Життєва філософія кота Мура - 09

деревами й прикрашеного статуями, -
побудьмо трохи тут, любий Муре. Мені
ніяк не сходять з думки тих двоє юнаків,
що так щиро обіймались на вулиці. Вони
такі друзі, як Дамон і Пілад.
- Дамон і Піфій, - поправив я його.- А
Пілад був друг Ореста. Він завжди
дбайливо вдягав його в халат, укладав у
ліжко і поїв виваром ромашки, коли
фурії та демони надто вже жорстоко
допікали сердешному. Видно, любий
Понто, що ти не вельми знаєш історію.
- Овва, - відмахнувся Понто, - овва, зате
історію тих двох друзів знаю дуже добре
і розповім її тобі з усіма подробицями,
[400] так, як сам чув разів із двадцять з
уст свого господаря. Може, тоді ти
поставиш поряд із Дамоном і Піфієм,
Орестом і Піладом ще й третю пару -
Вальтера й Формозу-са. Формозус і є той
юнак, який мало не розтоптав тебе з
радощів, що зустрів свого любого
Вальтера. А в гарному будинку з
світлими дзеркальними вікнами мешкає
старий, страшенно багатий президент, до
якого Формозус, завдяки ясному
розумові, спритності і блискучим
знанням зумів так підлеститись, що
скоро старий полюбив його, мов рідного
сина. Потім сталося так, що Формозус
зненацька втратив свою жвавість, зблід
і змарнів, наче на нього напала якась
хвороба, за кожні чверть години з його
грудей разів із десять виривалися
тяжкі зітхання, ніби він прощався з
життям, він зробився задумливий,
замкнутий, здавалося, що він нізащо в
світі не відкриє нікому своєї душі.
Довгий час старий даремно допитувався
юнака, в чому причина його прихованої
журби, і нарешті виявилося, що юнак
смертельно закохався в єдину дочку
президента. Спершу старий злякався, бо
пов'язував з дочкою інші плани й не
думав видавати її заміж за Формозуса,
що не мав ані становища, ані посади. Але,
побачивши, що бідолашний юнак тане з
кожним днем, президент переборов себе й
запитав Ульріку, чи їй подобається
молодий Формозус і чи він, бува, не
освідчився їй у коханні. Ульріка
опустила очі додолу й відповіла, що, хоч
Формозус, як хлопець скромний і
стриманий, ще не освідчувався їй, вона
давно помітила його закоханість, бо ж
почуття важко приховати, він їй
подобається, і коли б ніщо не стояло на
заваді, коли б любий татко не
заперечував, то...- одне слово, Ульріка
сказала все те, що за таких обставин
звичайно й кажуть дівчата, які вже
пережили перший розквіт своєї
молодості і до яких усе частіше
навідується прикра думка: «Хто, хто
нарешті стане зі мною під вінець?»
Після цього президент сказав
Формозусові: «Не журися, хлопче! Радій,
і нехай тобі щастить - Ульріка буде
твоя!» Так дочка президента стала
нареченою молодого Формозуса. Всі
бажали щастя вродливому, скромному
юнакові, тільки одного чоловіка пойняв
сум і розпач: то був Вальтер, найближчий
і найщиріший приятель Формозуса.
Вальтер бачив Ульріку кілька разів,
навіть розмовляв з нею і також
закохався, може, ще дужче за Формозуса.
Але я все торочу про кохання й
закоханість, а сам не знаю, чи ти, коте,
вже коли закохувався і чи тобі знайоме
це почуття?
- Щодо мене, - відповів я, - щодо мене,
любий Понто, то, мабуть, я ще нікого не
кохав і не кохаю, бо певний, що [401] ще
ніколи не був у такому стані, який
описують багато поетів. Щоправда, їм не
можна дуже довіряти, але, виходячи з
того, що я знаю і що читав про кохання,
то це, властиво, не що інше як психічна
хвороба, яка в людей прибирає певної
форми божевілля і виявляється в тому,
що вони вважають когось зовсім не тим,
ким він є насправді, наприклад,
приземкувату, товсту дівчину, яка
здатна тільки церувати шкарпетки, -
богинею. Та розповідай далі, любий
пуделю, про тих двох друзів - Формозуса
й Вальтера.
