На той бік - 4

— Можу я задати вам кілька питань?
— Будь ласка.
— Маєте ви якісь можливості доступити
до Машкова? Якісь зв’язки, одне слово,
якісь вироблені, підготовані способи
здійснення перших кроків?
Панна Ольга повільно покрутила
головою. Вона не мала ніяких ні
зв’язків, ні вироблених, підготованих
способів. Вона знає, що охорона в
Машкова велика, що доступ дуже трудний,
але... але вона покладається на те, що їй
удасться все ж таки пройти до нього.
— Яким способом?!
Панна Ольга зробила невиразний жест і
посміхнулась.
— Якимнебудь.
Доктор зрозумів: тим самим, яким вона
проходила всюди, куди їй треба було; тим
самим, від якого Юдко світився і
згоджувався зробити свою балабусте
вдовою, яким комісари давали незаконні
пропуски, яким він сам опинився в
Соснівці й готов був опинитись на тім
світі. І справді: чи не дужчий, не
дійсніший це спосіб, ніж усі пропуски,
мандати, зв’язки, організації?
— Гм! Ну, а як же ви гадаєте там? Наяда
знову невиразно повела головою,
плечима, бровами.
— Не знаю. Якнебудь. Ну, скажу, що маю
якісь дані про німецьку армію. Та це не
важливо!
Доктор згодився: розуміється, не
важливо. Важливо, щоб Машков побачив її,
подивився на неї, зустрівся з її
поглядом, щоб на нього випромінилась її
посмішка, щоб обвіяло його ритмом її
тіла. Тоді він усьому повірить, із усім
згодиться, на все заплющить очі. А хіба
вона не може сказати йому, що просто
захоплена ним, героєм, що прийшла з ним
творити народній суд? Хіба він не
повірить, коли це скаже вона?
Розуміється, в неї сила більша за всі
пропуски й цілі армії.
— Та-ак. Ну, а... Простіть, Ольго
Іванівно, що я втручаюсь. Я не знаю, які
мотиви штовхають вас на такий акт. Але
мені просто виникає питання: чи варто ж
віддавати ваше життя, вашу красу на
боротьбу з вітряками? Тим, що ви уб’єте
Машкова, ви не спините тої сірої маси
вітряків, що вимахує крилами, від того
не спиниться рух, що є наслідком цілої
історії. Ні Машков, ні Ленін не утворили
цього руху, вони — тільки перехресні
точки різних сил. Зникне Машков, чи
Ленін, нічого від того не зміниться, все
йтиме так, як мусить іти. Замість
Машкова чи Леніна, стане якась інша
особа в точці перехрещення сил, і буде
те саме. За віщо ж ви повинні в цій каші
загинути? Я не в своїх інтересах говорю,
Ольго Іванівно, ви ж розумієте. Мені
боляче за вас. Мені боляче, коли гине
велика сила, створена природою, не
вжита в тих цілях, на які вона
призначена. А мені здається, що ваше
призначення не в терористичних актах.
Ще раз кажу: своїм геройством ви не
спините цього хаосу, відбирання землі,
грошей, коней, стєнок. Не спините, Ольго
Іванівно! Так для чого ж давати своє
життя за те, чого напевне не досягнеш?
Панна Ольга слухала задумливо, хто його
зна, чи чуючи навіть. І коли вона помалу,
повільно, стала говорити, не дивлячись
на доктора, та сама задума облягала її
слова. Вона не збиралася припиняти
віднімання землі, грошей, коней. Вона
сама — селянка, дочка горівника-мужика,
і не їй боронити тих, хто віки тримав у
горі її батьків. Так їм і треба. Але є
інше.
Тут вона підвела голову і глянула на
доктора іншими, ніж досі бачив він у
неї, очима.
— Ви українець?
— Так, я — малорос, або, як модно тепер
говорити, українець.
Панна Ольга жорстко посміхнулась.
— Коли ви малорос, то не знаю, чи ви мене
зрозумієте. Ви бачили, як ті мерзотники
скидали українську вивіску в калюжу?
