Сто років самотності - 20

«По-моєму, – сказала вона собі подумки, – якраз таке саме лікування приписують п'яницям». Але відразу ж відкинула цю думку й навіть дорікнула собі за несерйозність. Коли Ауреліано Другий помітив, що в Меме пригнічений настрій, то відчув докори сумління й дав собі слово надалі бути до неї уважнішим. Ось так і виникли між батьком і донькою веселі товариські стосунки, які на певний час звільнили його від гіркої самотності серед п'яних радощів, а її – від осоружної Фернандиної опіки, відвернувши уже, здавалося, неминуче зіткнення між Меме та її матір'ю. У ті дні Ауреліано Другий присвячував своїй дочці більшу частину свого дозвілля і, не вагаючись, відкладав будь-яке побачення, аби тільки провести вечір з Меме, піти з нею в кіно чи в цирк. В останні роки вдача Ауреліано Другого стала псуватися, і причиною цьому була абсурдна гладкість, яка позбавила його змоги самотужки зашнуровувати собі черевики і вдовольняти, як раніше, свої розмаїті бажання. Віднайдення доньки повернуло Ауреліано Другому його колишню веселість, а задоволення, яке він діставав у її товаристві, поступово віддаляло його від розгульного життя. Меме розцвіла, ніби дерево навесні. Вона не була красунею, як ніколи не була красунею Амаранта, зате вирізнялася миловидністю, простотою й здатністю подобатися з першого погляду. Притаманний їй дух сучасності ображав старомодну поміркованість і погано приховану черствість Фернанди, і, навпаки, подобався Ауреліано Другому; отож він усіляко його заохочував. Саме Ауреліано Другий витяг Меме зі спальні, яку вона займала з дитячих літ і де боязкі погляди святих живили її дитячі страхи; нову кімнату доньки він прикрасив ліжком, схожим на трон, а також великим туалетним столом і оксамитовими портьєрами, не помітивши, що створює копію житла Петри Котес. Він був такий щедрий, що навіть не рахував грошей, – Меме сама брала їх у нього з кишень. Ауреліано Другий забезпечував доньку всіма новинками, які стосувалися жіночої краси; ці новинки можна було дістати в магазині бананової компанії. Спальня Меме наповнилася подушечками з пемзи – для полірування нігтів, щипцями для завивання волосся, еліксирами для надання блиску зубам, краплями в очі для створення млосного погляду і силою-силенною інших косметичних новинок та причандалів для наведення краси; кожного разу, заходячи до цієї кімнати, Фернанда з обуренням думала, що у її доньки, либонь, такий самий туалетний стіл, як і у французьких жіночок. У ту пору Фернанда була цілковито заглиблена в турботи про вередливу й хворобливу Амаранту Урсулу та в емоційне листування з невидимими цілителями. Тому, коли вона виявила спільництво між батьком і донькою, то обмежилася лише тим, що вирвала в Ауреліано Другого обіцянку ніколи не водити Меме в будинок Петри Котес. Однак ця пересторога була зайвою: Петру Котес так прикро вразила дружба її коханого з донькою, що вона й чути не хотіла про Меме. Жінку мучив невідомий доти страх, немовби інстинкт підказував їй, що досить тільки Меме захотіти, і вона доможеться того, чого не домоглася Фернанда, – тобто позбавить Петру Котес кохання, яке, здавалось, було забезпечене їй аж до смерті. Саме тоді Ауреліано Другому вперше довелося побачити злі погляди й почути ущипливі насмішки від коханки – він навіть почав побоюватися, щоб його перевізні скрині не повернулися зворотним шляхом до будинку дружини. Але так далеко справа не зайшла. Ніхто ще не вивчив жодного чоловіка краще, аніж Петра Котес свого коханого: вона знала, що скрині залишаться там, куди їх перенесено, адже ніщо не викликало в Ауреліано Другого більшої огиди, ніж необхідність ускладнювати своє життя всілякими поправками та перемінами. Тому скрині залишилися на місці, а Петра Котес заходилася відвойовувати коханця єдиною зброєю, з якою не могла змагатися його донька. Однак вона також зайве витрачала сили: Меме ніколи не збиралася втручатися в батькові справи, а якби так і вчинила, то тільки на користь Петрі Котес. У Меме не знайшлося б зайвого часу, щоб робити комусь капості. Щодня вона сама, як її вчили черниці, прибирала спальню й стелила ліжко. Ранками займалася в Ґалереї своїм одягом – вишивала або шила на старій Амарантиній машинці. Тимчасом як інші по обіді вкладалися спати, вона дві години вправлялася на клавікордах, знаючи, то ця її щоденна жертва заспокоює Фернанду. З цих самих міркувань вона й далі виступала з концертами на храмових базарах та шкільних святах, хоча запрошення надходили чимраз рідше. Увечері вона надягала одну із своїх простих суконь, високі черевики на шнурках і, якщо не йшла нікуди з батьком, то навідувалася до подруг, залишаючись у них аж до вечері. Проте Ауреліано Другий майже завжди приходив по доньку й забирав її в кіно.
