Вибране - 10

Твій ніжний усміх, зір, — ось все, чого
бажав. І що ж? Що я знайшов? Підступство
й зраду.
Мене облеснику продать!
За поцілунок! О! Мене, який за тебе Радий
був душу всю, життя своє віддать!
Так зрадити мене! О, небо!
Ніна
Якби сама я зрозуміть свою Могла
провину, то...
Арбенін
Мовчи, мовчи, молю!
Я збожеволію від цих страждань і болю!
Ніна
Браслет мій князь знайшов, а ти Став
дослухатись клевети —
Тебе обмануто...
Арбенін
О, так!.. Доволі!
Мене обмануто!.. А я гадав,
Що міг би знов щасливим бути... Мріяв
Любити й вірити... та долі час настав,
І, мов уяви хворий вияв,
Все вмить розвіялось... Я щастя осягти,
Можливо, міг би ще, і в серці повнім Знов
оживив би те, що в давнину цвіло в нім,
Ти не схотіла, ти!
Плач! Плач!.. Та що ті сльози, Ніно?
Що сльози женщини? Вода.
Я ж плакав? Я — мужчина!
Від люті й ревності... Не знаєш ти, шкода
— Страшна біда,
Коли від сорому, збезумілий неначе,
Мужчина в люті плаче.
О! Стережись його тоді — це жах —
У нього пекло й смерть у грудях і в
руках.
Ніна
(у сльозах падає на коліна й здіймає
руки до неба)
Творець всевладний в небесах!
Не чує він, а ти все чуєш — ти все знаєш,
І ти мені, всевладний, співчуваєш!
Арбенін Хоч перед ним неправди не кажи.
Ніна
Його святині не порушу Неправдою
ніколи в світі я,
Йому я віддаю свою стражденну душу,
Мені захисник він — тобі суддя.
Арбенін
(який в цей час ходить по кімнаті,
згорнувши руки)
Тобі пора молитись, Ніно,
Надходить час твій... так, ти вмерти
мусиш тут,
І буде тайною для всіх людей причина
Твоєї смерті... Нас розсудить божий суд.
Ніна
Як? Вмерти? О!.. Сказав він правду... боже!
Арбенін (сміючись)
Я знав заздалегідь, що вас це так
стривожить. Ніна
Смерть! Смерть! Вогонь у грудях запалав!
Арбенін На балі я тобі отрути дав.
(Мовчання)
Ніна
Не вірю, неможливо, ні, ти знов зо мною
Жартуєш... (Кидається до нього)
Ти не звір, о, ні!.. В душі твоїй Є іскра
добрості... З байдужістю такою Мене ти
не погубиш... Боже мій,
Євгеній, зглянься на моє благання,
Не додавай мені страждання,
Врятуй мене, розвій мій страх...
Поглянь сюди...
(Дивиться йому просто в вічі й рвучко
відхиляється)
О! Смерть в твоїх очах!
(Падає на стілець і заплющує очі.
Він підходить до неї й цілує її).
Арбенін
Так, ти помреш — і сам зостанусь я...
Навіки сам... Мине життя,
Помру... та буду все лиш сам! Жахливо!
Та ти не бійся, ти щаслива,
Тобі прослалася ясна на небо путь,
І ангели тебе в свій світ візьмуть.
(Плаче)
Так, я люблю тебе, люблю... Вже не зважаю
Я на минуле... помсті теж межа є,
І ось вона: дивись, твій вбивця — я
Ридаю над тобою, мов дитя.
(Мовчання).
Ніна (виривається й підхоплюється)
Допоможіть!.. Отрута! Я вмираю!..
Сюди... Не чують... Так, я знаю,
Ти завбачав... нема нікого тут.
Та пам’ятай! Є божий суд!
Убивця ти, тебе я проклинаю.
(Не добігши до дверей, падає
непритомна).
Арбенін (гірко сміючись)
О, що мені з оцих твоїх проклять!
Я Богом проклятий!
