Вибране - 11

перезнайомився з декабристами, які
були там, у тому числі з князем
Олександром Івановичем Одоєвським, з
яким близько зійшовся.
На початку січня 1838 р. поет приїхав до
Петербурга і пробув тут до середини
лютого, після цього поїхав у полк, але
там прослужив менше двох місяців: 9
квітня він був переведений у свій
колишній лейб-гвардії Гусарський полк.
Лєрмонтов повертається у «великий
світ», знову грає в ньому роль «лева»:
на нього звертають увагу всі салонові
дами — «любительки знаменитостей і
героїв». Але він вже не колишній і дуже
скоро починає обтяжуватися цим життям;
його не задовольняють ні військова
служба, ні світські і літературні
салони, і він то проситься у відпустку,
то мріє про повернення на Кавказ. «Яка
він навіжена, запальна людина, — пише
про нього А. Ф. Смирнова, — напевно
закінчить катастрофою... Він
відрізняється неможливою зухвалістю.
Він гине від нудьги, обурюється власною
легковажністю, але в той же час не
володіє сильним характером, аби
вирватися з цього середовища. Це —
дивна натура».
На балу у графині Лаваль (16 лютого)
сталося у нього зіткнення з сином
французького посланця Варантом. У
результаті — дуель, яка закінчилася
щасливо, але привела Лєрмонтова на
гауптвахту під арешт, а потім у
Тенгинський піхотний полк на Кавказі.
Під час арешту Лєрмонтова відвідав В.
Бєлінський, з яким познайомилися ще
влітку 1837 р. у П’ятигорську. Але тоді у
Бєлінського залишилося про Лєрмонтова
неприємне враження як про людину вкрай
порожню і вульгарну. Цього разу
Бєлінський прийшов у захват «і від
особистості і від художніх переконань
поета». Лєрмонтов зняв свою маску,
представ самим собою, і в словах його
відчулося «стільки істини, глибини і
простоти».
У цей період петербурзького життя поет
написав останній, п’ятий, нарис
«Демона» (перші чотири — 1829,1830,1831 і 1833
pp.), «Мцирі», «Казку для дітей», «Героя
нашого часу»; вірші «Дума», «В хвилину
життя важку», «Три пальми», «Дари
Терека» й ін.
У день від’їзду з Санкт-Петербурга
Лєрмонтов був у Карамзіних. Стоячи біля
вікна і милуючись хмарами, що пливли
над Літнім садом і Невою, він написав
свій знаменитий вірш «Хмари». Коли він
скінчив читати, зазначає очевидець,
«очі його були вологі від сліз». По
дорозі на Кавказ Лєрмонтов зупинився в
Москві і прожив там близько місяця. 9
травня він разом із Тургенєвим,
Вяземським та іншими був присутній на
іменинному обіді у М. Гоголя, де читав
«Мцирі». 10 червня Лєрмонтов вже був в
Ставрополі, де знаходилася тоді
головна квартира командувача
військами Кавказької лінії. У двох
походах — в Малу і Велику Чечні —
Лєрмонтов звернув на себе увагу
начальника загону «розторопністю,
вірністю погляду, палкою мужністю» і
був представлений до нагороди золотою
шаблею з написом: «За хоробрість».
У середині січня 1841р. Лєрмонтов отримав
відпустку і виїхав до Санкт-Петербурга.
Наступного дня після приїзду він
вирушив на бал до графині
Воронцової-Дашкової. Появу опального
офіцера на балу, де були високі особи,
визнали «непристойною і зухвалою»;
його вороги використвали цей випадок
як доказ його невиправності.
Після закінчення відпустки друзі
Лєрмонтова почали клопотатися про
відстрочку, і йому дозволено було
залишитися в Санкт-Петербурзі ще на
деякий час. Сподіваючись отримати
повну відставку, поет пропустив і цей
термін і виїхав лише після наказу
чергового генерала Клейнміхеля
залишити столицю протягом 48 годин.
Говорили, що цього вимагав Бенкендорф,
якого обтяжувала присутність у
Петербурзі такої неспокійної людини,
як Лєрмонтов. Цього разу Лєрмонтов
виїхав із Петербурга з дуже важкими
передчуттями, залишивши батьківщині на
прощання свої вірші: «Прощай немитая
Росіє».