Серед подруг Меме було три американки, які вирвалися з електрифікованого курника й заприязнилися з дівчатами Макондо. Однією з цих американок була Патриція Браун. У віддяку за гостинність Ауреліано Другого сеньйор Браун розчинив перед Меме двері свого будинку й запросив її на суботні танці – тільки там ҐрінҐо й спілкувалися з тубільцями. Дізнавшись про запрошення, Фернанда на хвилину забула про Амаранту Урсулу та невидимих цілителів і розіграла нестямну мелодраму. «Ти тільки уяви собі, – сказала вона Меме, – що подумає про це полковник у своїй могилі». Фернанда негайно звернулася за підтримкою до Урсули. Але, всупереч усім сподіванням, сліпа баба вирішила, що нічого вартого осуду у відвідуванні танців і дружбі Меме з ровесницями-американками не буде, якщо вона, звісно, збереже твердість своїх переконань і не дозволить навернути себе до протестантської віри. Меме дуже точно вловила думку прабабусі й відтоді після танців завжди вставала раніше, ніж звичайно, і йшла до меси. Фернанда залишалася в опозиції, поки була обеззброєна повідомленням доньки, що американці хотіли б послухати, як вона грає на клавікордах. Інструмент винесли з будинку й відвезли до сеньйора Брауна, де юну музикантку винагородили найщирішими оплесками й найпалкішими поздоровленнями, після чого її стали запрошувати не тільки на танці, але й на недільні купання в басейні і раз на тиждень – на обід. Меме навчилася плавати як професійна плавчиня, грати в теніс і їсти вірджинську шинку із шматочками ананаса. Танцюючи, плаваючи, граючи в теніс, вона незчулась, як опанувала англійську мову. Ауреліано Другий був у такому захопленні від успіхів доньки, що купив їй у мандрівного торговця англійську енциклопедію в шести томах з численними кольоровими вклейками, і Меме читала її на дозвіллі. Читання відтягло її від усамітнень з подругами й пліток про кохання, і не тому, що вона поставила собі за обов'язок читати, – просто дівчина втратила будь-яке бажання обговорювати секрети, відомі всьому місту. Про своє сп'яніння Меме згадувала тепер як про дитячий вибрик, який здавався таким кумедним, що вона розповіла про нього Ауреліано Другому; йому ця історія видалася ще кумеднішою. «Дізналась би твоя мати!..» – повторював він, задихаючись від сміху, як говорив завжди, коли донька признавалася йому в чомусь. Він узяв з неї обіцянку так само відверто розповісти йому про своє перше кохання, і невдовзі Меме повідомила, що їй подобається один рудий американець, який приїхав на канікули до своїх батьків у Макондо. «Оце так так! – сміявся Ауреліано Другий. – Дізналась би твоя мати!» Але трохи згодом Меме сказала йому, що юнак повернувся на батьківщину і не подає про себе звістки. Зрілий розум Меме сприяв усталенню родинного миру, і Ауреліано Другий поступово знову став учащати до Петри Котес. Хоча бенкети вже не звеселяли його тіло й душу як раніше, але він усе ж не пропускав нагоди розважитися й видобути з чохла акордеон, де кілька клавішів були підв'язані шнурками від черевиків. Вдома Амаранта все вишивала свій покрівець, а Урсула дозволила старощам затягти себе в глибини пітьми, звідки їй уже нічого не вдавалося розгледіти, крім привида Хосе Аркадіо Буендіа під каштаном. Фернанда ще дужче зміцнила свою владу. В листах, які вона щомісяця писала синові, не було в той час жодного рядка неправди; мати приховувала від Хосе Аркадіо тільки своє листування з невидимими цілителями – вони знайшли у неї доброякісну пухлину товстої кишки й готували Фернанду до телепатичного оперативного втручання.
