Життєва філософія кота Мура - 06

Надії й глуму зблиск, тоненька смуга? 
Чи настрої мої - це їх заслуга? 
Чом серця жар мого тривога студить?
 
Мені ввижаються краї казкові,
Я сам не свій ходжу, як в сні німому,
Та тільки подих я весни зачую,
 
Як скину в мить одну важкі окови.
Вгадаю здобич у гіллі густому
Й - о радосте! - за крильце уполюю!
Гадаю, що серед моїх ласкавих читачів
не знайдеться жодного, хто б не визнав
довершеності цього прекрасного сонета,
який вилився з найпотаємніших глибин
моєї душі, а ще дужче вони
захоплюватимуться мною, коли
довідаються, що це взагалі одна з
перших моїх віршованих спроб. Проте
злостивий професор прочитав його так
невиразно й препогано, що я сам насилу
впізнав свій твір і, опанований
раптовою люттю, мабуть, властивою всім
молодим поетам, мало не вискочив зі
сховку й не вчепився йому в обличчя, -
хай би відчув, чого варті мої пазурі.
Але, розважно подумавши, що коли вони
вдвох - професор та господар -
візьмуться за мене, то однаково вийде
на їхнє, я погамував свій гнів, та
все-таки мимоволі [365] грізно нявкнув, що
неодмінно зрадило б мене, якби
господар, дослухавши сонет, знов не
зареготав, образивши мене тим реготом
ще дужче, ніж професор своєю
нечемністю.
- Га-га-га! - гримів він на цілу кімнату. -
Цей сонет і справді гідний кота, а проте
не розумію вашого жарту. Скажіть,
голубе, відверто, куди ви гнете?
Професор, не відповівши, погортав
рукопис і знов почав читати:
ГЛОСА
Людний шлях кохання має, 
Дружба ходить одинцем. 
Всіх кохання опадає - 
Дружбу сам шукай тихцем.
 
Скрізь, куди піду, спіткаю 
Муки й пристрасті сваволю, 
Чи звикать душі до болю, 
Чи до втіхи - сам не знаю. 
Сам себе водно питаю: 
Чи я сню, чи все це в яві? 
Для чуття, що серце крає, 
Всі слова бліді і мляві. 
На даху чи на галяві 
Людний шлях кохання має!
 
Та мої глибокі рани, 
Що лишило їх кохання, 
Заживуть, і до світання 
Скину з себе всі кайдани. 
Не навік кохання дане, 
Примх його мені доволі - 
Я ж не раб, кінець кінцем! 
Краще бути вже на волі, 
З пуделем під піччю долі. 
Дружба ходить одинцем!
 
Та я знаю...
- Ні, - перебив господар у цьому місці
декламацію професора, - ні, друже мій,
мені таки справді уривається з вами
терпець: ви самі чи якийсь інший жартун
склали задля розваги вірші від імені
кота, та ще й нібито від імені мого
ласкавого Мура, й морочите мене цілий
ранок. Зрештою, жарт непоганий, а
особливо він сподобався б Крейслерові,
- [366] той, мабуть, не пропустив би нагоди
влаштувати з цього всього гарненьке
парфорсне полювання, в якому кінець
кінцем ви самі могли б опинитися в ролі
зацькованої дичини. А тепер киньте свій
дотепний маскарад і скажіть мені
відверто і ясно, яка ж, власне, мета
цього вашого дивного жарту?
Професор згорнув зшиток, поважно
глянув у вічі господареві і сказав:
- Ці аркуші приніс мені кілька днів тому
мій пудель Понто, що, як вам відомо,
приятелює з вашим котом Муром.
