Життєва філософія кота Мура - 04

вийшли в кінець парку, до великого
озера, в якому відбивалася гора
Гаєрштайн з мальовничими руїнами, що
здіймалася ген удалині.
- Як же тут гарно! - від щирого серця
вигукнула Юлія.
- Зайдімо до рибальської хатини, -
запропонувала Гедвіга. - Сонце пече, хоч
і хилиться до заходу, а з хатини, з
середнього вікна, краєвид на Гаєрштайн
іще кращий, ніж звідси, бо видно не всю
панораму, а її частку, ніби справжню
картину.
Юлія подалася за князівною. Тільки-но
ввійшовши в хатину і виглянувши у
вікно, Гедвіга пожалкувала, що в неї
немає з собою олівця й паперу, щоб
намалювати пейзаж у цьому освітленні,
яке вона назвала незвичайно пікантним.
- Я майже ладна позаздрити, - сказала
Юлія, - ладна позаздрити твоєму хистові
малювати дерева й кущі, гори й озера
такими самісінькими, як вони існують у
природі. Але я вже знаю, що якби навіть
уміла малювати не згірше за тебе, мені б
ніколи не вдалося відтворити всю красу
пейзажу, і чим кращий краєвид, тим
більша була б моя невдача. Я б так
милувалась та втішалась ним, що й
забула б про малювання.
При цих Юліїних словах на обличчі в
князівни майнула усмішка, досить дивна
для шістнадцятирічної дівчини. Майстер
Абрагам, який часом висловлювався
трохи чудно, казав, що таку гру м'язів на
обличчі можна порівняти зі жмурами на
поверхні озера, коли в глибині його
щось небезпечно вирує... Одне слово,
князівна Гедвіга усміхнулася; та
тільки-но вона розтулила рожеві вуста,
щоб заперечити простодушній Юлії, як
десь поблизу залунали акорди, на диво
гучні, просто шалені, - аж не вірилося,
що то може бути звичайна гітара.
Князівна так нічого й не сказала і
разом з Юлією вибігла з рибальської
хатини.
Тепер мелодії ішли за мелодіями,
поєднані найчудернацькішими
переходами, найдивовижнішими низками
акордів. До музики долучався дзвінкий
чоловічий голос, який то наспівував
ніжний італійський мотив, то раптом
уривав його й починав поважну сумну
пісню, то переходив на речитатив, [342] то
промовляв під музику лише окремі слова,
виразно акцентуючи їх.
Ось він настроїв гітару... Знов узяв
кілька акордів... Урвав гру і ще раз
настроїв гітару... Голосно, ніби
сердито, вимовив кілька слів... Знов
полились мелодії... Знов настроює
гітару...
Зацікавлені дивним віртуозом, Гедвіга
і Юлія підкрадалися все ближче й
нарешті побачили чоловіка в чорному
вбранні, що сидів спиною до них на
уламку скелі над самим озером. Це він
так химерно грав, то співаючи, то
промовляючи якісь слова.
Тепер саме він перестроїв гітару на
якийсь незвичайний лад і, беручи на ній
акорди, вигукував:
- Знов не те!.. Немає чистоти... То
занизько, то зависоко!
Він відв'язав інструмент від голубої
стрічки, на якій носив його через плече,
узяв обома руками і, тримаючи перед
собою, мовив:
- Скажи мені, вередухо, де ділась твоя
милозвучність, у якому куточку твого
нутра сховалась чиста гама? Чи, може, ти
хочеш повстати проти свого господаря,
хочеш сказати, що йому цілком заклало
вуха від темперованих ладів і його
енгармонізм - просто дитяча забавка? Ти,
здається мені, глузуєш з мене, хоч у
мене багато краще підстрижена борода,
ніж у майстра Стефано Пачіні, detto il
Venetiano(1), що вдихнув у тебе хист
милозвучності, який і досі лишається
для мене незбагненною таємницею. Знай
же, голубонько, якщо ти не дозволиш мені
взяти в унісон соль-дієз і ля-бемоль, чи
соль-дієз і ре-бемоль, чи всі інші звуки,
то я нацькую на тебе дев'ять ретельних
німецьких майстрів, хай вони уговкають
тебе, хай вилають як слід
енгармонійними словами. І не кидайся в
обійми своєму Стефано Пачіні, не
старайся, немов сварлива баба, щоб за
тобою було останнє слово. Чи, може, ти
така зухвала й пихата, що вважаєш,
буцімто всі ті прекрасні звуки, які
живуть у тобі, скоряються лише могутнім
чарам характерників, які давно пішли з
цього світу, а в руках неука...