- Вальтер, - сказав Понто, - кинувся
Формозусові на шию і, обливаючись
гіркими слізьми, мовив: «Ти відбираєш
щастя мого життя, і єдина моя втіха, що
це ти, а не хтось інший, будеш щасливий.
Прощавай, любий друже, прощавай
навіки!» Після цього Вальтер побіг у
кущі, де вони були найгустіші, і
спробував застрілитись. Нічого з того
не вийшло - з розпуки він забув
наладувати пістолет і вдовольнився
кількома нападами шалу, що повертались
до нього кожного дня. Якось, після
довгих тижнів розлуки, Формо-зус
несподівано прийшов до Вальтера й
застав його, коли він навколішки гірко
оплакував свою долю перед мальованим
пастеллю портретом Ульріки, що висів на
стіні. «Ні, - вигукнув Формозус,
пригортаючи Вальтера до своїх грудей, -
ні, я не міг витримати твоєї біди, твого
розпачу і жертвую для тебе своїм
щастям! Я відмовився від Ульріки і
переконав її старого батька, щоб він
прийняв тебе за зятя. Ульріка кохає
тебе, може, й сама не здогадуючись про
це. Сватайся до неї, я відступаюсь. І
бувай здоровий!» Він хотів відразу
піти, проте Вальтер не пустив його.
Вальтерові здавалось, ніби все це сон,
він не вірив Формозусові, поки той не
витяг власноручну записку старого
президента, зміст якої був десь такий:
«Шляхетний юначе! Ти переміг, я з жалем
відпускаю тебе, але ціную твоє почуття
дружби, справді героїчне, про яке можна
прочитати лише в стародавніх
письменників. Нехай пан Вальтер, людина
з похвальними рисами і з доброю,
прибутковою посадою, сватається до
моєї дочки Ульріки, і якщо вона
погодиться, я не матиму нічого проти».
Формозус справді поїхав, Вальтер
посватався до Ульріки, і вона стала
його дружиною. Старий президент ще раз
написав Формозусові листа, в якому
розхвалив його до небес, запитав, чи той
не зробить йому таку ласку й не прийме
від нього в подарунок три тисячі
талярів, не як відшкодування, бо ж він
добре розуміє, що Формозусову втрату
нічим не відшкодуєш, а як скромну
ознаку його прихильності. Формозус [402]
відповів, що старому відомо, які в нього
мізерні потреби, що гроші не зроблять
його щасливішим і тільки час притупить
біль його втрати, в якій ніхто не винен,
лише доля, що запалила кохання до
Ульріки в грудях його найближчого
друга, отже, про якийсь шляхетний
вчинок не може бути й мови. Зрештою, він
прийме подарунок з умовою, що старий
віддасть ті гроші одній бідній удові,
яка разом із своєю доброчесною дочкою
живе у великих злиднях. Ту вдову
відшукали і віддали їй призначені для
Формозуса три тисячі талярів. Невдовзі
після того Вальтер написав
Формозусові: «Я більше не можу без тебе
жити, вернись у мої обійми!» Формозус
так і зробив, а повернувшись, довідався,
що Вальтер відмовився від своєї доброї,
прибуткової посади з тією умовою, що її
віддадуть Формозусові, який давно
мріяв про неї. Він справді отримав ту
посаду й опинився, коли не брати до
уваги нездійснених надій щодо
одруження з Ульрі-кою, в найвигіднішому
становищі. В місті і в цілій країні не
могли надивуватися з їхнього змагання
у виявах шляхетності, вчинки друзів
вважали за відгомін давно минулих
прекрасних часів, за приклад героїзму,
на який здатні тільки високі душі.
