Latin

Крапля крові - 09

Total number of words is 4144
Total number of unique words is 2075
28.6 of words are in the 2000 most common words
38.4 of words are in the 5000 most common words
44.8 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
зливаються в одне. Холод квапиться, -
кожна секунда - втрачена крапля крові.
Крапля життя…
Врешті, знайоме покашлювання в трубці.
Прокіп Гордійович відчуває, як щось
стислося в нього всередині, як
затремтіла рука. Великою силою подавив
хвилювання.
- Олександре. Це я, Прокіп. Вислухай, не
клади трубки… В нас помирає жінка. Не
згортається кров… Вже все… Ти мені
говорив - привіз з Швеції препарат… Ти
його не витрачав…
В трубці й далі глухе покашлювання.,
далекий, мов комариний писк, голос.
Хтось десь вимагав завезти на склад
пиво і сірники, забрати порожню тару.
Ліля теж несамохіть нахилилася вперед,
напружено вдивлялася в завжди трохи
недовірливі, а зараз стривожені очі
Прокопа Гордійовича. Синенькі, схожі на
електричні іскри, вогники проскакували
в його зіницях, гасли десь у глибині.
Лілі здалося, ніби вона навіть чує сухе
електричне потріскування. Дівчина не
опам'яталася, як вихопила трубку.
- Тату… Це моя подруга, дівчина з нашого
класу. Приїзди швидко. Тату!
В кімнаті запала така тиша, що голос з
трубки почули всі:
- Я зараз подзвоню комусь з асистентів.
Чекайте…
- Ліля… Нащо ти… Буцім подруга, -
промовив Прокіп Гордійович, коли та
поклала трубку. Але очі його світилися
вдячністю.
Варвара Іванівна вхопила дівчину за
руку, міцно, по-чоловічому потиснула її.
Але її погляд линув до професора. Вона
вірила, що він щось зробить. Бач,
пригадав. Таки недаремно сподівалася й
цього разу.
Прокіп Гордійович ловить на собі
голубливий погляд завідуючої,
одвертається. Професорові давно
відомо, що Варвара Іванівна любить
його. Але він… Йому сухою грудкою на
серці її любов. І не тому, що Варвара
Іванівна негарна, немолода, просто
серце має свою волю… Вона ніколи не
виказувала йому свого кохання, а він
теж вдавав, буцім нічого не помічає.
Тільки коли лишалися наодинці й
вичерпувалась тема лікарських справ,
трохи губився й, мабуть, тому ховався за
грубістю.
За кілька хвилин кровотечу було
зупинено. Препарат ввели хворій просто
в артерію.
Зодягнувшись у кабінеті, Прокіп
Гордійович вийшов з білої суворої тиші
на подвір'я. Мабуть, людина вже зіткана
так: якщо в неї немає лиха, вона
муляється дрібницею, аж поки не натре
собі водянку, від котрої теж ступати
боляче. Для Холода зараз такою водянкою
відвідини міністерства. Його робота
над ультразвуковим кардіоскопом
заходила в глухий кут. Йому потрібно
залучити інженерів, а також закупити
деталі й установки, які коштували
немалі гроші. І все це, не гаючись, бо
Прокіп Гордійович вичитав в
англійському журналі, що англійські
вчені теж працюють над подібною
установкою. Вони можуть випередити
його. Бо до всього він майже не має часу
на роботу над кардіоскопом. Його час
без решти поглинають клініка і
обов'язки голови хірургічного
товариства. Показові операції, наради в
місті і областях, всілякі
профілактичні заходи. А ще ж лекції.
Йому майже зовсім довелося відмовитись
од них, віддати години іншим. З
кардіоскопом лихо ще і в тому, що бюро
патентів засекретило винахід і він не
мав змоги опублікувати його в пресі,
зацікавити який-кебудь грошовитий
дослідний інститут чи завод.
Так Холод потрапив, як кепкував над
собою сам, в становище дрібного
власника, який ховається з своїм
винаходом в комірчині. Тому-то й мусив
іти до міністерства прохати грошей.
Вони умовились їхати туди разом з
директором лікарні Арсеном
Кузьмовичем. Той вже чекав на подвір'ї,
під кущем горобини.
Стояв ясний осінній день, горобина
палала під сонцем, неначе велетенське
багаття.
