Сто років самотності - 43

Вибачте, я не міг втриматися, – сказав він, випустивши дим, після якого закашлявся. – Я покинув курити багато років тому, але куріння, здається, не покинуло мене до кінця. Іноді воно мене перемагає, як ось тепер.
Кашель знову почав душити його, біль повернувся, він подивився на кишеньковий годинник і проковтнув дві вечірні піҐулки. Потім кинув погляд на дно чашки: там нічого не змінилося, але цього разу він не здригнувся.
Дехто з моїх колишніх прихильників були президентами після мене.
Саяго, – сказав Омеро.
Саяго та інші, – відповів президент. – Всі вони зробили те саме, що й я: узурпували славу та честь, яких ми не заслуговували, маючи службу, яку не вміли виконувати. Деякі прагнуть тільки влади, але більшість шукає ще меншого – вигідної посади.
Ласара розсердилася.
А ви знаєте, що про вас кажуть?
Втрутився занепокоєний Омеро:
То все брехня.
Брехня й не брехня, – зауважив президент із дивовижним спокоєм. – Коли йдеться про президента, то найганебніші чутки можуть бути водночас і правдою, і брехнею.
Він прожив на Мартиніці весь час свого вигнання, всі його контакти із зовнішнім світом обмежувалися повідомленнями офіційної преси, а на життя заробляв, працюючи викладачем іспанської мови та латини в ліцеї, а іноді – перекладами, які йому замовляв Еме Сезер. Під час канікул у серпні спека була нестерпною, і він залишався в гамаку до полудня, читаючи під шум вентилятора, якого приносив зі спальні. Дружина навіть під час найбільшої спеки доглядала птахів, яких вирощувала на волі; на голові в неї завжди був солом'яний капелюх, прикрашений штучними фруктами та квітами з тюлю. А коли спека спадала, вони втішалися прохолодою на терасі; він невідривно дивився на море, доки не починало сутеніти, а вона погойдувалася в кріслі-гойдалці в своєму подертому капелюсі та з перснями на кожному пальці, дивлячись на численні пароплави. «Цей пливе в Пуерто-Санто», – казала вона. «А цей ледь повзе, везучи банани з Пуерто-Санто». Всі кораблі, що тут пропливали, здавалися їй власністю рідної країни. Він удавав, ніби нічого не чує, хоча зрештою вона все забувала скоріше за нього, бо втратила пам'ять. Так вони й сиділи, поки кінчалися гомінкі сутінки, й треба було ховатися в кімнатах від невблаганних москітів. Якось у вересні, читаючи на терасі газету, президент перелякано підскочив.
Чортзна-що! – вигукнув він. – Я помер в Есторілі!
Дружина, повернувшись у реальність із якихось інших
невідомих світів, злякалася цієї новини. То були шість рядків на п'ятій сторінці газети, де у верхньому кутку іноді публікували його переклади. Редактор газети кілька разів навіть відвідав його на Мартиніці. А тепер там було написано, що він помер в Есторілі, курортному містечку під Лісабоном, де він ніколи не був і де зовсім не хотів би померти. Дружина й справді через рік померла, страждаючи від останнього спогаду, який залишився на той час у її свідомості: про їхнього єдиного сина, який брав участь у змові проти батька, а згодом був розстріляний своїми ж таки спільниками.
Президент зітхнув.
Отакі ми є, і ніщо не в змозі змінити нас, – тільки й сказав. – Адже це континент, зачатий покидьками з усього світу без краплі кохання, діти викрадань, Ґвалтувань, безчестя, обману, лютої ворожнечі.
Його погляд зустрівся з африканськими очима Ласари, яка пильно й насторожено вивчала президента, і він вирішив пом'якшити її ставлення до себе, застосувавши красномовність старого вчителя.
Слово «метизація» означає сльози, змішані з кров'ю, яка в нас тече. Чого можна чекати від такої бурди?
