На той бік - 5

Він вийняв срібний, масивний, із
золотими монограмами портсигар, довго
й незграбно відчиняв його пучками й,
нарешті, розчинив. Обережно тримаючи
його й похитуючись під рівною ходою
буланого, вийняв папірець, поклав
кінчиком між губи й набрав пучками
тютюну. Тоді, сховавши портсигар,
вийняв із губів папірець і висипав на
нього тютюн; це була махорка.
— Дай закурить... — сонно сказав
Карпенко й простяг над доктором і
панною Ольгою руку. Степан знову витяг
портсигар і теж над головами
арештованих передав його Карпенкові.
Якось воно занадто все просто діялось.
Просто, спокійно, добродушно. От і вітер
знову так само, як на тім боці, сердито
задув, — жайворонки тріпотіли на
ниточках, і дядько сидів собі спереду в
тому самому зеленкуватому кашкеті,
пожовклому на маківці, з тими самими
буряково-червоними вухами і
брудно-попелястими кучериками на
потилиці.
Докторові раптом стало болюче жаль і
цієї брудно-попелястої потилиці, і
жайворонків, і вітру, і руки, що так
довірливо, близько притулялася до його
тіла. Як несподівано, непередбачено,
безглуздо повертався їхній задум. Які
дрібниці можуть часом перевернути
нанівець усе величне! Дрібниця ж: Наяда
не могла якслід показати своє лице,
вона не могла показати свою постать.
Через те, що вона сиділа на паршивому
возику зо збитою під ноги соломою, вся
її сила паралізувалась. Жовтовусий
навіть не помітив її, навіть не побачив
Наяди! І через це — арешт, „буржуї”, —
а там, може, і...
Ні, дурниці! Коли він тепер не помітив,
то він помітить її. О, помітить іще,
мерзотник! Помітить, поганий кацап! І ще
не знати, хто в кого тоді в полоні буде.
Ще не знати! Навіть, пробувши на каторзі
вісім літ і маючи шрами з долоню від
кайданів, не встояти нікому проти тих
кайданів, які кують вищі сили.
Доктор міцніше притиснув теплу,
довірливу, сильну, всесильну ручку й
навіть про себе посміхнувся: цікаво, як
то „сам” затанцює на задніх лапках.
І вже докторові не було жаль ні вітру,
ні жайворонків, нічого.
Починалося село. На подвір’ях, на
вулиці, біля воріт видно було
салдатські постаті. Вони весело й
поштиво віталися з Єрємєєвом. Він щось
казав їм, а вони тоді пильно, з
задоволенням і цікавістю дивились на
возик, запряжений маленькими
конячками. Деякі щось і кричали, але
доктор не слухав.
— Сюди, направо звертай! — хитнув
Степан дядькові на ворота, в які в’їхав
жовтовусий.
Дядько покірно, похапцем зашарпав
віжками.
 
* * *
 
Очевидно, тут був штаб. Велика, довга
хата; на подвір’ї дашки; криниця з
коритами. Мабуть, колишній заїзд. Під
дашками стояли осідлані коні; серед
двору вряд вистроїлись скоростріли з
готовою упряжжю. Скрізь вешталися
салдатські постаті, такі собі,
звичайні, прості, такі самі, яких доктор
стільки перебачив на фронті під час
війни. Той відро кудись ніс, той щось
стругав, там гуртом вовтузились біля
розібраного скоростріла й голосно,
по-салдатському лаялись. На
арештованих мало хто й увагу звернув. А,
ще парочку буржуїв спіймано? Ну,
парочкою більше, менше, це скоростріла
їм не поправить.
Єремєєва вже не було, тільки коня його
салдат вів під дашок.
— Ну, злізайте, — позіхнувши, сказав
кирпатий і, дивлячись на вовтузіння
біля скорострілу, раптом закричав:
— Та там накльопка протерлась! Куди
пхаєте!
Дві-три голови повернулись до нього, а
хтось голосно вимовив цинічний жарт.