Кришталеве небо, горобина, голуби в
сонячній ріці… День плинув дивною
симфонією, в якій все злагоджене, все
потрібне й зрозуміле. І високе небо, й
людський гомін, і маленька пташка на
червонім кущі. І тільки труба внизу
кіптюжить і кіптюжить небо, пахкає на
місто клубками отрути. Легковажні
поети й письменники пишуть у книжках,
що це красиво. Дим заводу, вогонь
мартена. Може, й красиво. Але людині
призначено возвеличувати не злу, а
добру красу, оспівувати те, що полегшує
її життя. Він уже списав гору паперу,
стер не одну пару підошов, борючись
проти цієї краси. Хоч поки що й марно.
По той бік червоногарячого куща
вимахував руками якийсь чоловік, гукав
через огорожу:
- Слава, Слава, в мене син!
Поруч нього підстрибував малий Ігорьок
- хлопчик, котрому два тижні тому Холод
зробив останню операцію стравоходу,
теж махав руками, репетував
дзвінкоголосе:
- У нас з дядею син! У нас син!
А потім обкрутився з радості на одній
нозі і загилив носаком м'яча.
Хлопчик не помітив, як вийшов на
доріжку професор, м'яч хуркнув попід
кущем, збив з професорової голови
капелюха.
- Отаке капосне, - підібрав аж під
корпусом капелюха Прокіп Гордійович. -
Я його від смерті рятував, а воно м'ячем
по потилиці… Віддячило… Роз'їлося,
порося, мало з ніг не звалило. - І
вдавано сердито: - Ану, ходи сюди!
- Е, - підстрибнув на одній нозі Ігорьок.
- Ви й за вухо вмієте… Я не вас хотів.
- А кого, його? - вказав пальцем на Арсена
Кузьмовича.
- Умгу.
- А ти, брат, дипломат, - засміявся Холод,
а слідом за ним і директор лікарні.
…Заступник міністра, начальник
управління лікувально-профілактичної
допомоги, Володимир Володимирович
Полив'яний спочатку запросив до себе
лише директора лікарні. Вони
розмовляли довго, так довго, що Прокіп
Гордійович знудьгував чекати в
приймальні, вийшов у коридор, аж геть у
той кінець, до відчиненого вікна.
Запалив цигарку, перебігав наперед
думкою розмову з заступником міністра.
Кажучи правду, він не вірив в оці свої
відвідини. І йшов з внутрішнього
примусу. Холод віддавна почував
неприязнь до заступника міністра,
чоловіка легкого на слово і
неквапливого на діло, чоловіка з
недовірливими очима, в котрих
сховалося глибоко, на самих денцях,
презирство до людей. Полив'яний стрічає
відвідувачів посмішкою, але та
посмішка - не його, вона атрибут посади,
бирка. Заступник міністра чомусь
нагадує Холодові розпорядника
новорічного карнавалу, в якого болять
зуби.
Полив'яний - теж колишній Холодів
однокурсник. Якщо Прокіп Гордійович
відміряв йому неприязнь квартою, то той
віддавав борг ковшем. Запас її обидва
мали ще з інституту.
Володимир Полив'яний був громадське
активним студентом. Ця активність
зростала відповідно до того, як вони
наближалися до останнього курсу, до
розподілу місць на роботу, до
аспірантури. В своєму студентському
портфелі Володимир завжди носив
якогось свіжого про-токола, виступав на
зборах одразу ж за доповідачем, навіть
першим прибігав до фінішної стрічки на
комсомольських кросах. А Прокопові
одна така стрічка мало не перетнула
життя.
“Який дурень за день до екзаменів, та
ще в таку погоду, прийде на крос”, -
сказав він у групі.
І таки справді, другого дня від старту
бігло чоловік десять активістів.
Прокіп, профорг, перечікував дощ у
розваленій лазні за півкілометра до
фінішу, дочекавшись бігунів,
вистрибнув у вікно і подолав дистанцію
поруч Володимира.
Полив'яному було про що говорити на
зборах. Про кришталеву чесність
комсомольця, серйозне ставлення до
своїх обов'язків, про захист інтересів
колективу. Жива ілюстрація, антипод
чесності. Прокіп сидів на передній
лаві.
А потім, дорогою до гуртожитку,
Володимир повчав його: “Дурний-дурний.
