На той бік - 1

Володимир Винниченко
На той бік
Повість
 
1924
Винниченко Володимир Кирилович
(1880-1951)
Колись-колись давно, місяців два-три
тому, доктор Верходуб обережно й
дбайливо ніс через життя келех своєї
мудрости, зібраної по краплі з гірких і
солодких квітів буття. Кожна людина,
перебувши час цвітіння, починає
збирати келех своєї мудрости. І що
буйніше, що болючіше, що радісніше було
цвітіння, то повнішим стає на старість
келех.
Келех доктора Верходуба був не то щоб
дуже повний, але й не порожній. І, може,
комусь не до пиття було б те течиво, що
назбирав доктор Верходуб, але йому воно
було необхідне.
Колись за давніх-давніх часів доктор
Верходуб уважався за
найінтеліґентнішого лікаря на ввесь
повіт, за „нашого філософа”, і за, хоч
приборканого віком, але ще досить
небезпечного спокусника повітових
красунь. Будучи філософом, він спокійно
ставився до боргів своїх партнерів у
картах, уважаючи, що всяка гра, — чи в
карти, чи в свій спокій, чи навіть у
життя, — сама в собі вже має виграш чи
програш, залежно від ступня вияву своєї
сили волі. Часом він із серйозним і
строгим виглядом любив цитувати
грецькою мовою улюбленого свого
філософа Епікура становому приставові,
який ні одної мови, крім
„матерщинної”, не знав як слід.
Вибачливо посміхаючись і трошки йдучи
на компроміс із своїм світоглядом, він
лікував гарненьких повітових дамочок
од усіх повітових хвороб теософічними
модерними сеансами, в яких
астрально-містичні дотики грали не
останню ролю. З усяким начальством, яке
перепиняло шлях його життя, він балакав
з такою певністю у гідність, розум і
величність влади, що начальство не
сміло ламати йому цієї віри й не
ставило ніяких перешкод на шляху його.
У багатих од розмови з доктором
Верходубом лишалось почування
ніяковости за своє багатство, а бідним
здавалось, що бідність хоч і хвороба,
але не така, що її треба соромитись, бо
заразити нею другого не можна.
Щоранку доктор Верходуб за тих давніх
часів накладав на припорошені срібною
сивиною, але ще бадьоро-чорні, вуса
навусника, з-під якого вони виходили
вигладженими, з шовковим блиском, що
приємно лоскотали жіночі шийки. Ніс
злегка-злегка припудрював. Не через те,
що на носі були якісь вади, о, ні, ніс був
гордістю доктора Верходуба: злегка
смуглявий, виточений з жовтої слонової
кістки, з бездоганно-заокругленими
ніздрями, він був би гордістю всякого
античного красуня. Так от, власне через
те, що він був гордістю, йому й була така
увага. А на самій горі носа, покриваючи
„непристойно-гарні”, як казали дами,
важкуваті, вибачливо-розумні очі (від
погляду яких у пацієнток з’являлась
непохитна віра в видужання), сиділо
пенсне. Пенсне було з золотим
ланцюжком, а ланцюжок ховався в
горішній кишені жилета. Жилет же самий
був раз-у-раз і незмінно одного й того
самого фасону, крою й кольору:
сталево-сірий з ніжними зеленими
точечками, високий аж до комірчика і з
чорною пасмужкою по краях. Це був
власний „верходубівський” стиль.
І коли хвиля збаламучених людських
келехів із фронтів линула на трон і
змила його; коли в очах усіх пацієнтів і
не-пацієнтів з’явився блиск святочної
гарячки; коли становий кудись ізник, а
на його місце став один із партнерів, що
був винен докторові порядну суму, що
раніше був просто адвокат такий-то, а
став тепер товариш-комісар; коли
гарненькі дамочки закинули хвилюючі
теософічні сеанси, а з тим же
хвилюванням і захватом їздили на
мітинги; коли сам доктор Верходуб,
почуваючи й себе трошки ненормальним,
ганяв по засіданнях різних комісій і
делегацій, — він і в такій ситуації не
забував накладати навусника,
припудрювати носа, одягати
сталево-сірого жилета з ніжними
зеленими точечками і прижмурювати свої
„непристойно-гарні” очі
вибачливо-мудрим усміхом.
