Вибране - 02

— А так! були в наш час рубаки, Не те, що
нинішні вояки: Богатирі, не ви!
Погана їм припала доля:
Лиш деякі вернули з поля...
Не будь на те Господня воля,
Не віддали б Москви.
Ми довго мовчки відступали. Було
досадно, бою ждали.
Бурчали старики:
«Це що ж! на зимові квартири? Невже ж не
сміють командири Чужі пошматувать
мундири
Об росіян штики?»
І от знайшли рівнину в полі:
Тут погуляємо на волі!
Поставили редут.
Ану, солдати, пильнувати!
Лиш ранок осіяв гармати І ліс, немовби
синюватий, — Французи тут як тут.
В жерло заряд забив я туго І думав:
почастую друга!
Чекай-но, брат мусью:
Ти не хитруй, ставай до бою; Уже ж ми
згрудимся стіною! Захистимо тут
головою Вітчизну ми свою!
І день, і другий ми стріляли,
А толк який? два дні втеряли.
На третій, звісна річ,
Усюди тільки й чути речі:
«Пора добутись до картечі!»
І от на поле колотнечі Упала темна ніч.
Я край лафета ліг заснути.
Було аж до світанку чути,
Як веселивсь француз.
Мовчав у нас бівак відкритий:
Хто чистив ківер, весь побитий,
Хто штик гострив, бурчав, сердитий,
Кусав свій довгий вус.
Та тільки небо зчервоніло,
Як все навкруг загомоніло,
За строєм блиснув стрій. Полковник наш
родився хватом: Слуга царю, отець
солдатам...
Та жалко: скошений булатом,
Він спить в землі сирій.
Він мовив, блиснувши очами: «Брати! Чи
не Москва за нами?
Умрімо ж за Москву,
Як наші кревні помирали!»
І ми померти обіцяли,
Ми Бородінську не зламали Присягу
бойову!
Ну ж був деньок! Крізь дим летючий
Французи рушили, мов тучі,
І всі на наш редут.
Улани з пишними значками, Драгуни з
кінськими хвостами,
Всі промайнули перед нами,.
Всі побували тут.
Таких боїв не знати нині!
Знамена маяли, мов тіні,
В диму огонь мигтів,
Дзвенів булат, картеч вищала,
Колоть рука вже сил не мала,
Літати ядрам заважала Гора кривавих
тіл.
В той день дізнався ворог клятий, Що
значить руський бій завзятий.
Наш рукопашний бій!..
Земля тряслась — мов наші груди,
Змішались в купу коні, люди;
За залпом залп і гуркіт всюди —
Все в рев злилось грізний...
Вже й смеркло. Кожен знов готовий На
ранок бій почати новий,
Щоб зайд як слід провчить...
Та тут забили в барабани —
І відступили бусурмани!
Тоді лічить ми стали рани, Товаришів
лічить.
Це так, були в наш час солдати, Могутні,
браві, що й казати: Богатирі — не ви.
Погана їх спіткала доля:
Лиш деякі вернулись з поля...
Коли б на те не божа воля,
Не віддали б Москви.
1837
СМЕРТЬ ПОЕТА
Відплати, владарю, відплати!
Впаду до ніг твоїх:
Будь справедливим, покарай убивцю, Щоб
кара та в майбутнього віки Твій правий
суд нащадкам показала, Щоб бачили
злочинці приклад в ній.
Погиб поет, невільник честі, Замовк,
омовлений, навік. Жадобу мсти не в силі
знести, З свинцем у грудях він поник.
Дрібних образ, ганьби і гніту Не
стерпів він; устав один —
Устав супроти думки світу,
Як і раніш... і вбитий він!
Убитий... що тепер ридання,
І зайвий хор пустих похвал,
І жалюгідні виправдання?
Кінець приречений настав.
А чи не ви то спершу гнали Його
сміливий, вільний дар І для забави
роздували У серці схований пожар?
Ну що ж? радійте... біль шалений Він
витерпіти сил не мав:
Погас, мов світоч, дивний геній,
Вінок божественний зав’яв.
Байдужий вбивця не схитнеться;
Нема рятунку; звів курка,
Порожнє серце рівно б’ється,
З пістолем не здригне рука...
Чи ж диво?.. З далини чужої До нас, як
сотні втікачів,
На влови щастя і чинів Прибивсь він,
примха злої долі.
Глумивсь він, дерзко зневажав Наш
звичай, мову, честь і право.