Ти кайся. Кайся. Кажи, що виправишся, що
надалі такого не буде. Кайся і обіцяй. Я
рятував тебе, каявся за тебе”. Давно те
було. Але Холод так і не навчився
каятись і обіцяти. Зате Полив'яний,
либонь, збагнув цю науку тонко.
Вони обоє навчалися в аспірантурі.
Відтак їхні стежки розбіглися.
Володимир Полив'яний працював десь у
Ленінграді і тільки чотири чи п'ять
років тому повернувся до Києва. Привіз
з собою дебелого адміністративного
портфеля, чимале черевце і чутку, буцім
в тому портфелі визріває якийсь
геніальний проект. Портфель потерся,
він замінив його новим, але чутка не
старіла.
По коридору пробігали міністерські
працівники, зодно-манітнені паперовим
клопотом і кабінетною нудьгою. Прокіп
Гордійович дивився на них, ловив себе
на тому, що з вигляду, з виразу очей, з
утоми визначає діагноз. Причепливий
професіоналізм, котрого він гнав, мов
надокучливого гедзя. Адже так взагалі
може статись, що сприйматимеш людей, як
хвороби. Деякі лікарі так і сприймають
їх:
“Пішов мій стравохід”, “пішли мої
ноги”. Або ж як декотрі начальники, які
бачать перед собою одиниці:
“людино-дні”, “людиногодини”.
Ні, він не міг мати людей за палички й
цифри. Прокіп Гордійович любив їх або
ненавидів, захоплювався або зневажав. І
лише іноді намагався не помічати.
Секретарка Полив'яного, розшукавши
Холода, дріботіла попереду, буркотіла
майже вголос: мовляв, що це буде, коли
вона почне розшукувати кожного.
- Вам, дівчино, з таким характером тяжко
буде знайти того, одного, - мовив Прокіп
Гордійович, прочиняючи двері кабінету.
Арсена Кузьмовича там вже не було.
Заступник міністра підвівся назустріч,
незграбно і міцно потиснув руку. Він
грався в дружбу. “Ох, спливло-минулося,
дурні і наїа-ні ми колись були”, -
грався в простоту. І Холод теж,
переступаючи поріг його кабінету,
одягав невидимого капелюха простака,
ще й навмисне перехняблював його то в
той, то в інший бік. Взявши один раз
невірний тон. Полив'яний вже не міг
змінити його. Холодові смішно, що
заступник міністра вдає, буцім не
помічає, як вони блазнюють.
Після кожної такої розмови Полив'яному
здається, немов він проковтнув порцію
непотрібних, неприємних ліків.
- То як воно
стрибається-перекидається?…
- А так. Наперед гузном.
- Мабуть, обважніло гузно…
- У ваших голоблях обважніє…
- Ну, вже такі товсті голоблі… А я знаю,
чого ти прийшов, -хитро примружився
Полив'яний. -Сказати?…
“Не в дідька здогаду, коли Арсен
Кузьмович теж, либонь, просив за мене”,
- подумав Прокіп Гордійович. І вголос, з
удаваним подивом:
- Та ну!
- А я вже вгадую, - Володимир
Володимирович ворушив пучками, ніби
лічив папірці…
- І звідки ти… Справді, я прийшов
просити грошей. На кардіоскоп.
- Гроші… Мда-а… Нікуди без них… Всі по
них зітхають. Пішов просити їх я, на всю
нашу хату, а мені кажуть:
залиште заяву, вкажіть суму, на яку рука
підніметься. Тільки перед тим зважте,
що, на вашу думку, на сьогодні
важливіше: ракети чи сечові міхурі.
Отак от. Образно і кардинально…
- І що ж ти?… - нахмурив кущасті брови
Холод, несамохіть випадаючи з тону.
- Я? Я сказав - вам видніше… Ну, ну, не
ворохобся. Ми потрусимо калиткою. Я сам
ось приїду до тебе… Подивлюся… Це ж
таки не тень-телень… І клініку твою
навідаю. Давно не був. Як там у тебе?…
В очах Полив'яного, сховані глибоко, на
самім денці, боролися два почуття -
підлабузництва й ненависті. Він таки
трохи боявся Холода. І тому ще не
вирішив до кінця, якому віддати
перевагу. Мабуть, другому.
Розмова непомітно збочила на клінічну
роботу. Холод аж здивувався такій
уважності і турботливості Полив'яного.