Ах, он воно в чому причина тієї зміни!
— Так отак Леніни й Машкови роблять з
усією Україною. Вони не винні?
Перехресні точки історичних і ще
якихсь там сил? Я — теж перехресна
точка! Грабіжник, якому хочеться жити з
чужого добра, перехресна точка?
Прекрасно! Але той, кого грабіжник
грабує, таксамо є точка перехрещення
сил самоохорони, і він нищить
грабіжника!
Вона встала й перейшлась по хаті не
своєю, не плавкою, не ритмічно-жіночою
ходою, а рвучкими, колючими, як блиск в
очах, кроками.
— „Сили”, „призначення”. Я не знаю,
про яке саме призначення ви думали. А я
вас спитаю: ви знаєте силу ненависти?
Жагучої, невсипущої, лютої до млости, до
сласности ненависти? Коли мрієш ночами
і млієш од щастя уяви здійснення?
Знаєте? Ні? А ви колинебудь думали, яке
чуття повинно бути в людини, яка все
життя пробула в ямі, яка чудом якимсь
найшла змогу вилізти з неї й була
скинена знову туди рукою, яка ніби має
визволяти? Ви розумієте, яка ненависть
повинна бути саме до Машкових і
Леніних, які свою підлу грабіжницьку,
кацапську точку перехрещення сил
виконують під прапором визволення? Ні?
Ви, малорос, про це не думали?
Вона люто посміхнулась, зробила два
кроки й знову повернулась.
— Вивіска? Та хіба вони тільки вивіски
скидають у калюжі? А хіба вони не
скидають, не зривають, не топчуть
ногами портретів Шевченка, портретів
замученого їхнім царем українського
революціонера, мужика, пролетаря? А
хіба ця кацапська брутальна гидь, цей
Машков, цей лютий україножер, цей
свідомий, умисний кацап-націоналіст,
хіба він не розстрілює
учителів-українців, селянських і
пролетарських дітей, тільки за те, що
вони українці? А хіба вона не палить, не
нищить, українських книг і хіба не
скида всю нашу душу знов у яму? Ні,
докторе? А хіба не глум, що ми з вами,
діти українського села, говоримо отут
мовою нашого вікового гнобителя й не
сміємо, не можемо говорити так, як ми
говорили, коли пасли свої череди? Ні,
пане докторе? Хіба не глум, що ви
малорос? Ну, скажіть самі! Ні?
Доктор нічого не говорив. Дійсно, сила
ненависти була в цієї жінки не
ненавистю одної людини. Іменно точка
перехрещення сил цілого народу, що
віками сидів у ямі. Сині очі Наяди
зникли. Це були дві темні, каламутні, з
тьмяним, моторошним блиском западини.
Малинові уста покрилися сірим попелом
і ввесь час дрібно дрижали, до того
виразно, що вона сама часом прикушувала
їх. Це й не Шарльотта Корде з Кривих
Гарбузів стояла тут серед маленької
кімнатки, вкритої наївними ряденцями, а
самі Криві Гарбузи, тисячі, сотні тисяч
Кривих Гарбузів вилізли з ями й
трусились од перелитої через вінця
віків ненависти. Дійсно, про які
логічні міркування можна було тут
говорити? Точки перехрещення не
міркують, просто зустрічаються й
нищать одна одну.
Яка ж яку знищить тут?
 
* * *
 
Отже знову вирішено так: Юдку тут, у
Соснівці, відпустити, а, замість нього,
найняти якогось місцевого дядька.
Пашпорти знищити, а пропуск на той бік
приховати разом із грішми. (І на віщо
тільки вона проробляла таку
хитро-мудро конспірацію з цим
дозволом?), їхати до першого
червоноармійського загону. Зараз же
заявити начальникові загону, що їм
конче треба до командуючого армією
товариша Машкова, — дуже важливі
відомості з того боку від товаришів.
Такі важливі, що тільки самому
товаришеві Машкову можна їх одкрити. Де
документи, мандати, рекомендації? Нема.