(1) Прозваний венеціанцем (італ.).
Зненацька він замовк, звівся на ноги й
замислено втупив очі в озеро. Дівчата,
вражені його дивною поведінкою, стояли
в кущах, наче прикипівши до місця, і
ледве зважувались дихнути.
- Таж гітара, - нарешті озвався чоловік, -
найнедолугіший, найнедовершеніший
інструмент, тільки й вартий того, [343]
щоб на ньому бренькали закохані
пастухи, коли загублять мундштук від
дудки, бо взагалі вони воліють грати на
дудках, та ще й так грати, щоб їхні
тужливі мелодії, ніжні пісні
докочувались луною аж у далекі гори, до
їхніх Емелін, що завертають овець,
весело поляскуючи своїми дошкульними
нагайками. О боже! Пастухи, які
«зітхають, мов ті печі, в тужливій пісні
славлячи любов», навчіть їх, що тризвук
складається з трьох звуків, та й годі, і
його вражають на смерть кинджалом
септими, а тоді дайте їм у руки гітару!
Та що до тих зітхань і до того
бренькання поважним добродіям, які
мають непогану освіту і блискучу
ерудицію, розуміються на грецьких
премудрощах і добре знають, що робиться
при пекінському чи нанкінському дворі,
але нічогісінько не тямлять у
вівчарстві й у вівчарях? Дурню, що ти
затіяв? Згадай про небіжчика Гіппеля,
який запевняв, що коли він бачить, як
учитель дає урок гри на піаніно, йому
здається, ніби той товче воду в ступі. А
тепер бренькають гітари... Йолоп!.. Тьху,
хай йому чорт! - На цьому слові
невідомий шпурнув гітару в кущі і
швидко пішов геть, так і не помітивши
дівчат.
- Ну, що ти скажеш, Гедвіго, - мовила,
сміючись, по хвилі Юлія, - що ти скажеш
про цю дивовижну з'яву? Звідки тут
узявся цей чудний чоловік, що спершу
так гарно розмовляв зі своїм
інструментом, а потім так зневажливо
викинув його, наче поламану коробку?
- Погано, - сказала Гедвіга, і її бліді
щоки враз почервоніли, немов у нападі
раптового гніву, - погано, що парк не
замикають і кожен чужинець може зайти в
нього.
- Як, - здивувалась Юлія, - ти вважаєш, що
князь повинен так бездушно вчинити -
замкнути від зіггартсвайлерців, та й не
тільки від них, а від кожного, хто йде
дорогою, найкраще місце в цілій
околиці? Невже ти справді так гадаєш?
- Ти не уявляєш собі, яку це для нас
створює небезпеку. Ми так часто гуляємо
тут самі, як оце сьогодні, далеко від
челяді, найглухішими доріжками парку!
Ану ж якийсь лиходій...
- Ох! - перебила Юлія князівну. - Ти наче
боїшся, що з цього чи он із того куща
вискочить якийсь незграбний казковий
велетень або лицар-розбійник і забере
нас у свій замок! Ні, боронь боже! Але
взагалі мушу признатися, що мені
хотілося б, навіть дуже хотілося б
пережити якусь невеличку пригоду в
цьому відлюдному романтичному лісі. Я
саме пригадала шекспірівське «Як вам
це сподобається», [344] яке мати так довго
не давала нам читати і яке нам урешті
прочитав Лотаріо. Ну що скажеш, адже ти
також залюбки побула б трішки Селією, а
я б стала твоєю вірною Розаліндою. А яку
роль ми дамо нашому таємничому
віртуозові?
