Життєва філософія кота Мура - 07

грудьми на його верхню частину. Великим
пальцем лівої руки гравець торкається
струни в різних місцях, залежно від
того, якої висоти йому потрібен звук,
але дуже легенько, десь так, як при
флейтіно чи флажолетах на скрипці, а в
правій руці тримає смичок і водить ним
по струні. Своєрідний звук цього
інструмента, схожий на приглушений
звук сурми, утворюється завдяки
особливій підставці, на якій унизу, на
резонансній деці, лежить струна. Та
підставка трохи нагадує черевичок,
спереду зовсім низенький і тоненький, а
ззаду вищий і товщий. На задній частині
його й лежить струна; кола по ній водять
смичком, вона своїм коливанням рухає то
вгору, то вниз передню, легшу частину
підставки на резонансній деці, від чого
й утворюється гудіння, схоже на
приглушений звук сурми».
У таємного радника заблищали очі.
- Зробіть мені такий інструмент! -
вигукнув він. - Зробіть мені такий
інструмент, майстре Абрагаме, і я
закину в куток свою скрипчину, не
доторкнуся більше до евфона, а
Дивуватиму двір і ціле місто, граючи
пречудові пісні на trompette marine!
- Зроблю, - відповів майстер Абрагам, - і
хай до вас, любий таємний раднику,
прилине дух тітки Фюсхен у сукні з
зеленої тафти й надихає вас на гру! [377]
Таємний радник захоплено обняв
майстра, проте Крейслер розвів їх і
майже сердито сказав:
- Е, та ви, бачу, не менші пустуни, ніж я
був колись, та ще й безжальні до того,
кого, якщо вірити вашим словам, любите!
Доволі вже й того, що ви, докладно
змалювавши інструмент, звуки якого
колись так зворушили мою душу, ніби
вилили на мене відро холодної води,
тому ні слова більше про лютнярку! Ну що
ж! Ти хотів, таємний раднику, щоб я
розповів тобі про свою молодість, а
майстер якраз ще й вирізав групу
силуетів, що пасують до деяких подій з
тієї пори, тож маєш розкішне видання
матеріалів до моєї біографії,
оздоблене чудовими гравюрами. Та коли
ти читав гасло з Коха, я пригадав його
колегу, лексикографа Гербера, й сам
собі видався трупом, покладеним на
секційний стіл, готовим до
біографічного розтину. Прозектор міг
би сказати: «Не дивина, що в тілі цього
юнака тисячами жил і жилочок тече сама
лише музична кров, бо таке бувало з
багатьма його кровними родичами, тому
він і родич їм по крові». Бо я хочу
сказати, що більшість моїх тіток і
дядьків - а їх, як майстер Абрагам знає і
як ти сам щойно довідався, в мене було
немало, - грали, та ще й переважно на
таких інструментах, що вже тоді
траплялися дуже рідко, а тепер уже
майже зовсім зникли, тож я тільки уві
сні ще чую ті милозвучні концерти,
якими в десять-одинадцять років
утішався наяву. Може, саме тому мій
музичний хист уже в зародку набрав
напрямку особливого інструментування,
що його дехто заперечує як надто
фантастичне. Якщо ти, таємний раднику,
можеш стримати сльози, слухаючи
прекрасну гру на старовинному
інструменті віольдамурі, то подякуй
творцеві за свою міцну конституцію, бо
я обливався слізьми, як на ньому грав
кавалер Ессер, а ще раніше просто
заходився плачем, коли на віольдамурі
грав для мене високий показний чоловік,
якому дуже личило духовне вбрання і
який, знову ж таки, був моїм дядьком. І
гра іншого мого родича на віольдагамбі
теж була дуже приємна й милозвучна, хоч
той дядько, який мене виховував чи,
краще сказати, зовсім не виховував і
який з варварською віртуозністю
гамселив по клавішах спінета,
справедливо дорікав йому, що він
збивається з такту. Цього бідолаху вся
моя родина почала неабияк зневажати,
коли довідалась, що він під звуки
сарабанди весело протанцював менует a la
Pompadour(1). Я взагалі [378] міг би вам багато
чого розповісти про музичні розваги
моєї родини, що часом бували дуже
своєрідними, але мені довелося б
згадати чимало кумедних подробиць, з
яких ви сміялися б, а виставляти на сміх
своїх дорогих родичів мені не дозволяє
respectus parentalae(2).