У П’ятигорську, куди він приїхав, жила
велика компанія веселої молоді — всі
давні знайомі Лєрмонтова. «Публіка —
згадує князь А. І. Васильчиков, — жила
дружно, весело і розгульно... Час
проходив у галасливих пікніках,
кавалькадах, вечірках із музикою і
танцями». Особливим успіхом серед
молоді користувалися Емілія
Олександрівна Верзіліна, прозвана
«трояндою Кавказу». У цій компанії був
і відставний майор Мартинов, який любив
пооригінальни-чати, звернути на себе
увагу. Лєрмонтов часто зло і їдко
висміював його за «удаваний
байронізм», за «страшні» пози. Між ними
відбулася рокова сварка, що
закінчилася «вічно сумною» дуеллю.
Похорони поета, незважаючи на клопіт
друзів, не могли бути здійснені за
церковним обрядом. Офіційне
повідомлення про його смерть свідчило:
«15 червня, близько 5 годин вечора,
вибухнула жахлива буря з громом і
блискавкою; у цей самий час між горами
Машуком і Бештау помер ML Ю. Лєрмонтов».
За словами князя Васильчикова, в
Петербурзі, у вищому суспільстві,
смерть поета зустріли словами: «Туди
йому і дорога». Навесні 1842 р. прах
Лєрмонтова був перевезений у Тархани.
ЛІРИКА М. ЛЕРМОНТОВА
Входження Лєрмонтова в літературу було
стрімким. У дні смерті Пушкіна вся
Росія почула ім’я його наступника.
Лєрмонтов ніби підхопив прапор поезії,
що випав із рук Пушкіна, коли з’явився
в рукописних екземплярах його
знаменитий вірш «Смерть поета». Але
писав Лєрмонтов вже багато років.
Писав, та не публікував.
Лєрмонтов обожнював Пушкіна як поета.
Він не був із ним знайомий, хоча у них
були спільні друзі. Молодий Лєрмонтов
лише мріяв про те, аби винести на суд
Пушкіна свої твори. Одним із них був
вірш «Бородіно», в якому розповідь про
війну довірена старому солдатові.
Характерно, що Лєрмонтов зумів
показати народний погляд на війну. І
говорить солдат просторічною мовою, з
характерними прислів’ями і
приказками. Навіть неправильність мови
солдата («Постій, брат мусью»)
підкреслює погляд на війну.
Напруженість битви передається
підбором особливої лексики. М.
Лєрмонтов вважав, що цей вірш не
соромно показати Пушкіну. І в ці дні він
дізнається про трагічну загибель
поета. Чи міг він не відгукнутися на цю
трагічну подію? У першому ж вірші, який
став відомий громадськості, виявився
його волелюбний дух.
Ці почуття властиві, на думку автора,
усьому поколінню, що особливо яскраво
демонструє «Дума» — поетична сповідь,
чистосердечна і сумна. Композиція
вірша підпорядкована авторському
задуму: у першому чотиривірші
висловлюється загальна думка про
покоління 30-х років:
Печально я дивлюся на наше поколінне!
Порожнє жде його чи темне майбуття...
Наступні рядки розвивають і доводять
думку, висловлену раніше. Ми бачимо
відкрите і нещадне заперечення
навколишнього світу, яке обернене і на
всіх, і у внутрішній світ душі.
Лєрмонтова засмучує те, що багато його
сучасників живуть «помилками батькі^ і
пізнім їхнім розумом». Він говорить про
декабристів, які змирилися, припинили
боротьбу. З тривожним болем зауважує,
що у його сучасників — освічених людей
— немає ні сильних почуттів, ні міцних
привязанностей, ні переконань;
сучасники поета не здатні ні на подвиг,
ні на працю. І закінчується вірш
убивчим висновком, який підготований
усім ходом міркувань:
В пустелю забуття похмурою юрбою
Пройдем по світу ми без шуму і сліда,
Не кинувши вікам ні думки осяйної,
Ні генієм зігрітого труда.
Безумовним шедевром лірики є вірш «На
дорогу йду я в самотині». У ньому
виявилася виняткова майстерність
поета в зображенні переживань
ліричного героя. Перед нами дивовижні
картини природи, які підкреслюють
думки про самотність героя. Вірш
супроводжується риторичними
запитаннями: «Чом же серце з болю
завмирає? Жду чого? Жалію я за чим?»