- Ото ж бо й воно, - відповіла їй
князівна. - Чи повіриш, Юліє, що постать
того незнайомця, його чудна мова
сповнили моє серце жахом, самій мені
незрозумілим? Ще й досі я тремчу, всю
мене сковує якесь дивне й моторошне
водночас почуття. В найглибших,
найпотаємніших глибинах моєї душі
зринає невиразний спогад і даремно
силкується прибрати чіткі обриси. Я вже
десь бачила цього чоловіка, образ його
пов'язаний у моїй пам'яті з якоюсь
страхітливою подією, що зранила моє
серце... Може, то був тільки примарний
сон, що лишився в моїй пам'яті... Так чи
так, а той чоловік з дивними манерами й
плутаною мовою здається мені
небезпечною, таємничою істотою, яка,
може, хоче заманити нас у згубні
магічні кола.
- Що за химери! - вигукнула Юлія. - А мені
той чорний привид з гітарою швидше
нагадує мосьє Жака чи навіть
щиросердого Мантачку, філософія якого
не дуже далеко відбігає від дивних
висловлювань незнайомця. Але тепер нам
треба найперше врятувати бідолашний
інструмент, якого той варвар так
жорстоко пошпурив у кущі.
- Юліє, ради бога, що ти робиш? - крикнула
князівна. Проте Юлія, не зважаючи на
неї, кинулась у гущавину і за якусь
хвилину переможно вернулася звідти,
тримаючи в руках гітару, яку викинув
незнайомець.
Князівна переборола свій страх і
почала дуже уважно розглядати
інструмент, незвичайна форма якого вже
сама собою свідчила про його
старовинність, якби навіть її не
підтверджували дата й ім'я майстра, що
їх видно було на днищі крізь отвір у
деці. Там чорним по білому стояло: «Stefano
Pacini fee. Venet. 1532» (1).
(1) Зробив Стефано Пачіні у Венеції 1532
(італ.).
Юлія не втрималась, узяла акорд на
своїй прегарній знахідці і аж
злякалась, почувши, який сильний і
повний звук має той невеличкий
інструмент.
- О, чудово!.. Чудово! - вигукнула вона і,
не перестаючи грати, рушила доріжкою.
Але вона звикла, що гітара служить
тільки для акомпанементу співові, тому
невдовзі почала мимоволі співати.
Князівна мовчки йшла за нею. Та ось Юлія
урвала гру, і Гедвіга озвалася: [345]
- Співай, грай далі на цьому чарівному
інструменті, може, тобі пощастить
загнати назад у пекло тих лихих,
ворожих духів, що хочуть опанувати
мене.
- Тобі все на думці ті лихі духи, -
відповіла Юлія. - Вони нам і були чужі, і
будуть чужі. Але я співатиму й гратиму,
бо зроду не думала, що мені колись
трапиться інструмент, який би так
давався в руки і взагалі так лежав мені
до серця, як цей. Мені навіть здається,
що й голос мій під його акомпанемент
звучить багато краще, ніж звичайно.
Вона заспівала відому італійську
канцонету й захопилась різними
вишуканими мелізмами, карколомними
пасажами й каприччо, даючи волю
силі-силенній звуків, що таїлися в її
грудях.
Якщо князівну злякала перша поява
незнайомця, то Юлія просто закам'яніла,
коли, наміряючись звернути на іншу
стежку, раптом побачила його перед
собою.