Щоправда, приніс у зубах, як звик носити
і все інше, а проте поклав їх мені
цілі-цілісінькі на коліна, виразно
даючи навздогад, що приніс рукопис не
від когось іншого, а від свого приятеля
Мура. Коли я почав гортати зшиток, мені
відразу впало в око незвичайне, дуже
своєрідне письмо, а коли я ще й прочитав
кілька рядків, мені раптом, сам не знаю,
яким дивом, сяйнула химерна думка, що
все це міг написати сам Мур. Хоч скільки
переконував мене розум і певний
життєвий досвід, який ми всі мимоволі
здобуваємо і який, зрештою, і є той
самий розум, - хоч скільки, кажу,
переконував мене розум, що ця думка
безглузда, що коти не можуть писати, а
тим паче складати вірші, я ніяк не міг
її спекатись і тому вирішив постежити
за вашим котом. Знаючи від Понто, що Мур
часто бавить час на вашому горищі, я
виліз до себе на горище і зняв кілька
черепичин, щоб можна було заглянути у
ваше слухове віконце. І що ж я побачив?
Слухайте й дивуйтеся! В найдальшому
кутку горища сидить ваш кіт! Сидить,
випроставшись за столиком, на якому
розкладено письмове приладдя та папір,
і поводиться вкрай дивно: то потре лоба
чи потилицю, то проведе лапою по писку,
тоді вмочить перо, попише, перестане,
знов попише, перечитає написане і
замурчить, заворкоче з задоволення, -
мені аж на друге горище чутно. А навколо
лежать книжки, я бачив зі спинок, що
вони взяті з вашої бібліотеки.
- Отуди к бісу! - вигукнув господар. - Ану
гляну, чи всі мої книжки на місці.
З цими словами він підвівся й підійшов
до книжкової шафи. Помітивши мене там,
він вражено витріщив очі й відступив
назад на цілих три кроки.
- Ось бачите, майстре! Ви гадали, що цей
шельма покірно сидить у передпокої, де
ви його зачинили, а він прокрався в
книжкову шафу, мабуть, щоб почитати
щось або - Ще ймовірніше - щоб
підслухати нашу розмову. Тепер він чув
усе, що ми говорили, отже, матиметься на
бачності. [367]
- Коте, - почав господар, не зводячи з
мене враженого погляду, - коте, коли б я
знав, що ти цілком зрадив свою правдиву
котячу натуру і дійсно взявся ліпити
такі ганебні вірші, як оце читав
професор, коли б я міг повірити, що тобі
опановувати науки приємніше, ніж
ловити мишей, то добре нам'яв би тобі
вуха або навіть...
Мене опанував невимовний страх, я
заплющив очі й удав, що сплю.
- Але ж ні, ні, - повів далі господар, -
гляньте-но, професоре, як безтурботно
спить мій чесний кіт, і самі скажіть, чи
на його простодушному писку видно
бодай натяк на те, що він здатен на такі
дивовижні потаємні витівки, в яких ви
його звинувачуєте? Муре! Чуєш, Муре!
Так покликав мене господар. Я відразу
відповів йому звичайним своїм
«мур-мур», розплющив очі, підвівся і
якнайграційніше вигнув спину.
Професор люто шпурнув мені в голову
рукопис, але я вдав (як підказала мені
природжена хитрість), ніби сприйняв
його вчинок як заклик до гри, й
заходився, підстрибуючи та
пританцьовуючи, шарпати й підкидати
аркуші так, що з них аж клапті полетіли.
- Ну от, - мовив господар, - тепер ви
переконались, професоре, що не маєте
слушності й що ваш Понто набрехав вам.
Ви тільки гляньте, як Мур шматує вірші, -
хто з поетів зміг би так поставитись до
свого рукопису?
- Я вас застеріг, майстре, а ви робіть як
знаєте, - мовив професор і вийшов з
кімнати.
Я подумав, що буря минулась, та як же я
помилився! Господар, на превеликий мій
жаль, повстав проти моїх наукових
студій, і хоч він удав, ніби зовсім не
повірив професоровим словам, я
невдовзі переконався, що він стежить за
кожним моїм кроком, старанно замикає
книжкову шафу, позбавляючи мене
доступу до своєї бібліотеки, й зовсім
не хоче, щоб я розташовувавсь, як не раз
бувало, серед паперів на його
письмовому столі.