По дорозі напала на них банда,
ограбувала, забрала всі документи й
ледве вдалось їм утекти.
Ніякий комісар нічого не може
запідозріти: люди домагаються до
начальника. Вони не просяться
пропустити їх на той бік, вони не
тікають, вони не мають при собі ніякої
зброї, просто хочуть подати важливі
інформації. Чим ризикує товариш Машков,
чи хтобудь із них? Абсолютно нічим. Отже
ніяких підстав нема для того, щоб не
допустити людей, що самі для цього
їдуть у таку далеку й небезпечну
дорогу.
Гроші й пропуск, зашиті в кашкет, не
виймати й тримати на випадок потреби
при втіканні після „того”. Хто знає,
може ж, таки доведеться тікати, а не
щось інше. І дуже навіть можливо: уявити
собі, що Машков захоче вночі докладніше
поговорити з товаришкою, яка має дати
йому важливі інформації. Товаришка,
ясна річ, захоче, щоб ніхто більше не
був при цій інтимній і дуже важливій
розмові. Можливо, що вона захоче, щоб
навіть при дверях не стояв ніхто й не
підслухав. Товариш Машков, цілком
можливо, не зможе не згодитись на
бажання післанця від товаришів із того
боку. Для жвавости розмови може бути
трохи вина, а то й горілки. В товариша
Машкова може бути при собі револьвер,
кинджал, узагалі якась зброя (навіть
граната може бути, вони ж усі носять на
поясах гранати й цілі арсенали). Ніч.
Тиша. Варта куняє. В
головнокомандуючого важлива розмова з
таємною товаришкою. Раптом вистріл,
брязкіт розбитої шибки, крик, галас.
Хто, чого, куди? Товаришка в жаху
вибігає: хтось ізнадвору вистрілив у
товариша! Рятуйте! Хапайте! Лікаря! Вона
біжить по лікаря, вона вся кипить
страхом за життя товариша. І більше тої
товаришки ніхто вже не бачить.
Це ж дуже можлива комбінація. Можливо ж,
і зовсім без вистрілів і криків.
Товаришка просто вийде від товариша,
потупивши очі й засоромлено закрившись
хусткою від нескромних поглядів варти,
пройде до доктора, що чекатиме на неї з
кіньми та селянською одежею і...
Аби тільки товариш Машков зустрівся
очима з поглядом Наяди!
Та багато може бути різних комбінацій.
А головне: що буде після того, там, де
вони вже будуть зовсім-зовсім сховані
від усіх товаришів, де її очі
зустрінуться з його очима, де...
Ну, одне слово, справа явно божевільна.
Але що таке божевілля? І чим воно гірше
за тиху розсудливість? І що за мудрість
зробити небожевільну, розсудну,
нормальну справу? І чим вони ризикують?
Життям? А хіба Юдко не ризикує життям за
п’ятсот карбованців? А хіба мільйони
шинельних істот не ризикують ним за
мрію, яка їм самим невідома? Вся справа
в нагороді за ризик. Так хіба ж його,
докторова, нагорода менша за п’ятсот
карбованців?!
Отже, Юдкові виплачено його нещасні
п’ятсот карбованців, замість Юдка
найнято такого самого мрійника за
триста карбованців (дядька з
драбинчастим возиком, запряженим парою
фіолетових шкапенят). Наяду закутано у
плед, і гайда знову за — божевільною,
страшною, чудесною мрією.
За Соснівкою небо посіріло, вкрилося
дрібними, злими хмаринками, ставши
подібним до потовченого, замерзлого
моря. Тут жив, очевидно, вже другий
вітер. Той, пустотливий мазунчик,
лишився десь із Юдком позаду. Цей був
сірий, як небо, як червоноармійська
шинеля, похмурий, колючий, рвучкий.
Молоденькі сходи боязко підгинались
під його подувами і стиха шепотілись.
Конята дядькові сердито щулились і
струшували його з грив. А дядько
раз-у-раз натягав на буряково-червоні
вуха комір свитини й натовкмачував на
голову зеленого кашкета, в якого збоку
висолоплювалась брудна біла підшивка.
