Життєва філософія кота Мура - 02

нього, завдяки дуже хитрому пристроєві,
що його придумав той самий машиніст, [318]
посипались цілі оберемки квіток. І от
лиха доля схотіла, щоб одна вогниста
лілея впала князеві просто на ніс і
обсипала йому ціле обличчя
яскраво-червоним пилком, завдяки чому
його вельможність набув надзвичайно
величного вигляду, що якраз пасував до
такого врочистого свята. Крейслер так
реготав, що аж стіни дрижали.
- Це вже занадто!.. Це вже занадто!.. -
вигукнув він крізь сміх.
- Не регочи так, а то ще захлинешся, -
сказав майстер Абрагам. - Хоч я й сам
ніколи ще стільки не сміявся, як тієї
ночі. Я почував себе здатним на будь-яку
божевільну витівку і, мов той ельф Пек,
ладен був ще дужче все переколотити й
заплутати, але ті стріли, які я посилав
у інших, дедалі глибше вганялися в мої
власні груди. Зараз я тобі все розповім!
Мить, коли на князівський поміст
сипався безглуздий квітковий дощ, я
обрав для того, щоб зв'язати невидиму
нитку, що мала пройти крізь усе свято і,
мов електричний провідник, струснути
серця людей, з якими я з допомогою
таємничого духовного апарату, де
сходилась та нитка, був, здавалося мені,
в тісному взаємозв'язку. Не перебивай
мені, Йоганнесе, спокійно вислухай
мене. Юлія сиділа з князівною позад
княгині, трохи збоку, і я не спускав її з
ока. Тільки-но сурми й литаври замовкли,
на коліна Юлії впав, схований серед
запахущих нічних фіалок, ледь
розпущений пуп'янок троянди і, мов
легенький подмух нічного вітру,
попливли звуки твоєї зворушливої
пісні: «Мі lagnero tacendo della mia sorte amara»(1). Юлія
злякалась, та коли залунала пісня, яку
я, признаюсь, для того, щоб ти потім не
мав сумніву, чи її не зіпсовано, звелів
грати віддалік за кущами чотирьом
нашим чудовим альтовим кларнетистам, -
коли залунала пісня, з уст її злетіло
легеньке «ох!», вона притиснула букет
до грудей, і я виразно почув, як вона
сказала князівні: «Він напевне знов
тут!» Князівна поривчасто обняла Юлію і
вигукнула: «Ні, ні, не може цього бути!» -
так голосно, що князь обернув до неї
яскраво-червоне обличчя й сердито
кинув їй: «Silence!»(2) Наш володар, мабуть,
не збирався дуже гніватись на свою любу
доню, але я хочу тут зауважити, що
чудовий грим - навіть «tiranno ingrato»(3) в
опері не міг би так вдало затримуватися
- справді надавав [319] йому такого
вигляду, наче він був тяжко й надовго
розгніваний, тож найзворушливіші
діалоги, найчутливіші сцени, що мали
алегорично зображати родинне щастя в
княжих палатах, пропадали намарне. Це
неабияк бентежило і акторів, і
глядачів. Бо навіть тоді, коли князь у
тих місцях, які він підкреслив у своєму
примірнику червоним олівцем, цілував
княгині руку чи витирав хусточкою
сльози на очах, всім здавалося, що він
затявся в своєму гніві, і камергери,
яким належало сидіти побіч нього,
перешіптувались між собою: «О господи,
що таке з нашим вельможним володарем!»
(1) «Мовчки оплакувать буду тяжку свою
долю» (італ.).
(2) Тихо! (франц.)
(3) Лихий тиран (італ.).