(Підходить)
Нещасній
Над силу кара...
(Стоїть, згорнувши руки)
Зір їй гасне,
Бліда!
(Здригається)
Та риси всі спокійні, і не знать По них,
що криється в душі стражденній.
Невже?
Ніна (слабко)
Прощай, Євгеній!
Ти лиходій... Вмираю без вини...
Арбенін
Облиш,
Не говори — тобі тепер ніщо не
допоможе,
Ні хитрощі, ні лжа... Кажи скоріш, —
Мене обмануто?.. — І пекло так не може
Коханням жартувать... Мовчиш?
А! Розумію: мста мені це?
Та все дарма — помреш ти і в труні
Сховаєш від людей жахливу таємницю.
Ніна
Тепер байдуже все мені,
Але невинная...
(Вмирає)
Арбенін (підходить до неї й швидко
відвертається) Неправда, ні!
(Падає в крісло)
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
СЦЕНА ПЕРША ВИХІД ПЕРШИЙ
Арбенін (сидить біля столу на канапі)
Знемігся в боротьбі страшній З самим
собою я до краю
І, сили втративши, впадаю В якийсь
пригнітливий, оманний супокій. Лиш
іноді турбота мимоволі Бентежить душу
знов у цім холоднім сні,
І серце змучене стискається від болю.
Невже все скінчено й лишилось на землі
Лише нових страждань та мук зазнать
мені? Дурниці! Все минеться скоро.
Під тягарем років помре уява хвора...
Та мусить же колись в душі оцій Знов
оселитись супокій.
(Замислюється, раптом підводить голову)
Я помилився!.. Пам’ять невмолимо
Бентежить душу!.. О, як ясно бачу я Її
відчай, благання... Мимо, мимо,
О, ти, пробуджена змія!
(Падає головою на руки)
ВИХІД ДРУГИЙ
Казарін (тихо)
Арбенін тут? Зажурений, зітхає.
Побачимо, як він комедію заграє.
(До нього)
Спішив до тебе, друже мій,
Дізнавшись про твоє нещастя.
Що вдієш — так судилось їй,
У всякого свої напасті.
(Мовчання)
Та годі, брат, не опускай очей,
Приреченості та покори Не удавай... Це
добре для людей,
Для публіки, — ми ж, друже мій, актори.
Скажи мені... Ох, та й блідий ти став, —
Так, ніби цілу ніч до ранку в карти грав.
Ох, шалапут!.. Та ми розговоритись Ще
встигнемо... Іде твоя рідня —
Небіжчиці прийшли, звичайно,
поклонитись. Прощай, до іншого якогось
дня.
(Виходить)
ВИХІД ТРЕТІЙ Родичі приходять.
Дама (доплемінниці)
Ну, певна річ, над ним господнє є
прокляття. Був кепський муж, був
кепський син... Ох, нагадай заїхать в
магазин, —
Купить матерії для траурного плаття,
Прибутків, бач, нема, а треба для рідні
Робить витрати, ще й значні.
Племінниця
Ма tante, скажіть, яка причина,
Що вмерла нагло так кузина?
Дама
Та, що ваш модний світ дурний; того й
гляди Доживете ви до біди.
(Виходять)
ВИХЩ ЧЕТВЕРТИЙ
З кімнати небіжчиці виходять лі кар і
старик.
Старик
При вас вона померла?
Лікар
Ні, спізнились Мене знайти... Біда, казав
я всім,
З балами та з морозивом отим.
Старик
А покрив дорогий — парчу ви
роздивились?
У мого брата, рік тому, ще навесні,
Точнісінько такий був на труні.
(Виходить)
ВИХЩ П’ЯТИЙ Лікар підходить до Арбенін
а й бере його за руку. Лікар
Спочити треба вам.
Арбенін (здригаючись)
А!..
(Набік)
Серце впало!..
Лікар
Сю ніч занадто ви вдавалися в печаль.
Засніть.