Доктор же ввесь час тільки те й робив,
що ставав навколішки в соломі й
закутував пледом ноги Наяди. (Спасибі
вітрові, спасибі злим хмаринам!). І
Наяда так мило, задумливо, по-дитячому
усміхалася з-під великої синьої хустки,
наче вони їхали не на божевільну мрію, а
на Великодні Свята додому в свої Криві
Гарбузи.
А потім доктор тихенько сидів, тихенько
мерз у свойому пальтечку й тихенько
внутрішньо посміхався незрозумілим
усміхом. Зірвалася фуґа, майнула
вихорами людських душ і кружляють,
гасають, несамовитяться бідні душі,
гадаючи рівночасно, що діють із своєї
волі.
Дядькові бурякові вуха заклопотано
повертались то туди, то сюди: немов би
ще вчора тут люди бачили большевицькі
війська. Та влови ти їх, — сьогодні тут,
завтра там. Хіба це тобі правильні
війська? Отак ганяють чортбатька-зна
чого людей. А німці женуть їх, як овець у
повітку.
Починався яр, — степовий, крутий,
суворий, із проритими водою
зморшками-рівчаками-проваллями. На тім
боці яру біліла купка хаток, а серед них
сірів самотній млин із непорушне
закостенілими крилами, — як піп серед
жінок у сірій рясі, з піднятими на
благословення руками в широких
рукавах.
Конята розійшлися дрібним, частим
бігом, завзято потрушуючи гривами і
прищуливши вуха.
— Тш, тш! А-но, тихше, куди женешся!
Яром, мабуть, колись річка протікала, бо
все дно заросло старими, мозолястими
вербами, що згори здавалися кущами.
Дорога викрутасами збігала вниз,
ховалася і знову вибігала на другім
боці покладеною навскоси через увесь
схил стьожкою небіленого сірого
полотна.
Вітер тут ще сердитіший став. Як
сільський Сірко, він забігав то з
одного боку, то з другого, хапав за
плечі, за хустку, за плед.
Дядько сильно напнув віжки й одкинувся
усім тілом назад. Конячки, прищуливши
вуха й настобурчивши гриви, підгинали
зади й усе закидали їх трохи набік.
Візок трусив немилосерно й хилитався
збоку набік, як човен на хвилях.
Доктор мусів обняти за стан панну
Ольгу, — так усе ж таки було для неї
безпечніше. Крізь пальто чулася гнучка,
тепла м’якість молодого тіла, — без
корсета була Наяда (розуміється, — як
же інакше може бути Наяда!). І те, що не
було корсета, що тіло часом налягало на
нього, що була немов покірність і
охочість у невільному наляганні,
хвилювала до солодкої, давно вже
незнаної туги. Покопирсана вибоями
дорога, рвучкий, колючий вітер,
трусіння візка, скажений біг конят
згори, все стало затишним, дорогим,
тужно-солодким.
От вони неслися назустріч стражданню,
небезпекам, смерті. Але це вже не
здавалося таким абсурдним, божевільним
підприємством. Ну, що ж, є сили, що
більші за життя; часом вони притихло
сидять у нас, і ми живемо „нормально”,
часом вони виступають із нашої
нормальности, заявляють свій владний
голос, і ми робимо „ненормальне”. От і
все. Чи згодився б колинебудь, у
„нормальний” час оцей дядько
ризикувати своїми конятами й навіть
життям? Та ні за які гроші! А тепер він
ризикує за триста карбованців. Чи
думала колинебудь панна Ольга, що вона
може їхати на смерть із своєї доброї
волі? Мабуть, ні. А тепер...
Конята вже розправили вуха і гривастим,
гнідим вихром гнали вниз, кидаючи
грудочками в лиця. Вітер дзижчав у
вухах рівно, з виттям і душив немов
напнутим простиралом на голову. Верби
швидко бігли назустріч, жовтозелені,
кучеряві, з дуплястими, калікуватими
стовбурами.
