На той бік - 3

роблять радощі життя
рельєфно-опуклими. А надто для тої
людини, в якої у грудях тьохкає
солодкий холодок, давній-давній,
несподівано відновлений, зворушливо
молодий, такий забутотаємний і такий
вічний, що з ним можна пролежати
тисячоліття у тьмі серед гуркоту всіх
руїн світу.
Десь там, за цими криками, виттям
собаки, за гупанням чобіт лежала та, яка
була джерелом цього холодка, таємна
переможниця всіх сліпих істот, зойків і
руїн, вічна переможниця всіх смертей,
що відвідують бідне людство, таке
жалюгідне у своїх борюканнях проти
законів великих чисел. Тисячі раз
будуть завалені, переруйновані всі
дворянські, пролетарські, буржуазні
зібрання, а Наяда вічно, незмінне,
непереможно, незруйновано пануватиме
над усіма руїнами перебудов. І це є
закон більший за всі закони смерти.
Вранці, тільки почало на світ
благословлятись, доктор Верходуб
ретельно поголився, прибрався в усе
чисте, — як смерть, так і кохання
люблять людину в усьому чистому, — й
зашив у кашкет рештку своїх грошей,
п’ять тисяч карбованців. Потім
попрощався з милою старенькою й, узявши
на руку тільки один плед, спокійно
пішов на ріг Казанської й Середньої
вулиць, де була призначена зустріч із
Наядою й Юдком. (Мила „конспіраторка”,
що хитро ходила по місті в буржуйському
капелюсі, ні за що не хотіла, щоб Юдко
заїхав за нею, бо Юдко знав би тоді, де
вона жила!).
Од п’ятої години ранку вона вже сиділа
з клуночком на лавочці біля чужих
воріт. Кохтину свою, спасибі їй! —
скинула, — занадто вже незграбна,
навіть образлива була та кохта на тілі
Наяди, занадто щиро кохтина приняла в
себе форми покоївки, чи кухарки. Тепер
на панні Ользі було чорне, довге пальто,
теж не дуже пишне, але, принаймні, було
видно, що під ним молоде, поставне тіло
з широкими, наядиними клубами. На
голові, замість рушника, синя, тепла,
велика хустина. Словом, не буржуйка, але
й не куховарка, а саме сільська,
інтелігентна собі пролетарка.
Юдко, розуміється, додержав стилю
всякого порядного візника: не виконав
ні одної з умов. Насамперед запізнився
на цілу годину; потім запріг не трійку,
як умовлялись, а тільки пару; нарешті,
виїхав не фургончиком, як обіцяв, а
„файтоном” таки. Але ж фурґончика він
ніяк не міг знайти, все місто оббігав.
Але що таке: як Бог дасть, так і в
файтоні большевики не зачеплять, а як
судилося, то й не то що в фурґончику, а
на тачці схоплять. А щодо трійки, так
просто ніяк не можна трійкою: овес
такий дорогий, що...
— О, знов овес! Я ж вам казала!
І сміх Наяди був такий самий тихий,
прозорий і молодий, як і ввесь ранок.
Юдко глянув на панну Ольгу, засвітився
зсередини й іззовні й також засміявся.
Е, що воно розуміє в хазяйських справах,
таке гарне, ніжне й привабливе. Хай собі
сміється з вівса, дай їй Боже отак гарно
все життя сміятись!
І Юдко прибрався в дорогу інакше:
плисове убрання та жовта сорочка
зосталися дома. Тепер на ньому було все
хазяйське, поважне: теплий, добрий
чекмен, на сидінні свита від дощу, шия
синім шарфом пов’язана. Тільки
пухнасте, руденьке волосся на лиці те
саме лишилось, але тут уже тільки Бог
міг змінити, а Юдкові не сила була.
Ну, клуночок панни Ольги примостили за
спиною, ноги їй закутали докторовим
пледом, — надворі все ж таки свіженько
було, — можна рушати.
Юдко врочисто взяв у руки віжки,
щільніше натовкмачив на голову
кашкета, вйокнув, зацмокав, і „файтон”
з брязкотом, дирчанням і клацанням
покотився по Казанській вулиці.