Я спробую.
Лікар
Допомогти, на жаль,
Не можна вже... Страшне спіткало Вас
лихо. Все ж...
Арбенін
О, не загину я.
Яких лиш за свого життя
Не зазнавав страждань я, що лиш не
бувало,
А все живий ось... Щастя я жадав —
В подобі ангела Господь його послав,
Та приторком своїм злощасним Святиню
осквернив я в нім,
І — ось воно, — створіння це прекрасне,
Холодним стало і німим.
Раз у житті чужу мені людину,
Рискнувши честю, я від згуби врятував.
І що ж? Врятований підступно, в мить
єдину, Глузливо сміючись, все в мене,
все забрав.
(Виходить)
Лікар
Немає сумніву — він хворий небезпечно,
І божевілля тут загрожує... Однак,
Якщо це справді буде так,
То житиме він безперечно.
(Виходячи, здибується з двома). вихід
шостий
Входять Невідомий і князь. Невідомий
Могли б ми бачити Арбеніна, чи ні?
Лікар
Що відповісти вам, я до ладу й не знаю:
Сю ніч жона його померла.
Невідомий
Жаль мені. Лікар
У тузі він.
Невідомий
О, і йому я співчуваю.
Він вдома?
Лікар Так, але ж кажу, сю ніч... Невідомий
Важливу дуже я до нього справу маю.
Лікар
Скажіть-но, друзі ви йому, звичайна річ?
Невідомий
Ще ні, та стрівшися з ним віч-на-віч,
Здрушітись матимемо змогу.
Лікар
Він хворий небезпечно.
Князь (злякано)
Лежить?
Без пам’яті?
Лікар
Ні, ходить, і цю мить Був тут. Ще є надія.
Князь Слава богу!
(Лікар виходить).
вихщ сьомий
Князь
Нарешті!
Невідомий
Так... Лице вам у вогні.
Вагаєтеся ви, можливо?
Князь
А ви... ви ручитесь мені В тім, що підозра
ваша справедлива?
Невідомий
Послухайте: у нас обох мета одна,
Єднає нас до нього злоба,
Та ви душі його не знаєте — страшна
Глибока, наче двері гроба;
Чому хоч раз відкриється вона,
Те в ній поховане навік-віків; ревнивий,
Підозру він за доказ має; мстивий,
Коли ображений, стає В шаленій люті він
жахливий,
І мсти... лиш мсти закони визнає.
Так, сталась смерть оця не без причини...
Я знав: він ворог ваш... і я служить вам
рад,
Ви битись станете — я крок чи два назад,
І буду глядачем картини.
Князь
Та як дізнались ви, що день тому насмів
Мене образить він?
Невідомий
Я б радо розповів,
Та це вам надокучить...
Скрізь гомонить про це юрба.
Князь
Нестерпна думка!
Невідомий Так, і вас це надто мучить.
Князь О, ви не знали, що то є ганьба!
Невідомий Ганьба? Ні. Забувать про неї
досвід учить.
Князь
Хто ж ви?
Невідомий
Ім’я потрібне вам?
Навіщо? Спільник ваш велінням долі,
За вашу честь обстав я сам, —
Хіба цього вам не доволі?
Та йдуть сюди... його хода важка й
повільна.
З ним давні справи є у нас,
І зараз бути вам за свідка недоцільно.
(Князь відходить убік). вихід восьмий
Арбенін зі свічкою.
Арбенін
Смерть! Смерть... О, скрізь це слово:
смерть! Воно мене заполонило вщерть,
І переслідує всякчас; безмовно Дивився
щойно я на труп німий,
І серце туга невимовна,
А мозок біль проймав страшний.
Безжурний спокій ліг на лагідне
обличчя І вічна посмішка тихенько
розцвіла,
Коли відкрилось потойбіччя Її душі, що
там судьбу свою знайшла.
Невже я помилився? Неможливо Так
помилитися... Хто доведе Її невинність?
