Вибране - 03

Очиці її променисті,
Мов вітер пустині*
Палкі її пестощі чисті.
І стиглої сливи Рум’янець на щічках
пушистих, І сонце манливе У кучерях гра
золотистих.
І маючи строгу Сумної вітчизни удачу,
В надію на Бога Таїть вона віру дитячу;
Мов плем’я те рідне,
В чужих не прохає підпори, Спокійно і
гідно Все стерпить, — і зло і докори.
Від згубного зору В ній хіть не палає
взаємно, Полюбить не скоро,
Зате не розлюбить даремно.
1840
* * *
Є речі — порожнє їх значення й темне.
Та слухать не можна їх людям даремне.
і
О, повні їх звуки Безумства бажання!
В них сльози розлуки,
В них трепет стрівання.
Здається, що зайве Між людської мови Із
полум’я й сяйва Народжене слово.
Та в храмі чи в бої,
В далекому краї Почувши його, я Усюди
пізнаю.
Я сльози молитви Для нього покину,
Назустріч із битви До нього полину.
1840
СУСІДКА
Сподівання на волю — даремні, Дні
тюремні — повільні і темні,
І віконце при стелі самій,
І при дверях стоїть вартовий!
Вбила б зовсім мене оця клітка, Але
трапилась мила сусідка!..
Ми сьогодні збудились ледь світ, Я
послав їй невловний привіт.
Нас незлучно здружила неволя,
Познайомила спільна недоля, Поріднило
бажання одно І у ґратах подвійне вікно.
Вранці я при вікні опинюся І дивлюся, і
не надивлюся...
Ось навпроти віконце дзвенить.
Занавіска здіймається вмить.
Як на мене вона подивилась!
Головою на ручку схилилась,
Мов од вітру, нараз в неї з пліч Хустка в
смужках скотилася пріч.
Та бліді її груди дівочі,
І туманить сльоза її очі,
Певно, дума в ній давня буя,
Прагне волі вона, як і я.
Не сумуй, моя мила сусідко...
Забажай лиш — одімкнемо клітку,
І, мов птиці, удвох відсіля Подамось ми
на цільні поля.
Ти у батька ключі мені вкрадеш,
Сторожів за гулянку посадиш,
А вже з тим, що при дверях, і сам Собі
раду, запевно, я дам.
Вибирай тільки ніч потемнішу,
Влий для батька чарчину хмільнішу Та,
щоб знати зарані мені,
Хустку в смужках повісь на вікні.
1840
ПОЛОНЕНИЙ РИЦАР
Мовчки сиджу під віконцем темниці,
Видно за ґратами небо безкрає,
Гляну — ширяють по обширу птиці.
Сором гіркий мені серце стискає.
Я не проказую грішні молитви,
Навіть коханку не згадую співом.
Бачу лиш меч та уславлені битви,
Панцир мій, вкритий узором примхливим.
В панцир камінний я нині закутий,
Чорний шолом не порушити навіть,
Щит — найгострішим мечем не протнути,
Кінь мій біжить, і ніхто ним не править.
Час бистролетний — мій огир незмінний,
Куте забрало — це ґрати бійниці,
Панцир камінний — високії стіни,
Щит мій — чавунні ворота в’язниці.
Мчися ж, мій часе, у безмір шалено. Душно
в броні кам’яній мені стало! Смерть, як
приїдем, підтрима стремено; Злізу і
скину обличчя забрало.
1840
ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ
По синіх валах океану,
Лиш зорі зійдуть в небесах,
Летить корабель одинокий,
Летить він на всіх парусах.
Там щогли не гнуться високі,
І флюгери втихли на них,
І в люках націлено жерла Чавунних
гармат мовчазних.
Не чути на нім капітана,
Не видно матросів на нім;
Та що йому скелі й мілини,
Що бури для нього і грім!
Є острів на тім океані —
Граніт в самотині хмурній;
На острові тім є могила,
Лежить імператор у ній.