Так горе й турботи затьмарили мою ранню
молодість. Що може бути гірше й
болючіше для генія, ніж бачити себе
невизнаним, навіть осміяним, що може
завдати великій душі більшої
прикрості, ніж перепони там, де вона
сподівається зустріти саме лише
сприяння! Та чим тяжчий утиск, тим
могутніша сила опору, чим дужче
натягнена тятива, тим далі полетить
стріла! Мене позбавлено доступу до
книжок, - що ж, тим вільніше творив мій
власний розум, черпаючи сили в самому
собі. [368]
Сумний і пригнічений, я в ту пору багато
днів і ночей провів у льохах нашого
будинку, де було наставлено чимало
мишачих пасток і де збиралися коти
різного віку й становища.
Сміливий філософський розум скрізь
помічає навіть найпотаємніші
взаємозв'язки в життєвих явищах і
пізнає, як із тих взаємозв'язків
складається саме життя у своїх
поглядах і діях. Так і мені в льохах
упали в око зв'язки між пастками на
мишей і котами в їхній взаємодії. В
мене, кота зі щирою, шляхетною душею,
серце сходило кров'ю, коли я бачив, що ті
мертві машини зі своєю невідмовною
дією спричинювались до чимраз більшого
зледачіння котячої молоді. Я взявся за
перо й написав безсмертний твір, про
який уже згадував тут, а саме: «Про
пастки та їхній вплив на світогляд і
активність котівства». У тій книжечці я
ніби поставив перед очі зніженій
котячій молоді дзеркало, в якому вона
повинна була побачити себе саму,
позбавлену будь-якої сили, бездіяльну,
мляву, цілком байдужу до того, що прудкі
миші полюють на сало! Я громовими
словами будив її зі сну. Крім пожитку,
який ця невеличка річ давала моїм
співплемінникам, писання її було
корисне й для мене, бо сам я, сидячи над
нею, мав право не ловити мишей, та й
пізніше нікому, либонь, не спало б на
думку вимагати від мене, який так
промовисто звеличував героїзм ловців
мишей, щоб я показував його на власному
прикладі.
Цим, мабуть, я міг би й закінчити
розповідь про перший період свого
життя і перейти до місяців справжньої
юності, які прилягають до зрілого віку,
проте не маю сили приховати від
прихильних читачів дві останні строфи
чудової глоси, які мій господар не
захотів вислухати. Ось вони:
Та я знаю, неможливо 
Вберегтися від спокуси, 
Як у серці і у вусі 
Все відлунює дражливо 
Млосних кличів ціла злива. 
Тож як любка із-за тину 
Озоветься - кров заграє, 
Я тоді не маю спину, 
Бо з жаги палкої гину. 
Всіх кохання опадає!
 
Ці жадання, ці зальоти 
Можуть розум відібрати, 
Та надовго щастя дати 
Незугарні, бо лиш доти [369]
Буде їх полон тривати, 
Доки місяць з неба блисне 
Осяйним своїм лицем. 
А тоді, немов навмисне, 
Інша думка серце стисне, - 
Дружби сам шукай тихцем.
(А. м.) давно вже ніхто не бачив його
таким веселим і добродушним, як того
вечора. Саме через цей його настрій і
сталося щось нечуване: він не схопився
в нестямі й не втік, як завжди бувало з
ним у таких випадках, а спокійно, навіть
з доброзичливою усмішкою вислухав
довгу, вкрай нудну першу дію
страхітливої трагедії, яку скомпонував
молодий червонощокий лейтенант із
прегарно накрученим волоссям, що
подавав великі надії, і яку той
лейтенант прочитав з пафосом,
притаманним кожному щасливому поетові.
І навіть більше: як лейтенант скінчив
читати й запитав Крейслера, що той
думає про його твір, він, весь
прояснівши, наче спізнав величезну
втіху, запевнив юного героя війни й
поезії, що його перша дія - ласий
шматочок для жадібних естетичних
гурманів і що в ньому є справді чудові
думки, про геніальну самобутність яких
свідчить уже хоча б та обставина, що
вони осявали й великих поетів, яких уже
визнано, наприклад, Кальдерона,
Шекспіра, а в новіші часи - Шіллера.
