Вибране - 04

В пилу ти і жовтий, синам моїм свіжим не
пара. Ти бачив багато — та нащо твої
небилиці?
Давно вже і райські мені надокучили
птиці.
Іди собі далі, мандрівче, тебе я не знаю!
Я люблена сонцем: для нього живу й
розцвітаю; По небу я віти розкинула тут
на просторі І мию коріння своє у
холодному морі».
1841
На дорогу йду я в самотині;
Крем’яна в тумані путь блищить;
Тихо. Бога слухає пустиня,
І зоря з зорею гомонить.
Небеса прекрасні та безкраї!
Спить земля в промінні голубім...
Чом же серце з болю завмирає?
Жду чого? Жалію я за чим?
Мрією не тішусь я пустою,
Днів не жаль, ще більш не розцвітуть;
Я жадаю волі та спокою!
Я б хотів забутись і заснуть!
Та не тим холодним сном могили...
Я б навік заснути там хотів,
Щоб живі дрімали в серці сили,
Щоб у грудях віддих тріпотів.
Щоб крізь ніч, крізь день ясний для мене
Про кохання ніжний спів лунав,
Наді мною темний дуб зелений Щоб
схилився й листям розмовляв.
1841
МОРСЬКА ЦАРІВНА
В морі царевич купає коня,
Чує: «Я ждала тебе цього дня!»
Пирхає кінь, ці почувши слова, Бризкає,
плеще і вдаль відплива.
Чує царевич: «Я царська дочка!
Ніч у нас буде, як схочеш, палка!»
От забіліла рука із води,
Ловить за шовк золотої узди.
Юна з’явилась по тім голова,
В косу морська заплелася трава.
Очі блакитні жагою горять,
Бризки на шиї як перли тремтять.
Мислить царевич: «А! Ось ти яка!» Косу
хапає ловецька рука.
Держить рука, безутомна й пружка, Плаче
і молить, благає вона.
Витязь до берега сміло пливе,
Друзів своїх закликає й зове!
«Сходьтеся, браття, вояцька сім’я!
Гляньте, як здобич тріпоче моя!
Чом же ви стали, німуючи, там? Вроду таку
вперше бачити вам?»
Та оглянувся царевич — і враз Погляд
щасливий у нього погас.
Бачить він раптом потвору морську,
Дивну й химерну, на мокрім піску;
Хвіст, як гадючий, у неї блищить,
І завмирає, і страшно тремтигь;
Піна струмками збігає з чола,
Очі смертельна отінює мла.
Руки хапають пісок і кушир, Шепчуть
вуста незбагненний докір..
їде царевич, а сум навздогін... Царську
дочку пам’ятатиме він!
ПРОРОК
Відколи вічний судія Всезнання дав
мені, пророку,
В очах людей читаю я Сторінки злоби і
пороку.
Я ширив погляди свої,
Любові праведне насіння:
На мене ближні всі мої Шалено кидали
каміння.
Посипав пеплом я главу,
Покинув міст широкі брами,
І от в пустелі я живу,
Як птиці, божими дарами;
Завіт зберігши на віки,
Мені покірне там створіння;
І слухають мене зірки,
Щасливе сіючи проміння.
Коли ж по місту між людей,
Я пробиваюся квапливо,
Старі говорять до дітей, Всміхаючись
самолюбиво:
«Дивіться: приклад ось для вас! Він
гордий був, не зжився з нами: Дурний,
хотів запевнить нас,
Що Бог рече його устами!
Дивіться, діти, він свого Досяг! Який
блідий він, кволий, Який убогий він і
голий,
Як всі ненавидять його!».
ПІСНЯ ПРО ЦАРЯ ІВАНА ВАСИЛЬОВИЧА,
МОЛОДОГО ОПРИЧНИКА І УДАЛОГО КУПЦЯ
КАЛАШНИКОВА
Ох ти гой єси, царю Йван Васильович!
Нашу пісню про тебе зложили ми,
Про твого улюбленця опричника,
Та про смілого купця, про Калашникова;
Ми зложили її та на давній лад,
Ми співали її під гуслярний дзвін,
Ще й причитували і приказували.
Православний народ нею тішився,
А боярин Матвій Ромодановський Нам
чарку підніс меду пінного,
А бояриня його біловидая Піднесла нам
на блюді срібляному Рушничок
новесенький, шовком вишитий. Частували
нас три дні, три ночі,
І все слухали — не наслухались.