Уже можна було б сказати, що в стомленій від життєвих потрясінь родині Буендіа на довгі роки запанували мир і благоденство, але нагла смерть Амаранти викликала новий переполох. Ця смерть стала для всіх несподіванкою. Амаранта вже зістарілася й трималася осібно, проте ходила вона дуже прямо, на вигляд була міцною й, здавалось, як і раніше, зберігала своє залізне здоров'я. Від того дня, коли вона остаточно відштовхнула полковника Герінельдо Маркеса й замкнулася в спальні, щоб виплакатися, ніхто не знав, про що вона думає. А коли вийшла, то весь запас її сліз був вичерпаний назавжди. Вона не плакала ні після вознесіння Ремедіос Прекрасної, ні після вбивства всіх Ауреліано, ні після смерті полковника Ауреліано Буендіа – людини, яку вона любила більше від усіх на світі, хоча зрозуміла це тільки в ту хвилину, коли його труп знайшли під каштаном. Вона допомогла підняти небіжчика з землі. Одягла його в військову форму, причесала, поголила, підкрутила йому вуса краще, ніж це робив сам полковник у часи своєї слави. Ніхто не побачив у її діях вияву любові, всі вже звикли до того, що Амаранта добре обізнана з похоронними обрядами. Фернанда з обуренням говорила, що Амаранта не розуміє зв'язків католицизму з життям і бачить лише його зв'язки зі смертю, неначе католицизм – не релігія, а кодекс правил поховання. Однак Амаранта, заглиблена в хащу своїх спогадів, не чула її вчених промов на захист католицької релігії. Вона увійшла в старість, зберігши живими всі свої печалі. При звуках вальсів П'єтро Креспі їй, як і замолоду, хотілося плакати, немовби час та гіркий досвід нічого її не навчили. Хоча вона власноручно викинула на смітник циліндри з музикою під тим приводом, нібито картон зогнив від вогкості, в її нам'яті вони й далі оберталися й надавали руху молоточкам. Амаранта намагалася втопити ці звуки у нечистій пристрасті до свого небожа Ауреліано Хосе, намагалася шукати захисту від них у спокійному заступництві полковника Герінельдо Маркеса, але не змогла позбутися тієї мани навіть з допомогою найвідчайдушнішого вчинку своєї старості, коли за три роки до вирядження маленького Хосе Аркадіо до семінарії вона купала його й пестила, не як бабуся внука, а як жінка чоловіка, – за чутками так робили французькі жіночки, – ще у дванадцять-чотирнадцять років їй хотілося так само пестити П'єтро Креспі, що стояв перед нею в своїх вузьких штанях для танців і під стук метронома відмічав такти змахами чарівної палички. Іноді Амаранта мучилася тим, що залишила позад себе в житті цілий потік страждань; часом це доводило її до такої люті, що вона колола собі пальці голкою, та найбільше її терзав, бісив і засмучував духмяний, але вже поїдений черв'яками квітник кохання, який мав умерти тільки разом з нею. Як ото полковник Ауреліано Буендіа не міг не думати про війну, так і Амаранта не могла не думати про Ребеку. Але якщо брат зумів позбавити свої спогади гостроти, вона свої тільки більше розпалила. Протягом багатьох років Амаранта благала Господа лиш про те, щоб він не наслав на неї покару вмерти раніше за Ребеку. Щоразу, проходячи повз будинок колишньої суперниці і помічаючи на ньому нові руйнації, Амаранта тішила себе думкою, що її молитви почуто. Якось, шиючи в Ґалереї, вона раптом відчула глибоку впевненість, що сидітиме так само, в тій самій позі, при тім же освітленні, коли її сповістять про смерть Ребеки. Відтоді Амаранта сиділа й чекала, як ото чекають листа, і якийсь час – це було достоту так – навіть відривала Ґудзики й знову їх пришивала, щоб чекання не стало