Гурток дружно засміявся, а за ним
засміявся й кирпатий і байдуже
вилаявся. Потім зліз із коня і сказав
сонному Карпенкові:
— Заведи мого. Та підпругу одпусти.
Чуєш? На вуздечку. Та бери руками,
буржуй!.. А ви йдіть за мною.
Він пішов уперед, розминаючи по дорозі
ноги й поправляючи пояс.
Доктор швиденько повернувся до дядька.
— Ви ж, голубчику, підождіть трохи!
Зараз поїдемо далі.
Дядько не ворухнувся, навіть не глянув
на доктора й зараз же від’їхав убік.
У великих сінях на лаві напівлежав
салдат і грався „затвором” рушниці.
Ноги його з засохлими грудками болота
на підборах терлись об край діжки з
водою.
— Ще двох музикантів? — байдуже
глипнув він на доктора й панну Ольгу.
Кирпатий нічого не відповів, — як з
усяким у балачки встрявати, так ніколи
й справи не скінчиш. Він одчинив одні з
дверей і, відступивши з ними набік,
коротко, строго показав рукою:
— Марш у камуру!
А вартовому, що лежав, кинув:
— Доложи, що вже є.
І, зачинивши за собою двері, ввійшов за
арештованими.
Так, так, це таки, справді, була
„камура”: вогкий, густий, задушний,
нестерпний сморід; малесеньке,
крихітне, затулене лахміттям і віхтям
соломи віконечко; ні груби, ні долівки:
облуплені стіни; на покришеній, гнилій
підлозі з дірками — чорна, брудна,
загиджена солома.
— Оце ваш ґрандотель, — сьорбнув носом
Кирпатий і почав робити цигарку,
любовно винявши срібний портсигар із
золотими монограмами.
Доктор пошукав очима: на чому б
посадити панну Ольгу, — ні стільчика,
ні колоди, нічого, — гола, загиджена,
моторошна підлога та й усе. Він
озирнувся позад себе й аж здригнувся: з
землі дивилося чиєсь довге, страшне
лице з круглими непорушними очима. Коло
цього лиця лежала темна маса другого
людського тіла. Мертві, чи живі?
Панна Ольга помалу розмотала хустку,
спустила кінці її на груди, причепурила
під нею волосся. Спокійно, впевнено,
немов у себе в будуарі. Чудесно!
Потім підійшла до стіни і сперлась на
неї спиною. Довге лице на землі біля тої
стіни, що виходила в сіни, заворушилось
і підвелось, — ну, слава Богу, живе.
Панна Ольга глянула на нього й спокійно
одвернулась, — ну, лежать собі якісь
люди на страшній підлозі, що тут такого
надзвичайного?
— Вони зараз нас трусить будуть? —
байдуже кинула вона до доктора.
— Мабуть.
Темна кучугура біля довгастого обличчя
раптом заворушилась і з неї виринуло
друге — кругле, жовте, безбороде, —
обличчя.
— Що таке? Вже? — жіночим голосом,
по-польськи сказало воно й підвелося
над підлогою.
— Не знаю... — тихо відповіло йому
довгасте лице, водячи круглими,
тьмяними очима з доктора на панну
Ольгу.
Кирпатий сховав портсигар і закурив.
Потім одчинив двері в сіни й голосно
спитав:
— Доложив?
Але зараз же ширше розчинив двері й
одійшов трохи набік: ага, начальство
йдуть.
Доктор швиденько озирнув панну Ольгу,
як озирають борця перед рішучою
боротьбою. Вона стояла в темному кутку,
закрита хусткою, але випроставшись і
готова до бою.
Жовтовусий без кожушка й без кашкета, в
салдатській зеленкуватій блюзі, з
нагаєм у руках, не поспішаючи, ввійшов у
„камуру”. За ним ішов чорнявенький,
горбоносий, з великими шорсткими
кучерями над вухами, червоноармієць.
Зиркнувши на доктора та на панну Ольгу,
жовтовусий озирнувся круг себе.
— А де ж пани-графи? Ага. Тут. Ти як смієш
лежати, корово? Встать! А ти перед ким
сидиш, паршивче? На ноги!