Проміння сонця, тихі, задумливі й
малинові, як уста Наяди, косо лягали на
сонні, порожні, стомлені від нічного
галасу тротуари, кладучи на них довгі
тіні від стовпчиків. Задумливо й
зворушливо похитувався чистий, строгий
профіль під великою синьою хусткою, і в
очах, замість учорашнього хворого,
металічного блиску, залягла
вмиротворена, поважна скупченість, у
якій було щось дитяче.
На кінці Казанської, нарешті, скінчився
той страшний брук, яким тільки пекло
могло бути вимощене для в’їзду
найбільших грішників, — колеса м’яко,
з полегшенням, од усеї душі зідхнувши,
заворкотіли по накоченій
весняно-вогкій дорозі. Брязкіт,
дирчання, кректіння старенького
організму „файтона” лишились позаду;
стало чути дружній бадьорий тупіт
ситеньких коненят.
От і поле, все пухнасте, зелене, мрійне,
широченне. Зразу ж свіжо обхопило духом
вітру, степу, молодої травки й весняної,
ще мокрої землі. Десь із неба, бозна
звідки, дрібно сипалися дзвіночки,
срібні, чисті, молоді, — степові
соловейки! Сонце тепло, жартівливо
цілувало ззаду в шию.
Конячки смачно, соковито вибивали
дружній такт; Юдко миролюбно поводив
над їхніми спинами батогомі і для
піддержання авторитету час од часу
добродушнострого пускав: „Но-о, ти!
Ворухайсь, ворухайсь!”
Невже була коли ніч із виттям собак,
гупанням чобіт, зойками, з руїнами, з
ненавистю, жахом, одчаєм, смертю?!
У малиново-синій далечині маячіли
давні могили. Зліва, з яру, з-над білих
хат кучерявим пір’ям розсипався
рожево-сивий дим. Там уже повставали,
там уже обідати варили. Колись доктор
Верходуб, будучи не доктором медицини,
не недогризком життя, не повітовим
„нашим епікурейцем”, а просто
маленьким, босоногим Михайликом,
оттакого ранку вже гнав у поле
довгошиїх, гойдливих, белькотливих
гусей і смачно вминав чудесний житній
хліб, посипаний камінцями соли, що
хрустіли під зубами. І ніяких
філософій, ніякого аристократизму
духу, ніяких перемог йому ні над собою,
ні над другими не треба було. Без
філософій, без боротьби, без перемог
скільки було великих радощів вічної
перемоги!
— Гарно, Ольго Іванівно! Чудесно, га?
Ольга Іванівна трудно повернула купу
хустки й показала обвіяне задумою,
вимите духом степу й ще чогось
тепло-ніжне лице. Сині очі теплилися
лагідно, ніжно, сумирно. Чи не крапнула
й у її панський келех маленька
простенька крапля степової мудрости?
— Божественно гарно! Чудесно тепер
босоніж по теплій стежці бігати! Е, ви,
мабуть, не знаєте, ви — панич. А я колись
отак удосвіта з хлопцями й дівчатами
вже череду пасла!!
— Ви?! Череду?!
— А що? Чого ви так дивуєтесь? Я —
селянка. Не похожа?
— Гм! Очевидно, Ольго Іванівно, ми з
вами так загубили образ Божий, що самі
себе не впізнаємо.
— Хіба ви теж з села?! Селянин, чи
поміщик?
— „Потомствений, почотний”, з діда
прадіда селянин!
Панна Ольга раптом визволила з-під
хустки руку й незручно, але
рвучко-весело простягла її докторові.
— Так здоровенькі ж були, земляче! Якої
губернії?
— Київської, Сквирського повіту,
деревні Осиковатої! А ви?
— Полтавської губернії,
Золотоноського повіту, села Криві
Гарбузи. У нас з давніх-давен родили все
чогось криві гарбузи. Та так нас і
прозвали Кривими Гарбузами.