Лейтенант розчулено обняв його і з
таємничою міною признався, що має намір
сьогодні ж таки ввечері ощасливити
найдовершенішою з усіх будь-коли
написаних перших дій цілий гурт
найдостойніших панночок, серед яких є
навіть одна графиня, яка читає
по-іспанському й малює олійними
фарбами. Отримавши від Крейслера
запевнення, що він їм зробить цим
величезну приємність, юний поет у
захваті помчав геть.
- Я не розумію, - сказав маленький
таємний радник, - я не розумію, любий
Йоганнесе, що з тобою сьогодні сталося,
звідки в тебе ця неймовірна лагідність!
Як ти міг так спокійно, так уважно
слухати цю жахливу базгранину! Я
перелякався, коли лейтенант напав на
нас і почав обсотувати липкою
павутиною своїх довжелезних віршів. Ми
ж бо й гадки не мали про небезпеку і
були цілком безборонні. Я боявся, що ти
от-от спалахнеш, як не раз спалахував ще
й не з такого приводу, але ти спокійно
сидиш, у твоєму погляді навіть
світиться схвалення, а наприкінці, коли
я вже відчуваю себе нещасним і геть
знесиленим, ти вибатожуєш бідолаху
іронією, якої той навіть не може
збагнути. Хоч би [370] був сказав йому в
науку на майбутнє, що п'єса задовга і її
не вадило б добре підчикрижити.
- Ох, - заперечив Крейслер, - ох, чого б я
домігся своєю нікчемною порадою! Якщо
такий багатий на думки поет, як наш
дорогий лейтенант, і підчикрижить
трохи свої вірші з неабиякою користю
для них, то хіба вони відразу ж не
відростуть знов? Хіба ти не знаєш, що
вірші наших молодих поетів мають
здатність самовідтворюватись, мов
хвости у ящірок, які хутко відростають,
навіть коли їх відрізати при самому
корені? Але ти глибоко помиляєшся, коли
думаєш, що я уважно слухав його нудне
читання! Буря вщухла, всі трави й квітки
в садку підвели свої похилені голівки й
жадібно ковтали небесний нектар, що
негустими краплями спадав із сірої
завіси хмар. Я стояв під великою
розквітлою яблунею, слухав гуркіт
грому, що завмирав у далеких горах і
відлунював у моїй душі, немов пророцтва
неймовірно прекрасних подій, і
милувався небесною блакиттю, яка
подекуди, наче променисте око,
прозирала крізь швидкоплинні хмари. Та
зненацька дядько гукнув мені, щоб я
негайно тікав із садка, а то серед того
мокрятиння зіпсую свій новий
квітчастий халат або ще й дістану
нежить, ходячи по росяній траві. Потім
виявилось, що то не дядько кликав мене,
а якийсь бешкетник папуга чи
приручений шпак із-за куща, чи з куща, чи
бог його знає звідки допікав мені
дурним жартом: вигукував на свій лад то
ту, то ще котрусь чудову думку Шекспіра.
А тоді з папуги зробився лейтенант зі
своєю трагедією! Як бачиш, таємний
раднику, мою увагу від тебе й від
лейтенанта відвернув спогад про дитячі
роки. Я ніби справді стояв десь
дванадцятирічним, не більше, хлопчаком
у дядьковому садку, в ситцевому халаті
з найкращим візерунком, на який лише
спромоглася уява фарбувальника ситцю,
і дарма ти, о таємний раднику, палив
сьогодні свій найкращий тютюн, я не
сприймав нічого, крім запаху
розквітлої яблуні з того садка, не
відчував навіть духу олії для волосся,
якою намастився наш віршомаз, що не має
надії захистити колись свою голову від
дощу й вітру лавровим вінком чи бодай
надіти на неї щось інше, крім повсті й
шкіри, яким за Уставом надано форми
ківера! Одне слово, любий мій, з нас
трьох ти єдиний був жертовним ягням, що
підставило свою Шию під пекельний ніж
трагедії нашого героїчного поета. Бо
поки я, щільно вкутавшись у халатик, з
дванадцятирічною і дванадцятилотовою
легкістю скакав у не раз уже згадуваний
тут садок, майстер Абрагам, як бачиш,
устиг порізати [371] два або й три аркуші
найкращого нотного паперу, витинаючи з
нього смішні фантастичні фігури. Отже,
й він утік від лейтенанта!