І він твердими, короткими ударами нагая
почав хльоскати польських графів, як
худобу. Вони зашамотались і, хапаючись
руками за стіну, важко, безсило й
поспішно почали підводитись на ноги.
— Ач, гладка! Яке черево насмоктала з
хлопів, не піднесе! Піднось, піднось,
вельможна пані!
І нагаєм з-під низу з глухим ляскотом ще
кілька разів ударив її по широкому,
незграбному заду. Графиня судоржно
хапалась жовтими, неначе спухлими
руками за стіну й з усієї сили тягла за
собою своє роздуте, кругле, з великим
животом тіло. А граф, високий, худий,
подібний до кістястої, виснаженої
балагульної шкапи, підвівшися сам,
піднімав її за лікоть і тяг догори.
— Стать рівно, струнко!
Важко дихаючи, не зводячи тупо-жахних
очей із Єрємєєва, вони, ці очманілі
істоти, силкувалися стояти струнко:
графиня випинала свій величезний
живіт, а граф міцно тулив витягнені
долоні до швів своїх рейтузів. Але обоє
горбились і хилитались од утоми, жаху,
думок і „камури”.
Тепер видно було хрящуватий
„породистий” ніс графа, жовто-сиві,
підстрижені вуса й високе лисе чоло. А
все лице було пойняте, у брудних плямах
під очима, наче там було мокро й на тому
місці засох порох і бруд. Плакав старий?
Мабуть, плакав і ховав од жаху та одчаю
„породисту” голову свою у брудну,
загиджену солому.
Панна Ольга щільніше закуталась у
хустку й одвернулась.
Єрємєев раптом повернувся до доктора й
коротко кинув:
— Ну, виймай усі гроші!
Доктор зараз же поліз у кишеню й витяг
гаманець.
— Ось усі наші гроші.
— Скільки тут?
— Шістсот.
Єрємєєв мовчки передав гаманець
кучерявому франтикові й підібрав у
руку ремінне плетіння нагая разом із
пужальном.
— Попереджаю: коли знайдемо при трусі
ще щонебудь, моментально будете
розстріляні. Чуєш?
— Можете шукати, ми більше не маємо.
(Невже ж може статись таке безглуздя, що
за кашкет розстріляють?!).
— Ага, він не боїться трусу. Значить,
усі гроші на мадамі. Роздягти її до
голого тіла!
Кучерявий зараз же швиденько засунув
гаманця собі за пазуху й охоче підійшов
до панни Ольги. Вдаючи ґалянтного
кавалера, він із церемонними
вихилясами, самими кінчиками пальців
узяв на плечах панни Ольги хустку й
потяг до себе.
Тоді панна Ольга, спокійно відвівши
його руки одною своєю рукою,
повернулась до Єрємєєва всім тілом і
скинула рухом голови хустку на плечі.
Світло з сіней освітило всю її
вирівняну, горду, впевнену у своїй силі
постать. Сині, Наядині очі блищали
знайомим докторові скляним блиском і
притягали до себе своєю дивністю й
нетутешньою якоюсь красою. А на устах
була (також знайома) владна й обіцяюче
мила посмішка.
— Товаришу, я все ж таки бачу, що ви
серйозно нам не вірите? Правда?
Єрємєєв тільки тепер помітив її. Він
поширив маленькі свої очі й кивнув до
кучерявого:
— Ого! Та ця краля така, що я сам з
охотою пошукаю в неї чогонебудь
дорогоцінного. Ловку мадамочку старий
пес придбав собі.
(На слова панни Ольги він навіть не
зводив відповісти).
Кирпатий раптом зареготався й від
задоволення сильно почухав себе на
потилиці.
— А хвакт, що ловка мадамочка! Таки
справді любопитно обшукати!
Сині очі на мент потупились, ховаючи
щось у собі, і знову війнули на жовті,
округло-навислі вуса.
— Послухайте, товаришу. Я вам кажу: ви
робите велику помилку. Страшно
шкідливу! Я вас дуже прошу подумати над
цим. Ви можете мене обшукать, можете
ображать, навіть розстріляти. Я вас
цілком розумію й виправдую. Але...