А в руці доктора лежала така тонка,
ніжна, тепла рука, яка ніяким чином не
хотіла асоціюватися з Кривими
Гарбузами. І цей тикозний капелюх, і
англійський костюм, і ця королівська
постава, і ці очі — повні певности і
влади? Невже це з Кривих Гарбузів?! А
чому ж ні, зрештою? Чому Наяді не
перебратись у Кривих Гарбузах у
людський образ? Та й чи не частіше за
все вони перебираються по Кривих
Гарбузах, а не гнилих містах?
Рука тихо визволилась і сховалася знов
під хустку, під рідну, значить, близьку
їй хустку.
— Ну, це добре, що ви — земляк! Я дуже
рада. А я було думала... Ну, нічого. А що
може бути краще від степу, нашого степу?
Га? Ніхто не розуміє й не може нас
зрозуміти. Правда?
На доктора ще раз глянули дві
темносині, теплі, хвилююче-жіночі
квітки. Глянули якось по-іншому,
по-новому, по-близькому, лукавоніжному,
вдивляючись і перевіряючи. І в грудях
доктора від цього безвольно, солодко
занив холодок. Гойднулася бричка,
перехилила квітки разом з молодим,
гнучким тілом на доктора й одхилила.
Сині квітки накрились темними
шовковими щіточками вій і потупились. І
від того, що потупились, докторові
захотілося припасти до тих маленьких
черевичків, що виглядали з-під пледу, і
з побожною, жагучою вдячністю обтерти з
них порох устами.
— Вам не холодно в ноги, Ольго Іванівно?
— О, ні, мені дуже гарно!
— Но-о, ти, паршивка! Граєсся!
Дорога почала збігати згори. Внизу по
яру розкотились біленькі хатки, а на ту
гору поперед усіх вибігло троє млинів,
розставили крила й весело розмахували
ними, закликаючи хатки до себе. Запахло
солонкуватим димом, кізяком,
свіжо-спеченим житнім хлібом. Десь за
хатами дружно, гуртом гавкали собаки,
когось обпавши. Довгими ракетами
здіймались догори співи півнів і,
закруглившись на кінці, падали й
зникали. Залізними, іржавими голосами
мекекекали вівці. Божественно, іменно:
божественно гарно!
Юдко заткнув батіжок позад себе й
натягнув віжки.
— Тш! Тш-ш!
А Татарка, любуючись з чіткого стукоту
своїх копит, потрушувала гривою й
кусала подругу, прищуливши вуха. —
чого, мовляв, дурна, здержуєш, катай
згори на ввесь Дух.
Юдко озирнувся й хитнув жовтенькою
бурунькою на хати:
— Любомирка, по названію.
Любомирські дядьки стояли коло порогів
хатин і, приклавши дашком руки над
очима, дивилися на бричку. Деякі йшли
дорогою й уважно придивлялись до
переїжджих, але не вітались. Од тинів,
як з-під землі, вистрибували Сірки та
Рябки й з усіх сил гнались за
„файтоном”, одні зовсім мовчки,
запекло заціпивши зуби, з невблаганною
рішучістю, другі з незрозуміле лютим
гавкотом, аж захлинаючись.
Біля церкви, на якій розбризканим
малиново-червоним золотом горіла баня,
гомоніла невеличка купка людей. Власне,
не біля самої церкви, а коло будиночку,
що стояв поруч із оградою. Поміж ними
декілька постатів у салдатських
шинелях, з рушницями в руках. Трохи
осторонь тислася ще одна юрба,
мовчазна, непорушна й без салдатських
шинель.
Всі голови з пильною увагою були
повернені до даху будиночка. Там над
ґанком вовтузилося двоє людей, — один
молодий, у салдатській блюзі, другий —
чорно-бурий, у лахматій шапці. З ближчої
купки щось кричали їм, радили,
хвилювались, деякі навіть поривалися
лізти до них помагати.
Раптом Юдко чогось почав зупиняти
коней. Ага: до брички помалу, поважно
наближався салдат з рушницею,
повішеною на ремені через плече. Він
підняв руку й помахав нею, щоб стали.
