На той бік - 2

доктор, а доктор медицини!
— А хіба то є різниця?
— О, Боже! Простий доктор, то є простий
смертний. А доктор медицини науковий
ступінь. Розумієте!
— Ну, це колись було, а тепер... Ну, а я
проста собі смертна, звуть мене... Ну,
Ольга Іванівна Чорнявська. Добре?
Вона не давала собі зусилля навіть
удати, що ховає своє справжнє прізвище!
— Дозвольте вас спитати, Ольго
Іванівно: для чого ви так одягаєтесь?
Хіба ви не розумієте, що це небезпечно.
Ольга Іванівна лукаво посміхнулась.
— Ви гадаєте? А я не думаю. Навпаки: я
цим показую, що не маю себе ні за яку
злочинницю. І повірте, пане докторе, що
вас, у вашому маскараді, швидше
розстріляють, ніж мене. Запевняю вас. От
побачите!
І очі лукаво, впевнено й
ненормально-блискуче зупинились на
очах доктора Верходуба. Колись, за
давніх часів, погляд жінки, зупинений у
його очах більше, ніж слід, загрожував
їй приємною небезпекою. Очі такої
необережної жінки здригувалися
внутрішнім здивуванням, поширювались,
одстрибували, зараз же знову налітали
на його очі, відбивались і кінчали тим,
чим кінчають усі метелики у грі з
ліхтарем: покірно, п’яно прилипали. Аби
тільки з погляду викресалась невеличка
іскорка контакту.
Але тут ніякої іскорки не викресалось.
Доктор Верходуб злегка зідхнув і
спустив очі до кави.
— Гм! Мені все ж таки здається... Ну,
зрештою, це ми потім побачимо. А тепер
дозвольте задати вам іще одне питання:
вам конче потрібно на той бік?
— Конче.
— Ви ж розумієте, що ви ризикуєте
життям? Наяда, замість посмішки, злегка
розтягла куточки малинових вуст.
— Розумію. Далі?
— Так. Значить, є щось дужче за життя, що
тягне вас на той бік? Значить, життя ще
не є найбільша цінність? Може бути.
Хоча... А втім, будемо вірити у свободу
волі, принаймні, у свободу вибору не
нами вибраної смерти.
— Для того, хто не хоче, нема смерти,
пане докторе. Ну, та це довга філософія.
А ви, значить, теж маєте щось на тім
боці, що дужче за життя?
Для чого вона це запитала? Перевірити
себе? З бажання перевести у свідомість
те, що дано їй одвічним?
— Очевидно, так, Ольго Іванівно.
І знову очі впилися в його очі, —
допитливі, лукаві, блискучі й знову
скляні, без іскри контакту.
— Правда? Ну, чудесно. Значить, нам по
дорозі. Отже, як нам добути дозвіл? Га?
— Та якось уже будемо здобувати. Але ще
одне ділове запитання: є у вас тут
хтонебудь з близьких людей, батьки,
родичі, чоловік, коханий?
Наяда лукаво глянула вбік, — ах, хитрий
який: „ділове запитання”. Йому
страшенно цікаво знати, чи є в неї
батьки.
— Ну, нехай є. Нехай і батьки, і родичі, і
чоловік, і коханий. А для чого це?
Доктор Верходуб зробив іще серйозніший
вираз.
— Для того, Ольго Іванівно, що треба з
ними якось умовитись, де вас шукати,
якщо з нами щонебудь трапиться.
— О, про це не треба турбуватися! Це
все... Краще ви умовтеся. У вас є жінка,
діти, кохана? Ага, все ж таки й їй цікаво
знати!
— Ні, Ольго Іванівно, ні жінки, ні дітей
у мене немає. Були колись. Колись усе
було. Тепер лишилась тільки... тільки
Наяда.
Панна Ольга високо підняла трошки
загусті брови.