Жовтовусий підкивнув салдатам:
— Хе! Навіть виправдує. Добренька! Ну,
далі, далі! Кирпатий знову засміявся.
—... але уявіть собі на хвилину, на одну
хвилину, що ви, дійсно, розстрілюєте
ваших товаришів, які справді їдуть у
штаб, щоб передати важливі відомості.
Ну, уявіть собі це.
— Уявляю. Ну, далі?
Він собі просто грався. А рівночасно не
без приємної пильности й ласого блиску
в очах поглядав на таку чудну, таку
прекрасну й таку надзвичайну тут у цій
„камурі” постать.
— Далі? А далі, товаришу, вам треба
відправити нас зараз же в штаб.
Одправляйте під яким хочете караулом,
стережіть нас, зв’яжіть, що хочете.
Невже ви боїтесь, що нас там у штабі не
розстріляють, як побачать, що ми
брешемо? Хіба вам не все одно, де будуть
розстріляні буржуї, коли ми, справді,
буржуї? Хіба ні, товаришу? Ми ж не
просимо вас звільнити нас, випустити.
Будь ласка, тримайте, як хочете.
Чи логіка самих слів, таких простих,
ясних і правдивих, чи логіка очей і
посмішки, ще простіших, ясніших і
правдивіших, зробили своє враження,
тільки навіть кирпатий трошки
дурнувато роззявив рота й серйозно
слухав Наяду.
Жовтовусий пильно, допитливо, тісно
стуливши вуста під вусами, тиснув
сталевим поглядом у лице з синіми,
чудно блискучими очима. Тиснув і
мовчав. Панна Ольга вже замовкла, вже
глянула на кучерявого й посміхнулась і
до його, трошки сумно, трошки так, як
посміхаються до людини, яка може
зрозуміти, а Єрємєєв усе мовчав і
свердлив поглядом.
— Гм! Так ви — партійна товаришка?
Панна Ольга твердо тріпнула головою й
пасмо розкудовченого хвилястого
темнокаштанового волосся хитнулось
над чолом їй.
— Так, партійна товаришка.
— Сільська вчителька?
— Сільська вчителька!
— Ще раз питаю: сільська вчителька?
Панна Ольга на мент (тільки докторові
помітний мент) завагалась і знову
кивнула пасмом волосся.
— Сільська вчителька.
І тут доктор із жахом почув, що Наяда
посковзнулась у боротьбі, зробила
помилку: пильність, допитливість,
хмарність одразу зникли з худорлявого
обличчя й запалих, металічно-сірих
очей. Вони мигнули злим, лютим
переливом і посміхнулись.
— Ага. Так. Ну, в такому разі, дорога
„товаришко”, будьте ласкавенькі
пройти зо мною до мене. Прошу! І він
широким, привітним жестом повів до
дверей. Панна Ольга, розуміється, не
рухнулась.
— Для чого я піду туди, товаришу?
— Для того, „товаришко”, щоб дати мені
ваші страшенно важливі інформації. А,
крім того, може, й ваші всякі
дорогоцінності.
І знову погляд убік кирпатого й
салдатів. І салдати зрозуміли,
облизнувшись масними посмішками.
Молодчина Наяда, вона все ж таки
старалась устояти на ногах: спокійно,
гідно, твердо похитала головою:
— На жаль, товаришу, вам я не можу дати
цих інформацій. Мені доручено передати
їх у штабі й то самому товаришеві
Машкову. Як хочете, можете нас не
допускати до нього, але
відповідальність за це ви берете на
себе.
Єрємєєв зробив страшенно злякане лице.
— Та не може бути?! Уй-ю-юй! Оце, дійсно,
треба подумати. Гм! Що ти його будеш
робити? Гм! Отто!
І раптом знайшов вихід:
— Ну, в такому разі поділимо
відповідальність, „товаришко”: ти
сама прийдеш до мене й передаси мені
важливі інформації, всі ваші гроші й
усі дорогоцінності. Добре? Сама. Ми тебе
й чіпати не будемо. Оттак сама прийдеш і
скажеш: „Товаришу, візьміть, будь
ласка, в мене всі мої інформації й
дорогоцінності”. Ге? Згода?