Лежить він без почестей бранних, Над
ним лиш піски й валуни,
І недруги камінь поклали,
Щоб встати не міг він з труни.
І в час його скорбної смерті,
Як ніч новорічна проб’є,
До берета тихо, до взгір’я,
Один корабель пристає.
З могили встає імператор, Прокинувшись
зо сну для мук;
На нім капелюх троєкутний І сірий
походний сюртук.
Він схрещує руки могучі,
В очах затаївши печаль,
Іде, до стерна він сідає,
І швидко відчалює вдаль.
Він лине у Францію милу,
Де кинув свій трон у бою,
Де кинув єдиного сина І гвардію славну
свою.
Лиш землю кохану угледить В імлі, за
нічним рубежем, — Ізнов його серце
тріпоче І очі палають вогнем.
На берег ступає широко,
І, ставши між скель кам’яних,
Соратників голосно кличе,
І маршалів кличе своїх.
Та сплять вусачі-гренадери,
Де Ельби звивається слід,
Під снігом холодним Росії,
В гарячих пісках пірамід.
І маршали кличів не чують:
Одні полягли у бою,
А інші насміли продати * По-зрадницьки
шпагу свою.
І тупнувши в землю ногою,
По березі він мовчазнім Ходою
невпинною ходить І голосом кличе
гучним.
Він кличе коханого сина,
Надію в зрадливій судьбі;
Йому обіцяє півсвіта,
А Францію тільки собі.
Та в розквіті юної сили Погас його
царственний син,
І довго, в чеканні на нього,
Стоїть імператор один, —
Стоїть він і тяжко зітхає Всю ніч, аж до
ранніх зірок,
І капають сльози пекучі З очей на
холодний пісок.
І знов за стерно він береться На дивнім
своїм кораблі,
Рукою махнувши, рушає Назад у холодній
імлі.
1840
ЧОМУ
Сумую я тому, що я тебе люблю,
І знаю: молодість нев’янучу твою Не
пощадить злоба підступної обмови.
За кожен світлий день, за втіхи мить
чудову Сльозами й тугою заплатиш ти
судьбі. Сумую я... тому, що весело тобі.
ПОДЯКА
Я дякую за всі твої дарунки:
За потаємні муки почуттів.
За плач гіркий, отруйні поцілунки,
За наклеп друга й помсту ворогів,
За пал душі, розгублений в пустині,
За все, чим я ошуканий в житті...
Зроби лиш так, щоб я тобі віднині Ще
дякував недовго в цім бутті.
1840
ІЗ ГЕТЕ
Ген на верховини Темна ніч лягла;
Лагідні долини Вкрила свіжа мла;
Не курять дороги,
Листя не тремтить...
Зможеш від тривоги Скоро й ти спочить!
1840
ДИТИНІ
Весь повен спогадів про юності горіння,
Таємних радощів таємного тремтіння,
Усе дивлюсь, дитя, я на красу твою...
О, якби знало ти, як я тебе люблю!
Не може юний сміх мене не хвилювати,
І кудрі золоті, і бистрі оченята,
І голосок дзвінкий! — Чи правда? Всюди
чуть: На неї схожий ти... Минулось, не
вернуть! Змінили як її ці роки
нещасливі,
У серці образ той лиш мрії незрадливі
Ще бережуть: це полум’я ясне Її очей... А
ти, чи любиш ти мене?
Чи, може, ніжність ця непрошена дратує?
Як оченята ці так часто я цілую,
Боюсь ланіти я сльозами опекти...
Дивись, не говори ані про мене ти,
Ні про печаль мою... Чи гнів, чи
хвилювання Дитяче викличе у ній
оповідання...
Мені ж усе скажи. Коли в вечірній млі,
З ясною думою на схиленім чолі Дитячі
молитви тобі вона шептала І в знак
хреста тобі персти твої складала,
І ти знайомі всі та рідні імена
Повторював услід, — скажи, тебе вона Чи
ні за кого більш молитись не навчала?