Хто правдиво
Про все повідає мені? Де доказ, де?
Так, муж я був палкий, але суддя
Холодний — хто ж переконає Мене тепер?
Невідомий Переконаю я.
Арбенін
(спочатку лякається й, відійшовши,
підносить до лиця свічку) Хто ви такий?
Невідомий Ти не пізнав, Євгеній?
А приязню колись єднало нас життя.
Арбенін
Та хто ж ви?
Невідомий
Я твій добрий гений Я непомітно скрізь
з тобою був разом.
Завжди маскуючись, в інакшому наряді;
Всі знав діла твої і мислі знав часом...
Попереджав тебе недавно в маскараді.
Арбенін (здригаючись)
Пророків не люблю і прошу вас Негайно
вийти геть — я не жартую.
Невідомий
О ні, я не піду, дарма, що чую Цей грізний
голос і наказ.
Так, не пізнав мене ти, безперечно,
Та я не з тих людей — і це відчуєш ти, —
Що від мети їх небезпечна Хвилина може
відтягти.
Мети своєї я домігся вже, нівроку!
Помру, але назад не відступлю я й кроку.
Арбенін Я сам такий, проте цим не
хвалюсь.
(Сідає)
Що ж, слухаю.
Невідомий (убік)
До слів моїх на диво Байдужий він... Ні,
ні, я подивлюсь,
Що буде далі... неможливо,
Щоб помилився я...
(До нього)
Сім літ тому... О, ти забув, Ти пізнавав
мене; я молодий, багатий І
недосвідчений тоді ще був,
А ти... у грудях ти зневагу й холод,
знати, Уже таїв до всього і до всіх,
Пишаючися ними всюди.
Не відаю, що породило їх, —
Душі твоєї тут я розбирать не буду —
Її Господь лиш може зрозуміть,
Бо тільки він подібну міг створить.
Арбенін
Дебют прекрасний...
Невідомий
Жди кінця такого ж: Раз ти мене до себе
заманив...
О, грошей не лічив Тоді я, і до того ж У
щастя вірив — юний і сліпий.
Сів грати я й програв. Суворий і скупий
У мене був отець, і, щоб не наражатись На
закиди, я здумав відігратись.
Та ти, хоч молодий, мене тримав У
пазурах — і знов я все програв.
У розпач впав тоді я, і з одчаю Благав,
принижено молив,
I плакав, далебі... А ти, холодний,
пам’ятаю, Сміявся лиш... О, краще б
простромив Мене кинджалом ти!.. Але тоді
ти Не вмів провістливо дивитися на
світ,
І сім’я, злом ущерть налите,
Лише тепер дало свій плід.
(Арбенін хоче схопитися, але
замислюється)
Тоді все кинув я: всі сподівання,
І женщин, і любов, блаженство юних літ,
Мрійливість лагідну й солодкі
хвилювання,
І в світі цим новий побачив світ, —
Світ таємничий різнородних,
Знедолених людей, світ дивних
відчувань, Привабних мук, нездійснених
бажань,
Думок і пристрастей холодних.
Побачив я, що гроші — цар землі,
І поклонився їм. Та злидні і жалі Опали
знов мене: зрадливе щастя знову Мене
покинуло, а сили час пожер...
Тоді останню склав я з долею умову —
І от став тим, що є тепер...
А! Ти тремтиш... ти добираєш,
До чого я веду і що сказав?
Ну, повтори тепер, що ти мене не знаєш!..
Арбенін
Геть! Я впізнав тебе — впізнав!
Невідомий
Геть? Ні... Хіба це все? Ти з мене
насміявся —
Я посміятись радий теж.
Недавно, — з прослуху, — я випадком
дізнався, Що, взявши шлюб, безжурно ти
живеш...
І гірко ремствувать зболіле серце
стало,
І довго думав я — пощо ж Щасливий він?..
Шептало Мені чуття якесь: «Іди, іди,
стривож».
