Життєва філософія кота Мура - 08

заздрісному переслідуванні чутливих
душ? О геть, геть із цього світу, повного
лицемірства й брехні! Прийми мене в
свої прохолодні обійми, любий, рідний
льоху! О горище, о грубо, о моя мила
самотносте, до тебе лине моє зболене
серце!
На думці в мене було тільки моє лихо,
моє безнадійне становище. Я заплющив
очі й невтішно заплакав.
І враз до вух моїх долинув знайомий
голос:
- Муре, Муре, любий друже, як ти тут
опинився? Що з тобою сталося?
Я розплющив очі - переді мною стояв юний
Понто.
Хоч як тяжко образив мене Понто, його
несподівана поява дуже мене втішила. Я
забув про кривду, що її зазнав від
нього, й розповів йому, яка зі мною
сталася халепа. Обливаючись слізьми, я
змалював своє смутне, безпорадне
становище й закінчив тим, що я
смертельно голодний.
Але Понто, замість поспівчувати мені,
як я сподівався, весело зареготав.
- Ну, й чи ти не заплішений дурень, любий
Муре? - мовив він. - Спершу ти сідаєш у
карету, в яку тебе ніхто не просить,
тоді засинаєш, лякаєшся, коли та карета
рушає, вискакуєш із неї на людну вулицю,
безмежно дивуєшся, що тебе, який далі,
ніж за свої двері, майже не висовував
носа, ніхто там не знає, що через твої
безглузді витівки тобі всюди
перепадає, а до всього ти ще й
виявляєшся таким бевзем, що не можеш
знайти дороги до свого господаря.
Бачиш, друже мій Муре, ти завжди
хвалився своїми знаннями, своєю
освіченістю, завжди гнув переді мною
кирпу, а тепер ось сидиш тут самітний,
невтішний, і всіх блискучих вартостей
твого розуму не вистачає, щоб навчити
тебе, як заспокоїти свій голод і як
відшукати господаря. І коли той, на кого
ти дивився згорда, тепер не допоможе
тобі, ти врешті помреш жалюгідною
смертю, і жодна жива душа не згадає
твоєї вченості, твого хисту й жоден з
тих поетів, яких ти вважав своїми
приятелями, не поставить каменя з
дружнім «Ніс jacet» (1) на те місце, де ти
загинеш тільки зі своєї
непередбачливості. Тепер ти розумієш,
що я також погасав по школі і не згірше
за когось іншого можу вліпити в свою
мову крихту латини. Але ж ти голодний,
сердего, і найперше треба тебе
нагодувати. Ходи зі мною. [389]
(1) Тут спочиває (лат.).
Юний Понто підстрибом побіг попереду, а
я понуро поплентався за ним, геть
пригнічений його словами, які на
голодний шлунок здалися мені досить
слушними. Та як же я перелякався, коли
(А. м.) видавця цих аркушів найдужче
втішило те, що йому пощастило відразу ж
дізнатися про зміст дивної розмови
Крейслера з маленьким таємним
радником. Це дало йому змогу намалювати
тобі, любий читачу, бодай кілька картин
з ранньої молодості цього химерного
чоловіка, біографію якого видавець до
певної міри зобов'язаний написати, і
він гадає, що ці картини за своїм
малюнком і колоритом досить характерні
й значущі. Принаймні після всього, що
Крейслер розповів про тітку Фюсхен та
її лютню, ніхто вже не сумніватиметься
в тому, що музика з її солодкою тугою і
райським блаженством увійшла хлопцеві
в груди і зрослася там з тисячами жил,
тому й не дивно, що з тих грудей від
найменшої рани відразу ж рине гаряча
кров.