Кирпатий широко посміхався й жадно
слідкував за кожним виразом лиця
Єрємєєва, рефлективне повторюючи на
своїм лиці всі його рухи. А двоє ніздрів
довгастими дірочками виразно та весело
чорніло над квадратовими зубами.
Кучерявий франтик із тонкою розуміючою
посмішечкою відійшов набік і засунув
праву руку за широкий лякований пояс.
У сінях, крім вартового з рушницею,
стояло ще декілька салдатів, із
цікавістю заглядаючи в „камуру”.
Наяда мовчки, спокійно дивилася
скляними очима в лице Єрємєєву.
Він здивувався:
— І так не подобається?! Ага: їм соромно!
Високі пані не люблять, щоб про це знали
інші. Вони все можуть робити, тільки щоб
це було добре сховане. Вибачайте,
вельможна пані, ми — люди прості, не
знаємо високобуржуазних моральних
звичаїв. Але я вас запевняю, що крім нас,
ніхто не знатиме про це. І помрете,
ніхто не знатиме, крім нас. їй-богу,
будьте вже певні! А ми що! Мужичва,
прості робітники, майже не люди. Чого
нас соромитись? Ну, так як? Га? От-так
вечерочком прийдете до мене і скажете...
Наяда блідо розтягла потемнілі,
малинові уста.
— А? Ви сумніваєтесь, чи прийдете?
Прийдете, предостойна пані, прийдете.
Будьте спокійненькі. Ми вже це трошки
знаємо. Так гарнесенько прийдете, що
тільки любо буде подивитись. А ви,
предостойний „товаришу”, будь ласка,
вже не задержуйте вашу небогу, чи
коханку, чи утриманку, — я вже не знаю,
хто вона вам, — нехай вона приходить і
передасть мені всі ваші важливі
інформації. Не бійтесь, я моментально
перешлю їх у штаб. А вам зараз же
нагорода прийде. Та нехай передасть уже
й усі дорогоцінності свої. Хто знає,
може, вони мені так сподобаються, що й
вам од того приємно буде.
Доктор коротенько, сухо прокашлявся.
— Товаришу, ви страшенно помиляєтесь!
Ви страшенно помиляєтесь. Більше я вам
нічого не скажу. Можете робити з нами,
що хочете. Але я вам ще раз кажу: ви
помиляєтесь!
Голос таки задрижав і задзвенів на
кінці тоненькою неприємною нотою.
Єрємєєв хмикнув.
— Та ну? Помиляюсь? Ану, давай, старий,
об заклад: от давай зав’яжемо мені очі,
заткнемо вуха й підводь мені вашого
брата і нашого. Так коли я хоч раз
помилюся й за три кроки не почую духом
вашого брата, можеш мене поставити до
стєнки. Ех, ти старий, а мало товчений:
ну, де ж ти бачив у сільської вчительки
такі ручки, як у твоєї утриманочки? Га?
Ну, сам ти подумай своєю „благородною”
головою. Хіба ж їй, отій сільській
учительці, голодній, холодній, до того,
щоб отак нігті щіточками вигладжувать
та кремами натирать? Га? Та вона ж сама
собі їсти варить, картоплю пальцями
своїми чистить, дурню ти старий! Та вона
ж сама кабанцеві помиї носить, вона
гноєм-кремом руки натирає, граблями
нігті начищає. Та як же ти не зміркував
цього наперед, старий йолопе? Га?
Кирпатий весело й задоволено
засміявся, а за ним заворкотів сміх і в
сінях.
Доктор потупився: він мав рацію, цей
катюга. Дійсно, старий йолоп, не
зміркував такої простої речі.
— Та ще нашими товаришами смієте
називати себе? От наші руки! На, дивись!
Жовтовусий раптом витяг до самого лиця
докторові величезні, бурі руки з
погнутими, задубілими від роботи
пальцями, з нігтями, як із рога.