Доктор намацав рукою в кишені пашпорти
й пропуск, — начальство йдуть, треба
приготуватись.
Коні неохоче стали. Юдко з турботою на
жовто-пухнястому личку швиденько
озирнувся на своїх пасажирів, моргнув
їм на салдата й зараз же одвернувся, —
його діло маленьке, його наняли, він
собі везе, а хто, що, як, він нічого того
не може знати.
— Та з того боку! З того боку! Підтягни,
Кіндрате! От-так. Тягни, тягни!
Салдат з рушницею зупинився й,
озирнувшись, зацікавлено став
дивитись, будучи певним, що подорожні
ждатимуть стільки, скільки начальству
потрібно.
Тепер було видно, що здіймали вивіску
над ґанком. Вона була пофарбована в дві
фарби: жовту й синю. Можна було навіть
прочитати на ній: „Любомирська
споживча товариська крамниця”.
Вона ні за що не хотіла злізати звідти,
ця жовно-синя вивіска. Міцно, цупко
вп’ялася чимось у ґанок, і хоч би тобі
що. Кіндрат і салдат тягли вгору, вниз,
підбивали чобітьми з усіх боків,
хилитали, погнули всю, а вона як жива
приросла там.
— Та сокирою по гаках! По гаках її!
— Еге, сокирою. Зубами не вгризеш її.
— Ек, подлая! Дай-ка брат, вінтовку сюда.
Погоді, Кондрат! Ми єйо січас. Только с
вінтовкой і можно с нєй справіться. Ми
єйо вінтовочкой подсадім!
— Хіба що гвинтовкою. Ану, которий там,
гвинтовку! З купки зараз же простяглось
угору декілька рушниць.
— На! Держи, товариш.
— Та з-під низу її, з-під низу
гвинтовкою! Штиком бісову душу!
Кіндрат у лахматій шапці перехилився
вниз і за багнет витяг до себе рушницю.
Підваживши нею під раму, салдат і
Кіндрат напнулись, крекнули, і вивіска,
не витримавши, з тріском підскочила.
Серед найближчої купки розкотився
задоволений гомін.
— Ага, штика не видержала? Так-о її! Ого!
Салдат з Кіндратом взяли вивіску за
обидва боки й підняли догори,
перевернувши лицем до землі, тримаючи,
як покійника над могилою. Салдат злегка
перехилився вниз.
— А нукась, посторонісь там! Україна
лєтіт! Ну, Кондрат, слушай команду:
рраз!... два! трри!!!
Гойднувши востаннє, вони з криком
шпурнули вивіску вниз у калюжу. Вона з
мокрим ляском упала в воду, і болото
бризнуло на всі боки. Найближчі дядьки
злякано відсахнулись убік і почали
рукавами витирати обличчя, а в юрбі,
весело сміючись, загомоніли.
Тільки друга купка стояла все так само
мовчки, непорушно, застигло.
Тоді солдат з Кіндратом помалу,
обережно й поштиво стягли з даху
наготовлену там другу вивіску і стали
приміщувати її на місці скиненої в
калюжу. На ній стояло: „Любомирская
общественно-потребительская лавка”.
Дядьки й салдати серйозно, з пошаною,
слідкували за цією роботою.
Начальство з рушницею на плечі
повернулось і знову рушило до брички.
Доктор витяг пашпорти і пропуск.
Начальство переглянуло їх,
убийче-помалу перегортаючи
зашкарублими пальцями тонкий папір
сторінок. Печатка на пропуску
розв’язала всі його сумніви.
— Можете їхати, — важно кивнув він
Юдкові й повернув документи докторові.
Юдко жвавенько витяг з-позад себе
батіжка, цмокнув, шарпнув віжками і
стьобнув по вогкуватих клубах Татарку.
Начальство, купки людей біля церкви,
нова вивіска зразу відсунулись убік і
лишились позаду. Від воріт моментально
вистрибнули собаки і з гавкотом,
хрипінням і люттю погнались за бричкою.