І
То не світить у небі сонце краснеє,
Не милуються ним сині хмароньки, —
То при трапезі сидить в золотім вінці,
Сидить грізний цар Іван Васильович.
А позад його все бояри та князі.
По боках його все опричники;
Бенкетує цар для слави божої,
Для утіхи своєї й веселощів.
Усміхнувшись, цар наказав тоді Вина
доброго заморського Націдити в золотий
свій ківш, Частувати ним опричників.
І пили всі, царя славили.
Лиш один із них, із опричників,
Удалий, буйний молодець,
В золотім ковші не мочив усів;
Опустив він в землю очі темнії,
Опустив голівоньку на груди він —
А у грудях була тяжка думонька.
От насупив цар брови чорнії І на нього
навів очі пильнії,
Наче яструб той глянув з хмарних небес
На малого голуба сизокрилого, —
Та не звів очей молодий боєць.
От об землю цар стукнув палкою,
Й на півчверть підлогу дубовую Він
залізним пробив наконечником —
Молодий боєць не здригнувся і тут.
От промовив цар слово грізнеє, —
І очутивсь тоді добрий молодець.
«Гей ти, вірний наш слуго Кирибеєвич, Чи
ти думу затаїв нечестивую?
А чи славі нашій завидуєш?
А чи служба тобі царева докучила?
Коли сходить місяць — зорі у радості,
Що світліш в піднебессі гуляти їм;
А у хмарку котра ховається,
Стрімголов на землю падає...
Непристойно ж бо тобі, Кирибеєвич,
Царських радощів цуратися;
Ти ж бо з роду, либонь, Скуратових,
І сім’я годувала Малютина!..»
Відповів тоді Кирибеєвич, Уклонившися
царю грізному:
— Государю наш, Іван Васильович! Не
картай ти раба недостойного:
В серці полум’я не залить вином,
Не зачастувать — чорну думоньку!
А розгнівив я тебе — воля царськая:
Накажи скарать, зрубать голову, — Тягне
вниз вона плечі богатирськії, До сирої
землі сама хилиться.
І сказав йому цар Іван Васильович: «Та
про що тобі, славному, журитися? Чи не
витерся твій парчовий жупан? Чи
пом’ялася шапка соболиная?
А чи гроші геть до краю витратив?
Чи зазубрилась шабля загартована?
А чи кінь закульгав, зле підкований? А
чи з ніг тебе збив у кулачнім бою На
Москві-ріці та купецький син?»
Відповів йому Кирибеєвич,
Головою хитнувши кудрявою:
— Ще рука та чарівнича не родилася Ні
в боярськім роду, ні в купецькому; Мій
румак степовий ходить весело; Наче скло
горить гостра шабелька;
А в святковий день по твоїй милості Ми
не гірше за інших одягнемось.
Як я сяду-поїду на баскім коні За
Москву-ріку покататися,
Пояском шовковим підперезаний, Заломлю
на бочок шапку бархатную,
Чорним соболем отороченую, —
На воротах стоять на тесаних Молодички
та красні дівоньки,
І милуються мною, шепочуться; Лиш одна
серед них не милується, Геть закрилась
фатою смугастою...
На святій Русі, нашій матінці,
Не знайти повік красуні кращої: Ходить
плавно — наче лебідонька, Іляне ніжно
— як голубонька, Мовить слово —
соловей співа; Горять і поки її
рум’янії,
Мов зоря на небі божому;
Коси, русиї, золотистії,
У барвисті стрічки заплетені,
По плечах біжать та звиваються,
З грудьми білими цілуються.
У купецькій сім’ї вона родилася, —
Прозивається Ал ьона Дмитрівна.
Як побачу її, я і сам не свій:
Опускаються руки сміливі •
І туманяться очі жвавії!
Сум, нудьга бере, православний цар, В
світі мучитись самотньому.
Вже набридли мені коні-огирі,
Вже набридли убори парчовії, Золотії
казни не треба мені:
З ким казною тепер поділюся я? Перед ким
покажу хоробрість свою? Перед ким я
убором похвастаюсь?
Відпусти мене в степи приволзькії На
життя на вільнеє, на козацькеє. Гей,
складу я там сміливу голівоньку, А
складу на списа бусурманського;
І поділять там собі злі татарове
Коня доброго, шаблю гострую І сідельце
бойове черкаськеє.