Я хочу ще тільки розповісти тобі,
Йоганнесе, що поки актори фали на сцені
ту дурну п'єсу, я за сценою з допомогою
дзеркал та інших пристроїв зображав
гру духів на славу нашого ангела,
чарівної Юлії, - одна за одною лунали
мелодії, які ти створив у високому
натхненні, бриніло навіть, то далі, то
ближче, мов несміливий, моторошний
поклик духів, ім'я Юлія. Але тебе не
було, тебе не було, Йоганнесе! І хоч мені
після закінчення вистави довелось
вихваляти свого Арієля, як
шекспірівський Просперо вихваляв
свого, хоч я й сказав, що він усе виконав
надзвичайно вдало, проте моя витівка, у
яку я вкладав глибокий зміст, видалась
мені банальною і нецікавою.
Юлія, з властивою їй чуйністю,
зрозуміла все. Але зовні здавалось, що
вона тільки схвильована, наче приємним
сном, якому, проте, ми не схильні
надавати великого значення в житті.
Князівна ж, навпаки, була глибоко
замислена. Вона ходила під руку з Юлією
освітленими алеями, а тим часом
придворні тамували спрагу в
павільйоні.
Тієї хвилини я хотів завдати
вирішального удару, але тебе не було...
тебе не було, Йоганнесе! Сердитий і
невдоволений, я ходив по парку,
перевіряючи, чи все приготоване як слід
до великого феєрверку, що ним мало
закінчитись свято. І враз, глянувши на
тьмяне нічне небо, я помітив далеко над
Гаєрштайном рожевувату хмарку, яка
завжди віщувала бурю, - та буря щоразу
надходить тихо й непомітно і аж тут, над
нами, виявляє всю свою страхітливу
силу. Коли саме вона має початися, я за
рівнем і величиною хмари вираховую, як
тобі відомо, до секунди. До бурі не
лишалося й години, тому я вирішив
поквапитися з феєрверком. І саме тоді я
вчув, що мій Арієль почав ту
фантасмагорію, яка мала все, все
розв'язати: з каплички пречистої діви
Марії в кінці парку долинула знайома
мені мелодія. Хор співав твою [320] «Ave maris
Stella»(1). Я кинувся туди. Юлія з князівною
стояли навколішки на молитовних
лавках, винесених з каплички надвір.
Щойно я прийшов туди, як... але тебе не
було, тебе не було, Йоганнесе! Хай я
краще промовчу про те, що тоді сталося...
Ох! Надаремним виявилося те, що я вважав
шедевром свого мистецтва, і мені стало
відоме таке, що про нього я, дурень, і
гадки не мав.
(1) «Слався навіки, зоре морська» (лат.).
- Розповідай! - вигукнув Крейслер. - Усе,
все розповідай, майстре! То що ж
сталося?
- Ні, не буду, - сказав майстер Абрагам. -
Тобі воно ні до чого, а в мене серце
крається, коли доводиться розповідати,
як духи, що я їх сам викликав, сповнили
жахом мою душу. Хмара! О щаслива думка!
«То хай же, - вигукнув я нестямно, - хай
же все скінчиться скаженою веремією!» І
я побіг до того місця, де мав відбутися
феєрверк. Князь переказав мені, щоб я
дав знак, коли все буде готове. Я не
зводив очей з хмари, що насувалася з
боку Гаєрштайна, підіймаючись усе вище
й вище. Коли мені здалося, що та хмара
вже досить близько, я звелів вистрілити
з ракетниці. Скоро і двір, і все
товариство було там. Після звичайної
гри вогненних коліс, ракет, світляних
куль та інших буденних речей з'явився,
нарешті, вензель княгині з китайського
діамантового вогню, але високо над ним
ширяло й тануло в білому, як молоко,
світлі ім'я Юлії. І ось час настав. Я
запалив пучок ракет, і коли вони,
засичавши й залускотівши, шугнули
вгору, налетіла буря. Замиготіли
вогненно-червоні блискавки, загуркотів
грім, що луною озвався в горах і лісах.
Ураган удерся в парк і на тисячу
голосів заскиглив між; густими кущами.
Повз мене пробігав сурмач. Я вихопив у
нього інструмент і весело, радісно
засурмив у лад вітрові. Залпи мортир,
гармат і ракетниць бадьоро котилися
назустріч громам, що неухильно й
невпинно наближалися до нас.