(1) У стилі Помпадур (франц.).
(2) Пошана до родичів (лат.).
- Йоганнесе, - мовив таємний радник, -
Йоганнесе! Ти сьогодні такий
добродушний, що не розгніваєшся на
мене, коли я зачеплю в твоїй душі
струну, яка, може, завдасть тобі болю. Ти
завжди говориш про дядьків, тіток і
ніколи не згадуєш про батька й матір!
- О друже, - відповів Крейслер, і в голосі
його забриніло глибоке хвилювання, - о
друже, саме сьогодні я згадав... але ні,
досить уже згадок і мрій, не буду
вертатися до тієї хвилини, що збудила в
мені сьогодні весь той біль моїх ранніх
років, який я тоді пережив, але так і не
зрозумів. Та потім мою душу пойняв
спокій, схожий на глибокий спокій
принишклого лісу, коли вщухне буря. Так,
майстре, ваша правда, я стояв під
яблунею і слухав пророчий голос грому,
що завмирав удалині! А ти, таємний
раднику, зможеш яскравіше уявити собі
те глухе отупіння, в якому я, мабуть,
перебував кілька років після втрати
тітки Фюсхен, коли я скажу тобі, що
смерть матері невдовзі після того не
справила на мене особливого враження.
Ну, а про те, чому батько віддав чи,
радше, змушений був віддати мене на
виховання братові моєї матері, я не
буду розповідати, - такі історії ти
знайдеш у будь-якому зачитаному романі
з родинного життя або в першій-ліпшій
комедії Іфланда про родинні чвари.
Досить буде сказати тобі одне: все моє
дитинство й мало не вся молодість
минули в сумній одноманітності, мабуть,
саме через те, що я не мав батьків.
Навіть поганий батько, по-моєму,
все-таки багато кращий за гарного
вихователя, і в мене аж мороз іде по
спині, коли я бачу, як батьки з
байдужості й недоумства свого
відривають від себе дітей і віддають їх
у різні виховні заклади, де тих бідолах
кроять усіх на одну мірку, незважаючи
на їхні індивідуальні риси, - бо ж ніхто,
крім батьків, тих рис як слід не знає.
Що ж до самого виховання, то ніхто в
світі не здивується, що я лишився
невихованим, бо дядькові було до мене
байдужісінько, він просто віддав мене
на поталу вчителям, які приходили до
нас самі: я не ходив до школи й не знався
ні з ким зі своїх ровесників, щоб не
порушувати спокою в [379] домі, де мешкав
мій неодружений дядько вдвох зі своїм
старим похмурим служником. Я пам'ятаю
лише три випадки, коли мій незворушний,
майже до тупоумства байдужий дядько
вчинив лаконічний виховний акт - дав
мені ляпаса, отже, я справді за роки
свого дитинства одержав три ляпаси.
Оскільки я вже так розбалакався, то міг
би подати тобі, таємний раднику,
історію тих трьох ляпасів у вигляді
такого собі романтичного триптиха,
проте я візьму лише середню частину з
нього, бо знаю, що тобі найдужче кортить
довідатись про мої музичні студії, тож
тебе не лишить байдужим моя розповідь
про те, як я компонував свій перший
музичний твір.
Дядько мав чималу бібліотеку і
дозволяв мені порпатися в ній скільки
завгодно й читати, що моя душа забажає;
там я й натрапив раз на «Сповідь» Руссо
в німецькому перекладі. Я одним духом
проковтнув ту книжку, написану зовсім
не для дванадцятирічного хлопця, - вона
могла посіяти в моїй душі насіння, з
якого потім зійшло б чимало зла. Та одна
із змальованих там подій, часом дуже
сумнівних і ризикованих, так захопила й
полонила мене, що я забув про всі решту.