* * *
Доктор збоку подивився на Наяду. І аж
очам не повірив — що за дивна,
неприємна зміна: в лиці не було вже ні
ніжної, дитячої задуми, ні лукавої,
рідної ласкавости землячки; воно наче
вмент висохло, збіглось, загострилось;
синє, обрамлене темними віями око
колюче, скляним блиском устромилось
наперед і не відповідало на рух
доктора. І блиск цей був зовсім той
самий, що вчора, тільки сухий, гострий,
холодний.
— Вам не холодно, Ольго Іванівно?
— Ні.
І коротеньке слівце вистрибнуло з
неохоче розтулених уст колюче, холодне,
з тим самим сухим блиском, як шматочок
льоду.
Що сталось?! Невже перевірка пашпортів
так подіяла?!
От і Юдко стурбовано й непорозуміло
озирався на неї. Така собі гарна,
симпатична баришня, і раптом щось із
нею недобре вчинилося. Він навіть
питаюче поглядав на доктора, бідний,
дурний Юдко! Він собі своєю бурунькою
гадав, що доктор може лікувати всякі
несподівані й йому самому незрозумілі
речі.
І небо похмурнішало, і сонце
невдоволено наморщило сиві хмаряні
брови, і вітер тоненько заплакав десь у
колесах. Степові соловейки висіли на
незримих ниточках, із срібним
дзеленьчанням тріпотіли крильцями й,
одірвавшися, з одчаю й розпуки
затуливши лапками лице, падали на
землю. Од наморщених брів сонця по
степу попливли безшумні, суворі тіні.
Вітер, попавши в них, мерз, щулився й
заривався у гриву Татарці. А Татарка
сердито щулила вуха й кусала Гніду,
поважну, роботящу подругу.
— Ну, що ж ви, пане докторе, мовчите?
Говоріть щонебудь.
Доктор з полегшенням заворушився,
щільніше застебнув пальто, виняв
портсигар, закурив — слава Богу, голос
ще колючий, сухий, а все ж таки хоч голос
є. Сонце теж розправило брови й
добродушно, задоволене посміхнулось у
жовто-сиву бороду. Тіні нишком,
пригнувши голови, побігли за обрій.
Степ засміявся, вітер вистрибнув із
Татарчиної гриви й фамільярно мазнув
доктора хвостом по лиці.
Так, голос став ніби й м’якшим,
теплішим, але в очах усе ж таки не
зникав учорашній, сухий, чудний блиск.
Дзвеніла вгорі висока, прозора блакить
срібними дзвониками, дзвеніла соковита
зеленявість унизу; вітер, як улюблена
дитина, пустотливо, ніжно притулявся
щічкою до лиць; мрійно мерехтіли в
фіолетовій далині далекі, степові
могили, рівно обгладжені
всевигладжуючим часом. А око все
таксамо сухо, колюче, скупчено дивилось
у просторінь.
— А но-о, ти! Подшевелюйся!
Вже на круглих клубах Татарки темною
латкою виступив піт; уже сонце
підбилось на обід; уже заманячіли
попереду якісь млини. А Наяда все сухо
жмурила око й нічого не помічала.
— От уже Соснівка! — не обертаючись,
показав Юдко батогом уперед на млини.
Панна Ольга зідхнула й поправила
хустку, а доктор скосив на неї очі.
— Трошки стомились, Ольго Іванівно? Ну,
зараз спочинемо, пообідаємо. Ви ж, Юдку,
до Кучугурихи на заїзд. Є тут така
Кучугуриха, вдова. В неї дуже затишно й
чисто.
Наяда тільки прищурила око й нічого не
сказала.
На заїзді було порожньо, ні одного
переїжджого, — хто тепер може їздити?
Пусткою віяло від довгих, критих
соломою навісів із довжелезними
яслами. Корита біля криниці стояли
сухі, сумовиті; навіть калюжі
повисихали.
Дійсно, в Кучугурихи було затишно й
чисто, це й Наяда повинна була признати.
„Господська” кімната, біленька, чиста,
з сірими, наївними ряденцями на добре
вимазаній долівці, з рушниками на
іконах, з хитрими манюсінькими
віконечками, — була просто таки мила.