- І справді, - почав я, коли Понто замовк,
- і справді, якщо судити з усього, що я
читав, то Вальтер і Формозус - шляхетні,
вольові люди, здатні на самопожертву й
дуже далекі від твоєї хваленої
життєвої мудрості.
- Гм, - хитро всміхнувся Понто, - це ще
хтозна. Лишається додати кілька
подробиць, на які в місті не звернули
уваги і які я частково знаю від свого
господаря, а частково сам винюхав.
Любовні муки пана Формозуса, мабуть, не
були такі страшні, як думав старий
президент, адже в самий розпал тієї
вбивчої пристрасті, коли юнак цілий
день був у невтішній розпуці, він
щовечора не забував навідатись до
гарненької, звабливої модисточки. А
після того як Ульріка стала вже його
нареченою, він переконався, що лагідна,
мов ангел, панна має хист за певних
обставин вмент обертатися в справжню
відьму. Крім того, до нього дійшла з
цілком певних джерел неприємна
звістка, що панна Ульріка, живучи в
столиці, встигла набути чималий досвід
у коханні; отоді Формозуса й пойняла
раптова, непереборна шляхетність, яка й
спонукала його відступити багату
наречену своєму приятелеві. Вальтер,
охоплений дивною маною, дійсно
закохався в Ульріку, побачивши її в
товаристві в блиску майстерного
туалету, а Ульріці, зрештою, було досить
байдуже, [403] котрий із двох друзів стане
її чоловіком - Формозус чи Валь-тер. Цей
останній справді мав добру, прибуткову
посаду, але, перебуваючи на ній, так
заплутав справи, що його неодмінно
скоро звільнили б. Він визнав за краще,
поки не пізно, самому відмовитись від
неї на користь свого приятеля і цим з
усіх поглядів найшляхетнішим вчинком
урятувати свою честь. Три тисячі
талярів у надійних паперах віддано
одній старій, дуже порядній жінці, що,
залежно від обставин, називалась то
матір'ю, то тіткою, то служницею тієї
гарненької модистки. В цьому випадку
вона виступила в подвійній ролі:
спершу, коли отримувала гроші, - як мати,
а потім, коли передала їх кому слід і
дістала за це добру винагороду, - як
служниця дівчини. Ти, любий Муре, вже
бачив ту модистку: вона разом з паном
Формозусом визирала з вікна. Зрештою, і
Формозус і Вальтер давно вже знають, у
який спосіб вони перевершували один
одного у шляхетних вчинках, і давно
намагаються ходити різними стежками,
щоб не довелось співати один одному
хвалу. Тому сьогодні, випадково
зустрівшись на вулиці, вони так палко
виливали свої дружні почуття.
Цієї миті зчинився страшенний галас.
Люди метушились і кричали:
- Пожежа! Пожежа!
Вулицею мчали вершники, торохтіли
підводи. З вікна одного будинку
неподалік від нас бухнула хмара диму й
полум'я. Понто кинувся навтіки, а я з
ляку побрався вгору високою драбиною,
що стояла біля стіни одного будинку, і
скоро опинивсь у безпечному місці на
даху. Раптом усе здалося мені
(А. м.) звалився, мов грім з ясного неба, -
мовив князь Іреней, - не звернувшись до
гофмаршала, не попросивши дозволу в
чергових камергерів, майже - хай це
лишиться між нами, майстре Абрагаме,
нікому не кажіть ні слова, - майже без
оповіщення! І жодного тобі ліврейного
лакея в передпокоях. Ті йолопи грали в
карти у вестибюлі. Картярська гра -
великий гріх! І аж коли він був уже на
порозі, на щастя, нагодився
сервірувальник столів, схопив його за
полу і спитав, хто він такий і як про
нього доповісти князеві. Але він
усе-таки мені сподобався, цілком
пристойний чоловік. Ви, здається,
казали, що він не завжди був тільки
простим музикантом, а навіть посідав
якесь становище?