Мої очі слізнії коршак виклює,
Мої кості-сироти дощик вимиє,
Непохований бідолашний прах На чотири
сторони розвіється!..»
Засміявся тоді Іван Васильович:
«Ну, мій вірний слуго! Я твоїй біді,
Твойому горю помогти постараюся.
От візьми перстеньок ти мій яхонтовий,
Та візьми ти перлове намистечко.
Спершу свасі розважливій кланяйся І
пошли дари самоцвітнії Ти своїй Альоні
Дмитрівні:
Як полюбишся — справ весіллячко,
Не полюбишся — на прогнівайся».
Ой ти гой єси, царю Йван Васильович!
Обманив тебе твій лукавий раб,
Не сказав тобі правди щирої,
Не повідав тобі, що красуня та В церкві
божій та обвінчана,
Ще й повінчана з молодим купцем По
закону нашому християнському...
* * *
Хлопці, наспівайте — гуслі наладнайте!
Ану, хлопці, пийте — діло розумійте!
Вже потіште ви доброго боярина Та
бояриню його біловидую!
II
За прилавочком сидить молодий купець,
Молодець ставний Степан Парамонович,
Та на прізвище Калашников;
Розкладає він товари шовковії,
Мовою гостей гукає ласкавенькою,
Срібло, золото перелічуючи.
Та недобрий день, бач, випав йому:
Ходить мимо панство багатеє,
В його лавочку не заглядаючи.
Віддзвонили вечерню у святих церквах;
За Кремлем горить зоря затьмарена;
Набігають в небі хмароньки,
А жене метелиця їх, співаючи; Спорожнів
широкий гостиний двір. Замикає Степан
Парамонович Свою лавочку дверми
дубовими Та замком німецьким із
пружиною; Злого пса-гавкуна зубатого На
залізний ланцюг прив’язує він,
І додому пішов він, задумавшись,
До хазяєчки за Москву-ріку.
А прийшовши в свій у високий дім,
Здивувався Степан Парамонович:
Не стрічає його молода жона,
Стіл не вкритий білою скатертиною,
А свіча перед образом ледве світиться
Тож і кличе служницю він старесеньку:
«Ти скажи, скажи, Єреміївно,
А куди поділась, затаїлася В такий
пізній час Альона Дмитрівна?
А що дітки мої укохані —
Мабуть, бігали, добре бавились,
Спозаранку спатки вклалися?»
— Мій добродію Степан Парамонович, Я
скажу тобі диво дивнеє:
До вечерні пішла Альона Дмитрівна;
Вже із молодою попадею й піп пройшов,
Засвітили свічу, щоб вечеряти, —
А й по цю пору твоя хазяєчка З
приходської церкви не вернулася.
А маленькі твої дітоньки
Спочивать не лягли, не гратись пішли —
Плачем плачуть всі, заливаються.
Схвилювавсь тоді тяжкою думою Молодий
купець Калашников;
До вікна він став, глянув на вулицю —
А на вулиці ніч темнесенька;
Пада білий сніг, розстилається,
Слід людський кругом замітаючи.
Ось він чує, в сінях дверми рипнули,
Потім кроки він чує поквапливі;
Обернувсь, подививсь — сило божая!
Перед ним стоїть молода жона, Блідолиця
вся, та вся розпатлана,
Коси русії геть розплетені,
Снігом-інеєм пересипані;
Очі дивляться як у причинної;
Уста шепчуть речі безумнії.
«Де ти, де, дружино, тинялася?
На якім майдані, на дворищі,
Що розтріпані твої кісоньки,
Що одежа твоя вся розідрана?
Вже гуляла ти, веселилась ти,
Мабуть, із синками боярськими!..
Не на те перед святими іконами Ми з
тобою, жоно, заручалися,
Золотими перснями мінялися...
Як запру я тебе на залізний замок,
За дверима дубовими кованими,
Щоб світу божого ти не бачила.
Не ганьбила ти моє ім’я чеснеє...»
І почувши те, Альона Дмитрівна
Затремтіла вся, моя голубонька.
Затряслась, мов листочок осиковий,
Гірко-гірко вона розплакалась,
В ноги мужеві схилилася.
ов
97
«Государю мій, красне сонечко,
Чи убий мене, а чи вислухай!
Твої речі — наче гострий ніж;
Від них серце розривається.
Не боюся смерті лютої.
Не боюся я людських чуток,
А твоєї лиш немилості.
«Від вечерні йшла нині додому я,
В самотині йшла я по вулиці.
