Сто років самотності - 30

Поголившись навпомацки – дзеркала не було вже давно – полковник мовчки одягнувся. Холоші щільно облягали ноги, мов довгі кальсони; застебнуті на кісточках на довгі петлі, штани трималися на поясі двома латочками з тієї ж тканини; паточки проходили крізь дві позолочені пряжки, пришиті на боках. Полковник не носив ременя. Сорочка кольору старого картону застібалась мідним Ґудзиком, який заразом утримував і накладний комірець. Але комірець той був подертий, тому полковник відмовився від краватки.
Полковник надягав кожну річ так, ніби вершив таїнство. На кісточках рук, на шиї під блискучою, туго натягнутою шкірою проступали плями екземи.
Перед тим, як узути лакові черевики, полковник обшкрябав бруд, що налип на рантах. І от жінка побачила його у вбранні, в якому він був у день весілля. Тільки тепер вона помітила, як постарів її чоловік.
Ти вбрався, мов на якусь велику подію, – зауважила жінка.
А цей похорон і є велика подія, – сказав полковник.
За багато років це був перший небіжчик, що умер своєю
смертю.
Розгодинилось після дев'яти. Полковник уже збирався вийти, коли жінка схопила його за рукав.
Зачешися, – сказала вона.
Він спробував пригладити роговим гребінцем цупке сиве волосся. Але марно.
Я, мабуть, схожий на папугу, – зауважив він. Жінка пильно його оглянула. Подумала – ні. Полковник не був схожий на папугу. Це був сухорлявий чоловік з міцними кістками, ніби позҐвинчуваними в суглобах. Якби не жваві очі, він би скидався на витягнений з формаліну експонат.
У тебе непоганий вигляд, – сказала вона і додала, коли чоловік виходив з кімнати: – Запитай лікаря, чи ми не дуже йому набридли.
Вони жили на околиці селища в хаті, критій пальмовим листям, з облупленими стінами.
Було ще вогко, але дощ перестав. Полковник спустився покрученою вуличкою до майдану. Вийшов на центральну вулицю й здригнувся. Скільки сягало око, селище потопало в квітах. Жінки в чорному, сидячи біля дверей домівок, чекали на похорон.
Коли він дійшов до майдану, знову припустив дощ. Хазяїн більярдної з дверей побачив полковника й гукнув, простягаючи руки:
Полковнику, зачекайте, я винесу вам парасольку…
Полковник відповів, не повертаючи голови:
Дякую, мені й так добре.
Похоронна процесія ще не вийшла. Чоловіки, вдягнені в біле, з чорними краватками, розмовляли біля дверей під парасольками. Один побачив полковника, що перестрибував через калюжі на майдані, й гукнув:
Йдіть сюди, друже!
Дякую, друже, – відповів полковник. Але не прийняв запрошення, а пішов прямо до небіжчикової хати, щоб висловити співчуття його матері. Перше, що він відчув, – це пахощі сили-силенної квітів. Потім – задуху. Полковник спробував пропхатись між людьми, що товпилися в спальні. Тоді хтось поклав йому руку на плече і проштовхнув далі повз скорботні постаті до небіжчика – на обличчі в того різко випинався ніс із широкими ніздрями.
Біля труни сиділа мати й відганяла від неї мух віялом, сплетеним з пальмового листя.
Жінки, вбрані в чорне, дивилися на померлого, як дивляться на плин річки. Раптом з глибини кімнати почувся чийсь голос. Полковник відсторонив якусь жінку, побачив – у профіль – матір, поклав їй руку на плече. Стиснувши зуби, він промовив:
Щиро співчуваю…
Мати не повернула голови, тільки розтулила уста й застогнала. Полковник раптом хитнувся, бо відчув, як на нього насунулась і штовхає до померлого якась сила. Хату сповнило тужне голосіння. Руками полковник шукав опори, але не намацав стіни. Скрізь були самі тіла. Хтось пошепки, дуже лагідно, сказав йому на вухо: «Обережно, полковнику». Він обернувся й побачив небіжчика. Але не впізнав його, бо небіжчик, угорнений в білі завої, з сурмою, вкладеною йому в руки, мав вид холодно-суворий, ніби скутий якоюсь невидимою силою, і тому здавався таким розгубленим, як і полковник.