І за тобою я дні й ночі, далебі,
Став стежити, ховаючись в юрбі;
Все чув і бачив я все сам,
І от — кінець моїм трудам. Послухай-но:
дізнався і відкрию Тобі я істину одну:
(чітко, поволі)
Послухай... ти... ти вбив свою жону!..
(Арбенін відскакує. Князь підходить)
Арбенін Убив?.. Я?.. Князь! О! Розумію!
Невідомий (відступаючи)
Я все сказав.
Князь
А я додать посмію...
Арбенін (шаленіючи)
А! Змова тут!.. То я в руках у вас?
Хто вам тут стане на заваді?
Ніхто... Ви тут царі... Душа моя всякчас
Тремтітиме... Я в вашій владі...
Пошився в дурні я, немов дитя,
І відповісти вам нічого не зумію...
Я переможений, і, мовчки, зараз я Сам...
сам схилю свою на плаху шию.
Та ви не зважили, що розум при мені
Зостався... досвід є у мене... є ще сила!
Гадали ви, що все взяла її могила?
Що я вам не сплачу за все, як в давні дні?
То ось яким мене собі ви уявили,
Повіривши дурним чуткам!
Так, вдало сцену цю задумано... та вам
Кінець додумать не до сили.
А хлопчик цей — зо мною він також
Боротись здумав? Отже мало Було
поличника — ще прагнете? Ну, що ж!
Дістанете... Чи, може, стало
Життя немиле? А! Вас наситило вщерть
Життя розпусника, окрите Ганьбою й
соромом? Гаразд: вас буде вбито;
З ім’ям негідника судилася вам смерть.
Князь
Побачимо! Скоріш!
Арбенін Ходім, ходім!
Князь
Тепер щасливий я!
Невідомий (спиняючи)
Князь, головне забули.
Князь (спиняючи Арбеніна)
Стривайте, — справді, я забув — ви ще не
чули Найголовнішого: нічим Не завинила
ваша жертва, — не відчули Ви щирості її
— карайтесь нині цим.
Тепер все сказано... Ходім.
Арбенін
Що, що?
Невідомий
Твоя жона невинна — і жорстоко Повівся
з нею ти.
Арбенін (шаленосміючись)
О, жарт дотепний це, нівроку.
Князь
Ні, ні, клянусь, я не жартую, ні.
Потрапив долею чудною Браслет до
баронеси, і мені Був даний він її рукою.
Я помилився сам... та вашою жоною Моя
любов відкинута була.
Якби я знав, що може стільки статись
Від помилки цієї зла,
Не став би усміху її я домагатись.
Ось лист від баронеси — в нім Вона
призналась вам в усім.
Як прочитаєте — я жду... жду вас тоді я.
(Арбенін придивляється до листа і
читає)
Невідомий (звівши очі до неба,
лицемірно)
Карає доля лиходія!
Загинула невинна — жаль!
Та тут судилась їй печаль І муки
безнадії.
О, бачив я — в очах її сльоза Всю
чистоту душі відображала ясно,
Хто міг би здумати, що цвіт такий
прекрасний Зімне негадана гроза
І прийме смерть дочасно.
Чого ж мовчиш?.. Кричи... Злочинець ти,
Терзайся ж, о, .нещасний!
Арбенін (кидається на них)
Я повбиваю вас, кати!
(Раптом знесилюється й падає в крісло)
Князь (штовхаючи, грубо)
Розкаянням вам не відбути Відплати...
ні, ждуть пістолети нас.
Мовчить... не слухає... чи, може, враз Він
збожеволів?
Невідомий
Може бути.
Князь
Ви перешкодили мені.
Невідомий
Мета в нас різна.
Я вже помстився — вам, гадаю, пізно.
Арбенін (встаючи з диким поглядом)
О, що сказали ви?.. Я уявив...
Я був ображений... Я так її любив...
. Прости!.. О, боже мій!.. Мені, мені
простити!.. (Безумно сміючись)
А ти, безсердний, ти, неситий, —
Ти їй простив?