— Не розумієте? Це — істота, подібна до
людини. Коли Бог розбив Люципера з його
армією й вони попадали в море, частина
повстанців-ангелів, щоб сховатися від
гніву Бога, поперевертались у людей,
але не встигли виплисти з моря і так там
навіки й зосталися. Це — Наяди. Але вони
часом пробиваються на землю і
приймають образ жінки. І такі жінки
стають божествами для чоловіків. За них
убивають себе, їм моляться, приносять
жертви, криваві, безкровні, всякі. Сила
жіночости в них така надлюдська, що за
один дотик до них мужчина готовий
прийняти всі муки, які може вигадати
людина й диявол. Через них стають і
героями, і злочинцями, одні й ті самі
люди. Від їхньої ласки найскептичніший
Шопенгауер може повірити в усі цяцьки
людей, з яких він сміявся. Найлютіший
пролетарій, коли зустрінеться з такою
Наядою в образі буржуйки, закине свою
лють і стане смиренною овечкою. Бо тут
сила не партійна, не клясова, а якась
більша за кляси, партії, філософії,
науки, політики, якій підлягає всякий
мужчина.
Наяда підвела очі, темно-сині, морські,
рослинні. Вона вже не посміхалась. Очі
поволі зупинились у його очах,
вп’ялись не своєю силою в них і
зчепились. Нарешті!
Всередині доктора замерло, ухнуло й
тьохнуло, як батогом. І в той же мент він
почув, як молодість буйно вскочила в
нього, — червона, з малиновими устами,
танцівнича, несамовита, безутримна.
Вона махала червоно-малиновою хусткою,
й од помахів її кров кидалась гарячими
буйними хвилями в зарослі рябим пір’ям
лиця.
Ольга Іванівна туго відтягла очі й
потупилась.
— І ви, значить, маєте таку Наяду?
— Маю, Ольго Іванівно.
— На тім боці? Ач, яка хитра!
— Ні, не на тім.
Вона не підвела голови, не здивувалась,
— так і знала.
— А чого ж ви в такому разі їдете на той
бік?
— Бо хочу її там знайти.
Тут Наяда підвела голову й дивно,
пильно подивилась на доктора
Верходуба. Не подивилась, а швидше
обдивилась, як обдивляються при оцінці.
І знов очі стали склизькими, скляними, з
непрозорим холодним блиском.
— Ну, добре. Ми забалакались. Давайте
про справу.
— Давайте про справу.
 
* * *
 
Отже вирішили так: вони — родичі,
дядько й небога; учителюють на селі, на
тім боці; там же лишилась уся їхня
родина; вони ж їздили сюди на цей бік на
Різдвяні Свята в гості до родичів, тут
їх і захопило большевицьке повстання. А
тепер через одного чоловічка одержали
звістку, що мати панни Ольги дуже хвора,
помирає й хоче перед смертю бачити
єдину доню свою.
Досить. Цілком правдоподібно. Ніякої
сентиментальности, ніяких жалібних
слів, благань, нічого. Розмовляти
просто, коректно, з гідністю
інтелігентних пролетарів. Балакати
більше докторові, а панні мовчати.
Капелюха безумовно скинути.
Англійський костюм також. На голову —
хустку, косинку, щось „демократичне”,
на себе — простеньке пальто, кохтину,
свитину.
— Ви, між іншим, тутешня, чи приїжджа?
Можете добути це все?
— І тутешня, і приїжджа. Але ви не
турбуйтесь: усе добуду й через годину
буду на місці в повному параді.
Після того розійшлися на годину. Куди
вона пішла, доктор не знав. Та й Бог з
нею, навіщо йому знати, в якій саме
морській печері Наяда прибирає той чи
інший вигляд. Головне відомо: контакт
був. А значить... Що значить?
Всю годину доктор проходив по бічних
вулицях. Порожні, налякані, вони
насторожено мовчали, ці вбогі вулички з
біленькими будиночками в
„палісадниках”, з покришеними,
стародавніми, такими несучасними
тротуарами. Ходив собі, розстібнувши
двірницьке пальто, відсунувши кашкета
на потилицю, як червоноармійський
комісар, постукуючи ціпком по
дерев’яних гниленьких тротуарах.