Звівши голову, щоб ковтнути повітря, полковник побачив труну, що, похитуючись, пливла над голосінням до дверей, по квітах, які черкались об стіни. Полковник упрів. Йому боліли суглоби. Через мить він відчув, що вийшов на вулицю, бо рясний дощ сіконув його по повіках. Хтось ухопив його під руку й сказав:
Поспішайте, куме, я на вас чекаю.
Це був дон Сабас, хрещений батько його померлого сина, єдиний з керівників їхньої партії, який уник політичного переслідування і залишився жити в селищі.
Дякую, куме, – відказав полковник і мовчки пішов під Сабасовою парасолькою. Оркестр заграв похоронний марш. Полковник звернув увагу на те, що в оркестрі нема сурми, і тепер лише усвідомив, що мертвий музика вже не встане.
Бідолаха, – прошепотів він.
Дон Сабас кахикнув. Він тримав парасольку лівою рукою, майже на рівні голови, бо був нижчий за полковника. Чоловіки розговорилися, коли похід проминув майдан. Дон Сабас повернув до полковника скрушне обличчя й сказав:
Куме, як півень?
Удома, – відповів полковник.
В цю мить хтось гукнув:
Куди ви тягнете того мерця?
Полковник звів погляд угору й побачив алькальда, що стояв на балконі. Алькальд був у коротких штанях і фланелевій сорочці, він бундючно надимав неголені щоки. Музики перестали грати похоронний марш. І зразу ж полковник почув голос падре Анхела, що перегукувався з алькальдом. Крізь стукіт дощових крапель по парасольці полковник розібрав слова.
І що там? – запитав дон Сабас.
Та нічого, – відповів полковник. – Похорон не може пройти перед поліційним постом.
Я забув, – погодився дон Сабас. – Я завжди забуваю, що ми в стані облоги.
Але ж це не повстання, – сказав полковник. – Це тільки бідний мертвий музика.
Процесія звернула вулицею вниз. Жінки біля хат дивились на неї мовчки, кусаючи нігті. Але за якусь хвилину повиходили насеред вулиці, гукаючи вслід слова похвали, подяки і прощання, наче вірили, що мертвий у своїй труні чує їх.
На цвинтарі полковникові стало погано. Коли дон Сабас осміхнувся до нього, підштовхуючи до стіни, щоб звільнити дорогу чоловікам, що несли труну, то побачив застигле обличчя.
Що з вами, куме? – запитав він.
Полковник зітхнув.
Жовтень, куме.
Повертались тією ж вулицею. Дощ уже вщух. Небо стало ясне й густо-синє. «Вже не ллє», – подумав полковник; йому було вже краще, але він ще не зовсім оклигав.
Дон Сабас перервав плин його думок.
Куме, сходіть до лікаря.
Я не хворий, – відказав полковник. – Просто в жовтні я почуваю себе так, наче мене всередині щось рве і шматує.
А-а, – протяг дон Сабас. І попрощався з полковником біля дверей своєї домівки – нового двоповерхового будинку з заҐратованими вікнами. Полковник, сприкрений тим, що намочив парадний костюм, попрямував до себе. Трохи перегодя він знову вийшов на вулицю, щоб купити в крамниці на розі бляшанку кави й півфунта кукурудзи для півня.
Полковник порався біля півня, хоча в четвер волів лежати в гамаку. Дощ уже кілька днів не вшухав. Весь тиждень лило так, неначе розкололось небо. Полковник кілька ночей не спав, йому краяв душу свист, що виривався з легень ядушної дружини. Але в п'ятницю пополудні жовтень подарував йому хвилю перепочинку.
Товариші Агустінові, – кравчики з майстерні, де працював і він, фанатики півнячих боїв, – скористались нагодою, щоб подивитись на півня. Півень був у добрій формі.