Такі самі, як на долівці, ряденця лежали
й на дерев’яних без спинок канапках.
Печі не було, а, замість неї, поважна, на
всю стіну груба з розмальованими
синькою візерунками. Фотографії в
рамках з жовтеньких черепашок. На
фотографіях салдати з такими
напружено-витягненими руками, грудьми
й обличчями, ніби їм там з-заду робили
якусь операцію. Надзвичайно мило!
Пахло засушеними квітками, віночками,
полотном і мазаною долівкою. Через одне
віконечко на лаву, на стіл і на долівку
падала жовта, гаряча смуга сонця.
Зовсім як колись-колись, у дитинстві, на
Великдень!
От і Кучугуриха прийшла. Величезна, як
груба, з широким, добрим і міцно
надійним лицем.
— Доброго здоров’я, тіточко. Приймайте
гостей. Мабуть, не часто тепер бувають у
вас?
Кучугуриха зідхнула. Ой, вона не могла
похвалитися добрими гостями. Такі часи
настали, що почали інші гості
наїжджати. Та не доведи Господи й
ворогові таких гостей приймати. Може,
господа чого-небудь з дороги закусити
хочуть? Молочко є, яєчка, чаю можна
наставити. А то, коли мужицького борщу
будуть їсти, то й борщику можна.
Панна Ольга вперше після Любомирки
всміхнулась.
— А борщ із сметаною? Наш, сільський?
— Аякже! Та конешно, що з сметанкою. Як
Бог велів. Як же ж можна!
— Ну, так давайте нам, тіточко, борщу з
сметанкою, молока, яєшню запряжте, чаю
наставте. Так, Ольго Іванівно?
— Мені аби борщ.
— Чудесно. Ну, а як у вас тут большевики?
Є?
Кучугуриха зідхнула, склала руки під
велетенськими, подібними до коминів,
грудьми й коротко хитнула головою.
— А де їх немає, прости Господи. Є.
— Ну, й що ж вони?
— Та що ж? Зібралась халамидня та й
робить, що хоче. Коні забрали, гроші
забрали, землю забрали. Могли б, то й
душу забрали б.
Панна Ольга раптом одвернулась до
вікна, нахилилась до нього й звідти
суворо, сухо, колюче кинула:
— Забрали й душу!
Кучугуриха згідливо захитала головою.
— Ой, забрали, бодай би їм дух забрало!
Забрали анциболоти.
— Ну, тіточко, давайте, давайте нам
їсти. Потомились ми.
Кучугуриха зняла руки з-під грудей, ще
раз зідхнула, хазяйським оком провела
по хатинці й помалу вийшла.
 
* * *
 
Не поміг і борщик зо сметанкою. Панна
Ольга задумливо, скупчено носила ложку
до рота й усе дивилась у свою
просторінь. Хто там був, що там було?
Доктор не смів навіть постукати в
зачинені сині, скляні двері, повернені
в далеку, чужу просторінь. Потім вона
накинула на круглі, такі хвилюючі,
жіночо-похилі плечі синю хустку й сіла
біля віконечка. Видно було задок брички
з прив’язаним іржавим відром,
фіолетову з жовтим клоччям на вухах
собаку й набурмосену, роздуту квочку з
виставленими з-під неї жовтими
дзюбиками й голівками.
Доктор мовчки курив, одмахуючи долонею
дим, коли він ішов на Наяду. Так, так, не
стало й того невеличкого контакту, що
так несміло, так павутинне
нав’язувався. Не стало запізненого,
весняного квіту восени. Що сталося там
у тій проклятій Любомирці? Згадала що?
Чи надумала?
Панна Ольга сіла лицем до столу,
сперлась на його ліктем і чудно, немов
би допитливо глянула на доктора. А в
очах, у синіх вікнах у темних рамцях усе
так само гостро і крижано переливався
блиск.
— Я мушу прохати в вас прощення, пане
докторе.
