Життєва філософія кота Мура - 03

світогляд і активність котівства».
Далі мій геній надихнув мене на
трагедію «Щурячий король Кавдалор». Ця
трагедія також могла б іти безліч разів
на всіх можливих сценах із шаленим
успіхом. Список моїх творів у майбутній
повній збірці мають відкривати саме ці
плоди мого інтелекту, націленого на
найвищі вершини, а що саме спонукало
мене їх написати, я ще розповім у
належному місці.
Коли я навчився краще тримати перо й не
замащувати лапки чорнилом, стиль мій,
звичайно, теж став чистіший,
приємніший, прозоріший, я переважно
брав собі за взірець поетичні
альманахи, компонував милі віршики і
взагалі дуже швидко став тим люб'язним,
симпатичним добродієм, яким лишився й
досі. Я вже тоді був мало не створив
героїчну поему в двадцяти чотирьох
піснях, але як я її докінчив, вийшло
щось трохи не те. Хай Тассо й Аріосто
подякують за це в могилі господові
богові, бо якби з-під моїх пазурів
справді випурхнула героїчна поема, їх
би ніхто більше ніколи не читав.
А тепер я переходжу до (А. м.) щоб ти
краще все зрозумів, ласкавий читачу,
треба тобі чітко і ясно розповісти, що й
до чого. [330]
Кожному, хто хоч раз зупинявся в заїзді
чарівного містечка Зіггартсвайлера,
відразу ж траплялось почути про князя
Іренея. Скажімо, якщо гість замовляв у
господаря заїзду форель, яку в тій
місцевості чудово готують, той напевне
відповідав йому:
- Слушно, добродію! Наш вельможний князь
теж залюбки їсть форель, і я можу
приготувати вам цю смачну рибу саме
так, як її готують при дворі.
Але з найновіших географій, карт і
статистичних відомостей освічений
мандрівник дізнавався лише, що
містечко Зіггартсвайлер разом із
Гаєрштайном і всіма околицями давно
вже стало частиною великого
герцогства, через яке той мандрівник
саме проїздив; тож він напевне неабияк
дивувався, виявивши там вельможного
князя і його двір. А справа ось у чому.
Князь Іреней справді володарював
колись у невеличкому симпатичному
князівстві недалеко від
Зіггартсвайлера, а оскільки він з
допомогою доброї підзорної труби міг з
бельведера свого замку в містечку, що
стало його резиденцією, оглянути всі
свої володіння, то ніколи не спускав з
ока своїх любих підданців, знав і про
всі радощі, і про всі прикрощі своєї
країни. Будь-якої хвилини він міг
довідатись, чи вродила в Петера пшениця
у найдальшому кінці його володінь, і з
таким самим успіхом подивитися, чи не
ледачаться Ганс і Кунц доглядати свої
виноградники. Кажуть, що князь Іреней
згубив своє князівство, коли, гуляючи,
перейшов кордон сусідньої держави, -
воно в нього просто випало з кишені.
Хтозна, правда це чи ні, відомо тільки
напевне, що в новому, значно
доповненому виданні опису того
сусіднього герцогства до його
території долучені й дораховані
володіння князя Іренея. Звільнений від
тягаря керування князівством, він
отримував з прибутків від колишніх
своїх володінь досить щедру
винагороду, яку йому й належало прощати
в чарівному Зіггартсвайлері.
Крім тієї невеличкої країни, князь
Іреней мав ще чималу суму готівкою, яку
йому лишили неторканою, і таким чином
він раптом з дрібного володаря
обернувся в поважну приватну особу, що
могла на свій смак і уподобання
влаштовувати своє життя.