Не пощадив він нашу славу,
Не зрозумів у мить криваву,
На кого руку він знімав!
І вбитий він — не встать з могили, —
Як той співець незнаний, але милий,
Здобича ревнощів глухих,
Що смерть прийняв, як він, з нещадних
рук лихих, Що ним оспіваний з безмір’ям
сили.
Чому від мирних втіх і друзів
простодушних Він в світ оцей ступив
завидливий, задушний Для серця
вільного і вогняних чуттів?
Чому він руку дав наклепникам
зрадливим, Чом ласкам і словам повірив
їх брехливим, Він, що людей з дитинства
зрозумів?..
Зняли вінок вони — й новий вінець
терновий, Повитий лаврами, на нього
надягли,
Та ж сховані шипи до крові Чоло
безсмертне протяли.
Отруєно йому життя останні хвилі
Підступним шепотом обмовників тупих,
І він у смерть поніс жадання мсти
безсилі І гіркоту надій, оманних,
потайних... Замовкли співи чудотворні,
Повік вони не задзвенять;
Лежить співець у пітьмі чорній,
І на устах його печать.
А ви, лихі нащадки знаті —
Іучною підлістю уславлених батьків,
П ’ятою рабською що топчете, пихаті,
Уламки долею покривджених родів!
Жадібним натовпом посталі коло трона.
Ви, Слави, Генія і Вільності кати!
Сховались ви під захистом закона,
Суд перед вами й правда — все тремти! Та
єсть, єсть божий суд, розпусники неситі!
Єсть грізний судія; він жде;
Його на злото не купити,
Він знає все вперед — і всюди вас найде!
Даремно вам тоді злословити й дурити.
Ні, це вам не поможе знов.
І кров’ю чорною своєю вам не змити
Поета праведную кров!
ГІЛКА ПАЛЕСТИНИ
Повідай, гілко Палестини,
Де ти росла, де ти цвіла,
Яких горбів або долини Колись окрасою
була?
Чи коло світлих вод Йордана Тебе
промінням схід плекав, Чи вітер серед
гір Лівана Тебе сердито колихав?
Чи то молитву промовляли, Співали пісню
давнини,
Коли твої листи сплітали Соліма біднії
сини?
І чи жива та пальма нині?
Чи під глави своєї тінь Вона й тепер
серед пустині Мандрівця манить в
гарячінь?
Чи то в розлуці безвідрадно Вона
зів’яла, як і ти,
І дольній прах лягає жадно На зжовклі,
висохлі листи...
Скажи: побожною рукою Хто в край оцей
тебе заніс? Тужив він часто над тобою?
Несеш ти слід пекучих сліз?
Чи в божій раті світлий воїн Він із
безхмарним був чолом, Як ти, небес ясних
достоїн Перед людьми і божеством?..
Всяк час бережена незримо, Ти перед
образом святим Стоїш, о віть Єрусалима,
Святині вірним вартовим.
Прозора сутінь, блиск лампади, Кіот і
хрест, символ святий... Все повне миру і
відради У цій обителі німій.
1837
В’ЯЗЕНЬ
Одчиніть мені в’язницю, Дайте знову
сяйво дня, Чорнооку чарівницю.
Чорногривого коня!
Я красуню молодую Спершу палко поцілую,
Потім скочу на коня,
В степ подамся навмання.
Та тюрма моя висока.
Двері з засувом важким І далеко
чорноока В пишнім теремі своїм. Добрий
кінь в зеленім полі Без узди, по вільній
волі, Мчить, басує сам один, Тільки
вітер навздогін...
Самота — нема розради; Стіни голі,
вогкий діл. Промінь тьмяної лампади
Помира в кутку без сил. Тільки чути: за
стіною Звучномірною ходою Ходить в
темряві німій Мовчазливий вартовий.
СУСІД
Хто б ти не був, смутний сусіде мій.
Люблю тебе, як друга юних мрій, Товаришу
мій у в’язниці,
Хоч долі вирок нас і розлучив,
Тепер — камінним муром розділив.
Надалі — млою таємниці.
Як сяєво вечірньої зорі,
Рум’яно догоряючи вгорі,
Привіт мені свій посилає;
І, спершись на рушницю вартовий,
Спогадуючи вік свій молодий У мріях,
стоячи, дрімає;
Тоді, чолом припавши до стіни,
Я слухаю, як, ніби з далини,
Пісні твої об камінь б’ються.
