Життєва філософія кота Мура - 01

Ернст Теодор Амадей Гофман
Життєва філософія кота Мура
разом з уривками біографії
капельмейстера Йоганнеса Крейслера,
випадково знайденими серед аркушів
макулатури
Переклад Євгена Поповича
© E.T.A.Hoffmann
© Є.Попович (переклад з німецької), 1983
Джерело: Гофман, Ернст Теодор Амадей.
Малюк Цахес. К.: Фоліо, 2003. 656 с.
[Бібліотека світової літератури]. - С.:
305-640.
 
 
ТОМ ПЕРШИЙ
 
ПЕРЕДНЄ СЛОВО ВИДАВЦЯ
Цій книжці переднє слово потрібніше,
ніж будь-якій іншій, бо коли не
пояснити, яким дивним способом вона
склалась, то може здатися, що в неї все
напхано без ніякого ладу.
Тому видавець просить ласкавого читача
неодмінно прочитати це переднє слово.
Названий тут видавець має приятеля, з
яким живе душа в душу і якого знає, як
себе самого. Одного дня той приятель
сказав йому десь таке:
- Ти, голубе, видрукував уже чимало
книжок і знаєш книгарів, отже, тобі
неважко буде знайти серед тих шановних
людей когось такого, що за твоєю
рекомендацією видрукував би писання
одного молодого автора, обдарованого
блискучим хистом і багатьма чудовими
рисами. Замов за нього слово, він того
вартий.
Видавець пообіцяв зробити все, що
тільки від нього залежатиме, для свого
колеги-письменника. Правда, він трохи
здивувався, коли приятель признався
йому, що той автор - кіт на ім'я Мур і що в
рукописі викладено його життєву
філософію. Але слово було вже дане, а
перші сторінки здались йому досить
добре написаними, тому він, з рукописом
У кишені, негайно ж таки подався до пана
Дюмлера на Унтер-ден-Лінден і
запропонував йому видати котячу
книжку.
Пан Дюмлер сказав, що хоч він досі не
мав серед своїх авторів кота й не чув,
щоб хтось із його шановних колег
заходив [307] у ділові стосунки з особами
цієї породи, а проте ладен спробувати.
Рукопис пішов у друк, і незабаром
видавець отримав на перегляд перші
коректурні аркуші. Та як же він
злякався, коли побачив, що Мурова
історія час від часу уривається і
замість неї йдуть уривки з іншої
книжки, яка містить життєпис
капельмейстера Йоганнеса Крейслера!
Після пильних досліджень і розпитувань
видавець дізнався нарешті ось що:
пишучи свою «Життєву філософію», кіт
Мур із спокійним серцем подер
надруковану вже книжку, яку знайшов у
свого господаря; одні аркуші він
підкладав під свої, щоб краще було
писати, іншими промокав чорнило. Ті
аркуші лишилися в рукописі й через
недогляд були надруковані як один твір.
Видавець змушений покірно, з тяжким
серцем визнати, що ці чужі один одному
тексти були, на жаль, так безладно
перемішані через його власну
легковажність, бо йому належало добре
переглянути рукопис кота, перше ніж
давати його в друк. А проте він себе
трохи втішає ось чим.
По-перше, ласкавий читач легко
зрозуміє, що до чого стосується, коли не
пропустить повз увагу взяті в дужки
позначки «А.м.» («Аркуш макулатури») і
«М.п.д.» («Мур провадить далі»). До того ж
найімовірніше, що подерта книжка так і
не потрапила в продаж, бо про неї ніхто
нічогісінько не знає. Тож принаймні
приятелям капельмейстера буде приємно,
що вони завдяки літературному
вандалізмові кота дещо довідаються про
дивне життя цього по-своєму
незвичайного чоловіка.
Видавець сподівається на ласкаве
пробачення.
