Сто років самотності - 37

Алькальд негайно надіслав генералові Петроніо Сан Романові тривожну телеграму, з усіма подробицями повідомивши його про цей епізод і навіть дослівно переповівши останню фразу. Генерал Сан Роман, очевидно, зрозумів буквально висловлене в тих словах побажання сина, бо не приїхав по нього сам, а прислав дружину з дочками та ще двох старших жінок – напевне, своїх сестер. Вони прибули на вантажному пароплаві, вбрані у жалобу до самих підборідь, з розпущеними від горя косами. Перед тим як ступити на берег, вони роззули черевики і до самого пагорба пройшли вулицями містечка босоніж, ступаючи по розпеченій за день пилюці, рвучи на собі волосся й оплакуючи нещасного Байярдо Сан Романа такими пронизливими зойками, що, здавалося, вони кричать від радості. Я бачив, як вони йшли, з балкона Магдалени Олівер і, пам'ятаю, подумав тоді, що такий невтішний розпач симулюють лише в тих випадках, коли хочуть цим приховати якусь більшу ганьбу.
Полковник Ласаро Апонте провів їх до будинку на пагорбі, а незабаром туди ж подався доктор Діонісіо ІҐуаран, верхи на своєму мулі, на якому їздив на термінові виклики. Коли спека трохи спала, двоє службовців міської управи винесли Байярдо Сан Романа в гамаку, підвішеному на товстій жердині; він був по саму голову закутаний у ковдру і супроводжуваний почтом плакальниць. Магдалені Олівер здалося, що він мертвий.
– Господи! – вигукнула вона. – Навіщо ж він так?
Байярдо Сан Роман знову втратив тяму від перепою, та було очевидно, що він живий, бо права рука його волочилася по землі, і як тільки мати вкладала її до гамака, вона знову падала додолу, отож прорила борозенку від самої вершини пагорба аж до причалу, де стояв пароплав. То був останній слід, який лишив Байярдо Сан Роман на нашій землі: слід жорстоко обманутої, нещасливої жертви.
Вони покинули маєток, як був. Приїжджаючи додому на канікули, я любив блукати з братами по його безлюдних кімнатах у ті ночі, коли ми поверталися з якої-небудь гулянки, і щоразу менше бачив цінних речей у спорожнілих покоях. Одного разу ми натрапили на маленьку валізку, що її Анхела Вікаріо попросила в матері у свою шлюбну ніч, але не надали їй ніякої ваги. Те, що було всередині, здавалося звичайнісіньким начинням для жіночого чепуріння та гігієни, і я дізнався про справжнє призначення тих речей тільки тоді, коли через багато років Анхела Вікаріо розповіла мені, яких акушерських хитрощів навчили її подруги, щоб одурити свого чоловіка. Крім тієї валізки, Анхела не лишила жодного сліду в цьому будинку, що був її подружньою оселею протягом п'ятьох годин.
Минуло багато років, і коли я знову приїхав сюди шукати останніх свідків для цієї хроніки, то не лишилося навіть попелу від колишнього щастя Йоланди де Ксіус. Незважаючи на суворий нагляд полковника Ласаро Апонте, речі поступово зникали з будинку; зникла навіть шафа з шістьма дзеркалами в людський зріст, що її майстрам з Момпокса колись довелося зібрати в самому домі, бо не входила в жодні двері. Вдівець де Ксіус, поки був живий, щиро радів, певний, що то приходить із того світу його дружина й забирає до себе свої улюблені речі. Спершу полковник Ласаро Апонте тільки підсміювався з нього; та однієї ночі йому спало на думку провести спіритичний сеанс для прояснення цієї таємниці, і душа Йоланди де Ксіус підтвердила з власних уст, що то справді вона переносить до своєї загробної оселі рештки свого земного щастя. Здавалося, маєток став розкришуватись. Весільний автомобіль біля воріт теж почав руйнуватися, і кінець кінцем від нього лишився тільки каркас, поржавілий від негоди. Протягом багатьох років нічого не було відомо про його власника. У протоколі слідства занотовано свідчення Байярдо Сан Романа, але таке лаконічне і малозначуще, що, певне, його прилучили туди десь в останню хвилину з метою дотримання звичайних формальностей. Єдиний раз, коли я спробував поговорити з ним, аж через двадцять три роки, він прийняв мене досить вороже і відмовився подати бодай найменші відомості, що якось могли прояснити його роль у тій драмі. У всякому разі навіть батьки знали про наміри свого сина не набагато більше, ніж ми, принаймні вони не мали найменшого уявлення, чого він забився в те глухе містечко, не маючи іншої очевидної мети, ніж одружитися з жінкою, якої ніколи доти не бачив.