Князь Іреней мав славу високовченого
володаря, аматора наук і мистецтв. До
цього ще треба додати, що тягар
керування князівством часто здавався
йому прикрим і обридливим, казали
навіть, начебто він колись був висловив
у приємній віршованій формі романтичне
бажання жити в [331] ідилічній самотині,
procul negotiis(1), над струмком, який
жебонітиме під вікнами, в маленькому
будиночку серед хатніх тварин, отже,
слід було сподіватися, що тепер він,
забувши про своє князювання, влаштує в
себе домашній затишок, що не важко
зробити заможній, незалежній приватній
особі. Та ба, вийшло зовсім інакше!
(1) Відійшовши від справ (лат.).
Можливо, на любов сильних світу цього
до мистецтва й науки треба дивитися як
на складову частину власне двірського
життя. Звичаї вимагають, щоб вони мали
картини й слухали музику, і було б
прикро, якби придворний палітурник бив
байдики, а не оправляв безперестанку в
шкіру з золотим тисненням останні
новинки літератури. Та якщо ця любов -
справді складова частина двірського
життя, то вона має минутися разом з ним,
і той, хто втратив трон чи принаймні
стільчик володаря, на якому звик
сидіти, не повинен був би дбайливо
плекати в собі далі це почуття.
Князь Іреней зберіг і те, й те: і
двірське життя, і любов до мистецтва й
науки, - перенісши в життя приємний сон,
у якому діяли і він сам зі своїм
оточенням, і весь Зіггартсвайлер.
Він поводився так, наче й досі
залишився при владі, зберіг весь свій
двір - канцлера, фінансову колегію і т.
д. і т. д., нагороджував своїх колишніх
підданців придворними орденами,
влаштовував урочисті прийоми, бали, на
яких здебільшого бувало від дванадцяти
до п'ятнадцяти осіб, проте етикету
дотримувались тут суворіше, ніж при
великих дворах, а мешканці містечка
були люди добродушні й погоджувались,
що фальшивий блиск того примарного
двору додає їм слави і шани. Таким
чином, щиросерді зіггартсвайлерці
величали князя Іренея своїм ласкавим
володарем, ілюмінували місто в дні
іменин цієї князівської родини і
взагалі залюбки жертвували собою, щоб
потішити двір, як афіняни в
шекспірівському «Сні літньої ночі».
Правда, ніхто б не заперечив, що князь
грає свою роль ефектно, з пафосом і вміє
передати той пафос своєму оточенню.
Скажімо, до зіггартсвайлерського клубу
приходить член фінансової комісії
князя, похмурий, замислений, мовчазний.
Чоло його захмарене, він глибоко
поринає в свої думки, а коли хтось
озветься до нього, здригається, наче
прокинувся зі сну. Всі навколо ходять
навшпиньки, бояться голосно слово
сказати. Та ось годинник б'є дев'яту,
член [332] фінансової комісії
схоплюється, бере капелюха, і дарма
було б навіть пробувати втримати його,
він з гордою, значущою усмішкою
запевняє, що на нього чекають цілі купи
паперів, що йому доведеться сидіти цілу
ніч, щоб підготуватися до завтрашнього
надзвичайно важливого засідання
колегії, останнього в цьому кварталі, і,
залишивши товариство, заніміле з
глибокої пошани до таких неймовірно
важливих і тяжких обов'язків, швидко
йде додому. І що ж то за такий
відповідальний звіт, до якого має
готуватися цілу ніч цей змучений
надмірними обов'язками чоловік?
Виявляється, з усіх департаментів - з
кухні, їдальні, гардеробної і т. д. -
надійшли рахунки від праль за весь
минулий квартал, і якраз він має робити
звіт за все, що стосується прання. Так
само ціле містечко співчуває
бідолашному князівському кравцеві,
проте каже, вражене глибокодумною
ухвалою князівської колегії: «Суворо,
але справедливо!» А справа в тому, що
кравець, згідно з отриманою згори
вказівкою, продав старий, зношений
півкаптан, проте фінансова колегія
зобов'язала його під загрозою
негайного звільнення не пізніше як за
три дні дати пояснення, де він дів другу
половину тієї одежини, яка, можливо, ще
годилася до вжитку.