Ласара прикувала його до місця своєю мертвою мовчанкою.
Але він трохи пожвавішав десь близько півночі й попрощався, поцілувавши їй руку. Президент не хотів, щоб Омеро супроводжував його до готелю, але згодився, щоб той допоміг викликати таксі. Повернувшись додому, Омеро побачив, що дружина вкрай обурена.
Як добре, що його колись скинули, – сказала вона. – Страшенний сучий син.
Незважаючи на всі свої зусилля, Омеро таки не зміг її заспокоїти, і вони провели всю ніч, сперечаючись. Ласара визнавала, що президент є одним із найгарніших чоловіків, яких вона коли-небудь бачила, здатний спокусити кого завгодно, справжній «macho»1. (1Macho (ісп.) – мачо, потужний чоловік-самець.)
Навіть такий, як він оце зараз є, старий та немічний, у ліжку він ще, мабуть, справжній тигр, – сказала.
Але вона вважала, що він проміняв дари, які дав йому Бог, на лицемірство. їй було нестерпно чути його демонстративні, як вона вважала, заяви про те, що він був найгіршим президентом країни, її дратував його вигляд аскета, тоді як вона була впевнена, що він володіє половиною багатств Мартиніки, його лицемірне презирство до влади, коли ясно, що він усе віддав би за хвилину президентства, аби знищити всіх своїх ворогів.
І все це для того, – закінчила вона, – щоб ми стали перед ним навколішки.
Та що б він від цього мав? – запитав Омеро.
Нічого, – сказала Ласара. – Просто кокетство – це така вада, яку нічим не наситити.
Вона була така розлючена, що Омеро не міг витримати її в ліжку і, загорнувшись у ковдру, пішов спати на диван у їдальню. Ласара підвелася серед ночі, зовсім гола, бо не вдягала білизну, коли лягала спати, і почала діалог сама з собою, який тривав на одній ноті. За одну мить вона викреслила з пам'яті всі події небажаної вечері. Ще вдосвіта повернула всі позичені речі, замінила нові фіранки на старі, поставила меблі на свої місця, і квартира знову стала такою бідною, якою була до попереднього вечора. Наприкінці познімала вирізки з газет, портрети, прапорці та вимпели тієї бридкої виборчої кампанії і повикидала все на смітник із криком:
До чортів усе це!
За тиждень після вечері Омеро зустрів президента, який чекав на нього біля виходу з лікарні і попросив провести до свого готелю. Вони подолали три круті поверхи до мансарди з одним віконцем, яке виходило на похмуре небо. За віконцем висіла мотузка, на якій сохла білизна. У кімнаті стояло подружнє ліжко, яке займало половину приміщення, простий стілець, умивальник, переносне біде, вбога шафа із затьмареним люстерком. Президент помітив, яке враження справило його житло на Омеро.
В цьому барлозі я мешкав, коли тут навчався, – сказав він, наче вибачався. – Я замовив його з Фор-де-Франс.
Він дістав оксамитову сумку і витрусив із неї на ліжко всі багатства, які мав: кілька золотих браслетів, оздоблених дорогоцінним камінням, намисто з трьох перлових низок і ще два з дорогоцінним камінням у золотій оправі; три золоті ланцюги з медальйонами святих, золоті сережки зі смарагдами, ще одні з діамантами і треті – з рубінами; ще три медальйони й одинадцять золотих перснів та діамантову діадему, гідну королеви. Потім дістав із футляра три пари срібних та дві пари золотих запонок разом зі шпильками для краваток та позолочений кишеньковий годинник. Наприкінці вийняв із коробки з-під черевиків шість своїх нагород: дві золоті, одну срібну, решту – мотлох.
Оце все, що я маю.
У президента не було іншого виходу, як продати все це, щоб заплатити за операцію, і він попросив Омеро допомогти йому, але той сказав, що на всі ці речі потрібні квитанції. Тоді президент пояснив, що все, крім запонок зі шпильками, нагород та годинника, які належали особисто йому, успадкувала дружина від своєї бабусі, і, звичайно, про квитанції не може бути й мови. Омеро не знав, як діяти в цьому випадку.
