрова
колба. Дівчата кидали своїм гнівом усі
разом, їхні слова злилися в одне
сердите гудіння. Ліля стояла непорушне.
Вони зневажають її? Що ж, це їй відомо.
Вона від них не залежить. її зневага до
них більша. Влучивши в гаморі паузу,
Ліля тупнула каблучком, аж пробірки
жалібно забрязкотіли на штативі.
- Ви… ви - порох на моїх ногах.
І пішла до сусідньої кімнати. Була
вдоволена, що влучила в ціль. Ліля вміла
влучати.
Але й самій злість обпекла груди. На
душі було порожньо, сіро, глухо. Цей
настрій понесла й додому. Коли він
володів нею, він панував і в квартирі.
Ліля вже звикла до цього. Найперше його
ловив Олександр Кіндратович. Батько
здебільшого одкуплювався: квитком у
театр, десяткою на нового капелюшка.
Ліля збагнула давно - батько часто
одкуплявся і в житті. Разів зо два
навіть нею. Як подорожній з казки -
котом, котрий щоразу втікає додому. З
батькового веління Ліля тричі міняла
школу - то з однією, то з другою мовами
навчання. Олександр Кіндратович
найтонше вловлював усі повіви, їй
дозволялося виступати на сцені або ж не
дозволялося. З роками кіт досконало
вивчив поведінку господаря. І сам
настирливо дряпав кігтями.
Однак сьогодні батько чомусь не
помічав чи не хотів помічати її
настрою. І сам був якийсь розтріпаний:
очі - великі, обличчя - сіре. Ліля навіть
подумала, чи не випив він. А взагалі
останні дні вони з матір'ю обоє мов
осінні мухи.
- Їсти не хочу. Тільки каву, - взяла
рушника, пішла до ванної кімнати. Ліля
приймала ванну майже кожного дня. Знала
- тіло в неї красиве, гнучке, ніжне. І
плекала його, доглядала. Вона не
замикалася. Хто до неї зайде? Хіба що
Костик. Але його нема вдома.
Проте тільки-но почала роздягатись, як
позаду скрипнули двері. Швидко,
тривожно. Батько переступив поріг, але
не відпускав ручку, немов боявся, щоб
двері не відчинили з того боку. Ліля не
поверталася - вже скинула блузку, -
пружними пальцями розстібала гачечки
спіднички. Не вельми соромилась батька,
та й він вийде, перш ніж вона ступить у
ванну. Не відпускаючи ручки, Олександр
Кіндратович відгвинтив кран
умивальника. Ліля пригадала, вона десь
читала: отак роблять конспіратори, коли
бояться, щоб їх не почули. Смішно.
Батько й справді скидається на
конспіратора. В нього навіть голос
тремтить.
- Ліля… Все, що я скажу… щоб не знала
мама. - Він дихав важко, немов бігун на
останній прямій дистанції. - Ти мусиш
піти… Ти підеш…
- Куди? Чого? -Вона запалила в колонці
газ, і тепер Олександрові Кіндратовичу
довелося майже кричати.
- До Мазура. Попросиш у нього сироватки.
- Я, тату, до Мазура не піду.
- Ліля! Це-для мами. Для мами! Ти
розумієш?
- Для мами?
Ліля розмірковувала. Значить, з мамою…
Аж страшно. Але піти до Євгена -
поламати укладений тонкий план. Вона
поманила Євгена напочатку, відтак
втекла до схованки. Нехай походить,
нехай пошукає. Бо осмілився
заперечувати їй, чинити, як хотілося
самому. Зараз він ходить, немов пес,
котрий прошпетився перед господарем. А
мусить ходити, мов тінь.
Якщо вона піде і попросить що-небудь у
нього, пес відчує, що без нього не
можуть обійтись. Ні. Нізащо. Ліки,
мабуть, вже можна дістати в лікарні,
адже Євгенові дають можливість
практикувати.
- Я не піду. - Рішуче звільнила
бретельки, голуба шовкова сорочка
впала до ніг. - Не проси!
Олександр Кіндратович стояв, немов
уражений громом. В голові - якась думка,
якась асоціація… Ага, про ласку? Чому
цє? Красиву, гнучку, хижу ласку. Невже
вона… його дочка? Гострі слова
потрощеним костомашшям застряли
Біланові в горлі, перепинили мову. Він
зітхнув глибоко, з похлипом, спітнілою
долонею схопився за комір.
- Чом… Чом ти тоді… У першій своїй
ванні…
- Ти завжди, батьку, був невдатним
актором.
- Ух, зміюка! - простогнав він і вийшов у
коридор. Білан боявся зайти до кімнати.
Стояв у коридорчику, гамував шалене
биття серця. Сам собі видався звіром,
котрий а обох боків вчував небезпеку.
Вперед? Назад? Вбік, з кручі?