Про що вони? — не знаю, тільки мук В них
відголос, і вряд по звуку звук,
Мов сльози, тихо ллються, ллються.
І давніх літ надії та любов У серці в
мене оживають знов,
І думи, ніби птиці, в’ються,
І палить пристрасть віддихи грудей,
І кров кипить — і сльози із очей,
Як звуки ті, все ллються, ллються.
1837
* * *
Коли хвилюється злотоколоса нива,
І свіжий ліс шумить під леготом
дзвінким, І стигне у саду малинобарвна
слива Між листям тінявим, зеленим і
тугим;
Коли в росі, подібній до намиста,
В рум’яні вечори чи в ранки осяйні
Із-під куща конвалія пашиста Привітно
уклоняється мені;
Коли струмок бринить в зеленій чащі яру
І, думці даючи щасливих дар хвилин,
Слова шепоче, виповнені чару,
Про мирний край, де народився він —
Тоді смиряється в душі моїй тривога,
Тоді розходяться всі зморшки на чолі,
І щастя можу я збагнути на землі,
І в небесах я бачу Бога!
1837
* * *
Ніхто слова мої не вчує... я один.
Зачервонілося по всьому небокраю,
На захід хмари йдуть... Палає мій камін
Із тріском. Я сиджу, про майбуття гадаю.
І пропливає днів моїх юрба,
Одноманітних днів, — від того і журба,
І я, збентежений, між них дарма шукаю
День хоч один, який відзначила б судьба.
1837
* * *
Ми розійшлись, та образ твій На грудях я
своїх таю;
Мов тінь бліда найкращих мрій,
Він душу радує мою.
І відданий новим чуттям,
Я розлюбить не міг, повір:
Так храм покинутий — все храм,
Все бог — повалений кумир.
Минуле — сумно пригадати,
В майбутнє — з острахом дивлюсь, Мов
той засуджений до страти, Самотньо
згинути боюсь.
Чи вісник щастя зазоріє,
Життя призначення відкрив,
Мету і пристрастей і мрій,
Повіда, що хотілось Богу,
Чом гірко перетяв дорогу Надіям в
юності моїй!
Землі віддав я дань — відплату Любові,
мрій, добра і зла,
Мені б нове життя почати.
Мовчу і жду... Пора прийшла...
Я брата в світі не залишу;
І холодом і тьмою дише Душа, стомившись
від життя;
Мов плід, що впав завчасно долі, Вона
зів’яла в бурях долі,
Убита спекою буття!
1837
* * *
Не хочу я, щоб світ цей знав Життя мого
таємну повість;
Як я любив, за що страждав, — Тому суддя
лиш Бог та совість!..
Звітує серце тільки їм, .
До них моління і благання,
Хай буду скараний я тим,
Хто винайшов мої страждання;
Душі високої — дрібні Людські докори
не печалять,
Хай з моря хвилі б’ють шумні —
Гранітний бескид не повалять;
Його чоло поміж хмарин,
Він — двох стихій смутний сусіда. Крім
грому й бур, нікому він Своєї думи не
повіда.
1837
* * *
Не смійся, що живу з пророчою журбою;
Я знав: удар судьби мене не обійде,
Я знав, що голова, цілована тобою,
З твоїх грудей на плаху попаде;
Я говорив тобі: ні щастя, ані слави Я в
світі не знайду; настане день кривавий,
І усмішка лукавих ворогів Ілузливо
очорнить мій геній недоквітлий,
І я загину без слідів Страждань і мрій
про небо світле.
Та я без ляку жду, коли прийде кінець.
Я світ новий побачити готовий;
Нехай юрба розтопче мій вінець —
Вінець співця, вінець терновий!..
Нехай! я ним не дорожив.
1837
* * *
Голос почую твій Чистий і лагідний, —
Мов пташка в клітці Серце підстрибує;
Очі ясні твої Я стріну замислені — Душа
їм назустріч Із грудей проситься.
І якось весело,
І хочеться плакать,
І так на шию б я До тебе й кинувся.
Емаллю голубою сяє
Небесний погляд твій,
Мов поцілунок, завмирає Твій голос
молодий;
За погляд твій, за звук розмови Віддав
би все стократ,
І красня битв оддать готовий, —
Грузинський мій булат;
Він, часом, солодко блискоче Й так
солодко дзвенить,
Що, вчувши те, душа тріпоче,
І в серці кров кипить.