Дві обставини з життя улюбленого
капельмейстера особливо цікавили
згаданого видавця й не давали йому
спокою. А саме: як майстер Абрагам
потрапив у їхню родину та в який спосіб
впливав на малого Йоганнеса і що за
катастрофа викинула чесного Крейслера
зі столиці й обернула на
капельмейстера, ким він, власне, й мав
бути від самого початку, - зрештою, ми
повинні покладатись на вічну силу, яка
кожного в слушний час поставить на
відповідне місце. Видавцеві про це
стало багато що відоме, о читачу, і він
усім цим зараз поділиться з тобою.
По-перше, немає ніякого сумніву в тому,
що в Генієнес-мюлі, де народився й
виховувався Йоганнес Крейслер, справді
жив чоловік, манери і вчинки якого
здавалися дивними і незвичайними.
Взагалі містечко Генієнесмюль
споконвіку було справжнім раєм для
всіляких диваків, і Крейслер зростав в
оточенні химерних постатей, які мали на
нього тим більший вплив, що він,
принаймні в дитинстві, зовсім не
спілкувався зі своїми однолітками. Той
чоловік мав таке саме прізвище, як
відомий гуморист, бо звався він Абрагам
Лісков і був органним майстром. Свій
фах він інколи глибоко зневажав, а
інколи вихваляв понад усяку міру, тож
невідомо було, якої він насправді про
нього думки.
Як розповідав Крейслер, у його родині
завжди говорили про пана Ліскова з
великою пошаною. Називали його
найздібнішим з усіх митцем і шкодували
тільки, що своїми безглуздими примхами
та шаленими витівками він кожного [390]
відлякує від себе. Як великим щастям,
часом хвалився той чи той, що пан Лісков
навідувався до нього, натягав нові
струни на фортепіано й настроював його.
Але й про його фантастичні витівки
також багато розповідали, і ті
розповіді справили на малого Йоганнеса
таке враження, що він, ще не знаючи
майстра, склав собі про нього цілком
певне уявлення. Він прагнув побачити
його, і коли дядько якось сказав, що пан
Лісков, мабуть, прийде полагодити старе
фортепіано, щоранку питав, коли той
нарешті з'явиться. Ця хлопцева
цікавість до незнайомого органного
майстра перейшла в найглибшу
святобливу пошану, коли він у соборі,
куди дядько ходив не часто, вперше
почув могутні звуки великого, чудового
органа і коли дядько сказав, що той
прегарний інструмент зробив не хто
інший, як пан Абрагам Лісков. Від тієї
миті зник той образ пана Ліскова, який
Йоганнес створив у своїй уяві, а на його
місці постав зовсім інший. На думку
хлопця, пан Лісков мав бути високим,
показним і вродливим чоловіком з
чистим, дзвінким голосом, а насамперед
він мав носити сливового кольору
сурдут із широкими золотими галунами,
якого носив його хрещений батько,
радник комерції, - а до розкішного
вбрання свого хрещеного батька малий
Йоганнес ставився з найбільшою
повагою.
Одного дня, коли дядько з Йоганнесом
стояли біля відчиненого вікна, вулицею
швидко промчав маленький, худорлявий
чоловік у ясно-зеленому сукняному
каптані, широкі закавраші якого дивно
метлялись на вітрі. На щедро
напуд-рованій перуці войовниче
здіймався трикутний капелюшок, а на
спині метлялась надто довга кіска. Він
ступав так твердо, що бруківка під ним
аж гула, і за кожним другим кроком ще й
пристукував довгою іспанською
паличкою, яку тримав у руці. Поминаючи
вікно, чоловік пронизав дядька
поглядом чорних, мов смола, блискучих
очей, але не відповів на його вітання.
По всьому тілі в малого Йоганнеса
пройшов холодний дріж, і водночас йому
здалося, що треба посміятися з того
чоловіка, і він тільки тому не сміявся,
що йому здавило щось груди.
- Це пан Лісков, - мовив дядько.
- Так я й гадав, - відповів Йоганнес, і,
може, то була й правда.