І почулось мені, наче сніг хрумтить,
Оглянулась — чоловік біжить.
Мої ніженьки підкосилися,
Вкрилась я фатою шовковою.
І він міцно за руки схопив мене,
І сказав мені тихим пошептом:
— Чом лякаєшся, ясочко-красунечко?
Я не кат який., душогуб лісний,
Я слуга царя, царя грізного.
Прозиваюся Кирибеєвичем,
А з сім’ї я Малюти преславної... —
Тут ще гірше я налякалася;
Закрутилась моя бідна голівонька.
І він став мене пестить-цілувать,
І цілуючи, все приказував:
— Ти скажи мені, чого б хотіла ти,
Моя милая, ненаглядная!
Хочеш золота, а чи жемчугу?
Самоцвітів-перснів, убрання з парчі?
Мов царицю я наряджу тебе,
Стануть усі тобі заздрити, —
Лиш не дай мені вмерти смертю грішною:
Покохай мене, обійми мене Хоч єдиний
раз на прощаннячко!
«І він пестив мене, цілував мене;
На щоках моїх і тепер горять,
Живим полум’ям розливаються Поцілунки
його окаяннії...
А дивились у хвіртку сусідоньки,
Сміючись, на нас пальцем показували...
«Тут із рук його я рвонулася І додому
враз тікать кинулась;
І лишились в руках у розбійника Взорна
хустка моя, твій даруночок,
І фата моя бухарськая.
Осоромив він, оганьбив мене,
Мене чесную, непорочную —
І що скажуть злії сусідоньки,
І кому я на очі з’явлюсь тепер?
«Та не дай мене, свою вірную жону,
У наругу ти злим напасникам!
Ще на кого, крім тебе, сподіватися?
Допомоги в кого проситиму?
На білім світі я сиротинонька;
Рідний батечко мій у сирій землі,
Поруч з ним лежить моя матінка;
А мій старший брат, сам ти відаєш,
На чужій сторононьці пропав безвісті,
А мій менший брат — ще мале дитя,
Ще мале дитя, нерозумнеє...»
Говорила так Альона Дмитрівна,
Гарячими слізьми заливалася.
Посилає Степан Парамонович За двома
братами меншими;
І прийшли його братове, поклонилися,
І такеє слово йому мовили:
«Ти повідай нам, брате старший наш, Що з
тобою сталось, приключалося, Що послав
ти за нами та в темную ніч, У морозну
нічку темную?»
— Я скажу вам, браття улюблені,
Що лиха біда зі мною приключилася:
Осоромив сім’ю нашу чесную Злий
опричник царський Кирибеєвич;
А ції образи не знести душі
Та не стерпіти серцю молодецькому;
Тож як завтра буде кулачний бій,
На Москві-ріці при самім царі,
Ой же вийду тоді на опричника,
Буду на смерть битись, до останніх сил;
А поб’є він мене — то виходьте ви За
святую правду-матінку.
Не лякайтесь, браття улюблені,
Не лякайтесь, свіжіші ви силою!
На вас менше гріхів назбиралося,
Тож, можливо, Бог вас помилує!»
І брати у відповідь мовили:
«Куди вітер віє над обрієм,
Туди мчать і хмаринки послушливі;
Коли сизий орел кличе голосом На
скривавлену долину побоїща,
Кличе бенкетувать, та мерців прибирать,
— До нього малі орлята злітаються.
Ти наш старший брат, другий батько наш;
Сам роби, як знаєш, як відаєш,
А вже ми тебе, рідного, не зрадимо».
* * *
Хлопці, заспівайте — гуслі наладнайте!
Ану, хлопці, пийте — діло розумійте!
Вже потіште ви доброго боярина Та
бояриню його біловидую!
III
Над Москвою над златоглавою,
Над стіною білою кремлівською З-за
далеких лісів, із-за синіх гір,
По різьблених покрівельках граючи,
Хмарки сірії розганяючи,
Зоря красная підіймається;
Розметала золотисті кучері,
Умивається снігами розсипчатими;
Мов красуня та перед дзеркальцем,
В небо чистеє дивиться, всміхається.
Ой, і нащо ти, зоре, прокидалася?
На яких ти радощах розігралася?
Як зіходилися та збиралися Презавзяті
бійці московськії На Москву-ріку, на
кулачний бій, Погуляти на святі та
потішитись.