Автор показує нам, що неможливо знайти
заспокоєння в спілкуванні з природою.
Це лише мрія, бажання, а не реальність.
Показуючи переживання ліричного героя,
автор дає нам можливість відчути, що
смуток його світлий. Контраст, який
оголював на самому початку вірша поет,
— це контраст природи і внутрішнього
стану людини:
Небеса прекрасні та безкраїї Спить
земля в промінні голубім...
Чом же серце з болю завмирає?
Жду чого? Жалію я за чим?
Таким чином, ми бачимо, що в багатьох
віршах Лєрмонтова явно є видимим
смуток, туга, самота. Протиріччя між
героєм і світом заглиблюються і
розширюються. Ці протиріччя пов’язані
і з особистим життям героя, і з
особливостями епохи, в якій він жив.
Недаремно він говорив: «Я поет іншої
епохи».
ПОЕМИ М. ЛЕРМОНТОВА
У літературній спадщині М. Лєрмонтова
поемам належить особливе місце. За
дванадцять років творчого життя він
написав повністю або частково (якщо
рахувати незавершені задуми) близько
тридцяти поем, — інтенсивність,
здається, безпрецедентна в історії
російської літератури.
Задум «Демона» виник у поета ще в 1829 p., у
період поетичного учнівства, — і вже
тоді визначився основний конфлікт
поеми, що зберігся в загальному вигляді
до останньої редакції: занепалий ангел
закохується в смертну, шукаючи
переродження. Але його обраниця та
надія на відродження поступаються в
Демоні ненависті і бажанню мстити. Він
спокушає черницю.
У 1829-1831 pp. Лєрмонтов створює чотири
редакції поеми і намагається одночасно
варіювати близьку тему в «Азраїлі» і
«Ангелі смерті». Потім у роботі настає
перерва; у 1833—1834 pp. Лєрмонтов знову
повертається до цього задуму,
створюючи п’яту редакцію, і залишає
його вже до 1838 р.
Поглибленій розробці Лєрмонтов піддав
декілька місць поеми. Одне з них — опис,
що зароджується, і подальший перехід
від пристрасті до ненависті. Друге —
«спокушаючий» монолог, в якому все
більш проступали ноти заперечення
існуючого світоустрою. Надзвичайно
цікаво, що цей монолог, вкладений у
вуста спокусника, набув автономного
характеру і разом із іншими монологами
Демона визначив загальний емоційний
пафос поеми. Голос героя починав
зливатися з голосом автора. Тим самим
конфлікт поеми зводився на новий
рівень і в загальнофілософському, і в
психологічному плані: «падіння» Тамари
остаточно втрачало побутові риси. Так
сприймали «Демона» вже перші його
читачі: наприклад, відома петербурзька
красуня Соломирська, зізнавалася
Лєрмонтову, що клятви Демона
справляють на неї надзвичайне враження
і що вона «могла б покохати таку
могутню, владну і горду істоту».
У 1839 p. М. Лєрмонтов створює «Мцирі» —
другу поему, яка підводить підсумок
ранній творчості, але вже з абсолютно
новою проблематикою. Пристрасть,
ревнощі, помста виключені з
філософської проблематики поеми, і
антагонізм героя та суспільства не
набуває характеру війни. Він глибший,
тому що органічніший; він заснований на
внутрішньому відчутті людини, яка живе
інстинктом й інтуїцією. Поведінка
«природної людини» виявляється в
любові до свободи і жаданні діяльності,
і батьківщина, куди тікає з монастиря
Мцирі, є для нього ідеальним втіленням
цієї свободи. Він занурюється в природу
як у рідну стихію; напівдитяче наївне
почуття любові прокидається в ньому до
першої зустрінутої дівчини і
асоціативно пов’язується з «голосом
природи», який він також відчуває як
реальність. Бій із барсом він веде без
зброї, як первісна людина, як частина
тієї природи, яка тепер його оточує.