Той розпитував про операції, про
лікувально-профілактичну діяльність і
навіть про санітарно-харчовий режим. А
на прощання ще раз пообіцяв потрусити
калиткою і завітати до нього в
найближчі дні. Холод вірив і не вірив.
Він гадав, що Арсен Кузьмович вже
від'їхав, але той чекав на нього в
скверику біля міністерства.
- Я машину відпустив, - мовив завідуючий.
- Шофер попросився. Жінка захворіла, чи
що… Ходімо вниз пішки, а там візьмемо
таксі.
Спускалися до Хрещатика тихою,
замріяною вулицею. Холод сьогодні
вперше і якось враз помітив, що вже
осінь. Кружляло в повітрі жовте листя,
падало до ніг в сумній знемозі. Дерева
шелестіли холодно, по-осінньому. Арсен
Кузьмович кілька разів поривався щось
сказати, але Холод вдавав, буцім не чує.
Йому не хотілося порушувати тихої
осінньої замрії, спокійного плину
своїх думок. А думалось йому про місто,
в якому прожив більше половини життя,
про надію, котру привіз до нього і
поселив на горі, про власні невдачі.
Тільки не про оці, дрібні. Професор
обминав їх думкою. Але ті, більші… Йому
здавалося:
він ось-ось знайде. Але не знаходив. Від
чого вони? Може, від злого збігу
обставин, а може, просто від безталання.
Адже в житті, щоб звершити щось,
неодмінно потрібно мати талант. Лікар -
це теж талант. Людські серця, голови,
очі - всі різні, їх треба сприймати
індивідуально. Треба кожного разу,
знаючи все загальне, знайти відміну.
Так само, як в музиці, в поезії.
Думка його летіла понад дріб'язком
життя, туди, де їй просторо, де вона
шугає без припону, на власній волі. Але
її таки прикро вхопив і повернув на
стоптаний пастівник Арсен Кузьмович.
- Прокопе Гордійовичу. Що у вашому житті
було найстрашнішого?
Холод здивовано звів брови, потиснув
плечима.
- Ви, мабуть, думаєте, війна? Найбільше в
своєму житті я злякався гусака.
- Ну, то страшнішого вже не буде. Це я вас
в такий спосіб готую до розмови. Я,
звичайно, не мусив би вам казати… Але…
Ви знаєте… Так от, коротко: на вас
замахуються батогом. Хто, чому - не знаю.
Але сьогодні я почув його посвист в
кабінеті Полив'яного. Він, наприклад,
поцікавився, чому в другій хірургії
найвищий процент смертності.
Запитував, хоч сам добре знає, яких
хворих ми туди кладемо. А потім ще про
хлопця, інженера. Буцім якийсь
винахід… Але цього я гаразд не добрав.
Отже, якщо я не помилився, будуть
комісії… Ви підготуйте папери. Це у вас
єдине…
Те, що говорив Арсен Кузьмович, більше
дивувало, ніж страхало Холода. Адже все
це - безглуздя. Але буде морока, будуть
неприємності. Канцелярські комісії,
схожі на допити розмови, шелест
паперів, - звідки воно?…
- Папери… Вони й так забирають у
лікарів половину їхнього часу, -
відповів дратівливо, начебто за все ніс
провину директор лікарні.
- Воно так… Але ж… - Арсен Кузьмович теж
крутив перед себе інший клубок, не міг
вхопити нитки. - Скажіть, не домагалися
ви від Білана, щоб він залишив свої
експериментальні операції?
- Ну, зробимо таке припущення.
- Тоді… Тоді це нелогічно з вашого боку.
Ви вихваляєте ті операції гласно, а
потім наодинці…
- Тобто як це гласно?… - здивувався
Прокіп Гор-дійович.
- Ну, а стаття в газеті…
Холод відчув себе так, мовби набрав у
рот чогось гіркого і не знав, як його
виплюнути, мусив ковтати. І що він міг
сказати? Адже справді… Він просто не
обдумав. Виходить, в Олександра є якісь
підстави на образу… Хоч, знову ж, які?
І вже не міг виважити - чи до кінця був
справедливий з Біланом. Від того
неприємно.
А все інше - бридня. Він не покривив
душею і нікого не боїться.
- Щодо статті я зараз вас ні в чому
впевнити не можу, - сказав по хвилі. - Бо
таки схибив трохи. Хоч, гадаю, між цим і
тим немає ніякого зв'язку. Що ж до
комісії… Я люблю розумні комісії.