Бо й у такій ситуації він міцно тримав
свого келеха, хоча й розхлюпував його
трохи.
Аж ось шугнула нова хвиля. Шугнула і
змила все: і партнера-комісара, і
комісії, і гарненьких дамочок, і
гарячковий блиск святковости. Більше
ще: змила навусник доктора Верходуба,
здула пудру з виточеного носа, розбила
пенсне з золотим тонесеньким ланцюжком
і далеко на дно валізки загнала жилета
з ніжно-зеленими точечками.
А ще більше: вибила з обережних,
любовних рук келех і викинула доктора
Верходуба, голого, обідраного,
потовченого, очманілого, на кін життя,
на якому відгравалась п’єса без
теософій і в якій йому доводилося грати
несподівану ролю „буржуяки” й
„паразита на народньому тілі”.
Головне ж — не стало келеха. Не стало,
власне, самого доктора Верходуба. Не
тим не стало, що вулицями маленького
повітового міста безпритульно блукав
індивід у задрипаному пальті й
пролетарському картузику з облупленим
козирком, а що на місці доктора
Верходуба жила тепер істота, яка
здригувалась од вибухів гармат і
тоскно хотіла сховати все тіло в
наперсток, закотитись під шафу й лежати
там довго й непорушне. Не тим, що
важкуваті, „непристойно-гарні” очі
без пенсне кліпали, як запорошені, а
тим, що забули, не вміли вже
посміхатись, вибачливо й
насмішкувато-мудро. Істота
здригувалась, щулилась, ховалась, жадно
і швидко їла в кутку, як пес украдену
кістку, нюхом розпізнавала під
пролетарськими пальтами приятеля чи
ворога і внутрішньо махала хвостом, чи
вишкіряла зуби. І ні разу вона не
пробувала цитувати Епікура ніякою
мовою. І Епікур із своєю атараксією, і
Шопенгауер із своєю нірваною, і Кант із
своїм імперативом, і всі оті мудрі,
величні, богоподібні, — якими вони
здавалися тепер малесенькими,
смішними, жалюгідними й
образливо-фальшивими отут серед
громового ригання гармат, змерзлого
цокотіння зубами кулеметів, серед гупу
чобіт, серед приставлених до грудей
забризканих кров’ю револьверів, серед
жахних очей, серед штукатурки, що
валиться тобі на голову з проваленої
стелі, серед штукатурки всього твого
розваленого життя, що валиться на твою
душу.
Не тільки Епікура не цитував доктор
Верходуб, він навіть Ескулапа не
згадував. Яка рація лікувати людям
шлунки, чи легені, коли завтра в них
будуть розтрощені черепи? Та ніхто й не
турбував доктора з такими дурницями. А
сам він, рятуючи свого черепа, і
помешкання своє, і прийомну, і всю
бібліотеку з Епікурами закинув,
оселившись у матері свого двірника.
Пригнувшись, зщулившись і здригуючись,
він перепускав через свою голову
страшну, велетенську хвилю.
 
* * *
 
І от так жив без келеха, без помешкання,
без навусника, без сіросталевого
жилета доктор Верходуб на краю міста в
халупчині з синіми віконничками й
мазаною призьбою.
А головне — без келеха.
Одначе — дивна річ! — і з чимось уже
новим, незрозумілим, явно-ненормальним,
але любим. П’яність якась?
Очайдушність засудженого на смерть?
Щось подібне бувало колись у дитинстві,
коли, вимокши ввесь під страшенною
зливою, ходиш собі потім із закладеними
в мокрі кишені руками й брьохаєш по
калюжах, нічого вже більше не боячись. І
легкість, і голість, і безпечність, і
незалежність. Незалежність од усього,
за що треба було колись боятись. Що може
злякати людину, яка завтра, сьогодні,
через годину, через хвилину може
загубити найцінніше, — життя?