Врешті, це правда, що автори часто
завдячують свої найсміливіші думки й
найнезвичайніші слововживання
прихильним складачам, які так званими
друкарськими помилками сприяють
спалахові уяви. Так, наприклад,
видавець у другій частині своїх
«Нічних оповідань» на сторінці 326
говорив про чималі галяви, що
траплялися в парку. Складачеві це
речення видалося не досить геніальним,
і він замінив «галяви» на «халяви». А в
оповіданні «Панна Скюдері» складач
хитро одяг цю даму не в «чорний халат»,
а в «чорний жилет із важкої шовкової
матерії» і т. д.
Але кожному своє. Ані котові Мурові, ані
невідомому біографові капельмейстера
Крейслера не треба красуватися в
чужому пір'ї, тому видавець пильно
прохає ласкавого читача, перше ніж
узятися до цієї книжечки, зробити деякі
виправлення в тексті, щоб він не
подумав про обох його авторів краще чи
гірше, ніж вони того заслуговують. [308]
А втім, ми відзначаємо тільки головні
друкарські помилки, а дрібніші хай уже
ласкавий читач нам вибачить.
Наостанці видавець хоче запевнити
ласкавого читача, що він особисто
познайомився з котом Муром, і той
виявився приємним, вихованим юнаком.
Його дуже вдало зображено на
обкладинці цієї книжки.
Берлін, листопад 1819 року.
Е. Т. А. Гофман
 
ПЕРЕДНЄ СЛОВО АВТОРА
Боязко, з тремтінням серця передаю я
світові деякі сторінки свого життя,
своїх страждань, надій і пристрастей,
сторінки, які поетичне натхнення
видобуло з найглибших глибин моєї душі
в солодкі години дозвілля.
Чи встою я, чи зможу встояти перед
суворим судом критики? Але ж я писав для
вас, чутливі душі, для вас, вірні,
споріднені мені серця, що не втратили
чистого, дитячого погляду на світ, так,
для вас, - і одна-однісінька прекрасна
сльоза із ваших очей утішить мене,
загоїть рани, яких мені завдасть
холодна огуда черствих рецензентів!
Берлін, 
травень 18... року. 
Мур
Etudiant en belles lettres(1)
 
ПЕРЕДНЄ СЛОВО АВТОРА, НЕ ПРИЗНАЧЕНЕ ДЛЯ
ДРУКУ
Спокійно і впевнено, як і належить
справжньому генієві, передаю я світові
свій життєпис. Хай світ навчається, як
стати великим котом, хай побачить, який
я гарний і досконалий, хай любить мене,
цінує, поважає і навіть трохи обожнює.
А якщо хтось набереться зухвальства і
зважиться хоч на крихту засумніватися
в тому, що ця надзвичайна книжка має
величезну вартість, то хай пам'ятає: він
має справу з котом, у якого є розум,
кмітливість і гострі пазурі.
Берлін,
травень 18... року.
Мур
Homme de lettres tres renomme(2)
[309]
P.S. Це вже казна-що! Надруковано й те
переднє слово автора, яке зовсім не
призначалося для читацького ока. Ну що
нам тепер робити? Хіба попросити
ласкавого читача, щоб він не дуже ганив
кота-письменника за надто пихатий тон і
пригадав собі, що не одне переднє слово
деяких чутливих авторів, коли його
перекласти на правдиву мову щирої
сповіді, мало чим відрізнятиметься від
котового.
Видавець
(1) Літератор-початківець (франц.).
(2) Дуже відомий письменник (франц.).  
 
Розділ перший
РАДІСТЬ БУТТЯ. МІСЯЦІ ЮНОСТІ
А все-таки в нашому житті є щось гарне,
чудесне, величне! «О солодка звичко
буття!» - каже той нідерландський герой
у відомій трагедії. Отак і я кажу, але не
в тяжку хвилину, коли доводиться
розлучатись з буттям, як тому героєві, а
навпаки - в прекрасну мить, коли мене
якраз пойняло радісне усвідомлення, що
я тепер цілком засвоїв цю солодку
звичку й не маю ніякісінького бажання
будь-коли її втрачати. Бо я гадаю, що
духовна сила, невідома потуга чи як там
ще назвати первооснову, яка нами керує
і яка до певної міри накинула мені цю
звичку, не питаючись моєї згоди, не може
мати гірших намірів, ніж той приязний
чоловік, до якого я пішов служити і
який, даючи мені рибину на обід, ніколи
не забере її в мене з-під носа саме тоді,
як я її добре розсмакую.