Крейслер правду казав: майстер Абрагам
умів так перекроїти аркуш паперу, що в
тому плетиві дірок і ліній годі було
добачити якийсь глузд; та коли його
тримати проти свічки, на стіну падала
тінь, на якій немов оживали
найдивовижніші постаті в різних
групах. Оскільки ж майстрові Абрагаму
взагалі була огидна будь-яка
декламація, а лейтенантова видалась
гіршою за всі, то він не витримав і, коли
той узявся до своєї трагедії, жадібно
схопив цупкий нотний папір, який
випадково виявився на столі в таємного
радника, дістав з кишені ножички й так
заглибився в свою роботу, що зовсім не
помічав зазіхань лейтенанта на його
увагу.
- Послухай, - озвався таємний радник, -
послухай, Крейслере. Отже, душу твою
заполоняли спогади з дитячих років, і,
мабуть, лише цими спогадами й можна
пояснити твою сьогоднішню лагідність і
поступливість. Але послухай, любий
друже! Мені, як і всім, хто тебе любить і
шанує, прикро, що я нічогісінько не знаю
про те, як ти жив досі. Ти завжди
насуплюєшся і відхиляєш кожне, хоча б і
найделікатніше, запитання про твоє
давніше життя, ба навіть огортаєш своє
минуле заслоною таємниці, все ж таки
часом досить прозорою, щоб розпалити
цікавість тими химерно викривленими
картинами, які видно крізь неї. Будь же
відвертий з тими, кого ти вже обдарував
своєю довірою.
Крейслер вражено глянув на таємного
радника, як людина, що, прокинувшись від
глибокого сну, раптом побачила перед
собою чуже, незнайоме обличчя, і
якнайповажнішим тоном почав:
- На Іоанна Златоуста, тобто двадцять
четвертого січня тисяча сімсот якогось
там року рівно опівдні народилась
дитина з обличчям, руками й ногами.
Батько саме їв горохову юшку і з
радощів вилив повну ложку її собі на
бороду, і це так насмішило породіллю,
хоч вона й не бачила чоловіка, що від її
реготу полопали всі струни на лютні в
музиканта, який грав для немовляти
свого найновішого муркі, отож музикант
заприсягнувся атласним чепчиком своєї
бабусі, що в музиці Ганс Страхопуд
довіку буде тупак тупаком. Але батько
витер бороду і врочисто проголосив: «Я
його справді назву Йоганнесом, проте
страхопудом він не буде». Тоді
музикант...
- Прошу тебе, - перебив капельмейстера
маленький таємний радник, - прошу тебе,
Крейслере, не впадай у той [372] свій
клятий гумор, бо мені, скажу тобі щиро,
аж моторошно стає. Хіба я вимагаю від
тебе докладної автобіографії? Я тільки
прошу, щоб ти трохи розповів мені про
своє життя до нашого знайомства.
Справді, тобі нема чого гніватись на
мене за мою цікавість, бо єдина причина
її - щира прихильність, що йде від
самого серця. А крім того, визнай, що
поведінка твоя буває інколи досить
дивна, тож кожен вважає, що тільки
найбурхливіше життя, ціла низка
найфантастичніших подій могли
замісити й виліпити ту психічну форму,
в якій тебе вилито.