Зате про Анхелу Вікаріо до мене раз у раз доходили чутки, на підставі яких у моїй уяві виник досить ідеалізований образ. Моя сестра-черниця мандрувала якийсь час по верхній Гуахірі, намагаючись навернути до істинного бога останніх ідоловірців, і не раз зупинялася погомоніти з нею в селі, овіяному солоними гарячими вітрами Карібського моря, де мати намагалася за життя поховати свою дочку. «Привіт від кузини», – мала звичай казати мені сестра. В перші роки навідувала Анхелу й друга моя сестра Марго, і вона розйовіла мені, що Вікаріо купили будинок, викладений з грубого каменю, з просторим подвір'ям, де вільно гуляв вітер, і що їм дуже докучають високі нічні припливи, бо вода розмиває ями вбиралень, а вранці у спальнях підстрибує риба, яка лишилася там після відпливу. Всі, хто бачив Анхелу в той час, в один голос кажуть, що вона була завжди в задумі, навчилася майстерно вишивати на машинці і за роботою зуміла досягти забуття.
Багато пізніше, у той непевний час, коли, намагаючись краще зрозуміти самого себе, я продавав енциклопедії та книги з медицини по селах і містечках Гуахіри, я теж випадково заїхав у ту нездорову місцевість, населену переважно індіанцями. У вікні одного будинку, що стояв на самому березі моря, я побачив жінку в напівжалобі, з жовтаво-сивим волоссям; вона сиділа в окулярах і вишивала на машинці, хоч була пора найбільшої спеки, а над головою в неї висіла клітка з канарком, який співав не вмовкаючи. Побачивши її такою в ідилічному обрамленні вікна, я не хотів вірити, що це та сама жінка, яку я, здається, впізнав, бо мені було дуже важко визнати, що життя може кінчатися так банально, так нагадувати погану літературу. Але то була вона: Анхела Вікаріо через двадцять три роки після пережитої нами трагедії.
Вона розмовляла зі мною, як і колись, – зустріла мене як свого далекого родича. На мої запитання відповідала розважливо і з почуттям гумору. Я ніяк не міг звикнутися з думкою, що ця зріла й дотепна жінка – та сама Анхела, яку я знав ще з дитинства. Найдужче мене здивувало, як дивиться вона на своє життя, видимо, вважаючи цілком нормальним, що склалося воно саме так, а не якось інакше. Через кілька хвилин я вже бачив її не такою постарілою, як у першу мить зустрічі, а майже юною дівчиною зі своїх спогадів, хоч вона й не мала нічого спільного з тією, котру приневолили одружитися з нелюбом у двадцять років. Анхелина мати, стара жінка невизначеного віку, подивилась на мене, як на небажаний привид. Вона відмовилася розмовляти про минуле, і, складаючи цю хроніку, я був змушений задовольнитися кількома фразами, кинутими Пурою Вікаріо в розмовах з моєю матір'ю та ще кількома, які збереглись у моїй пам'яті від тих давніх часів. Вона зробила усе від неї залежне, щоб за життя поховати Анхелу Вікаріо, але та ж таки дочка розбила її наміри, бо ніколи не робила ніякої таємниці зі свого нещастя. Навпаки. Кожному, хто мав бажання слухати, вона розповідала про все з найменшими подробицями. Проте головної таємниці Анхела так ніколи й не прояснила: хто був справжній винуватець завданої їй шкоди, коли й як воно з нею сталося, бо ніхто не вірив, що це вчинив Сантьяго Насар.