І приїхав цар із дружиною,
Із боярами та опричниками,
І велів він ланцюг срібний витягнути,
Чистим золотом в кільця злютований!
Оточили місце в двадцять п’ять сажнів,
Для охотницького бою, одиночного.
І велів тоді цар Іван Васильович Клич
дзвінким кликать голосом:
«Ой, та де ж ви і добрії молодці?
А потіште ж ви царя нашого батечка,
А й виходьте всі у широкий круг;
Хто поб’є кого, того цар надарить,
А хто битий буде, того Бог простить!»
І виходить удалий Кирибеєвич,
Царю в пояс низько кланяється,
З могутніх плечей скинув шубу
бархатную, В бік підпершися рукою
правою,
А другою поправляє шапочку,
І свого чекає супротивника...
Тричі клич гучний прокликали —
Ні один боєць і не зрушився,
Лиш стоять, один одного підштовхують.
На просторі опричник проходжується,
Над плохими бійцями підсміюється:
«Присмиріли, ачей, та задумались!
Що ж казать, обіцяю для свята я,
Відпущу живого, хай покається,
Лиш потішу царя нашого батечка».
Враз юрба розійшлась на дві сторони —
І виходить Степан Парамонович, Молодий,
купець, удалий боєць,
А на прізвище Калашников.
Уклонився спершу царю грізному,
Потім білому Кремлю та святим церквам,
А тоді всьому народу руському.
Горять очі його соколинії,
На опричника пильно дивляться.
Тут йому він став насупроти,
Бойові рукавиці натягає він,
Могутні плечі розправляючи,
Кучеряву бороду погладжуючи.
І сказав йому Кирибеєвич:
«А скажи мені, добрий молодче,
Ти якого роду-племені,
Яким іменем прозиваєшся?
Щоб узнать, по кім панахиду служить, Щоб
було чим і похвалитися».
Повідає Степан Парамонович:
«А зовуть мене Степаном Калашниковим, А
родивсь від чесного батечка я,
І жив по закону господньому:
Я чужої не ганьбив жони.
Не розбійничав ночі темної,
Не таївся від світу небесного...
І промовив ти правду істинну:
Панахиду по однім із нас співатимуть,
Може, завтра вже, години південної;
І один із нас буде хвастатись,
З товариством своїм бенкетуючи;
Ні, не жартувать, не людей смішить Проти
тебе вийшов я, бусурманський син,
-Вийшов я на бій страшний, на останній
бій!»
І почувши те, Кирибеєвич На обличчі
зблід, мов осінній сніг;
Пильні очі його затуманились,
Між могутніх плеч та побіг мороз,
На розкритих устах слово стишилось...
Обидва мовчки розходяться, —
Богатирський бій починається.
Розмахнувся тоді Кирибеєвич І ударив
перший купця Калашникова,
І ударив його посеред грудей —
Затріщали груди молодецькії,
Похитнувся Степан Парамонович;
На його широких грудях висів мідний
хрест Зі святими мощами із Києва, —
І погнувся хрест і в груди вдавивсь;
Мов роса, із-під нього кров закапала.
І подумав Степан Парамонович:
«Що судилось в житті, те і збудеться;
Поборюсь за правду до останнього!»
Приловчився він, ізготовився,
З усією зібравсь силою І ударив свого
зненависника Прямо в лівий висок з
усього плеча.
І опричник молодий застогнав ледь-ледь.
Захитався, упав замертво;
Повалився він на холодний сніг,
На холодний сніг, наче сосонка,
Наче сосонка, у сирім бору
Під смолистий під корінь підрубаная.
І побачив же цар Іван Васильович,
Запалився гнівом, гопнув об землю І
нахмурив брови чорнії,
Наказав він схопить удалого бійця,
Привести його до своїх очей.
І промовив тут православний цар:
«Ти скажи мені по правді, по совісті,
З волі вільної, а чи нехотя
Ти убив на смерть мого вірного слугу.
Мого кращого бійця Кирибеєвича?»
— Я скажу тобі, православний цар:
Я убив його з волі вільної,
А за що, про що — не скажу тобі,
Скажу тільки Богу єдиному.
Накажи мене скарать — і на плаху нести
Мою повинну головоньку;
Не покинь лиш малих діточок,
Не покинь молодую вдову,
Та двох братів моїх в своїй милості...
«Ти вчинив по-молодецькому,
Удалий боєць та купецький син,
Що сказав усе ти по совісті.