О природо, священна, велична природо!
Моє схвильоване серце сповнює незмірна
втіха і захват від споглядання на тебе,
мене обвіває таємничим шелестом твій
подих! Ніч трохи прохолодна, і я хотів
би... але ніхто з тих, хто читає або не
читає ці рядки, не зрозуміє мого
високого екстазу, бо він не побував на
такому високому місці, до якого
піднісся я! Правильніше було б сказати
«видряпався», проте жоден поет не
говорить про свої ноги, навіть коли має
їх аж чотири, як я, а тільки про своє
піднесення, хай то буде й не природний
його стан, а лише наслідок спритних
механічних маніпуляцій. Наді мною
здіймається величезна баня неба,
повний місяць сипле іскристе проміння,
дахи і шпилі навколо залиті ясним
сріблястим світлом. Гамір і метушня на
вулицях піді мною дедалі спадає, ніч
стає все тихіша, по небу пливуть хмари,
якась самітна голубка боязко туркоче
сумну любовну пісню, кружляючи навколо
церковної вежі. Серденько [310] моє! Ану ж
вона захоче наблизитись до мене? Я
відчуваю, як у мені прокидається дивне
хвилювання, якийсь мрійливий апетит
немилосердно роздирає мою душу! Ох,
якби та мила пташечка прилетіла до
мене, я б її міцно пригорнув до свого
закоханого серця і ніколи, ніколи не
відпустив би від себе... О, вона залітає
назад у голубник, облудниця, і я лишаюся
сам на даху без ніякої надії! Як рідко
все-таки трапляється в ці убогі,
недобрі, черстві часи справжня
спорідненість душ...
Невже вміння ходити рівно, на двох
ногах, - таке велике досягнення, що
плем'я, яке зветься людьми, присвоїло
собі право панувати над нами всіма, хто
ходить на чотирьох, набагато краще за
нього утримуючи рівновагу? Але я знаю,
вони, люди, найдужче пишаються тим, що
нібито сидить у них у голові й що вони
звуть розумом. Я погано уявляю собі, що
це таке, та одне знаю напевне: коли
розум, як я собі виснував із деяких
балачок мого пана й добродійника, - лише
здатність свідомо діяти й не робити
дурниць, то я не поміняюся з жодною
людиною. Взагалі я вважаю, що
свідомість - просто собі звичка; адже
всі ми приходимо в життя і долаємо його,
самі не знаючи як. Принаймні я можу
сказати це про себе, і мені здається, що
жодна людина на землі не знає з
власного досвіду, як і де вона
народилася, а тільки з чужих слів, які
до того ж часто бувають не зовсім певні.
Міста сперечаються між собою про те, в
котрому з них народилася якась
славетна людина, а тому, оскільки сам я
твердо не знаю цього, ніколи не
вдасться з'ясувати остаточно, чи я
побачив світ, а правильніше, чи мене
побачила на цьому світі моя дорога
матуся в льоху, чи на горищі, чи в
дровітні. Бо, як ведеться в нашому роду,
мої очі були запнуті поволокою. Дуже
невиразно пригадую собі певні звуки, що
лунали навколо мене, - вурчання й
пирхання, до якого мимоволі вдаюсь і я,
коли мене посідає гнів. Чіткіший, уже
майже свідомий другий мій спогад: я
сидів закритий у дуже тісному сховку з
м'якими стінками, насилу зводив дух і з
розпачу й страху жалібно нявчав.
