Сто років самотності - 42

З невимовною ніжністю і смутком він поглянув на неї, як покірний віл. Поглянув не щоб слухати, а щоб побачити її, щоб знати, що вона там, у сподіванні на погляд.
Я тобі сказала, що завтра зникну, а ти нічого не кажеш, – мовила жінка.
Атож, – мовив Хосе. – Але ти не сказала – куди.
Будь-куди, – відповіла жінка. – Де немає чоловіків, які бажали б мене.
Хосе сумно всміхнувся.
Ти не жартуєш? – Він наче отямився, вираз його обличчя перемінився.
Залежить від тебе. Якщо ти скажеш, коли я прийшла, то завтра я зникну і назавжди облишу все це. Ти радий цьому?
Хосе ствердно кивнув головою, втішено всміхнувся. Жінка нахилилася в той бік, де він стояв.
Якщо я колись повернуся сюди й побачу жінку, що о цій порі розмовляє з тобою, сидячи на цьому стільчику, то ревнуватиму.
Якщо ти повернешся сюди, то й принесеш мені дещо, – нагадав Хосе.
Обіцяю пошукати і принести тобі заводного ведмедика, – пообіцяла жінка.
Хосе з усмішкою провів ганчіркою в повітрі між собою та жінкою, ніби протираючи невидиме скло. Жінка всміхнулася теж, грайливо і щиро. Тоді відійшов протерти скло в кінці стойки.
Ну що? – спитав Хосе уже звідти.
Кожному, хто спитає, коли я прийшла сюди, казатимеш, що за чверть до шостої? – поцікавилась жінка.
Навіщо? – Хосе не дивився на неї і наче не чув.
Неістотно, – мовила жінка. – Важливо, щоб ти так сказав.
Перший відвідувач увійшов крізь хитливі двері й попростував до столика в кутку. Хосе глянув на годинник: пів на сьому.
Гаразд, королево, – неуважливо погодився він, – як хочеш. Я завжди роблю так, як ти хочеш.
От і добре, – зраділа жінка. – А тепер приготуй мені біфштекс.
Хосе підійшов до холодильника, дістав тарілку з м'ясом, поставив на стіл. Тоді запалив плиту.
Я тобі прощальний біфштекс приготую, королево, – похвалився він.
Спасибі, Пепільйо, – подякувала жінка.
Вона сиділа задумана, наче поринула в дивний світ, повний незнайомих невиразних образів. І не чула, як свіже м'ясо із шкварчанням впало в киплячий жир. Не чула клекотливого потріскування, коли Хосе перевернув на сковорідці м'ясо, не відчувала пахощів приправленого м'яса, що ширилися довкола. Отак сиділа, зосереджена, задумана. Аж раптом підвела голову, закліпала очима, мовби повертаючись до життя. І аж тоді завважила біля плити Хосе, освітленого веселим полум'ям.
Пепільйо!
Що?
Про що ти думаєш? – спитала жінка.
Чи знайдеш ти заводного ведмедика, – відповів Хосе.
Авжеж, знайду, – запевнила жінка. – Але мені ще хочеться спитати, чи не відмовиш у моєму останньому проханні?
Хосе глянув на неї від плити.
Скільки ж можна тобі казати? – відповів. – Хочеш іще щось, на додачу до біфштекса?
Так, – сказала жінка.
І що ж? – спитав Хосе.
Ще чверть години.
Хосе озирнувся назад, глянув на годинник. Потім на відвідувача: той терпляче очікував у своєму кутку. Перевів погляд на золотаве м'ясо на сковорідці. І аж тоді озвався:
Я таки не розумію тебе, королево.
Не вдавай дурника, Хосе, – дорікнула жінка. – Пам'ятай, я тут з половини шостої.
З іспанської переклали
Лев ОЛЕВСЬКИЙ та Дмитро СТЕЛЬМАХ
Щасливої дороги, сеньйоре президенте!