Яскравою зіркою, що сяяла при дворі
князя Іренея, була радниця Бенцон,
вдова років під сорок, колись пишна
красуня, але й тепер ще не зовсім
позбавлена зваби, єдина особа,
аристократичне походження якої
лишалось під сумнівом і яку, проте,
князь раз і назавжди допустив до двору.
Завдяки ясному, гострому розумові,
природній кмітливості і життєвій
мудрості, а головне, завдяки своїй
досить холодній вдачі, необхідній тому,
хто хоче керувати іншими, радниця
користалася великою владою при дворі,
власне вона і була тією людиною, що
тримала в своїх руках усі ниточки від
цього маленького лялькового двору, її
дочка, яку звали Юлією, виросла разом з
князівною Гедвігою, і радниця мала
такий вплив на духовний розвиток
князівни, що та здавалася чужою в
князівській родині, а особливо
відрізнялася від свого брата. Бо княжич
Ігнатій був приречений на вічне
дитинство, сказати б, майже
недоумкуватий.
Тій Бенцон протистояв один химерний
чоловік, відомий Уже тобі, ласкавий
читачу, як martre de plaisir(1) при дворі князя
Іренея та іронічний чарівник; він був
такий самий впливовий, як і радниця, і
так само не поминав своєю увагою [333]
ніяких, навіть найпотаємніших обставин
князівського життя, хоч і в зовсім
інший спосіб, ніж вона.
(1) Влаштовувач розваг (франц.).
Своєю людиною в родині князя майстер
Абрагам став досить дивним чином.
Покійний татусь князя Іренея був
простих, лагідних звичаїв. Він розумів,
що будь-яке насильне втручання
неодмінно зруйнує невеличкий, слабкий,
державний механізм замість додати йому
більшого розгону. Тому він у своєму
маленькому князівстві нічого не міняв,
усе йшло так, як досі, і хоч це
позбавляло його нагоди показати свій
блискучий державний розум чи якісь
інші від Бога дані таланти, зате він
удовольнявся тим, що в його володіннях
кожен почував себе добре, а щодо
стосунків з іншими державами, то з ними
було так, як з жінками: вони
найдоброчесніші тоді, коли про них
ніхто не говорить. А що маленький двір
князя був старосвітський, манірний і
церемонний, що сам князь ніяк не міг
засвоїти декотрих добромисних ідей,
висунутих часом, - то все це через
незмінність того задерев'янілого
кістяка двірської машини, рух якої
обер-гофмейстери, гофмаршали й
камергери так ревно і з таким зусиллям
спрямовували по її внутрішньому колу.
Але в тому кістяку був один трибок,
якого жоден гофмейстер і жоден
гофмаршал так і не зміг спинити. Це був
властивий князеві від народження потяг
до всього незвичайного, дивного й
таємничого. Часом він, за прикладом
славетного каліфа Харуна ар-Рашіда,
ходив переодягнений по місту й по
околицях, щоб задовольнити той потяг,
який дивно суперечив решті його
життєвих настанов, чи принаймні знайти
йому якусь поживу. В таких випадках він
надягав круглий капелюх і сірий сурдут,
тому кожному з першого погляду було
зрозуміло, що його вельможність
упізнавати не слід.
Одного вечора, отак переодягнений і
невпізнанний, князь ішов алеєю, що вела
від замку у віддалений куток парку, де
самотою стояв маленький будиночок, у
якому жила вдова придворного кухаря.