І коли замовкала в докторі Верходубі
чужа, зщулена, наїжена істота, він
виходив із халупки з синіми
віконничками і йшов у місто, заклавши
руки в мокрі кишені, брьохаючи по всіх
калюжах і нічого більше не боячись. І
дивна легкість обгорталась солодким,
ніколи незнаним, прозорим, як осінні
соняшні вечори, сумом і жалем. Жалем до
всього „без різниці партій, клясів,
анексій і контрибуцій”, як давно-давно
колись мило і пресерйозно вигукувала
одна гарненька дамочка. І до гарненьких
милих дамочок, що тепер іноді
попадались на вулицях у кухарчиних
хустках і з висхлими від хронічного
жаху очима; і до „буржуяків” у
„пролетарських” кашкетиках; і до тої
сірої, гупаючої, бухкаючої гарматами
маси, що гасала по місті з таким
безпорадним виглядом перемоги, від
якого хотілось гірко посміхатись.
І тоді з-за спини жалю чулось таке
гаряче, рідне дихання чогось, що доктор
Верходуб зупинявся серед вулиці в
засмальцьованому пальті й без пенсне
дивився на небо, на ряботиння поцюканих
кулями стін, на вибиті шибки занадто
притихлих будиночків, на занадто
притихлих або занадто розперезаних
людей. І небо, і будиночки, і притихлі чи
розперезані люди, і голодні отетерілі
собаки, і черепки на тротуарах, — все
було миле, все надзвичайно потрібне,
єдине, неповторне. І до всього жадно,
зворушено і вдячно простягались руки
його чудної, гарячої любови.
І раз, коли отак доктор Верходуб пильно
й любовно слідкував, як вітер крутив
над базарним рундучком пір’їну, він
раптом почув у руках своїх вибитий
келех; порожній, потовчений,
покалічений, але келех! І почув, як з
ніжним, тужним дзвоном упала в його
якась нова краплина мудрости, якої ще
не було ні в Епікура, ні в Шопенгауера,
ні в усіх квітах його життя, солодких і
гірких.
„Живи не так, щоб досягти атараксії,
нірвани, царства небесного, чи земного.
Живи не так, щоб закон твого життя міг
бути законом для всіх. А так живи все
своє життя, наче ти через годину маєш
померти. Май на годину від себе смерть і
ти побачиш, як на цьому віддаленні
кожний мент життя стане тобі
самоцінним, неповторним, прекрасним.
Все любе, все благословенне, що живе,
навіть твої страждання, твій сором,
ганьба, поневіряння”.
І після цієї краплі на душі доктора
стало затишно, тепло й лукаво, як у
дитинстві, коли ввечері прибіжиш
знадвору, залізеш у темну кімнату й
сидиш там та дивишся звідти на всіх, і
почуваєш гарячу-гарячу любов до них, і
обнімаєш, милуєш їх звідти, а вони того
й не знають.
І того вечора ще з більшою
незалежністю, заклавши руки в мокрі
кишені, брьохав доктор Верходуб по
калюжах свого вихлюпнутого на вулицю
життя.
 
* * *
 
А надворі весна розприскалась
молодесенькими жовтявими листочками,
пухкими буруньками, голчастою
травичкою на понівечених бульварчиках.
Весні було байдуже, що кущі були
потоптані, поламані, — цвітіть,
розпускайтесь, зеленійте, які є. Сонце,
як з помпи, прискало проміннями на
винних і невинних, на буруньки, на
червоноармійців, на буржуїв, на цуценя
біля крамнички з закислими очима.
Ах, правда: буржуїв на вулицях зовсім не
було, все ходили „пролетарі” в
поганеньких пальтах, у кашкетиках, у
хустках, — ні одного ж тобі дамського
капелюха, ні одного чистенького
комірчика на все місто! Он ішов по тім
боці заводчик Бромберґ, мільйонер,
шикун, дві вілли в Фінляндії й Криму, —
та й той, бідолаха, спролетаризувався: в
покривлених черевиках, на голові
рябенький картузик, на плечах куций
піджачок. Не мільйонер, а вбогенький
собі єврейчик-крамар.