Рвонувся з кручі. Його пальто - в
кімнаті, в шафі, щоб не заходити до
кімнати, вдягнув старого макінтоша,
закутав шарфом шию. “Нехай Тоня думає -
пішов до сусідів”. На вулиці вітер.
Він пронизував макінтоша наскрізь.
Летів назустріч з холодним свистом,
видлубував по закутках сухе листя і,
реготнувши в ринву, жбурляв йому в
обличчя. Перемішаний з сльотою дощ
бурхав хвилями. Поки Олександр
Кіндратович обійшов будинок, він був
мокрий і тремтів, мов у лихоманці.
Двері відчинив Тимофій Шах, здивовано
відступив до стіни, пропускаючи
перемоклого гостя. А той навіть забув
скинути макінтоша та капелюха. Нерівне
мережачи сліди, повів їх просто до
маленької кімнатки. Вступив до неї,
зачинив двері, підпер плечима.
Здавалося, перетинав собі шлях до
відступу, боявся, що втече.
Євген теж не сподівався на такого
гостя. Сидів на ліжку, підібгавши
по-турецькому ноги, краяв ножицями на
рівні квадратики чисті аркуші паперу. В
його голові буйним вихром крутнулися
думки: “Ліля. Койки в клініці. Нова
погроза…” - і всі враз осіли на дно
душі.
“Нехай… Я розмовляти не буду. Вкажу на
двері…” Відіклав убік папери і в ту ж
мить побачив, що через дірку в
шкарпетці виглядає голий палець. Він
сховав ногу назад. Збоку, мабуть, це
було. смішно: але саме дірка в
шкарпетці, голий палець похитнули його
певність. Євген засоромився і сам
нестямився, як сказав Біланові:
- Проходьте.
Хоч проходити було нікуди.
- Євгене… Я знаю. Ви маєте право. Ви,
мабуть, і скористаєтесь ним. Але коли б
ви знали. Повірте… Я не можу… Все -
потім. Я прийшов до вас попросити ліків.
Голос його тремтів, немов надміру
натягнена струна. І сам він мав вигляд
жалюгідний. Нашмагане дощем, збрезкле,
попелясто-сіре обличчя, капелюх з
обвислими крисами, старомодні, з
язиками, калоші, старезний макінтош.
Пружно стиснена Євгенова правиця
несамохіть розпросталася, сховалася за
спину. Якби ви знали, як це страшно.
Разом прожите житя.
- Ви ж… Не вірите…
Білан дивився йому просто в очі, він не
чув тих слів… - Хочете, я стану на
коліна. Хочете… Я стаю… Євген стрибнув
з ліжка, встиг підхопити професора під
рршь.
- Не треба. Не треба, - повторював одні й
ті ж, немов -був усі інші, слова. - Сядьте
сюди… Я зараз… Зараз…
* * *
- Костику, ти чого втікаєш? Не впізнав?
Засмаглий хлопчина дивився на Прокопа
Гордійовича спідлоба, намагався
звільнити руку.
- Впізнав, - колупнув пальцем вільної
руки в носі.
- Ти прийдеш до мене у гості?
- А що у вас є?
- О, багато чого. Корабель з вітрилами.
Млинок дво-пропелерний. Приходь. Скажи,
Костику, мама вдома?
- Вдома. Вона казала, сьогодні коня
купить, - зблиснув оченятами Костик. -
Справдешнього. З хвостом і гривою.
Отакого, як у селі.
Прокіп Гордійович зайшов до себе в
квартиру, зняв трубку.
“А що, коли відповість Олександр? - в
котрий раз зринула думка. - Забув
запитати Костика, чи вдома вій… Вдома?
Ну то й що. Хіба зараз… Ет”.
Він рішуче покрутив диск. Трубку взяла
Аитоніна Михайлівна. Чув її дихання,
шерех пальців по трубці і чомусь. довго
не міг сказати перших слів.
- Тонк”! - не дав розгорітися тривозі. - Я
знаю - ти мужня. Відкинь всілякі
упередження. Я хотів би поговорити з
тобою. Хотів би побачити…
- В мене немає упереджень…
- Я теж лікар. Може, я не збагнув у
медицині великих таємниць, але я теж
розуміюся на дечому. Я чорнороб, я мав у
практиці сотні подібних випадків.
Хочеш, приїзди до клініки, хочеш, я
прийду до вас, чи прийди до мене ти?
Чуєш? Ти чуєш мене?
- Не знаю… Не треба. Прокопе…
- Я йду до вас.
Щось клацнуло в трубці, мабуть,
Антоніна Михайлівна впустила її.
- Я… сама. Зараз.
Прокіп Гордійович лікар. Обоє знають і
розуміють це. Холод навмисне накинув на
плечі халата, одягнув окуляри. Він не
часто одягає їх. Мабуть, тому видавався
Антоніні Михайлівні чужим, строгим. І
все ж вона довго зволікала, не хотіла
розстібати кофтину. Куточки її
припухлих вуст тремтіли якось
по-дитячому, а великі голубі очі
дивилися злякано, прохально.