Зоставшись сам, полковник вернувся до спальні. Дружина ворухнулась і спитала:
Що кажуть?
Захоплені, – відповів полковник. – Усі ощадять гроші, щоб поставити на нього.
Не знаю, що вони бачать в цьому бридкому півневі, – сказала дружина. – Він мені здається якимось виродком: така маленька голівка й такі здоровенні пазурі.
Вони кажуть, що півень найкращий в окрузі, – заперечив полковник. – Він коштує добрих п'ятдесят песо.
Полковник був певний, що це виправдовує його ухвалу зберегти півня, спадщину по синові, розстріляному дев'ять місяців тому під час півнячих боїв за поширення нелегальних новин.
Ти тільки сам себе дуриш, ніби півень коштує так дорого, – сказала дружина. – Як скінчиться кукурудза, тоді чим його годувати? Власною печінкою?
Шукаючи в шафі полотняні штани, полковник весь час намагався думати про інше.
Вже скоро, – сказав, – вже відомо, що бої почнуться в січні. Тоді ми зможемо узяти за нього кращу ціну.
Штани були пом'яті. Жінка випрасувала їх на плиті двома залізними прасками, що нагрівались вугіллям.
Навіщо тобі виходити? – запитала вона.
На пошту.
Я й забула, що сьогодні п'ятниця, – згадала вона, повертаючись до кімнати. Полковник уже був одягнений, тільки без штанів. Жінка подивилась на його черевики.
Ці черевики вже треба викинути, – сказала вона. – Взувай лакові.
Полковник знітився.
Вони наче сирітські, – заперечив він. – Щоразу, коли я їх узуваю, то відчуваю себе так, ніби втік з притулку.
А ми й є сироти без нашого сина, – відмовила жінка.
Вона й цього разу переконала полковника. Він рушив до
пристані ще перше, ніж залунали гудки катерів. Лакові черевики, білі штани без ременя і сорочка без накладного комірця, застебнута вгорі на мідяний Ґудзик. Полковник стежив, як причалюють катери, стоячи біля крамниці сірійця Мойсеса. Пасажири спускались на берег, зовсім змучені восьмигодинним плаванням, коли все тіло терпне, застигле в незмінній позі. Ті ж пасажири, що й завжди; мандрівні торговці та люди з селища, які від'їхали минулого тижня, а тепер повертались до своїх звичайних справ.
Останнім був поштовий катер. З болісним неспокоєм дивився полковник, як він причалює.
Полковник побачив на палубі мішок з поштою, прив'язаний до димаря й загорнений у брезент. За п'ятнадцять років чекання чуття полковникові вигострились. А через півня загострилася його туга. З тої хвилини, як поштмейстер зійшов на катер, відв'язав мішок і закинув його на плечі, полковник не спускав з нього очей.
Він стежив за поштмейстером, поки той ішов по вулиці, яка тяглась понад причалом, через справжній лабіринт крамниць та яток з виставленими барвистими товарами. Щоразу, слідкуючи за поштмейстером, полковник по-різному відчував тоскну тривогу. І щоразу ця тривога межувала з жахом. На пошті він побачив лікаря, що дожидав газет.
Моя дружина просила спитати, чи ми не дуже вам набридли, докторе, – сказав йому полковник.
Лікар був молодий і мав кучеряве блискуче волосся та напрочуд гарні рівні зуби. Він поцікавився станом слабої. Полковник докладно розповів, не спускаючи з очей поштаря, який розкладав листи по шухлядках. Млявість його рухів дратувала полковника.
Лікар отримав кілька листів та пакет газет і зразу відклав набік рекламні проспекти ліків. Потім перебіг очима особисті листи. А поштар тим часом роздавав пошту присутнім адресатам. Полковник невідривно дивився на свою, за алфавітом, шухлядку. Його нерви напружились до краю, коли він помітив якогось авіалиста з голубими краями.