— Товариші вони вашим? Га? Ну, зрівняй
із своїми. Га? Так помиляюсь я?
Ні в Епікура, ні в Шопенгауера, ні в
самого Канта таких моральних тез, як ці,
доктор ніколи не зустрічав. Що його на
це відповісти? А відповісти хоч
щонебудь, хоч звук якийнебудь треба, бо
мовчання — стєнка, самопідписана,
самоапробована стєнка.
— Не всяка вчителька мусить бути
неохайна. Можна й роботу робить і руки
чисті мати. А особливо, як дівчина гарна
з себе. Тепер і сільські дівчата пудру
вживають.
Єрємєєв засміявся, як цвяхами в торбі
потрусив.
— Ач вони як! Ач! Пудру? Ну, чекай, ми
тобі припишемо пудру. А особливо оцій
„товаришці”. О, їй то вже пропишемо!
Мої товариші, здається, не від того, щоб
цю пампушечку таки гарненько
попудрити. Правда, товариші?
Кирпатий аж ревнув од утіхи, а в сінях
загуркотів сласний, нетерплячий сміх і
посунув усю сіру юрбу ближче до порога
„камури”. Вона, ця юрба, нічого не мала
б проти того, щоб не дожидаючись
добровільного приходу „пампушечки”,
самій зараз же, отут ухопити її,
зімняти, розчавити своїми обіймами.
Доктор почув, як тоскна, холодна, млісна
важкість двома долонями здушила під
ребрами, і стало трудно дихати.
А Єрємєев, усе посміхаючись самими
вусами, мигцем подивився на сіру юрбу в
сінях. Це для нього був, очевидно,
звичайний педагогічний мітинг.
— Ви ж наші пампушечки, панове
„вчителі”, їли добре? Га? А тепер ми
ваших спробуємо. Тоді ми дивились та
зуби зціплювали, та на каторгу йшли. А
тепер ви подивіться. Он панові графові,
здається, не подобаються мої нагаї. А я
йому кажу, що й нам не подобались його
нагаї. А він ловко вмів їх давать. Ач,
тепер який тихенький стоїть. Струнко,
ти! Зігнувся, паскуда лядська! А чого ти,
гаде, не гнувся, не кліпав так очима, як
хлопів своїх поров, як на каторгу людей
за одне слово проти себе засилав? Га? А
мало він наших сільських пампушечок
перебрав? От тепер на своїх шкурах,
паскуди, спробуйте. Ти, пампушко! Я хочу,
щоб ти сама прийшла до мене! Чуєш? Щоб ти
сама благала мене, щоб я тебе підпустив
до себе. Чуєш? І прийдеш! Рачки поповзеш,
руки мені цілуватимеш. Маєш до
дванадцятої години ночі подумати. О
третій годині вранці ми звідси
виїжджаємо. Три години попудримо тебе,
а тоді марш обоє к чортовій матері. А не
прийдеш, самі принесем, але тоді до
стєнки обох приставимо. Вибирай!
Панна Ольга стояла непорушно,
невидющими, крижаними очима дивлячись
кудись у просторінь. А сіра, шинельна
купа в сінях жадно, невідривно,
нетерпляче смоктала очима дівоче,
рівно-бліде, виточене лице з широкими
малиновими устами, таке дивно-гарне
серед цього бруду, серед засмажених
невмиваних облич. І так гостро-приємно
було собі уявляти, як це саме лице буде
цілувати їхні руки, як їхні потріскані
від вітру губи будуть угризатися в його
ніжність, у таємну, чужу, таку до цього
часу вищу за них випещеність.
Доктор, чуючи свій голос здалеку,
потупився і сказав:
— Для чого ж іще глум і пониження? Хіба
не досить нас розстріляти, коли вам це
любо?
Єрємєєв раптом круто ввесь повернувся,
перехилився до нього і скажено замахав
йому перед очима нагаєм.
— А-а, „пониження, глум”?! От власне,
дядю, нам треба вашого пониження. Оце,
правдиве слово ти сказав, паршивче!