Зненацька я відчув, як щось сягнуло в
той сховок і брутально схопило мене за
шкірки. Це дало мені нагоду вперше
відчути й застосувати дивовижну силу,
якою мене обдарувала природа. Я миттю
вистромив із своїх пухнастих передніх
лапок гострі спритні пазурі і вп'явся
ними в те, що мене схопило й що, як я
згодом дізнався, було людською рукою.
Та рука витягла мене зі сховку й кинула
додолу, і я відразу [311] ж відчув два
добрячі ляпаси по обох своїх щоках, на
яких тепер, дозволю собі нагадати це,
красуються показні баки. Рука, трохи
подряпана, як тепер я можу зрозуміти,
тією грою м'язів на моїх лапах, дала
мені пару лящів, я здобув першу науку
про моральні причини й наслідки, і
якраз моральний інстинкт спонукав мене
так само швидко ввібрати пазурі, як я їх
щойно вистромив. Згодом цей мій хист
вчасно вбирати пазурі справедливо
визнано актом найбільшої галантності й
чемності, а мою лапку прозвано
«оксамитовою».
Як я вже сказав, рука мене кинула
додолу. Та невдовзі після того вона
знов узяла мене за голову й пригнула її
донизу. Я тицьнувся писком у якусь
рідину й почав хлебтати її. Сам не знаю,
як я здогадався, що треба робити,
мабуть, допоміг якийсь природний
інстинкт. Хлебтати було напрочуд
приємно. Тепер я знаю: то було молоко, і
я, зголоднілий, удосталь напився його.
Так, після моральної, почалася фізична
наука.
Мене знов узяли, вже дві руки, набагато
лагідніше, ніж перше, й поклали на
теплу, м'яку підстилку. Мені ставало все
краще й краще, і я почав виявляти своє
внутрішнє вдоволення дивними, тільки
моєму родові властивими звуками, які
люди звуть досить приємним словом
«мурчання». Так я робив швидкий,
величезний поступ у освіті й вихованні.
Яке щастя, який чудовий подарунок богів
- мати змогу виявляти своє фізичне
вдоволення звуками й жестами! Спершу я
мурчав, потім у мені прокинувся
незрівнянний талант вишукано задирати
хвіст, а далі й дивовижний хист
одним-однісіньким слівцем «няв»
віддавати радість і горе, захват і
втіху, страх і розпач, коротше, усі
почуття і пристрасті в їхніх
різноманітних відтінках. Що варта
людська мова проти цього найпростішого
з усіх способу виявлення почуттів? Але
вернімось до небуденної, повчальної
історії моєї багатої на події юності!
Я прокинувся з глибокого сну і
злякався: мене оточувало сліпуче сяйво.
Поволока з моїх очей спала, я бачив!
Поки я звик до світла, а особливо до
строкатого оточення, що відкрилося
моїм очам, то з переляку кілька разів
підряд з усієї сили чхнув. А проте за
якусь мить я вже чудово бачив, так наче
хтозна й відколи був видющий.
О вміння бачити! Це напрочуд гарна
навичка, без якої взагалі було б дуже
важко існувати в цьому світі! Щасливі
ті високообдаровані особи, що так само
легко, як я, навчилися бачити! [312]Не буду
заперечувати, що спершу я все ж таки
трохи злякався і почав так само жалібно
нявчати, як тоді в тісній кишені.
Відразу з'явився невисокий, худий,
літній чоловік, якого я довіку не
забуду, бо хоч коло моїх знайомих дуже
широке, а такої чи бодай подібної до
нього постаті я більше ніколи не бачив.
У моєму роду часто буває, що хтось має
біле з чорними латками хутро, але,
мабуть, важко знайти людину, в якої було
б біле, як сніг, волосся і чорні, як
воронове крило, брови, а мій вихователь
був саме такий. Удома він носив
короткий халат жовтогарячого кольору,
який мене так налякав, що я, хоч був тоді
ще зовсім безпорадний, сповз убік зі
своєї м'якої подушки. Він нахилився до
мене. Вираз обличчя його здався мені
привітним, і я відчув довір'я до нього.