Можливо, бліднучи, ледь чутно вимовляла
Імення, про яке забув ти, любий мій...
Не згадуй більш його! Що ймення? Звук
пустий Хай буде тайною для тебе марне
слово!
Але якщо колись від неї випадково
Почуєш ти його, — дитячі дні весни
Згадай, і це ім’я, дитя, не прокляни!
1840
О. О. СМИРНОВІЙ
Без вас у мене слів доволі,
При вас — я слухать хочу вас;
Ви глянули — і мимоволі Ніяковію в той
же час.
Що вдієш? Дотепу меткого Для вас не
винайти мені...
Це речі все були б смішні,
Коли б не стільки в них сумного...
ДО ПОРТРЕТА
Як хлопчик веселий, швидка, Красна, як
метелик на цвіті;
І слова умовність людська В устах її
квітне в привіті.
Кого уподоба — на мить: їй звичку нести
в собі тяжко.
Як змійка, шугне, не спинить,
Майне й полетить, ніби пташка.
Приховує юне чоло,
Що хоче — і радість і горе.
У погляді — світло й тепло,
Душа ж її темна, як море!
То правду саму лиш в ній чуть,
То все в ній говорить зрадливо!
Її неможливо збагнуть,
Але ж не любить неможливо.
1840
ХМАРИ
Хмарки небесні, одвіку мандровані!
Синюю вогнистою, ниттю перлистою Ви, як
і я, на вигнання роковані.
Линете з любої півночі млистої.
Що ж бо вас гонить? Чи долі призначення?
Заздрість таємна? Злоба неприхована?
Може, за злочин нема вам пробачення?
Може, від друзів вам зрада вготована?
Ні, ви з полями розстались безплодними,
Пристрастей ви і страждання не знаєте;
Вічно холодними, вічно свободними Ви
без вітчизни по небу блукаєте.
Прощай, немитая Росіє,
Земля рабів, земля вельмож,
І ви, мундири голубії,
І люд, покірний їм також.
Можливо, за Кавказ високий Сховаюсь від
царів твоїх,
Від їх всевидящого ока І від ушей
всечуйних їх.
1840
ВАЛЕРІК
Я випадково вас тривожу,
Чому пишу — не знаю й сам,
Це право загубив я, може...
І що скажу тепер я вам?
Що не забув? — та, милий боже, Про це ви
знаєте давно.
І вам, звичайно, все одно.
Де я? що я? в якій глушизні?
Як доля склалася моя?
Душею ми із вами різні,
І в рідність душ Не вірю я Я сторінки
перегортаю,
Своє минуле проглядаю —
І розчаровуюсь у всім Холодним розумом
своїм.
І смішно ж серцем ліцемірить Перед
собою стільки літ;
І ще б хоча морочить світ!
Але яка вже користь вірить У те, чого
згубився й слід?.. Чекать заочного
кохання?
Всі почуття на мить в наш час!
Та вас — признаюсь без вагання — Ніяк
не міг забуть я вас!
Тому, по-перше, що душевно,
І довго, довго вас любив. Стражданням
потім щедро й ревно Задні щасливі
заплатив;
А потім в каятті безплоднім Носив
ланцюг суворих літ І в розміркованні
холоднім Убив життя останній цвіт.
З людьми зближавшись неквапливо, Забув
я давніх жартів час,
Любов, поезію — та вас Мені забути
неможливо.
До думки я цієї звик,
Свій хрест несу без нарікання:
На те чи інше покарання Однаково себе
прирік;
Як той татарин необачний,
За все своїй я долі вдячний;
У Бога щастя не прошу І мовчки свій
тягар ношу.