Вони належали до двох дуже різних світів. Ніхто ніколи не бачив їх разом у товаристві, а тим паче – удвох. Сантьяго Насар надто високо себе ставив, щоб звернути на неї увагу. «Твоя дурненька кузина», – казав він завжди, коли йому доводилося її згадувати. Окрім того, як ми тоді казали, Сантьяго Насар був «яструб-куролов». Як і його батько, він чигав на здобич сам-один, випускаючи пазурі на кожну непутящу дівчину, що дозрівала в наших краях, проте в селі ніколи не знали за ним іншого зв'язку, крім формальних заручин із Флорою Мітель та божевільного потягу до Марії Алехандріни Сервантес, який мордував його чотирнадцять місяців. Найпоширеніша версія – певне, тому, що в ній було найбільше трутизни, – це ніби Анхела Вікаріо не захотіла виказувати того, кого справді кохала, а тому й назвала ім'я Сантьяго Насара, бо ніколи не сподівалася, що брати осміляться щось йому зробити. Я сам був спробував вирвати в неї цю правду, коли навідав її вдруге, зібравши докупи й упорядкувавши всі свої спостереження, але вона, ледь підвівши погляд від вишивання, розбила мої спроби однією-однісінькою фразою:
– Не марнуй на це часу, кузене, – сказала мені Анхела.
То був таки він.
Про все інше вона розповіла, не приховуючи нічого, аж до своєї злощасної шлюбної ночі. Розповіла, як подруги навчили її, щоб напоїла чоловіка до непритомності, перед тим як лягати в ліжко, щоб прикинулась куди соромливішою, ніж була насправді, й умовила його погасити світло, щоб зробила собі промивання міцним розчином галунів,
це, мовляв, певний засіб удати дівочість, – а на простирадло капнула розчином хромистої ртуті, і після цього можна спокійно розвішувати його наступного ранку в себе на подвір'ї для загального огляду. Лише двох речей не врахували її доброзичливі порадниці: Байярдо Сан Роман був не з тих чоловіків, яких легко можна споїти, а Анхела Вікаріо під своєю тупою забобонністю ховала глибоку порядність. «Я не зробила нічого з того, що мені радили, – розповіла вона в розмові зі мною, – бо чим довше я про це думала, тим більшим свинством воно мені здавалося, і такого свинства я не вчинила б нікому, а тим паче бідоласі, що на своє лихо надумав одружитися зі мною». Отож вона дала роздягти себе в освітленій спальні, не опираючись і навіть не відчуваючи страху, якого стільки натерпілася за своє життя. «Це було неважко, – розповіла мені вона, – бо я приготувалася померти».
Як з'ясувалося згодом, вона розповідала про те своє нещастя без ніякого сорому, бо це допомагало їй забути бодай на мить про інше, куди глибше нещастя, яке пекло їй душу. Ніхто навіть не підозрював, аж поки вона зважилася розповісти про все мені, що Байярдо Сан Роман увійшов у її життя назавжди, відколи повернув її батькам. То було мов наслання. «Коли мати почала мене бити, я раптом згадала його», – розповіла мені Анхела. їй навіть боліти стало менше, коли вона подумала, що б'ють її через нього. Згадувала вона його, дивуючись сама собі й тоді, коли, схлипуючи, лежала на канапі у вітальні. «Я плакала не від болю, не від того, що зі мною сталося, – розповіла мені Анхела. – Я плакала за ним». Думала вона про нього і згодом, коли мати прикладала їй до обличчя компреси з арніки, і ще більше думала, коли почула гамір на вулиці, потім бамкання дзвонів на церковній дзвіниці, і мати увійшла сказати їй, що тепер вона може заснути, бо найгірше позаду.
