Latin

На той бік - 6

Total number of words is 4243
Total number of unique words is 1781
31.6 of words are in the 2000 most common words
43.8 of words are in the 5000 most common words
50.6 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
повний звірячого страху й одчаю.
Доктор теж підійшов до віконця й
нахилився до нього.
— Що там?
— Не знаю. Нічого не видно.
Доктор обережно вийняв із шибки віхоть
соломи. В руки зразу холодно війнуло
вітром. Темні хмари, зелена трава й
гомін стали виразніші.
Хтось твердо знайомим іржавим голосом
щось прокричав. Затихло. Потім знову
жалібно й болюче крикнуло, але зараз же
замовкло, як накрите чимось м’яким.
В цей же мент у віконці зліва
висунулась коняча голова, а на коні в
кожушку твердо збита постать Єремєєва.
Він напів повернувся в сідлі й уважно
дивися назад. Раптом щось сердито й
нетерпляче прокричав. У „камуру”
долетів тільки кінець лайки:... а-ать!
Нарешті, висунулась одна салдатська
постать, за нею якась темна маса,
закутана згори в щось сіре, потім
другий салдат, позаду третій,
четвертий. Вони всі йшли або задом або
боком і зо сміхом підпихали й волочили
по землі темну купу. У переднього
салдата з-за плеча виглядала невеличка,
жовта, скоцюрблена рука й кінчик
чорного рукава. Салдат обхопив цю руку
обома своїми руками, притулив до грудей
і так собі тяг.
За цією групою тяглася друга. Ці нікого
не волочили. Тільки двоє салдатів
підтримували під руки високого поляка.
Худі, довгі й до жалю тонесенькі ноги
його в коротеньких халявах чобіт чудно
хилитались у різні боки. Але він, видно,
силкувався сам іти. Без шапки, з лисим,
високим чолом, зо скудовченим
жовтосивим волоссям на висках, увесь як
пожований, з круглим отупілим жахом в
очах, він усе ж таки силкувався сам іти
й навіть ніби посміхався. Чи так
здавалося, чи то Гримаса жаху, чи,
справді, на старечих устах виступила,
як холодний піт, бліда, моторошна
посмішка?
Єрємєєв скомандував. Усі зупинилися.
Він од’їхав трохи набік і виняв з-за
пазухи цигарку. Тоді салдати поставили
на ноги темну масу. Це їм удалось не
зразу, бо вона вся опадала на землю або
раптом починала скажено пручатись, так
що ті, які держали її, зо сміхом і
криками аж точились на неї. Потім зняли
їй з голови шинелю. З’явилось кругле,
жовто-сіре, з великими, викоченими
очима лице графині. Ці очі ввесь час
чудно, безупинно вертілись, неначе
хтось усередині за держальце крутив їх.
А все лице було мертве й непорушне.
Салдати щось говорили графині,
поводячись із нею, як із глухою або з
малою дитиною: нахиляли близько до неї
лиця, показували мімікою, жестами. Вона
не розуміла. Що з нею робити?!
Єрємєєв щось сказав до салдатів. Вони
почали дивитись одне на одного, потім
усі стали показувати на високого,
білявого парубка. Він соромливо
посміхався, але виступив наперед і
підійшов до польки. Ага, це мабуть був
знавець польської мови. Так, так,
графиня немов уважніше стала слухати.
Він їй показував так само, як і
товариші, рукою до яру, схрещував руки
на грудях, — мовляв, роби що хочеш.
Вона почала вже розуміти! Вона не
вірила, ні, але вона вже розуміла.
Озирнулась до свого старого, швидко
запитала в білявого, розгублено,
неймовірно подивилась на салдатів, на
Єрємєєва, на рушниці. Салдати
заспокоююче хитали їй головами, а коли
вона відверталась од них, сміялись і
підштовхували один одного.
Старого підвели до графині й поставили