Можливо, небо це високе До вчення
східного пророка Мене наблизило. А тут
Ще й кочове життя до того;
Щодень, щоніч турботи й труд Збивають з
роздуму ясного,
Думки мішають, кожну мить Дичавлять
душу: серце спить,
Немає простору для мрії,
Нема роботи голові...
Зате — лежиш в густій траві,
В тіні чинар, склепивши вії, Дрімаєш
ледве, напівсном,
Кругом стоять палатки білі,
Козачі коні щуплотілі
Стоять, похнюпившись, рядком; Обслуга
спить біля лафетів.
З ґнотів повільно дим струмить;
А там попарно цеп стоїть;
Під сонцем півдня блиск багнетів.
В наметі про минулі дні Розмова чується
мені;
Як при Єрмолові ходили В Чечню, в
Аварію, і там Як билися, як ми їх били.
Як діставалося і нам;
Я бачу річку нешироку;
Татарин, відданий пророку.
Побіля неї свій намаз Ретельно творить
там якраз;
А інших гурт — обабіч нього.
Люблю я жовтизну їх лиць,
Подобу жовтих роговиць.
Шапки і одіж їх убогу, їх темний і
лукавий зір І слів гортанний перебір.
Враз — дальній постріл! Продзижчала
Заблудла куля... славний звук...
Ось крик — і знову тихше гук Навколо...
Та жарота спала,
Виводять коней напувать. Заворушилася
піхота;
А он і вершники летять!
Шум, гомін знявсь. — Де друга рота? Що,
в’ючить? — Як же капітан? Повозки
виставляйте дбало.
Савельїч! — Що там? — Дай кресало!
Підйом ударив барабан —
І полкова музика грає,
Везуть гармати. Генерал Уже колони
об’їжджає,
Вперед із почтом мчиться вчвал...
Розсипались з широкім полі,
Як бджоли, з гиком козаки;
Уже з’явилися значки За переліском на
роздоллі...
А он в чалмі один мюрид В черкесці
красній їде важно,
Юнь світлосірий, з-під копит Земля
летить. Де той відважний,
Хто вийде з ним на смертний бій!.. Він
ось, дивіться: в шапці чорній Козак
помчався гребенський; Гвинтівку
вихопив, моторний,
Вже близько... Постріл... тільки дим...
Гей, ви, станичники, за ними!..
Що? ранений! — Пусте! дрібниця...
І перестрілка вже яриться...
Та в цих сутичках бойових Забави
досить, толку мало:
Охоче ввечері бувало Ми задивлялися на
них,
Як на балет, звичайну справу,
Що тільки розважала нас,
Та бачив я й такі вистави,
Яких нема на сцені в нас...
Одного разу — під Гіхами —
Ми йшли в гущавині лісів;
Блакитний небосхил над нами Жарким
вогнем палахкотів.
Чекали ми боїв жорстоких Із гір Ічкерії
високих.
Уже в Чечню на клич братів Збирались
юрби смільчаків.
Над допотопними лісами Мигтіли маяки
кругом; їх дим то видівся стовпами,
То підіймавсь під небесами;
І оживилися ліси;
Скликались дико голоси.
Ішла луна межи шпилями...
Лиш тільки вибрався з лісів Обоз, як бій
наш загримів.
Вже в ар’єргард гармати просять;
Рушниці із кущів виносять,
Уже поранених, несуть І лікарів до них
зовуть.
А там, де ліс росте крислатий, Полізли з
криком на гармати;
І градом куль з дерев верхів Загін
осипано. А нижче В долині — тихо, між
кущів Бринів потік. Підходим ближче.
Гранати почали метать;
Іще просунулись; мовчать.
Та ось над юрмищем завала Рушниця наче
заблищала;
Мигнуло потім танки дві;
І все сховалося в траві.
Було то грозове мовчання, Тяглосямить
якусь воно,
Та в цьому дивному чеканні Забилось
серце не одно.