Пан Лісков не був високим, показним
чоловіком, він не носив сливового
кольору сурдута з золотими галунами, як
Иоганнесів хрещений батько, радник
комерції, та хоч як [391] дивно, хоч як
неймовірно, але пан Лісков виявився
саме таким, яким хлопець уявляв собі
його до того, як почув орган у соборі. Не
встиг ще Йоганнес отямитись від свого
враження, схожого на раптовий переляк,
як пан Лісков зненацька спинився,
повернув назад, твердо вистукуючи
підборами по бруківці, підійшов до
вікна, низько вклонився дядькові й
побіг далі, голосно сміючись.
- Хіба ж так личить, - мовив дядько, - хіба
ж так ли-чить поводитись поважній
людині, тямущій у науках,
привілейованому органному майстрові,
зараховуваному за його хист до митців,
що їм закони князівства дозволяють
носити шпагу? Хіба ж не здасться
будь-кому, що він із самого ранку добре
заглянув до чарки або втік із
божевільні? Але я знаю, тепер він
неодмінно прийде й полагодить
фортепіано.
Дядько не помилився. Пан Лісков прийшов
другого ж таки дня, проте, замість
лагодити фортепіано, захотів, щоб малий
Йоганнес щось йому заграв. Хлопця
посадовили на стілець, підклавши
кілька книжок, пан Лісков став навпроти
нього, біля вужчого кінця фортепіано,
сперся обома руками на інструмент і
втупився в обличчя малого, від чого той
так бентежився, що без кінця спотикався
на менуетах і аріях зі старого нотного
зшитка. Міна в пана Ліскова була
поважна, та раптом хлопець пірнув униз
і опинився під фортепіано, а органний
майстер, що одним махом вибив йому
стільчика з-під ніг, зайшовся гучним
сміхом. Засоромлений хлопець видобувся
на світ божий, та пан Лісков уже сів на
його місце біля фортепіано, витяг
молоток і заходився так немилосердно
стукати по інструментові, наче хотів
розбити його вдрузки.
- Чи ви здуріли, пане Лісков? - закричав
дядько. А малий Йоганнес, вкрай
обурений поведінкою органного майстра,
в нестямі схопився за деку інструмента
і з усієї сили зачинив її. Якби пан
Лісков не відсахнувся, та дека тріснула
б його по голові. Хлопець вигукнув:
- Ой, любий дядьку, це не той вправний
майстер, що зробив чудовий орган, не
може бути, що це він, це якийсь дурний
чоловік, що поводиться, як невихована
дитина!
Дядька здивувала небожева зухвалість,
а пан Лісков, змірявши його довгим
пильним поглядом, мовив:
- А він у вас цікавий чоловік!
Потім тихо й обережно підняв деку
фортепіано, витяг свій інструмент і
взявся до роботи, яку й закінчив годин
через дві, так і не вимовивши більше
жодного слова. [392]
Від тієї хвилини органний майстер
почав виказувати хлопцеві особливу
прихильність. Він приходив до них майже
щодня і невдовзі знайшов спосіб
прихилити до себе хлопця, відкривши
перед ним новий, строкатий світ, де
жвавий хлоп'ячий розум міг виявляти
себе відважніше й вільніше. Гірше було
те, що Лісков, особливо коли Йоганнес
уже підріс, спонукав його до різних
химерних витівок, які часто зачіпали й
самого дядька, обмежений розум і
кумедні звички якого давали, щоправда,
для цього достатньо підстав. Певне
одне, що коли Крейслер нарікає на
безрадісну самоту, в якій минули його
хлоп'ячі роки, коли він каже, що саме ті
часи спричинились до душевної
роздвоєності, яка його часто так
мучить, то, мабуть, найдужче вплинули на
це його стосунки з дядьком. Він не міг
поважати людину, що здавалась йому
смішною і своїм виглядом, і своїми
вчинками, хоч вона й мала заміняти
хлопцеві батька.