Лікар розірвав бандероль на газетах. Він цікавився свіжими новинами, а полковник не спускав очей зі своєї шухлядки, чекаючи, поки поштар зупиниться перед нею. Але той не зупинився. Лікар облишив читати газети й глянув на полковника. Тоді подивився на поштаря, що вже сів біля телеграфного апарата, потім знову на полковника.
Ходімо, – сказав.
Поштар навіть не звів голови.
Для полковника нема нічого, – сказав він.
Полковник засоромився.
Я й не чекав нічого, – звернув він на лікаря безпорадний по-дитячому погляд. – Мені ніхто не пише.
Повертались мовчки. Лікар устромив носа в газети. Полковник ішов як завжди – наче людина, що шукає загублену монету. Вечір був чудовий. Мигдалеві дерева на майдані скидали останнє сухе листя. Вже сутеніло, коли вони підійшли до дверей лікаревої приймальні.
Що нового? – запитав полковник.
Лікар дав йому декілька газет.
Невідомо, – відповів. – Важко щось вичитати між тими рядками, які викреслює цензура.
Полковник перебіг великі заголовки. Міжнародні вісті. Вгорі на чотири шпальти стаття про націоналізацію Суецького каналу. Перша сторінка була майже вся зайнята запрошеннями на якийсь похорон.
Нема надії на вибори, – сказав полковник.
Не будьте наївний, полковнику, – сказав лікар. – Ми вже занадто дорослі, щоб чекати месію.
Полковник простяг газети лікареві, але той не взяв:
Заберіть їх додому. Почитаєте ввечері, а завтра повернете.
Десь по сьомій задзвонили дзвони – повідомлення про кінокартину. Падре Анхел у такий спосіб сповіщав моральну оцінку кінокартини, згідно з класифікаційним списком, який він отримував щомісяця поштою. Полковникова дружина налічила дванадцять ударів.
Погана для всіх, – сказала вона. – Вже скоро рік, як кінокартини погані для всіх. – Тоді опустила сітку від москітів і промурмотіла: – Звівся світ нінащо.
Але полковник не озвався. Перше ніж лягти спати, він прив'язав півня до ніжки ліжка. Потім замкнув хату, посипав підлогу порошком від комах, поставив лампу долі, натяг гамак і вмостився читати газети.
Він читав їх по порядку за датами, і з першої сторінки до останньої, навіть рекламу. Об одинадцятій пролунав сиҐнал гасити світло. Полковник кінчив читати на півгодини пізніше, відчинив двері в глупу ніч і вийшов за потребою. Москіти обліпили його. Коли полковник вернувся до хати, дружина ще не спала.
Нічого не пишуть про ветеранів? – запитала.
Нічого, – відповів полковник, загасив лампу й ліг у гамак. – Раніше друкували хоч списки нових пенсіонерів. Але вже п'ять років, як і тих не згадують.
Після півночі линув дощ. Полковник був заснув, але враз і прокинувся від болю всередині. Почув, що в хаті десь тече; загорнувся по самі вуха ковдрою з вовни і спробував у темряві дослухатися, де саме. Холодний піт стікав йому по хребту. Полковника трясла лихоманка. Він неначе плавав колами у ставку з драглів. Хтось заговорив до нього. Полковник відповів. Він знову був серед бійців-повстанців і лежав на своєму похідному ліжку.
З ким це ти розмовляєш? – озвалася жінка.
З одним англійцем, перебраним на ягуара; він прийшов до табору полковника Ауреліано Буендіа, – відповів полковник і повернувся в гамаку, палаючи з гарячки. – Це був герцог Мальборо.
Прокинувся він на світанку, геть знеможений. З другим ударом дзвона до утрені скочив з гамака; його оповила тривожна тиша, враз прорізана півнячим «кукуріку!». В голові шуміло, перед очима пливли кола. Його нудило. Він вийшов з хати і подався до вбиральні крізь шарудіння крапель і невиразні запахи зими. В дерев'яній буді під цинковим дахом стояв туман од випарів аміаку. Коли полковник підняв накривку на отворі, з ями здійнялась хмара синіх мух.