Але й Бромберґ, і цуценя з закислими
очима — одні на світі, неповторні,
цікаві, потрібні, необхідні, милі, — хай
живуть благословенні!
По бруку з гуркотом і залізним ляскотом
розхрьопаних бричок кудись гнали
червоноармійці. Вони не сиділи, а
лежали на сидіннях, поставивши одну
ногу на маленьку лавочку. Боже мій, вони
хотіли їхати так, як їм було зручніше!
Їздили ж отак офіцери колись, їздили ж
так усі, хто мав право і владу їздити
так? Усяка влада їздить, розлягшись і
поставивши ногу на сидіння. А вони хіба
не влада?
В руках у них були рушниці, на поясах
револьвери, бомби, гранати, а на колінах
часом дівчата в рожевих,
настовбурчених, як із картону, сукнях,
— одне слово, озброєні всім, що може
дати життя переможцеві. Візники у
плисових жупанцях-безрукавках, високо
піднявши лікті, вйокали, чмокали,
кричали на перехожих і з шиком
зупинялись перед крамничками. Бідні
крамнички, — більшість їх стояла з
повибиваними й позабиваними вікнами, з
простріленими, продірявленими стінами,
— з слідами погромів. Але вони
привітно-жалібно рипіли назустріч
гостям розхитаними дверима і впускали
їх до себе — чим багаті, тим і раді.
По тротуарах, під присканням весняного
сонця, що гріло всіх без різниці партій,
націй, анексій і контрибуцій, швендяла
„пролетарська” публіка, збиралась то
тут, то там у купки й діловито,
заклопотано розмовляла: чи будуть
уночі масові розстріли, чи поженуть
буржуїв рить окопи, чи далеко німці й
українці.
Але доктор Верходуб уже не питався себе
тепер: чого така жорстокість і лють у
цієї сірої маси і звідки вона? Невже
вона вся, як є, читала Маркса й,
експропріюючи експропріяторів, тільки
передавала куті меду? Тепер він знав, що
і жорстокість, і лють, і передавання
куті меду, все було необхідне, законне й
зрозуміле, як законне, необхідне й
зрозуміле оте цуценя з закислими очима
на сонечку. Сіра маса не читала Маркса й
не експропріювала експропріяторів.
Вона тільки здійсняла закон ворожости
чужого до чужого. Вона, ця маса, була тут
чужа; всі ці крамниці, будинки, всі
капелюхи, комірчики, книжки, роялі,
управи, контори, все, чим був повний
колись оцей клаптик земної планети,
було й є чуже цій сірій шинельній масі.
А коли вона колись стикалася з цим, то
мусіла зщулюватись, знижуватись,
проходити бочком, винувато, побожно, з
чеканням ляпаса. І що дивного, що тепер
є сласність власне в тому, щоб гепнути
чоботом у те, до чого підходив раніше з
побожним острахом? Ми ж раз-у-раз любимо
гепнути своїх повержених богів
чоботом. І що більша була побожність, що
недосяжнішими здавались усі
божественності, то дужча,
розперезаніша, лютіша мусить бути
сласність гупання чоботом.
Але і гупання, і сласність, і трощіння,
— все це ніколи більше не повториться,
все це летить у вічність, і все має
тужну солодкість минулого, і все є
життя.
Доктор Верходуб повільно підійшов до
ринку. Порожній, забутий, мовчазний
стояв малесенький ринок, на якому
колись було стільки запального ґвалту,
пристрастей, хитрощів, маленьких драм і
веселощів. Тепер рундучки стояли
замкнені, з голими, нудними стійками.