А саме: немов електричний удар, вразила
мене розповідь про те, як малий Руссо,
спонукуваний могутнім духом музики, що
прокинувся в його душі, але не маючи
ніяких знань щодо гармонії і
контрапункту, а також ніяких
практичних посібників, надумав
скомпонувати оперу, як він засунув над
ліжком завіски й кинувся в постіль, щоб
цілком віддатись натхненній владі
своєї уяви, як у голові в нього постав
твір, немов чудовий сон. Ні вдень ні
вночі не покидала мене думка про цей
випадок, коли, як мені здавалось, на
малого Руссо зійшла найвища благодать.
Часом я вже й себе відчував причетним
до тієї благодаті, а отже, тільки від
моєї твердої ухвали залежало, чи я
здіймусь до того раю, бо ж мене так само
окрилював дух музики.
Одне слово, я поклав собі зробити так,
як той, кого я взяв за приклад. Отож
одного вітряного осіннього вечора,
коли дядько, всупереч своїм звичкам,
десь пішов з дому, я відразу ж засунув
завіски й кинувся на дядькову постіль,
щоб, як Руссо, сприйняти душею
сподівану оперу. Та хоч як грунтовно я
приготувавсь, хоч як силкувався
приманити творчий дух, він уперто,
затято оминав мене. Я чекав чудових
мелодій, а у вухах бриніла давня,
плаксива, нікчемна пісенька: «Кохав я
лиш Ісмену, Ісмена - лиш мене». Вона ніяк
не кидала мене, хоч я відчайдушно
проганяв їі від себе. [380]
«Зараз пролунає величний хор жерців «З
вершин Олімпу», - сказав я собі, та
«Кохав я лиш Ісмену» й далі настирливо
бриніло у моїх вухах, аж поки я міцно
заснув.
Збудили мене гучні голоси. Нестерпний
сморід ліз до носа, забивав дух. Кімната
була повна густого диму, а в тому диму
стояв дядько, затоптував охоплену
полум'ям гардину, якою була завішена
одежна шафа, й вигукував: «Води, мерщій
води!» Нарешті старий служник приніс
ціле відро води, вилив на підлогу, і
вогонь погас. Дим повільно виходив у
вікно. «Де та шкода?» - спитав дядько,
присвічуючи по кутках. Я добре знав, яку
шкоду він має на думці, і принишк у
постелі. Нарешті дядько підійшов до
ліжка й зігнав мене звідти, сердито
вигукуючи: «Ану, вилазь негайно! Цей
бешкетник спалить мені будинок!» На
його розпитування я спокійно відповів,
що хотів так само, як малий Руссо, коли
вірити його «Сповіді», скомпонувати в
постелі opera seria(1) й зовсім не знаю, від
чого сталась пожежа. «Руссо?
Скомпонувати opera seria?.. - вражено
проказав за мною дядько, а тоді гримнув:
- Йолоп!» - і дав мені добрячого ляпаса,
що його я занотував як другий у своєму
житті. Скам'янівши з ляку, я стояв, не
здатний вимовити й слова, і тієї миті,
немов відлуння ляпаса, у вухах у мене
чітко прозвучало: «Кохав я лиш Ісмену»
і т. д. і т. д. Відтоді мені спротивилась
і та пісня, і будь-яке компонування.
(1) Поважну оперу (італ.).
- А як же справді сталась пожежа? -
запитав таємний радник.