Тривога була фальшива: сидячи навпочіпки на неструганих дошках, полковник не міг із себе видушити нічого. Йому вже й перехотілося, натомість він відчув глухий біль у кишках. «Ну звісно, – промурмотів полковник, – завжди зі мною таке в жовтні». Він терпляче дочекався, поки перестало пекти всередині. Тоді вернувся до хати по півня.
Ти вночі марив з гарячки, – сказала жінка.
Вона заходилась прибирати кімнату, занедбану за тиждень її хвороби. Полковник намагався згадати.
То була не гарячка, – збрехав він. – Знов кошмарний сон.
Як і завжди після кризи, жінка була збуджена. За ранок вона перевернула хату догори дном. Попереставляла всі речі, окрім годинника і картини з німфою. Жінка була така дрібна й тендітна, що коли сновигала по хаті у вельветових капцях, у наглухо застебнутій чорній сукні, здавалось, наче вона може проникати крізь стіни. Але до дванадцятої години вона знову стала наче дебеліша, набрала ваги. В ліжку вона була зовсім непомітна. А тепер, коли рухалась серед вазонів з папороттю і бегонією, немовби заповнила всю хату.
Якби вийшов рік після Агустінової смерті, я б заспівала, – сказала вона, переставляючи чавунок, у якому варилось покришене все їстівне, що тільки може вродити тропічна земля.
Якщо тобі хочеться співати, то співай, – відказав полковник. – Це добре для печінки.
Лікар прийшов після сніданку. Полковник з дружиною пили каву в кухні, коли він штовхнув двері з вулиці і крикнув:
Чую, хворі вже померли!
Полковник підвівся, щоб зустріти лікаря.
Так, докторе, – сказав він, виходячи до зали. – Я завжди казав, що ваш годинник б'ється в такт із серцем крука, ви чуєте мерців.
Жінка пішла до кімнати підготуватись до огляду. Лікар залишився з полковником у залі. Незважаючи на спеку, його бездоганно чистий полотняний костюм був свіжісінький. Коли жінка сказала, що вже готова, лікар дав полковникові три аркушики паперу в конверті. Кинув йому: «Це те, чого не сказали вчорашні газети», – і ввійшов до кімнати.
Полковник саме так і думав. То був стислий виклад останніх громадських подій, надрукований на мімеографі для підпільного поширення. Розповідалося про збройну змову в країні. Полковника це приголомшило.
Десять років підпільної інформації ще не навчили його, що кожен місяць приносить новину, разючішу від попередньої. Він уже дочитав листівки, коли лікар повернувся до зали.
Ця пацієнтка здоровіша за мене, – сказав він. – З такою ядухою я б сподівався прожити сто років.
Полковник похмуро зиркнув на нього й мовчки простяг йому конверт, але лікар не взяв.
Пустіть між люди, – промовив він стиха.
Полковник заховав конверта до кишені. Жінка вийшла
з кімнати зі словами:
Одного такого дня я помру й потраплю до пекла, докторе.
У відповідь лікар лише блиснув емаллю зубів, підставив стілець до столика і витяг з валізки кілька градуйованих пляшечок. Жінка, не звертаючи на це уваги, вийшла до кухні.
Зачекайте, я підігрію каву.
Ні, дуже дякую, – заперечив лікар. Тоді виписав рецепт. – Я не дам вам нагоди отруїти мене. – Жінка на кухні засміялась.
Дописавши рецепта, лікар прочитав його вголос – він був певен, що ніхто не розбере його писанини. Полковник намагався слухати уважно. Повернулася з кухні жінка, і їй упали в око згубні сліди минулої ночі на полковниковому обличчі.
Вдосвіта його била лихоманка, – сказала вона про чоловіка. – Зо дві години торочив небилиці про громадянську війну.
Полковник здригнувся.
Це не лихоманка, – знітився він. – А крім того, – додав, – коли мені стане зовсім зле, я сам собі зараджу. Сам себе викину в ящик зі сміттям.