Холод розпитував її про Костика, про
роботу. Кількома словами - в кого вже
були. їй знову боліло, але вона знову
мовчала. Огляд здався їй страшенно
довгим. Врешті Прокіп Гордійович
посунув їй стільця, сів. сам. Халата
перекинув через бильце.
її покладені на коліна руки дрібно
тремтіли. Не знати чому, але вона чекала
Холодових слів, мов присуду. Може, тому,
що вірила в нього більше, ніж в
будь-кого. А віра в людину вже сама по
собі вбирає і віру в її фах, в її
покликання.
Він дивився їй у очі. Він говорив, ніби
викладав їй на долоні зафіксовані
докази.
- В наш вік кожна друга людина
перехворіла на рак. На думо-думо-рак.
Великий або малий. Мозоль, жировик, укус
жучка… В нас у лікарні нещодавно
прийняли за кісту вагітність на п'ятому
місяці. Рак і бомба покалічили людство.
Ти теж хвора на такий рак. Я не бог, не
ясновидець. Я не можу дати
стопроцентової гарантії. Та й що всі
гарантії. Але я переконаний, що в тебе
мастопатія. Нарив. Тому й кров. І краї не
промацуються. На мастопатію хворіє
чимало жінок. В тебе один з таких
випадків. Тільки значно гостріший.
Кригу плавить тепло. Тепло і віра
людських очей плавить кригу душі, і
вона збігає сльозами. Це були сльози
страхів, сльози болей, сльози
вдячності.
- Прокопе, я вірю тобі.
- Але я ще не сказав усього. Ти віриш
зараз, але ти підеш, і з тобою піде твоя
хвороба. Ти вернешся до неї думкою. Це
вище твоєї волі і моєї. Волі будь-кого. У
вас вже не буде спокою. Вона висітиме як
сокира. Треба позбутися її. Можна
почати лікування… Блокаду
новокаїнову… Але ліпше - оперувати. І
навіть в тому, найгіршім випадку - це
поки що єдине, найкраще. Одразу ж під
мікроскоп, на біопсію. Операція
нескладна. Прооперую я або Варвара
Іванівна. В неї таких випадків -
щонайменше тисяча. Я ж тобі казав, ми -
чорнороби.
- А ліки? Мазурові?
- Ліки… Звідки це протяг? - Професор
підвівся, підійшов до вікна. - Мені
здається, вони… їх ще треба перевіряти,
дозувати… Ти приходь завтра.
Олександрові скажи - і приходь.
Сьогодні вже не їж. Тільки не передумай.
Збери докупи всю свою мужність. Я знаю,
ви, жінки, мужні, дужчі за нас.
* * *
Олександр Кіндратович чекав кінця
операції в Холодовім кабінеті. З собою
приніс дві коробки цигарок і тепер
припалював одну від одної. Зринали, мов
хвилі, думки, зринали і розпадалися, не
лишаючи після себе сліду. Тільки
незвичне відчуття, відчуття часу, але
не думкою, - серцем, душею. Ця мить
приходить до людей не часто. Вона єднає
з собою інші, вони проходять крізь
життя, як сталева глиця крізь стіг сіна.
“Зараз… Тоня…”
Тоня.
Єдина людина, котра прийняла його
всього, отакого, як є. Отакого… Хотіла,
щоб був кращим. Намагалася, щоб ішов
рівно, щоб не падав у дорозі, не збивав
інших. Тоня їх з'єднала з Прокопом. Він
тільки тепер розуміє - вона. Навмисне,
для нього, для Олександра. А може, й для
себе? Тоня й тепер поклалася на нього.
“Ох, хіба можна думати так зараз? -
затис думкою немилосердне в підозрі
серце. - Не думати… Куди я вчора поклав
папку з рефератом… А яка, власне,
різниця… Тоня…
…Мабуть, вже роблять аналіз”.
Хоч сидів спиною і двері прочинялись
без скрипу, але він почув, як вони
прочинилися. Холод зайшов повільно,
мовби нерішуче. Вже без халата,
простоволосий.
Білан, сам того не помічаючи, підвівся з
стільця. Дивився перед себе й не бачив
нічого. Тільки руки, великі, міцні,
Холодові руки. Ось права дістала
коробку цигарок, видлубала одну, ось
одним рухом вказівного пальця видобула
сірника.
Чирк!
Точно, спокійно.
І враз Білан відчув, як щось обірвалось
в його грудях. Важке, велике. Ноги йому
затремтіли, підломилися в колінах.
Тугий клубок розсипався, і Олександру
Кіндратовичу стало так жарко, що не
стачило повітря. Йому захотілось
заплакати, захотілось кинутись до
Прокопа Гордійовича, виповісти йому
все. Про себе, про підозри, про записку
до міністерства.
Але в останню мить щось стримало його.
Оте, камінае, котре плелося в тютюновій
хмарці.