Власне понизити вас, розтоптати,
знищити вас! Знищити пррокллятих! Мало
ваші кишені вивернути, брилянтики,
земельку вашу забрати. Ні, зуби вам ваші
отрутні вирвати! Зуби, зуби! Кинути вас
у те багно, в якому ви нас тисячі літ
товкли мордами. Вигадать вам такі муки,
щоб в одну годину ви могли відчути все
те, що давали нам віками! От-таку б вам
муку придумати! „Пониження”?!
Кирпатий тепер уже не то злякано, не то
зачаровано роззявив рота та так увесь і
пірнув очима й ніздрями у свого
начальника.
Але панна Ольга все так само байдуже,
нічого не чуючи, дивилась кудись понад
салдатськими головами своїми
порожніми, як із льоду вилитими очима.
— Га, не любите пониження? Ні,
покуштуйте, покуштуйте,
„високородні”! Я знаю: ви воліли б, щоб
я вийняв револьвер і просто вбив вас.
Ні, серденятка мої, це ви занадто дешево
хочете розплатитися. Занадто дешево!
Крізь юрбу в сінях продирався салдат у
шкіряному картузі.
— Та пустіть, чорти, мене до товариша
Єрємєєва! Товаришу Єрємєєв!
Жовтовусий зразу замовк, швидко
озирнувся й підійшов до порога.
— Що там ?
Салдат у шкіряному кашкеті близько
нахилився до його лиця й почав щось
довго шепотіти, невидющими очима
водячи по камері.
— Ага. Добре. Зараз, — спокійно,
звичайним своїм, твердим,
залізно-ржавим голосом сказав Єрємєєв
і, повернувшись до доктора та панни
Ольги, проказав:
— Так от: щоб до дванадцятої ночі була в
мене. Прийдеш сама, на волю пущу обох.
Чуєте?
Потім глянув на поляків. Вони все так
само отупіло, застигло стояли: вона,
випнувши черево, а він, притуливши
витягнені, старечі долоні „по-швам”.
Єрємєєв тихо сказав щось кирпатому й
рушив із камери. Кирпатий хитнув
головою і крикнув у сіни:
— Ану, ще хто йдіть сюди! Треба цих
панів на прогулочку повести. Ну, графи,
рушайте, виходьте!
Кістястий старий злякано, тривожно
подивився на нього.
— Та не бійсь: на прохід поведемо вас.
Ну, рушайте! Швидко! Бери свою стару.
Микито, зайди з того боку та підіпхни
оту ропуху. Очманіла зовсім.
Салдати зайшли ззаду й, підштовхуючи в
спину, зо сміхом випхали в сіни
вимучених, одурілих людей. Останнім
вийшов кирпатий і зачинив за собою
двері. На порозі він озирнувся й ще раз
уважно подивився на замертвіле,
дивно-гарне лице під синьою хусткою, з
пасмом виткого волосся над оком.
 
* * *
 
І вмить воно ожило, це замертвіле,
дивно-гарне лице з льодяними очима.
Тільки зачинилися за кирпатим двері, як
Наяда підвела пасмо з ока і рвучко
повернулась до доктора.
— У вас кишеньковий ножик є?
— Кишеньковий ножик?!... Є. Навіщо вам?
— Давайте сюди. Він гострий?
— Ні, тупий зовсім.
— Нічого, давайте.
Доктор помалу вийняв кишенькового
ножика. Ножик був досить великий,
тільки старий і тупий. Але що вона
хотіла з ним робити, бідна Наяда?
— Розімкніть. Та відверніться від
дверей. А то, як увійдуть, одразу
побачать. Ану, дайте.
Вона взяла ножика, затисла його в
долоні і злегка махнула знизу вгору.
— Куди краще бити: в серце, чи в око?
Через око можна вбити зразу? Взагалі,
куди найкраще?
Вона питала цілком серйозно, діловито,
швидко, їй треба було це зараз же знати,
щоб привчити руку.
Доктор машинально сказав:
— В серце, розуміється, найкраще, але...
Тільки чекайте, Ольго Іванівно, ви таки
серйозно хочете?