Розуміється, був контакт! А значить... А
значить, є щось у житті, що більше за
саме життя?
Є ж воно в цих бідних владарів, які
сотнями гинуть за щось більше, ніж їхнє
маленьке життя?
А Наяда, здається, не дуже прихильна до
цих владарів. Чи не з розколошканого
панського гнізда вони вигнали цю
пташку? Потрощили рояль, на якому вона
випробовувала над панськими синками
свою силу; пошматували її шовки, в яких
так тепло, так зручно було викохуватись
її силі; потрощили її вищість над ними;
пошматували випещені втіхи, тонкі
насолоди. Розігнали в темних, затишних
парках тіні зідхаючих предків;
сполохали тужний шепіт вивітрених
статуй над могилами батьків. Самі
статуї поперекидали, поодбивали їм
носи і з глумом позакочували у ставки, в
калюжі. Ах, вони поодбивали не тільки
статуям носи! За що ж вона мала любити
їх?
А контакт таки був! І ще буде. І ще
закрутиться червоним, гарячим вихром
кров, і тіло заниє солодкою, тягучою
тугою. І востаннє помолодіє небо, земля;
віки помолодшають, насунуться до душі,
і стане все яснопрозорим, теплим,
рідним і таким таємно-бажаним, як
тільки бувало те в двадцять п’ять літ.
Хіба за мент цього не можна віддати цей
десяток років, що лишився йому, цю
рештку старенького, недоношеного,
такого дешевого тепер життя?
І знову в потовчений келех із веселим,
загонистим дзвоном упала нова крапля
мудрости: за можливість помолодити
небо, землю й віки недоношена рештка
життя — зовсім недорога плата.
Пташка з гніздечка вже ждала на
доктора. Бідна Наяда: коротенька тепла
кохтина на ваті, незграбна, пухла, з
засмальцьованими кругами на грудях;
молдаванський, жовтявого сітчатого
полотна рушник на голові; сіренька,
пом’ята спідниця.
— Ну, що? Тепер добре? Смішна я дуже?
Цим вона казала: „Ну, що? Така сама
приваблива?”
Вона могла б і не питати. Навпаки, їй
треба було більше на очі насунути
молдаванського рушника, замотать у
нього все лице, сховати морську
синявість, пінну білявість, вечірню
малиновість його, бо кожний комісарчик
одразу впізнає під цією
засмальцьованою покришкою сховану
Наяду. І не треба так дивитись, як з-під
дашка, з такою невинною й певною
лукавістю, — яка ж сільська вчителька
має такий королівський погляд?
Доктор Верходуб такої поради не дав, бо
як можна порадити Наяді стати
сільською вчителькою? Але за успіх
справи певність його не збільшилась.
 
* * *
 
— Вибачте, товаришу, ви не знаєте, де
можна взяти дозвіл на виїзд із міста?
Сіра, пожована безладним сном шинеля з
ґранатами за поясом обвела очима
пролетарське пальто й недбало хитнула
головою кудись по вулиці.
— Там. У комітеті.
— Дякую, товаришу.
Шинеля, відвертаючись, перевела очі на
жовтявий молдаванський рушничок. І
вмить, як сприснута живою водою, шинеля
здригнулась, ожила й розцвіла людською
головою з здивованими, теплими,
пильними очима.
— Вам у комітет? Так ето по цій самій
вулиці. Просто оттак по цій вулиці! Там
таке велике ізданіє.
— Дякую, товаришу, дякую.
— Оттак просто по цій самій вулиці,
нікуди не звертать. Недалечко. Он там
стоять люди купкою.
— Дякую, дякую!
— Там вивіска є!
Вона ще щось кричала наздогін, ця ожила
шинеля, вона з охотою сама б їх одвела у
комітет, за комітет, в Америку, на той
бік, на той світ, усюди, куди треба тій
парі дивних, синіх очей.