Та не втіша відтоді бранний,
Бентежний дзвін мечів,
Як голос я почув коханий І милий погляд
стрів.
1837
КИНДЖАЛ
Люблю тебе, ясний кинджале мій,
Холодний друже мій булатний.
Задумливий грузин кував тебе на бій,
Черкес тебе гострив на подвиг ратний.
Тебе мені рука лілейна піднесла В знак
пам’яті в хвилину розставання,
І вперше по тобі не кров терпка текла,
Але ясна сльоза — цей самоцвіт
страждання.
І чорні очі вмить, спинившись на мені,
Тоді такі смутні й таємні стали;
Мов сталь твоя на трепетнім огні,
То враз тьмяніли, то блищали.
Супутник мій ти скрізь, кохання дар
німий, І мав мандрівник із тебе приклад
брати;
Так, не змінюся я, і буду я твердий,
Як ти, як ти, залізний брате!
1837
* * *
На північ ідучи з походу Із теплих і
чужих країн,
Тобі, Казбек, володар сходу,
Приніс, мандрівець, я уклін.
Чалмою білою з праднини Повито лоб
похмурий твій,
І гомін гордої людини Твій не порушить
супокій.
Та серця тихого моління Нехай би скелі
віднесли В твої надхмарні володіння,
До храму вічного Алли.
Молю, хай зійде день погожий В палючий
діл, де шлях курить,
Щоб, лігши на камінне ложе,
В пустелі міг я відпочить.
Молю, щоб буря не застала,
Йдучи в наряді бойовім,
Мене в ущелині Дар’яла З конем
натомленим моїм.
Та єсть іще одне бажання!
Боюсь сказать! — душа в огні!
Що, коли я від дня вигнання Забутий в
рідній стороні?
Чи там знайду я знов обійми?
Чи стріну, як колись, привіт?
Чи радо коло дружнє прийме Страждальця
після довгих літ?
А чи поміж могил холодних Я наступлю на
рідний прах Тих, добрих, чулих,
благородних,
З якими в юних знавсь літах?
О, коли так! нехай загину, —
Казбек, засип мене мерщій,
І без жалю під хуртовину Мій прах в
ущелині розвій!
1837
ДУМА
Печально я дивлюсь на наше покоління!
Порожнє жде його чи темне майбуття.
Під темним тягарем зневіри й розуміння
Без дії відцвіте його життя.
Багаті ми, ще тільки із колиски,
Спізнілим розумом і вадами батьків,
І томить нас життя, немов кайданів
стиски, Немов бенкет у ворогів.
До зла й добра ганебно ми байдужі,
Ми рано в’янемо, не знавши боротьби,
Перед погрозами — мов малюки недужі,
І перед владою — затуркані раби.
Так бідний овоч, завчасу дозрілий,
Ні ока, ні смаку не тішачи у нас,
Між квітами висить, чужак осиротілий,
І час їх розцвіту — його падіння час!
В безплідній мудрості ми розум
засушили, Ганебно криючи від друзів і
братів Надії молоді і благородні сили,
Що глум зневіри холодом побив.
Лише торкнувшися до чаші насолоди, її
ми в юності вже розлили,
І, щастя боячись, немов тяжкої шкоди,
Його найкращий сік ми геть спили.
Ні сни поезії, ані мистецтва мрії
Солодким захватом не палять серця нам,
І рештка почуттів у грудях марно тліє,
Мов скарб занедбаний, мов запустілий
храм. Ми й ненавидимо, і любим
випадково,
Без жертв марнуючи і гнів свій, і любов,
І холод у душі панує в нас зимовий.
Коли вогнем палає кров.
І предків нам нудні утіхи та забави,
Дитяча і скупа дрібна розпуста їх,
І до труни йдемо без щастя ми і слави.
Безсилий затаївши сміх.
В пустелю забуття похмурою юрбою
Пройдем по світу ми без шуму і сліда,
Не кинувши вікам ні думки осяйної,
Ні генієм зігрітого труда.
І прах наш, з вироком судці й
громадянина, Нащадок оганьбить
презирством без кінця, Скорботним
насміхом ошуканого сина Із
марнотратника-отця.
1838
ПОЕТ
Сіяє мій кинджал в оздобі золотій,
Клинок надійний без догани,
Зберігши давню міць і гарт високий
свій,
У спадок ратним сходом даний.