Доведеться щось робити самому, – сказав президент і з умисним спокоєм почав збирати свої коштовності. – Вибачте, дорогий Омеро, немає гіршої бідності, ніж бідність колишнього президента.
Почувши такі слова, Омеро здався.
Того вечора Ласара повернулася додому пізно. З порога побачила блиск дорогоцінностей у тьмяному світлі їдальні, і їй здалося, що вона побачила в своєму ліжку скорпіона.
Що це таке, Омеро? – перелякано запитала. – Звідки тут ці речі?
Пояснення чоловіка налякали її ще більше. Вона сіла й почала роздивлятися коштовності, беручи кожну в руки й оцінюючи її зі скрупульозністю ювеліра.
Та тут ціле багатство, – прошепотіла вона. Потім подивилася на Омеро й сказала:
Звідки нам знати, чи все, про що цей чоловік розповів тобі, правда?
А чом би й ні? – відповів Омеро. – Я щойно бачив, що він сам пере свій одяг і сушить його так само, як ми, вішаючи на мотузку.
Через свою жадібність, – сказала Ласара.
Або через бідність, – зауважив Омеро.
Ласара знову почала роздивлятися дорогоцінності вже не так пильно, бо зрозуміла, що президент справді не такий багатий, як вона думала. Наступного ранку, одягшись у все найкраще, що мала, почепивши на шию найкоштовніші, на її думку, намиста, а на руки браслети, прикрасивши всі пальці виключно великими перснями, вона пішла продавати все це.
Побачимо, чи хтось наважиться вимагати в Ласари Давіс квитанції, – зі сміхом сказала вона, виходячи з дому. Вона зразу визначила ту ювелірну крамницю, до якої збиралася піти, бо знала, що там купують та продають коштовності, не ставлячи зайвих запитань. їй було трохи страшнувато, але вона трималася мужньо.
Миршавий та блідий продавець, проте вдягнений у фрак, зробив театральний уклін, поцілував Ласарі руку й сказав, що він весь у її розпорядженні. В крамниці було дуже яскраве світло через велику кількість люстр і здавалося, що стіни її були з діамантів. Ласара, майже не дивлячись на продавця, щоб він, бува, не помітив її остраху, пройшла всередину.
Продавець запросив її сісти за один із письмових столів часів Людовіка П'ятнадцятого, які служили прилавками для покупців, застелив стіл білосніжною скатертиною, потім сів навпроти неї і запитав:
Чим можу служити?
Вона зняла всі персні, браслети, намиста, сережки, все, що начепила на себе, і почала розкладати їх на столі в шаховому порядку. Єдине, чого вона хоче, сказала, це знати справжню ціну цих коштовностей.
Ювелір устромив монокля в ліве око і став мовчки розглядати коштовності. Через якийсь час, не уриваючи своєї роботи, він запитав:
Звідки ви?
Ласара чекала на таке запитання і тому зітхнула.
Ох, пане, дуже здалеку.
Я так і думав.
Запанувала тиша. Ласара уважно дивилася на службовця своїми великими золотавими очима, особливу увагу ювелір приділив діадемі з діамантів і поклав її окремо від інших коштовностей. Ласара зітхнула.
Ваш знак – Діва, – раптом сказала вона.
Ювелір не припиняв свій огляд.
Звідки ви знаєте?
З вашої поведінки.
Він нічого на це не сказав, доки не закінчив огляд, потім запитав:
Звідки у вас усе це?
Від бабусі, – напружено відповіла Ласара. – Вона померла торік у Парамарібіо, їй було дев'яносто сім років.
Ювелір подивився тоді їй у вічі.
Співчуваю, – сказав він, – але єдина цінність цих речей – це вага їхнього золота.