В комітеті кишіло різномастим
„пролетаріятом”. Бог його знає, чого
йому треба було, але перед кожними
дверима загуслою кашею стояли кашкети,
хустки, шапки; вони гули густим гулом і
ні за що не хотіли пропустити крізь
себе ніяке стороннє тіло. Бідні колишні
паркети Дворянського Зібрання
перевернулись у підлогу третьої кляси
пересильної станції; зашаровані
чобітьми, закидані лушпинням насіння,
недокурками, недогризками, вони
загубили колишній свій строгий,
урочистий блиск, — не до блиску, аби хоч
цілі лишились. На стінах запорошеними
чотирикутниками ясніли сліди
портретів царів, генералів,
предводителів дворянства, — колишніх
владарів усякого земного блиску. По
кутках також лисіли плями від ікон і
лямпадок, від портретів владарів
небесного блиску.
Гай, гай, колись тут усе трошки інакше
виглядало! Швайцари й льокаї тоді
стояли попід стінами, під портретами
владарів, витягшись судорожним
„равнєнієм” і їли начальство очима. А
тепер, можливо, вони ж самі сиділи за
отими столиками й „начальственно”,
строго запитували колишніх владарів
своїх:
— Чого? Як? Говоріть голоснєй.
І колишні владарі, оті принижені,
обшарпані „пролетарі”, їли начальство
боязкими очима й охоче, хапливо хитали
головами, радіючи з усього, що не мало
відношення до стєнки.
— Чого? Як? Справтеся в третій кімнаті!
Швайцари посилали своїх дворян із
одної кімнати у другу, з другої у третю,
четверту, п’яту. Правда, вони, може, й не
одсилали б так багато, якби самі добре
знали, куди саме треба відіслати. Але ж
вони ще так мало звикли до відсилання
інших із одної кімнати у другу! Вони
вміло, охоче, сласно розтрощили всі
кімнати всіх дворянських зібрань, вони
догори завалили їх руїнами, але як дати
дихнути серед руїн собі й усім
недобиткам, це було трохи важче. І через
те на місці їхніх найщиріших зусиль
стояв такий безпорадний порох невміння
й гамору, що аж у самих очі сльозились.
— Товариші, не тисніться так, ну вас к
чортовій матері! Нема, кажу! Станьте в
чергу! В чергу, кажу, станьте, а то враз
станете до стєнки!
І товариші пересувались у другу купу,
на другому кінці руїн, думаючи, що тут
черга. А влада з папірцями в
зашкарублих, зворушливо-незвиклих до
таких тонких речей руках бігала з
кімнат у кімнати, сердилась, хмурила
брови й ховала одчай безпорадности за
страшними пиками на адресу буржуяків.
— Не тисніться, говориться раз!
Сказано, завтра на ранок усім буржуям
явиться до комітету з своїми лопатами.
Ну?
— Товаришу, дозвольте вас спитати: де
можна взяти дозвіл на виїзд?
— Нікакіх виїздів! Завтра на ранок з
лопатами до комітету!
І одна влада зникала за дверима, а друга
вибігала з такими самими папірцями, з
такою самою діловитістю, безпорадністю
й лопатами.
Наяда, насунувши рушника на самі очі,
заховавши лице в жовтяве, шорстке
полотно його, ходила за доктором,
проштовхувалася, продиралася крізь
гущавину пролетарів і тримала хусточку
в руці.
— Гм! Тут тільки про лопати знають.
Більше нічого ніхто не може сказати.
  Ось швидко, заклопотано,
проштовхується панночка з олівцем за
вухом. Ця повинна знати. Жіноцтво, з
усіх сил намагаючись довести свою
рівноправність у рабстві праці,
виявляє до службових обов’язків
надідеальну старанність.
— Вибачайте, будь ласка, на одну
хвилиночку. Чи не можете ви мені
сказати, де...
— Завтра на ранок біля комітету з
лопатами! Пропустіть!
Гм, справа виявлялась зовсім не такою
просто-трудною, як здавалось.