Він в горах вершнику служив багато літ,
Не знав він плати за послугу;
На грудях не один страшний лишив він
слід І не одну прорвав кольчугу.
Забави він ділив слухняніш за раба,
Дзвенів у відповідь образам;
В той час була б йому багата ця різьба
Ганебною й чужою разом.
Його за Тереком колись на трупі взяв
Козак відважний із станиці.
І довго потім він закинутий лежав
В вірменській похідній крамниці.
Та піховок тепер, побитих на війні,
Не має друг героя бідний:
Мов цяцька золота, блищить він на стіні,
Такий безславний і безшкідний!
Ніхто вже звиклою рукою в цій порі Його
не чистить, не плекає,
І напису на нім уранці на зорі Ніхто в
молитві не читає.
В розпещений наш вік, поете, чи не так І
ти вже не в колишній шані,
Змінив на злото власть, перед якою вояк
Схиляв своє чоло в зачаруванні?
Було розмірний звук твоїх могутніх
слів Запалював бійця для битви;
Потрібний він юрбі, як келих для медів.
Як фіміам під час молитви.
Літав над світом вірш, неначе дух ясний,
І, відгук марень благородних,
Звучав, немов той дзвін на вежі вічовій
Під час торжеств і бід народних.
Та мови простої нудний нам гордий спів,
Нас тішать блищики й омана;
Немов стара краса, наш світ себе
привчив Хрвати зморшки під рум’яна.
Чи ти прокинешся, осміяний пророк!
Чи вже для помсти у двобою Tto з піхов
золотих не вирвеш свій клинок,
-» Укритий весь зневаги ржою?..
1838
НЕ ВІР СОБІ
- . Que nous font apres tout les vulgaires abois
De tous ces charlatans qui donnent de la vois, Les marchands de pathos
et les faiseuis
d’emphase
Et tous les baladins qui dansent sur la phrase?
A. Barbier1
He вір, не вір собі, поете молодий,
Натхнення бійся, як недуги...
Це — хвора маячня в душі твоїй палкій,
Буяння мислі без потуги.
То не дари небес: то кров твоя кипить,
То надмір сили життьової...
Себе в виру турбот наважся спопелить,
Розлий отруєні напої!
Чи трапиться тобі у заповітну мить
Знайти в душі, давно безмовній,
Те чисте джерело, що б’ється і шумить У
простоті солодкій, повній, —
Не дослухай його, не вір ти звукам тим,
Нехай летять вони забуті:
Рядком розміреним і словом крижаним Ти
не розкриєш нам їх суті.
Чи туга зарида в душевній глибині,
Чи пристрасть зашумить грозою, —
Ти до людей не йди на грища їх гучні З
шаленицею запальною.
Не принижай себе. Соромся торгувать То
гнівом, то слухняним сумом,
І гній душевних ран гордливо
виставлять На дивування недоумам.
Навіщо знати нам, чи ти страждав, чи ні,
І що твої нам хвилювання,
Що давніх, юних літ надії навісні І
розуму гіркі визнання?
Поглянь: святкуючи, юрба людська іде
Своїми звичними шляхами;
Турботи і сліда не вгледиш ти ніде,
Очей, затьмарених сльозами.
А ти подумай лиш: чи є з них хоч один,
Тяжким ударом не підтятий,
Хто не дійшов із них завчасно до сивин
Без злочину чи без утрати?
Повір: для них смішний твій плач і жар в
очах, Твій спів з докором монотонним.
Мов трагік той, актор з рум’янцем на
щоках, Що потряса мечем картонним.
1839
ТРИ ПАЛЬМИ
Східній переказ
В піщаних степах аравійських колись
Три пальми високі й стрункі розрослись.
Між них джерело із-під ґрунту скупого
Текло, ніби хвиля із срібла дзвінкого,
Бережене тінню зелених листків Від
лютого сонця й летючих пісків.
Так рік непомітно минув не один;
Та жоден мандрівник з далеких сторін
Жаркими грудьми не схилявсь до вологи
Уста відсвіжити, засмаглі з дороги,
І стали вже сохнуть у спеці тяжкій І
листя розкішне, й потік голосний.
І стали три пальми до Бога волать:
«Навіщо зросли ми? Щоб тут зав’ядать?
Даремно в пустелі росли і цвіли ми,
Під сонцем пекучим, нікому незримі,
Ні разу не втішивши погляд людський...
Неправий, о небо, твій вирок святий!»