Він узяв мене, і цього разу я побоявся
вистромити кігті, бо думка про дряпання
міцно поєдналася в моїй пам'яті з
думкою про ляпаси. 1 справді, він мав
добрі наміри, бо посадив мене перед
мисочкою з молоком, і я почав жадібно
хлебтати, що, видно, його дуже втішило.
Він щось довго казав мені, проте я
нічого з його слів не збагнув, бо тоді
мені, малому, недосвідченому кошеняті,
ще не властиво було розуміти людську
мову. Взагалі я мало що можу розповісти
про свого добродійника. Певний лише, що
він знається на багатьох речах, а
особливо, мабуть, досвідчений у науках
та мистецтвах, бо всі, хто приходив до
нього (я помічав серед них людей, що
саме там, де природа оздобила моє хутро
жовтавою латочкою, тобто на грудях,
носять зірку або хреста), ставились до
нього надзвичайно ввічливо, часом
навіть із боязкою шанобою, як я згодом
до пуделя Скарамуша, і зверталися до
нього не інакше, як «вельмишановний»,
«дорогий мій», «любий мій майстре
Абрагаме!» Лише дві особи казали йому
просто «голубе!» - високий, худий, як
тріска, чоловік у яскраво-зелених
штанях та білих шовкових панчохах і
низенька, дуже опасиста, чорноволоса
жінка з безліччю перснів на пальцях.
Але той чоловік був князь, а жінка -
єврейська дама.
Незважаючи на те, що майстра Абрагама
відвідував такий вельможний гість, сам
він мешкав у маленькій кімнатці на
верхньому поверсі, тож мені було дуже
зручно вирушати крізь вікно у свої
перші мандри на дах і на горище.
О так! Я народився тільки на горищі, не
інакше! Що там льох, що там дровітня - я
стою за горище! Яке незабутнє враження
залишають у нас оточення, батьківщина,
звичаї, як вони впливають на формування
зовнішнього і внутрішнього [313] образу
громадянина світу! Звідки з'явилося в
моїй душі це відчуття високого, цей
непереборний потяг до того, що
здіймається над буденним оточенням!
Звідки це дивовижне, рідкісне вміння
лазити, це незрівнянне мистецтво
найвідчайдушніших, геніальних
стрибків? Ох! Груди мої сповнює
солодкий смуток. Туга за рідним горищем
стискає серце. Тобі я присвячую ці
сльози, о прекрасна вітчизно, тобі
посилаю це сумне, пристрасне «няв»!
Тебе я вшановую цими стрибками, цими
вискоками, в них є і доброчинність, і
патріотична мужність! Ти, о горище,
даруєш мені в щедроті своїй часом
мишку, часом ковбасу чи шматок
підчеревини, виуджену з димаря, а часом
навіть даєш спіймати горобчика або й
ситенького голуба. «Не має краю любов
до тебе, о батьківщино!»
Але я повинен ще багато чого
(А. м.) хіба ви не пам'ятаєте, ласкавий
пане, тієї страшної бурі, що зірвала
капелюха з голови адвоката, коли він
гуляв уночі на Новому мосту, і кинула в
Сену? Десь так написано в Рабле, але
насправді то не буря пограбувала
адвоката, бо він, лишивши плащ на поталу
вітрові, міцно пригас капелюха рукою до
голови, а якийсь гренадер, що проходив
мимо, голосно вигукнувши: «Дуже
вітряно, добродію!» - швидко висмикнув
з-під руки в адвоката гарного
касторового капелюха, що прикривав
його перуку, і в каламутні хвилі Сени
полетів не цей капелюх, а нікчемна
суконна солдатова шапка, яку вітер
поніс у мокру могилу. І ви знаєте,
ласкавий пане, що тієї миті, коли
адвокат зупинився, спантеличений до
краю, другий солдат, пробігаючи мимо й
так само вигукнувши: «Дуже вітряно,
добродію!» - схопив за комір адвокатів
плащ і стяг його з плечей, а відразу по
тому третій солдат, поминаючи його і
так само вигукнувши: «Дуже вітряно,
добродію!» - вихопив у нього з рук
іспанський ціпок із золотою головкою.