- Ще й досі, - відповів Крейслер, - ще й
досі я не можу збагнути, яким чином
зайнялась та гардина, а разом з нею і
чудовий дядьків халат та три або й
чотири прегарно накручені тупеї, що з
них дядько лаштував свою перуку. Мені
потім весь час здавалося, що я дістав
ляпаса не за пожежу, яка сталася не з
моєї вини, а за спробу скомпонувати
оперу. Це було дивно, бо дядько суворо
наказував мені опановувати музику, хоч
мій учитель, розчарований моєю
раптовою нехіттю до неї, вважав мене
цілком немузикальним. До всього ж
іншого, що я вчив чи не вчив, дядько був
зовсім байдужий. Оскільки він часто
висловлював своє велике невдоволення
тим, що мене так важко присилувати до
музики, можна було подумати, що він дуже
зрадіє, як через кілька років у Мені
потужно озветься музичний хист,
затьмаривши всі інші мої здібності й
уподобання, - аж ні! Дядько тільки ледь
[381] усміхався, помітивши, що я невдовзі
почав досить майстерно грати на
кількох інструментах і навіть
компонувати невеличкі речі на втіху
своїм учителям і знавцям. Так, він
тільки ледь усміхався й казав з хитрою
міною, коли мене вихваляли перед ним:
«Атож, мій небіж з химерами!»
- Коли так, - озвався таємний радник, -
коли так, то мені зовсім незрозуміло,
чому дядько не дав волі твоїм нахилам, а
присилував тебе обрати інший життєвий
шлях. Бо, наскільки мені відомо, ти не
так давно став капельмейстером.
- І не дуже багато встиг, - засміявся
майстер Абрагам і, спрямувавши на стіну
відбиток невеличкого чоловічка дивної
статури, повів далі: - Але тепер я мушу
заступитися за симпатичного дядька,
якого непутящий небіж прозивав дядьком
Ґавою, тому що той підписувався не
повним своїм ім'ям - Готфрід Венцель, а
лише ініціалами Г. В.; авжеж, тепер я
мушу заступитися за нього й запевнити
весь білий світ, що коли капельмейстер
Йоганнес Крейслер заповзявся стати
радником посольства й мучити себе
справами, які цілком суперечать його
натурі, то дядько Ґава якраз найменше
завинив у цьому.
- О мовчіть, - сказав Крейслер, - о
мовчіть про це, майстре, і заберіть зі
стіни мого дядька, бо хоч він і справді
має кумедний вигляд, мені не хотілося б
сьогодні сміятись зі старого, що давно
вже спочиває в могилі!
- Ви сьогодні чутливі й доброзвичайні
понад усяку міру, - заперечив майстер.
Проте Крейслер ніби недочув його слів і
сказав, звертаючись до таємного
радника:
- Ти ще пожалкуєш, що підбив мене на цю
розмову, бо, мабуть, сподіваєшся почути
щось особливе, а я тобі можу розповісти
тільки звичайнісінькі речі, які
трапляються в житті на кожному кроці.
Отже, можу з певністю сказати, що не з
примусу вихователів і не з якоїсь
примхи долі я зійшов зі свого шляху й
опинився там, куди не хотів потрапити, -
на це штовхнув мене природний хід
подій. Ти, мабуть, помічав, що в кожній
родині є людина, яка, завдяки
особливому хистові чи просто щасливому
збігові обставин, піднялась на певну
висоту; немов славетний герой,
здіймається вона над юрбою своїх любих
родичів, які покірно дивляться на неї
знизу вгору, і владним голосом
проголошує сентенції, що не підлягають
оскарженню. В такому становищі
перебував менший брат мого дядька, що
випурхнув із музикального родинного
гнізда [382] і став у столиці таємним
радником посольства, досить значною
особою в оточенні князя. Його кар'єра
викликала в родині подив і захват, що не
меншали з часом. Ім'я радника
посольства вимовляли поважно й
урочисто, а коли хтось казав: «Таємний
радник посольства написав те чи те» або
«Таємний радник посольства висловився
так чи так» - усі слухали із святобливою
пошаною. Тому я ще змалечку звик
дивитись на дядька зі столиці як на
людину, що досягла найвищої мети всіх і
кожного, і, звичайно, вважав, що мені не
залишається нічого іншого, як піти його
слідами. Портрет вельможного дядька
висів у парадній кімнаті, і мені
найдужче в світі хотілося бути
зачесаним і одягненим так, як він на
картині. Мій вихователь задовольнив
моє бажання, і, мабуть, я, десятирічний
хлопець, справді мав чарівний вигляд у
височенній накрученій перуці, з
маленьким круглим каптурцем на
потилиці, в ясно-зеленому фраці з
вузеньким срібним гаптуванням, у
шовкових панчохах і з маленькою шпагою.