І залп... Аж зирк: лежать рядами. Що
діяти? У нас полки —
Народ бувалий... У штики,
Та разом! — котиться над нами. Кров
загорілася у нас!
За офіцерами в той час Ми кинулися на
завали,
Хто не зіскочив із коня —
Верхом. — Ура! — Давай кинджали, В
приклади! — і пішла різня. Години дві
серед потоку Бій тягся. Різались
жорстоко,
Як звірі, мовчки, сам на сам.
Потік тілами загатили.
Хотів води я взяти там...
Жарота й битва притомили Мене, але
мутна вода Була і тепла, і руда.
На березі, у тіні дуба,
Завалів проминувши ряд,
Зібрався гурт. Один солдат Був на
колінах; хмурі, грубі Здавались лиця в
хвилі цій.
Та сльози капали із вій,
Покритих пилом. Сполотнілий Лицем, під
деревом лежав їх капітан. Він помирав;
У грудях ледве червоніли Дві ранки;
ледве-ледве кров Сочилася. Та груди
знов Ледь-ледь здіймалися, а зору
Страшного блиск навкруг блукав...
«Рятуйте, братці! — Тягнуть в гори!
Чекайте — генерал упав Поранений...»
Він все стогнав,
І змовк, віддавши душу Богу;
На зброю спершися, круг нього Стояли
воїни сіді...
І тихо плакали... тоді Плащем
солдатським біле тіло Любовно, бережно
покрили І понесли. Убитих горем Я
проводжав печальним зором.
І вже по друзях в тишині Зітхали друзі в
щирім жалі;
Та не було тоді в мені Ні співчування,
ні печалі.
Уже затихло все; тіла Стягли докупи;
кров текла, Сочилась димною струєю,
Повітря парою своєю Вона сповняла.
Генерал
У затінку на барабані Приймав
донесення. Як вал, Навколо ліс, мов у
тумані,
В диму синів пороховім.
А там, осяяні красою І повні гордого
спокою,
Тяглися гори голубі,
Казбеку зносилась вершина.
Я з сумом думав про людину:
Чого бракує ще тобі?
Чого ти хочеш?.. Небо ясне,
У світі досить місця всім,
Але даремно й повсякчасно Ти ворогуєш
завше в нім.
В плече ударивши, спиняє Мій друг Галуб
думки мої.
— Як називають тут її,
Оцю місцевість? — я питаю.
Кунак мій каже: — Валерік Народ її
взивати звик.
Це значить — річка смерті: знати,
Старими названо людьми.
— Скажи, а билось їх багато Сьогодні?
— Тисяч до семи.
— Голів чимало горці склали?
— Як знать? — Чому не рахували? «Так!
буде їм, — тут хтось сказав. — У
пам’ять день оцей кривавий!» Чеченець
подививсь лукаво
І головою похитав.
Та я боюсь вам надокучить,
В забавах світу вам смішні Тривоги дикі
на війні;
Свій розум ви не звикли мучить Думками,
що колись прийде Жорстока смерть, і
молоде Обличчя ваше — без печалі;
Як умирають — ви не мали Нагоди бачить,
і надалі В житті у вашім — дай вам Бог І
не побачити: тривог Без цього досить. А
життьову Хіба кінчить не краще путь І
безпробудним сном заснуть Із мрією —
проснуться знову?
Тепер прощайте: якщо вас Розвеселить у
добрий час Оце моє оповідання, —
Я буду радий. А не так — Простіть мені
за це писання,
І тихо вимовте: дивак!..
1840
ЗАПОВІТ
Віч-на-віч, брате, я б хотів З тобою
говорить:
На світі, кажуть, мало днів Мені
лишилось жить.
Додому скоро йти тобі;
Гляди ж... Та що там! Далебі, На цілім
світі, друже,
За мене всім байдуже.
Коли б спитав тебе хто-будь... Ну, хто б
не запитав,
Скажи, що я навиліт в грудь Поранений
упав;
Що вмер не при своїй порі. Що кепські
наші лікарі,
І що своєму краю Уклін я посилаю.