Лісков хотів цілком перетягти хлопця
на свій бік і домігся б свого, якби
проти цього не повстала шляхетна
Йоган-несова натура. Проникливий розум,
здатність до глибоких почуттів,
дивовижна вразливість - усіх цих
чудових прикмет не можна було не
побачити в органного майстра. Але те, що
звичайно називають гумором, було в
нього не тим рідкісним, прекрасним
настроєм душі, який походить від
глибокого знання життя в усіх його
проявах і від зіставлення суперечливих
засад, а тільки гострим відчуттям
недоречного в поєднанні з хистом
відтворювати його в житті і
необхідністю брати до уваги свою
власну химерну зовнішність. Це й стало
джерелом нещадного глуму, що так і
струменів з Ліскова, тієї зловтіхи, з
якою він невтомно, аж до найдальших
закутків переслідував усе, що вважав
недоречним. Якраз це зловтішне
висміювання ранило чутливу хлопцеву
душу й заважало їхнім теплішим
взаєминам, яких домагався старший
приятель, що справді щиро,
по-батьківському полюбив хлопця. Проте
не можна заперечити й іншого: що
дивакуватий органний майстер був ніби
створений для того, щоб плекати
паросток справжнього гумору, який
проклюнувся в Душі хлопця, бо він пишно
ріс і дозрівав.
Пан Лісков любив розповідати
Йоганнесові про його батька, який був
найближчим приятелем його юності, не на
користь дядькові-вихователеві, що ніби
відступав у затінок, тим часом як його
брат поставав у сонячному сяйві. Так
одного дня органний майстер почав
вихваляти незвичайне музичне чуття
Йоганнесового батька і висміював
хибний [393] метод дядька, з допомогою
якого той намагався втовкмачити
небожеві перші засади музики. Йоганнес,
чия душа була переповнена думками про
того, хто був йому найближчою людиною і
кого він ніколи не знав, ладен був
слухати без кінця. Та зненацька Лісков
замовк і, ніби йому сяйнула якась
глибока думка, втупився в підлогу.
- Що з вами, майстре? - спитав хлопець. -
Що вас так схвилювало?
Лісков здригнувся, наче прокинувся зі
сну, і, усміхаючись, сказав:
- Ти ще пам'ятаєш, Йоганнесе, як я вибив у
тебе з-під ніг ослінчика і ти полетів
під фортепіано, коли дядько звелів тобі
грати огидні муркі та менуети?
- Ох, - зітхнув Йоганнес, - про те, як я вас
побачив уперше, мені не хочеться й
згадувати. Скривдили дитину, та й раді.
- А дитина, - підхопив Лісков, - у
відповідь також повелася не вельми
чемно. І все ж таки я тоді нізащо б не
повірив, що в тобі таїться такий
музичний хист. Тому, синку, зроби мені
приємність і заграй порядний хорал на
паперовому органі. А я тобі надиматиму
міхи.
Ми забули сказати, що Лісков дуже
любивробити всілякі дивовижні іграшки
й неабияк тішив ними Йоганнеса. Ще як
той був зовсім малий, Лісков щоразу,
коли приходив, дарував йому щось
незвичайне.
То хлопець, бувало, отримає від майстра
яблуко, що відразу розсипається на
шматки, тільки-но з нього знімеш шкірку,
то пиріжок якоїсь химерної форми; коли
він підріс, Лісков почав розважати його
різними приголомшливими штуками з
природної магії, а юнаком Йоганнес уже
допомагав йому будувати оптичні
машини, варити симпатичне чорнило тощо.
Але найдовершенішим з усіх тих
механічних витворів, що їх майстер
зладив для Йоганнеса, був маленький
орган з вісьмома закритими вгорі
трубами, виготовленими з картону на
взірець того славетного старовинного
органа, який зробив майстер
сімнадцятого сторіччя Євгеніус
Каспаріні і який стоїть тепер в
імператорській кунсткамері у Відні.