Кожен сюжетний мотив «Мцирі»
символічно розширений і насичений
глибинним змістом; філософський
потенціал поеми значно вищий, ніж це
було в ранній творчості. Так
розширюється мотив «монастиря —
в’язниці»: монастир і його мешканці не
є ворогами Мцирі — навпаки. Сама форма
їхнього існування, їхній «закон»
органічно ворожий «закону серця».
Драматургія Лермонтова в історії
російської культури і літератури —
явище менш значне, ніж його поезія і
проза. Це пояснюється до певної міри і
тим, що Лєрмонтов звертався до
драматичної форми лише в перші роки
своєї літературної діяльності. П’ять
п’єс (не рахуючи уривка «Цигани»),
різних за характером, стилем, художньою
закінченістю і цінністю, написані
Лєрмонтовим до 1836 р. Переконавшись у
неможливості побачити що-небудь зі
своїх п’єс на сцені або у пресі,
глибоко розчарувавшись у репертуарній
політиці, яку проводила дирекція
імператорських театрів, Лєрмонтов
відійшов від драматургії.
Звернення поета до драматургії далеко
не випадкове. Театральні інтереси
займали одне з перших місць у
культурному житті російського
дворянства другої половини XVIII —-
початку XIX ст. Не дивно, що в родинному
оточенні молодого Лєрмонтова міцно
укорінялася любов до театру. Предки
Лєрмонтова з материнського боку —
Арсеньєви і Столипіни — були
пристрасними театралами. З дитячих
років майбутній поет чув розповіді
бабусі про кріпосний театр її батька,
що вважався одним із найкращих
поміщицьких провінційних театрів: його
навіть привозили з Пензенської
губернії до Москви «на гастролі». Таким
самим театралом був і дід Лєрмонтова —
М. В. Арсеньєв. Його домашній театр у
невеликій садибі Тархани був явищем
помітним. М. В. Арсеньєв одним із перших
у Росії оцінив і поставив на своїй
сцені «Гамлета». Ця постановка була
відома Лєрмонтову з розповідей
старших; вона була пов’язана з
трагічною смертю діда, який виконував в
п’ятій дії роль одного з могильників, а
після спектаклю отруївся.
Розв’язка «Маскараду» остаточно
прояснює концепцію центрального
образу. Арбенін — єдиний герой
лермонтовських драм, який не гине, хоча
вже покінчив всі рахунки з життям і
повинен загинути. Лєрмонтов примушує
його не лише знищити власними руками
все, що йому було дорогим у житті, але і
зазнати сумнівів у справедливості його
суду і страти, а потім переконатися в
тому, що акт високої помсти обернувся
вбивством безневинної. Арбенін —
«злочинець-жертва».
У «Маскараді» вчинки Арбеніна
співвіднесені з вчинками інших — в
першу чергу Ніни, — так створюється
можливість для оцінки головного героя
і морального суду над ним.
З точки зору психологічної
розробленості і достовірності образу,
Ніна значно поступається Арбеніну, але
в загальній концепції «Маскараду» їй
належить важлива роль.
ЗМІСТ
Літературно-художнє видання
Серія «Бібліотека шкільної класики»
заснована 2005 року
Лєрмонтов Михайло Юрійович ВИБРАНЕ
Для середнього та старшого шкільного
віку
Художнє оформлення серії Задорожної
Наталії Валентинівни
Обкладинка Кущ Тетяни Василівни
Передмова Мельника Олександра
Володимировича
Редактор М. О. Луговська Художній
редактор Н. В. Задорожна Технічний
редактор Н. Ю. Якушко Коректор Ю. М.
Мєзєнцева Комп’ютерна верстка К. А.
Кобзар
Підписано до друку 22.10.08. Формат 84хЮ8У32.
Папір друкар. Гарнітура Тайме. Друк
високий. Ум. друк, арк.15,12. Наклад 2500
прим. Зам. № 8-297.
Видавництво TOB «Школа».
03148, м. Київ, вул. Сім’ї Сосніних, 3.
Свідоцтво про внесення до Державного
реєстру суб’єктів видавничої справи
ДК № 6 від 15.02.2000.
Видано за участю ЗАТ «Національний
книжковий проект»
Віддруковано з готових позитивів у ВАТ
«Харківська книжкова фабрика ім. М. В.
Фрунзе» 61057, м. Харків, вул.
Донець-Захаржевськош, 6/8.