Поміж рундучками вільно, ніким не
гнані, але без ніякого задоволення
блукали голодні, зачучверені, з
випнутими ребрами собаки. І все ж таки:
скільки великого змісту може бути в
одній голодній, зачучвереній собаці
для того, хто пам’ятає, що через годину
може не стати ні цих собак, ні неба, ні
заповідів, ні ненависти, ні
майбутнього!
Стояли вряд візники. Вони возили владу
й тих, хто мав змогу їздити на візниках,
не боячись за це стати „достєнки”.
Попереду всіх стояв Юдко, неповторний,
єдиний на ввесь світ Юдко. Колись
доктор лікував його жінку, що
затруїлася була гнилою рибою. І Юдко
тепер так само сидячи на передку свого
„файтона”, приплющував очі, розводив
руками й щось гаряче доводив якійсь...
дамі (так, так, не „пролетарці” в
хустці, а дамі), що стояла біля брички.
Дивна, надзвичайна істота, прекрасний
привид з давноминулого, але, без
сумніву, психічно-хворенька бідна: вона
була в англійському капелюсі з чорним
пером, у чудесному, синьому костюмі, в
лякованих черевичках, — зовсім
архаїчна постать із давніх віків!
Обличчя її доктор не бачив, на жаль, —
стояла спиною. Але в усій поставній
постаті, у спині, в повороті голови, в
широких клубах, у пасемцях
шовково-пухнястого волосся на потилиці
було щось таке, від чого в доктора все
серце гойднулось угору, як на раптовому
ліфті. Невже Наяда?! Невже та, що
двадцять літ тому тримала в руках
ниточки його життя і, сміючись, шарпала
їх, примушуючи його виробляти всі
антраша, які виробляють картонні
кловни?! Абсурд, галюцинація, привид!
Але той самий нахил голови на правий
бік і, мабуть, лукавий, сміхотливий
погляд із-під брів. Навіть та сама
широкість у клубах, яка потім так
болюче й солодко раз-у-раз хвилювала
доктора, в якої б огидної жінки він її
не підмічав.
Доктор Верходуб, не пам’ятаючи вже, що
все є неповторне, почуваючи тільки
чудну ослабленість ніг, помалу став
підходити до Юдка, не зводячи очей з
чорного капелюха з поважним, гарним
пером. Щось, видно, не виходило в них.
Юдко, правда, масляно посміхався, але
крутив головою, безпомічно розводячи
руками: ну, видно, не може чоловік ніяк,
всією душею, бідолаха, радий би, та
несила його!
Дама весело-нетерпляче відмахнулась
рукою, кивнула капелюхом і підійшла до
другого візника, коливаючи спиною так
само, ну, точнісінько ж так само, як
Наяда!
Доктор Верходуб, почуваючи страх, що
вона зникне, не показавши йому обличчя,
трошки надав ходи.
— Доброго здоров’ячка, товаришу Юдку!
Юдчине лице, вкрите рудим,
кучерявеньким пухом, подібне до
жовтенької буруньки з дерева, привітно
посміхнулось.
— Драстуйте, гаспадін... чи той: товариш
доктор. Кудась поїдемо?
— Та, може, й поїдемо. А ви ж хіба не
їдете з тою дамою.
— З тою дамою?!
Юдко підвів догори праве плече,
приплющив праве око і зробив ґримасу
цілковитого непорозуміння.
— Ета дама сама не знає, чого вона хоче.
— Як саме?
Юдко глянув назад, на даму.
— Та так, вона хоче, щоб моя балабусте
завтра удова була. От чого вона хоче.
Как вам ето спонравиться?
— От-тако-о??
— А що ж би ви собі думали? Вона сібє
симпатічно улібається. Так я буду
здоровий з того? Ага, мерсі вам.
Юдко знову озирнувся на паню, глянув
навкруги й, перехилившись до доктора,
таємно, хрипло зашепотів:
— Щоб я її на той бік перевіз! Ну?! Ну,
так, розуміється, ненормальна.
— А хіба таки так дуже страшно на той
бік їхати?
Юдко високо підняв іржаві бровенята,
зібравши під кашкетиком чоло в
дрібнесенькі зморшки.