І пішов до кімнати по газети.
До майдану йшли разом. Повітря було сухе. Асфальт на вулиці починав м'якнути від спеки. Коли лікар прощався, полковник запитав його тихо, крізь зціплені зуби:
Скільки ми вам винні, докторе?
Тепер нічого, – відказав лікар і плеснув його долонею по спині. – Я вам складу кругленький рахунок, коли півень виграє.
Полковник попрямував до кравецької майстерні, щоб передати підпільного листа Агустіновим товаришам. Це був його єдиний притулок відтоді, як полковникові прихильники загинули чи були вигнані з селища, а він залишився один, як палець, і його єдиним ділом стало очікування пошти щоп'ятниці.
Від вечірньої спеки жінка ще пожвавішала. Вона сиділа в коридорі серед бегоній біля ящика з шматтям і знову чаклувала, як з нічого пошити нову білизну. Робила комірці з рукавів, манжети зі спинки і квадратні латки, акуратні, хоча різного кольору. У дворі зацвіркотів цвіркун. Сонце хилилось на захід. Але жінка не бачила, як воно вмирає над бегоніями. Вона звела голову аж коли звечоріло і полковник повернувся додому. Тоді підперла голову обома руками, аж хруснули суглоби, сказала:
В мене мозок, наче нап'ята струна.
Він завжди був у тебе такий, – сказав полковник, але уважно глянув на жінку, обсипану різнобарвними клаптиками. – Ти схожа на дятла.
Доводиться бути й дятлом, якщо хочеш мати в що вбратись, – усміхнулась вона. Розгорнула сорочку, зліплену з трьох різнобарвних шматків, тільки комір і манжети були одного кольору. – Досить тобі зняти піджак – і карнавальний костюм готовий.
Її мову заглушили дзвони, що вибили шість.
Ангел господній благовістив Марії, – почала вона вголос молитву, йдучи з одежею до спальні. Полковник озвався до дітей, які після школи забігли подивитись на півня. Раптом він згадав, що на завтра нема кукурудзи, й пішов до спальні просити грошей у дружини.
Здається, в нас лишилось не більш як п'ятдесят сентаво, – сказала вона.
Жінка ховала гроші, зав'язані вузликом у хустці, під килимок біля ліжка. Це були гроші за Агустінову швацьку машину. Дев'ять місяців вони тратили ці гроші сентаво за сентаво на себе й на півня. А тепер залишилось лише дві монетки в двадцять і одна в десять сентаво.
Купиш фунт кукурудзи, – сказала жінка, – а за решту – кави на завтра й чотири унції сиру.
І позолоченого слона, щоб почепити на дверях, – додав полковник. – Сама кукурудза коштує сорок два.
Подумали хвилинку.
Півень – не людина, може й почекати, – перша промовила дружина. Але чоловіків вираз обличчя змусив її замовкнути. Полковник сидів на ліжку, спершись ліктями на коліна, і бряжчав монетами.
Не в мені річ, – сказав він за мить. – Якби це залежало від мене, я б сьогодні ввечері зробив санкочо з півня. Мабуть, добрячий був би пронос за п'ятдесят песо. – Тоді замовк, розчавив на шиї комара й слідом за жінчиним поглядом перебіг очима по кімнаті. – Мені прикро лише те, що ці сердешні хлопці збирають гроші.
Жінка замислилася, ще раз із гумової груші оббризкала хату отрутою від комах. Полковникові здалося щось надприродне в її поведінці, наче вона скликала хатніх духів на пораду. Нарешті вона поклала грушу на маленьку підставку, обклеєну літографіями, і втупила свої безбарвні водянисті очі в чоловікові, такі самі водянисті.
Купи кукурудзи, – сказала вона. – Бозна, як ми викрутимося.
Це біблійне чудо з поділом хлібів, – повторював полковник щоразу, як вони сідали до столу наступного тижня.
Своїм гідним подиву вмінням шити, латати, тулити клаптик до клаптика жінка, здавалося, знайшла спосіб підтримувати домашнє господарство просто-таки в порожнечі. Жовтень подарував їм ще кілька днів перепочинку. Вогкість відступила на час.