Майстер Абрагам запевнив князя, що
Крейслер, звичайно, жив колись в інших
умовах, навіть мав честь їсти за [404]
князівським столом, і тільки нищівна
буря часу позбавила його тих умов.
Зрештою, Крейслер хотів би, щоб
покривало, накинуте на його минуле,
залишилось неторкнутим.
- Отже, - впав йому в слово князь, - отже,
він шляхетного роду, може, барон, чи
граф, чи навіть... Але не треба залітати
надто далеко у своїх мріях! Я маю une
faible(1) до таких таємниць! Так, прегарна
пора була після французької революції,
коли маркізи робили сургуч, а графи
плели мереживо для нічних ковпаків,
ніхто не хотів зватись інакше, ніж
просто мосьє, і всі веселились на тому
великому маскараді. Але вернімось до
пана фон Крейслера! Бенцон, яка добре
знається на людях, дуже його хвалила,
вона мені рекомендувала його і, бачу,
слушно. З того, як він тримає під пахвою
капелюха, я відразу впізнав, що він
людина освічена й добре вихована.
Князь сказав ще кілька похвальних слів
щодо Крейсле-рової зовнішності, і
майстер Абрагам вирішив, що його план
увінчається успіхом. Бо він мав на
думці влаштувати свого любого приятеля
в цей химерний двірський штат
капельмейстером і таким чином
прив'язати його до Зіггартсвайлера. Та
коли він знов завів про це мову, князь
твердо заперечив йому, що з цього
нічого не вийде.
- Зважте самі, - сказав він, - зважте самі,
майстре Абрагаме, чи зміг би я ввести
цього приємного юнака в своє вузьке
родинне коло, коли б зробив його
капельмейстером, тобто своїм
служником? Можна було б дати йому
придворне звання, призначити його maitre de
plaisir або des spectacles(2), але він грунтовно
знає музику і, як ви казали, має чималий
досвід у театральній справі. А я не
відступлюсь від засади свого небіжчика
батька, царство йому небесне, який
завжди стояв на тому, що такий maitre
повинен нічогісінько не тямити в тих
справах, які він репрезентує, а то він
буде надто про них піклуватися і надто
цікавитись людьми, до них причетними, -
акторами, музикантами тощо. Тож нехай
пан фон Крейслер залишається під
маскою чужоземного капельмейстера, і
він отримає доступ до внутрішніх
покоїв князівського дому, як,
наприклад, один також досить значний
чоловік, який не так давно, щоправда під
непристойною маскою нікчемного блазня,
розважав найвишуканіші кола своїми
смішними штуками. А оскільки ви, -
гукнув князь [405] майстрові Абрагаму,
бачивши, що той хоче йти, - а оскільки ви,
здається, виступаєте як своєрідна charge
d'affaires(3) пана фон Крейслера, то я не
приховаю від вас, що мені не дуже
подобаються дві його риси, навіть не
риси, а, швидше, погані звички. Ви вже
здогадалися, що я маю на думці. По-перше,
коли я з ним розмовляю, він дивиться
мені просто в обличчя. В мене самого
незвичайні, дуже промовисті очі, я можу
страхітливо блискати ними, не згірше за
небіжчика Фрідріха Великого, і жоден
камер-юнкер, жоден паж не зважується
дивитись мені в обличчя, коли я,
пронизуючи їх своїм жахливим поглядом,
питаю: «Ну що, mauvais sujet(4), наробив знов
боргів» або «знов зжер марципана?» А
панові фон Крейслерові, скільки я не
блискаю очима, хоч би що, він навіть
усміхається до мене, та ще й так дивно,
що мені самому доводиться опускати очі.
А по-друге, в нього така чудна манера
озиватися, відповідати на запитання й
провадити розмову, що тобі інколи
здається, ніби твої слова не мають
ніякого глузду, ніби ти сам до певної
міри ду... Дуже це прикро, майстре,
присягаюся святим Януарієм, просто
нестерпно, і вам треба подбати, щоб пан
фон Крейслер відучився від цієї своєї
риси чи звички.