Слухаючи цю розповідь майстра
Абрагама, Крейслер схопився з місця і,
вимахуючи руками, почав ходити по
кімнаті. Нарешті він захоплено
вигукнув:
- Яка гарна, яка пречудова картина!
Впізнаю по ній свого майстра Абрагама,
з яким я зрісся серцем і душею!
- О, я ж добре знаю, - мовив майстер
Абрагам, - що тобі якраз до вподоби усе
шалене й зловісне і що чим більше в
ньому того шалу, тим дужче воно тебе
вабить, а все-таки забув розповісти про
те, що тебе геть зачарувало б, віддало б
[321] твою душу на поталу моторошним
силам країни духів. Я звелів настроїти
еолову арфу, що, як тобі відомо, напнута
над великим басейном, і буря заграла на
ній, як добрий музика. Серед реву і
голосіння урагану, серед гуркоту
громів страхітливо лунали акорди
велетенського органа. Ті могутні звуки,
дедалі частіші й частіші, скидалися на
якийсь балет фурій дивовижно величного
стилю, - такого навряд чи можна побачити
серед полотняних театральних
лаштунків! Та ба - за півгодини все
скінчилося. Місяць виглянув із-за хмар.
Нічний вітер щось нашіптував
переляканому лісові, втішаючи його, і
витирав сльози темним кущам. Зрідка ще
озивалась еолова арфа, мов далекий,
приглушений дзвін.
У мене був дивний настрій. Моя душа була
повна тобою, Йоганнесе, мені здавалося,
що ти зараз устанеш переді мною, на
могилі втрачених надій та нездійснених
мрій, і схилишся мені на груди. І тоді,
серед нічної тиші, я нарешті збагнув,
яку гру був затіяв, - я намагався
силоміць розірвати вузол, що його
зв'язала лиха доля, хотів скинути, мов
шкаралущу, своє власне єство і, чужий
самому собі, вже в зовсім іншій подобі,
накинутись на себе ж. Я тремтів з
крижаного жаху, і боявся я не
кого-небудь, а себе самого.
У парку навколо стрибали й
витанцьовували безліч блудних
вогників, але то були не блудні вогники,
а челядь з ліхтарями, що вишукувала
погублені під час швидкої втечі
капелюхи, перуки, каптурці для кісок,
шпаги, черевички, шалі. Я пішов геть
звідти. Посеред великого мосту перед
нашим містом я зупинився і ще раз
озирнувся на парк: залитий магічним
сяйвом місяця, він скидався на казковий
сад, у якому почали веселу гру жваві
ельфи. Враз я почув унизу тоненький
жалібний звук, немов заплакало немовля.
Я вже подумав, що натрапив на сліди
чийогось злочину, перехилився через
поруччя й побачив у яскравому
місячному світлі кошеня, що
відчайдушно борсалось у воді,
чіпляючись за стовп. Мабуть, хтось тут
хотів утопити котячий приплід, і одне
кошеня видряпалось. Ну, подумав я, хоч
це й не дитина, а тільки бідолашна
тварина, та коли вона просить у тебе
допомоги, то треба її врятувати.
- О чулий Юсте! - засміявся Крейслер. - То
де ж твій Тельгайм?
- Дарма, - сказав майстер Абрагам, - дарма
ти, Йоганнесе, порівнюєш мене з Юстом. Я
переюстив і самого Юста. Він урятував
пуделя, тварину, що її кожен залюбки
тримає біля себе, сподіваючись від неї
навіть приємних послуг, - [322] скажімо,
собака може принести рукавиці, кисет,
люльку і таке інше, - а я врятував кота.
Ти сам знаєш, цих тварин багато хто не
зносить, вважає, що вони підступні, не
здатні на щиру дружбу, ніколи не
бувають лагідної, доброзичливої вдачі
і що в них завжди лишається бодай
крихта ворожості до людей. І ось я з
чистої, безкорисливої людяності
врятував кота!