Дорога, вигинаючись поміж деревами,
забігала праворуч, на гору. Коні пішли
тихіше.
Панна Ольга злегка відвела докторову
руку зо свого стану й поправила хустку,
закривши нею ще щільніше все лице так,
що тільки око та кінчик носа було видно.
Доктор зідхнув, підгорнув їй пледа під
ноги й став закурювати, — вітер тут,
загаявшись у вербах, затих.
Але тільки наладився запалити сірника,
як дядько чогось затпрукав і почав
спиняти коней. Доктор швидко підвів
голову.
На дорозі стояло троє салдатів на
конях. Той, що на самому переді, — в
жовтому, короткому кожушку, у
військовому картузі, а двоє в шинелях і
сивих, салдатських шапках. У всіх за
спинами рушниці, на поясах шаблі й
револьвери. Вони стояли собі цілком
спокійно, покурюючи, — чого дурний
дядько так зашамотався?
Ž
x
¬
— Що таке? — здивовано спитала з хустки
панна Ольга.
Доктор неголосно, зовсім спокійно,
навіть байдуже кинув:
— Якісь салдати.
А сам тихенько потиснув рукою лікоть
панни Ольги. Цигарку ж і сірники поклав
у кишеню.
Панна Ольга трошки підвелась,
одгорнула хустку й подивилась уперед.
Салдати помалу, не хапаючись,
під’їжджали ближче. Передній у жовтому
кожушку, так почувалось, був
начальство. Немолодий, за тридцять,
напевне. Непривітна, жорстка постать.
Товсті, жовті, кругонавислі на уста
вуса. Лице в буйному ластовинні, тверде,
довге, з випнутими вилицями, поросле
рудявою стернею на щоках. Ніс качиний,
злий, червоний на кінці від вітру.
Неприємна постать!
Доктор ізнову потиснув руку панни
Ольги й буркнув:
— Я буду балакать.
Салдати наближались надзвичайно
помалу, неначе дражнячись із
нетерпіння доктора. Двоє в шинелях,
правда, були собі молоді, безвусі
парубчаки (шинелі без погонів, —
значить, „вони”!). Один чорнявий,
круглопикий, з круглими, веселими,
хлопчачими очима. Ніс також
кругленький і такий кирпатий, що дві
ніздрі, як два меншеньких ока, так і
дивилися з лиця на світ Божий.
Другий, також нічого собі, досить мирна
постать: білявий, засмалений, ніби
невмиваний, із сонними очима. Шинеля на
нього була завелика, і комір ліз аж на
голову. Ну, зовсім сільський парубчак,
яких тисячі бачив доктор Верходуб, —
абсолютно нічого не було в цих постатях
такого, від чого серце могло б швидко й
тоскно стискуватись.
Жовтовусий здмухнув недокурок із губ
на землю, невеличким рухом спинив коня
й рівним, трохи хрипким голосом сказав
до доктора:
— Хто такі? Куди їдете?
Еге, говорив чистою російською мовою, з
виразним московським акцентом. Доктор
почув, як панна Ольга рвучко сіла
рівніше.
Доктор коротенько прокашлявся й,
дивлячися просто в лице жовтовусому,
тихо, але з натиском проговорив:
— Ми їдемо в штаб армії, товаришу. І
дуже раді, що зустріли вас. Нам треба
яко-мога швидше. Проведіть нас, будь
ласка. Ви, сподіваюсь, червоноармійці?
І він, немов перевіряючи, обвів
поглядом парубчаків. Вони з цікавістю
подивлялися на закутану голову панни
Ольги.
Жовтовусий ані найменшим рухом не
виявив ні здивування, ні цікавости з
приводу того, що двоє якихсь „буржуїв”
на драбинчастому возику їхали у штаб
армії. Тільки гостро, колюче вткнув у
доктора пару металевосірих, запалих
очей.
— Документи маєте?
Доктор Верходуб знову сухо кашлянув і
твердо глянув у непривітне лице.