Чужинець мав десь років тридцять. Він
був у чорному костюмі, пошитому за
останньою модою. В його вбранні ніхто б
не знайшов нічого особливого,
незвичайного, а проте він справляв
враження якогось дивного, не такого, як
усі. Вбрання те, хоч яке було ошатне,
здавалось трохи неохайним, не стільки
через недбальство незнайомця, скільки
через те, що йому довелося здолати шлях,
яким не ходять у такому одязі. Жилет на
ньому був розхристаний, краватка
розпущена, черевики так товсто вкриті
порохом, що крізь нього майже не
проглядали золоті пряжки, а
найсмішніше, що він відкотив ззаду, щоб
захистити потилицю від сонця, трикутну
шапочку, яку носять тільки під пахвою.
Мабуть, він пробирався крізь
найгустіші зарості парку, бо в його
густий чорний чуб набилося повно
чатиння. Мигцем позирнувши на князівну,
він звернув виразний, променистий
погляд своїх великих чорних очей на
Юлію. Від того вона ще дужче
збентежилась, і на очах у неї, як завжди
в таких випадках, виступили сльози.
- І ці небесні звуки, - озвався врешті
незнайомець лагідним, ніжним голосом, -
і ці небесні звуки уриваються при моїй
появі й тонуть у сльозах?
Князівна, намагаючись не піддатись
першому враженню, яке на неї справив
незнайомець, гордо глянула на нього і
майже гостро мовила:
- В кожному разі нас здивувала ваша
раптова поява, добродію! В таку пору в
князівському парку ніхто вже не
сподівається зустріти сторонніх. Я
князівна Гедвіга! [346]
Тільки-но князівна озвалася,
незнайомець миттю обернувся до неї і
глянув їй у вічі, але всього його наче
підмінили. Де й дівся сумний, тужливий
вираз, замість слідів глибокого
душевного хвилювання на обличчі
відбилась гірка іронія, а несамовита
посмішка, що скривила уста, надавала
йому майже блазенського вигляду.
Князівна затнулась, наче громом
уражена, вся спаленіла й опустила очі.
Незнайомець немов хотів щось сказати,
та тієї миті озвалась Юлія:
- Ну яка ж я дурна: злякалась і плачу,
немов мала бешкетниця, що її застукали,
коли вона ласувала варенням! Так,
добродію, я ласувала, і моїми ласощами
були чудові звуки вашої гітари. Отже, як
бачите, винні наша цікавість і гітара!
Ми чули, як мило ви розмовляли з нею, і
бачили також, як ви потім,
розгнівавшись, викинули її в кущі, аж
вона жалібно зойкнула. А інструмент же
такий гарний і милозвучний! Мені стало
так шкода його, що я не витерпіла й
кинулась по нього в зарості. Ну, а ви ж
знаєте нас, дівчат: я трохи бренькаю на
гітарі, і як вона мені потрапила до рук,
то я вже не могла її випустити. Пробачте
мені, добродію, і візьміть назад свій
інструмент.
І Юлія подала гітару незнайомцеві.
- Це, - сказав незнайомець, - інструмент
рідкісної милозвучності, ще з добрих
давніх часів, і тільки в моїх
незграбних руках... та що руки... що там
руки! Чарівний дух гармонії,
споріднений з цим дивовижним витвором
давнього майстра, живе і в моїх грудях,
але сповитий, не здатний розпростати
крила, а в вашій душі, панно, він ширяє
вгору, До осяйної небесної високості,
виграючи тисячами барв, немов
прекрасний метелик. О панно, коли ви
заспівали, вся палка любовна мука, весь
захват солодких мрій, надій і бажань
хвилями покотились по лісі і впали
живлющою росою в запахущі келихи
квіток і в груди соловейків, що слухали
вас! Візьміть цей інструмент - лише ви
володієте чарами, схованими в ньому!
- Але ж ви викинули його, - заперечила
Юлія, почервонівши.
- Це правда, - мовив незнайомець, рвучко
схопивши гітару й притиснувши її до
грудей. - Це правда, я викинув її і
приймаю назад освячену. Я більше ніколи
не випущу її зі своїх рук!