І тільки замовкли — в просторі яснім
Пісок закрутився стовпом золотим,
Дзвінків залунали незладжені звуки,
Пістрявою грою замаяли в’юки,
З’явились верблюди. Хитались вони В
грузькому піску, як у морі човни.
Моталися в них між зибучих горбів
Мережані поли похідних шатрів; їх руки
смагляві щораз підіймали,
І чорнії очі відтіль виглядали,
І, стан нахиливши вперед свій стрункий,
Коня гарячив бедуїн молодий.
І кінь вороний його ставма ставав І
барсом пораненим раптом стрибав;
І білого одягу складки красиві Спадали
фарису на плечі рухливі;
І з криком, і з свистом він мчав по
піску, Свій спис підкидав і ловив на
скаку.
Із шумом підходить до пальм караван,
Веселий в їх тіні розкинувся стан.
Наповнились глеки дзвониеті водою;
Киваючи гордо гостям головою, їх пальми
вітають, як друзів своїх,
І радий струмок, напуваючи їх.
Та тільки-но присмерк на землю упав,
Сокири по кореню гук залунав,
І впали століть вихованці високі!
Одежу з них діти зірвали жорстокі,
Порубано потім тіла їх ставні І палено
довго на хижім вогні.
Коли ж на світанку розвіявсь туман,
У путь свою далі пішов караван,
І попіл зостався в пустелі безводній,
Де вчора дерева цвіли благородні,
І сонце спалило останній їх прах,
І вітер розніс його в жовтих степах.
І нині все дике й порожнє кругом,
Не шепчеться листя з шумливим струмком:
Даремно в пророка він тіні благає,
Його лиш гарячий пісок засипає,
Та коршак чубатий в безлюдді німім Клює
свою здобич криваву над ним.
1839
МОЛИТВА
Коли стомлюсь од битви я, Знеможусь в
боротьбі.
Звертаюся з молитвою До неба я в журбі.
Душа мов має крилами,
Весняно розцвіта,
Сповняє серце силами Мені молитва та.
Печаль гірка розвіється, Думки
спливуть ясні,
І плачеться, і мріється І легко так
мені..
1839
ДАРИ ТЕРЕКУ
Терек виє в злобі хмурій Між бескетів
кам’яних,
Плач його — мов голос бурі, Ринуть
бризки сліз дрібних. Та міняється
лукаво У степах він мимохіть
І, всміхаючись ласкаво, Морю Каспію
дзюрчить:
«Розступись, дідусю сивий, Місце дай
моїм валам! Погуляв я, бунтівливий.
Супокою прагну й сам!
При Казбеку верховині Я від хмар життя
узнав І перечити людині Цілий вік би я
бажав.
Зруйнував Дар’ял я рідний Для твоїх
синів-орлів І приніс, як дар їм гідний,
Безліч сірих валунів».
Та, схилившися на берег, Каспій стих,
немовби спить, І ласкаво знову Терек В
ухо сивому дзюрчить:
«В мене є тобі гостинець, Ще й гостинець
он який!
З поля битви кабардинець,
Кабардинець молодий.
Він у панцирі чудовім,
В налокітниках стальних,
Що святим з корана словом Сяє золото на
них.
Він нахмурив чорні брови,
А на вусах, як рубін, Непокірливої крові
Вогняний запікся плин;
В оці щирім затаївся Благородний отчий
гнів;
На потилиці завився Чуб, як звичай
повелів».
Та, схилившися на берег, Каспій древній
все мовчить;
І в тривозі буйний Терек Знов
закрадливо шумить:
«Слухай, діду: дар безцінний! Більш нема
таких дарів!
Я до цього дня й години Від усіх його
таїв.
Труп козачки молодої Я примчу, лише
поклич,
З яснорусою косою З блідосмаглим
шовком пліч. У журбі лице туманне,
Ніжний погляд тихо спить. Кров з
малесенької рани Перса білі червонить.
По красуні-молодиці Не вдається в сум
тяжкий Лиш один у всій станиці
Козаченько гребенський Осідлав він
вороного І між гір, в нічнім бою,
На кинджал чеченця злого Зложить
голову свою».
Замовчав — і над водою Мов лілея
розцвіла:
То з розмитою косою Біла втоплена
сплила.
І в могутнім пориванні Звівся Каспій,
як колись,
І вологою жадання Сині очі пойнялись.
Він устав у повній силі,
Звеселивши береги,
І прийняв набіглі хвилі З грізним
рокотом жаги.