Коли я підріс, це дитяче прагнення ще
посилилось, і, щоб навернути мене до
найнуднішої науки, досить було сказати,
що вивчати її потрібно, коли я хочу
стати, як дядько, радником посольства.
Що мистецтво, яким була переповнена моя
душа, може стати найбільшим моїм
прагненням, єдиною, справжньою метою
мого життя, мені й на думку не спадало,
тим більше, що я чув лише одну оцінку
музиці, живописові, поезії: все це,
мовляв, дуже приємні речі, вони можуть
розважити, розвеселити душу, та й годі.
Завдяки здобутим знанням і підтримці
дядька в столиці я швидко, ніде не
зустрічаючи жодної перепони, долав
шлях, який до певної міри сам обрав, і не
мав навіть вільної хвилини, щоб
озирнутися навколо й побачити, що той
шлях веде не туди, куди я хотів
потрапити. Мета була досягнута, і
вернутись назад я вже не міг, коли
одного дня, зовсім несподівано для
мене, мистецтво, яке я зрадив, почало
метатись на мені, коли думка про
змарноване життя сповнила мене
невтішною тугою, коли я побачив себе в
кайданах, які, здавалось мені, годі
зламати!
- Прекрасна, - вигукнув таємний радник, -
прекрасна катастрофа, що визволила
тебе з кайданів і вернула до життя!
- Не кажи так, - заперечив Крейслер, -
надто пізно прийшло визволення. Я
схожий на того в'язня, який так відвик
від людської метушні й денного світла,
що, коли його нарешті звільнили, був уже
не здатний втішатися золотою волею і
захотів назад у в'язницю. [383]
- Це просто одна з ваших плутаних ідей,
Йоганнесе, якими ви мучите себе й інших!
- втрутився майстер Абра-гам. - Годі вам!
Годі! Доля завжди була прихильна до вас,
а що ви ніяк не можете втриматись на
широкій дорозі, а все збиваєтесь на
манівці, то це тільки ваша вина, більше
нічия. Але погоджуюся з вами, що ваша
провідна зоря дуже сприяла вам у
дитинстві, і
 
Розділ другий
ЮНАК ПІЗНАЄ ЖИТТЯ. БУВАВ І Я В АРКАДІЇ
(М. п. д.) - Було б досить безглуздо, але й
незвичайно цікаво, - сказав якось сам до
себе господар, - коли б цей сірий хитрун
під грубою справді мав той хист, який
йому хоче приписати професор. Гм! Може,
я мав би з нього більший зиск, ніж із
своєї Невидимої дівчини. Я посадовив би
його в клітку, хай би показував людям
своє вміння, за що вони радо й щедро
платили б. Адже вчений кіт справив би
куди більше враження за розвинутого не
на свій вік хлопця, якого замучують
всілякими вправами. До того ж я б
заощадив на писареві. Треба краще
придивитися до цього шельми!
Почувши підступні слова господаря, я
відразу згадав застереження своєї
незабутньої матусі Міни і, намагаючись
нічим не виявити, що зрозумів їх, твердо
поклав собі надалі пильно приховувати
свою освіченість. Відтепер я читав і
писав тільки вночі, не раз дякуючи
ласкавій долі за те, що вона дала моєму
зневаженому родові багато переваг над
двоногими істотами, які хтозна-чому
величають себе вінцем природи. Зокрема,
можу запевнити, що, навчаючись, я
нітрохи не залежав ні від свічкарів, ні
від фабрикантів оливи, бо фосфор у моїх
очах яскраво світить і найтемнішої
ночі. Певне й інше - моїм творам не
закинуть того, що закидали одному
стародавньому письменникові, а саме: що
витвори його духу тхнуть ламповою
оливою.