поруч. Один салдат навіть узяв їхні
руки і з’єднав, як маленьким дітям
мати, що виряджає на вулицю. Вони
слухняно, покірно робили все, що їм
казали. Вони вже стояли цілком твердо
на ногах, у їхніх руках з’явилось
навіть щось прудке, нетерпляче,
напружене. Адже їм дарували життя, їх
пускали, їм казали бігти туди до яру
якомога швидше. Ах, та вони рачки туди
поповзуть, вони зберуть рештку своїх
старих сил і бігтимуть доти, доки
остання крапля їх не висхне в їхніх
старечо-напружених жилах.
Єрємєєв, перехилившися з коня, пошепки
проказав щось до салдатів, що стояли з
рушницями побіля нього. Вони захитали
головами, посміхаючись. Тоді він
голосно дав команду. Ті, що стояли поруч
із поляками, щось сказали їм і злегка
штовхнули.
Вони вже ждали цієї команди й прожогом
кинулись уперед. Старий був без пальта,
(мабуть, була на ньому шуба, та її зразу
ж з нього зняли) і сам ввесь легший, він
трошки зігнувся і, смішно, по-старечому
підкидаючи ногами, випередив стару й
погнав уперед. Вона ж не могла так
швидко бігти, — на ній було довге
пальто, сама кругла, важка, обвисла,
вона котилася, хитаючись із боку на бік
і цупко тримаючись за старого. Це його
здержувало; він виривав свою руку,
кричав їй щось, але стара ні за що не
випускала його, плуталась у полах
пальта, спотикалась і з усіх сил
котилася далі.
Салдати зо сміхом почали кричати їм:
— Швидше, швидше!
— Не пускай його, не пускай!
— Та дай їй по пиці!
Поляки не зрозуміли криків і швидко,
злякано озирнулись обоє. Саме в цей
мент Єрємєєв дав наказ салдатам із
рушницями, й ті взяли на приціл. Старі
це помітили. Знову тоненько й дико
закричало від них, і графиня з
несподіваною для неї, надприродною
прудкістю стрибнула за старого,
ухопила обома руками його за боки й
сховалась йому за спину. Він люто,
несамовито виривався, жахно дивлячись
на наведені дула рушниць, тяг її вбік,
бив назад ногами. Але вона ввесь час
тоненько, виючи, кричала й захищалася
ним.
Серед червоноармійців стояв регіт і
крики. Це була смішна картина: двоє
старих, незграбних буржуяків
вовтузилось по полю, підставляючи одне
одного під кулі.
Раптом нерівне, з тріском вибухнули
вистріли. Старий чудно закрутив одною
рукою, немов йому в рукав попало щось
неприємне, зразу зігнув коліна й осів
набік.
Графиня через це всім тілом упала через
нього, але зараз же схопилась і побігла.
Вмить зупинилася, швидко, судорожно
підібрала в руки пальто, спідниці й
покотилася далі. Різко забіліла на
товстих ногах спідня білизна. З
зібраним на клубах пальтом, вона вся
тепер була подібна до чорної великої
капусти на двох білих качанчиках.
Деякі салдати аж падали від реготу, аж
хапали один одного за плечі. Інші
тюкали, свистіли, кричали. Але панні
Ользі було видно й таких, які стояли
зовсім тихо, без посмішок.
Знову один за одним розірвалися
вистріли. Полька, як зрізана косою,
впала головою вниз і моментально
закоченіла. Широкий чорний зад
випнувсь і непорушне застиг. З-під
нього біліла латка білизни. А позад неї
кроків за двадцять лежав старий граф у
своїх ботфортиках. Одна рука йому
кругле витяглась, неначе він увостаннє
обіймав і пригортав до своїх грудей
землю.
З гомоном і затихаючим сміхом салдати
стали зникати за вікном. Єрємєєв дав
якийсь наказ і поїхав просто в степ. За
ним підтюпцем рушило ще двоє верхівців,
яких раніше не видно було.
А трупи графів так і лишились лежати.
 