Адвокат закричав пробі, кинув услід
останньому розбишаці свою перуку і
простоволосий, без плаща й ціпка,
подався додому, де склав
найдивовижніший у світі заповіт і
пережив найдивовижнішу в світі
пригоду. Ви все це знаєте, ласкавий
пане!»
«Я нічогісінько не знаю, - відповів
князь, вислухавши мене, - і взагалі не
розумію, як ви, майстре Абрагаме, можете
теревенити мені такі нісенітниці.
Щоправда, Новий міст я знаю, він у
Парижі, і хоч я ніколи не ходив ним
пішки, проте часто їздив, як і личить у
моєму становищі-Адвоката Рабле я
ніколи не бачив і солдатськими
витівками [314] зроду не цікавився. Коли я
замолоду ще командував своєю армією, то
раз на тиждень давав бобу всім юнкерам
за ті дурниці, які вони вчинили чи
намірялися вчинити в майбутньому, а
давати хлости простим солдатам мали
лейтенанти, що вони за моїм прикладом і
робили щотижня, а саме в суботу, тому на
неділю в усій армії не лишалося жодного
юнкера й жодного солдата, який би не
отримав належної йому пайки ударів,
отже, мої війська не тільки
відзначалися високою мораллю,
втовкмаченою їм палицею, а й узагалі
звикли бути битими, ще ніколи й не
бачивши у вічі ворога, тому як уже
зустрічалися з ним, то не могли робити
нічого іншого, тільки бити. З цим вам
усе ясно, майстре Абрагаме, а тепер
розтлумачте мені ради всіх святих, що
ви хотіли сказати своєю бурею і своїм
адвокатом Рабле, якого пограбували на
Новому мосту? Чим ви можете
виправдатись, що свято вилилось у таку
веремію, що ракета влучила мені в
перуку, що мій дорогий синок опинився в
басейні, де його всього оббризкали
підступні дельфіни, що князівні
довелось бігти парком без серпанка, в
закасаній сукні, швидко, мов тій
Аталанті, що... що... Хто перелічить усі
прикрощі, які сталися цієї злощасної
ночі! Ну, майстре Абрагаме, що ви
скажете?»
«Ласкавий пане, - відповів я, покірно
вклоняючись, - через що ж і трапилось
лихо, як не через негоду, через жахливу
бурю, яка раптом знялася, коли все йшло
якнайкраще. Хіба я можу керувати
стихіями? Хіба мене самого не спіткало
нещастя, хіба я не втратив капелюха,
ціпка й плаща, мов той адвокат, якого я
покірно прошу не плутати зі славетним
французьким письменником Рабле? Хіба я
не...»
- Послухай, - перебив майстра Абрагама
Йоганнес Крейслер, - послухай, друже,
хоч уже минуло стільки часу від дня
народження княгині, люди ще й досі
говорять про те свято, де ти був
розпорядником, як про незбагненну
загадку. Ти за своїм звичаєм напевне
влаштував там немало дивовиж. Тебе вже
й так вважали за якогось чаклуна, а ти
на тому святі, здається, ще й зміцнив у
людях цю віру. Скажи мені щиро, що там
сталося. Ти ж знаєш, мене тоді тут не
було...