Але, глибоко переконаний, що природа
обдарувала мене багатьма чудовими
перевагами, я, проте, мушу визнати, шо в
цьому світі все трохи недосконале, і та
недосконалість, знову ж таки, зшіежить
одна від одної. Не буду говорити про
наші тілесні нахили, які лікарі звуть
неприродними, хоч мені вони здаються
цілком природними, скажу лише, що в
нашій психіці та залежність
виявляється дуже чітко. [384]
Адже ж споконвіку відомо, що наш лет
стримують свинцеві гирі, про які ми не
знаємо, що вони собою являють, звідки
беруться і хто їх нам чіпляє.
Та, мабуть, я вчиню краще й
справедливіше, коли скажу, що все зло
походить від поганого прикладу і що
недосконалість нашої природи полягає
тільки в тому, що ми змушені
наслідувати його. А ще я переконаний, що
людський рід, власне, на те й існує, щоб
подавати той поганий приклад.
Хіба ти, любий юначе котячого роду, що
читаєш ці рядки, ніколи в своєму житті
не перебував у такому стані, самому
тобі незрозумілому, за який тебе
товариші тяжко ганили або навіть і
дошкульно кусали? Ти ставав ледачий,
дратівливий, нахабний, ненажерливий, ні
в чому не знаходив задоволення, вічно
опинявся там, де не мав бути, всім
заважав, одне слово, робився запеклим
шибеником! Втішся ж, о коте! Не твоя
власна, питома природа призвела тебе до
такого стану, ні, ти цим лише віддавав
данину принципові, який порядкує нами,
і собі наслідуючи поганий приклад
людей, що запровадили цей перехідний
стан. Втішся, о коте, адже й мені
повелося не краще!
Бувало, в розпал нічної праці мене
зненацька опадала якась нехіть, наче
від пересичення нестравною їжею, і я
засинав, згорнувшись клубочком, на тій
самій книжці, яку читав, чи на тому
самому рукописі, який писав. Ця нехіть і
млявість дедалі збільшувалась і врешті
я зовсім втратив бажання писати,
читати, стрибати, бігати, розмовляти з
приятелями в льоху чи на даху.
Натомість мені страшенно кортіло
робити все те, що господареві та моїм
друзям ніколи не було до смаку, чим я
завжди справляв їм неприємність. Щодо
господаря, то довгий час він тільки
проганяв мене, коли я вмощувався там, де
йому не подобалося, поки нарешті
змушений був трохи набити мене.
Наприклад, я стрибнув на його письмовий
стіл і доти метляв хвостом, аж поки
потрапив кінчиком його у велику
чорнильницю і потім почав виводити ним
на підлозі й на канапі чудові малюнки.
Господар, який, мабуть, не розумівся на
такому жанрі мистецтва, розлютився. Я
чкурнув на подвір'я, але там мені
повелося Ще гірше. Великий кіт, що самим
своїм виглядом викликав пошану, вже
давно висловлював невдоволення моєю
поведінкою, а тепер, коли я досить
незграбно спробував поцупити в нього
з-під носа ласий шматочок, який він
налаштувався з'їсти, він без зайвих
церемоній надавав мені таких [385]
ляпасів в обидві щоки, що зовсім
приголомшив мене і з вух у мене потекла
кров. Якщо я не помиляюся, то цей
показний добродій був моїм дядьком, бо
рисами обличчя він скидався на Міну і
подібність їхніх вусів також впадала в
око. Одне слово, я визнаю, що поводився
тоді нечемно, навіть мій господар
казав: «Просто не знаю, Муре, що з тобою
діється, не інакше, як для тебе настала
та пора, коли треба переказитися!»