— Як то „хіба дуже страшно”?! А до
стенки нє, не страшно? А коні заберуть,
то нє, не дуже страшно?
— Ну, вже й до стєнки. Їдьте на Стару
Соснівку, то не буде ні стєнки, нічого.
Там ніякого фронту немає.
Але милий, єдиний на ввесь світ Юдко аж
руками одпихнувся.
— Та нехай мене Бог боронить! Как можна
без розрішення? Хай візьме собі
розрішення. Що такоє? Пойди до комісара,
скажи, що тібє мамаша больна, і вже. Так
она не хоче. Ш-ш, от вона знов іде!
Ні, це була не Наяда! Розуміється, не
Наяда. Треба, дійсно, бути божевільним,
щоб вигадати таке. Наяді тепер найменше
повинно б бути літ сорок п’ять. А це
зовсім молода дівчина.
Але щось Наядине все ж таки було! Нічого
схожого в лиці й якась страшенна
подібність. Посмішка? Та сама
владність, королівська певність себе,
повільність людини, яка знає, що все
зробиться по її волі?
І очі не Наядині, не сірі, а сині, теплі,
грайливі й явно-хворобливо-блискучі.
Одначе уста, — широкі, соковиті, — ті
самі, що в Наяди: верхня губка чітка,
хижа, а нижня соковита, сласна, земляна.
Ті самі!
— Ну, так як, звощику? Га? Не хочете? Що
тут стояла чужа людина, їй було байдуже,
наче вона наймала Юдка проїхатись до
театру.
Юдко на диво зробився весь теплим, ніби
йому засвітили всередині свічку, й він
засяяв, як ліхтар. Тепер він підвів уже
обидва плеча догори, розтопірчив, як
квочка крила, руки, схилив голову на
плече й розслаблено, безпорадно, мовчки
посміхався. Він абсолютно не міг
ставати до-стєнки й робити свою
балабусте вдовою.
— Ех, ви! Візник! І вам не соромно? Ану,
рішайтесь!
І голос грудний, глибокий,
тепло-жіночий, од якого серце
спускається на ліфті в солодку
глибочінь.
Юдко розтоплено, як масло на сонці,
блищав жовтенькими, гостренькими
зубами і... все ж таки не міг ставати до
стенки.
— Ну, так як? Га? Згода?
— Накажі мінє Бог, баришня, без
розрішення не можу. Возьміть, баришня,
розрішення, так я з вами хоч січас.
Скажіть мінє: „Юдку, мінє нада з тобой
ув Америку”, так я єду просто в Америку.
Только нада розрішення.
Хтось одурілий, божевільний раптом
усередині сильно штовхнув доктора. Він
коректно, як колись давно-давно умів це
робити, здійняв кашкетика перед Наядою
й після того повернув до Юдка поважне,
діловите лице:
— Ну, добре. А як розрішення буде,
напевне поїдете?
Дама трошки здивовано, але швидко,
уважно, обмотала поглядом обдрипану
постать доктора. Доктор,
підштовхуваний кимсь одурілим,
стримуючи хвилювання, ще раз здійняв до
неї картузика.
— Ми з Юдком старі знайомі, й він мені
сказав, у чому річ. Я також маю потребу
переїхати на той бік. І коли б ви
дозволили, ми могли б разом зробити цю...
не зовсім безпечну подорож...
— О, з великою приємністю! А ви маєте
можливість добути дозвіл?
Доктор зробив невиразний жест.
— Як вам сказати? Я маю велике бажання.
А велике бажання є три чверти
досягнення.
— Еге, я, може, маю ще дужче бажання, а
можливости ні одної чверти.
— Ну, как гаспадін... чи той, товариш
доктор тоже хочуть, так вони розрішення
достануть!