Я переліз через поруччя, опустився, хоч
це було й небезпечно, аж до води, схопив
кошеня, що жалібно нявчало, витяг його
нагору й запхнув до кишені. Я був
стомлений, виснажений, тож,
повернувшись додому, швидко роздягся й
кинувся в ліжко. Та тільки-но я заснув,
як мене збудило жалібне, тоненьке
попискування, що начебто долинало з
шафи. Виявляється, я забув про кошеня й
лишив його в кишені. Я визволив
бідолашного полоненого з його в'язниці,
за що він до крові подряпав мені пальці.
Я вже хотів був викинути нечему у вікно,
але потім схаменувся, й мені стало
соромно за свою дурну дріб'язковість і
мстивість. Аби це хоч була людина, а то
нерозумна тварина!
Одне слово, я, виявивши неабияку
терплячість і дбайливість, виростив із
того кошеняти великого кота. Та ще й
якого! Другого такого ти не побачиш
серед котячого поріддя. Він
наймудріший, найвихованіший, ба навіть
найдотепніший серед своїх родичів,
йому ще бракує хіба тільки справжньої
освіти, яку тобі, любий Йоганнесе, буде
неважко йому дати. Тому я й надумав
доручити в майбутньому кота Мура - саме
так я його назвав - тобі, друже мій. Хоч
Мур поки що, як висловлюються юристи, не
homo sui juris(1), я спитав його, чи він згоден
перейти до тебе на службу. Він цілком
задоволений такою перспективою.
(1) Не має права голосу (лат.).
- Ти говориш казна-що, - мовив Крейслер. -
Ти говориш казна-що, майстре Абрагаме!
Ти ж бо знаєш, що я не вельми полюбляю
котів, мені куди миліше собаче поріддя.
- Я прошу тебе, любий Йоганнесе, - сказав
майстер Абрагам, - від щирого серця
прошу, візьми мого багатонадійного
кота Мура і потримай його в себе хоч
доти, доки я повернуся з подорожі. Тому
я й приніс його з собою, він тут за
дверима чекає на твою ласкаву згоду.
Хоч поглянь на нього.
На цьому слові майстер Абрагам
відчинив двері. За ними на солом'яній
маті, згорнувшись клубочком, спав кіт,
якого справді можна було назвати дивом
котячої вроди. Сірі й темні смуги, що
бігли вздовж спини, на потилиці поміж
вухами сходились докупи, а на лобі
утворювали найдоладніші ієрогліфи. Так
само посмужений був і розкішний хвіст,
напрочуд довгий і товстий. До того ж
пишне котове хутро так блищало й
мінилося в сонячному промінні, що між
темним і сірим проглядали ще й вузенькі
золотаві смужки.
- Муре! Муре! - покликав майстер Абрагам.
- Мур... Мур...- дуже чітко відповів кіт,
потім потягся, встав, вигнув неймовірно
гарною дугою спину і розплющив зелені,
як весняна трава, іскристі очі, в яких
світилися розум і свідомість.
Принаймні так запевняв майстер
Абрагам, і Крейслер теж урешті визнав,
що в цьому котові було щось особливе,
незвичайне, що голову він мав досить
велику для того, щоб у ній могли
вміститися які завгодно науки, а вуса
вже й тепер, замолоду, досить довгі й
сиві, щоб при нагоді здобути собі
авторитет не менший, ніж у якогось там
грецького мудреця.
- Ну як так можна: всюди, куди не
потрапиш, відразу моститися спати! -
звернувся майстер Абрагам до кота. -
Коли ти не відмовишся від цієї поганої
звички, то й незчуєшся, як із веселого
пустуна станеш похмурим бурмилом. Ану,
вмийся, Муре!
Кіт миттю сів на задні лапи, сховав
пазурі в передніх, граційно провів ними
по лобі та по щоках і радісно, привітно
нявкнув.
- Це перед тобою пан капельмейстер
Йоганнес Крейслер, до якого ти
переходиш на службу, - повів далі
майстер Абрагам.