— Ні, не маємо ніяких. Нас ограбила по
дорозі банда. Все взяла. Мандати,
пропуски, пашпорти, гроші, речі. Ледве
вдалось утекти.
І знову жовтовусий ні трішки не
здивувався, що людей ограбувала банда,
й що вони без мандатів і документів
їхали у штаб армії.
— Хто ви такі?
— Ми, товаришу, з доручення товаришів
із того боку їдемо у штаб армії. Ми
мусимо негайно бачити товариша
Машкова, щоб передати йому дуже важливі
інформації. Я просив би вас, товаришу,
яко-мога швидше нас...
— Якої організації?
— Полтавської, товаришу. В нас
інформації про німецьку...
— Хто підписував мандат?
— Як хто? Розуміється, голова комітету,
секретар...
— Як звуть?
— Товариш Максим Зубатий і Хіжняков.
Вам, розуміється, відомі ці прізвища?
Жовтовусий, усе ж таки, не виявляючи на
свойому закостенілому обличчі ніякого
знаку задоволення чи незадоволення з
відповіді доктора, косо зиркнув на
закутану в хустку голову.
— Гроші є?
— Нема, товаришу. Нас же ограбили. От
тільки вдалося сховати шістсот
карбованців за підводу. Так я прошу вас,
товаришу, коли можна...
— Якої професії?
— Ми вчителі. Сільські вчителі. Це —
моя небога.
Але хоч би ж тобі якийнебудь вираз на
підлому лиці, — чи сумніву, чи
недовір’я, — рівне, холодне, байдуже,
як машкара!
— Покажіть руки.
Доктор здивовано, не розуміючи, підвів
брови: які руки, для чого?
— Руки показать, кажу! Ну!
Хто знає, — може, це такий умовний
партійний знак у них був. Доктор
нерішуче простягнув до нього обидві
руки. Зігнуті, смугляві, тонкі й пещені
пальці злегка потрусювались. На тонкій,
чистій шкірі випнулися синюваті жили.
Жовтовусий трошки нагнувся з сідла й
серйозно подивився на них. Кирпатий же
підвівся на стременах, увесь аж ліг на
шию свому буланому коникові й теж навів
на докторові руки своїх двоє ніздрів,
наче цілився, щоб вистрілити з них.
Навіть непорушна, як замертвіла, панна
Ольга злегка ворухнулась і скосила до
них очі.
— Гм! Розуміється. Тепер долонями
догори.
Бог його знає, що воно мало значити, але
немає ради, треба й долонями догори
показати.
Жовтовусий експерт простяг свою
велику, з чорними, зашкарублими
пальцями руку й злегка помняв ними
долоню докторові.
— Гм! Так. Тепер та хай покаже.
Доктор сховав свої руки й повернувся до
панни Ольги. Вона трохи відкотила з уст
хустину й повернулась до нахаби.
— Товаришу! Нам треба в штаб армії.
Просимо нас не затримувати!
Доктор усередині скривився: ах, для
чого такий різкий тон? З маленьким
начальством треба лагідніше. Від
якогонебудь унтера часом залежить
більше, ніж од генерала.
— Руки показать, кажу! Ну?
Панна Ольга ще більше відкотила хустку
і спробувала сісти рівніше. Але вся
солома з сидіння з’їхала наперед, і
хоч-не-хоч треба було сидіти,
згорбившись, з підібганими ногами. Та
ще ця велика, незграбна хустка на
голові! Але тон голосу став інший, —
спокійніший, розважніший, навіть трохи
такий, яким вона вміла причаровувати.
— Товаришу, ви, здається, не здаєте собі
справи, з ким ви говорите. Ми їдемо з
доручення полтавського...
— Так, так, чув. Руки показать!
— Товаришу, ви...
— Руки показать, кажу, зараз же!
З-під жовтих, округло-навислих вусів
виплигнула просто в лице Наяді гидка
лайка.
Панна Ольга рвучко витягла руки з-під
хустки й простягла їх до салдатів. Як
дві біленькі, ніжні, довгасті ласочки,
вони вистрибнули і, злегка похитуючись,
застигли перед очима нахаб. Точені
пальці з рожевими, блискучими нігтями
ніби аж просвічували.