Доктор Верходуб посміхнувся. А все ж
таки спасибі Юдкові: чи вона відзначила
по мові, з ким говорить, чи ні, а тепер,
принаймні, знає, що не з добровільним
босяком має діло. І Наяда справді, немов
би з більшою увагою ще раз бігцем
озирнула його. А очі все ж таки
ненормальні! Хвилюючі до бажання сяяти,
як Юдко, а все ж таки ненормальні!
— Та я чи дістану, чи ні, ви, Юдку, кажіть
певно: поїдете, чи ні?
Юдко рішуче зідхнув.
— Ні для кого б не поїхав, накажі міне
Бог! А для вас і для баришні с
прекрасним удовольствієм. Аби тольки
розрішення.
— Ну, а що візьмете?
Тут Юдко зразу й по іншому став
серйозним і поважним: це вже мова не про
розрішення! Він підвів у жовтих віях
оченята догори й замислився. Дама
сміхотливими, блискучими, певними в
собі очима дивилась на нього. В синій
плисовій безрукавці, в жовтій сорочці,
маленький, кучерявенький, засипаний
ластовинням, в позі глибокого
міркування, — він викликав бажання
взяти його на руки й підкинути кільки
раз догори, як киценя.
Вмить личко стало врочистим і
повернулось до доктора.
— Так от: щоб для вас не обидно було,
так... п’ятсот рублів!
— А ви, Юдку, не сказились часом?
— Барин! Чи той... Ай, Боже мій, как
чесний челавек, я зароблю тут у городі
больше, как п’ятсот. Так ето ж нада два
дні. А тепер овес скільки стоїть? Ну?
Тут панна засміялася грудним, наядиним,
невимовно-жіночим сміхом.
— Я так і знала! Зараз же овес. Усі вони
зараз же овес!
— Ну, а как же баришня?! Коні ж тоже
хочуть кушать? Нє?
Доктор Верходуб поклав руку на сидіння
біля самого Юдка.
— Ну, добре. Це з розрішенням. А як без
розрішення, то скільки?
Юдко засоромивсь, як дівчина, якій
прилюдно роблять тайнобажану, але
сороміцьку й небезпечну пропозицію.
— Ай, барин, що ви говорите!
— Ну-ну, чого там! Скільки?
Юдко зітхнув і помалу покрутив головою,
немов прощаючись із неможливою мрією.
— Нє, барин, без розрішення ніяк не
можу! Але доктор, не чуючи, строго,
значно подививсь Юдкові в очі й тихо
буркнув:
— Тисячу візьмете?
Юдко скоса мовчки зиркнув на доктора,
на панну, потім озирнувся навкруги й
почав злазити з брички. Доктор швидко
перезирнувся з дамою. І за те, що вона
йому відповіла змовницьким поглядом,
що між ними простяглося щось тільки
їхнє, доктор готов був дати Юдкові всі
свої, сховані у бляшаній коробочці
п’ять тисяч та ще й благословити його.
Але раптом з-за рогу вулиці з грюкотом,
гуком, криком, дребежчанням вилетів
„файтон”, на якому сиділо двоє
червоноармійців з рушницями в руках.
Звичайні собі постаті, яких так багато
бачив Юдко, яких сам не раз возив.
Одначе, побачивши їх, він швиденько
виліз знову на бричку й затріпав на всі
боки голівкою, злякано, рішуче,
струшуючи з неї всяку спокусу.
— Нє, нє, нє! Я без розрішення не можу!
Ето нє! Вчора споймали одного звощика з
пасажирами і всіх розстріляли. А коні
забрали в красну армію. Нє, барин, ето
нє!
— Гм! Ну, добре. Розрішення буде.
 
* * *
 
Доктор Верходуб, ідучи, навіть не
дивувався з себе, а тільки десь там
усередині посміхався: коли збожеволіли
мільйони людей, чому б до них не
прилучитися ще одній? Та чим він,
зрештою, ризикував? Яка б несамовита
влада не була, не розстріляє ж вона за
те, що люди прохатимуть у неї дозволу
бути розстріляними трохи далі. А Наяда
ж (не хтонебудь, а Наяда!) не щодня
ходить по місті в капелюсі з пером. І
хто знає, що має значити ця зустріч, ця
неподібна подібність до тої, яка
наклала тавро на все життя в його душі?