— Вибачайте, товаришу, чи не можете ви
сказати нам, де дають дозвіл на виїзд?
— Дозвіл? На виїзд? У третій кімнаті,
праворуч.
— Вибачайте, товаришу, був я там, —
нема.
— Нема? На виїзд, кажете? Товаришу
Хижняков, де дозвіл на виїзд?
— А чорт його зна!
— Ага, так, так: у п’ятій! У п’ятій
кімнаті.
— І там був, — нема.
— Ну, так... Вибачайте, я занятий. І
всунувся в черву голів.
— Гм! Це, знаєте, виходить досить
цікаво: не виїхати через те, що не можна
кімнати знайти.
От знову біг назад той „дуже занятий”.
І симпатична фізіономія, і чистенький
френч на ньому, і таке собі кучеряве,
щире, молоде, запальне, аж
розчервонілося всім жовторотим лицем.
Та що з того?
Але тут раптом панна Ольга перепинила
кучерявому дорогу, відкотила рушника з
лиця, поширила темно-сині морські очі й
напустила в них такої жалібної,
ласкаво-наївної наядности, що доктор
кашлянув і потупився.
— Товаришу, будьте ласкаві, поможіть
нам! Молоде, кучеряве, запальне, охоче,
заклопотано й неуважно забурмотіло:
— Прошу, прошу! В чому річ? Будь ласка.
Але, глянувши в лице під рушником,
одразу загубило всю охочість і
заклопотаність. Очі здригнулись,
поширились, потепліли, прилипли.
— Ми вже раз звертались до вас. Чи не
можете ви сказати, де дають дозвіл на
виїзд?
— На виїзд? Ах, так, так! Одну
хвилиночку! Я зараз! Одну хвилиночку
прошу почекать!
Кучерява голова прожогом, як у морські
хвилі, кинулась у натовп, перепливла до
одного столика, до другого,
протиснулася в одні двері, виринула,
підбадьорююче, убезпечуюче покивала
здаля молдаванському рушникові,
сховалась за другими дверима, знову
виринула й, нарешті, зморена, але
весела, припливла до синіх, затеплених
морським усміхом очей.
— Ходімте! Це в одинадцятій кімнаті.
Вони вчора перейшли з восьмої.
Товариші, дозвольте пройти. Товариші,
пропустіть!
Кучерява голова розсікала гущавину
„пролетарських” тіл, одпирала їх до
стін, хвилювалася, хапалася. А сама
ввесь час, так собі, випадково,
озираючись, поглядала на молдаванський
рушничок.
— От тут. Пропустіть, товариші! Без
черги. Пропустіть. Та пропустіть же,
чоррт би... Прошу, товаришко!
— Дякую, товаришу! Дуже дякую!
Доктор не сумнівався, що кучерявий
провідник охоче повів би молдаванський
рушничок і далі за одинадцяту кімнату,
за дванадцяту, тринадцяту, в Америку, на
той бік, на той світ, усюди, куди треба б
синім очам. Але ж їм треба було тільки в
одинадцяту кімнату, й тут його функція
кінчалась.
Таємна, так довго шукана одинадцята
кімната була малесенька комірчина,
цілком порожня, тільки на всю стіну
стояла величезна буфетна шафа. Крім
буфета, біля вікна примостився
маленький столик. На столику лежали
папірці, печатки, а за столиком сидів
рудий, хмурий чоловік у салдатській
блюзі. Довге волосся разом із лупою
спадало на плечі без погонів, а худе,
виголене лице непорушно вп’ялось у
книжку.
Доктор підійшов до столика, з увічливою
незграбністю вклонився й несміло, як
людина, що все життя прожила на селі,
кашлянув.
— Вибачте, будь ласка... Ми до вас з
проханням.
Хмурий чоловік помалу, не спускаючи
очей з книжки, почав підводити голову й,
нарешті, мляво подивився на доктора. В
голених устах його, у крилах носа, в
куточках очей засіла хронічна тупа
втома.
— В чому річ?