- В тім і біда, що часто розумні комісії
укладаються з дурних голів.
Вони вже вийшли до зупинки таксі, стали
в чергу. Більше про це не говорили.
Робота, турботи відсіяли геть
неприємне почуття, яке лишилося в
Холода після відвідин міністерства. Та
й Прокіп Гордійович вже давно привчив
себе не зважати на колючки, котрі
сипало під ноги життя. Якщо ступати на
них міцніше - більше їх вломиться. Мав
на сьогодні квиток до театру і не
збирався віддавати ті кілька годин
гризоті. Та й те - він і так не вельми
часто ходить до опери.
Коли б його спитали, чи любить музику,
либонь, і сам би не відповів. Мабуть,
глибоко її не розумів. Може, тому й
приріс душею до кількох мелодій. Приріс
міцно. Правда, і в них він живе уявою
осібно від того, що діється на сцені.
…Кружляють в танці молоденькі
лебедята. А він прикрив долонею чоло,
заплющив очі… І бачить сумний
журавлиний ключ в прощальнім вирії.
Плачуть тривогою журавлі, плинуть
понад сумною землею. Все далі й далі. Он
вже тільки маленькі крапочки видніють
на обрії. Що їх чекає в далекій дорозі?
Що чекає його тут? Чи привітає він їх
весною, чи почує їхній крик?
Вмовкла музика.
Він знав, на сцені вклоняються
лебедята, і не підводив очей.
Журавлиним плачем прийшла до нього
вперше ця мелодія, і він не хотів
віддавати її іншим видінням. Не хотів
чи яе міг. Знов тільки - це не впертість.
Це, мабуть, якась химера уяви. А може, й
не химера?… Може… Мабуть, в валі зараз
немає нікого. Музика спопелила стіни,
повела людей на тисячі знаних і
незнаних доріг, їх тут немає, слухачів.
Одні проповзають попід колючим дротом,
інші дивляться не надивляться в сині чи
голубі очі не судженої коханої, ще інші
злітають в небо швидкокрилими птицями.
Людина тим і велика, що кожна лине на
свої дороги, до своїх видінь і мрій.
Лине до вищої музики. До тієї, яку ми
називаєм життям. Так, жодній мелодії не
передати музики людської душі, її
почування в ту мить, коли вона бачить
калину в ранковій росі, коли слухає шум
осіннього бору, коли дивиться в кохані
очі. Але деяким судилося передати все.
Може, тому Холод заздрить поетам і
композиторам. Тим, справжнім. Себе ж має
за сухого реаліста. Він прагне з музики
мати користь. Ранком, готуючись до
праці, прослуховує на магнітофонній
стрічці Бетховена або Брамса. Вони його
активізують до праці. Саме так -
активізують. їхню урочистість, високий
тембр він несе з собою до операційної.
Ввечері, коли млявиться робота, сідає
до рояля. Він себе впевнив, що це
корисно. Так само корисно, як і те, коли
він, виходячи на довгу прогулянку,
кладе в кишені по плитці старого
затверділого пластиліну. І те й те
розламує пальці.
…Відлетіли журавлі. Згасла лебедина
пісня на холоднім озері. І лишилася
туга по тих невідомих журавлях і по
сумному лебединому коханню.
Прокіп Гордійович повертався десь
близько півночі. Ішов далекими глухими
вуличками - навмисне докидав гаку:
помріяти, подумати. Йому найкраще
думалось в ході.
Сумна, мрійлива туга пливла над ним.
Вони були вдвох, їм ніхто не заважав.
І так нагло, так несподівано перепинили
їм шлях три хиткі постаті, що Холод
поморщився з досади. - Дядь, дай на
трамвай…
Вони були ще хлопчаки, ледве вийшли з
дитячих літ. Тримали руки в кишенях
плащів, човгали гумовими підошвами по
асфальту.
- Дядь, не жмись, - виступив наперед,
чвиркнув крізь зуби найстарший,
довговидий, з перетятою ламаним, схожим
на блискавицю, шрамом щокою. - Дай
красненьку, а то можеш спіткнутись…
Холод ковзнув поглядом по шрамові, по
низько насунутому на очі куцому
козиркові, пішов просто на нього.
- Я ще не спотикався, - мовив. - А от ти
спіткнутись боїшся. Й не вдариш.