- Саме тому, - урвав приятеля на слові
майстер Абрагам, - саме тому, що тебе тут
не було, що ти, гнаний бозна-якими
пекельними фуріями, помчав звідси, мов
божевільний, саме тому я так знавіснів
і почав заклинати стихії, щоб вони
стали на заваді святові, бо те свято
краяло мені душу, [315] адже тебе,
справжнього героя вистави, не було на
ньому. Спершу свято йшло своєю колією,
хоч було нудне й жалюгідне, але потім
воно не принесло дорогим мені людям
нічого, крім муки, страшних кошмарів,
горя й жаху!.. Дізнайся ж, Йоганнесе, що я
глибоко заглянув тобі в душу, й мені
відкрилася схована в ній небезпечна,
грізна таємниця, кипучий вулкан, який
може щомиті вивергнути з себе згубне
полум'я, нещадно поглинаючи все
навколо! В нашій душі є чимало такого,
про що ми не можемо сказати навіть
своїм найближчим друзям. Тому я пильно
приховував від тебе те, що побачив у
твоїй душі, але цим святом, яке мало
глибший сенс, ніж тобі здається, бо
влаштовано його, властиво, не задля
княгині, а задля іншої, любої нам з
тобою особи і задля тебе самого, - цим
святом я хотів якнайдужче зачепити за
живе твоє внутрішнє «я». Найпотаємніші
муки твої мали ожити, і фурії, немов
прокинувшись зі сну, мали з подвійною
силою вп'ястися в твої груди. Як
смертельно хворому може допомогти в
самого Орка здобуте зілля, якого мудрий
лікар не побоїться вжити під час
найтяжчого нападу, так і тебе моє свято
або доконало б, або врятувало б! Знай же,
Йоганнесе, що іменини княгині
збігаються з іменинами Юлії, бо Юлію
так само, як і її володарку, охрещено
Марією.
- Ох! - вигукнув, схопившись, Крейслер, і
очі в нього гнівно спалахнули. - Ох,
майстре! Хто тобі дав право так зухвало,
так безжально глумитися з мене? Невже
ти - сама доля, здатна заглянути в
найпотаємніші глибини моєї душі?
- Нерозважний шаленцю, - незворушно
озвався майстер Абрагам, - коли вже
нарешті спустошлива пожежа в твоїх
грудях обернеться в чистий пломінь
світла, що живиться глибоким
розумінням мистецтва, відчуттям того
високого й прекрасного, на яке багата
твоя душа? Ти вимагаєш, щоб я змалював
тобі, як відбувалося те фатальне свято,
тож вислухай мене спокійно. Та якщо ти
зовсім занепав на силі й не можеш
слухати мене, то я тепер попрощаюся з
тобою.
- Розповідай, - глухо мовив Крейслер і
знов сів, затуливши обличчя руками.
- Я зовсім не збираюся, - сказав майстер
Абрагам, раптом повеселівши, - я зовсім
не збираюся, любий Йоганнесе,
стомлювати тебе описом усіх тих
хитромудрих пристроїв і вигадок, що
здебільшого завдячували своїм
походженням винахідливій голові
самого князя. Оскільки свято
починалося пізно ввечері, то, певна річ,
чудовий парк, що оточує з [316] усіх боків
заміський палац, був ілюмінований. Я
намагався досягти в тій ілюмінації
незвичайних ефектів, але не так
успішно, як хотілося б, бо князь твердо
наказав по всіх алеях почіпляти на
великих чорних щитах різнобарвні
лампіони так, щоб із них утворювався
вензель княгині, а над ним - князівська
корона. А оскільки ті щити були прибиті
на високих стовпах, то вони дуже
нагадували освітлені застережні знаки,
що забороняють курити чи обминати
митницю. Апогеєм свята мала бути
вистава на сцені серед парку, утвореній
з одного боку рядами кущів, а з другого
штучними руїнами, - зрештою, ти й сам її
добре знаєш. Актори, запрошені з міста,
мали зіграти там щось алегоричне.
Навіть якби автором тієї алегорії не
був сам князь, отже, якби вона, як
дотепно висловився театральний
директор, що отримав доручення
поставити князівську п'єсу, не спливла
з вельможного пера, то й тоді вона мала
б незвичайний успіх, бо була досить
безглузда. Від палацу до сцени
неблизький світ. Згідно з поетичною
ідеєю князя дорогу вельможній родині
до театру мав освітлювати геній з двома
смолоскипами, що ширяв у повітрі, а все
навколо повинне було тонути в пітьмі, і
аж коли княжа родина з почтом сяде на
свої місця, сцена враз мала освітитися.