Він сидів самотній у парку під жовтим листям, спираючись обома руками на срібний набалдашник палиці; дивився на запорошених лебедів і думав про смерть. Коли він уперше приїхав у Женеву, це озеро було спокійним та прозорим, довірливі чайки підходили та їли з рук у людей, а продажні жінки, схожі на примари, у своїх серпанкових сукнях з оборками та з шовковими парасольками в руках, походжали парком. Тепер єдиною жінкою на безлюдній пристані була продавщиця квітів, і йому було важко повірити, що час зруйнував не тільки його життя, а й цілий світ.
Він почувався ще одним незнайомцем у цьому місті визначних незнайомців. На ньому добре сиділи темно-синій у білу смужку костюм, з-під якого виднілася парчова камізелька, та капелюх, що його носять чиновники-пенсіонери. В нього були мушкетерські вуса, темне густе волосся з романтичними кучерями, руки арфіста з перснем удівця на лівому підмізинному пальці та веселі очі. Єдине, що вказувало на стан його здоров'я, була зів'яла шкіра. Та в сімдесят три роки навіть це не позбавляло його притаманної йому елегантності. Того ранку він почував себе вільним від усякого марнолюбства. Роки слави та влади безповоротно залишались позаду, а попереду були лише роки чекання смерті.
Він повернувся до Женеви після двох світових воєн, щоб з'ясувати причину болю, якої лікарі на Мартиніці не змогли йому назвати. Він розраховував залишитися тут на два тижні, та минуло вже півтора місяця виснажливих аналізів та неясних результатів, а кінця все ще не було видно. Причину болю шукали в печінці, в нирках, у підшлунковій залозі, в простаті, але нічого ніде не знайшли. Так тривало до того прикрого четверга, коли найменш знаменитий лікар із тих багатьох, що його оглядали, призначив йому зустріч у відділенні невралгії о дев'ятій ранку.
Приміщення було схоже на келію ченця, лікар виявився чоловіком похмурим, малим на зріст, його права кисть через перелом великого пальця була в гіпсі. Коли лікар вимкнув світло, на екрані з'явився висвітлений хребет пацієнта. Лікар указкою тицьнув у з'єднання двох хребців нижче поперека.
Ваш біль отут, – сказав він.
Пацієнтові було важко це зрозуміти. Його біль був мінливий, іноді він виникав у правих ребрах, іншого разу внизу живота, найчастіше ж нагадував про себе миттєвим уколом у пах. Лікар слухав його незворушно, тримаючи указку біля екрана.
Цей біль збивав нас із пантелику, – зауважив він, – але тепер ми знаємо, що він тут.
Потім приклав указівного пальця йому до скроні й уточнив:
Хоча, власне кажучи, сеньйоре президенте, ваш біль отут.
Лікар вимовив ці слова дуже драматичним тоном, і його вирок був остаточним: треба лягати на операцію, ризиковану, але неминучу. Хворий запитав, настільки ризикована така операція, але старий лікар нічого певного йому не сказав, а тільки зауважив, що донедавна ризик був великий, іноді операція навіть закінчувалася частковим паралічем, але за сьогоднішнього розвитку медицини боятися нічого.
Будьте спокійні – підготуйтеся й повідомте нас. Але знайте, що чим скоріше, тим краще.
Не дуже добрий видався ранок – спершу треба було переварити таку погану звістку, а тут ще й негода. Рано-вранці він вийшов із готелю без пальта, бо побачив крізь вікно яскраве сонце, від лікарні, розташованої на проспекті «Chemin du Beau Soleil»
[32]
, повільно попрямував до Англійського парку, де знаходили собі таємний притулок закохані. Там він посидів із годину, думаючи про смерть, коли раптом настала осінь. Озеро здибилося, наче розбурханий океан, а шалений вітер сполохав птахів і позривав із дерев останнє листя. Президент підвівся й замість того, щоб купити квіти в продавщиці, зірвав
ромашку з клумби
й устромив її в петельку. Квіткарка це побачила.
Ці квіти не дарунок Божий, пане, – сказала вона невдоволено, – вони належать муніципалітету.