Він узяв діадему кінчиками пальців, і вона заблищала під сліпучим світлом.
Крім цієї. Діадема дуже старовинна, може, навіть, із Єгипту, їй ціни не було б, якби не поганий стан діамантів, але в усякому разі вона має історичну цінність.
Каміння в усіх інших виробах – аметисти, смарагди, рубіни, опали – виявилися фальшивими.
Оригінали, без сумніву, були гарними, – сказав ювелір, збираючи вироби, щоб віддати Ласарі, – але, переходячи від покоління до покоління, справжні камені десь загубилися, а тут лишилося саме скло.
Ласарі аж стало погано, вона відчула нудоту й почала глибше дихати, щоб заспокоїтись. Продавець розрадив її:
Таке часто буває, пані.
Я знаю, – з полегкістю відповіла Ласара, – тому й хочу позбутися їх.
Вона відчула, що не треба більше придурюватись, і стала сама собою, дістала з сумки запонки, кишеньковий годинник, шпильки, нагороди із золота та срібла, рештки особистих дрібничок президента і поклала все це на стіл.
Це також? – запитав ювелір.
Це уже все, – відповіла Ласара.
Швейцарські франки, якими їй заплатили, були такі новенькі, що вона боялася забруднити пальці свіжою фарбою. Вона взяла їх, не рахуючи, і ювелір попрощався з нею біля дверей таким самим церемонним поклоном. Провівши її до виходу, він притримав скляні двері, щоб їй зручніше було виходити, і раптом сказав:
Між іншим, пані, я – Водолій.
Ввечері Омеро та Ласара віднесли гроші до готелю. Коли порахували, з'ясувалося, що на операцію трохи не вистачає. Тоді президент зняв із пальця та поклав на ліжко шлюбний перстень, годинник із ланцюжком, запонки та шпильку з краватки.
Ласара повернула йому перстень.
Таку пам'ять продавати не можна.
Президент погодився і знову одяг персня на палець. Ласара також повернула йому кишеньковий годинник.
Це не дуже вдала думка – продавати годинник у Швейцарії.
Але ми вже продали один, – сказав президент.
Але не як годинник, а як золото.
Цей також золотий.
Так, – зауважила Ласара, – але краще вже не оперуватися, ніж не знати, котра година.
Вона також не взяла золоту оправу від окулярів, хоч він сказав, що має іншу, рогову і, оглянувши речі, призначені на продаж, поклала кінець сумнівам.
Цього вистачить.
Перед тим як виходити, Ласара зняла вогку білизну з мотузки і забрала з собою, щоб висушити та випрасувати її вдома. Вони поїхали на мотоциклі Омеро, він за кермом, вона позаду, обхопивши його за пояс. На вулицях саме засвітилися вечірні вогні, вітер зривав останнє листя з гілок, і дерева були схожі на обскубаних викопних тварин. З буксирного пароплава чулися звуки музики та окремі слова пісні, яку співав Жорж Брассан:
Mon amour tiens bien la barre, le temps va passer par l?, et le temps est un barbare dans le genre d'Attila, par l? o? son cheval passe l'amour ne repousse pas
1.
(1 Моє кохання стоїть на піску, час пролітає понад ним, а час це варвар, схожий на Аттілу, – там, де проходить його кінь, трава не росте
(фр.).)
Омеро та Ласара їхали мовчки, насолоджуючись звуками музики та запахом гіацинтів. Через якийсь час вона наче прокинулася від довгого сну.
Боже мій!
Що таке?
Бідолашний старий, – мовила Ласара. – Що в нього за собаче життя!
Наступної п'ятниці, сьомого жовтня, президента оперували. Операція тривала п'ять годин, і нічого певного лікарі так і не сказали. Єдиною розрадою для президента було те, що він лишився живим. Через десять днів після операції його перевели в палату, де були інші хворі, і дозволили відвідувати його. Він дуже змінився: виглядав змарнілим та розгубленим, густе раніше волосся від найменшого поруху пасмами залишалося на подушці. Від колись величної постави залишилися тільки розмірені рухи рук. Перша спроба пересуватися на двох милицях закінчилася невдачею. Ласара залишалася на ніч у його палаті, щоб він не витрачався на доглядальницю, і вже сама майже падала з ніг, до того ж один із хворих кричав цілими ночами.