Пан доктор швиденько виняв цигарку з
уст і насторожено наготовився, — щось
непевне було в цьому тоні, в силуваній
посмішці, в задумливому водінні
пальцем по шорсткій скатертині.
— Я вас трошки обманула.
— А саме?
Доктор сам почув, як голос його став
маленький, ніяковий.
Панна Ольга мовчала й, потупивши очі,
водила пальцем по скатертині.
— Я не збиралась їхати на той бік. Мені
треба було тільки до цього села. Ми тут
мусимо попрощатися з вами.
У доктора важко, тоскно, як у яму, стало
обсуватися серце. Але, обсуваючись,
воно разом з тим і тьохнуло: значить,
того так змінилась, що вони мусіли
попрощатись?!
Доктор устав і мовчки кілька раз
пройшовся по хатинці, зачіпаючись
передками чобіт за ряденце й дбайливо
зараз же поправляючи його.
— Та-ак. Гм. Дійсно...
Він сів і вийняв нову цигарку. Кінець.
Облетів останній цвіт. Це вже навіки
останній. Упливає остання Наяда, перша
й остання.
І доктор Верходуб почув, що раптом світ
став маленьким, нудно-бруднопорожнім.
Куди тепер? На той бік? Чого? На цей бік?
По віщо?
Лягти б тепер отут, у цьому тихому
заїзді, затиснути очі й не рухатись до
повного переходу в той стан, який
зветься в людей небуттям.
І знову крапнула в келех доктора нова,
гірка крапля мудрости: ні, очевидно, не
життя саме про себе цінне. І забув
доктор, що все є неповторне, самоцінне,
єдине й благословенне, що живе.
— Так. Значить, ви лишаєтесь тут, у
Соснівці?
— Ні, їду далі.
Ага, вона їхала до коханого. Доктор же
відбув при ній службу доброї няні.
Тепер нянька непотрібна. Та й справді,
на яку більше ролю здатний він, старий
кендюх?
— От тільки, пане докторе, коли можна, я
б попрохала вас помогти мені знайти
коней тут у селі. Ще трошки нянька
потрібна.
— З великою охотою, Ольго Іванівно. Але
ви можете з Юдком їхати. А коли
дозволите, коли вам це не неприємно, то
я міг би довезти вас до того місця, куди
вам треба. Я не поспішаю на той бік. Я
можу почекати. Власне, мені все одно,
куди їхати.
Ольга Іванівна нудно, не то від знання
його відповіді, не то від суму
посміхнулась.
— Ви не поїдете туди, пане докторе, куди
мені треба.
— Чого так?!
Вона кругло підняла руки й зовсім як та,
перша Наяда, поправила волосся.
— Того, що... що це дуже для вас
небезпечно.
— А для вас є та небезпека?
— Більша, ніж для вас.
— І моя поміч могла б вам згодитись?
Знову чудний усміх перебіг по
малинових устах, трохи зблідлих,
пришерхлих.
— Дуже. Але я її не можу приняти від вас.
— Чому?
— З якої ж речі я буду наражати вас на
небезпеку життю вашому? Що я вам таке?
Випадкова знайома.
Доктор коротко кашлянув, — чи удає, чи
справді ще сумнівається в собі?
— Гм! Іноді ради випадкової знайомої
чоловік може наразити себе на більші
небезпеки, ніж ради найближчої.
— Так. Але тільки тоді, коли вона... Як ви
сказали вчора? Коли вона — Наяда?
І доктор, здригнувшись хвилюванням,
зустрів її пильні, допитливі, наядині
очі.
— Так, коли вона Наяда.
Панна Ольга потупилась і все ж таки
покрутила головою.
— Сумніваюсь. Навіть ради Наяди за
наших часів на небезпеку ніхто не піде.
— Хто знає, Ольго Іванівно!
Ольга Іванівна швидко змахнула на
доктора синіми квітками.
— Навіть, коли в тій небезпеці стоїть і
смерть? Доктор і цього питання не
боявся.
— Навіть і тоді. Я ж вам казав учора,
Ольго Іванівно: за одну можливість
приторкнутись до неї, за можливість
злитися з її таємною, чародійною,
незрозумілою нам простим смертним,
жіночістю, можна не тільки на смерть
піти, а на найлютіші муки.