Вже перед самим будиночком князь
спостеріг двох загорнених у плащі
чоловіків, що саме тихенько вийшли
звідти. Він відступив убік, і
історіограф князівської родини, в
якого я беру ці відомості, запевняє, що
князя ніхто б не помітив і не впізнав
навіть тоді, якби він був одягнутий не в
сірий сурдут, а в пишний мундир з
блискучою орденською зіркою на ньому, -
з тієї причини, що вечір був темний, хоч
в око стрель. Коли загорнуті в плащі
чоловіки проходили близько від князя,
він чітко почув таку розмову. Один
сказав: [334]
- Вельможний брате, прошу, опануй себе,
не будь хоч цього разу йолопом! Треба
випровадити звідси цього проклятого
чаклуна, перше ніж князь щось
довідається про нього, а то він сяде нам
на шию і своїми сатанинськими штуками
всіх нас доведе до біди.
Другий відповів:
- Mon cher frere (1), не гарячкуй так, ти знаєш
моє гостре око на людей і мою savoir-faire(2).
Завтра ж таки я кину в жменю цьому
небезпечному пройдисвітові кілька
каролінів, і хай десь-інде морочить
людям голову своїми штуками. Тут йому
не можна лишатися. Наш князь і так...
(1) Любий брате (франц.). 
(2) Спритність (франц.).
Голосів уже не можна було розчути, тож
князь не довідався, за кого його має
гофмаршал, бо то якраз він зі своїм
братом, обергермейстером, тихенько
вийшов з удовиного дому. Князь зразу
впізнав їх по голосу.
Можна не сумніватися, що князеві страх
захотілось негайно ж таки знайти того
небезпечного чаклуна, від знайомства з
яким його конче хотіли вберегти. Він
постукав у двері, вдова вийшла на ґанок
із свічкою в руці і, побачивши його
круглий капелюх і сірий сурдут,
ввічливо, проте холодно запитала: «Чим
можу служити, мосьє?» Бо саме так
належало звертатися до князя, коли він
був переодягнутий і невпізнанний.
Князь запитав про чужинця, який буцімто
зупинивсь у будиночку вдови, й
дізнався, що той чужинець і є вправний,
уславлений штукар з багатьма
атестаціями, дозволами й привілеями і
що він має намір показати тут своє
мистецтво. Щойно в нього побували,
розповіла вдова, двоє придворних, і він
своїми дивовижними штуками, яких ніхто
в світі не міг би пояснити, так уразив
їх, що вони вийшли від нього бліді як
смерть, спантеличені, навіть
розгублені.
Князь, більше не зволікаючи, звелів
удові, щоб вона провела його до чужинця.
Майстер Абрагам (а то саме він був тим
уславленим штукарем) зустрів князя так,
наче давно чекав на нього, й зачинив за
ним двері.
Ніхто не знає, що майстер Абрагам тоді
показував, але відомо напевне, що князь
просидів у нього цілу ніч, а вранці
звелів опорядити в себе в палаці покої,
до яких перебрався майстер Абрагам і в
які сам князь міг потаємними дверима
Добиратися зі свого кабінету. Так само
відомо, що князь [335] відтоді перестав
величати гофмаршала «mon cher ami»(1) й
ніколи вже не виявляв бажання
вислухувати дивовижну мисливську
розповідь обер-єгермейстера про
рогатого зайця-біляка, якого той здибав
під час першого свого полювання в лісі
й ніяк не міг застрілити, - це братів так
зажурило, вкинуло їх у такий розпач, що
вони дуже швидко залишили двір. І,
врешті, напевне відомо, що майстер
Абрагам дивував двір, місто і навіть
весь край не лише своїми
фантасмагоріями, а й тією незвичайною
пошаною, якою його дедалі більше
оточував князь.
Про штуки, які показував майстер
Абрагам, згадуваний уже князівський
історіограф розповідає стільки всього
неймовірного, що його страшно й
переказувати, щоб остаточно не
втратити довір'я в ласкавого читача. І
все ж та штука, яку історіограф ставить
понад усі, ба навіть вважає
незаперечним доказом явних і
небезпечних зв'язків майстра Абрагама
з чужими, зловорожими силами, - не що
інше як акустичний фокус, що пізніше
здобув собі таку славу під назвою
«Невидима дівчина», хоч майстер
Абрагам уже тоді вмів його робити
дотепніше, з більшою фантазією і з
більшим відгомоном у серцях глядачів,
ніж будь-хто після нього.