- О, яка хибна думка! - мовив Крейслер і
тяжко зітхнув. - О, яка хибна думка! Моя
молодість схожа на суху пустелю без
зелені й квіток, де розум і почуття
дрімають у безпросвітній
одноманітності.
- Ну ні, - сказав таємний радник, - вона
була не зовсім така, принаймні я знаю,
що в тій пустелі ріс гарненький садочок
з розквітлою яблунею, запах якої
забивнавіть дух мого найкращого
тютюну. Отож я сподіваюсь, Йоганнесе, що
ти нарешті поділишся з нами спогадами
про свою ранню молодість, які сьогодні,
за твоїм же власним визнанням, цілком
заполонили твою душу.
- Я також вважаю, - озвався майстер
Абрагам, докінчуючи тонзуру для щойно
вирізаного капуцина, - я також вважаю,
Крейслере, що в такому погідному
настрої, як оце у вас сьогодні,
найкраще, що ви можете зробити, - це
відімкнути своє серце чи свою душу, чи
назвіть, як хочете, ту потаємну
скриньку з коштовностями, що її ви
ховаєте глибоко в собі, і дістати з неї
дещо й для нас. Тобто, оскільки ви вже
призналися, що, незважаючи на заборону
стурбованого дядька, вибігали на дощ і
забобонно вислухували пророцтва грому,
який завмирав удалині, то розкажіть
докладніше про все, що тоді
відбувалося. Тільки не брешіть,
Йоганнесе, бо ви добре знаєте, що я
завжди стежив за вами, принаймні від
того часу, як ви надягли перші штани і
вам заплели першу кіску.
Крейслер хотів щось заперечити, проте
майстер Абрагам швидко обернувся до
таємного радника і сказав:
- Ви не повірите, голубе, як наш Йоганнес
улягає лихому демонові брехні, коли
починає, хоч таке, правда, з ним буває
дуже рідко, розповідати про своє
дитинство. Як його послухати, то він у
тому віці, коли діти ще тільки лопочуть
«та-то», «ма-ма» й тикають пальцями у
вогонь, уже все помічав і вмів глибоко
заглядати в людське серце.
- Ви несправедливі до мене, - покірним
голосом мовив Крейслер і лагідно
всміхнувся. - Ви дуже несправедливі [373]
до мене, майстре! Невже я такий
марнославний блазень, що зважився б
морочити вам голову порожніми
балачками про свої незвичайні розумові
здібності, виявлені ще в колисці? Але я
питаю тебе, таємний раднику, чи не
бувало часом і з тобою такого, що перед
твоїм душевним зором, ніби вихоплені з
мороку, виникали картини з тієї пори
життя, яку декотрі мудрагелі звуть
просто рослинним животінням, не
добачаючи в ньому нічого, крім голих
інстинктів, та й то куди бідніших, ніж у
тварин? По-моєму, це не така проста
справа, як здається. Вічною таємницею
для нас залишиться та хвилина, коли в
нашій душі вперше прокидається ясна
свідомість! Якби це відбувалося
раптово, то ми напевне померли б з ляку.
Адже навіть прокидаючись від глибокого
сну і враз отямлюючись, ніби наново
усвідомлюючи себе, ми першої миті
відчуваємо страх, - хто з нас не спізнав
його! Одне слово, не вдаючись у зайві
мудрування, я все-таки наважуся
висловити думку, що кожне сильне
психічне враження з тієї пори залишає в
нашій душі немовби зернину, яка
проростає разом з розвитком наших
духовних здібностей, і таким чином усі
болі й усі радощі тих досвітніх годин
живуть далі в нас: це ті солодкі, тужні
голоси любих нам людей, які здаються
нам, коли вони будять нас, почутими вві
сні і які насправді все ще лунають у
наших грудях. А проте я знаю, на що
натякає майстер. Він має на гадці не що
інше, як пригоду з моєю покійною тіткою.
Він ту пригоду заперечує, а я, щоб
допекти йому, розповім її саме тобі,
таємний раднику, якщо ти пообіцяєш не
ставити мені на карб мою трохи надмірну
дитинячу чутливість. Те, що я тобі казав
про горохову юшку і лютняра...