Потемнілі, потеплілі, густосині очі
мовчки, неодривно, неодривніше, ніж
досі, одверто зупинилися в очах
доктора. І те, що вона мовчала, одверто
мовчала й тільки говорила очима,
хвилювало до бажання закричати
звірячим, хижим криком.
Панна Ольга, не маючи сил одірвати очі,
закрила їх рукою й одвернулась. І з-під
руки тихо, непорозуміло, ослаблено
сказала:
— Дуже дивно.
Доктор обережно взяв другу, покірну й
холоднувату руку, почуваючи від дотику
до неї таке давнє кричуще щастя, що сам
унутрішньо, як у сні, тьмяно й блаженно
здивувався.
— Що дивно, Ольго Іванівно?
Рука тихо визволилась і, визволяючись,
витягла за собою і кричуще щастя й
блаженне дивування.
— Нічого.
Вона зняла руку з очей і знову глянула
на доктора боязким, шукаючим і густим
поглядом. І важкуваті, ще більше
обважнілі, хижі, віддані, побожні очі
вхопили й обняли цей погляд дивною,
незрозумілою силою. А рука доктора сама
собою знову потяглась за її рукою.
Тоді панна Ольга підвелась і одійшла до
другого віконця. Юдко висипав із торби
недоїдений кіньми дорогоцінний овес.
Квочка смачно й поважно квокаючи
прямувала до ніг Юдка, біля яких падало
зерно.
А за нею дрібно, прожогом котились
жовті, пухнасті грудочки.
Ольга Іванівна вернулась до столу й
сіла на старе місце. І в очах уже не було
п’яної, густої синяви, тільки нижня,
повна губа ще пашіла гарячою
напухлістю.
— Так ви мені поможете знайти коней,
пане докторе?
Доктор сидів, сперши голову на обидві
руки. Для чого, для чого ж вона
лицемірила?! Для чого задавала це
питання, знаючи вже, що за один дотик до
її божественно-таємничого єства він
поповзе за нею на всі небезпеки й на всі
смерті.
— Ми поїдемо кіньми Юдка, Ольго
Іванівно, не треба шукати.
Панна Ольга подивилась на сховану в
руках голову доктора й помовчала.
Потім раптом підвелась і рішуче
покрутила головою.
— Ні! Все це абсурд. Це — божевілля. Ви
простіть мені за ці розмови, але я не
можу прийняти вашої... помочі. Це —
божевілля. З якої речі? Ні, ні, ні! Їдьте
собі, докторе, спасибі вам і часом
згадуйте... випадкову знайому. А мені
тільки поможіть найти коней.
Доктор підійшов до неї й злегка поклав
руку на плече їй, як то часто робив
пацієнткам, що вередували.
— Ольго Іванівно, ви самі розумієте, що
ми живемо в божевільний час. Одним
божевіллям більше, менше, це не має
ніякісінького значення для того
режисера, який ставить божевільну
п’єсу. Моє життя мені потрібне,
говорячи сучасною мовою,
остільки-оскільки. Маю ж я право
ставити його на карту в грі? А я хочу
поставити його на вашу гру. Так от,
кажіть мені тепер усе. Куди вам треба
їхати? Через що небезпека? Чим я можу
бути корисним?
Ольга Іванівна подивилася знову просто
в лице докторові, перевіряючи, чи його,
чи себе, й помалу відійшла до столу.
Дивлячись у віконце, вона якийсь час
помовчала, потім тихо, рівно, байдужим
голосом проговорила:
— Я їду в штаб південної червоної
армії, щоб убить командуючого цією
армією Машкова. Його штаб тут десь коло
Соснівки.
І після цього знову спокійно глянула на
доктора. Докторові кинувся в очі
знайомий, сухий, скляний блиск її очей.
Од слів же у грудях штовхнуло й
надушило їх, як мішком з піском.
Але коли він заговорив, голос його був
теж такий самий спокійний і рівний, як і
в неї.