Зненацька обличчя незнайомця знов
обернулося в блазенську маску, і він
сказав високим різким голосом: [347]
- Правду казати, доля чи мій лихий демон
позбиткувалися з мене: цілком ex abrupto(1),
як кажуть латиняни та й інші шановні
люди, виставили мене перед ваші ясні
очі, вельмишановні дами! О боже,
ясновельможна князівно, зважтесь
оглянути мене з голови до п'ят. Моє
вбрання заспокоїть вас, бо ви
переконаєтесь, що я налаштувався до
важливого візиту. О, я саме надумав
зазирнути до Зіггартсвайлера й лишити
в цьому милому місті якщо не свою особу,
то принаймні свою візитну картку. О
господи! Хіба мені бракує світських
зв'язків, ясновельможна князівно? Хіба
гофмаршал вашого татуся не був моїм
близьким приятелем? Я певен, що якби він
побачив мене тут, то пригорнув би до
своїх атласних грудей і розчулено
сказав би, пригощаючи тютюном: «Тут ми
самі, любий, і я можу дати волю своєму
серцю і найприємнішим почуттям». Я б
отримав аудієнцію у вельможного
володаря, князя Іренея, і мене б
відрекомендували вам, о князівно!
Відрекомендували б так, що я -
закладаюся своїм найкращим вінком
септакордів проти ляпаса - здобув би
вашу прихильність! Та ба! На свою біду, я
мушу сам відрекомендовуватись вам тут,
у парку, в найгіршому місці, між качиним
ставком і жаб'ячою канавою! О боже, якби
я вмів хоч трішки чаклувати, якби я
тільки міг subito(2) перетворити оцю
шляхетну зубочистку, - він дістав
зубочистку з кишені жилета, - в
найошатнішого камергера з двору князя
Іренея, який узяв би мене за полу і
сказав: «Ясновельможна князівно, це
такий-то й такий-то!» Та ба! Che far, che dir!»(3)
Зласкавтесь, о князівно, о шановні дами
й панове! - На цьому слові незнайомець
уклякнув перед князівною і заспівав
хрипким голосом: «Ah pieta, pieta signora!»(4)
(1) Раптово (лат.).
(2) Зненацька (лат.).
(3) Нічого не вдієш і нічого не скажеш!
(Італ.)
(4) О зласкавтесь, синьйоро, зласкавтесь!
(Італ.)
Князівна схопила Юлію за руку й
кинулась навтіки, голосно вигукуючи:
- Це причинний, причинний, він вирвався
з божевільні! Перед самим замком їм
назустріч трапилась радниця Бенцон, і
вони, засапані від бігу, мало не
попадали перед нею додолу.
- Що сталося? Ради бога, що сталося, від
кого це ви втікаєте? - спитала радниця.
Князівна в нестямі ледве спромоглася
пробелькотіти кілька слів про те, що на
них напав якийсь божевільний. [348]
Юлія ж спокійно й розважно розповіла
про їхню пригоду й закінчила тим, що їй
незнайомець зовсім не здається
божевільним, він, мабуть, просто
дотепник і жартун, справді подібний до
мосьє Жака. Йому б якраз личила роль у
тій комедії в Арденському лісі.
Радниця Бенцон змусила її ще раз
розповісти все від початку,
допитуючись, яка в незнайомця була
хода, постава, жести, голос і так далі -
все, до найменших подробиць.
- Так, це він, - нарешті мовила вона, -
напевне він, не може бути таким хтось
інший.
- Хто він? Хто? - нетерпляче запитала
князівна.
- Заспокойтесь, люба Гедвіго, -
відповіла Бенцон, - ви дарма так бігли,
що вам аж дух забило, незнайомець, який
видався вам таким небезпечним, зовсім
не божевільний. У нього справді химерні
манери, і він дозволив собі негарний,
зухвалий жарт, а проте сподіваюся, що ви
ще помиритеся з ним.
- Ніколи, - вигукнула князівна, - ніколи я
не захочу бачити його, недоречного
блазня!
- Ох, Гедвіго, - засміялась Бенцон, - який
дух підказав вам слово «недоречний»!