Якось їй довелося супроводжувати матір у Ріочачу, на огляд до лікаря-окуліста, і дорогою вона мала досить часу, щоб думати про Байярдо Сан Романа, не плекаючи, проте, жодних ілюзій. Повертаючись додому, вони зайшли до готелю «Порт», хазяїн якого був їм знайомий, і Пура Вікаріо попросила в буфеті склянку води. Мати якраз пила воду, стоячи спиною до дочки, коли та побачила свою мрію багаторазово відбиту в дзеркалах холу. Затамувавши подих, Анхела Вікаріо повернула голову і побачила, як Байярдо Сан Роман проминув її не помітивши і вийшов з готелю. Тоді вона знов поглянула на матір – серце її розривалось від горя. Пура Вікаріо щойно допила воду, поставила склянку, втерла губи рукавом і всміхнулася дочці від прилавка крізь свої нові окуляри. І в тій усмішці уперше від свого народження Анхела Вікаріо побачила справжнє обличчя матері – обличчя нещасної жінки, яка вірно служить культу своїх вад. «Погань», – прошепотіла вона сама до себе. Була така схвильована, що всю дорогу назад співала в повен голос, а вдома упала на ліжко і проплакала три дні поспіль.
Вона мов наново на світ народилася. «Я наче схибнулася від кохання до нього, – розповіла мені Анхела, – схибнулася безнадійно». Досить було їй заплющити очі, і він з'являвся перед нею, його подих вчувався їй у плюскоті морських хвиль, посеред ночі вона раптово прокидалася від жорсткого дотику його тіла. В кінці того тижня, не змігши й на мить забутися, Анхела написала йому першого листа. То була звичайна коротенька записка, в якій вона розповідала, що бачила, як він виходив з готелю, і їй, мовляв, було б приємно знати, що він її теж бачив. Марно чекала вона на відповідь. Через два місяці, змучена чеканням, надіслала йому ще одного листа такого самого туманного змісту, як і попередній, ніби прагнула тільки одного: дорікнути йому за нечемність. Коли минуло півроку, вона написала йому вже шість листів, на жоден не діставши відповіді, проте тішила себе думкою, що він усе-таки їх отримує.
Уперше в житті взявши свою долю до власних рук, Анхела Вікаріо несподівано для себе відкрила, що ненависть і кохання – почуття дуже взаємозв'язані. Що більше листів вона посилала, то яскравіше розгорялося полум'я її лихоманки, але водночас посилювалася відраза, яку вона почувала до матері, відраза, змішана з тихою радістю. «Я тремтіла від гніву, тільки-но мати потрапляла мені на очі, – розповіла Анхела в розмові зі мною, – але, бачачи її, я одразу згадувала його. Повернута дружина, вона жила невибагливим життям удови, як раніше робила тюльпани з матерії або паперових пташок, так тепер щодня вишивала з подругами на машинці, а коли Пура Вікаріо вкладалася спати, її дочка до самого світанку писала свої безнадійні листи. Анхела стала мислити напрочуд ясно, була господинею своїх забаганок, і знову почула себе невинною – тільки для нього – і не визнавала іншого авторитету, крім його авторитету, і не залежала більш ні від кого, а скорялась тільки своїй непоборній пристрасті.
Вона писала по листу щонеділі протягом половини свого життя. «Іноді я не знаходила що писати, – розповіла мені, похлинаючися сміхом, – але з мене було досить знати, що він отримає мого листа». Спочатку то були лаконічні ввічливі записки, потім звіряння боязкої закоханої, напахчені коротенькі листи колишньої нареченої, чисто ділові звіти, документи кохання, а в кінці пішли обурені скарги покинутої дружини, яка вигадувала для себе найжахливіші хвороби в надії, що це змусить чоловіка повернутись до неї. Однієї ночі вона розлила чорнило на вже написаний лист і, бувши у веселому гуморі, не порвала його, а дописала постскриптум: «На доказ свого кохання посилаю тобі свої сльози». Іноді вона плакала до повної знемоги, а потім сміялася з власного божевілля. Шість разів змінювалися за цей час листоноші, і кожна зрештою ставала її повірницею. Єдине, чого Анхелі Вікаріо навіть не спадало на думку – це перестати писати. А він, здавалося, був байдужісінький до її маячні. Так ніби вона посилала свої листи в порожнечу.