1839
* * *
Як часто у юрбі строкатій, гомінкій,
Коли при сяйві свіч, немов крізь сон
який,
Під танці й музику невпинну,
Під дикі шепоти заучених розмов,
Мелькають образи людей бездушних знов,
В пристойну прибраних личину;
Коли торкаються холодних рук моїх З
недбальством сміливим принадниць
городсысих Давно безтрепетні вже руки,
—
Пірнувши зовні весь в їх блиск і суєту,
Плекаю мрію я тоді в душі святу,
Загиблих років чисті звуки.
Коли ж удасться десь хоч би на мить мені
Забутись, — пам’яттю в старі недавні
дні Лечу, мов вільна, вільна птиця;
І бачу я себе знов хлопчиком малим,
І рідне все кругом: високий панський
дім,
І сад, і кинута теплиця;
Дрімає сонний став в зеленій гущині,
А за ставком село димить, — і вдалині
Встають тумани над полями.
В алею темну я вступаю: крізь гілки Ллє
вечір промінь свій, і золоті листки Там
шелестять попід ногами.
І душу дивний сум поймає знов мою:
Про неї мрію я, і плачу, і люблю.
Люблю я сам своє видіння
З очима, повними небесного вогню,
З рожевим усміхом, немов новому дню З-за
гаю сонце шле проміння.
Так царства дивного могутній володар —
Сидів я довго сам серед своїх примар,
І пам’ять їх жива і нині Під бурею
тяжких думок і почуттів,
Мов свіжий острівець серед морських
валів, Цвіте на вогкій їх пустині.
Коли ж, отямившись, ману я пізнаю,
І шум юрби зляка ясну мару мою,
Що тут була б для всіх чужою, —
О, як же хочу я спинить веселість їх І в
вічі кинуть їм залізо слів моїх,
Облите злістю й гіркотою!..
1840
* * *
І нудно, і сумно! — і нікому руку подать,
Як горе у душу прилине... Бажання!..
Чи варто даремно і вічно бажать?..
А роки минають — найкращі хвилини!
Кохати... кого ж бо? На час, годину —
дарма.
Кохання навік — неможливе...
Чи в себе заглянеш? — минулого й сліду
нема: І радість, і мука, і все це мінливе!
Що пристрасті? — Скоро вогонь їх
солодких недуг При слові розсудку
згасає,
Й життя — як поглянеш на нього уважно
навкруг — Лиш жарт, де ні змісту, ні
глузду немає!
1840
КОЗАЧА КОЛИСКОВА ПІСНЯ
Спи, мій хлопчику прекрасний,
Баїньки-баю.
У колиску місяць ясний Дивиться в твою.
Я співаю проти ночі Пісеньку свою;
Ти ж дрімай, закривши очі,
Баїньки-баю.
Серед скель дзюркоче Терек,
Плеще темний вал;
Злий чечен повзе на берег,
Точить свій кинджал;
Татко твій — боєць надійний,
Сміливий в бою:
Спи, малятко, будь спокійний,
Баїньки-баю.
Прийде час, і сам спізнаєш,
Що таке війна;
Зброю ти собі придбаєш,
Станеш в стремена.
Вишию сідло похідне,
Шовком опов’ю...
Спи, моє дитятко рідне,
Баїньки-баю.
В юнака зросте ставного,
В козака мій син.
Проведу його в дорогу —
Він оддасть уклін,
Скільки сліз гірких, мій сину,
Я в ту ніч проллю!..
Спи, мала моя дитино, Баїньки-баю!
Стану тяжко я журитись,
По тобі тужить,
Стану цілий день молитись.
Ночі — ворожить.
Стану думать, що сумуєш Ти в чужім
краю...
Спи ж, поки турбот не чуєш, Баїньки-баю.
Дам тобі я на дорогу Образок святий:
Став його, молившись Богу, Любий сину
мій.
Згадуй в битві повсякчасно Матінку
свою...
Спи, мій хлопчику прекрасний,
Баїньки-баю.
1840
* * *
На світські окови,
На сяйво томливого бала Степи і діброви
Вкраїни вона проміняла.
Та півдня ясного Вона зберегла ще
приміту Серед крижаного,
Серед безпощадного світу.
Немов зоряниці Вкраїнських небес
непогасних,
Тремтять таємниці В устах її
ніжно-прекрасних.
Мов обрії сині,