Господар не помилявся, в мене почалася
жахлива, фатальна перехідна пора, яку,
за поганим людським прикладом, я мусив
пережити і яку, про що вже мовилось,
люди запровадили, начебто виходячи з
найглибших законів своєї природи. Вони
кажуть, що це та пора, коли «треба
переказитися», хоч багато з них
казяться ціле життя. У нас же, в котів,
ця пора триває хіба що кілька тижнів, а
сам я покінчив з нею раптово, могутнім
поштовхом, який мало не коштував мені
однієї лапи й кількох ребер. Власне, я
стрімголов вискочив із тих прикрих
тижнів шаленства й бешкетів.
Не можу не розповісти, як це сталося.
На подвір'ї будинку, де мешкав мій
господар, стояла якась машина на
чотирьох колесах і з розкішним
покриттям усередині; потім я довідався,
що то була англійська карета. Певна річ,
у тодішньому моєму стані мене миттю
охопило бажання видряпатись на ту
машину, а потім і залізти в неї, що я
щасливо й зробив, хоч і з великим
зусиллям. Подушки всередині були такі
м'які, такі звабливі, що відтоді я цілі
години пролежував там, солодко
дрімаючи.
Одного разу раптовий поштовх, а далі
скрипіння, брязкіт, шум і невиразний
гомін збудили мене саме тоді, коли я
бачив уві сні чудові видива - печеню із
зайця та інші ласощі. Хто годен
змалювати мій жах, коли я збагнув, що
машина, страхітливо гуркочучи, кудись
котиться, підкидаючи мене на подушках!
Мій страх, наростаючи, обернувся в
розпач, я зважився на відчайдушний
стрибок і метнувся з машини,
супроводжуваний глузливим реготом
пекельних демонів і їхнім моторошним
криком: «Кіт, кіт! Лови його, лови!»
Вслід мені летіло каміння, а я, не
тямлячи себе з ляку, мчав, мов
навіжений, аж поки нарешті вскочив у
якесь темне склепіння і безсило
принишк там.
За якийсь час мені здалося, ніби наді
мною хтось ходить, і з того, як
відлунювала та хода, я збагнув, бо вже
мав у цьому певний досвід, що, мабуть,
опинився під сходами. Так воно й було.
[386]
Коли я виліз надвір - о небо! - переді
мною на всі боки, скільки око сягало,
розбігалися вулиці, а ними сунули люди,
з яких я нікогісінько не знав. До того ж
навколо торохтіли карети, голосно
гавкали собаки, а потім сталося ще
гірше: цілу вулицю заповнив,
поблискуючи на сонці зброєю, великий
гурт людей і поряд зі мною зненацька
хтось страхітливо загупав у величезний
барабан. Я мимоволі підстрибнув на три
лікті вгору і, звичайно ж, весь похолов
з ляку. Бо тепер я побачив, що опинився в
тому світі, який досі тільки
спостерігав здалеку, зі свого даху,
часом з тугою і з цікавістю. Так, тепер
я, недосвідчений новачок, стояв у
самому осередді того світу. Я чемно й
несміливо пішов вулицею, тримаючись
біля самих мурів, і нарешті зустрів
кількох юнаків свого роду. Я зупинився
і спробував завести з ними розмову, та
вони обмежились тільки тим, що глипнули
на мене своїми палючими очима й побігли
далі. «Легкодуха молодь, - подумав я, - ти
не знаєш, хто трапився тобі на шляху!
Так великі душі ходять по світі
невпізнані й непомічені. Така доля
кожного мудреця на нашій грішній
землі!» Розраховуючи на більшу увагу з
боку людей, я стрибнув на примурок
льоху і кілька разів весело, як мені
здавалось, звабливо нявкнув, але всі
йшли повз мене холодно, незворушно,
навіть не глянувши в мій бік. Нарешті я
помітив гарненького хлопчика з
білявими кучерями, що ласкаво дивився
на мене. Він ляснув пальцями й гукнув:
«Киць, киць!»
«Прекрасна душе, ти мене розумієш», -
подумав я, зіскочив додолу і, привітно
замуркотівши, наблизився до хлопчика.