Він не звернув на неї уваги й пішов собі, широко ступаючи та досить недбало погойдуючи палицею. На мосту Мон-Блан швидко знімали прапори Конфедерації, які тріпотіли від шаленого вітру, а прегарний водограй, що бризкав піною, зненацька завмер. Президент не впізнав кав'ярні на набережній, бо з неї скинули зелений намет, а квітучі літні тераси щойно закрили. У салоні вдень засвітили люстри, і квартет скрипкових інструментів заграв мелодію Моцарта. Президент узяв із прилавка газету, залишену для клієнтів, повісив парасольку та палицю на вішалку, надів окуляри в позолоченій оправі і тільки тоді зрозумів, що осінь уже настала. Він розгорнув газету на міжнародній сторінці, де часто друкував яку-небудь інформацію з Латинської Америки, й читав її з кінця до початку, доки офіціантка, як звичайно, не принесла йому пляшку мінеральної води «евіан». Минуло вже понад тридцять років, як він перестав пити каву за рекомендацією лікарів. Але він сказав собі: «Коли я знатиму, що напевне вмру, знову почну пити каву». Мабуть, цей час настав.
Принесіть також каву, – промовив він чудовою французькою мовою і додав: – Італійську й таку міцну, щоб мертвого підняла.
Повільно випив каву без цукру маленькими ковтками, потім поставив чашку на блюдце догори дном, щоб осад кави по стількох роках мав час вималювати його долю. Забутий за багато років смак відвернув його на якийсь час від поганих думок. За хвилину він відчув, що хтось дивиться на нього. Тоді, наче випадково, перегорнув сторінку, подивився поверх окулярів і побачив блідого неголеного чоловіка в спортивному кашкеті та спортивній куртці, який зразу ж відвів очі, щоб не зустрітися з ним поглядом.
Знайоме обличчя, здається, вони кілька разів зустрічались у вестибулі готелю, а може, їхні шляхи перехрещувалися по дорозі до озера чи на самому березі, де він спостерігав за лебедями. А може, це просто його фантазія, на які так часто хворіють ті, хто перебуває на вигнанні.
Він неквапно закінчив гортати газету, дослухаючись до чарівних звуків музики Брамса, доки знову не почався біль, сильніший за мелодію. Тоді скинув поглядом на золотий годинник, який звисав з короткого ланцюжка камізелькової кишені, й проковтнув дві заспокійливі денні піҐулки, запивши останнім ковтком води «евіану». Перед тим як зняти окуляри, подивився на осад кави і здригнувся: там явно вимальовувалася непевність. Нарешті оплатив рахунок, узяв палицю й капелюха, зняв із вішалки парасольку та вийшов на вулицю, не дивлячись на чоловіка, який спостерігав за ним. Пішов легкою ходою, обминаючи клумби з квітами, розкуйовджені вітром, і вже зовсім заспокоївся, коли раптом почув за собою чиїсь кроки, зупинився, завернувши за ріг вулиці, й рвучко обернувся. Незнайомець, що йшов за ним, перелякано став, майже зіштовхнувшись із ним упритул.
Сеньйоре президенте, – пробелькотів він.
Скажіть тим, хто вам платить, щоб не тішили себе ілюзіями, – насмішкувато кинув президент своїм приємним голосом, – моє здоров'я в чудовому стані.
Ніхто не знає про це краще, ніж я, – відповів незнайомець, – я працюю в лікарні.
Вимова та несміливість, із якою він говорив, видавали в ньому жителя Карибських островів.
Тільки не кажіть мені, що ви лікар, – кинув президент.
Якби ж то! – відповів незнайомець, – я працюю шофером швидкої допомоги.
Вибачте, – сказав президент, зрозумівши свою помилку. – У вас важка робота.
Не така важка, як ваша, пане.
Президент уважно подивився на співрозмовника, сперся обома руками на палицю і з неприхованою цікавістю запитав:
Звідки ви?