— Вибачте, чи тут можна одержати дозвіл
на виїзд? Втомлений патлач байдуже
простягнув руку до бланків, що лежали
купкою біля печатки.
— Куди хочете виїхати? Тут доктор
трошки запнувся.
— Це от я й моя небога, ми — сільські
вчителі. Ми самі з Полтавської губерні.
Ми тут, знаєте, товаришу комісар...
— Дайте мені спокій, я не комісар.
— Вибачте, будь ласка. Ми — люди
сільські, ми не знаємо...
— Та вам куди треба виїхати?
— Нам треба в Полтавську губерню. Ми —
сільські вчителі, ми...
Голений патлач здивовано відхилився
назад.
— У Полтавську?! Так це ж на
гайдамацькій стороні!
— Так, але ж ми там завсіди живемо. Ми
тут випадково, ми тут тільки...
Поет пильніше глянув на сільських
учителів. Небога боязко стояла позаду,
заховавши все лице в рушник, покірно
склавши руки на своїй набухлій,
череватій кохтині. А дядько блідо,
винувато посміхався, хоча чим же,
властиво, винен чоловік, що все життя
вчителював на гайдамацькій стороні.
— Покажіть ваші документи.
Сільський учитель захапався, швиденько
розстібнув двірницьке пальто, витяг
наготовлені пашпорти й подав їх
довговолосому музиці. Здається, цей
композитор почав щось таке собі
підозрівати! Ну, що ж, будь ласка, читай:
пашпорти, як пашторти.
— Тут не сказано, чим ви займаєтесь.
— Я не знаю, вибачте, товаришу. Так нам
видали пашпорти. Ми — люди деревенські,
ми не знаємо...
Композитор мляво переглянув пашпорти,
розуміючи на них стільки ж як і доктор,
з цікавістю обдивився печатки на них
(його фах!) і байдуже вернув їх
докторові.
— Пропуску я вам не дам. І присунув до
себе свою книжку. Сільський учитель
розгублено, злякано витріщився на
нього.
— Оце так! А як же ми будемо?!
— Як хочете.
— Та ради Бога, товаришу комісар, чи
той!... Та як же так?!
Поет стомлено знизав одним плечем і
скривився.
— Чудний ви чоловік: як же я вам можу
дати пропуск на ворожу територію?
— А що ж тут такого?
— От тобі, „що такого!” Та хоч би
такого, що вас там одразу схоплять і
розстріляють, як наших шпіонів.
— Так ми їм покажемо наші пашпорти. Ми
собі сільські люди, ми політикою не
займаємось. Нехай перевірять.
— Ну, стануть вони перевіряти. Ну,
словом, я не можу вам дати пропуску та й
годі!
І чортів патлач рішуче підсунув до себе
книжку, нахиливши до неї своє вимочене
лице.
Доктор вертів у руках пашпорти, не
рушаючи з місця. Що б йому сказати,
цьому волосатому драматургові, щоб він
пом’якшав?
— Гм, от нещастя! Нам же неодмінно треба
бути там. Помирає мати дівчини. Перед
смертю... Невже так трудно дати той
пропуск, товаришу? Ну, хай нас
розстріляють, що вам таке? Будьте такі
милостиві, зжальтеся!
Патлач підвів голову, знизав обома
плечима, хотів щось сказати й тільки
нетерпляче визвірився.
— Не дам, я вам кажу! Не можна. Йдіть
собі!
Бідний сільський учитель помалу поклав
пашторти в кишеню й повернувся вже йти.
Але тут небога схилила голову набік,
виступила трохи наперед і тихенько
сказала:
— Ну, будьте такі ласкаві, товаришу
комісаре, поможіть нам. Ми вас дуже
просимо!
Поет безсило відкинувся на спинку
стільця. Що його робити з такими
сільськими йолопами?!
— Та я вам кажу, що не можу вам дати туди
пропуску! Ну! Це не наша територія. Там
фронт!
— Та то нічого. Ми якнебудь збоку. Будь
ласка!