(1) Уподобання (франц.).
(2) Влаштовувач розваг або виловиш
(франц.).
(3) Довірена особа (франц.).
(4) Гульвісо (франц.).
Майстер Абрагам пообіцяв виконати все,
що князь Іре-ней вимагав від нього, і
вже був знов рушив до дверей, але князь
іще згадав про те, що князівна Гедвіга
відчуває до Крейслера особливу
відразу, і сказав, що її віднедавна
мучать химерні сни й видива, тому
лейб-медик приписав їй з наступної
весни лікування сироваткою. А тепер
Гедвіга ще й уроїла собі, що Крейслер
утік з божевільні і при першій-ліпшій
нагоді накоїть тут лиха.
- Скажіть мені, - мовив князь, - скажіть
мені, майстре Абрагаме, чи в цього
розважного чоловіка є бодай якісь
сліди розумового розладу?
Майстер Абрагам відповів, що хоч у
Крейслера не більше ознак божевілля,
ніж, наприклад, у нього самого, він,
проте, часом поводиться трохи дивно,
майже так, як принц Гамлет, і тому стає
ще цікавіший.
- Наскільки мені відомо, - мовив князь, -
юний Гам-лет був чудовим принцом із
старовинного королівського роду, лише
інколи носився з химерною ідеєю, що всі
його придворні повинні грати на флейті.
Високим особам не гріх [406] мати химери,
це ще збільшує пошану до них. Що в
людини без становища й роду вважають
безглуздям, те у високих осіб
сприймають як приємну примху видатного
інтелекту, яка викликає подив і захват.
Панові фон Крейслеру належало б,
звичайно, триматись скромно, та коли
йому заманулось наслідувати принца
Гамлета, то це свідчить про його гідний
схвалення потяг до високого, що, мабуть,
розвинувся в ньому внаслідок його
непереборної схильності до музичних
студій. Тож можна йому вибачити, коли
він часом поведеться трохи дивно.
Здавалося, що майстер Абрагам так і не
вийде сьогодні з кабінету князя, бо той
знов його погукав, коли він уже
відчиняв двері, й захотів дізнатися,
чому князівна Гедвіга має до Крейслера
таку дивну відразу. Майстер Абрагам
розповів, як Крейслер уперше зустрів
князівну і Юлію в зіггартсгофсь-кому
парку, і висловив думку, що Крейслер,
бувши в дуже збудженому стані,
звичайно, міг справити негарне
враження на дівчину з такими чутливими
нервами.
Князь досить схвильовано висловив
надію, що пан фон Крейслер, мабуть, не
пішки прийшов у Зіггартсгоф, а залишив
карету на котрійсь із широких алей
парку, бо звичайно пішки ходять тільки
всілякі авантурники низького
походження.
Майстер Абрагам нагадав князеві
відомий приклад з одним відважним
офіцером, який дійшов від Лейпцига до
Сиракуз, жодного разу не підбивши
підметок, а що стосується Крейслера, то
він напевне залишив десь у парку
карету. Така відповідь задовольнила
князя.
Поки в кабінеті князя тривала ця
розмова, Йоганнес сидів у радниці
Бенцон біля найкращого фортепіано з
усіх, які будь-коли створила майстерна
фабрика Нанетти Штрайхер, і
акомпанував Юлії, що виконувала
великий пристрасний речитатив
Клітемнестри із Глюкової «Іфігенії в
Авліді».