Навряд чи ти моїх батьків Застанеш між
живих...
Признатись, справді б не хотів Я
засмутити їх.
Тож, коли хто живий з рідні. Скажи, що
лінь писать мені,
Що полк в похід послали І щоб мене не
ждали.
Сусідка є у них одна...
Було те все давно —
Спливло... Про мене вже вона Забула... Все
одно,
Ти розкажи всю правду їй, Пустого серця
не жалій;
Нехай би поридала, їй з того горя мало!
1840
ВИПРАВДАННЯ
Коли гірку свою дорогу Твій друг покине
в смертну мить І замість імені гучного
Неславу між людей лишить,
І буде спать в могилі темній Те серце,
де кипіла кров,
Де в боротьбі, такій даремній.
За щастя билася любов,
Коли чоло перед юрбою Безмовно схилиш
ти, дитя,
І стане чорною ганьбою Твоє безгрішне
почуття, —
Того, хто пристрастю й пороком
Затьмарив твій дитячий рай. Молю:
докором ти жорстоким Його в той час не
спогадай.
Почувши суд юрби лукавий,
Скажи, що судить інший нас,
І що прощать священне право Купила ти в
страждання час.
1841
ВІТЧИЗНА
Люблю вітчизну я, та дивною любов’ю! Не
подола її розсудок мій.
Ні слава, що здобута кров’ю,
Ні гордий вірою своєю супокій,
Ані перекази таємні старовинні Не
будять у мені відради марень нині.
Та я люблю — що за любов така? —
Її степів задумливе мовчання,
Її лісів безмежних коливання,
Розливи рік її, мов хвиля та морська...
Люблю на возі мчать я битими шляхами І,
тіні поглядом проймаючи нічні,
Спочинку прагнучи, стрічати над полями
Далекі, трепетні сумних осель огні.
Люблю димок на стернях сивий, Ночівлю
валки у степу,
І на горбі рудім край ниви Берез
біліючих юрбу.
Весь повний дивної відради,
• Я бачу тік серед левад,
Солом’яну покрівлю хати І різьблених
віконниць ряд.
І в свято, вечором росистим,
До ночі б я дивиться хтів На танці з
гупанням і свистом Під гомін п’яних
мужиків.
* * *
З-під таємничої, холодної півмаски Твій
голос я ловив, як у щасливім сні,
Привітно сяяли очиці, повні ласки,
Уста з лукавістю всміхалися мені.
Крізь дим серпанку я побачив
мимовільно Дівочого лиця і шийки
білизну.
Щасливий! Бачив я і локон своєвільний,
Що хвилю кіс покинув запашну.
І я ствердив тоді в палкій своїй уяві Із
тих легких ознак укоханку мою,
І риси чарівні та очі ті ласкаві Ношу в
душі своїй, лелію і люблю.
І серцю віриться, що лагідну ту мову Ще
за дитячих літ, давно я чув колись,
І шепче хтось мені, що зійдемось ми
знову Так ніжно й приязно, як ми тоді
зійшлись.
1841
* * *
На півночі дикій стоїть в самотині На
голій вершині сосна,
І тихо дрімає, і снігом сипучим,
Як ризою, вкрита вона.
І мариться їй, що в далекій пустині,
Де сонце встає золоте,
Одна і сумна на камінні горючім,
Красуючись, пальма росте.
1841
БЕСКЕТ
Золота хмаринка ночувала На плечі
бескета кам’яного,
Вранці знову рушила в дорогу,
У блакиті весело заграла;
Та лишився вогкий слід донині В
зморшках у старого. Одиноко Він стоїть,
задумався глибоко І тихенько плаче він
в пустині.
1841
* * *
Ні, не тебе так палко я люблю,
Ні, не мені краси твоєї чари;
Люблю в тобі я давніх днів примари І
молодість загублену мою.