Дивовижний орган Ліскова мав звук
незрівнянної сили й краси, і Йоганнес
ще й тепер каже, що, граючи на ньому, він
кожного разу відчував глибоке
хвилювання й що під час гри його завжди
осявали світлі, щиро побожні церковні
мелодії-
Ось на цьому інструменті мав тепер
Йоганнес заграти для органного
майстра. Виконавши на вимогу Ліскова
кілька [394] хоралів, він перейшов до
гімну «Misericordias domini cantabo»(1), який
скомпонував кілька днів тому. Коли
Йоганнес закінчив, Лісков схопився з
місця, бурхливо пригорнув його до своїх
грудей і вигукнув, голосно сміючись:
(1) «Оспіваю милосердя господнє» (лат.).
- Навіщо ти, шибенику, дратуєш мене
своєю плаксивою кантиленою? Якби я не
надимав тобі вічно міхи, ти б ніколи не
створив нічого путнього. Але тепер я
їду і кидаю тебе напризволяще, шукай
собі когось іншого, хто б надимав тобі
міхи і панькався з тобою так, як я!
І в очах у нього заблищали сльози. Він
кинувся до дверей і захряснув їх за
собою. Але потім знов тихо просунув
голову в двері й озвався лагідним
голосом:
- Що вдієш, інакше не можна! Прощавай,
Йоганнесе! Коли твій дядько не знайде
свого гродетурового жилета в червоні
квітки, то скажи йому, що я його поцупив
і замовлю собі з нього тюрбан, щоб
відрекомендуватися в ньому великому
султанові! Прощавай, Йоганнесе!
Ніхто не міг зрозуміти, чому пан Лісков
так раптово залишив симпатичне
містечко Генієнесмюль і чому він
нікому не признався, куди вирішив
податися.
Дядько сказав:
- Я вже давно відчував, що цей непосида
накиває п'ятами, бо хоч він робить гарні
органи, але не дотримується прислів'я:
«Не в дорогу вдавайся, а в хазяйстві
кохайся». Добре, що наше фортепіано
полагоджене, а за самим тим навіженим я
не вельми тужитиму.
Проте Йоганнес думав інакше, йому
скрізь бракувало Ліскова, і невдовзі
Генієнесмюль почав здаватися юнакові
похмурою, мертвою в'язницею.
Отак і вийшло, що Йоганнес послухався
поради органного майстра й вирушив у
світ шукати собі когось, хто б надимав
йому міхи. Дядько вважав, що після
закінчення науки небожеві треба їхати
до столиці під опіку таємного радника
посольства, щоб набути там остаточного
лоску. Так воно й сталося!
Цієї миті твоєму покірному слузі і
Йоганнесовому біографові страшенно
прикро на душі, бо, торкнувшись другого
Цікавого моменту в житті Крейслера, про
який тобі обіцяно Розповісти, любий
читачу, - а саме, про те, як Йоганнес
Крейслер втратив чесним шляхом набуту
посаду радника посольства і, можна
сказати, був висланий зі столиці, - він
[395] виявив, що всі його відомості з
цього питання убогі, мізерні, поверхові
і не пов'язані між собою.
Отже, залишається тільки сказати, що
невдовзі після того, як Крейслер
обійняв посаду свого померлого дядька
і став радником посольства, в столиці
з'явився один могутній коронований
велетень, і не встиг ніхто й озирнутися,
як він навідав князя, свого найкращого
приятеля, в його резиденції і так щиро,
так палко стиснув його в своїх залізних
обіймах, що той мало не пустився духу. В
особі і вчинках того велетня було щось
невідпорне, тому кожне його бажання
виконували навіть тоді, коли воно могло
стати для всіх тягарем і лихом, чим воно
насправді й було. Багато хто вважав цю
дружбу з велетнем ризикованою, хотів
від неї ухилитися, але сам ставав перед
ризикованим вибором: чи визнати
переваги цієї дружби, чи шукати за
межами країни іншої позиції для
спостереження, з якої вони, можливо,
побачили б велетня в правдивішому
світлі.
Крейслер виявився серед тих останніх.