Композитор глянув на дурну дівчину,
стомлено знизав плечима і знову глянув.
З-під рушника благаюче дивились чудні,
сині, теплі-теплі очі, а нижня соковита,
повна губка посміхалася з такою
невинною, певною, обіцяючою й хвилюючою
жіночістю, що поет похмурився, сердито
пригладив волосся й нахилився до
книжки.
— Прошу мені не перешкоджати. Я
пропуску не можу вам дати!
Але Наяда несміло підступила ще ближче
до столу й одгорнула рушник з обличчя.
— Ну, будьте ласкаві, товаришу. Мати
помирає. Хіба ви цього не розумієте?
Драматург обурено сіпнув волоссям і
глянув просто в білопінне, з малиновою
посмішкою лице.
— Та ви розумієте, що ви просите в мене?
Ні? Щоб я вам дав пропуск на той світ!
Розумієте?
— Все одно, давайте на той світ. Я мушу
бачити матір перед смертю. Не дасте
пропуску, все одно пішки піду. І тоді на
вашому сумлінні все одно буде моя
смерть. Ну, товаришу!
Композитор на мент заплющив очі,
посидів так і потім тихо, сумно сказав:
— Знаєте що я пораджу: йдіть ви додому й
пересидьте тут цей час. Нас хутко
виб’ють звідси. Ви собі тоді спокійно
поїдете далі. Ще тижнів два-три. Так
краще буде. А мій пропуск, кажу вам щиро,
нічого вам не поможе.
Він ледве посміхнувся й добрими очима
глянув на обох. І тепер дуже виразно
стало видно, який він стомлений,
змучений, і як йому тяжко сидіти в оцій
хатині.
— Але ж я не можу три тижні! Мати помре
за цей час.
І Наяда низько нахилила лице, ховаючи
сльози.
Композитор для чогось переклав книжку
на друге місце, нервово покрутив
мізинцем у вусі, глянув один раз на
небогу, глянув удруге й сердито
промовив:
— Ну, що ж робити? Я ж не можу. Другим ще
гірше буває.
Доктор обережно, по-вчительському
кашлянув у руку й сумно, тихенько
завважив:
— Ми б собі поїхали на Велику Соснівку.
Там, кажуть, зовсім фронту немає.
— Ах, голубчику! Хто там може знати, де
той фронт? Та й не в фронті річ. Я просто
не можу послати вас на всякі...
неприємності. Я дам вам пропуск,
значить, я тим ніби дам вам гарантію. А я
ніякої гарантії дати вам не можу. Все
може бути. Вас із моїм пропуском наші ж
візьмуть і... Ви ж самі знаєте, скільки
коло нас усякого халамидра, всякої
мерзоти крутиться. Ідейних людей не
вистачить скрізь. Попадеться вам по
дорозі якась банда, й що їй мій пропуск?
А я ж на себе за вас моральну
відповідальність перед самим собою
беру.
Сільський учитель зідхнув.
— Та воно, може, й так, але що ж робити,
коли треба. Та ви за нас не турбуйтеся.
Ми ж не діти, ми все розуміємо. І спасибі
вам, що так нам роз’ясняєте, а все ж
таки... дайте, товаришу, дозвіл!
А небога підвела трошки лице й
прошепотіла:
— А хіба вам легше буде, як без пропуску
нас розстріляють?
Патлатий, милий драматург глибоко,
стомлено зідхнув.
— Так ви конче таки хочете їхати?
— Конче!
Музика мляво простяг за бланком.
— Ну, як знаєте. Я дам пропуск, але
здіймаю з себе всяку відповідальність.
Шкода мені вас. Ну, та ваша річ... Дайте
мені ваші документи.
Доктор хапливо засунув руку за пазуху й
виклав на стіл пашпорти. Учитель і
небога його, затаївши духа, стояли й
побожно слідкували, як композитор
готував їм пропуск: учитель, підвівши
догори ще молоді свої брови й
перехиливши голову на плече, а небога
знову склавши руки на пухлій кохтині й
потупивши сині, з дивним блиском очі.