довшим і нудотнішим через безділля. Ніхто в будинку і гадки не мав, що Амаранта тче свій розкішний покрівець для Ребеки. Коли Ауреліано Сумний розповів, що Ребека перетворилася на замогильне видиво зі зморшкуватою шкірою та кількома жовтавими волоконцями на черепі, Амаранта не здивувалася: описаний ним привид був цілковито схожий на той, який вона вже давно створила в своїй уяві. Вона вирішила, що опорядить труп Ребеки, позамазує парафіном руйнівні сліди часу на її обличчі, зробить їй перуку з волосся святих. Одне слово, виготовить гарний труп, загорне його в полотняний покрівець, покладе в труну, оббиту зовні плюшем, а всередині пурпуром, і в супроводі пишної похоронної процесії відпровадить на поживу хробакам. Киплячи ненавистю, складала Амаранта свій план, аж враз їй спало на думку, що якби вона й любила Ребеку, то однаково зробила б для неї те саме. Вона аж здригнулася, але не занепала духом, і продовжувала так ретельно вдосконалювати всі подробиці свого задуму, що невдовзі зробилася не просто фахівцем, а справжнім віртуозом похоронного ритуалу. Одного тільки не врахувала Амаранта в своєму страхітливому задумі – це те, що, незважаючи на благання, звернені до Бога, вона може вмерти раніше за Ребеку. Так воно й сталося. Але в останню хвилину Амаранта відчула себе не обманутою в своїх сподіваннях, а навпаки, звільненою від усієї гіркоти, бо смерть зробила їй ласку й за кілька років попередила про свій прихід. Амаранта побачила свою смерть одного спекотного полудня, невдовзі по тому, як Меме вирядили до монастирської школи; смерть сиділа й шила в Галереї поруч з Амарантою, і та відразу її впізнала: в ній не було нічого страшного – просто жінка в синій сукні, довговолоса, дещо старомодна й чимось схожа на Пілар Тернеру тих часів, коли Пілар допомагала Урсулі по господарству. Кілька разів поряд з Амарантою в Ґалереї сиділа і Фернанда, але вона не бачила смерті, хоча смерть була така реальна, така подібна до людини, що якось навіть люб'язно попросила Амаранту просилити нитку в голку. Смерть не сповістила Амаранту, коли саме вона помре і чи настане її година раніше, ніж година Ребеки, а тільки наказала їй почати ткати покрівець для себе самої з шостого дня наступного квітня. Вона дозволила зробити Амаранті його таким вигадливим і гарним, як їй заманеться, однак попередила, що працювати над ним треба так само сумлінно, як над Ребечиним, а потім сказала, що Амаранта помре без мук, без туги й страху вночі того дня, коли скінчить роботу. Намагаючись якнайбільше віддалити годину своєї смерті, Амаранта замовила пряжу з добірного льону й заходилася ткати полотно сама. Вона робила це так старанно, що ткання забрало в неї аж чотири роки. Потім узялася за вишивання. Чим менше часу зоставалося до невідворотного кінця, тим ясніше вона розуміла, що тільки чудо може затягти виготовлення покрівця до дня смерті Ребеки, але постійна зосередженість на роботі наповнила Амаранту спокоєм, який допоміг їй примиритися з думкою про загибель усіх її надій. Саме тоді вона зрозуміла суть зачарованого кола із золотих рибок, створеного полковником Ауреліано Буендіа. Тепер зовнішній світ обмежувався для неї поверхнею її тіла, а внутрішній був недосяжний для жодних прикрощів. Вона шкодувала, що не зробила цього відкриття на багато років раніше, коли ще можна було очистити свої спогади й наново перебудувати всесвіт: не здригаючись, викликати в пам'яті запах лаванди у вечірніх присмерках, що поширювався від П'єтро Креспі, витягти Ребеку із злиднів – не від любові, не з ненависті, а