Минуло десять років, і якось удосвіта, коли надворі завивав вітер, вона прокинулася з відчуттям, що він лежить з нею голий у ліжку. Тоді вона написала йому розпачливого листа на цілих двадцять аркушів, у якому, не соромлячись, виклала всю гірку правду, що жевріла в її серці від тієї жахливої ночі. Написала про вічні рани, які він лишив у її плоті, про солоний присмак його язика, про вогненний дотик його пружного африканського тіла. Передавши свій витвір поштарці, що по п'ятницях приходила надвечір вишивати з нею і потім брала її чергового листа, Анхела була переконана, що нарешті вилила свою душу і на цьому скінчиться її агонія. Проте відповіді не було. Від того випадку вона вже не усвідомлювала, що пише, не була навіть певна, до кого, власне, звертається, але писала й писала, не даючи собі пощади, протягом сімнадцяти років.
Одного серпневого полудня, вишиваючи з подругами, вона відчула, як хтось підійшов до дверей. їй не треба було дивитися, щоб узнати, хто то такий. «Він був товстий, уже почав лисіти і без окулярів не міг бачити зблизька, – розповіла мені Анхела Вікаріо. – Але то був він, прокляття, то був він самий!» Вона злякалася, бо знала, що постаріла не менше, ніж він, а чи стане в нього любові, щоб не втекти, побачивши її такою? Сорочка на ньому просякла потом, як і тоді, коли вона побачила його вперше на ярмарку, і він мав на собі той самий ремінь і тримав ті самі шкіряні сакви зі срібними бляшками. Не звертаючи ніякої уваги на інших здивованих вишивальниць, Байярдо Сан Роман ступив крок уперед і поклав свої сакви на швейну машинку.
– Ну от я й прийшов, – сказав він.
При ньому була валізка з одягом – отже, він приїхав, щоб залишитися, – і друга така сама валізка майже з двома тисячами листів, які вона йому посилала. Листи були впорядковані по датах, складені в паки, перев'язані кольоровими стрічками, і жоден не розпечатаний.
VПротягом багатьох років ми не могли думати ні про що інше. Наші дії і наші звички, доти спрямовані в кого куди, раптом стали кружляти навколо однієї спільної тривоги. Уже озивалися вдосвіта перші півні, а ми все не могли заснути, намагаючись якось упорядкувати ту безліч взаємопоєднаних випадковостей, які зробили можливою неймовірну подію, і було очевидно, що ми сушимо собі голови не з любові до розкриття таємниці, а тому що ніхто з нас не міг далі жити, не з'ясувавши для самого себе, яке ж місце і яку роль відвела йому в тій події фатальна доля.
Дехто так і не з'ясував цього. Крісто Бедойя, який згодом став відомим хірургом, ніколи не міг пояснити собі, чому він піддався несподіваному бажанню провести ті дві години, що лишалися до прибуття єпископа, в домі своїх діда й баби, замість піти спати додому, де батьки чекали сина до самого досвітку, щоб попередити його про намір братів Вікаріо. Проте більшість тих людей, які могли так чи так перешкодити злочину й не перешкодили, втішали себе думкою, що оборона честі – то справа свята, куди втручатися стороннім не годиться. «Честь – це та сама любов», – якось виголосила при мені моя мати. Ортенсія Бауте, чия причетність проявилася тільки в тому, що вона побачила два закривавлені ножі, які насправді ще не були закривавлені, була, проте, до глибини душі вражена цією галюцинацією й одного дня, не можучи далі витримати муки каяття, вискочила гола на вулицю. Флора Мігель, наречена Сантьяго Насара, втекла від розпачу з лейтенантом прикордонних військ, який зробив з неї повію, що згодом обслуговувала каучеро Вічади. Аура Вільєрос, повитуха, яка допомогла з'явитися на світ трьом поколінням нашого села, на звістку про вбивство зазнала спазму сечового міхура ідо самої смерті не могла мочитися без зонда.