Підбадьорена мідно-яскравим сонцем, жінка вже третій день як заходилася біля своєї зачіски. «Ну, завела молебень», – сказав полковник, коли вона почала розсмикувати довгі синяві пасма волосся рідким гребенем. Другого дня, сидячи у дворі з простирадлом на колінах, вона чесала коси густим гребінцем, щоб вичесати нужу, яка розплодилась за час хвороби. Нарешті, вимила голову лавандовою водою, висушила й закрутила волосся на потилиці в два валики, скріплені гребенем. Полковник чекав. Уночі, лежачи без сну в гамаку, він довгі години з болем думав про півня. Але в четвер півня зважили – він був у формі.
Того вечора, коли товариші Агустінові пішли з хати, тішачись райдужними надіями на перемогу півня, полковник також відчув себе в формі. Жінка підстригла його.
Ти скинула з мене двадцять років, – сказав полковник, обмацуючи голову руками. Жінка подумала, що її чоловік має рацію.
Коли я здорова, то можу навіть мертвого воскресити, – відказала вона.
Але самовпевненості їй стало ненадовго. Вже нічого не залишалося в хаті, що можна було б продати, крім годинника і картини. В четвер увечері, коли було підчищено все до крихти, жінка занепокоїлась.
Не хвилюйся, – втішав її полковник. – Завтра прийде пошта.
Наступного дня він чекав на катер біля лікаревої приймальні.
Літак – чудова річ, – казав полковник, утупивши очі в мішок з поштою. – Кажуть, що він за одну ніч може долетіти до Європи.
Правда, – відказав лікар, обмахуючись ілюстрованим журналом.
Полковник відшукав очима поштаря серед гурту людей, які чекали, коли причалить катер, щоб скочити на нього. Поштар скочив першим. Капітан віддав йому конверт, запечатаний сургучем. Потім зійшов на палубу. Поштовий мішок був затиснутий між двома бочками гасу.
Але й у нього є свої вади, – сказав полковник. На мить він згубив з очей поштаря, але знову побачив його серед різнобарвних пляшок біля возика з прохолодними напоями. – Маленькими кроками просувається людство по шляху поступу…
Зараз літак надійніший, ніж катер, – сказав лікар. – При висоті в двадцять тисяч футів він летить над бурями.
Двадцять тисяч футів, – повторив полковник, не годний уявити такої височини.
Лікар спробував пояснити. Розгорнув обома руками журнал і тримав його непорушно.
Рівновага відмінна, – сказав він.
Але полковник не міг одвести погляду від поштаря. Він бачив, як той ковтає напій з рожевою піною, тримаючи склянку в лівій руці, а правою підтримуючи мішок з поштою.
Є, нарешті, й кораблі в морі, які постійно зв'язані з нічними літаками, – провадив далі лікар, – з такими заходами остороги на літаку безпечніше, ніж на катері.
Полковник глянув на нього.
Напевне, – сказав. – Мабуть, так, як на килимі, на підлозі.
Поштар ішов прямо на них. Полковник відступив на крок, охоплений непереборним хвилюванням. Він намагався розібрати прізвище, написане на конверті з сургучем. Поштар розкрив мішок, дістав для лікаря пачку газет, потім розірвав пакунок із приватними листами, звірив правильність вмісту й перечитав на листах прізвища адресатів. Лікар розгорнув газети.
І досі проблема Суецу, – мовив він, читаючи великі заголовки. – Захід втрачає Ґрунт під ногами.
Полковник не читав заголовків. Корчі звели йому живіт, та він зусиллям волі стримав їх.
Відколи існує цензура, газети тільки й пишуть про Європу, – сказав він. – Найкраще було б, якби всі європейці перебралися сюди, а ми – до Європи. Отоді б усі знали, що робиться в їхній країні.
Для європейців Південна Америка – це лобур з вусиками, гітарою і револьвером, – сказав лікар, сміючись поверх газет.