Біограф Крейслера, коли він хоче, щоб
портрет був правдивий, на жаль, мусить
зобразити свого героя екстравагантною
людиною, яка, переважно в хвилини
музичного натхнення, сторонньому
спостерігачеві може здатися майже
божевільною. Йому вже траплялось
наводити приклад закрученої мови свого
героя: «Коли Юлія заспівала, вад лісом
попливли тужливий біль кохання, весь
захват солодких мрій, надій та бажань і
цілющою росою впали на духмяні келихи
квіток і на груди принишклих
соловейків». Виходячи з цього, думка
Крейслера про Юліїн спів, мабуть,
небагато важить.[407]
А проте згаданий біограф, користаючись
нагодою, може запевнити ласкавого
читача, що в співі Юлії, якого він, на
превеликий свій жаль, ніколи не чув,
було, видно, щось таємниче, щось
дивовижно знадливе. Найсолідніші люди,
які лише недавно дали відрізати собі
кіску, пережили складний судовий
процес, витримали підступну таємничу
хворобу чи щедро скуштували
свіженького страсбурзького паштету, а
слухаючи в театрі Глюка, Моцарта,
Бетховена, Спонтіні, не відчували
ніякого душевного зворушення, - навіть
такі люди часто запевняли, що спів
панни Юлії Бенцон викликав у них якесь
чудесне, приємне почуття, вони й самі не
могли до пуття сказати, яке саме. їм
стискала груди якась невиразна туга, що
давала невимовну насолоду, цілком
опановувала ними, і вони часто доходили
до того, що робили всілякі дурниці, мов
юні фантасти й віршомази. Далі треба
згадати, що одного разу, коли Юлія
співала при дворі, з князем Іренеєм теж
сталася дивина: він почав голосно
зітхати, а як вона закінчила, підійшов
до неї, притиснув її руку до уст і
плаксиво сказав: «Найдорожча панно!»
Гофмаршал зважився ствердити, що князь
Іреней справді поцілував маленьку Юлію
в руку і з очей у нього начебто
викотились дві сльозини, проте на
вимогу обер-гофмейстрині це твердження
було спростоване як непристойне і
шкідливе для двору.
Юлія мала сильний, чистий, мов срібний
дзвіночок, голос і співала з таким
почуттям, з таким натхненням, яке може
виливатися тільки з глибини
зворушеного серця, і, мабуть, саме в
цьому й полягав дивовижний чар її
співу, перед яким ніхто не міг устояти.
Так вона співала й сьогодні. Всі
слухали, затамувавши подих, усім груди
стискала дивна солодка туга, і аж через
хвилю чи дві після того, як Юлія
замовкла, вибухла буря оплесків. Лише
Крейслер сидів безмовний, непорушний,
відкинувшись на спинку стільця; потім
він тихо, повільно підвівся, Юлія
обернулась до нього і поглядом виразно
спитала: «Невже справді мій спів був
такий гарний?» Але вона почервоніла й
опустила очі, коли Крейслер, приклавши
руку до серця, тремтячим голосом
прошепотів: «Юліє!» Тоді він похилив
голову і швидше вислизнув, ніж вийшов з
кола дам, що їх оточували.
Радниця Бенцон насилу вмовила князівну
прийти на вечірку, де вона неодмінно
мала зустріти капельмейстера
Крейс-лера. Гедвіга погодилась аж тоді,
коли радниця дуже переконливо
з'ясувала їй, які це дитинячі
витребеньки - уникати когось тільки
через те, що він не належить до людей,
схожих [408] одне на одного, наче монети
того самого карбу, а інколи виявляє
дивацькі риси, властиві лише йому. До
того ж Крейслера вже прийняв князь, тож
не годилося й далі показувати свою
дивну впертість.
Цілий вечір князівна Гедвіга так
спритно ухилялася, що Крейслер, щиро
бажаючи її перепросити, бо він був
людина незлоблива й потульна, хоч як
старався, а не міг до неї доступитися.
Його найспритніші маневри розбивались
об хитру тактику князівни. Тим більше
здивувалась Бенцон, яка все це бачила,
коли раптом князівна вийшла з кола дам,
що її оточували, й рушила просто до
капельмейстера. Крейслер стояв,
поринувши в таку глибоку задуму, що
отямився аж тоді, коли князівна
запитала:
- Невже у вас єдиного не знайдеться
бодай слова чи жесту, щоб відзначити
Юліїн спів?