З Карибських островів.
Про це я вже здогадався, але з якої країни?
З тієї, що й ви, пане, – сказав той і простяг йому руку. – Мене звати Омеро Рей
[33]
.
Президент перебив його, здивований, не відпускаючи руки Рея.
Он як. У вас гарне прізвище!
А повністю Омеро Рей де ла Каса.
Несподіваний порив зимового вітру майже збив їх із
ніг посеред вулиці. Президент затремтів від холоду й зрозумів, що не зможе без пальта подолати ті два квартали, які йому лишилося пройти до досить бідної їдальні, де він звичайно обідав.
Ви вже обідали? – запитав він Омеро.
Я ніколи не обідаю, – відповів той, – їм тільки увечері вдома.
Зробіть на сьогодні виняток, – якнайлюб'язнішим тоном сказав президент. – Я запрошую вас пообідати зі мною.
Він узяв Омеро під руку й повів його в найближчий ресторан, який називався «Коронований віл». Усередині було тісно й жарко і, здавалося, яблуку ніде впасти. Омеро Рей здивувався, що ніхто не впізнає президента, і пішов у глибину зали когось покликати.
Він діючий президент? – запитав хазяїн.
Ні, – відповів Омеро, – його скинули.
Той посміхнувся з розумінням.
Для таких у мене завжди є спеціальний стіл.
Він повів їх у куток у глибині приміщення, там стояв незайнятий стіл, де вони могли спокійно поговорити. Президент подякував хазяїнові:
Не всі спроможні так, як ви, розуміти й шанувати гідність емігранта.
Спеціалізацією ресторану були бичачі ребра, смажені на вугіллі. Президент та його гість розглянулися навкруги й побачили на сусідніх столиках великі шматки смаженого м'яса з окрайкою ніжного жиру. «Чудове м'ясо, – подумав президент, – але мені його їсти не можна». Він доброзичливо по дивився на Омеро:
Я цього їсти не можу.
Каву вам також не можна пити, – сказав Омеро, – а ви її пили.
Звідки ви знаєте? – здивувався президент. – Але це був виняток, бо сьогодні особливий день.
Отже, винятком стала не тільки кава. Він замовив також бичачі ребра, смажені на вугіллі, салат зі свіжих овочів, заправлений оливковою олією. Його гість замовив те саме, додавши півкарафи червоного вина.
Поки вони чекали на м'ясо, Омеро витяг із кишені піджака гаманець без грошей, але напханий якимись паперами, й показав президентові вицвілу фотографію, на якій він упізнав себе в сорочці з короткими рукавами посеред великої групи молодих людей; був він тоді худий, мав чорне волосся і чорні вуса. Зразу ж пригадав і те місце, емблеми тієї бридкої виборчої кампанії та той нещасний день. «Яка гидота», – прошепотів він і ще подумав про те, що людина старіє на фотографіях скоріше, ніж у реальному житті. Повернувши ту світлину, він сказав:
Я пам'ятаю той день дуже добре, це було тисячу років тому в будинку для півнячих боїв у містечку Сан-Кристобаль де лас Касас.
Це моє село, – зауважив Омеро і показав на себе в юрбі молодих людей. – Ось і я.
Президент його впізнав:
Та ви ще тут зовсім хлопчисько!
Майже, – сказав Омеро, – я був із вами під час усієї кампанії на півдні як керівник університетських бригад.
Президент дорікнув собі заднім числом:
Я, мабуть, не звертав на вас уваги…
Навпаки, ви дуже добре ставилися до всіх нас, але нас було багато, і ви були не в змозі запам'ятати всіх.
А що сталося потім?
А хто ж знає про це краще за вас? – вигукнув Омеро. – Після військового перевороту можна тільки дивуватися, що ми з вами обидва сидимо тут, чекаючи на бичачі ребра. Не всім випало таке щастя.