Через чотири місяці після приїзду президента до Женеви його виписали з лікарні. Омеро, який дбайливо розпорядився своїми невеликими заощадженнями, заплатив свої гроші за перебування президента в лікарні і перевіз його за допомогою колег, які підняли хворого на восьмий поверх, до своєї квартири, влаштувавши його в спальні дітей, на яких президент так і не звернув ніякої уваги. Поступово він оклигав, почав уперто робити вправи з реабілітації і, нарешті, навчився ходити, опираючись на свою паличку. Навіть добре вдягнений, він уже не був схожий на колишнього себе ані зовнішністю, ані своєю суттю. Його лякала зима, що починалася й, за прогнозами, мала бути найсуворішою в цьому сторіччі, і він вирішив повернутися на Мартиніку на пароплаві, який відплив із Марселя тринадцятого грудня. Хоч лікарі хотіли б спостерігати за ним іще якийсь час, але гроші зовсім закінчилися. Ласара вирішила таємно від чоловіка взяти щось із заощаджень, залишених для дітей, але з'ясувала, що там уже майже нічого не було, й Омеро признався, що мусив оплатити рахунок із лікарні.
– Добре, – погодилася Ласара. – Це так, ніби в нас є іще один старший син.
Одинадцятого грудня вони посадили його в потяг до Марселя. Погода була дуже вітряна, сипав сніг, коли вони повернулися додому, то знайшли прощального листа на нічному столику дітей, на якому він також залишив свої з дружиною весільні обручки для їхньої дочки Барбари та годинника з ланцюжком для сина Ласаро. Оскільки була неділя, деякі сусіди родом із Карибських островів також пішли провести хворого на вокзал; хтось навіть узяв із собою маленькі музичні інструменти. Президент ледве дихав під поривом вітру, стоячи в тамбурі останнього вагона в своєму старому пальті та довгому барвистому шарфі, який подарувала Ласара, але все ж таки він попрощався з усіма, махаючи капелюхом. Поїзд уже рушив, коли Омеро помітив, що в нього залишився президентів ціпок. Омеро побіг по перону і кинув його президентові, але ціпок упав на рейки і був розтрощений колесами. Всі страшенно перелякалися. Останнє, що побачила Ласара, була тремтяча рука, яка намагалася зловити ціпок, і кондуктор вагона, який устиг схопити президента за шарф і в такий спосіб урятувати йому життя. Ласара, водночас плачучи та сміючись, побігла назустріч чоловікові й закричала:
– Слава Богу, цей чоловік ще не збирається помирати.
Президент прибув додому живий та здоровий, про що сповістив у великій вдячній телеграмі. Потім понад рік від нього не було жодної звістки. Кінець кінцем, прийшов лист на шістьох аркушах, написаний від руки. Він писав, що біль знову повернувся, але він вирішив не звертати на нього уваги і жити, поки живеться. Поет Еме Сезер подарував йому іншого ціпка з перламутровою головкою, але президент вирішив ходити без ціпка. Вже півроку він регулярно їсть м'ясо й креветки і буває, що випиває до двадцяти чашок кави без цукру за день. Але вже не дивиться на дно чашки, бо його прогнози не справдилися. На день свого сімдесятип'ятиріччя він випив кілька чарочок чудового мартинікського рому й знову почав палити. Почуває себе не краще, але й не гірше. Проте головний зміст листа полягав у тому, – саме тому він його й написав, – що йому хочеться повернутись на батьківщину й очолити там новий рух за справедливість та гідне життя, а може, й задля ницої слави, щоб не померти старим у ліжку. «З цього погляду, – закінчувався лист, – перебування в Женеві виявилося для мене дуже доречним».