через глибоке розуміння її тяжкої самотності. Ненависть, яку Амаранта вгадала якось увечері в словах Меме, стривожила її не тому, що була скерована проти неї, а тому, що вона відчула себе повтореною в чужій юності, яка здавалася такою ж чистою, якою мала здаватися її власна, а насправді вже була спотворена злобою. Однак свідомість того, що тепер уже годі щось виправити, навіть не схвилювала Амаранту, так вона примирилася зі своєю долею. Єдиною її турботою було скінчити покрівець. Замість затягувати роботу всілякими непотрібними вигадками, як вона це робила на початку, Амаранта заквапилася. Коли до закінчення залишився тиждень, вона вирахувала, що зробить останній стібок увечері четвертого лютого, і, не розкриваючи причини, спробувала умовити Меме відкласти концерт на клавікордах, призначений на п'яте число, але Меме не надала ваги її проханню. Тоді Амаранта стала вишукувати спосіб протягти ще сорок вісім годин і навіть вирішила, що смерть іде назустріч її бажанню, бо ввечері четвертого лютого буря вивела з ладу електростанцію. Але назавтра о восьмій годині ранку Амаранта все ж зробила останній стібок на найгарнішому покрівці, будь-коли виготовленому жіночими руками, й оголосила спокійно, без будь-якої награності, що ввечері помре. Вона попередила про це не тільки родину, а й усе місто, бо дійшла висновку, шо може спокутувати своє дріб'язкове життя, зробивши наостанок людям якусь добру справу, і подумала, що, мабуть, найкраще – це доставити листи померлим.
Звістка про те, що Амаранта Буендіа ввечері знімається з якоря й відпливає разом з поштою в царство мертвих, поширилася по всьому Макондо ще до обіду, а о третій годині у вітальні вже стояла скриня, наповнена листами. Ті, що не хотіли писати, переказували Амаранті свої послання усно, і вона занотовувала їх у записнику разом із прізвищем адресата й датою його смерті. «Не хвилюйтеся, – заспокоювала вона відправників. – Щойно я прибуду на місце, одразу ж довідаюся про нього й передам йому вашого листа». Усе це скидалося на фарс. Амаранта не виявляла ніякої тривоги, жодних ознак горя, й від усвідомлення виконаного обов'язку ніби аж помолодшала. Пряма й струнка, як завжди, вона б здавалася набагато молодшою від своїх років, коли б не запалі щоки та брак передніх зубів. Вона сама звеліла поскладати листи в просмолену скриню й пояснила, як її поставити в могилі, щоб краще вберегти від вологи. Вранці вона покликала столяра до вітальні й постояла, поки він зняв з неї мірку для труни – можна було подумати, що він збирається шити їй сукню. В останні години вона виявила таке завзяття, що у Фернанди виникла підозра, чи Амаранта, бува, не пожартувала з них, оголосивши про свою смерть. Урсула, пам'ятаючи про звичай усіх Буендіа вмирати не хворівши, вірила, що Амаранта справді дістала призвістку про свою смерть, однак побоювалася, коли б через усю цю метушню навколо листів та занепокоєння тим, щоб вони дійшли швидше, ошалілі відправники не поховали її доньку живцем. Тим-то, голосно сварячись, Урсула стала звільняти будинок від сторонніх людей і на четверту годину домоглася свого. На цей час Амаранта скінчила роздавати свої речі бідним і залишила собі на простій труні із струганих дощок тільки переміну білизни та вельветові туфлі без каблуків, усе це повинні були надягти на неї після смерті. Вона не забула поклопотатися про туфлі, пам'ятаючи, що коли вмер полковник Ауреліано Буендіа, довелося купувати йому нові черевики, бо в нього залишилися тільки пантофлі, які він носив у майстерні. Десь перед п'ятою годиною