Воно пасує до того, що сталося, набагато
більше, ніж ви, мабуть, гадаєте і
уявляєте собі!
- Я теж не розумію, - озвалась Юлія, - як
ти можеш так гніватись на нього, люба
Гедвіго! Навіть найбезглуздіші його
вчинки, його плутана мова дивували
мене, але зовсім не зачіпали.
- Добре тобі, - сказала князівна, і на
очах у неї виступили сльози, - добре
тобі, що ти можеш бути такою спокійною і
розважною, а моє серце крають глузи
тієї страшної людини! Бенцон, скажіть
же, хто це такий? Хто цей божевільний?
- Я все поясню вам у кількох словах, -
мовила Бенцон. - Коли я п'ять років тому
була в (М. п. д.) переконав мене, що в
чистій, глибокій душі поета живуть
також дитинні чесноти і співчуття до
злигоднів своїх ближніх.
Якась невиразна туга, що часто опановує
юних романтиків, коли в грудях у них
нуртують і борються високі думки, як
завжди під час духовного зросту,
змушувала мене шукати самотини. Мене
довго не вабили до себе ні дах, ні
горище, ні льох. Як той поет, що втішався
солодкими, ідилічними радощами в
хатині на березі дзюркітливого
струмка, повитого густою тінню
плакучих верб і берез, я також
віддавався своїм мріям, не вилазячи
з-під груби. Отак і вийшло, що я більше
не побачив Міни, своєї милої, плямистої
[349] матері. Рятували мене від мук
сумління й заспокоювали тільки науки.
О, яке то диво науки! Спасибі, щире
спасибі тому шляхетному чоловікові, що
винайшов їх! Наскільки прекрасніший,
наскільки корисніший цей винахід за
вигадку того плюгавого ченця, який
перший почав виготовляти порох,
смертельно відразний мені і за своєю
природою, і за своєю дією. Справедливо
вчинили нащадки, що покарали того
варвара, того пекельного Бертольда
особливою зневагою, бо ще й нині, коли
хочуть віддати належну шану якомусь
визначному вченому, скажімо,
історикові з широким світоглядом,
словом, людині непересічної освіти, то
кажуть: «Ну, цей пороху не видумає!»
У науку багатонадійній котячій молоді
не можу не згадати про те, що, коли мене
тягло вчитись, я з заплющеними очима
кидався до бібліотеки свого господаря,
хапав кігтями першу-ліпшу книжку,
витягав її і прочитував, хоч би якого
вона була змісту. Завдяки цьому
методові навчання мій розум набув
такої гнучкості і всеосяжності, а
знання - такого багатства, блиску і
строкатості, що нащадки
захоплюватимуться мною. Я не
перераховуватиму книжок, які поглинув
у ту пору поетичної туги, - почасти тому,
що сподіваюся знайти для цього
відповідніше місце, а почасти тому, що
вже забув їхні назви, а це, знову ж, тому,
що переважно я не читав назв, отже, й не
знав їх. Думаю, що кожен задовольниться
таким поясненням і не звинуватить мене
в легковажному ставленні до
бібліографії.
Мене чекали нові випробування.
Одного разу, коли мій господар
заглибився в розгорнутий перед ним
товстий фоліант, а я прилаштувався біля
нього під столом на аркуші найкращого
александрійського паперу,
вправляючись у грецькому письмі, яке,
на мою думку, легше давалось моїй лапі,
до кімнати швидко зайшов один молодик,
знайомий мого господаря. Я вже не раз
бачив його, він ставився до мене з
прихильністю, ба навіть із тією
приємною шанобою, яку й належить
виявляти до видатного таланту й
визнаного генія. Привітавшися з
господарем, він не тільки казав мені:
«Добрий день, котику!» - ай щоразу чухав
мене за вухами й ласкаво гладив по
спині. У цій його поведінці я вбачав
щире заохочення: він спонукав мене ше
сміливіше показувати світові блиск
моїх талантів.
Але того дня все вийшло інакше.