Кіт блимнув на капельмейстера своїми
великими іскристими очима, замурчав,
вискочив на стіл поряд із Крейслером, а
звідти, недовго думаючи, на його плече,
наче хотів йому щось сказати на вухо.
Потім стрибнув додолу, знов замурчав і,
піднявши хвоста, обійшов навколо свого
нового господаря, немов хотів ближче
познайомитися з ним.
- Господи прости, - вигукнув Крейслер, - я
ладен повірити, що цей сірий шельма
справді має глузд і походить із
славетного роду Кота в чоботях!
- Я певний, - озвався майстер Абрагам, -
що кіт Мур - найпотішніша тварина в
світі, справжній полішинель, та ще й
чемний, добре вихований, не нав'язливий,
скромний, не те що собаки, які часом
набридають нам своїми незграбними
пестощами. [324]
- Я дивлюсь на цього премудрого кота, -
сказав Крейслер, - і сумно думаю, які
вузькі наші знання. Хто може сказати,
хто може бодай приблизно визначити, як
задалеко сягають розумові здібності
тварин! Якщо ми чогось - а скільки його є
такого! - не можемо дослідити в природі,
то зразу маємо для нього напоготові
ярлик і пишаємося своєю нікчемною
школярською мудрістю, яка не бачить
далі, як поза власного носа. Отак ми й
наліпили ярлик «інстинкт» на всі
розумові спроможності тварин, що
виявляються часом найдивовижнішим
чином. Але я хотів би отримати
відповідь тільки на одне питання: чи
можна пояснити інстинктом, сліпим
мимовільним потягом здатність бачити
сни? Бо ж, наприклад, кожен, хто
спостерігає сонного мисливського пса,
знає, що собаки бачать сни, та ще й дуже
яскраві, ніби скалки самого життя.
Мисливський собака уві сні ще раз
переживає все полювання: шукає,
принюхується, сопе, пітніє, дриґає
лапами, наче щодуху біжить полем... А
втім, про кота, що бачить сни, я поки що
не чув.
- Котові Мурові, - перебив приятеля
майстер Абрагам, - не тільки сняться
дуже яскраві сни, а він навіть, як це
неважко помітити, часто впадає в тиху
мрійливість, лагідну задуму, в
сомнамбулічне марення, одне слово, в
той дивний стан між сном і притомністю,
в якому поетичним натурам саме й
спадають геніальні думки. А останнім
часом він у цьому стані почав страшенно
стогнати й охкати, я вже думаю, що він
або закоханий, або працює над якоюсь
трагедією.
Крейслер весело зареготав і вигукнув:
- Ну то ходи, розумний, чемний, дотепний,
поетичний коте Муре, й давай (М. п. д.)
розповісти про печатки свого виховання
і взагалі про свої перші юнацькі
місяці.
Адже надзвичайно цікаво й повчально
читати, як високий розум у своєму
життєписі дуже докладно розказує про
все, що сталося з ним замолоду, хоч би
яким незначним воно здавалося. Та й
хіба може в житті великого генія
статися щось незначне? Все, що він
вчинив чи не вчинив у хлоп'ячому віці,
має величезне значення, воно проливає
яскраве світло на глибокий зміст і
справжнє спрямування його безсмертних
творів. Груди юнака, який прямує до
вищої мети і якого мучить боязкий
сумнів, чи вистачить у нього
внутрішньої снаги, щоб осягти її,
сповнює прекрасна мужність, коли він
читає, що велика людина, бувши хлопцем,
[325] також гралася в солдатики, до
безтями любила солодощі й часом
діставала прочуханки за лінощі,
нечемність і дурість. «Так само, як я,
так само, як я!» - радісно вигукує юнак і
вже не має сумніву в тому, що він теж
великий геній, як і його обожнюваний
кумир.