Ауреліано Другий прийшов до Меме, щоб провести її на концерт, і здивувався, що будинок прибрано, мов для похорону. Якщо хтось у той час і здавався живим, то це Амаранта: вона була спокійнісінька й навіть знайшла час позрізати собі мозолі. Ауреліано Другий і Меме жартома попрощалися з нею й пообіцяли влаштувати через тиждень бенкет з нагоди її воскресіння. О п'ятій годині, приваблений поголосом, що Амаранта Буендіа збирає листи для померлих, гіадре Антоніо Ісабель прийшов маслосвятити її й був змушений чекати понад чверть години, поки присмертна вийде з купальні. Коли ж вона явилася перед ним у сорочці з мадаполаму й з розпущеним по спині волоссям, старий священик подумав, що з нього посміялися, й відіслав служку зі святими дарами. Проте вирішив усе ж скористатися з нагоди й висповідати Амаранту, яка майже двадцять років ухилялася від сповіді; Амаранта заявила йому, що не потребує ніякої духовної допомоги, бо сумління у неї чисте. Фернанду це обурило. Не турбуючись про те, що її можуть почути, вона голосно спитала себе, який же це тяжкий гріх учинила Амаранта, що віддає перевагу блюзнірській смерті без покаяння над ганьбою зізнання? Тоді Амаранта лягла й примусила Урсулу привселюдно засвідчити її незайманість.
Хай ніхто не тішиться ілюзіями, – вигукнула вона, щоб почула Фернанда. – Амаранта Буендіа йде з цього світу такою, якою в нього й прийшла.
Більше вона вже не вставала. Відкинувшись, мов хвора, на подушки, вона заплела свої довгі коси й уклала їх над вухами – саме з такою зачіскою, як їй пояснила смерть, і мала вона лежати в труні. Потім Амаранта попросила Урсулу принести дзеркало і знову, після перерви майже в сорок років, побачила своє спотворене роками й стражданнями обличчя і здивувалася, що воно достоту таке, як вона собі й уявляла. За тишею в спальні Урсула зрозуміла, що донька скоро помре.
Попрощайся з Фернандою, – благально попросила вона. – Хвилина примирення дорожча цілого життя, прожитого в дружбі.
Та це вже й ні до чого, – відказала Амаранта.
Меме все ще думала про Амаранту, коли на імпровізованій сцені знову спалахнуло світло й почалося друге відділення програми. Посередині п'єси, яку вона виконувала, хтось шепнув їй на вухо про те, що сталося, і концерт урвали. Зайшовши до будинку, Ауреліано Другий був змушений проштовхуватися крізь натовп, перш ніж побачив тіло перестарілої незайманиці: вона лежала негарна, бліда, з чорною пов'язкою на руці, загорнута в розкішний покрівець. Труна стояла у вітальні біля скрині з поштою.
Після дев'яти ночей поминання Амаранти Урсула злягла і більше вже не вставала. Її взяла під своє опікування Санта Софія де ла П'єдад. Носила їй до спальні їжу та воду для вмивання й розповідала про все, що діялося в Макондо. Ауреліано Другий часто навідував Урсулу й дарував їй різну одежу, а вона складала її біля ліжка поряд із найнеобхіднішими для щоденного вжитку речами й незабаром наскладала біля себе цілу скриню. їй удалося завоювати любов маленької Амаранти Урсули, яка була в усьому схожа на неї, і вона навчила дівчинку читати. Ніхто навіть тепер не здогадувався про Урсулину сліпоту, хоча всі вже розуміли, що бачить стара погано, проте ясність її думок, уміння обходитися без сторонньої допомоги викликали припущення, що вона просто придушена тягарем своїх ста років. Вільний час і душевний спокій надавали їй змогу пильно стежити за життям будинку, тож вона перша помітила мовчазні муки Меме.
– Ходи-но сюди, – якось сказала вона дівчині. – А тепер, коли ми з тобою самі, признайся бідній бабі, що з тобою.