За таких містично-фантастичних часів
хіба не може статися найнеможливішої
фантастики? А раптом життя, фатум, доля,
Бог, дає йому востаннє найкращий цвіт
життя, останній, осінній цвіт? Бо чого ж
так бездумно, так фатально, так
ослаблено солодко, йде він за цією
чудною жінкою і хвилюється так, як
бувало це тільки за першого цвітіння?
А чудна жінка йшла собі у свойому
суто-буржуйському капелюсі з
провокаційним пером, помахувала
торбинкою і спокійнісінько поглядала
навкруги, як на проході десь у
пристойно-буржуазному парку з
поліцаями, сторожами, з усім твердо
усталеним життям. На неї подивлялися з
непорозумінням, з острахом, з жалем, з
посмішками, а жінки... а жінки навіть у
такий час — із заздрістю. Жива жінка
заздрить навіть мертвій, аби гарній, і
готова помінятися з нею станом.
Наяда зупинилась перед аптекою.
От, чудесно, — їй треба дещо купити. —
Доктор почекає?
Вона спитала так, як питають прислугу
ввічливі пани, наказуючи ждати на себе.
І це було цілком нормально, бо інакше
хіба доктор пішов би брьохати по
божевільних калюжах за нормальною
жінкою?
В розбитому дзеркалі при дверях аптеки
на доктора Верходуба глянуло лице
апаша з точеним носом, гарними
важкуватими очима й зарослою, брудною
щетиною. Шкода, що не поголився, —
надмірна пролетаризація часом
невигідна. І шкода, що навусника
викинув, не вуса, а якесь рябе пір’я
стирчить. Тільки ніс молодчина,
спасибі, не піддається!
А Наяда все щось купувала. Аптекар, —
молоденький, прищуватий, з жовтим
їжачком над вузеньким чолом ляшок, — з
ніжністю загортав щось у папірець і
рівночасно світився ввесь, як Юдко. А
вона, з широкими клубами, з соковитою
малиновою нижньою губою й густо-синім
блиском очей, здавалось, от-от заграє
зайчиками по стінах, як од двох
дзеркальців.
— Ну, що, довгенько я була? Але ж у них
нема нічого. Все розгромлено. Ну, куди
тепер? Добувати дозвіл? Але ви серйозно
хочете зі мною їхати?
І це вона запитала так, як питає хазяїн
собаку, йдучи на полювання. Не розумом,
не свідомістю, а чимсь одвічним і
дужчим за розум і свідомість вона вже
знала, вже чула, вже розуміла, що він
піде за нею на всяке полювання, яке їй
захочеться.
Доктор мовчки взяв у неї з рук
пакуночок.
— Треба обміркувати справу. От якась
каварня. Зайдемо? На вулиці трохи
незручно.
Вогка, маленька каварня була майже
порожня, — хто тепер, крім зовсім
божевільних людей, схотів би за
посидіння в каварні стати до стєнки? В
куточку за залізними столиками
стиснено сиділо дві пари
червоноармійців з
картонно-настобурченими дамами. За
стійкою з застояним жахом в обличчях
чекали „баришні”.
В очах Наяди, тепер темних і глибоких од
одбитого від стіни сонця, зажовтіли
ніжні іскорки, а на носі лягла матова
золотиста смужка.
Вона поклала руки на столик,
сміхотливо-поважно прижмурила очі,
трошки схилила голову на плече й
наготовилась обмірковувати.
— Ну?
Доктор мовчки, не хапаючись, виняв
цигарку, закурив, покликав „баришню”,
замовив дві склянки кави, переставив до
себе з другого столу попільничку,
словом, — теж наготовився.
— От так. Мерсі, баришня... Ну, а тепер
можна й до справи приступити.
Насамперед дозвольте вам
представитись: доктор медицини Михайло
Петрович Верходуб. Зауважте: не просто