Дехто читав Плутарха або самого лише
Корнелія Непота і став великим героєм,
а дехто - античних трагіків і поряд з
ними Кальдерона й Шекспіра, Гете й
Шіллера і став якщо й не великим поетом,
то принаймні скромним, симпатичним
віршувальником, які людям також до
вподоби. Тож і мої твори напевне
запалять у грудях не одного молодого,
обдарованого розумом і глибокими
почуттями кота високе полум'я поезії, і
коли той шляхетний юнак котячого роду
візьметься до моїх біографічних розваг
на даху, коли він цілком осягне високі
ідеї моєї книжки, яку я саме тримаю в
своїх пазурах, то в нестямному захваті
вигукне: «О Муре, божистий Муре,
найвидатніший з усіх котів, тобі,
тільки тобі я завдячую все, лише твій
приклад зробив мене видатним!»
Похвально, що мій господар, виховуючи
мене, не керувався ні настановами
забутого вже Базедова, ні методом
Песталоцці, а давав мені необмежену
волю, щоб я виховував себе сам,
дотримуючись лише певних
загальновизнаних засад, які господар
вважав украй необхідними для життя в
громаді, що тримає в своїх руках усю
владу на цій землі, - без них кожне мчало
б, як скажене, наосліп, дістаючи на
кожному кроці то прикрі стусани в
ребра, то болючі гулі, і взагалі ніяка
громада не була б можлива. Втіленням
цих засад господар вважав природну
ввічливість, на противагу ввічливості
умовній, за правилами якої треба
казати: «Прошу мені ласкаво вибачити»,
коли на вас наскочив якийсь нечема чи
коли вам хтось наступив на лапу. Якщо
навіть така ввічливість потрібна
людям, то я ніяк не можу збагнути, чому
її вимогам має коритися й моє
вільнонароджене плем'я, а коли ще й
врахувати, що головним інструментом,
яким майстер прищеплював мені ті
загальновизнані засади, була недоброї
пам'яті березова різка, то я маю всі
підстави нарікати на суворість свого
вихователя. Я був би втік від господаря,
якби мене не прив'язував до нього мій
природжений потяг до вищої культури. А
правду кажуть, що чим більше культури,
тим менше волі. Бо як зростає культура,
то зростають і потреби, а як зростають
потреби, то... Одне слово, якраз негайно
задовольняти деякі свої природні
потреби, не рахуючись ані з часом, ані з
місцем, - було перше, [326] від чого мене
господар остаточно відучив з допомогою
тієї фатальної різки. Потім надійшла
черга забаганок, що, як я згодом
переконався, з'явилися в мене тільки
через якийсь не природний стан душі.
Якраз той дивний стан, що, мабуть,
залежав від мого психічного складу,
спонукав мене залишати молоко чи
навіть печеню, яку господар ставив для
мене, стрибати на стіл і хапати те, що
він хотів з'їсти сам. Я відчув силу
березової різки й кинув цю звичку.
Я визнаю, що господар добре робив,
відвертаючи думки мої від цих
витребеньок, бо мені відомо, що чимало
моїх добрих родичів, не таких
культурних і вихованих, як я, потрапили
через них у страшну халепу, а декотрі й
навіки зіпсували собі життя. Наприклад,
я довідався, що один дуже обдарований
юнак котячого роду через брак
внутрішнього духовного гарту не міг
опертися своїй хоті й вихлебтав горня
молока, за що позбувся хвоста і,
осміяний, зневажений, змушений був
утекти від світу й коротати вік у
самотині. Отже, господар добре зробив,
що відучив мене від такого, але я не
можу пробачити йому, що він приборкував
мій потяг до наук і мистецтв.