Незважаючи на свою дипломатичну
діяльність, Крейслер зберіг у собі
досить наївності, і бували хвилини,
коли він не знав, на що зважитись. Саме
такої хвилини він спитав одну вродливу
даму в глибокій жалобі, якої вона думки
про радників посольства. Дама
наговорила йому багато гарних, чемних
слів, але кінець кінцем з'ясувалося, що
вона не може бути дуже високої думки
про радника, який, захоплено віддаючись
мистецтву, не присвятить йому себе
всього.
- Найчарівніша із вдів, - мовив на це
Крейслер, - я виїжджаю!
Коли він, уже в дорожніх чоботях і з
капелюхом у руках, із розчуленим і
засмученим, як і належить під час
розлуки, серцем зайшов до вдови
попрощатися, вона всунула йому в кишеню
запрошення на місце капельмейстера при
дворі того самого великого герцога,
який ковтнув князівство Іренея.
Навряд чи треба казати, що тією дамою в
жалобі була не хто інша, як радниця
Бенцон, яка щойно втратила свого
радника, бо її чоловік саме помер.
Дивним чином сталося так, що Бенцон
якраз тоді, коли
(М. п. д.) Понто підстрибом помчав просто
до дівчини, шо продавала хліб і
ковбаски й що мало не вбила мене, коли я
приязно простяг до столика лапу.
- Понто, любий мій Понто, що ти робиш?
Бережись, обминай десятою дорогою цю
бездушну варварку, цю мстиву богиню
ковбас! - так я гукав навздогін Понто.
[396]
Та пудель, не звертаючи на мене уваги,
біг далі, і я подався за ним, але
віддалік, щоб, коли він потрапить у
небезпеку, встигнути вшитися. Досягши
столика, Понто став на задні лапи й
заходився граційно витанцьовувати
навколо дівчини, що їй дуже
сподобалося. Вона підкликала пуделя до
себе, і він підійшов, поклав їй голову
на коліна, тоді знов схопився, весело
загавкав, ще раз затанцював навколо
столика, скромно обнюхав його і ласкаво
зазирнув дівчині у вічі.
- Ти хочеш ковбаски, чемний песику? -
спитала дівчина, і коли Понто, чарівно
махаючи хвостом, радісно заскавчав,
вона вибрала, на мій превеликий подив,
одну з найкращих, найбільших ковбасок і
простягла її пуделеві. Понто в подяку
виконав ще один коротенький танок, тоді
поспішив з ковбаскою до мене і віддав
її мені з дружніми словами:
- На їж, підживи душу, любий мій!
Коли я вм'яв ковбаску, Понто звелів мені
йти за ним, сказавши, що хоче відвести
мене до майстра Абрагама.
Ми неквапом пішли поруч, щоб зручніше
було, ідучи, провадити розумну розмову.
- Я визнаю, - почав я, - що ти, любий Понто,
краще за мене вмієш давати собі раду в
цьому світі. Я б ніколи не зміг
уласкавити серце тієї варварки, а ти
доконав це так неймовірно легко. Але
вибач мені - у твоїй поведінці з тією
ковбасницею було щось таке, проти чого
повстає моя природжена гідність. Якесь
покірне підлещування, втрата
самоповаги, приниження своєї шляхетної
натури - ні! Любий пуделю, я нізащо не
зміг би так запобігати ласки, так
пнутись зі шкури, так покірно
випрохувати їжі, як ти. Коли я дуже
голодний або до чогось дуже ласий, то
просто стрибаю на стілець за спину
господареві й тільки ніжно мурчу. І
навіть цим я не стільки прохаю ласки,
скільки нагадую господареві про його
обов'язок задовольняти мої потреби.