Він почав мене гладити, та коли мені вже
здалося, що можна цілком віддатися тій
приязній істоті, хлопчик так ущипнув
мене за хвоста, що я заверещав з
нестерпного болю. Саме це, мабуть,
найдужче сподобалось підступному
бузувірові, бо він зареготав, притримав
мене і спробував ще раз утнути свій
пекельний жарт. Тоді мене охопила
шалена лють, У голові майнула думка про
помсту, і я вп'явся пазурами йому в руки
та в обличчя так глибоко, що вій зойкнув
і випустив мене. Але тієї миті я почув
вигуки: «Тирсе, Карту-ше, гуджі його,
гуджі!» І за мною, голосно гавкаючи,
помчали двоє собак. Я біг щодуху, а вони
насідали мені на п'яти. Рятунку не було.
Засліплений страхом, я скочив у
найближче вікно на нижньому поверсі.
Задзеленчали шибки, і два вазони з
підвіконня з гуркотом попадали додолу
в невеличку кімнату. Жінка, що
працювала, сидячи за столом, перелякано
[387] схопилася з місця, крикнула: «Ох ти,
мерзенний плюгавцю!» - схопила палицю й
підступила до мене. Але мої очі, що
палали гнівом, вистромлені пазурі й
відчайдушний нявкіт зупинили її. І, як у
відомій трагедії, піднята для удару
палиця немов застигла в повітрі, а
зловмисниця, втілення люті, завмерла,
збайдужівши до власних намірів! Тієї
миті двері відчинилися, і я,
блискавично зважившись, шаснув поміж
чоловікових ніг і щасливо видобувся з
хати на вулицю.
Цілком виснажений і знесилений, я
нарешті добрався до відлюдної місцини,
де можна було трохи відпочити. Але мене
почав мучити голод, і я аж тепер з
глибоким жалем згадав про доброго
майстра Абрагама, з яким мене розлучила
гірка доля. Як же його знов знайти? Я
тужливо озирнувся навкруги і, не
побачивши ніякої можливості відшукати
дорогу додому, залився невтішними
слізьми.
Та все ж таки мені знов сяйнув
промінчик надії, коли я помітив на розі
вулиці молоду, привітну дівчину, що
сиділа біля невеличкого столика,
закладеного апетитними ковбасками й
хлібом. Я поволі рушив до неї. Вона
всміхалася мені назустріч, і, щоб
показати їй свою вихованість і
галантність, я вигнув спину високою,
вишуканою дугою. Тепер дівчина
засміялася вголос. «Нарешті я знайшов
шляхетну душу й співчутливе серце! О
небо, які це ліки на мої зранені груди!»
- так я собі думав, дістаючи зі столика
одну ковбаску. Але враз дівчина
зарепетувала, і якби те поліно, що вона
шпурнула, було в мене влучило, то мені
вже ніколи не довелося б ласувати ні
тією ковбаскою, яку я взяв, вірячи в
прихильність і людяність дівчини, ні
жодною іншою. Я натужив останні, сили і
дременув від лиходійки, що гналася за
мною. Мені пощастило втекти, і врешті я
знайшов місце, де спокійно з'їв ту
ковбаску.
Після того скромного обіду мені стало
веселіше на душі, а оскільки ще й сонце
добре пригрівало на моє хутро, я відчув,
що на цій землі все-таки непогано жити.
Та коли потім настала холодна волога
ніч, а я не знайшов собі такої м'якої
постелі, як мав у свого доброго
господаря, коли я другого ранку
прокинувся закляклий з холоду й мені
знов почав дошкуляти голод, мене
опанував смуток, що межував з відчаєм.
- Оце й є той світ, - так я вголос виливав
свій жаль, - оце й є той світ, до якого ти
прагнув зі свого рідного даху? Світ, де
ти сподівався знайти доброчесність,
мудрість і високу моральність? О, ці
черстві варвари! В чому полягає [388] їхня
сила, як не в штурханах? У чому їхній
розум, як не в кпинах і знущанні? В чому
полягають усі їхні вчинки, як не в