Шрамуватий відступив на крок, і він
пішов прямо. Йшов рівно, не втягуючи
голови в плечі. Відтак зупинився, кинув
через плече:
- А ще не вдариш тому, що я в тебе вирізав
апендицит. Це було дев'ятого грудня
минулого року, - і закрокував далі.
Хлопець занепокоєно оглянувся, чомусь
помацав живіт.
- Кім, що прочирикав цей чмур? - запитав
стурбовано. -Хіба без апендицита… На що
він впливає?…
- В декого на совість. А в тебе - на
клепки в голові, - вже здалеку
відгукнувся Прокіп Гордійович.
Йому не було ані страшно, ані смішно.
“Може, й Олег десь так”, - заглушила все
думка.
Кілька днів тому впав йому до рук
несподіваний лист. Той лист і
порадував, і засмутив його. А найбільше
- здивував. Лист було адресовано на
клініку. Писав зовсім не знайомий
хлопець. Під листом підпис: Андрій і
кілька закарлючок, схожих на зігнутий
спіраллю дріт. Адреси зворотної не
було. Хлопець писав, що його. Холодів,
син Олег працює з ним в одній бригаді,
на шахті. Вони потоваришували. Професор
нехай не турбується за Олега. Бригада в
них дружна, всі вони живуть в
гуртожитку, харчуються в їдальні, - Олег
навіть поправився. Мабуть, незабаром
напише сам…
Прокіп Гордійович щиро подякував у
думці невідомому Андрієві. Але довго не
міг стямитись з подиву. Олег на Донбасі!
Працює на шахті! Як він опинився там? І
що ж тепер йому?… Адже-Донбас!
“От ти вже й розхлипався, мов дамочка
під дверима деканату. Зізнайся, ти,
інтелігент, бачиш синка чистеньким, в
галстуку, з портфелем під пахвою? Так.
Бачу. І не можу відмовитись. Я розумію…
Й не можу зрозуміти. Не можу, бо не хоче
розуміти серце. І всі ми… Всі маємо
серця. Я знаю: Донбас - це не лише вугіль
і круте слово.
Це й бібліотека, і гірничий інститут, і
робітничий театр. І все ж мені страшно.
Всі це знають. І я теж. Але я на Олега
дивлюся зовсім інакше, ніж на чужих
хлопчаків з вулиці. На всіх чужих. Всіх
нас цікавить молода доля. Молодь -
майбутнє людства, і від того, якою буде
вона, багато залежить, яким буде
суспільство. Хоч отакі, як оце, взагалі
плюють на суспільство. Проте й вони,
майже несвідомо, розраховують на нього
- воно їх завжди прохарчує.
Багатьох з них щось не вдовольняє в
житті. І вони протестують. І теж
по-різному. Вусатий молодик заперечує
рішуче все і так же рішуче копіює
героїв копійчаних фільмів та книжок.
Його протест - мозолям. І ні гич більше.
Ми розшеретовуємо їх словесними
трієрами, але насправді всі вони
зсипані до одного засіка. До того ж,
готуючись шеретувати їх, міркуємо про
всілякі запобіжники, хлорани, а самі
затискуємо міцно в долоньці ту, одну,
єдину, дорогу нам зернинку, гаряче
притискаємо її до своїх грудей.
Проростай не кукілем, зернинко, крізь
наше серце!”
Розділ десятий
Дні летіли, мов наполохані коні.
Доводилось триматися за воза, пильно
дозиратися вперед. Але що робити, коли
виднокруг застилає їдка пилюка?
Пилюка застила виднокіл, чутки
заступають правду. Вони й котяться, мов
та порохнява. В лікарні розповідали,
буцім Холод випробовує на хворих
якийсь отруйний препарат, що сам він
ледве знає щось в медицині, зате тямить
в жінках, наженився, мов турецький паша;
єдиного сина вигнав з дому, бо, бачте,
заважав, війну теж просидів чи то під
спідницею молодиці в окупації, чи в
полоні, - і ще багато іншого. Чого не
вигадають люди, коли їх змагають баглаї
і заздрість! Ті ж, хто знав Холода,
потискували плечима, переповідали
чутки, як смішні анекдоти. Чутки
проходять натовп швидше, ніж
найдрібніші частки свинцеві товщі.