- Ясновельможна князівно, - відповів
Крейслер голосом, що зраджував його
приховане хвилювання, - ясновельможна
князівно, згідно з авторитетним
твердженням славетних письменників,
праведники замість слів
послуговуються думками й поглядами. А
я, здається мені, був на небі.
- Отже, наша Юлія - ангел світла, - мовила,
сміючись, князівна, - коли вона змогла
відчинити для вас рай. А тепер я прошу
вас на кілька хвилин залишити небо і
вислухати бідну дитину землі, що стоїть
перед вами.
Князівна замовкла, ніби чекала, що-
Крейслер щось відповість, та оскільки
він лише звернув на неї променистий
погляд, вона опустила очі й обернулась
так швидко, що легенько накинута шаль
спала з її плечей. Крейслер підхопив
шаль, але князівна не простягла по неї
руки.
- Давайте, - мовила вона непевним,
уриваним тоном, ніби змагалась сама з
собою, ніби їй важко було висловити те,
на що вона вже внутрішньо зважилась, -
давайте поговоримо прозаїчно про
поетичні речі. Я знаю, ви даєте Юлії
уроки співу, і мушу визнати, що відтоді
її голос і виконання набагато
покращали. Це вселяє в мене надію, що ви
можете розвинути навіть такий
посередній хист, як мій. Я думаю, Що...
Князівна затнулась і вся спаленіла.
Бенцон підійшла до них і почала
запевняти, що Гедвіга несправедлива до
себе, називаючи свій музичний хист
посереднім, адже вона чудово грає на
фортепіано і дуже виразно співає.
Крейслер, якому князівна у своєму
збентеженні здалася раптом
надзвичайно милою дівчиною, набалакав
їй силу гарних слів і [409] наостанці
запевнив її, що для нього не може бути
більшого щастя, як допомагати князівні,
коли вона бажає цього, порадою і ділом у
її музичних студіях.
Князівна слухала Крейслера з видимим
задоволенням, коли ж він замовк, а
Бенцон поглядом дорікнула їй за дивний
страх перед цим чемним чоловіком, вона
стишеним голосом сказала:
- Так, так, Бенцон, ви маєте слушність, я
часто поводжусь гірше за дитину!
І відразу, не дивлячись у його бік,
простягла руку по шаль, яку Крейслер і
досі тримав і тепер віддав їй. При цьому
він несамохіть торкнувся Гедвіжиної
руки, і по всіх його нервах ніби пройшов
струм, такий сильний, що він мало не
зомлів.
Та враз, мов промінь світла, пробившись
крізь темні хмари, до Крейслера долинув
Юліїн голос:
- Доведеться, - мовила вона, - доведеться
ще співати, любий Крейслере, мені не
дають спокою. Я, мабуть, спробую той
чудовий дует, який ви мені недавно
принесли...
- Ви не повинні відмовити моїй Юлії, -
втрутилась Бенцон. - Отже, сідайте до
фортепіано, любий капельмейстере.
Крейслер, неспроможний вимовити й
слова, сів до фортепіано і, мов
сп'янілий від якогось дивного трунку,
взяв перші акорди. Юлія почала: «Ah che mi
manca l'anima in si fatal momento»(1). Треба сказати, що
слова цього дуету, як звичайно в
італійських романсах, просто
змальовували розлуку закоханої пари,
що в ньому «momento»(2), певна річ,
римувалося з «sento»(3) й «tormento»(4) і так
само, як у сотні інших подібних до нього
дуетів, там не бракувало «abbi pietade о
cielo»(5) й «pena di morir»(6). Але Крейслер на ці
слова скомпонував мелодію у хвилини
найвищого душевного піднесення, з
таким натхненням, що її виконання не
могло не захопити кожного, кого небо
обдарувало бодай сяким-та-ким слухом.