- Ох, мовчи вже, - перебив капельмейстера
таємний радник, - мовчи вже, тепер я
добре бачу, що ти хочеш напустити на
мене туману всупереч усім добрим
звичаям.
- Анітрохи! - вигукнув Крейслер. -
Анітрохи, серце моє! Але я все-таки мушу
почати з лютняра, бо розповідь про
нього - найприродніший перехід до
лютні, райські звуки якої навівали на
дитину солодкі сни. Молодша сестра моєї
матері віртуозно грала на цьому
інструменті, запхнутому в наші часи до
музичних комор. Солідні люди, що вміли
писати, рахувати і зналися ще на дечому,
проливали в моїй присутності сльози,
згадуючи, як пречудово фала на лютні
покійна мамзель Зофі. Тож хіба можна
закидати мені, спраглій дитині, те, що я,
зовсім безпорадний, ще не здатний
виявити свою свідомість у слові,
жадібно пив чарівну [374] тугу дивовижних
звуків, яку лютнярка виливала з глибини
своєї душі! А той лютняр, що грав над
моєю колискою, був учителем небіжки. То
був приземкуватий, клишоногий
чоловічок, і звався він мосьє Туртель.
Він носив дуже охайну білу перуку з
широким каптурцем на потилиці й
червоний плащ. Я все це кажу лише для
того, щоб довести, як чітко бачу перед
собою образи з тих часів, і щоб ні в
майстра Абрагама, ні в когось іншого не
виник сумнів, коли я твердитиму, що
добре пам'ятаю, як малою, ще навіть не
трирічною дитиною сидів на колінах у
молодої дівчини, лагідні очі якої
освітлювали мою душу, що й досі чую її
милий голос, чую, як вона говорить зі
мною, як співає мені, що й досі не забув,
якою любов'ю і ніжністю до тієї
чарівної істоти палало моє серце. Це й
була тітка Зофі, яку в родині називали
чудним пестливим найменням Фюсхен.
Одного дня тітки Фюсхен десь не стало, і
я цілий день проплакав за нею. Тоді
нянька взяла мене на руки й понесла до
кімнати, в якій на постелі лежала тітка,
але якийсь літній чоловік, що сидів
біля неї, швидко схопився зі стільця і
випровадив нас звідти, суворо
нагримавши на няньку. Невдовзі після
того мене одягли, закутали в теплі
хустки й віднесли в зовсім інший
будинок до інших людей, які почали
запевняти мене, що всі вони також мої
дядьки й тітки, що тітка Фюсхен дуже
хвора й що коли б я лишився в неї, то й
сам захворів би. Минуло кілька тижнів, і
мене повернули туди, де я жив раніше. Я
плакав, кричав, що хочу до тітки Фюсхен.
Опинившись нарешті в її кімнаті, я
подріботів до ліжка, на якому колись
лежала хвора, і розсунув завіски. Ліжко
було порожнє, і якась особа, знов-таки
моя тітка, сказала крізь сльози: «Ти вже
не знайдеш її, Йоганнесе, вона померла й
лежить у землі».
Я добре знаю, що не міг тоді зрозуміти
значення цих слів, але й досі, згадуючи
ту хвилину, здригаюся від невимовного
почуття, яке мене охопило. Сама смерть
здавила мене своїм крижаним панциром,
її жах пройшов у мою душу й поморозив
усі радощі перших дитячих років. Не
пам'ятаю, що я робив далі, і, мабуть, так
і не згадав би, але мені часто потім
розповідали, що я повільно опустив
завіски, мовчки, нерухомо постояв
кілька хвилин, а тоді, ніби заглиблений
у самого себе, розмірковуючи про те, що
мені тільки-но сказали, сів на
маленький бамбуковий стільчик, який
саме трапився мені під руку.