Вперше на лиці жовтовусого мигнуло
щось подібне до посмішки. А кирпатий
виразно-задоволено вишкірив ряд
чистих, білих, квадратових зубів (краса,
очевидно, й цим зашкарублим істотам не
була байдужа!).
— Так. Годі. Можеш сховати свої руки.
Тепер виймайте всі свої гроші. Живо!
Жовтовусий одхилився і поклав руку на
револьвер. Кирпатий стягнув назад
буланого, що тягся мордою до
полудрабка, й теж узявся за револьвера.
Вони вже не посміхались, — очевидно,
дізналися про все, що їм треба було.
— Товаришу, ви здається, не вірите нам?
— Ні, вірю. Давайте живо гроші. Всі! Де
сховані? Швидше!
Панна Ольга знову спробувала сісти
рівніше, але тільки хитнулась убік і
йорзнула всім тілом на місці.
— Товаришу, я вам ще раз кажу... Ви не
маєте права так поводитися з нами! Ви
будете каятись. І потім, ви робите шкоду
всій нашій справі, затримуючи нас тут. Я
буду жалітись товаришеві Машкову. Ми
такі самі большевики і пролетарі, як і
ви!
Доктор знову про себе скривився: ах, не
так вона говорила з ними, не так!
Жовтовусий і кирпатий одночасно
засміялись. Кирпатий весело, голосно,
виставивши всі зуби під двома
дірочками задертого носа, а жовтовусий
тільки зморщивши очі й розсунувши на
обидва боки вуса, за якими дене-де
проглядали зуби.
— А як, стерви, всі ловко навчились
говорити в одне! — добродушно сказав
він до Кирпатого (і ця посмішка,
м’якість, добродушність зразу зробили
його простим, теплим, домашнім!).
— Е, маладці, знають практику!
Жовтовусий повернувся до доктора.
— Ну, панове „пролетарі”, швидше
виймайте гроші. І раджу вам не
примушувати нас обшукувати. Чуєте?
І добродушности вже не було в його
запалих, металічно-сірих оченятах.
— Такі пролетарські руки, як ваші,
награбастали не одну сотню тисяч.
Швидше кажу, нам нема часу патякати тут
з вами!
Ага, от що мав значити огляд рук! Це для
них і пашпорти, і мандати, і документи.
Ще, якщо й до чого, на цій підставі
можуть учинити бознащо. Виходив якийсь
абсурд, з яким, одначе, не було ніякого
способу боротьби.
Раптом панна Ольга знизала плечима.
— Товаришу, я вас запевняю, що ви
глибоко помиляєтесь! Чуєте? Ми — ваші
товариші. Ми — сільські вчителі, а не
буржуї. Ми їдемо...
Жовтовусий раптом круто повернувся до
панни Ольги.
— Якої семінарії?
Доктор почув, як тоскний холодок пробіг
по грудях: панна Ольга мовчала,
поширивши очі на салдата, неначе
спіймана на брехні маленька дівчинка.
— Полтавської семінарії! — раптом
голосно сказала вона, надумавши,
Жовтовусий знову посміхнувся (негарно,
моторошно посміхнувся!).
— Он-як?! У Полтаві вже вчительську
семінарію одкрили? Ну, годі
розбалакувать. Я вам покажу семінарію!
Звощику, рушай за нами. Товаришу
Карпенко, ставай по правий бік, а ти,
Степане, по лівий. І глядіть: як
зроблять якийсь рух, щось будуть
ховати, чи викидать, або довбатись у
кишенях, моментально кулю в лоб!
І, повернувши темно-гнідого, слухняного
коня, швидкою ступою поїхав уперед. А
Кирпатий Степан та засмалений Карпенко
зо своїми сонними очима й завеликою
шинелею стали по обидва боки воза.
Дядько, ні разу не озирнувшись, хапливо,
безладно зашарпав віжками й почав
стьобати конят.