Меме, збентежено посміхнувшись, ухилилася від розмови. Урсула не наполягала, але після того, як Меме перестала заходити до неї, її підозра посилилася. Урсула знала, що дівчина встає тепер раніше, ніж звичайно, й ні хвилини не всидить спокійно, доки не настане час, коли можна піти з дому, що цілісіньку ніч вона перевертається з боку на бік на своєму ліжку в сусідній кімнаті і що їй не дає спати метелик, який літає по кімнаті. Одного разу Урсула чула, як Меме сказала, що йде до батька, й подивувалася з недогадливості Фернанди, котра нічого не запідозрила, хоча невдовзі по тому прийшов Ауреліано Другий і спитав, де донька. У Меме з'явилися якісь секретні справи, невідкладні зобов'язання, таємні турботи – це було цілком очевидно іще задовго до того вечора, коли Фернанда підняла на ноги весь дім, побачивши, як Меме цілувалася з якимось чоловіком у кіно.
Поринувши в свої переживання, Меме вирішила, що її виказала Урсула. Насправді ж вона сама себе викрила. Вже давно залишала вона за собою цілу низку слідів, які могли збудити підозру навіть у сліпого, і якщо Фернанді було потрібно стільки часу, щоб виявити їх, то тільки тому, що її увагу відвертали таємні стосунки з невидимими цілителями. А втім, і Фернанда врешті-решт спостерегла, що донька то надовго замовкне, то враз здригнеться, то настрій у неї різко зміниться. Вона встановила за Меме прихований, але невсипущий нагляд, проте, як і раніше, дозволяла дочці гуляти з подругами, допомагала вдягатися на суботні свята й жодного разу не задала нескромного запитання, яке могло б насторожити дівчину. У Фернанди вже назбиралося чимало доказів, що Меме робить зовсім не те, про що каже, і все ж мати не висловила своїх підозр, дожидаючи вирішального доказу. Якось увечері Меме повідомила, що йде з батьком у кіно. Трохи згодом Фернанда почула від садиби Петри Котес бахкання святкових ракет та звуки акордеона Ауреліано Другого, що його було годі сплутати з якимось іншим акордеоном. Тоді вона вдяглася, пішла в кіно й побачила в напівмороці передніх рядів партера свою доньку. Вражена тим, що її підозри підтвердилися, Фернанда не встигла роздивитися чоловіка, який цілував Меме, але розчула серед посвистів та оглушливих вибухів сміху його схвильований голос. «Кохана моя», – почула вона й відразу, не мовивши ані слова, виволокла Меме із зали, з ганьбою протягла її за руку по велелюдній вулиці Турків і зачинила на ключ у спальні.
Назавтра, о шостій годині дня, до Фернанди з'явився відвідувач, і вона впізнала його голос. Був він молодий і сумний, його темні журні очі не вразили б так Фернанду, якби їй довелося раніше зустрічати циган; забачивши мрійний вираз цього обличчя, будь-яка інша, не така безсердечна жінка зрозуміла б Меме. На гостеві був зношений полотняний костюм і туфлі, покриті розтрісканою корою з кількох шарів цинкових білил, що свідчило про відчайдушні спроби надати взуттю пристойного вигляду, в руці він тримав капелюха, купленого минулої суботи. Йому було страшно, як ніколи в житті ще не було і не буде страшно, але тримався він з гідністю, не втрачаючи самовладання, і це врятувало його від приниження; в ньому проглядало якесь вроджене благородство – в усьому, крім рук, брудних, із шаруватими від тяжкої роботи нігтями. А проте Фернанді було досить тільки побачити цього молодика, як вона відразу зрозуміла, що це робітник з бананової компанії, і побачила, що вдягнутий він у єдиний свій недільний костюм. Вона не дала йому й слова мовити. Не дозволила навіть зайти в двері, які через хвилину змушена була зачинити, бо весь будинок миттю наповнився жовтими метеликами.
– Забирайтеся геть, – кинула Фернанда. – І нічого лізти до порядних людей.