Розповідали ще, що в тому тихому смутку
дитини, взагалі схильної до
найбурхливіших виявів своїх почуттів,
було [375] щось страшенно зворушливе й що
родичі навіть боялися, чи не матиме це
шкідливих наслідків для мого духовного
розвитку, бо я кілька тижнів був у
такому стані - не плакав, не сміявся, ні
в що не грався, не відповідав на ласкаві
слова, нічого не помічав навколо себе.
Тієї миті майстер Абрагам узяв у руки
химерно порізаний уздовж і впоперек
аркуш паперу, підніс його до свічки, і
на стіні відбився цілий хор черниць, що
грали на якихось дивних інструментах.
- Ого! - вигукнув Крейслер, побачивши
чудово скомпоновану групу святих
сестер.- Ого! Я добре знаю, майстре, що ви
мені хочете нагадати. Але й далі
зухвало наполягаю на тому, що ви мене
тоді дарма лаяли й називали впертим,
нерозумним хлопчиськом, який
дисонансовим голосом своєї дурості міг
збити з тону й такту співачок і
музиканток цілого монастиря. Хіба в той
час, коли ви повезли мене до монастиря
святої Клариси за двадцять чи тридцять
миль від мого рідного міста, щоб я
вперше послухав справжню католицьку
церковну музику, хіба тоді, кажу, я не
мав права на будь-які, навіть
найзухваліші пустощі? Коли ж і
пустувати, як не в такому віці! І хіба не
прекрасно, що, незважаючи на все це,
давно приспане горе трирічної дитини
прокинулося з новою силою й породило
шал, який сповнив мої груди нищівним
захватом і болісною тугою? Хіба я не мав
права казати і, незважаючи на всі
вмовляння, вперто запевняти, що на тому
дивовижному інструменті, який зветься
trompette marine(1), грала тітка Фюсхен, а не
хтось інший, хоч вона давно померла?
Чому ви не дали мені пробратися на хори,
де я напевне знайшов би тітку в її
улюбленій зеленій сукні з рожевими
бантами? - На цьому слові Крейслер
втупився в стіну й повів далі
схвильованим, тремтячим голосом: -
Справді, он вона, тітка Фюсхен, вища за
всіх черниць, бо стала на стільчик, щоб
краще було тримати важкий інструмент!
(1) Морською сурмою (франц.).
Але таємний радник підійшов до нього,
заступивши відбиток на стіні, взяв його
за плечі й сказав:
- Таки було б краще, Йоганнесе, коли б ти
не піддавався своїм химерним фантазіям
і не торочив про інструменти, яких
узагалі не існує в природі, бо я зроду
не чув про trompette marine!
- О, - засміявся майстер Абрагам і кинув
на стіл аркуш, від чого весь жіночий
монастир разом з примарною [376] тіткою
Фюсхен та її інструментом зник, - о
шановний таємний раднику, пан
капельмейстер і сьогодні, як завжди, не
фантазер і химерник, яким багато хто
хотів би його виставити, а розважний,
спокійний чоловік. Хіба не могла
лютнярка після своєї смерті успішно
опанувати незвичайний інструмент,
який, мабуть, ви ще й нині, на свій подив,
знайшли б подекуди в жіночих
монастирях? Як, невже trompette marine не існує
в природі? Ану гляньте, будь ласка, на це
гасло в Кохів «Музичний словник», ви ж
бо маєте його в своїй бібліотеці!
Таємний радник негайно ж розгорнув
словник і прочитав:
- «Цей старовинний, дуже простий
смичковий інструмент складається з
трьох тоненьких дощечок по сім футів
завдовжки і внизу, де інструмент
спирається на підлогу, від шести до
семи дюймів завширшки, а вгорі - лише
два дюйми; дощечки ті склеєні у вигляді
трикутника, і весь корпус поволі
звужується догори, де до нього
прилаштовані кілочки. Одна з тих трьох
дощечок править за деку, на якій
зроблено кілька резонансних отворів і
напнута єдина, досить груба жилова
струна. Під час гри інструмент ставлять
навскоси перед собою і спираються