З іспанської переклала Маргарита ЖЕРДИНІВСЬКА
Габріель Гарсіа МАРКЕС
Самотність Латинської Америки
Нобелівська лекція, виголошена 1982 року
Флорентійський мореплавець Антоніо ПіҐафетта, МаҐелланів супутник у першій кругосвітній подорожі, дуже сумлінно описав похід через нашу Південну Америку, але його опис радше скидається на вигадку. Він розповідає, що бачив свиней з пупом, розміщеним на крижах, безлапих птахів, самиці яких висиджували яйця на спині самця, і ще інших, без'язиких, на вигляд як альбатроси, з ковшеподібними дзьобами. Розповідає, що бачив якихось покручей з головою і вухами лами, тілом верблюда, ногами оленя, а іржали вони як коні. Розповідає, що коли першого стрічного патагонця поставили перед дзеркалом, приголомшений своїм власним зображенням велетень зі страху збожеволів.
Ця коротка і чарівна книга, в якій я вбачаю зародки наших сьогоднішніх романів, ще не є найдивовижнішим свідченням нашої тогочасної дійсності. Хроністи двох Індій доносять нам дані про інші дива. Ельдорадо, пожаданий примарний край, довгі роки зображувалося на численних мапах, міняючи своє місце і обриси залежно від фантазії картографів. У пошуках джерел Вічної Молодости леҐендарний Альвар Нуньєс Кабеса де Вака вісім років обстежував північну частину Мексики, влаштувавши мисливську експедицію, члени якої поїли одне одного, і з шестисот її учасників вижило лише п'ятеро. А ось одна зі стількох нерозгаданих таємниць: одинадцять тисяч лам, кожна нав'ючена ста фунтами золота, вийшли з Куско, везучи викуп за інку Атауальпу, і так не добралися до пункту призначення. Уже згодом, у колоніальні часи, у Картагені-де-Індіас продавалися вирощені на наносних землях кури, у жовтку яких траплялися золоті лелітки. Це марення наших засновників про золото не переставало переслідувати нас до останніх часів. Ще в минулому сторіччі німецька місія, послана підготувати прокладання міжокеанської залізниці на панамському перешийку, прийшла до висновку, що проект можливий при умові, якщо рейки виготовляти не з заліза, рідкісного в цьому регіоні металу, а з золота.
Від цього божевілля не порятувало нас і визволення від іспанського панування. Генерал Антоніо Лопес де Сантана, який три терміни був диктатором Мексики, врядив пишний похорон правої ноги, яку він утратив на так званій Війні Пиріжків. Генерал Габріель Гарсія Морена самовладно правив в Еквадорі шістнадцять років, і його труп одягли в парадну форму та панцер з нагородами і посадили у президентське крісло. Генерал Максиміліано Ернандес Мартінес, сальвадорський деспот-теософ, ініціатор страшної різанини тридцяти тисяч селян, винайшов маятник для перевірки, чи не отруєні продукти харчування, і звелів обгорнути червоним папером вуличні ліхтарі для боротьби з епідемією скарлатини. Пам'ятник генералові Франсіско Морасану, зведений на головному майдані ТеҐусіҐальпи, це справжнісінька статуя маршала Нея, куплена у Парижі на складі скинутих скульптур.