Коли часом, неначе на зорю, Дивлюсь на
тебе, сповнений любові, Таємну я тоді
веду розмову,
Та не з твоїм я серцем говорю...
Я мов дивлюсь крізь пам’яті вікно В
твоїх очей розширені зіниці,
І з них мені цвітуть ясні зірниці Її
очей, що згаснули давно.
1841
СПІР
Якось раз перед юрбою Співплемінних
гір У Казбека з Шат-горою2 Був великий
спір. «Стережись! Чатуй віднині, Каже
сивий Шат, — Підкорився ти людині
Недаремно, брат! Задимлять її оселі По
уступах гір;
І луною в темпі скелі
Гримне стук сокир.
Міць залізної лопати В камінь вріже
путь:
Мідь і злото добувати Люди тут почнуть.
Вже проходять каравани Через ті вали,
Де лиш плакали тумани Та царі-орли.
Люди хитрі! Хоч і трудно Класти перший
слід, — Стережись! багатолюдний І
могутній Схід!»
— Не боюсь того я Сходу, — Тут Казбек
одрік, —
Сном глибоким сплять народи Там
дев’ятий вік. Подивись: в тіні чинари
Шум солодких вин На узорчасті шальвари
Сонний ллє грузин; Схилений в диму
кальяна На м’який диван,
Біля срібного фонтана Марить Тегеран;
Ген, навкіл Єрусалима Спалені поля,
Нерухома, мовчазлива, Нежива земля;
Далі вік без прохолоди,
Миє жовтий Ніл Кам’яні гарячі сходи
Царственних могил; Бедуїн забув про
війни Для рясних шатрів І співає,
супокійний,
Про діла батьків.
Все, що бачу тут, відроду Спить, не
ворухне...
Ні, не кволим людям Сходу Підкорить
мене!
«Не хвалися так зарані! —
Каже сивий Шат, —
Глянь, на Півночі в тумані Щось там
видно, брат!»
Звістку цю Казбек могутній З острахом
почув,
І в тумани каламутні Поглядом сягнув.
Аж здригнувсь від хвилюванім, Повний
чорних дум,
Бачить дивне коливання,
Чує дзвін і шум.
Від Уралу до Дунаю,
Славної ріки,
Коливаються і сяють Грозові полки.
Мають білі там султани,
Як в степу ковил.
Мчать драгуни і улани,
Аж до неба пил. Одностайно батальйони
Бойові ідуть,
Прапори несуть колони,
В барабани б’ють.
Батареї мідним строєм Мчаться і
гримлять,
І ґноти, мов перед боєм, Високо димлять.
І, уславлений трудами, Мудрий, бойовий,
їх веде, грозить очамй,
Генерал старий.
Йдуть і йдуть полки могучі, —
Не близький похід! —
Важко, повагом, мов тучі,
З Півночі на Схід.
І Казбек від дум тривожних Ще хмурніший
став:
Не злічив полків ворожих — Марно
рахував...
Він оглянув, повен суму.
Плем’я гір своїх,
Шапку3 аж до брів насунув І навік затих.
1841
СОН
В південний пал в долині Дагестана З
свинцем в грудях лежав недвижно я;
Глибока в них іще димилась рана;
По краплі кров точилася моя.
Лежав один я на піску долини;
Уступи скель громадились кругом,
І промінь пік їх жовті верховини І пік
мене — та спав я мертвим сном.
І снивсь мені вогнями весь залитий
Нічний бенкет у рідній стороні.
Між юних дів, яких вінчали квіти, Про
мене йшли розмови жартівні.
Та до розмов жартливих неохоча,
Одна з усіх думками десь пливла,
І в сон сумний душа її дівоча Бог знає
чим загублена була;
I снилась їй долина Дагестана; Знайомий
труп в долині тій холов;
В його грудях димилась чорна рана, І все
тихіш лилася з неї кров.