(Стає на коліна)
Ну, от — до ваших ніг і я схилився радо:
Скажіть мені, молю: лукавство й зрада Її
доведені... Скажіть, я хочу, я велю Вам
зараз ствердити її провину...
Вона невинна? О, хоч мить єдину Дивились
в душу ви мою?
Як я тепер прошу, так і вона благала...
Я помилився... Що ж, мені Те саме і вона
казала, —
Я ж відповів: неправда, ні.
(Підводиться)
Я відповів це їй...
(Мовчання)
Я вам відкрию таємницю:
Не я убив її.
(Пильний погляд на Невідомого)
Ти, ти певніш)
Признайся ж, говори скоріш,
Одвертай будь, скажи мені це...
Навіщо ж був жорстокий ти? О, я Любив її,
любив... я б небесам і раю Її єдиної
сльози,'поки життя,
Не відступив... Та я тобі прощаю.
(Падає йому на груди й плаче)
Невідомий (відштовхуючи його грубо)
Опам’ятайся — годі!
(До князя)
Заберім
Його звідціль... Він на повітрі, може,
Отямиться...
(Бере його за руку)
Арбенін!
Арбенін
Боже!
Ми не побачимось... Прощай... Ходім, ходім
— Сюди.
(Виривається, кидається в двері, де
труна її). Князь Спиніть його, тримайте!
Невідомий Цей гордий розум теж
сьогодні вкрай знеміг. Арбенін
(повертаючись з диким стогоном)
Тут подивіться, тут. Стривайте!
(Вибігаючи на середину сцени)
Який ти був жорстокий, як ти міг!
(Падає на землю й сидить напівлежачи з
нерухомими очима. Князь та Невідомий
стоять над ним).
Невідомий
Жадав я помсти довгі роки,
І помста справдилась моя.
Князь
Стерявся він... щасливий... я ж... на все
життя Я втратив честь і спокій.
ДОДАТОК ДО ПРОЧИТАНОГО,
ЩО СТАНЕ В ПРИГОДІ ВЧИТЕЛЕВІ ТА УЧНЮ
До видання увійшли поезії, поеми, драма
М. Ю. Лєрмонтова. Додаток до прочитаного
містить біографічні, літературознавчі
та методичні матеріали, які допоможуть
читачеві грунтовніше ознайомитися з
життям і творчістю митця.
БІОГРАФІЯ М. ЛЕРМОНТОВА
Михаїл Юрійович Лєрмонтов народився в
Москві в ніч з 2 на З жовтня 1814 р.
Російська гілка роду Лєрмонтових веде
свій початок від Георга Лермонта,
вихідця з Шотландії. Прізвище Lermont
носить також легендарний шотландський
поет-пророк XIII ст.; йому присвячена
балада Вальтера Скотта «Thomas the Rymer», що
розповідає про те, як Томас був
викрадений в царство фей і там отримав
віщий дар. Юна фантазія Лєрмонтова
коливається між цим чарівним переказом
про родоначальника-шотландця й іншим —
про спорідненість з іспанським
герцогом Лерма. Він називає Шотландію
«своєю», вважає себе «останнім
нащадком відважних бійців», але в той
же час підписується в листах М. Lerma,
захоплюється сюжетами з іспанського
життя й історії (перші нариси «Демона»,
драма «Іспанці») і навіть малює портрет
свого уявного іспанського предка.
У пізніших поколіннях рід Лєрмонтових
вважався вже занепа-лим; батько його,
Юрій Петрович, був піхотним капітаном у
відставці. За словами близьких людей,
які знали його, це був чудовий красень,
з доброю і чуйною душею, але вкрай
легковажний і нестриманий. Маєток його
— Кропотівка, Єфремовського повіту
Тульської губернії — знаходився по
сусідству з маєтком Василь-євським, що
належав Єлизаветі Олексіївні
Арсеньєвій, уродженій Столипіній.