Одинадцять років тому один із найбільших поетів нашої доби чилієць Пабло Неруда осяяв своїм словом цей світ. Відтоді в добрих, а іноді і в лихих умах Європи міцно засіли облудні уявлення про Латинську Америку як про величезний край чоловіків фантазерів і жінок чарівниць, таких упертюх, яких ще досі не бачили. Нам так і немає просвітлої години. Мов той Прометей, президент, замкнувшись у охопленому полум'ям палаці, гине, воюючи сам один проти цілого війська, а дві підозрілі й так не з'ясовані авіакатастрофи уривають життя іншого шляхетного серця і серця військовика-демократа, котрий повернув своєму народові гідність. Після п'яти воєн і сімнадцяти державних переворотів з'являється диявольський диктатор, який іменем Бога проводить перший геноцид у теперішній Латинській Америці. Тим часом двадцять мільйонів наших дітей помирають, не досягнувши двох років, – це більше, ніж їх народилося в Європі після 1970 року. Зниклих внаслідок репресій людей нараховується майже 120 тисяч, це все одно щоб ми не знали, куди поділися всі мешканці такого міста, як Упсала. Багато жінок, арештованих вагітними, народжували в аргентинських в'язницях, але ще й сьогодні вони не знають ні де, ні хто їхні діти, таємно усиновлені чи розподілені по сиротинцях військовими властями. Ми хотіли б з'ясувати, чому на всьому континенті померло близько 200 тисяч жінок і чоловіків, а у трьох маленьких і волюнтаристських країнах Центральної Америки – Нікарагуа, Сальвадорі і Гватемалі загинуло понад 100 тисяч. Якби це сталося у Сполучених Штатах, то за чотири роки пропорційна цифра сягнула б одного мільйона 600 тисяч насильницьких смертей. З Чилі, країни гостинних традицій, утекло один мільйон душ: 12 відсотків її людности. З Уругваю, невеличкої нації з двома з половиною мільйона жителів, найцивілізованішої, як вважається, країни континенту, вислано одного з кожної сотні громадян. Громадянська війна в Сальвадорі породила після 1979 року на кожні 20 хвилин появу одного втікача. Країна, яка б дала притулок усім вигнанцям і вимушеним емігрантам Латинської Америки, мала б кількість населення більшу, ніж Норвегія.
Смію думати, що саме ця страшна реальність, а не тільки її літературне відображення, привернула цього року увагу Шведської Академії Словесності. Реальність не паперова, а та, що живе з нами і визначає кожну мить наших незліченних щоденних смертей, і живить джерело невситимої творчости, сповненої скорботи і краси, в якій мандрівний і ностальгічний колумбієць не що інше, як ще одна одиниця, позначена долею більше за інших. Поети і жебраки, музики і пророки, бойовики і лиходії, всі створіння цієї беззаконної реальности повинні лише трохи звернутися до своєї уяви, оскільки найбільшим викликом для нас залишається брак звичних ресурсів, потрібних на те, щоб змусити повірити в наше життя. Ось у чому, товариство, суть нашої самотности.
Отож, якщо ці перешкоди потьмарили нам розум, невідчепно супроводжують нас, неважко збагнути, що талановиті раціоналісти тієї сторони світу, захоплені спогляданням своєї власної культури, залишаться без підходу, доконечного для розуміння нас. Звичайно, вони вперто намагаються міряти нас тією самою міркою, якою міряють себе, забуваючи, що принесені в жертву війни життя не однакові для всіх, і що пошуки власної ідентифікації такі ж пекучі і криваві для нас, як колись були для них. Пояснення нашої дійсности за чужими схемами лише прирікає нас на більше незнання, на більшу несвободу, на більшу самоту. Можливо, ненька Європа стане тямучішою, якщо побачить у нас своє власне минуле. Варто пригадати, що Лондонові треба було триста років, щоб спорудити перший мур і ще триста, щоб завести в себе єпископа, що Рим перебував у пітьмі невідомости двадцять століть, перш ніж етруський цар увів його до історії, і що ще у XVI столітті нинішні мирні швейцарці, які тішать нас своїми м'якими сирами і хвацькими годинниками, заливали кров'ю Європу як солдати удачі. Навіть в апогеї Відродження дванадцять мільйонів ландскнехтів на службі в імперських військах плюндрували і спустошували Рим і осліпили ножами тисячу його мешканців.