Ніщо так не вабило мене в господаревій
кімнаті, як закладений книжками,
рукописами й різним дивовижним
причандаллям письмовий стіл. Можу
сказати, що той стіл був немов
зачароване коло, до якого я відчував
себе прикутим, але якийсь внутрішній
острах не дозволяв мені цілком
віддатися своєму потягові. Та ось
одного дня, коли господаря саме не було
вдома, я переборов свій страх і
вискочив на стіл. Яка ж то втіха була
сидіти серед рукописів та книжок і
порпатися в них! Не з пустощів, ні, а
лише з жадоби знань, з пекучого
наукового голоду я схопив лапою один
рукопис і доти шарпав і тягав його на
всі боки, доки з нього лишилися самі
клапті. Господар зайшов до кімнати,
побачив, що сталося, накинувся на мене з
образливими словами: «Ох ти ж, проклята
бестіє!» - і дав мені такої хлости
березовою різкою, що я, скиглячи з болю,
заліз під піч, і мене звідти Цілий день
не можна було виманити ніяким ласкавим
словом. Кого б ця подія не відлякала
назавжди від шляху, який йому визначила
сама природа! Та тільки-но я оклигав від
своїх болячок, як, скоряючись
непереборному прагненню, знов вискочив
на письмовий стіл. Щоправда, досить
було господареві один-однісінький раз
крикнути на мене, сказати кілька слів,
наприклад: «Бач, чого захотів!» - щоб
прогнати мене звідти, тож до науки так і
не доходило. А проте я [327] спокійно
чекав сприятливої нагоди, щоб таки
взятися до науки, і та нагода скоро
трапилась. Одного дня господар
налаштувався кудись іти, і я швиденько
сховався в кімнаті, та ще й так добре, що
він не знайшов мене, коли, пам'ятаючи
про подертий рукопис, хотів вигнати.
Тільки-но двері за ним зачинилися, я
миттю вискочив на письмовий стіл і
розлігся посеред рукописів, відчуваючи
невимовну втіху. Потім спритно
розгорнув лапою досить грубу книжку, що
лежала переді мною, і спробував, чи не
зможу я второпати, що означають ті
літери, які там стояли. І хоч спершу в
мене нічогісінько не виходило, я не
відступався від свого, а все вдивлявся
в книжку, сподіваючись, що на мене зійде
якийсь добрий дух і навчить мене
читати. Отак заглибившись у
споглядання книжки, я й не почув, як
повернувся господар.
- Ну ви гляньте на цю кляту тварюку! -
крикнув він і кинувся до мене.
Тікати було пізно, я прищулив вуха і
скорчився, як тільки міг, відчуваючи, що
різка от-от опуститься на мою спину. Але
рука, що вже була замахнулася на мене,
раптом завмерла в повітрі, господар
зареготав і вигукнув:
- Коте, невже ти читаєш? Ну, цього вже я
не можу та й не хочу тобі забороняти. Ти
ба, як тебе тягне до науки! - Він витяг
книжку з-під моїх лап, заглянув у неї і
зареготав ще дужче. - Мушу сказати, -
повів далі він, - я вже ладен повірити,
що ти склав собі невеличку підручну
бібліотеку, бо інакше не можу пояснити,
як ця книжка потрапила на мій стіл. Ну
що ж, читай, пильно вчися, коте, при
потребі навіть відзначай важливі місця
неглибокими подряпинами, я тобі
дозволяю!
І він, розгорнувши книжку, підсунув її
мені назад. То був, як я дізнався згодом,
твір Кнігге «Про стосунки з людьми», і я
зачерпнув з цієї чудової книжки багато
життєвої мудрості. Те, що в ній
пишеться, ніби вилилося з моєї власної
душі і взагалі воно може стати у
величезній пригоді котам, що хочуть
здобути якусь вагу в людській громаді.
Наскільки мені відомо, досі цієї
тенденції в ній недобачали, а тому
часом доходили хибного висновку, що
той, хто б захотів твердо дотримуватись
проголошених у цій книжці правил,
неодмінно здобув би собі всюди славу
манірного, черствого педанта.
Відтоді господар не тільки не проганяв
мене з письмового столу, а йому навіть
подобалось, коли я, побачивши, що він
працює, вискакував до нього й
розташовувався серед його рукописів.