Одночасно треба сказати, що князь і сам
робив з майстром Абрагамом певні
магічні операції, про мету яких серед
придворних дам, камергерів та іншого
двірського люду виникла приємна
суперечка, обмін дурними, безглуздими
здогадами. Врешті всі зійшлися на тому,
що майстер Абрагам навчає князя
виготовляти золото - недарма ж із
лабораторії часом курився дим - і що він
вводить князя в коло корисних для нього
духів. Крім того, всі були переконані,
що князь не дасть новому бургомістрові
патенту на урядування, ба навіть не
підвищить платні двірському
грубникові, не спитавши на це дозволу в
свого Агатодемона, в spiritum familiarem(2) або в
зірок.
(1) Любим другом (франц.).
(2) Родинного духа (лат.).
Коли старий князь помер і владу
успадкував Іреней, майстер Абрагам
залишив країну. Молодий князь, якому
зовсім не передався батьків потяг до
всього незвичайного і таємничого,
відпустив майстра, але швидко
переконався, що його магічна сила
головним чином полягала у вмінні
заклинати такого собі лихого духа, який
дуже любить селитися при маленьких
князівських дворах, а саме пекельного
духа нудьги. [336]
А крім того, в серці молодого князя
також глибоко вкорінилась повага, якою
в його батька був оточений майстер
Абрагам. Бували такі хвилини, коли
князеві Іренею здавалося, що майстер
Абрагам - неземна істота, яка стоїть
понад усім людським, хоч би як те
людське саме стояло високо. Кажуть, що
вперше це дивне почуття з'явилося
однієї незабутньої, критичної миті в
часи дитинства й відтоді вже не
полишало його. Малим хлопцем він одного
разу з надмірної дитячої цікавості
забрався до кімнати майстра Абрагама, а
що був трохи розпещений, то вхопив там і
поламав один невеличкий механізм,
якого майстер щойно з великими
зусиллями і з великим мистецтвом
зладнав. Майстер, дуже розгніваний
прикрими наслідками незугарності
вельможного шибеника, дав йому
добрячого ляпаса, а тоді, так само не
вельми з ним панькаючись, витурив його
зі своєї кімнати в коридор. Обливаючись
слізьми, малий княжич насилу
пробелькотів: «Абрагам... soufflet(1)...» - так,
що спантеличений обер-гофмейстер
побоявся глибше доскіпуватись до
страшної таємниці, про існування якої
він усе ж таки зважувався робити
здогади.
(1) Ляпаса (франц.).
Князь Іреней відчував глибоку потребу
мати при собі майстра Абрагама як
живодайну основу всієї двірської
машини. Але всі його намагання
повернути майстра Абрагама були марні.
І аж після тієї фатальної прогулянки,
коли князь Іреней утратив свої
володіння і влаштував той химерний
двір у Зіггартсвайлері, майстер
Абрагам знову знайшовся, бо й справді
сприятливішої нагоди годі було й
придумати. Адже крім того, що (М. п. д.)
тієї незабутньої події, що, як люблять
висловлюватись глибокомудрі біографи,
стала етапною в моєму житті.
О читачі! Юнаки, чоловіки й жінки, під
шкірою в яких б'ється чутливе серце, -
якщо ви розумієтесь на чеснотах, якщо
визнаєте ті солодкі зв'язки, що ними нас
обплутала природа, то ви зрозумієте
мене й полюбите!