Дон Рохеліо де ла Флор, чоловік Клотільди Арменти, який у свої вісімдесят шість років мав квітуче здоров'я, підвівся з ліжка востаннє, щоб подивитися, як полосують ножами Сантьяго Насара перед замкненими дверима його будинку, і не пережив цього струсу. Пласіда Лінеро взяла ті двері на засув в останню мить, але не визнала за собою провини. «Я засунула їх, бо Дівіна Флор заприсяглася, що бачила, як мій син увійшов у дім, – розповіла мені вона, – а то була неправда». Зате вона ніколи не могла простити собі, що не розгадала нещасливого провістя у синовому сні з птахами та деревами, і зрештою приохотилася до згубної тогочасної звички жувати сім'я кардаміну.
Через дванадцять днів після злочину слідчий, призначений вести цю справу, нарешті зустрівся з мешканцями містечка. Сидячи в брудному приміщенні нашої управи та попиваючи каву, запарену в чавунці й розбавлену домашнім ромом, – надійний засіб від спричиненого спекою запаморочення голови, – він був змушений просити підкріплення з поліції – стримати натовп людей, які наринули давати свідчення, хоч їх і не кликали, бо кожен прагнув розповісти, яку важливу роль відіграв він у драмі. Слідчий нещодавно закінчив інститут і ще був у чорному форменому костюмі Вищої школи права; він носив на пальці золоте кільце з емблемою свого випуску і був самовпевнений та лірично настроєний, як це властиво безтурботним початківцям. Але його прізвища я не взнав ніколи. А про деякі риси його вдачі довідався з протоколу допиту, знайденого мною в Ріочачі у Палаці Правосуддя через двадцять років після злочину, – шукати його допомагало мені багато людей. В архіві не існувало жодної класифікації, і папки з судовими справами більше ніж за сторічний період лежали просто на підлозі напівзруйнованого будинку в колоніальному стилі, який свого часу протягом двох днів правив за штаб-квартиру Френсісу Дрейкові
[27]
. Під час особливо бурхливих штормів нижній поверх затопляло море, й незшиті томи плавали по безлюдних приміщеннях. Я багато разів досліджував це болото давно мертвих справ, і часто мені доводилося стояти по кісточки у воді. Проте лише випадковість допомогла мені через п'ять років невтомних пошуків викупити 322 аркуші протоколу, вкрадені з папки, в якій колись зберігалося, певне, понад п'ятсот.
Прізвище слідчого не зазначалося на жодному зі знайдених мною аркушів, та було очевидно, що того чоловіка спалювала жага літературної творчості. Він, безперечно, читав іспанських класиків і кількох латинських, а також добре знав Ніцше – дуже модного автора в тогочасних судових колах. Нотатки на берегах протоколу, здавалося, були написані кров'ю – і не тільки через колір чорнила. Слідчий був такий приголомшений загадкою, з якою йому випало зіткнутися, що багато разів збивався на ліричні відступи, протипоказані в його професії. Він просто не міг збагнути, як життя могло нанизати на один ланцюг стільки випадковостей, немислимих для літературного твору, щоб сталося це вбивство, про яке всі знали заздалегідь.
А втім, чи не найдужче стривожився він уже наприкінці свого аж надміру доскіпливого розслідування, бо ж йому не трапилося жодного знаку, бодай трохи правдоподібного, що винуватцем завданої кривди був справді Сантьяго Насар. Подруги Анхели Вікаріо, які намагалися схилити її до обману, не раз розповідали, що вона розкрила їм свою таємницю ще до весілля, але імені спокусника не назвала. На допиті ті дівчата посвідчили: «Вона повідомила нас про чудо, але не сказала, як звуть святого». Що ж до Анхели Вікаріо, то вона наполягала на своєму. Коли слідчий, намагаючись що-небудь вивідати манівцями, запитав, чи знала вона особисто небіжчика Сантьяго Насара, вона незворушно відповіла:
– То був винуватець моєї ганьби.