А сталося ось що. Слідом за молодиком,
чого ще ніколи не бувало, в двері
вскочила якась чорна кучерява почвара
з [350] палючими очима і, помітивши мене,
кинулась просто в мій бік. Мене охопив
невимовний жах, одним стрибком я
опинився на столі свого господаря, а
коли та почвара зі страхітливим гуком і
собі скочила на стіл - з переляку й
розпачу щосили занявчав. Боячись за
мене, мій добрий господар узяв мене на
руки й сховав під свій халат. Та молодик
сказав:
- Не хвилюйтесь, любий майстре Абрагаме.
Мій пудель не скривдить жодного кота,
він лише хоче погратися. Пустіть Мура
додолу, вам буде цікаво дивитися, як
вони будуть знайомитись - мій пудель і
ваш кіт.
Господар і справді хотів пустити мене
додолу, проте я міцно вчепився в нього й
жалібно занявчав, чим принаймні
домігся того, що господар, знов сідаючи,
залишив мені місце біля себе на
стільці.
Господарева оборона додала мені
сміливості, і я, сівши на задні лапи та
обвившись хвостом, прибрав гідної
постави, шляхетна гордість якої мала
викликати пошану у мого гаданого
чорного супротивника. Пудель умостився
на підлозі переді мною, втупив у мене
очі і звернувся до мене з уриваними
словами, яких я, проте, не зрозумів.
Поступово страх мій минув, а коли я
цілком заспокоївся, то помітив, що в
погляді пуделя світиться тільки
добродушність і чесність. Я несамохіть
почав легенько ворушити хвостом,
показуючи цим, що схильний довіряти
пуделеві, і він відразу ж
якнайприязніше заметляв своїм
куценьким хвостиком.
О, моє серце прихилилось до нього, наші
душі були співзвучні! «Як сталося, -
спитав я сам себе, - як сталося, що
незвична поведінка цього незнайомця
нагнала на тебе такого смертельного
жаху? Хіба ці стрибки, цей гавкіт, ця
шалена біганина і підвивання - не
ознака сили й любові до вільного,
радісного життя запального і жвавого
юнака? О, які доброчесні, шляхетні
пуделячі почуття живуть у цих кошлатих
чорних грудях!» Підбадьорений такими
думками, я вирішив зробити перший крок
до ближчого, тіснішого злиття наших душ
і злізти зі стільця додолу.
Не встиг я підвестися й потягтись, як
пудель почав гасати по кімнаті, голосно
гавкаючи. О чудовий вияв переповненого
життєвою снагою серця! Мені вже не було
чого боятися. Я негайно зіскочив додолу
і чемно, тихою ходою наблизився до
свого нового товариша. Ми почали ту
церемонію, яка мовою символіки означає
ближче знайомство споріднених душ,
укладення спілки, зумовленої
внутрішнім потягом, і яку короткозорий
блюзнір зве буденним, простацьким [351]
словом «обнюхування». Мій чорний
приятель виявив бажання скуштувати
курячих кісточок, які лежали в моїй
мисочці. Я, скільки міг, давав йому
взнаки, що світська вихованість і
чемність зобов'язують мене ставитись
до нього як до гостя. Я тільки збоку
дивився, як він з дивовижним апетитом
трощив кісточки. Але все-таки добре, що
я приховав надалі під своєю постіллю
шматок печеної рибини. Коли він попоїв,
ми завели веселу гру і врешті так
припали до серця один одному, що почали
обійматися, міцно вчепившись один в
одного лапами, кілька разів
перекинулись і заприсягайся бути
довіку вірними й щирими приятелями.
Не знаю, що могло бути смішного в цій
зустрічі двох прекрасних душ, у цьому
взаємному пізнаванні щиросердих
юнаків, але чомусь обидва свідки цієї
зустрічі - і мій господар, і той молодик
- реготали на весь голос, хоч як мені це
не подобалося.