Вони докочувалися й до Холода: щирим
сміхом друзів, шепітком за спиною,
двозначним натяком. Звідки
випурхували, чи була в них хоч крихітка
правди, а чи всі вони суспіль брехня - не
знав ніхто, але що другою хірургією
цікавилось міністерство та інші
установи, знали всі. Шелестіли папірці,
відклацували статистичні відомості
“мерседеси”, пунктуальні
канцеляристи витрушували пилюку із
старих історій хвороб, доповідей,
протоколів.
Прокіп Гордійович догадувався, звідки
випурхували чутки про полон, про жінок.
В місті, в двоюрідної тітки, оселилась
Ольга. Вона розпочала обстріл з далеких
позицій. Але хто тче плітки про
клініку?… Невже?… Ні, Олександр так не
вчинить. Він би віч-на-віч, не криючись.
Але щось дряпало по душі настирно й
боляче. Думка про Олександра стискала
тривогою Холодове серце. Стільки років
ділили по-сусідськи хліб-сіль, стільки
віддали одне одному розрад, сердечної
приязні. Скільки грядок переполото
обопільними розмовами? Як же жити, не
діткаю-тась плечем плеча людини, котрій
можна виповісти все, що на серці. Людина
зіткана так, що їй часом і поскаржитись
хочеться. Ні, це таки справді - постріл в
спину довірі. Хоч вона вже й так - як
решето.
Врешті Холодові настирилися паперове
шарудіння й шепіт, і він пішов до
секретаря партійного бюро. Маленький
сухенький чоловік в потертім старім
костюмі слухав професора, а сам микуляв
очима, шукав якоїсь притичини, щоб
втекти від нього. Прокіп Гордійович
здогадувався - секретар боїться і його,
і його справи. Чоловік він не лихий,
навіть добрий, але безвольний і тому
зовсім не відповідає своїй посаді. Він
акуратно складав списки оргів, сам
бігав до клубу й випускав у зошит чорні
галочки по кількості агітаторів, коли
вони йшли на семінар, першим вискакував
з залу і випускав галочок знову - чи всі
агітатори тут, чи ніхто не втік. А сам
весь вік втікав і не міг втекти від
сварок і штурханів своєї жінки.
Прокіп Гордійович мало покладався на
нього. Професор просто прохав його
поставити на обговорення наступних
партійних зборів роботу другої
хірургії. Але той кліпнув повіками,
переступивши з ноги на ногу, поправив
на носі велетенські окуляри.
- Я… тобто… Ще не було директиви. - І,
загледівши високу, рум'янолицю
санітарку, котра кокетувала біля клубу
з молодим ординатором, покликав:
- Левицька, йдіть сюди.
Та, розрум'яніла від сороміцьких
компліментів, підійшла, похитуючи
крутими стернами.
Секретар вийняв з кишені блокнота,
послинивши пальця, перегорнув кілька
сторінок.
- Левицька. Ви на минулому семінарі не
знали про становище в Лаосі. І взагалі
про цю країну… Так я вам відшукав
статтю в журналі, тільки глядіть,
журнал з бібліотеки, єдиний примірник…
Прокіп Гордійович з жалем подивився на
секретаря, хотів піти мовчки, та таки не
втримався:
- Вам не шкода?… Вона його загубить у
кущах.
Дівчина пирснула сміхом, однак всім
своїм видом ствердила: мабуть, так-таки
воно й станеться.
Секретар провів Холода
недоброзичливим поглядом.
* * *
Прокіп Гордійович трохи кривив перед
собою. Адже мав кому вилити жалі з
серця. Щоправда, він би швидше роздушив
його, аніж дав пролитися жалям. З тим
чоловіком вони сходились не часто і
більше сварилися або кепкували
обопільне. В такий спосіб ховали свою
приязнь, свої почуття. Дружба ж їхня
в'язалася міцно, на ній червоніли
краплини крові.
Тимофій Шах - сторож лікарні, а влітку
ще й садівник. Химерний і правдивий
чоловік. Химерно і дивно склалося його
життя. До війни він пас колгоспні вівці
в селі Куца Балка на Херсонщині.
Сімнадцять років стрічав і проводжав
ранкову зорю в степу, під дощами і
сонцем, від котрих ховала його лише
стара парасолька. Латана-перелатана,
мала вона по селу великий посміх. Старі
діди казали, що під такою ж парасолькою,
якщо не під цією самою, до революції
водила на шовковім ретязі цуцика
володарка економії графиня Липецька.