— Та глядіть же: як переїдете лінію
фронту, то цей папірець зараз же знищте,
а то українці покажуть вам пропуск.
— Аякже, аякже! Ми це знаємо. От спасибі
вам!
— Чекайте, ще печатку. Я тут спеціяльно
дописав, щоб вас не зачіпали. Може, щось
поможе.
— Велике спасибі вам!
Композитор похукав на печатку, потім
притулив її до подушечки й обережно
переніс на папірець. Видно, не багато
він мав діла за своє життя з пашпортами
та печатками! Припечатавши, уважно
обдивився, ще раз перечитав і разом з
пашпортами подав небозі.
— Шкода мені вас, кажу вам одверто.
Панна Ольга взяла документи й тихо
сказала:
— Щиро, щиро дякую вам!
— Нема, на жаль, за що. Дай Боже, щоб не
лаяли за це. Бувайте здорові. Щасливої
дороги!
Наяда раптом простягла йому руку, а він
підвівся й увічливо поцілував її. І
коли нахилився, то стало видно, що на
маківці йому вже просвічувала
невеличка лисина.
 
* * *
 
Цеї ночі доктор Верходуб зовсім не
спав. Він лежав у своїй крихітній
кімнатці під дахом маленької хатинки,
дивився у тьму і слухав ніч та себе. Ніч,
як і кожна з ночей, була повна
стрілянини, криків, зойків, виття собак,
усього того, що конче мусить бути при
всякому гарячковому стані, на який
хворіє юрба. Але тепер доктор Верходуб
із задоволенням, з гордою радістю
помічав, що в ньому сталася велика
перемога: він уже не залежав од темної
істоти в собі. Раніше, коли він так само
лежав уночі, слухаючи галасливу
страшну тьму, істота ввесь час
щулилася, здригувалась, тоскно
збиралась у манісінький вузлик рук і
ніг, і нічого з нею зробити було
неможливо, — вона не підлягала ніяким
умовлянням, глузуванням, соромленням,
гнівам і прокляттям розумного,
скептичного доктора; вона жила сама про
себе, а розумний, скептичний доктор сам
про себе. Доктор міг думати про
законність гуркоту при всякому
руйнуванні, міг цілком розсудливо
доводити, що природа дбає про великі
числа, а одиниці для неї тільки
матеріял у її математичних розрахунках
— одні з мінусами, другі з плюсами, —
він міг навіть виразно уявляти собі
свій мінус в образі револьвера одної з
сірих шинель, з тих одиниць, які самі
завтра будуть із мінусами, — істота
мовчки слухала, — мовчала, коли було
тихо й зараз же тоскно, гидко, млосно
холола від волосся на голові до нігтів
на ногах, як тільки за вікном у чорній,
густій тьмі вибухали постріли. В животі
починало бурчати, вибухала одрижка, в
роті ставало огидно-кисло.
А цеї ночі істоті заціпило, — вона
зникла. За вікном так само моторошно
вила сусідська собака, в якої на очах
проткнули хазяїнові горло багнетом;
так само диким, тонким, передсмертним
криком хтось кричав; так само гупали
важкі чоботи за вікном, і в сусідній
кімнатці мати двірника неголосно
молилася перед лямпадкою. Але істота не
щулилась, не здригувалась, не збиралась
у вузлик. Доктор лежав, заклавши руки за
шию й посміхався. Ну, хай приходять, хай
один із сліпих мінусів сліпої
математики проткне йому горло
багнетом. Ну, що з того? Ну, захарчить,
захлюпотить кров, пройде кілька корчів
по тілі й не стане нічого, ні мінусів, ні
плюсів, ні математики, ні смерти. Смерть
не тоді, коли захлюпотить кров із горла
й корчі закоченять тіло, — тоді ніякої
смерти нема. Смерть буває тільки в
живих, а не в мертвих. Для мудрого ж ідея
й образ смерти є тільки тими тінями, які