День був спекотний, і я проспав його під
грубою. Та ось почало смеркати, і в
господареве вікно війнув прохолодний
вітерець. Я прокинувся, випростав
груди, і їх заполонило невимовне
почуття, болюче й радісне водночас,
почуття, від якого в душі прокидаються
найсолодші сподівання. Опанований тими
сподіваннями, я підвівся і зробив
граційний, [337] промовистий рух - як
кажуть люди з холодним серцем, дугою
вигнув спину. Мені закортіло надвір, на
волю, на лоно природи, тож я вибрався на
дах і почав прогулюватись там, осяяний
призахідним сонцем. Аж ось я почув
якісь звуки, що долинали з горища, - такі
ніжні й приємні, такі знайомі й
знадливі; щось невідоме з непереборною
силою тягло мене вниз. Я залишив
прекрасну природу і крізь невеличке
слухове віконце проліз на горище.
Скочивши з віконця додолу, я відразу ж
помітив велику, гарну білу кішку в
чорних плямах, що зручно сиділа собі на
задніх лапах. Це вона виводила ту
дивовижну закличну пісню. Тільки-но я
опинився на горищі, вона швидко зміряла
мене пильним, допитливим поглядом. Я
миттю вмостився навпроти неї і,
скоряючись внутрішньому потягові,
спробував підспівувати їй. Пісня, мушу
сам визнати, вдалась мені понад усяку
міру, і від тієї хвилини - зазначу це для
психологів, що вивчатимуть мене і моє
життя, - в моєму серці з'явилась віра в
свій музичний хист, а одночасно з тією
вірою, мабуть, і самий хист. Плямиста
кішка, придивившись до мене ще пильніше
й уважніше, раптом замовкла і одним
величезним скоком метнулась до мене. Не
сподіваючись від неї нічого доброго, я
вистромив пазурі, але тієї миті з очей у
кішки бризнули рясні сльози, і вона
заволала:
- Сину! О сину мій! Ходи сюди! Швидше ходи
в мої лапи! - І, палко обійнявши мене й
пригорнувши до своїх грудей, вона
повела далі: - Так, ти справді мій син,
мій ласкавий син, якого я породила не в
надто великих муках!
Я був схвильований до глибини душі, і
вже саме те хвилювання мало переконати
мене, що плямиста кішка справді моя
мати, але все-таки я спитав, чи вона
цілком певна цього.
- О, ця подібність! Ці очі, ці риси
обличчя, ці вуса, це хутро - все мені
нагадує того зрадливого, того
невдячного, що покинув мене! Ти
викапаний батечко, любий Муре, - бо тебе
ж звуть Муром, правда? - а проте я
сподіваюся, що разом із батьковою
вродою ти успадкував лагіднішу вдачу й
доброзвичайність своєї матері Міни.
Твій батько мав дуже вишукані манери,
чоло його було позначене печаттю
промовистої гідності, в зелених очах
світився глибокий розум, а на устах
часто фала весела усмішка. Ці тілесні
принади, а також його кмітливість і
дивовижна зграбність на ловах мишей
скорили моє серце. Але скоро виявилась
його жорстока, тиранічна вдача, яку він
до часу так уміло приховував. З жахом
вимовляю я ці слова! Тільки-но ти
народився, [338] як твій батько відчув
згубне бажання з'їсти тебе разом із
твоїми братами й сестрами.
- Дорога матусю, - перебив я мову
плямистій кішці, - дорога матусю, не
кленіть так татусевих нахилів. Он же й
найосвіченіший народ на землі
приписував своїм богам дивну
схильність до поїдання власних дітей, а
проте Юпітер був урятований, і я так
само!