В цю мить принесли страви. Президент зав'язав собі серветку на шиї, наче перукар, який готується підстригати дитину. Подивившись на здивованого Омеро, він сказав, що інакше йому довелося б купувати нову краватку після кожного обіду. Перед тим як почати їсти, він пересвідчився в тому, що м'ясо добре зварене, задоволено кивнув головою і знову повернувся до теми розмови.
Не розумію, чому ви не підійшли до мене раніш і поводилися мовби якийсь шпигун.
Тоді Омеро розповів, що впізнав його зразу, коли той увійшов до лікарні крізь двері, призначені для особливих випадків. Літо було в розпалі, на президенті добре сидів білий антильський лляний костюм, у петельці стриміла ромашка, на ногах у нього були білі з чорним черевики; його гарне волосся куйовдив вітер. Омеро довідався, що президент був у Женеві сам, бо добре знав місто, де колись вивчав право. Керівництво лікарні на його прохання пообіцяло йому повне інкогніто. Омеро, в свою чергу, признався, що тільки сьогодні вони з дружиною вирішили, що треба, зрештою, підійти до нього, а до цього він п'ять тижнів ходив за ним, не знаючи, як знайти нагоду, щоб заговорити, і не знає, чи зважився б на це, якби не зіткнувся з ним.
Непогано, що ми, нарешті, зустрілися, – сказав президент, – хоча, сказати, мені й самому добре.
Самому бути погано.
Чому? – щиро здивувався президент. – Найбільшою перемогою в своєму житті я вважаю те, що про мене забули.
Ми пам'ятаємо про вас більше, ніж ви можете собі уявити, – сказав Омеро, не приховуючи хвилювання. – Я дуже радий бачити вас здоровим і молодим.
Одначе, – зовсім просто, без усякого драматизму, зауважив президент, – усе вказує на те, що невдовзі я помру.
Ваші шанси одужати дуже високі, – відповів Омеро.
Президент від подиву аж підскочив, проте не втратив
своєї люб'язності.
Он як! – вигукнув він. – Отже, в прекрасній Швейцарії скасували правило медичної таємниці!
В жодній лікарні світу не існує таємниць для шофера карети швидкої допомоги, – сказав Омеро.
Але ж я дізнався про це лише години за дві тому від людини, яка одна може це знати.
В усякому разі ви не помрете просто так, – зауважив Омеро. – Рано чи пізно вам віддадуть усю шану, якої ви заслужили.
Президент зробив комічну гримасу.
Дякую за те, що ви мене про це повідомили.
Він їв так само, як робив усе: повільно й акуратно. Водночас він дивився Омерові просто в вічі так пильно, що тому здалося, ніби співрозмовник читає його думки. По закінченні розмови, коли вони вдалися до ностальгічних спогадів, президент лукаво посміхнувся.
Я був вирішив не хвилюватися за долю своїх останків, але тепер бачу, що треба вжити деяких застережених заходів, як ото роблять у детективних романах, щоб їх ніхто не знайшов.
Це нічого не дасть, – пожартував собі й Омеро. – У лікарні таємниці зберігаються більше години.
Коли вони допили каву, президент подивився на дно чашки й знову здригнувся: малюнок гущі був такий самий. Та він не сказав нічого, оплатив рахунок, перевіривши його кілька разів, уважно перерахував гроші та залишив мізерні чайові, побачивши які офіціант щось невдоволено пробурмотів.
Дуже приємно було з вами поговорити, – сказав президент, прощаючись із Омеро. – Не знаю, коли буде операція, не знаю навіть, чи я зважуся на неї. Але якщо все буде гаразд, ми знову побачимось.
А чому би нам не зустрітись раніше? – заперечив Омеро. – Ласара, моя дружина, чудова куховарка. Ніхто краще за неї не готує рис із креветками, і ми дуже хотіли б запросити вас до себе.
Креветки мені заборонені, але я з'їм їх із превеликим задоволенням, – сказав президент. – Скажіть коли.
Четвер у мене вихідний.
Чудово. В четвер о сьомій вечора я у вас. Мені буде дуже приємно.