Я жону молоду і сиріт твоїх Із казни
моєї пожалую,
І братам твоїм я велю цього ж дня По
всьому царству руському широкому
Торгувать без мита, без податі.
Сам же йди по-молодецькому На високеє
місце лобнеє,
Склади свою буйную голівоньку.
Я сокиру велю наточить-нагострить, Ката
я велю добре нарядить,
У великий дзвін накажу дзвонить,
Щоб дізнались всі люди московськії,
Що й тебе не покинув в своїй милості...»
Гей народ на майдані збирається,
І сумний дзвін гуде, завиваючи,
Розголошує звістку недобрую.
На високому місці лобному У червоній
сорочці з блискіткою,
Із нагостреною сокирою,
Руки голії потираючи,
Кат веселий проходжується,
Удалого бійця дожидається, —
А ставний боєць, молодий купець,
Із рідними братами прощається:
«Гей ви, браття мої, друзі кревнії,
Поцілуймося, обіймімося,
Ув останній раз розлучаючись.
Передайте мій уклін Альоні Дмитрівні,
Накажіте їй менше журитися.
Моїм діткам про мене не розказувать;
Уклонітесь домові батьківському,
Уклонітесь товариству кревному,
Помолітесь самі в церкві божій ви Та за
душу мою, душу грішную!»
І стратили Степана Калашникова Смертю
лютою, ганебною,
І голівонька безталанная У крові на
плаху покотилася.
За Москвою-рікою ховали його,
У чистім полі, поміж трьох доріг,
Тульської, Рязанської, Володимирської,
І сирий бугор землі там насипали,
І кленовий хрест там поставили.
І гуляють-шумлять вітри буйнії Над його
безіменною могилкою,
І проходять мимо люди добрії, —
Пройде віком старий— перехреститься,
Пройде хлопець-бравець —
підбадьориться. Пройде дівчина — вмить
зажуриться,
А пройдуть гусляри — почнуть пісеньку.
* * *
Гей, хлоп’ята, ще й молодії,
Гусляри запальнії Голоси гомінкії!
Красно починали — красно і кінчайте,
Кожному правдою і честю віддайте!
Можновладному боярину слава!
І красуні боярині слава!
І всьому народу християнському Слава!
1837
МЦИРІ
Вкушая, вкусих мало меда и се аз умираю.
1-а Книга Царств.
1
В недавні роки у краю,
Де в гомінливу течію Злилаеь'3 Арагвою
Кура,
Її обнявши, як сестра,
Був монастир. Із-за гори Ще видко й
нашої пори Подорожанина очам І вежі, і
стовпи від брам,
Склепіння церкви; та під ним Не
куриться кадильниць дим,
Не чути співу в пізній час Ченців, що
моляться за нас.
Лише один напівживий Руїн самотніх
вартовий —
Забутий смертю й людьми дід —
Змітає пил з могильних плит,
Де напис звідомляє світ,
Що в певнім році певний цар,
Корони скинувши тягар,
Що завдавав самих турбот,
Вручав Росії свій народ.
І Божа благодать зійшла На Грузію! —
вона цвіла Відтоді в зелені садів,
Не боячися ворогів За гранню приязних
штиків.
2
Російський генерал колись Переїжджав
із гір в Тифліс. Маленького він бранця
віз.
Той захворів. Не міг знести Шляхів
гористих тяготи.
Він був, здавалось, літ шести; Як сарна
дикий, боязкий,
Як очерет слабкий, гнучкий, Але йому
недуга зла Могутність духу надала Його
батьків. Він мовчки звик Страждати —
навіть тихий крик З дитячих уст не
вилітав,
Він знаком їжу відхиляв І тихо, гордо
умирав.
В одному із монастирів З жалю чернець
його пригрів,
І бранець залишився там, Врятований
ченця дбанням.
Та він цуравсь дитячих втіх, Тікав
спочатку від усіх, Самотній, мовчазний
блукав І, дивлячись на схід, зітхав В
печалі серця неясній За домом в рідній
стороні.
Та до полону в чужині І мови звик кінець
кінцем; Охрещений святим отцем,
Не знаючи, що значить світ,
Уже хотів юнацьких літ Ченця обітницю
ректи,
Як він, під кровом темноти У ніч осінню
щез. Густий Кругом стояв на горах бір,
Три дні дарма його між гір Шукали, а,
проте, знайшли В степу зомлілим,
підняли І в монастир перенесли;
До невпізнання зблід він, схуд, Ослаб,
немов хворобу, труд Важкий чи голод він
зазнав.