1841
ДОГОВІР
Юрба таврує хай ганьбою Наш
нерозгаданий союз,
Хай ти суворістю людською Позбавлена
сімейних уз.
Але кумирам світу злого Я не вклоняюсь
— як раби;
Як ти, не знаю я до нього Ані любові, ні
злоби.
Як ти, в веселощах бездумних Не
відрізняю я в юрбі Ані розумних, ні
безумних,
Живу для себе і в собі.
Не ціним щастя ми земного, Людей з нас
кожен оцінив;
Себе не зрадимо — для чого?
А нас не зрадять поготів.
Спізнались ми удвох між люду, Зійшлись,
розійдемося знов. Була без радощів
любов,
Розлука без печалі буде.
1841
Чи пам’ятаєш — ми з тобою Прощались
пізньою порою? Вечірній постріл
прогримів,
І ми чекали в хвилюванні!.. Проміння
гаснуло в смерканні, Туман над морем
посивів;
Луна удару прокотилась І за безоднею
скінчилась.
Після турбот своїх денних З тобою в
мріях зустрічаюсь, Біля пустельних вод
морських В вечірні постріли вслухаюсь.
Простори темноголубі їх глушать
хвилями грізними... Я плачу, мучуся в
журбі!
І вмерти я бажаю з ними.
1841
ТАМАРА
В глибокій тіснині Дар’яла,
Де риється Терек в імлі,
На скелі там вежа стояла,
Чорніла на чорному тлі.
В тій вежі високій і темній Цариця
Тамара жила:
Прекрасна, мов ангел надземний, Мов
демон, підступна і зла.
Щодня крізь туман опівночі Там вогник
блищав золотий, Впадай він мандрівнику
в очі, Манив на спочинок нічний.
І чуть було голос Тамари,
Він весь був бажання й жага,
Всевладні були в нього чари, Була
таємнича снага.
На голос манливої пері Йшов воїн,
купець і пастух: Йому відчинялися
двері, Стрічав його хмурий євнух.
В пуховій постелі там білій,
В парчі та у перлах, вона Чекала на
гостя. Шипіли Дві пінисті чари вина.
Сплітались розпалені руки, Несила
рознятись устам,
І дивні вчувалися звуки Всю ніч, не
стихаючи, там.
Немовби північної хвилі Там сто юнаків
запальних З жінками зійшлись на
весіллі, На тризні поховань гучних.
Та тільки ранкове світання Гірський
осявало простір, Раптово і тьма
мовчання З’являлось у вежу між гір.
Лиш Терек в тіснині Дар’яла Гримів, аж
здригалася мла,
І хвиля на хвилю злітала,
І хвиля за хвилею йшла;
І з плачем загублене тіло В далекий
несли вони край; Тоді ж у вікні щось
біліло,
І чуть було звідти: прощай!
Таке було ніжне прощання,
Так солодко голос звучав,
Немовби утіхи кохання І зустріч нову
обіцяв.
1841
* * *
Од рідної гілки дубовий листок
одірвало.
І в степ закотило й жорстокою бурею
гнало;
Зів’яв і засох він від холоду, спеки і
горя,
І ось докотився, нарешті, до Чорного
моря.
Край Чорного моря чинара стоїть
молодая; їй вітер шепоче щось, віти
зелені торкає;
На вітті зеленому райські гойдаються
птиці, Співають про славу і вроду
морської цариці.
Мандрівник прибився під корінь чинарі
високій; Притулку на час він благає у
тузі глибокій І так він говорить:
«Дубовий листочок я хорий. До строку
дозрів я і зріс у вітчизні суворій.
Один без притулку блукаю по світу давно
я,
Засох я без тіні, зів’яв я без сну та
спокою.
Сховай же прибульця у листях своїх
смарагдових. Немало я знаю казок та
бувальщин чудових». «Нащо ти мені? —
молода повідає чинара, —