Нове знайомство справило на мене таке
глибоке враження, що в мене скрізь, на
осонні і в затінку, на даху і під грубою,
була одна думка, одна згадка, одна мрія,
одне почуття: пудель, пудель, пудель.
Тому переді мною у найяскравіших
барвах постала внутрішня суть
пуделянства, і завдяки цьому раптовому
осяянню з'явився на світ глибокий твір,
про який я вже згадував, а саме: «Думка й
чуття, або Кіт і Пес». У ньому я висунув
твердження, що звичаї, побут і мова обох
родів глибоко зумовлені притаманними
їм властивостями, а проте обидва вони -
лише різні промені, відбиті однією
призмою. Особливо вдалось мені
осягнути природу мови й довести, що
вона - тільки символічний вияв у формі
звуків природного принципу, з чого
випливає, що може бути лише одна мова,
отже, і котяча мова, і собача в
особливій формі пуделійської говірки -
відгалуження одного дерева, тому
наділені високим розумом кіт і пудель
можуть легко порозумітися. Щоб добре
пояснити своє твердження, я навів
чимало прикладів з обох мов,
наголошуючи на спільності коренів,
як-от: дзяв - няв, гав, гау - вав, вау, гурр
- мурр і т. д.
Закінчивши свою книжку, я відчув
непереборне бажання грунтовно вивчити
пуделійську мову, чого й досяг завдяки
своєму новому приятелеві пуделю Понто,
хоч не без деяких зусиль, бо
пуделійська мова для нас, котів, важка.
А втім, геній з усім упорається, хоч
саме такої геніальності не визнає один
відомий людський письменник, який
запевняє, буцімто для того, щоб
говорити чужою мовою з усіма
[352]особливостями вимови, властивими
тому народові, треба неодмінно бути ще
й трохи блазнем. Щоправда, мій господар
теж дотримувався такої думки, казав, що
чужу мову знає лише той, хто опанував її
науково, а не хто цвенькає нею, - так він
називав уміння говорити чужою мовою
про все й ні про що. Він заходив навіть
так далеко, що твердив, ніби французька
мова наших придворних дам і кавалерів -
своєрідна хвороба, яка, мов напади
каталепсії, має страхітливі симптоми. Я
чув, як він висловлював цю абсурдну
думку перед самим гофмаршалом князя.
- Зробіть мені таку ласку, - казав
майстер Абрагам, - зробіть мені ласку,
ваша вельможність, постежте за са іим
собою. Адже ж небо обдарувало вас
досконалим, повнозвучним голосовим
органом, та коли ви вдаєтесь до
французької, то раптом починаєте
сичати, шепелявити, гаркавити, до того ж
ваше приємне обличчя страхітливо
кривиться, дивні конвульсії псують
навіть ваші гарні, поважні, величні
манери. Що ж це може означати, як не те,
що всередині у вас загніздився й
починає ворушитися кобольд фатальної
хвороби?
Гофмаршал тоді дуже сміявся, і справді,
гіпотеза майстра Абрагама про
захворювання чужими мовами хоч у кого
викликала б сміх.
Один мудрий учений в котрійсь із своїх
книжок радить тим, хто хоче швидко
опанувати чужу мову, думати тією мовою.
Чудова порада, проте вона ховає в собі
певну небезпеку. Зокрема, я дуже швидко
привчив себе думати по-пуделійському,
але так заглибився в пуделячі думки, що
майже відвик від рідної мови й сам не
розумів, що я думаю. Ці незрозумілі
думки я здебільшого записував і склав
із них збірку під назвою «Акантове
листя». Я вражений глибиною тих
висловів, хоч і досі їх не розумію.
Гадаю, що цих коротких нарисів з
історії моїх юнацьких місяців цілком
досить, щоб читач склав собі чітке
уявлення, що я собою являю і як став тим,
чим є.
Та все ж я не можу розлучитись з
квітучою порою свого прекрасного,
багатого на події життя, не згадавши ще
про один випадок, який до певної міри
ознаймував перехід до років зрілості.
Котяча молодь довідається з моєї