Тому дорога до сцени, про яку я вже
казав, лишилась темною. Дарма я доводив
князеві, якої складної треба машинерії,
щоб геній зі смолоскипами здолав у
повітрі такий довгий шлях, - його
вельможність вичитав щось подібне у
«Fetes de Versailles»(1), а до того ж сам
додумався до цієї поетичної ідеї, тому
наполягав на її здійсненні. Щоб не
заробити незаслужених докорів, я
передав того генія разом з його
смолоскипами театральному
машиністові, запрошеному з міста.
(1) «Версальських святах» (франц.).
І ось, тільки-но вельможне подружжя, а
за ним і весь почет вийшли з дверей
зали, невеличкого щокатого чоловічка
із двома запаленими смолоскипами -
великими восковими свічками - в
розчепірених руках спущено з даху
палацу. Проте лялька виявилась занадто
важкою, і, протягши її кроків з
двадцять, машина зупинилася.
Світлоносний ангел-охоронець княжого
дому завис угорі, а коли помічники
машиніста дужче смикнули за мотузку,
перевернувся догори ногами. Свічки,
опущені ґнотами вниз, горіли далі,
скапуючи додолу гарячими восковими
краплями. Перша з тих крапель влучила в
самого князя. Його вельможність
стоїчно [317] приховав свій біль, але хода
його втратила свою врочистість, і він
чимдуж поспішив уперед. Добрий геній
погойдувався тепер униз головою і
вгору ногами над гофмаршалом,
камер-юнкерами та іншими придворними, і
вогненний дощ, що лився зі смолоскипів,
попадав то одному, то другому то на
голову, то на ніс. Нечемно було б
виявляти свій біль і таким чином
затьмарювати радісне свято, тому
прецікаво було дивитися, як ті нещасні,
ціла когорта стоїчних Сцевол,
страхітливо кривлячись, а проте з усієї
сили намагаючись перебороти муку,
навіть видушити з себе усмішку, таку,
якою усміхаються хіба в пеклі,
крокували далі, нечутно, боячись навіть
зітхнути. Та ще й гриміли литаври,
співали сурми, і сотні голосів
вигукували: «Віват, віват
найласкавішій княгині! Віват
найласкавішому князеві!» - тож
дивовижний контраст тих
лаокоонівських облич з веселою,
радісною юрбою навколо надав усій
сцені такого трагічного пафосу й
величі, що кращого годі було й
придумати.
Нарешті старий огрядний гофмаршал не
витримав. Коли пекуча крапля влучила
йому просто в щоку, він, охоплений люттю
й розпачем, відскочив убік, але
заплутався в мотузках, що належали до
літальної машини і якраз тут були туго
напнуті над самою землею. Голосно
вигукнувши: «Сто чортів його матері!» -
гофмаршал гримнув додолу. Тієї самої
миті летючий паж скінчив свою роль.
Товстий гофмаршал потяг його своєю
стокілограмовою вагою вниз, добрий
геній упав посеред почту, і придворні,
заверещавши, сипнули врізнобіч.
Смолоскипи погасли, всі опинилися в
непроглядній пітьмі. Це сталося майже
перед самою сценою. Я не схотів зразу
запалювати шнур, від якого мали вмент
засвітитися всі лампи й світильники
навколо сцени, а кілька хвилин почекав,
щоб товариство мало час поблукати в
мороці серед дерев та кущів. «Світла!..
Світла!..» - закричав князь, немов той
король у «Гамлеті». «Світла!.. Світла!..»
- й собі загукали невлад безліч
захриплих голосів. Коли світло на сцені
засвітилося, юрба, що розбіглась
навколо, нагадувала розбите військо,
яке на превелику силу намагається
зібратись докупи. Обер-камергер
виявився людиною, яка не втратила
самовладання, найспритнішим тактиком
своєї доби, бо завдяки його зусиллям за
кілька хвилин був відновлений лад.
Князь із своїм найближчим оточенням
піднявся на заквітчаний поміст,
споруджений посеред сцени. Тільки-но
вельможне подружжя всілося, як на