Так записано в протоколі, проте без уточнення, як це сталося і де саме. Виступаючи на суді, який тривав усього три дні, прокурор підкреслив явну слабкість цього звинувачення. Слідчий був такий розгублений і розчарований повним браком доказів проти Сантьяго Насара, що іноді його копітка праця, певне, здавалась йому марною і непотрібною. На аркуші 416 зроблено червоним аптекарським чорнилом такий запис на берегах: «Дайте мені упередження, і я переверну світ». Під цим гірким афоризмом слідчий упевненими штрихами намалював червоне серце, простромлене червоною стрілою. Для нього, як і для найближчих друзів Сантьяго Насара, сама поведінка цього хлопця в останні години перед смертю переконливо свідчила про його невинність.
І справді, того ранку, коли його вбили, Сантьяго Насар не виявив бодай тіні страху, хоча добре знав ціну приписуваної йому кривди. Він знав, що живе у світі лицемірному й святенницькому, і мусив розуміти: близнюки – хлопці надто прості і не зможуть опертися дикунській моралі, яка вимагатиме від них душогубства. Ніхто добре не знав Байярдо Сан Романа, але Сантьяго Насар був якраз досить близький до нього, щоб чітко усвідомлювати: під своєю великосвітською пихою той не менше, аніж будь-хто, чутливий до забобонів суспільства, в якому йому випало жити. Отож умисна безтурботність Сантьяго Насара дорівнювала самогубству. Крім того, коли в останню мить він нарешті довідався, що брати Вікаріо збираються його вбити, він не запанікував, як можна було б сподіватися, а скоріше просто розгубився – так поводиться тільки людина, певна своєї невинності; про це було говорено багатьма і не раз.
Особисто я переконаний, що він помер, так і не збагнувши, чого вмирає. Після того, як він пообіцяв моїй сестрі Марго, що прийде до нас снідати, Крісто Бедойя взяв його під руку, і двоє приятелів пішли набережною. Обидва здавалися такими безтурботними, що в декого зародилися фальшиві ілюзії. «Побачивши їх такими спокійними й задоволеними, – сказав мені Меме Лоайса, – я подякував богові, бо подумав, що справу залагоджено». Звичайно, не всі любили Сантьяго Насара, і, наприклад, Поло Каррільйо, власник електростанції, подумав, що його спокій свідчить не про невинність, а про цинічну самовпевненість. «Він гадав, гроші роблять його недоторканим», – сказав мені він. Фауста Лопес, дружина Поло Каррільйо, докинула й собі: «Усі вони такі, турки». Індалесіо Пардо незадовго перед тим заходив до крамниці Клотільди Арменти, і близнюки сказали йому, що, як тільки поїде єпископ, вони вб'ють Сантьяго Насара. Він подумав, як і багато інших, що то п'яне базікання, але Клотільда Армента розтлумачила йому правду і попросила, щоб він знайшов Сантьяго Насара і попередив його.
Не завдавай собі зайвого клопоту, – сказав йому Педро Вікаріо. – Вважай, що він уже мертвий.
То була похвальба з досить очевидною метою. Близнюки знали про близькі взаємини між Індалесіо Пардо і Сантьяго Насаром і, певне, вважали його саме тією людиною, яка зможе перешкодити злочину, щоб і вбивати їм не довелося і ніхто не посмів закинути, що вони зганьбили себе. Але Індалесіо Пардо побачив, як Сантьяго Насар іде під руку з Крісто Бедойєю в гурті людей, що розходилися з пристані, і не зважився застерегти його. «У мене чогось не стало духу», – розповів мені Індалесіо Пардо. Він тільки плеснув кожного з двох по плечу, і вони пішли собі, ледве чи й помітивши його, бо геть заглибились у підрахунки витрат на весілля.
Люди розходилися, сунучи до майдану, в тому самому напрямку, що й Сантьяго Насар з Крісто Бедойєю. То був досить густий натовп, але Есколастіці Сіснерос здалося, що двоє друзів ідуть у самій гущі зовсім вільно, мов у центрі порожнього кола, бо люди знали, що Сантьяго Насар зараз помре і боялися навіть торкнутись до нього. Крісто Бедойя теж пригадував, що ставлення до них було якесь дивне. «Вони дивилися на нас так, ніби в нас були розмальовані обличчя», – розповів мені він. Сара Норіега відкрила свою взуттєву крамницю в ту мить, коли вони проходили мимо, і злякалася, побачивши, який блідий Сантьяго Насар. Але він заспокоїв її.