Звали його Маурісіо Бабілонья. Він народився й виріс у Макондо і працював учнем механіка в майстернях бананової компанії. Меме познайомилася з ним випадково, коли пішла з Патрицією Браун по автомобіль, щоб їхати на плантації. Шофер був хворий, вести машину доручили Маурісіо Бабілоньї, і Меме нарешті вдалося вдовольнити своє бажання – сісти поряд із водієм, щоб роздивитися всю систему керування. На відміну від штатного шофера, Маурісіо Бабілонья пояснив їй усе наочно. Це було ще тоді, коли Меме тільки почала відвідувати будинок сеньйора Брауна і коли водити автомобіль вважалося недостойною для жінок справою. Тим-то вона вдовольнилася теоретичним поясненням і кілька місяців після того не зустрічала Маурісіо Бабілонью. Згодом вона згадала, що під час прогулянки плантацією її увагу привернула його мужня краса – не сподобалися тільки грубі руки, – і що потім вона обговорювала з Патрицією Браун неприємне враження, яке залишила його майже гордовита самовпевненість. Якось у суботу Меме пішла з батьком у кіно і знову побачила Маурісіо Бабілонью, він був у своєму полотняному костюмі й сидів неподалік. Вона зауважила, що фільм його мало цікавить: він весь час обертався й дивився на неї, не стільки для того, щоб бачити її, а щоб вона знала, що він на неї дивиться, Меме неприємно вразила вульгарність цього вчинку. Після сеансу Маурісіо Бабілонья підійшов привітатися з Ауреліано Другим, і тільки тоді Меме зрозуміла, що вони знайомі, бо Маурісіо Бабілонья працював раніше на маленькій електростанції Ауреліано Сумного, – до її батька він звертався з шанобливістю підлеглого. Це відкриття звільнило Меме від неприязні, яку викликала в неї його гордовитість. Вони ще не бачилися віч-на-віч, не обмінялися жодним словом, крім слів привітання, аж раптом якось уночі їй приснилося, що він рятує її з корабля, який тоне, однак вона відчуває не вдячність, а лють. Уві сні вона ніби сама надала йому бажану можливість, а Меме жадала іншого, і то не тільки від Маурісіо Бабілоньї, але й від будь-якого чоловіка, котрий захопиться нею. Тому її обурило те, що, пробудившись, вона не зненавиділа його, а відчула непереборне бажання побачитися з ним. У міру того як минав тиждень, її неспокій чимдалі збільшувався, а в суботу зробився нестерпним, і, коли Маурісіо Бабілонья привітався до неї в кіно, їй довелося зробити над собою величезне зусилля, аби тільки він не спостеріг, що серце мало не вискочить у неї з грудей. Засліплена щастям і гнівом водночас, вона вперше подала йому руку, і Маурісіо Бабілонья її потис. На якусь частку секунди Меме розкаялася в своєму пориві, але розкаяння відразу перейшло в жорстоке вдоволення, коли вона зауважила, що його рука так само волога й холодна як лід. Вночі Меме стало ясно, що вона не матиме ані хвилини опокою, поки не доведе Маурісіо Бабілоньї всю марність його сподівань, і цілісінький тиждень дівчина вже не могла думати ні про що інше. Марно вигадувала всілякі виверти, намагаючись змусити Патрицію Браун піти з нею по автомобіль. Нарешті скористалася з приїзду до Макондо рудого американця й потягла його в Гараж, буцімто подивитися на нові моделі машин. Побачивши Маурісіо Бабілонью, Меме нарешті зрозуміла: вся річ у тім, що вона вмирає від бажання залишитися з ним віч-на-віч. Він теж усе зрозумів, щойно вона зайшла, і це розсердило її.
Я хочу подивитися на нові моделі, – сказала Меме.
Непоганий привід, – відказав він.
Меме здалося, ніби полум'я його зарозумілості обпалило її, і вона стала гарячково шукати спосіб, щоб принизити Маурісіо Бабілонью. Та він не дав їй зробити це.
– Не лякайтеся, – мовив він, притишивши голос. – Не вперше жінка губить голову через чоловіка.