Краса і столичний лиск Юрія Петровича
полонили єдину дочку Арсеньєвої,
нервову і романтичну Марію Михайлівну.
Незважаючи на протести своєї гордої
матері, вона незабаром стала дружиною
небагатого «армійського офіцера».
Сімейне їхнє щастя продовжувалося,
мабуть, дуже недовго. Постійно
хворіючи, мати Лєрмонтова померла
навесні 1817 р. «У сльозах згасла моя
мати», — говорив Лєрмонтов і пам’ятав,
як вона співала над ним колискові.
Бабуся Лєрмонтова, Арсеньєва,
перенесла на онука всю свою любов до
померлої дочки і сильно до нього
прив’язалася, але гірше почала
ставитися до зятя. Розбрати між ними
набули такого загостреного характеру,
що вже на 9-й день після смерті дружини
Юрій Петрович змушений був покинути
сина і виїхати у свій маєток. Він лише
зрідка з’являвся в будинку тещі,
щоразу лякаючи її своїм наміром
забрати сина до себе. До самої його
смерті тривала ця взаємна ворожнеча, і
дитині вона заподіяла дуже багато
страждань. Лєрмонтов усвідомлював всю
неприродність свого становища і весь
час мучився в коливаннях між батьком і
бабусею.
Арсеньева переїхала разом з онуком у
маєток «Тархани» у Пензенській
губернії, де і протікало все дитинство
поета. Оточений любов’ю і турботами,
він, проте, вже в ранні роки не знає
радості і занурюється у власний світ
мрії і смутку. Тут позначився, мабуть, і
вплив перенесеної ним важкої хвороби,
яка надовго прикувала юнака до ліжка і
привчила до самотності- Він почуває
себе самотнім серед людей і в той же час
чекає на «рідну душу», таку ж самотню.
Коли хлопчику було 10 років, його
повезли на Кавказ, на води. Тут він
зустрів дівчинку років 9-ти і вперше
пізнав почуття кохання, яке поєдналося
з першими враженнями від Кавказу, який
він вважає своєю поетичною
батьківщиною. Першими вчителями
Лєрмонтова були якийсь біглий грек,
домашній лікар Ансельм Ле-віс,
полонений офіцер Наполеонівської
гвардії, француз Капе та французький
емігрант Шандро. Останнього змінив
англієць Вінд-сон, який познайомив
Лєрмонтова з англійською літературою,
зокрема з творчістю Байрона.
У 1828 р. Михаїл вступає в Благородний
пансіон Московського університету, де
пробув близько двох років. Тут
виховували інтерес до літератури, учні
укладали рукописні журнали. В одному з
них — «Утренней Заре» — Лєрмонтов був
головним співробітником і помістив
свою першу поему — «Індіанка».
З російських письменників найбільший
вплив справив на нього Пушкін, перед
яким він схиляв голову все життя, а з
іноземних — Шіллер, особливо своїми
першими трагедіями.
Навесні 1810 р. Благородний пансіон
перетворюється в гімназію, і Лєрмонтов
залишає його. Цього ж літа виникає
серйозний інтерес Лєрмонтова до особи
і поезії Байрона, якого поет все життя
«досягти б хотів». Йому приємно думати,
що у них «одна душа, одні й ті самі
муки»; йому пристрасно хочеться, аби й
«однакова була доля».
Восени 1830 р. Лєрмонтов вступає до
Московського університету на
«етично-політичне відділення», де
провчився менше двох років. Професори,
пам’ятаючи його зухвалі витівки,
зрізали його на громадських іспитах.
Він не захотів залишитися на другий рік
на тому ж курсі і переїхав до
Петербурга разом із бабусею. Незадовго
до цього помер його батько.
У Петербурзький університет Лєрмонтов
не потрапив і, за порадою свого друга
Столипіна, вирішив вступити в школу
гвардійських юнкерів і підпрапорщиків,
куди і був зарахований наказом він 10
листопада 1832 р. «спочатку
унтер-офіцером, потім юнкером». Майже в
один час із ним вступив у школу і його
майбутній вбивця, М. Мартинов.