Його дует був одним із
найпристрасніших творів цього жанру, а
що Крейслер прагнув тільки до того, щоб
якнайповніше віддати ту пристрасть, а
не до того, щоб Юлії було зручно, легко
співати, то спершу йому важко було
попасти [410] їй у тон. Отож і вийшло, що
Юлія почала свою партію несміливо,
трохи непевно і Крейслер також не
набагато краще. Та скоро їхні голоси
полинули вгору на хвилях мелодії, мов
білі мерехтливі лебеді, які то
здіймались потужними помахами крил до
осяйних золотих хмар, то завмирали в
солодких обіймах, спадаючи в гучний
потік акордів, поки глибокі зітхання не
ознаймували наближення смерті і не
вихопилось останнє «addio»(7) криком
нестямного болю, мов кривавий фонтан
бризнув із роздертих грудей.
(1) Де моя ділась відвага цієї фатальної
миті (італ.).
(2) Мить {італ.).
(3) Почуваю (італ.).
(4) Неспокій (італ.).
(5) Змилосердься, о небо (італ).
(6) Смертельної муки (італ.).
(7) Прощай (італ.).
У колі слухачів не було нікого, хто б
лишився байдужий до цього дуету. У
багатьох в очах блищали сльози, а
Бенцон призналася, що не переживала
такого навіть у театрі під час
найкращого виконання якоїсь сцени
прощання. Юлію й капельмейстера
вихваляли до небес, казали про щире
натхнення, з яким кожне з них
виконувало свою партію, підносили саму
мелодію ще вище, ніж, мабуть, вона того
заслуговувала.
З вигляду князівни Гедвіги теж помітно
було, що вона схвильована, хоч як вона
намагалася здаватись спокійною, навіть
цілком байдужою. Поряд із нею сиділа
юна фрейліна з рум'яними щоками,
однаково готова і поплакати, й
посміятись, і князівна весь час
шепотіла їй щось на вухо, на що та
відповідала коротко, боячись порушити
придворний етикет. До Бенцон, що сиділа
з другого боку, Гедвіга також пошепки
зверталася з різними дрібницями, наче
зовсім не слухаючи дуету, але та з
властивою їй відвертістю попросила
вельможну панну відкласти розмову до
того часу, коли скінчиться дует. І ось
тепер Гедвіга, вся червона, з
блискучими очима, заговорила так
голосно, наче хотіла перекричати все
товариство, що хвалило співаків:
- Дозвольте й мені сказати свою думку. Я
визнаю, що дует як музичний твір має
свою вартість і наша Юлія виконала його
чудово, але чи доречно, чи справедливо,
щоб у нашому затишному колі, де мають
точитись мирні, спокійні розмови, де
дружні розваги, музика й спів повинні
протікати легко й лагідно, мов
дзюркотливий струмок серед грядок з
квітками, нам підносили шалені мелодії,
які так роздирають душу, залишають таке
нищівне враження, що його не можна
позбутися? Я намагалася захистити свій
слух і свої груди від того дикого,
пекельного болю, який Крейслер з
властивим йому глумом, що так легко
ранить наші чутливі серця, втілив у
звуки, проте ніхто не захотів
підтримати мене. [411] Нехай моя
слабкість стане поживою для вашої
іронії, капельмейстере, але я
признаюсь: ваш дует справив на мене
таке тяжке враження, що я почуваю себе
зовсім хворою. Хіба немає Чімарози або
Паїзіелло, чиї твори написані справді
для розваги товариства?
- Боже святий! - вигукнув Крейслер, і на
його обличчі заграв кожен м'яз, як
завжди, коли в душі його прокидався
гумор.- Боже святий, ясновельможна
князівно, та я ж, най-мізерніший із
капельмейстерів, усім серцем згоден з
вашою ласкавою, найяснішою думкою! Чи ж
ми не підемо всупереч звичаям і
приписам щодо одягу, коли свої груди з
тяжкою тугою, з пекучим болем, з
нестримним захватом, які в них