Я не поділяю ілюзій Тоніо Крегера, чиї мрії про спілку між розважливою Північчю і пристрасним Півднем хвилювали 53 роки тому на цій самій трибуні Томаса Манна. Але вірю, що європейці, люди ясного розуму, ті, хто теж виступає тут за людянішу і справедливішу батьківщину, зможуть допомогти нам куди ефективніше, якщо зуміють глянути на нас зовсім по-іншому. Солідарність з нашими мріями якщо не змусить нас відчути себе не такими самотніми, то конкретизуються у визнанні законного права народів, які сповнені надії завести достойне життя у цій частині світу.
Латинська Америка не хоче, не прагне бути лише порожньою мрією, не бачить нічого химерного в тім, що її прагнення незалежности і своєрідносте перетвориться на щось подібне до західних домагань. А проте розвиток мореплавства, скорочуючи відстань між нашими Америками та Європою, нібито тільки збільшує культурну відстань між нами. Чому своєрідність, беззастережно прийнята нами в літературі, будить якусь недовіру до наших сутужних спроб соціального обміну? Невже соціальна справедливість, запроваджена у передових європейських країнах, не може стати і латиноамериканською метою з відмінним методом, породженим різними обставинами? Ні: насильство і безмірні страждання нашої історії спричинені лише віковою несправедливістю і незчисленними уразами, а не таємними переговорами, веденими за три тисячі миль від нашого дому. Проте багато хто з європейських лідерів і мислителів з інфантильністю предків, які забули про зухвалі витівки своєї молодости, вірять, ніби не може бути іншої долі, як тільки жити на ласці сильних світу сього. Ось такий, товариство, масштаб нашої самотности.
І все ж попри гніт, плюндрування і запустіння ми вистоїмо. Ні повені, ні пошесті, ні голодомори, ні катаклізми, ні навіть вічні з віку у вік війни не здатні підірвати тривкої переваги життя над смертю. Ось як зростає і посилюється одна з таких переваг: щороку народжень у нас спостерігається на 74 мільйони більше, ніж смертей, кількість нових життів щороку може всемеро перекрити людність Нью-Йорка. Зате найзаможнішим країнам вдалося нагромадити стільки руйнівних засобів, що вони можуть семиразово знищити не лише все суще людство, а й усіх живих істот, які тільки замешкували на цій планеті нещасливців. Одного дня, подібного до сьогоднішнього, мій учитель Вільям Фолкнер сказав у цій залі: «Я відмовляюся прийняти кінець людини». Я б відчував себе негідним займати це місце, яке належить йому, якби не усвідомлював, що вперше від зародження людства те страшне лихо, яке він відмовлявся допустити 32 роки тому, віднині вже не більше, ніж проста наукова можливість. Перед цією жахливою реальністю, яка за всю історію людства повинна здаватися утопією, нам, вигадникам міфів, в які ми всі віримо, відчуваємо за собою право вірити, ще не надто пізно взятися за створення супротивної утопії. Нової і погідної утопії життя, де ніхто не може вирішувати за іншого навіть як помирати, де справді буде вірна любов і буде можливе щастя і де кожен рід, приречений на сто років самотности, дістане врешті і назавше сприятливе місце під сонцем.
Виступ на Нобелівському бенкеті 10 грудня 1982 року
Ваші Величності, Ваші Королівські Високості, Друзі!Дякую Шведській Академії Словесності за відзначення мене премією, яка вмістила мене серед багатьох тих, хто наставляв і збагачував мої роки читача і щоденного служителя цієї самовідданої манії, якою є відправа письменника. їхні імена і їхні твори постають нині переді мною як опікунські тіні, але ще й як свідчення, нерідко докучливе, компромісу, до якого схиляє ця слава. Жорстока ця слава, у них, на мою думку, цілком заслужена, тоді як для мене вона ще один із тих уроків, якими нас вражає доля і які виявляють наше становище іграшок непередбаченого випадку, чиєю єдиною і невтішною винагородою буває, здебільшого, непорозуміння і забуття.