Ви ж розумієте, пані Саро, – сказав він не спиняючись. – Після такої гульні!
Селеста Дангон, сидячи в піжамі під дверима свого будинку і підсміюючись із тих, хто вирядився з нагоди візиту єпископа, запросила Сантьяго Насара на каву. «Я сказала це, щоб виграти час, поки думала, що робити», – розповіла мені вона. Але Сантьяго Насар відповів їй, що квапиться перевдягтись, бо запрошений до нас на сніданок. «Я так нічого й не сказала йому, – розповіла мені Селеста Дангон, – бо мені раптом подумалося: хіба можуть убити людину, коли вона напевне знає, що робитиме ближчим часом?» Джаміль Шаюм був єдиним, хто зробив те, що хотів зробити. Як тільки чутка про замислюване вбивство дійшла до нього, він вийшов зі своєї крамниці і став біля дверей, чекаючи на Сантьяго Насара, щоб застерегти його. Він був з тих арабів, які прибули сюди останніми з Ібрагімом Насаром, постійно грав з Ібрагімом у карти, поки той не помер, і навіть тепер, як і колись, часто допомагав своїми порадами їхній родині. Важко було знайти чоловіка, чиє слово мало б для Сантьяго Насара більшу вагу. Але він побоявся зняти марну тривогу – а що як раптом чутка безпідставна? – і тому вирішив спочатку перемовитися з Крісто Бедойєю, – чи не знає той бува більше, ніж він? Джаміль Шаюм гукнув його, коли вони проходили мимо. Крісто Бедойя плеснув Сантьяго Насара по плечу, уже на розі майдану, і рушив на оклик.
До суботи, – сказав він йому.
Сантьяго Насар не озвався до приятеля, а щось сказав по-арабському Джамілю Шаюму, і той теж відповів рідною мовою, трусячись від сміху. «То була гра слів, якою ми розважалися завжди», – розповів мені Джаміль Шаюм. Не спиняючись, Сантьяго Насар прощально махнув обом рукою і завернув за ріг майдану. Більше вони його живим не бачили.
Крісто Бедойя, тільки-но вислухав повідомлення Джаміля Шаюма, вибіг з крамниці й кинувся наздоганяти Сантьяго Насара. Він бачив, як той завернув за ріг, але не помітив його в натовпі, що починав уже розпорошуватись на майдані. Усі, кого він запитував про нього, давали одну й ту саму відповідь:
Востаннє ми бачили його з тобою.
Крісто Бедойя не міг уявити собі, щоб за такий короткий час Сантьяго Насар міг дістатися до свого дому, але все ж таки він рушив туди розпитатися про нього, бо побачив, що парадні двері прочинені. Він увійшов у будинок, не побачивши записки на підлозі, і перетнув занурену в сутінь залу, намагаючись не робити шуму, бо ще було зарано для візитів, проте собаки в глибині будинку загавкали й вибігли йому назустріч. Він заспокоїв їх, подзеленькавши ключами, як навчив його господар дому, і рушив у їхньому супроводі до кухні. В коридорі він наштовхнувся на Дівіну
Флор, яка несла відро з водою і швабру, – вона збиралася мити підлогу в залі. Дівчина запевнила Крісто Бедойю, що Сантьяго Насар не повертався. Вікторія Гусман саме поставила у піч смажитися кролів, коли він зайшов на кухню. Вона зрозуміла його відразу. «У нього все було написане на обличчі», – розповіла мені вона. Крісто Бедойя спитав у неї, чи вдома Сантьяго Насар, і вона відповіла з удаваною байдужістю, що він досі не прийшов, хоч уже й пора лягати спати.
Я серйозно, – сказав Крісто Бедойя. – Його підстерігають, щоб убити.
З Вікторії Гусман спала маска байдужості.
Ті бідні хлопці нездатні вбити людину, – мовила вона.
Вони п'ють від самої суботи, – сказав Крісто Бедойя.
Тим більше, – відповіла куховарка. – Який п'яний жертиме власне лайно?