Я заїду за вами, – сказав Омеро. – Готель «Дами», чотирнадцять, вулиця Індустріальна. За залізницею. Отже, домовилися?
Домовилися, – сказав президент і підвівся, люб'язний, як ніколи. – Виглядає на те, що ви навіть знаєте, який номер черевиків я ношу.
Авжеж, сеньйоре, – весело відказав Омеро. – Сорок перший.
Омеро не розповів президентові про те, що його початковий намір не був таким невинним. Як і інші шофери швидкої допомоги, він мав домовленість із похоронними агентствами та страховими компаніями, які продавали свої послуги просто в лікарнях, а надто небагатим іноземним пацієнтам. Заробітки були мінімальні, та ще й доводилося ділитися з іншими службовцями, які передавали з рук у руки секретні дані про важкохворих. Але щось усе-таки йому перепадало, і це тішило його, вигнанця без майбутнього, який ледве зводив кінці з кінцями, маючи дружину, двох дітей та отримуючи мізерну заробітну платню.
Ласара, його дружина, була гарною ставною мулаткою кольору карамелі, з великими пронизливими очима, невисока на зріст, родом зі столиці Пуерто-Ріко, міста Сан-Хуан. Вони познайомилися на службі милосердя в лікарні, вона там працювала помічницею медичних сестер після того, як один комерсант із Пуерто-Ріко вивіз її звідти як няньку та покинув у Женеві напризволяще. Омеро й Ласара одружилися й жили тепер у невеличкому помешканні на восьмому поверсі в будинку для африканських емігрантів. У них були дев'ятирічна донька на ім'я Барбара та семирічний син Ласаро, розумово трохи відсталий.
Ласара вважала себе принцесою африканського племені йоруба і сліпо вірила в свої надприродні астрологічні здібності; її мрією, що ніяк не могла здійснитися, було заробляти на життя, провіщаючи майбутнє мільйонерам. Але в реальному житті доводилося задовольнятися випадковою роботою, готуючи вечері для багатих жінок, які вихвалялися перед гостями, вдаючи, ніби це вони самі зготували такі чудові антильські страви. Ласара мала не дуже гарний характер, але в глибині душі була жінка добра. Що ж до Омеро, то він був дуже боязкий і задовольнявся тим, що мав, а Ласара не уявляла собі свого життя без нього, бо цінувала його добре серце та чоловічу снагу. Справи в них ішли непогано, але з роками життя ставало все важчим, а діти підростали. Коли приїхав президент, вони вже почали потроху витрачати свої заощадження, зібрані за п'ять років. Тож, коли Омеро Рей побачив президента серед хворих клієнтів лікарні, вони з дружиною подумали, що непогано було б заробити на ньому.
Точно вони не знали, що з нього можна взяти. Спочатку думали продати йому повний похорон, включаючи бальзамування та перевезення тіла на батьківщину. Але потім зрозуміли, що смерть президента не така вже неминуча, як спочатку здавалося. У той день, коли вони обідали, вже нічого певного сказати було неможливо.
Правду кажучи, Омеро не був керівником університетських бригад під час виборчої кампанії, але йому тоді пощастило сфотографуватися з президентом, і вони ледве знайшли цю фотографію серед своїх паперів. Та його захват був тоді справжнім. І йому справді довелося емігрувати з батьківщини через свою участь у вуличних сутичках проти військового перевороту. Проте він досі жив у Женеві тільки тому, що йому не вистачало духу для того, аби повернутися. Отже, якась частка неправди не могла бути для нього перешкодою, щоб здобути прихильність президента.