Вони не розуміють наших проблем.
Поштар віддав лікареві його кореспонденцію. Решту кинув у мішок і знову його зав'язав.
Лікар зібрався читати два особисті листи. Але, перш ніж надірвати конверт, глянув на полковника. Потім на поштаря.
Полковникові нічого нема?
Полковника охопив жах. Поштар завдав мішок на плече, зійшов з набережної і відказав, не повертаючи голови:
Полковникові ніхто не пише.
Всупереч своїй звичці, полковник не пішов зразу додому. Він випив кави в кравецькій майстерні, поки Агустінові товариші переглядали газети. Полковник почував себе обдуреним. Він волів би просидіти тут аж до наступної п'ятниці, ніж стати перед жінчині очі сьогодні ввечері з порожніми руками. Та коли настав час зачиняти майстерню, йому довелось повернутися до дійсності. Жінка такого й чекала.
Нічого? – спитала вона.
Нічого, – відказав полковник.
Наступної п'ятниці він знову пішов на причал. І, як і кожної п'ятниці, повернувся додому без довгожданого листа.
Ми вже стільки чекаємо, що терпцю не стає, – сказала йому дружина того вечора. – Треба мати ослячу впертість, як у тебе, щоб чекати листа п'ятнадцять років.
Полковник ліг у гамак читати газети.
Треба діждатись черги, – сказав. – Наш номер тисяча вісімсот двадцять третій.
Відколи ми чекаємо, цей номер двічі випав у лотереї, – заперечила жінка.
Полковник читав, як завжди, все від першої сторінки до останньої, навіть оголошення. Але цього разу не міг зосередитись. Він читав і думав про свою ветеранську пенсію. Дев'ятнадцять років тому, коли конгрес ухвалив закон, почався виправдувальний процес, що тривав вісім років. Потім потрібно було ще шість років, щоб виклопотати занесення полковника до списку. І тоді полковник востаннє отримав листа.
Він скінчив читати після сигналу гасити світло. А збираючись вимкнути його, побачив, що дружина не спить.
У тебе є ще та вирізка?
Жінка замислилась.
Так. Мусить бути десь серед паперів.
Вона вийшла з-під сітки від москітів, витягла з шафи дерев'яну скриньку з пачкою листів, складених по датах і зв'язаних гумовою стрічкою, і знайшла об'яву юридичної контори, яка брала на себе клопотання про пенсію для учасників війни.
Відколи я тобі товчу, щоб ти змінив адвоката, можна було б уже й витратити всі ці гроші, – сказала жінка, простягаючи чоловікові газетну вирізку. – Що нам з того, коли нам їх покладуть до труни, як це роблять індіанці?
Полковник прочитав вирізку дворічної давності й сховав у кишеню сорочки, що висіла за дверима.
Ото ж бо й лихо, що для зміни адвоката знов же потрібні гроші.
Ні, не потрібні, – рішуче сказала жінка. – Ти їм напишеш, щоб вирахували, скільки належить, із самої пенсії, коли її виклопочуть. Це єдиний спосіб зацікавити їх справою.
І от у суботу вдень полковник пішов до свого адвоката. Той безтурботно валявся в гамаку. Це був здоровезний негр з двома лише зубами у верхній щелепі. Він вступив у пантофлі на дерев'яних підошвах і одчинив вікно кабінету над запорошеною піанолою, закиданою паперами, скрученими в товсті сувої: вирізки з «Діаріо Офісіас», вклеєні в старі бухгалтерські зошити, і неповна збірка контрольних бюлетенів. Піанола без клавішів правила одночасно й за письмовий стіл. Перше ніж відкрити причину свого візиту, полковник висловив занепокоєння тим, що справа не посувається вперед.
Я вас попередив, що це справа не одного дня, – нагадав адвокат, коли полковник на мить замовк. Знемагаючи від спеки, він одкинувся на спинку стільця, і стілець зарипів. – Мої аҐенти пишуть мені часто й сповіщають, що зневірюватись нема причини.