- Я не розумію тебе, сину мій, -
заперечила Міна, - але мені здається, що
ти або верзеш дурниці, або хочеш
боронити свого батька. Не будь же такий
невдячний: той кровожерний тиран
напевне задушив і з'їв би тебе, якби я не
кинулась мужньо боронити тебе оцими
гострими пазурами, якби не
переховувала тебе від зазіхань того
зіпсованого варвара то в льохах, то на
горищах, то в стайнях. Нарешті він кинув
мене, і відтоді я жодного разу не бачила
його! І все ж таки серце моє й досі лине
до нього. Він був чудовий кіт! Постава й
манери в нього були такі вишукані, що
багато хто вважав його за мандрівного
графа. Я вже гадала, що буду провадити
собі тихе, спокійне життя і виконувати
свої материнські обов'язки в тісному
родинному колі, та на мене чекав новий
страхітливий удар. Повернувшись одного
разу додому з недовгої прогулянки, я
побачила, що ти зник разом зі своїми
братами й сестрами! Якась стара баба
знайшла напередодні мій сховок і
почала варнякати про те, що вас треба
потопити й таке інше. Ох, яке щастя, що
ти, сину, врятувався! Дай, нехай я ще раз
пригорну тебе до своїх грудей, люба моя
дитино!
Плямиста Міна ніжно пригорнула мене, а
тоді заходилась докладно розпитувати
про моє життя. Я все розповів їй і не
забув згадати про свою велику
освіченість та про те, як я її досяг.
Але Міну, здається, менше вразили мої
рідкісні цноти, ніж можна було
сподіватися. Мало того - вона ясно дала
мені на здогад, що я зі своїм
незвичайним розумом, зі своєю глибокою
вченістю зійшов на манівці, які можуть
довести мене до загибелі. Особливо ж
вона радила мені не показувати своїх
знань, набутих у нього, майстрові
Абрагаму, бо він, мовляв,
використовуватиме їх тільки для того,
щоб тримати мене в найтяжчій неволі.
- Я, щоправда, не можу похвалитися такою
освіченістю, як у тебе, - сказала Міна, -
а проте мені аж ніяк не бракує
природних здібностей і приємних
талантів, що завжди були у мене в крові.
До них я, наприклад, зараховую вміння
пускати тріскучі іскри з шерсті, коли
мене хтось гладить. [339]
І яких тільки прикрощів не зазнала я
через самий лише цей свій хист! І діти, й
дорослі без угаву торсають мене за
спину задля того феєрверку, мучать
мене, а як я сердито відскочу або й
покажу кігті, - лають, прозивають дикою,
боязкою тварюкою чи, бува, й наб'ють.
Отож кажу тобі, любий Муре: як тільки
майстер Абрагам довідається, що ти
вмієш писати, він зробить тебе своїм
переписувачем і те, що досі було твоєю
радістю і втіхою, стане тяжким
обов'язком.
Міна ще довго розводилась про мої
стосунки з майстром Абрагамом та про
мою освіченість. У її словах мені
вчувалась відраза до наук, і аж згодом я
зрозумів, що то була справжня життєва
мудрість, притаманна моїй плямистій
матері.
Я довідався, що Міна живе в старої
сусідки, дуже бідує і часом навіть не
має чим погамувати свій голод. Це мене
глибоко зворушило, в моїх грудях на
повний голос озвалась синівська любов,
я згадав про чудову оселедячу голову,
що лишилась у мене від учорашнього
обіду, й вирішив принести її своїй
добрій матері, так несподівано
віднайденій.
Але яке ж хистке серце в тих, хто любить
блукати при хисткому сяйві місяця! Чому
доля не замкнула наші груди, щоб вони не
стали шаленим грищем згубних
пристрастей? Чого ми маємо, немов той
гнучкий, тоненький очерет, хилитися
перед життєвою бурею? О лиха доле! О
апетите, ім'я тобі - кіт! Тримаючи в
зубах оселедячу голову, я, такий собі plus
Aeneas(1), вибрався на дах і хотів уже
пролізти крізь віконце на горище, коли
зі мною почало робитися щось дивне. Моє
«я» стало раптом чуже моєму «я», а проте
це було начебто моє справжнє «я».
Вважаю, що висловився чітко й
зрозуміло, і кожен, хто прочитає цей
опис мого стану, визнає в мені
психолога, спроможного зазирнути в
найпотаємніші глибини душі. Отже, я
веду далі!
(1) Доброчесний Еней (лат.).