На запитання він мовчав,
Огонь життя у нім згасав;
І став близьким його кінець.
Тоді приніс йому чернець Свої
вмовляння і мольби; їх гордо вислухав
слабий, Підвівся, рештки сил зібрав І
довгу мову розпочав:
З
«Що сповідь слухати мою Прийшов, —
подяку віддаю.
Все ж стане легше, як скажу Комусь, що в
серці я ношу.
Та людям не робив я зла,
І через це мої діла Не буде вам користі
знать,
Чи ж можна душу розказать? Жив мало, ще й
в полоні я. Віддав би два таких життя Я
за один тривожний день,
Коли б спроможний був лишень. Я знав
одної думи власть —
Одну — та полум’яну страсть, Що, як
черв’як, в мені жила, Спалила душу всю
дотла;
Я, гнаний нею, поривав Від темних келій
та відправ В чудовий світ, де зброї
дзвін,
Де скелі досягли хмарин,
Де люди вільні, як орли.
Цю страсть серед нічної мли Живив я
тугою й слізьми,
І перед небом і людьми Її уголос визнаю,
Мене ж простити не молю.
4
«Старик! Я вже не раз чував,
Що ти мене урятував —
Навіщо?.. Раб сумних думок, Грозою
зірваний листок,
Я виріс, як в неволі птах,
Дитя душею і монах Судьбою. Я сказать не
міг Нікому двоє слів святих,
Слів «батько» й «матір». Ти, старик,
Хотів, щоб я отут навік Від любих цих
імен одвик, Даремно: звук їх дорогий
Родивсь зі мною. Навкруги В людей я
бачив друзів, дім, Вітчизну, а на
життьовім Шляху моїм я не зустрів Не
тільки милих душ — гробів.
Я марних сліз не проливав,
Присягу в серці проказав:
Колись хоч на єдину мить Гарячі груди
притулить До інших, як мої, палких,
Хоч незнайомих, та близьких.
На жаль, судилось мріям тим Зів’яти в
розквіті своїм,
Мені ж, як жив, на чужині Сконати тут в
самотині.
5
«Мене могила не страшить. Говорять, там
страждання спить
В холодній, вічній тишині,
Та жаль згубить життя мені.
Я молодий... Чи буйних мрій Не знав ти в
юності своїй?
Не знав, чи з пам’яті пустив, Що й ти
ненавидів, любив,
Що мліло серце, як здаля Ти бачив сонце
і поля Із вежі, де, немов струмок,
Свіжить обличчя холодок,
І де порою голубок,
Дитя чужини, на шляху В шпарині муру від
страху В грозу ховається лиху.
Хай пишний світ тобі обрид; Тебе
позначив років слід,
Ти кволий, від бажань одвик. Байдуже це!
Ти жив, старик!
Ти жив, ти маєш що згадать — І я ж бо міг
життя спізнать!
6
«Ти хочеш знать, що бачив я На волі? —
золоті поля,
Горби, які вдягли вінок Дерев, що, як
брати, танок Шумливо ведучи кружний,
Веселий гомін ширять свій. Громаддя
скель, полеглі в тінь, Я бачив. Водяна
бистрінь Безжально роз’єднала їх.
Збагнув я зміст їх дум сумних, Відчути
дано це мені.
Вони обійми кам’яні Простерли, й
протягом сторіч Стремлять одна одній
навстріч; Та дні минуть, минуть літа,
І скель не здійсниться мета.
Хребтів гірських я бачив стрій. Вони
химерніші від мрій Були на світовій
зорі: Курились, ніби вівтарі,
Шпилі їх в небі голубім,
І хмароньки, легкі, як дим, Таємний
кинувши нічліг,
На схід свій направляли біг, Неначе
караван ясний Птахів залітних з чужини.
І бачив я крізь тумани В снігах, що сяли,
як алмаз, Могутній і старий Кавказ;
І легко так було в цей час Моєму серцю, а
чого —
Не знаю я і сам цього. Таємний голос
шепотів,
Що я також колись там жив,
І стали в пам’яті мені Яснішими минулі
дні.
7
«І пригадав я батьків дім, Міжгір’я
наше і над ним Аул, що ліг спочити в
тінь;
Я чув — вечірня далечінь Гула від
тупоту отар,
Що повертались до кошар, Чув гавкання