Фе, як виходило безглуздо, дурнувато!
Забути про таку дурницю, не умовитись,
якої семінарії. Розуміється, це
дрібниця. Не може ж цей жовтовусий
салдатюга розстріляти їх за те, що
забула, якої семінарії. І руки теж.
Розуміється, це теж дрібниця, але... Та
нехай навіть і не робочі руки, так невже
ж у їхній партії всі з мозолястими
руками?!
Але тоскний холодок усе більше й більше
розходився докторові по всьому тілі й
страшенно хотілося закинути кашкета
туди в верби. Ще погубить проклятий
кашкет! Напевне вони зараз же від нього
почнуть шукати, бо салдати самі
раз-у-раз усе ховають у шапку.
Панна Ольга сиділа рівно, непорушно,
але, видно, не через те, що так наказав
жовтовусий. Доктор обережно просунув
свою руку під її лікоть і притиснув
його до себе. Хай вони почувають себе
ближче, тісніше одне до одного. Коли є в
ній тривога, то почує себе бадьоріше.
Панна Ольга злегка потисла ліктем його
руку, — зрозуміла, голубка!
Кирпатий Степан уважно подивився на
них.
— А то на віщо отам руками ворушитесь?
Не чули, що сказано?
— Чули, товаришу, Але ж ми нічого проти
того не робимо. Взяв небогу під руку, бо
холодно. Що ж тут такого?
— Сказано не ворушиться, ну, й нема
чого.
— А куди ви нас везете, товаришу?
— Куди привеземо, там і будете.
Він силкувався говорити, як жовтовусий,
цей кирпатий хлопчина: суворо, твердо,
невблаганно. Але говорив, бідолаха, як
усякий молоденький салдат, якому дано
наказ. „Сказано не ворушитись, ну, й
нема чого”.
— А вашого вищого начальника можна
буде побачити?
Кирпатий одповів не зразу, — з
арештованими взагалі „не
полагаеться” балакати. Але не витримав
і, ледве посміхнувшись, бовкнув:
— Уже бачили.
Ага, значить, жовтовусий таки, дійсно,
був начальник. Поганенько.
— Єрємєєв! — раптом зо стриманою
гордістю додав кирпатий.
Доктор не зрозумів.
— Хто Єрємєєв?
Степан хитнув головою вперед на
жовтовусого.
Ага! Ну, так що?
— Це сам Єрємєєв.
„Сам Єрємєєв!” Вже коли „сам”, то
справа стоїть іще гірше. Щось воно,
очевидно, знамените серед них.
— Вибачайте, товаришу. Ми — люди
сільські, всіх партійних товаришів
добре не знаємо. А хто такий Єрємєєв?
Кирпатий, здається, образився: не знати,
хто такий Єрємєєв!
— Той самий, що генерала Муракіна вбив!
Знаєте тепер?
Ні, доктор не знав усе ж таки ні
Муракіна, ні Єремеева. Але поштиво
поширив очі й серйозно здивувався:
— А-а, так це він самий?!
— Авже ж! Вісім літ простраждав чоловік
на каторжних роботах. На ногах отакі
шрами од кандалов!
І Степан показав три пальці, зложені в
дощечку.
— Сам бачив. Ну, за те ж він тепер вашому
братові, буржуям, і оддячує. Вчора
отаких, як ви, шестеро на звощиках на
тім самім місці спіймали й розстріляли.
Сто тридцять тисяч дєнєг знайшли при
їх. А вдєті були отак само, як ви, під
бідняків.
Він цілком спокійно, як своїм добрим
знайомим, розповідав це.
— Мабуть, вони без пропусків їхати?
— Не, зачим без пропусків? І пропуска
були, і печатка з комітету, усе, как
полагається. Ну тольки ж зразу видно, що
буржуї. А одна парочка ще й досі сидить,
уночі перехопили. Так цих прямо по
мордах знать, що польські ляхи. І на
руки дивиться не треба. А по документах
написано, що з наших. Обманюють,
сволочі, здорово.