Першим сюрпризом для подружжя став той факт, що відомий вигнанець жив у третьорозрядному готелі в бідному кварталі Гроте, де мешкали емігранти з Азії та мали притулок так звані нічні метелики, тобто повії. Харчувався президент у їдальнях для бідних, тоді як Женева мала безліч першокласних готелів та багато ресторанів, де могли жити й обідати політики. Омеро день у день спостерігав за всіма подіями в житті президента. Він ходив за ним на невеликій відстані навіть під час його вечірніх прогулянок під темними мурами старого міста, що були облямовані заростями жовтих дзвіночків, бачив, як той довго стояв у задумі перед пам'ятником Кальвіну: підіймався за ним по кам'яних сходинках серед задушливих пахощів жасмину, коли президент ходив милуватися повільним літнім заходом сонця з вершини Бу𥠖 ле-Фур. Одного вечора Омеро побачив його під дощем без пальта та без парасольки у черзі разом із студентами за квитками на концерт Рубінштейна. «Не знаю, як він не схопив тоді запалення легенів», – сказав він потім дружині минулої суботи. Коли погода почала змінюватися, Омеро побачив, як президент купив осіннє пальто з хутряним синтетичним коміром, і то не в розкішних магазинах на вулиці Рона, де купують собі речі східні еміри, а на блошиному ринку.
Нічого не вдієш! – вигукнула Ласара, коли Омеро розповів їй про це. – Він жалюгідний скнара, готовий на те, щоб його поховали в спільній могилі, разом з бідняками. З нього ми нічого не витягнемо.
Може, він справді бідний, – сказав Омеро, – адже він стільки років без роботи.
Облиш! – вигукнула Ласара. – Усі знають, що в нього були гроші і що він один з найбагатших емігрантів з Мартиніки.
Омеро був на десять років старший за дружину і зростав під враженням новин про те, що президент навчався в Женеві й водночас працював робітником на будівництві. Ласара ж, навпаки, зростала посеред скандальних чуток, які охоче переповідалися в домі ворогів президента, де вона з дитинства працювала нянькою. Отже, коли ввечері Омеро прийшов додому дуже радісний, що пообідав з президентом, їй навіть забракло слів, коли вона дізналася, що обідали вони в такому дорогому ресторані. Проте їй не сподобалося, що Омеро ні про що не попросив президента, адже вона мріяла про стипендії для навчання дітей та про кращу роботу для чоловіка в лікарні. Ласара мала підозру, що президент здатний на те, аби його тіло після смерті кинули в яму разом із бідняками, замість того щоб витратити гроші на достойний похорон та повернення зі славою на батьківщину. Але переповнила чашу її терпіння звістка, яку Омеро залишив на кінець, про те, що він запросив президента в четвер увечері покуштувати її рис із креветками.
Ще не вистачало, аби він тут дав дуба, отруївшись креветками з консервів, а ми витратили на його похорон заощадження, зібрані для наших дітей.
Та все ж таки Ласара вирішила підтримати честь свого дому. В однієї сусідки вона позичила срібний сервіз та кришталеву салатницю, у другої – електрокавоварку, у третьої – вигаптовану скатертину та китайський посуд для кави. Вона замінила старі завіски на нові, якими користувалася тільки в святкові дні, познімала чохли з меблів, цілий день мила підлогу, витрушувала пилюку, переставляла меблі з місця на місце і зрештою досягла ефекту, протилежного тому, якого хотіла досягти, тобто зворушити запрошеного своєю бідністю.
Увечері в четвер захеканий президент, подолавши вісім поверхів пішки, з'явився в дверях у заношеному пальті та старомодному капелюсі, тримаючи в руках троянду для Ласари. Його зріла привабливість та царські манери справили на неї добре враження, але вона була настільки проникнута упередженістю до нього, що сприйняла його люб'язність як щось фальшиве й нещире. Ласара подумала, що цю троянду президент зірвав у якомусь парку. Перше, що він зробив, коли увійшов до помешкання, то це, наче в екстазі, заплющив очі, розкрив обійми й вигукнув: «О, запах нашого моря!», а вона ж, коли куховарила, то умисне розчахнула навстіж вікна, щоб креветковий запах не стояв у приміщенні. їй здалося, що президент із презирством подивився на вирізки з газет та журналів, прапорці та вимпели з часів його президентської кампанії, які Омеро з такою любов'ю почіпляв на стіні у вітальні. До того ж він здався Ласарі жорстокосердим, бо не привітав дітей, які власними руками виготовили для нього подарунок, а під час вечері кілька разів повторив, що не любить ані собак, ані дітей. Ласара просто зненавиділа його. Проте суто карибське уявлення про гостинність перемогло її упередженість. Вона була в святковій сукні, одягла свої африканські намиста та браслети і протягом усієї вечері поводилася бездоганно, не сказавши жодного зайвого слова.