Дивне почуття, суміш бажання й нехоті,
відібрало в мене волю, опанувало мене
так, що я не зміг йому опертися і з'їв
оселедячу голову!
Злякано слухав я, як нявчала Міна,
злякано слухав, як вона кликала мене на
ім'я. Мене охопили сором і каяття, я
вскочив назад до господаревої кімнати
й заліз під грубу. І тоді мене почали
мучити страхітливі видива. Мені
ввижалась Міна, моя віднайдена
плямиста мати, невтішна, покинута...
Вона так зголодніла, так страшенно хоче
обіцяної вечері, що ось-ось зомліє... Ох!
Навіть вітер, що завивав у [340] димарі,
вимовляв її ім'я. «Міна... Міна...» -
шелестіло в господаревих паперах,
рипіло в хистких плетених стільцях.
«Міна... Міна...» - голосили затулки в
грубах. О, яке тяжке, несамовите почуття
краяло мені серце! Я поклав собі,
тільки-но трапиться нагода, запросити
свою бідолашну матір на сніданок -
похлебтати зі мною молока. Від цієї
думки на мене найшов блаженний спокій,
немов прохолодна, живлюща тінь, я
прищулив вуха й заснув.
О чутливі душі, яким близькі і
зрозумілі мої поривання, ви збагнете,
якщо ви, звичайно, не віслюки, а
справжні, статечні коти, ви збагнете,
кажу, що ця буря в моїх грудях прояснила
небо моєї молодості, немов благодатний
ураган, який розганяє чорні хмари й
відкриває перед нами найкращі
краєвиди. О, хоч яким прикрим тягарем
для моєї душі була спершу та оселедяча
голова, зате вона навчила мене, що таке
апетит, я зрозумів, яке то блюзнірство -
опиратися матінці природі. Хай кожен
сам шукає собі оселедячу голову і не
стає на дорозі іншим, спритнішим, які,
маючи за проводаря здоровий апетит,
знайдуть своє.
Так я кінчаю розповідь про цей епізод
свого життя, який
(А. м.) нема гіршого для історіографа чи
біографа, як мчати на дикому,
неприборканому коні навпростець, через
яри і пагорби, через лани і луки, все
шукаючи битої дороги і ніяк її не
знаходячи. Отак виходить і з тим, хто
взяв собі за мету записати для тебе,
любий читачу, все, що йому відомо про
дивовижне життя капельмейстера
Йоганнеса Крейслера. Хотілося б почати
так: «У містечку Н., чи Б., чи К. якраз на
зелені свята чи на Великдень такого-то
чи такого року народився Йоганнес
Крейслер». Та ба! Цей чудовий
хронологічний лад не про нас, бо
сердешний оповідач має під рукою лише
усні, уривками зібрані відомості, які
він мусить відразу ж опрацьовувати, щоб
вони не стерлися в пам'яті. Як саме ті
відомості збиралися, ти ще дізнаєшся,
любий читачу, перед кінцем книжки і
тоді, може, вибачиш її уриваний
характер, а може, й дійдеш висновку, що
вона тільки здається уриваною, а
насправді всі її частини зшиті міцною
ниткою.
Саме цієї хвилини я можу розповісти
лише одне: невдовзі після того, як князь
Іреней оселився в Зіггартсвайлері,
князівна Гедвіга і Юлія одного
погідного літнього вечора вийшли
погуляти в чудовий зіггартсгофський
парк. Призахідне сонце ніби повивало
його золотим серпанком. Не ворушився
жоден листочок. Дерева й кущі застигли
в [341] мовчазному чеканні на вечірній
легіт, який прилетить і приголубить їх.
Тільки шемріт лісового струмка, що мчав
по білому камінні, порушував глибоку
тишу. Дівчата, взявшись за руки, мовчки
ходили вузенькими доріжками поміж
квітами, перебиралися містками через
примхливі закрути струмка, аж поки