Вона затуляла парасолькою від сонця і
себе й цуцика.
Тимофій Шах свої вівці парасолькою не
прикривав. Але доглядав їх, либонь,
ліпше, ніж пані цуцика. Вони в нього
котилися і врунилися кучеряве на всю
Херсонщину. В трудній роботі, в
безсонні випас собі Тимофій Шах на
ранкових росах орден. А що на той час в
селі не стало горілки, мав він з своєї
нагороди не тільки шану, а й користь.
Кому весілля, родини - поспішали до
Шаха. Вваживши на прохання, вівчар
надівав піджака з “Знаком Пошани” і
йшов легкою пастухівською ходою до
станційної крамниці, а повертаючись
звідти, притримував руками кишені
піджака. Опріч вівчарства мав Шах ще й
інше ремесло. Майже все своє життя
робив на портрети рамки. Тимофій Шах
пам'ятав керівників краще за самого
секретаря райкому. Якщо хтось губив у
пам'яті, в якому році було обрано чи
звільнено когось, - бігли до Шаха. Він
тоді для чогось заглядав собі в
покраяну глибокими рисками,
пошрамовану долоню, поворушивши
хвилину беззвучно губами, казав уголос:
“Так… На нього я робив велику дубову
раму… Ні, пробачте, брешу на слові.
Згодилася стара. Дубову, це на…” І
знову заглядав у долоню. І хоч нічого
цього туди не було вписано, життя
вкарбувало в Шахові долоні немало
своїх повістей. Пастушою гирлигою,
прикладом гвинтівки, заступилном,
ціпилном, грабилном - всіма сільськими
і міськими найтяжчими “илнами”.
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Крапля крові - 10
  • Parts
  • Крапля крові - 01
    Total number of words is 4220
    Total number of unique words is 1959
    30.0 of words are in the 2000 most common words
    40.8 of words are in the 5000 most common words
    46.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 02
    Total number of words is 4273
    Total number of unique words is 2072
    29.3 of words are in the 2000 most common words
    41.3 of words are in the 5000 most common words
    47.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 03
    Total number of words is 4207
    Total number of unique words is 2116
    27.7 of words are in the 2000 most common words
    38.2 of words are in the 5000 most common words
    44.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 04
    Total number of words is 4269
    Total number of unique words is 2043
    28.7 of words are in the 2000 most common words
    40.2 of words are in the 5000 most common words
    46.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 05
    Total number of words is 4231
    Total number of unique words is 2041
    27.3 of words are in the 2000 most common words
    36.9 of words are in the 5000 most common words
    43.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 06
    Total number of words is 4130
    Total number of unique words is 2064
    27.4 of words are in the 2000 most common words
    38.4 of words are in the 5000 most common words
    45.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 07
    Total number of words is 4263
    Total number of unique words is 2075
    29.6 of words are in the 2000 most common words
    41.1 of words are in the 5000 most common words
    47.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 08
    Total number of words is 4200
    Total number of unique words is 2026
    28.8 of words are in the 2000 most common words
    38.7 of words are in the 5000 most common words
    45.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 09
    Total number of words is 4144
    Total number of unique words is 2075
    28.6 of words are in the 2000 most common words
    38.4 of words are in the 5000 most common words
    44.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 10
    Total number of words is 4343
    Total number of unique words is 2055
    29.3 of words are in the 2000 most common words
    41.0 of words are in the 5000 most common words
    47.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 11
    Total number of words is 4205
    Total number of unique words is 2055
    28.1 of words are in the 2000 most common words
    38.3 of words are in the 5000 most common words
    44.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 12
    Total number of words is 4192
    Total number of unique words is 2016
    29.6 of words are in the 2000 most common words
    41.1 of words are in the 5000 most common words
    48.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 13
    Total number of words is 4215
    Total number of unique words is 2027
    28.1 of words are in the 2000 most common words
    38.4 of words are in the 5000 most common words
    44.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 14
    Total number of words is 4205
    Total number of unique words is 2108
    28.7 of words are in the 2000 most common words
    39.2 of words are in the 5000 most common words
    45.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Крапля крові - 15
    Total number of words is 3495
    Total number of unique words is 1733
    30.9 of words are in the 2000 most common words
    41.3 of words are in the 5000 most common words
    47.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.