На мої слова Понто голосно засміявся і
сказав:
- Ох, Муре, дорогий мій коте! Ти, може, і
вправний літератор і розумієшся на
всяких мудрих речах, про які я й гадки
не маю, але в самому житті ти
нічогісінько не тямиш і без мене пропав
би, бо не маєш ані крихти життєвої
мудрості. По-перше, ти, мабуть, інакше
міркував би, не з'ївши ковбаски, бо
голодний скромніший і поступливіший,
ніж нащений, а по-друге, ти дуже
помиляєшся щодо мого, як ти кажеш,
підлещування. Ти сам добре знаєш, що
танцювати й стрибати мені дуже приємно
і я часто роблю так задля власної
розваги. Коли я починаю показувати
людям своє мистецтво, [397] власне, тільки
з бажання трохи розворушитися, мені
стає страшенно смішно, що ті йолопи
гадають, ніби я так стараюся з
особливої симпатії до них і лише для
того, щоб розвеселити і втішити їх.
Атож, вони справді думають так, хоч
неважко помітити, що наміри мої зовсім
інші. Ти, любий, щойно сам бачив живий
приклад цьому. Хіба дівчина не могла
відразу здогадатися, що мені йдеться
тільки про ковбаску, а бачиш, яка вона
була рада, що я їй, незнайомій, показую
свої штуки, ніби вважаю її саме тією
особою, яка здатна їх оцінити. Якраз із
тієї радості вона й зробила все, чого
мені було треба. Життєва мудрість каже:
коли ти щось робиш для себе, вдавай,
наче робиш його тільки задля інших,
тоді вони почуватимуться дуже
зобов'язаними тобі й виконають усе, що
ти захочеш. Багато хто здається
люб'язним, послужливим, скромним, ніби
тільки й думає, як би догодити іншим, а
має на оці лише своє неоціненне «я»,
якому слугують інші, самі того не
відаючи. Отже, те, що ти волієш звати
покірним підлещуванням, є не що інше, як
мудра розважність, яка грунтується на
дурості інших і вмінні нею
ко-ристатися.
- О Понто, - заперечив я, - звичайно, ти
людина світська, і я ще раз кажу, що ти
краще за мене розумієш життя, але все ж
таки важко повірити, щоб ті твої
химерні штуки давали тобі втіху.
Принаймні мені аж моторошно ставало
від твого штукарства, коли ти в моїй
присутності приніс своєму господареві
шматок печені і обережно тримав його в
зубах, не відкусивши ні крихти, поки
господар не дозволив тобі з'їсти його.
- А скажи мені, - мовив Понто, - скажи
мені, любий Муре, що було потім!
- Потім твій господар, - відповів я, - і
майстер Абра-гам також почали хвалити
тебе понад усяку міру й наклали тобі
цілу тарілку печені, яку ти всмак ум'яв.
- Отже, любий коте, - повів далі Понто, -
отже, любий коте, ти віриш, що якби я з'їв
той шматочок печені, то отримав би
потім таку велику пайку її і що взагалі
щось би отримав? Затям собі,
недосвідчений юначе, що не треба
боятися маленьких жертв, коли хочеш
досягти великої мети. Мене дивує, що ти,
такий начитаний, не знаєш, як часом
доводиться віддавати шкірку, щоб
піймати мишку. Признаюсь тобі, поклавши
лапу на серце, що якби мені трапився
шматок печені десь у закутку, я б його
вмент проковтнув, не чекаючи дозволу
господаря, аби тільки ніхто не бачив.
Така вже в нас натура, [398] що в закутку
ти поводишся інакше, ніж на людній
вулиці. Крім того, є ще одна слушна
засада, заснована на глибокому
життєвому досвіді: в дрібницях краще
бути чесним.
Я трохи помовчав, міркуючи про засади,
які проголосив Понто, і згадав вичитане
десь правило, що кожен повинен
поводитись так, щоб його вчинки могли
бути нормою для всіх, тобто так, як він
хотів би, щоб з ним повелися інші, й
надаремно силкувався погодити це
правило з життєвою мудрістю Понто. Мені
спало на думку, що дружні послуги, які
тепер робить мені Понто, може, також
вийдуть мені на шкоду, а йому на
користь, і я навпростець сказав йому
про це.