Вона страшенно здивувалась. А як же
інакше?! Покірно ждати, поки цей кацап
звелить своїм рабам приволокти її туди,
насміятися, зогидити, а тоді зогиджену,
розчавлену, затовкмачену в ганьбу,
разом із ним поставити до стєнки і
вбити як собак?! Ого, вона, дійсно, сама
піде до нього! Вона, дійсно, принесе
йому дорогоцінність! Вона поцілує його
в саме його кацапське серце!
Докторові треба було сісти, щось ноги
йому стали якимись непевними, мякими,
млісними. Він знову пошукав очима по
загидженій хатинці і сперся об стінку.
Так, вона „поцілує”, потім вихопить у
нього револьвера і вб’є себе. А „вони”
тоді прибіжать сюди й на докторові
помстять усе, що вона там зробить. Це
ясно й неминуче.
— Гм! Мені все ж таки думається, що вони
з нами не посміють нічого зробити. Він
нас усе ж таки навіть ні разу не вдарив.
Ми зробили помилку. Це правда. Ну, нехай
підозріння. Руки там і тому подібне.
Але... Я гадаю, що все ж таки слід іще раз
поговорити з цим фанатиком, якось
йому...
— Докторе, не дуріть самого себе. Чим
можна наточити ножика?
— Не знаю. Бруском, каменем...
— Та що з вами, докторе?
Доктор раптом одірвався від стіни й
люто забігав по камері.
— Але ж це дико, безглуздо, неймовірно!
Руки без мозолів! Ха! А головне: так
неймовірно, неправдоподібно безглуздо!
Померти через якусь дурницю, через
дурну, маленьку помилку!
Панна Ольга з ножиком у руці стала
ходити по камері, низько схилившись і
чогось шукаючи. В одному кутку вона
підняла кілька черепків з червоної
мужицької миски й сховала собі в
кишеню. Під вікном знайшла шматочок
скла з шибки. Також поклала в кишеню.
А доктор усе бігав, віючи полами
двірницького пальта й бурмочачи.
Раптом панна Ольга швидко відступила з
кутка й з огидою, страхом скрикнула:
— Ох, що там?
Доктор зупинився, потім помалу,
обережно підійшов і нахилився. На
підлозі здовж стіни, зліпивши солому,
застигла довга, густа калюжа крови.
Коло неї лежав старий, подертий,
„пролетарський” кашкет, дуже подібний
до докторового. Кров почорніла,
скрутилася, засохла разом із соломою
великими бурими грудками. Кашкет
самотно сторожем лежав, нахнюпивши
старий верх до землі.
— Убили когось тут...
У руках і животі докторові стало якось
слабо й тоскно. Він став коло стіни й
сперся на неї плечима. В животі глухо
забурчало, — починалася надха.
Панна ж Ольга помалу й неначе зовсім
спокійно відійшла від калюжі крови й
стала біля вікна, спиною до кашкета.
Низьке віконце незатуленими
шматочками освітлювало їй руки, груди й
підборіддя. В руках був ножик і
шматочок червоної глиняної миски.
Тісно стиснувши уста, вона почала
сильно, вперто терти лезом ножика по
черепку. Хустку вона так поклала на
плечах і руках, щоб зразу ж, як треба
буде, сховати під неї руки. Все
проробляла з таким виглядом, наче їй не
раз уже доводилось гострити кишенькові
ножики в большевицьких страшних
камурах-грандотелях...
 
* * *
 
Умить надворі зачувся чудний крик:
тоненький, верескливий і рівночасно
виючий. За ним гомін і сміх багатьох
голосів.
Панна Ольга нахилилась до віконця й
крізь шматочок запорошеної шибки
подивилась надвір. Небо було темне, у
брудних, весняних хмарах. За віконцем
розлягалась царина. Густа, коротка,
гольчаста травичка соковите, молодо й
невинно зеленіла навіть крізь брудну
шибку. За цариною починався яр, а на
тому боці його кучерявими віниками
заткнулись у поле деревця.
Сміх і гомін чулись так само, а нікого
не видко було. Крик повторився, —
протяжний, нелюдський, тоненький,