Лєрмонтов пробув в школі «два страшних
роки», як він сам висловився. Земна
стихія його натури отримала на якийсь
час повну перемогу над іншою, кращою
частиною його душі, і він з головою
поринув у «розгул», що панував у школі.
Про цей час його родич Шан-Гирей писав:
«Здібності свої до малювання і
поетичний талант Лєрмонтов обернув на
карикатури, епіграми і різні незручні у
пресі твори, що поміщалися у видаваному
в школі рукописному ілюстрованому
журналі, а деякі з них ходили по руках
окремими випусками». Йому загрожувала
повна етична загибель, але він зумів і
тут зберегти свої творчі сили. У години
роздумів, приховуючи свої серйозні
літературні задуми навіть від друзів,
поет «вирушав у віддалені класні
кімнати, вечорами порожні, і там сам
просиджував довго і писав до пізньої
ночі».
Після закінчення школи (22 листопада 1834
р.) корнетом лейб-гвардії гусарського
полку Лєрмонтов поселяється зі своїм
другом Столипіним у Царському Селі,
продовжуючи вести колишній спосіб
життя. Він робиться «душею товариства
молодих людей вищого світу, заводієм у
бесідах, буває у світі, де бавиться тим,
що зводить з розуму жінок, розстроює
партії», для чого «розігрує з себе
закоханого протягом декількох днів».
До 1835 р. відноситься і перша поява
творів Лєрмонтова у пресі. Доти він був
відомий, як поет, лише в офіцерських і
світських колах. Один із його
товаришів, без його відома, забрав у
нього повість «Хаджі-абрек» і віддав її
в «Бібліотеку для Читання». Лєрмонтов
залишився цим дуже незадоволений.
Повість мала успіх, але Михаїл Юрійович
довго ще не хотів друкувати своїх
віршів.
Смерть О. Пушкіна показала Лєрмонтова
російському суспільству у всій
потужності його геніального таланту.
Поет хворів, коли рознеслася по місту
звістка про цю страшну подію. До нього
доходили різні чутки; деякі, «особливо
пані, виправдовували противника
Пушкіна», знаходячи, що «Пушкін не мав
права вимагати кохання від дружини
своєї, тому що був ревнивий, негарний
собою». Обурення охопило поета, і він
вилив його на папір. Вірш поширювався у
списках, викликав захват, а у вищому
суспільстві — обурення. Коли Столипін
почав при Лєрмонтові засуджувати
Пушкіна, доводячи, що Дантес інакше
вчинити не міг, Лєрмонтов вмить
перервав розмову і в пориві гніву
написав пристрасний виклик
«гордовитим нащадкам». Вірш сприйняли
як «заклик до революції»; відкрили
справу, і вже через декілька днів (25
лютого), по Високому велінню, Лєрмонтов
був переведений у Нижньогородський
драгунський полк, що діяв на Кавказі.
Поет вирушав у вигнання,
супроводжуваний загальними
співчуттями; на нього дивилися як на
жертву, яка безневинно постраждала.
Кавказ відродив Лєрмонтова, дав йому
заспокоїтися, на якийсь час прийти в
досить стійку рівновагу. Починають
намічатися проблиски нової тенденції в
його творчості, яка виявилася в його
«Пісні про царя Івана Васильовича...»
(закінченій на Кавказі), і в таких
віршах, як «Я, мати Божа...» і «Коли
хвилюється злотоколоса нива».
Завдяки зв’язкам бабусі, 11 жовтня 1837 р.
вийшов наказ про переведення
Лєрмонтова в лейб-гвардії Гродненський
гусарський полк, що стояв тоді в
Новгороді. Неохоче розлучався
Лєрмонтов із Кавказом і подумував
навіть про відставку. Він зволікав із
від’їздом
і кінець року провів у Ставрополі, де