[328]
У господаря була звичка читати вголос
те, що йому траплялось під руку. Я тоді
намагався так прилаштуватись, щоб
можна було заглянути до нього в книжку,
а оскільки природа наділила мене
гострим зором, то я і все бачив, і не
заважав господареві. Таким чином,
порівнюючи літери зі словами, які він
вимовляв, я швидко навчився читати, а
якщо, може, комусь це здасться
неймовірним, то він не має
ніякісінького уявлення про той
особливий, незвичайний хист, яким
обдарувала мене природа. Генії, що
розуміють і шанують мене, не матимуть
ніякого сумніву щодо можливості такої
освіти, яка, мабуть, нагадує їхню. Хочу
також поділитися своїми дивовижними
спостереженнями стосовно цілковитого
розуміння людської мови. А саме: я
цілком свідомо спостеріг, що зовсім не
знаю, яким чином досяг того розуміння.
Мабуть, те саме буває і з людьми, але це
мене й не дивує, бо їхнє плем'я в
дитинстві набагато дурніше і
безпорадніше за наше. Коли я був
маленьким кошеням, зі мною ніколи не
траплялось такого, щоб я сам себе
штрикав в око, хапався за полум'я чи за
сонячний промінь або наминав ваксу до
чобіт замість вишневого варення, як
часто буває з дітьми.
І ось коли я навчився читати й почав з
кожним днем дедалі більше забивати
собі голову чужими думками, то відчув
непереборне прагнення врятувати від
забуття і свої власні думки в такому
вигляді, як їх породив той геній, що
живе в мені, а для цього мені треба було
неодмінно опанувати дуже все-таки
нелегке мистецтво письма. Хоч як уважно
я стежив за рукою господаря, коли він
писав, мені все ж таки не вдавалося
перейняти всю механіку його рухів. Я
простудіював Гільмара Кураса, єдиний
підручник каліграфії, що знайшовся в
мого господаря, і вже майже дійшов
висновку, що загадкову складність
письма можна подолати лише маючи таку
велику манжету, як на тій намальованій
у підручнику РУЦІ, що виводить літери, а
мій господар пише без манжети тільки
завдяки особливим чином набутій
спритності, як досвідчений
канатоходець врешті перестає
відчувати потребу в Жердині для
рівноваги. Я жадібно зазирав по всіх
усюдах, де б його дістати манжету, і вже
надумав був порвати нічний чепчик
нашої старої ключниці й зладити собі з
нього манжету на праву лапу, як раптом
мене осяяло - таке буває в геніїв, -
з'явилась блискуча думка, що все
розв'язала. А саме: я здогадався, що не
можу тримати перо чи олівець так, як
тримає їх мій господар, через зовсім
іншу будову наших рук, [329] і цей здогад
виявився слушним. Я мав винайти інший
спосіб письма, що відповідав би будові
моєї правої лапки, і справді винайшов
його, як і слід було сподіватися. Так із
особливої структури індивідууму
виникає нова система...
Друге прикре ускладнення почалося,
коли справа дійшла до вмочання пера в
чорнильницю. Ніяк мені не щастило,
вмочаючи те перо, вберегти від чорнила
свою лапку, щоразу вона потрапляла в
чорнильницю, а тому й не диво, що перші
мої літери були написані більше лапкою,
ніж пером, і що вони виходили трохи
завеликі й заширокі. Тому нерозумні
читачі можуть сприйняти мої перші
манускрипти просто як заляпаний
чорнилом папір. Зате генії легко
вгадають геніального кота в його
перших же творах і зачудуються, ба
навіть не стямляться з захвату,
спостерігши, який глибокий і
всеосяжний у нього розум і з яких
невичерпних джерел він б'є від самого
початку. А щоб нащадки в майбутньому не
сперечалися про хронологію моїх
безсмертних творів, я хочу тут
зазначити, що найперше я написав
філософсько-сентиментально-дидактични
й роман «Думка й чуття, або Кіт і Пес».
Уже ця річ могла б викликати сенсацію.
Потім, бувши майстром на все,
скомпонував політичний трактат під
назвою «Про пастки та їхній вплив на