- Ох ти, базікало! - засміявся Понто. - Та
хіба про тебе йдеться? Від тебе мені не
може бути ані користі, ані шкоди. Твоїм
мертвим знанням я не заздрю, твоїх
уподобань не поділяю, а якби ти
замислив проти мене щось лихе, то я
переважаю тебе і спритністю, і силою.
Стрибну, схоплю тебе своїми гострими
зубами за карк, і тобі каюк.
Мене пойняв неабиякий страх перед
своїм власним товаришем, і він ще
побільшав, коли якийсь великий чорний
пудель приязно, за собачим звичаєм,
привітався з Понто і обидва вони,
позираючи на мене палючими очима, тихо
забалакали між собою.
Прищуливши вуха, я чкурнув убік, та
скоро чорний пудель пішов, і Понто знов
прибіг до мене, гукаючи:
- Ходімо далі, друже!
- О небесна сило, - вражено сказав я, - хто
цей поважний добродій? Він, либонь, так
само добре обізнаний з життям, як і ти?
- Здається мені, - відповів Понто, - що ти
злякався мого доброго дядька, пуделя
Скарамуша? Мало того, що ти кіт, а ще й
маєш заячу натуру.
- То чого ж, - відповів я, - чого в твого
дядька так палали очі, коли він
поглядав на мене, і про що ви
перешіптувались так підозріло й
таємниче?
- Не приховаю від тебе, - відповів Понто,
- не приховаю від тебе, любий Муре, що
мій старий дядько трохи буркітливий і,
як усі в його віці, дотримується давніх,
застарілих поглядів. Він здивувався,
побачивши нас разом, бо наше нерівне
становище не допускає ніякого
зближення. Я запевнив його, що ти дуже
освічений, вихований юнак і що з тобою
мені досі було дуже весело. Тоді він
дозволив мені часом розмовляти з тобою,
тільки попередив, щоб я не на-ДУМав
привести тебе на пуделячі збори; ти
ніколи не матимеш [399] такої честі, хоча
б через свої маленькі вуха, що вже самі
собою свідчать про твоє низьке
походження і порядним капловухим
пуделям взагалі здалися б
непристойними. Я пообіцяв не
порушувати його заборони.
Якби я тоді вже що-небудь знав про свого
великого предка Кота в чоботях, який
досяг високих посад і великої шани,
ставши нерозлучним другом короля
Готліба, то дуже легко довів би
пуделеві Понто, що присутність нащадка
такого славетного роду повинна робити
честь будь-яким пуделя-чим зборам. Та,
бувши тоді ще невігласом, я мусив
терпіти, що Скарамуш і Понто гордували
мною.
Ми простували далі. Перед самими нами
йшов якийсь юнак. Раптом він, радісно
вигукуючи, так швидко подався назад, що
неодмінно наступив би на мене, якби я
миттю не відскочив убік. З таким самим
радісним вигуком до нього кинувся
інший юнак, що йшов йому назустріч. Вони
обнялися, як друзі, що давно не
бачились, потім, узявшись за руки, трохи
пройшли разом поперед нами, тоді знов
стали, так само ніжно попрощались і
розійшлися. Той, що йшов в одному
напрямку з нами, трохи постояв,
дивлячись услід другові, потім шаснув у
якийсь будинок. Понто зупинився, я
також. На третьому поверсі того
будинку, куди зайшов юнак, розчинилося
вікно, і з нього визирнула гарненька
дівчина. З нею стояв юнак, і обоє вони,
весело сміючись, дивились услід
другові, з яким той юнак щойно
попрощався. Понто глянув угору й щось
пробурмотів крізь зуби, я навіть добре
не розчув, що саме.
- Чого ти тут застряв, любий Понто? Може,
вже підемо? - запитав я.
Але Понто ніби не почув мене. Аж за
якийсь час він невдоволено тріпнув
головою і мовчки рушив далі.
- Побудьмо, - сказав він, коли ми дійшли
до гарненького майданчика, обсадженого