Правду кажучи, рис із креветками не належав до її улюблених страв, але вона зготувала його дуже добре. Президент поклав собі дві порції, знай вихваляючи її кулінарну майстерність; також йому сподобалися підсмажені шматочки стиглих бананів та салат з авокадо. Ласара мовчала до самого десерту, коли Омеро почав базікати – а такі розмови завжди заходять у глухий кут – про те, існує Бог чи не існує.
Я вірю, що він існує, – сказав президент, – але, як на мене, він ніяк не пов'язаний із людьми і займається надто більш важливими справами.
А я вірю тільки в зірки, – зауважила Ласара і пильно подивилась на президента. – У який день ви народилися?
Одинадцятого березня.
Так воно й мало бути, – переможно сказала Ласара і запитала доброзичливим тоном: – Чи не забагато, коли дві риби сидять за одним столом?
Чоловіки далі розмовляли про Бога, а вона пішла на кухню готувати каву, прибрала рештки обіду й побажала собі від усього серця, щоб вечір закінчився добре. Несучи каву у вітальню, вона раптом почула слова президента, які дуже її здивували:
Дорогий друже, найгірше, що могло статися в нашій країні, це те, що я був її президентом.
Омеро побачив Ласару в дверях з китайськими чашками та позиченою кавничкою, і йому здалося, що зараз вона зомліє. Президент також звернув на неї увагу.
Не дивіться так на мене, сеньйоро, – сказав він доброзичливо. – Я це кажу від щирого серця.
Потім, звертаючись до Омеро, закінчив:
Правда, я дорого заплатив за свою нерозважливість.
Ласара подала каву, загасила світло над столом, бо воно заважало бесіді, й вітальня поринула в інтимну півсутінь. Ласара вперше зацікавилася своїм гостем, чия ввічливість не могла замаскувати його смуток. Зацікавленість Ласари посилилася ще більше, коли він випив каву та поставив чашку на блюдце догори дном, щоб на дні вималювався осад.
Після вечері президент розповів їм, що обрав острів Мартиніку для свого вигнання, тому що дружив із поетом Еме Сезером, який на той час тільки-но опублікував свою книжку «Cahier d'un retour au pays natal»
[34]
і допоміг йому почати нове життя. На гроші, які залишилися йому в спадщину від дружини, вони купили зроблений із гарного дерева будинок, який стояв на пагорбах Фор-де-Франс
[35]
. Будинок мав дротяні сітки на вікнах та терасу з чудовим морським краєвидом і польовими квітами, на якій добре спалося під сюрчання цвіркунів, медовий присмак морського бризу та смак тростинного рому. Президент став там жити з дружиною, яка була на чотирнадцять років старша за нього і залишилася хворою після єдиних пологів. Він сховався від своєї долі в тому домі, наче в траншею, і занурився в безладне перечитування мовою оригіналу латинських класиків, переконаний, що доживає останній період свого життя. Роками він відмовлявся від спокус та всіляких авантюр, які йому пропонували його розгромлені прихильники.
Я ніколи не розкрив жодного листа, – сказав він, – відтоді як зрозумів, що найтерміновіший лист за тиждень перестає бути терміновим, а за два місяці ти вже не пам'ятаєш ані того листа, ані того, хто його написав.
Він подивився на Ласару, яка в півсутіні кімнати палила сиҐарету, і несподівано вихопив сигарету з її рук, зробив глибоку затяжку й затримав дим у горлі. Здивована Ласара взяла пачку та сірники, щоб закурити вдруге, але президент повернув її запалену сиҐарету.