* * *
 
Після того доктор, м’яко й трудно
волочачи ноги, відійшов до стіни і,
тримаючись за неї рукою, зсунувся всім
тілом додолу, просто на чорну,
загиджену солому. Що тепер значив
якийсь бруд соломи? Цей бруд цілувати
можна було перед іншим, отим брудом.
А панна Ольга ще довго непорушне стояла
біля віконця, схилившись над ним,
неначе ждала, що закоченілі отот
заворушаться, — адже салдати навіть не
перевірили, чи мертві. Могли ж вони
прикинутись убитими? А потім тихенько
встати й поповзти далі, туди в яр,
заритись у якусь нору, яму й чекати. Ну,
не він, так вона ж могла це зробити. Адже
вона так страшенно, так жадно, за всяку
ціну хотіла жити. От вона зараз
заворушиться. Потім тихо підповзе до
старого, поцілує йому скоцюрблену руку
його і... Ні, вона не підповзе до старого.
Вона жадно, по-звірячому озирнеться,
поглядом не зупиниться на ньому і
швидше-швидше полізе в яр...
Але вони обоє непорушне лежали в тих
самих позах і так само страшно, гидко та
насмішкувато випинався широкий, чорний
зад із білою латкою внизу. Небо
потемніло, гидливо насупилось; травиця
зщулилась, погустішала; присмерки
навшпиньках підходили з яру й жалібним
серпанком, павутинням вечора
обсотували мертві постаті.
Панна Ольга відвернулась.
У камері було вже зовсім темно.
Ледве-ледве на землі під стіною
висовувалось зігнуте, темне тіло
доктора. Панна Ольга вийняла з кишені
ножик, черепок і стала поспішно
гострити.
Доктор стримав надху і глянув на Наяду.
Так, так, вона собі гострила, — вперто,
завзято, діловито. Навіть сісти не
хотіла, їй не було потреби сідати, її
тримала на ногах її молодість, її
ненависть, її любов, ах, багато такого
тримало її, чого не було вже в нього. І
через те він, як торба, напхана старим,
нікчемним дрантям, мусів лежати на
смердючій соломі. А вона завзято стояла
й гострила ножика, гострила свою
ненависть. Що їй смерть, життя? В неї так
багато його, того життя, що вона не
вірить у можливість його знищення. Вона
знає, що її можуть убити, але, щоб вона
стратила життя, як це може бути? Як це
може статись, коли така пекуча,
нестерпна ненависть до „проклятого
кацапа” горить у душі? Яка там може
бути смерть? От тільки гостріше треба
ножика нагострити й вирішити, куди
найкраще його всадити: в серце, чи в око.
У доктора не було в душі „кацапів”. І
не було чести, яку мали топтати
салдатські поцілунки. І не було в нього
ніяких товаришів на тім боці, які
воліють, щоб засадили ножика в око, аніж
підставили своє тіло під ганьбу та
сором од ворога.
Тим то мусів він, доктор, лежати на
підлозі, як оті, що перейшли лежати
туди, в поле. І він завтра туди перейде.
І завтра вже не буде на світі доктора
Верходуба. його завтра не буде на світі!
Зникне небо, земля, перестануть
існувати люди, дерева. Ні, завтра вранці
буде і небо, і земля, і оця солома, і
„камура”, і все буде собі плинути далі
в життя, а його, тільки його не буде.
Ні, це абсолютно неможливе й
недопустиме! Цього ніяк не може бути. Це
— страшно думати.
Доктор хапливо виняв цигарку й почав
закурювати.
Панна Ольга перестала терти й почала
пробувати вістря ножика об палець. Ні,
ще мало.
— Вони нам дадуть сюди яке світло? Вона
питала строго й незадоволено. Дійсно,
як у Ґранд-готелі.
Так, так, вони дадуть світла.
— Котра година, докторе?
Була всього п’ята година. До
дванадцятої лишалося ще сім. Сім годин
— це безліч часу. Кожну годину, хвилину
з них можна пити малесенькими
ковточками і тремтіти, що життя
відриває їх одну за одною.
В сінях гомоніли салдати. Вони грюкали
дверима, сміялись, матюкались, цокали
кухлем об діжку, п’ючи воду. Раз чогось
забігали, затупотіли, хтось крикнув
слово „гайдамаки”. Але затихли й знову
ходили туди й сюди, байдуже грюкаючи
дверима.
А могли ж, справді, набігти гайдамаки.
Тут, мабуть, бігла лінія фронту, де
вороги передовими загонами
доторкувались один до одного. Можливо,
що через дві-три версти був уже „той
бік”. І могли ж вони, ті любі гайдамаки,
несподівано налетіти на хутір? Недурно
ж ці о третій годині мали кудись
вирушати.
— А як розпороти живіт, то чоловік
неодмінно помре? Чи може ожити?
А ця своє! Вона, мабуть, і на гайдамаків
своїх була б лиха, коли б вони перебили
їй справу.
— Ви спите, докторе?
— Це залежить од удару, Ольго Іванівно,
— мляво й тихо промимрив доктор і
зовсім ліг на землю. З-під підлоги дуло
й потягало вогким холодом. Але зате
сморід не такою густою задушливою
течією проходив тут по легенях.
„Чер-чер-чер-чер!”.
Все гострила. Тепер уже й рук її не
видко було. Тільки в сірій тьмі ще
темною плямою видавалась її постать.
 
* * *
 
Довго так лежав доктор. Під грудьми
пекло, — надха, як у бурю грім,
раз-за-разом прокочувалась по животі, й
у роті ставало ущипливо-кисло.
А в душу теж, як у бурю хмари, без ладу,
без зв’язку, чорт їх знає, звідки
взявшись, сунули всякі забуті,
перегорілі, засмальцьовані життям
образи, події, думки. Вони теж, як надха,
пекли під грудьми.
Доктор крутився на соломі, клав голову
то на один лікоть, то на другий, зідхав
про себе.
В сінях спочатку дуже грюкали дверима,
потім потроху зовсім затихли, — мабуть,
вечеряли.
А та все стояла там десь у тьмі на
одному місці й черкала ножиком об
черепок. „Чер-чер-чер!” — потім
затихне, — чи спочиває, чи пробує лезо,
— далі знов, уперто, одноманітно,
суворо.
Раптом доктор підвівся й сів. З якої
речі він лежить тут у цьому багні, у
смердючій тьмі й чекає смерти від
якихось невідомих йому, чужих, байдужих
людей? За віщо?! Що він їм зробив? Що за
безглуздя?! Невідомо за що, без ніякої
вини його поставлять до стіни або
виведуть у поле, наведуть йому в лоба
рушниці з чорними, круглими дірочками
дул, якийсь чужий йому чоловік крикне
і...
Доктор почув, як раптом у роті йому
з’явився металічний смак, а на плечі
насіло щось важке, як дві кішки, й
почало боляче душити груди.
Тоскна туга занила по всім тілі, занила
з такою силою, що хотілося широко
роззявити рота, скривити все лице й
дико, тягуче завити.
Він знову ліг, просто лицем у мокру,
брудну солому й заціпенів. Звірячий,
бездумний, темний страх чадним димом
обкутав усю душу. Коліна дрібно, як од
холоду, трусились; металічний, чудний
смак дерев’янив язик; грудям важко
було дихати від незрозумілої ваги в
плечах.
Ах, Господи, що це з ним робилось?!
Ні, лежати ще тяжче було. Так тепер
лежать оті там за вікном. Так лежав,
мабуть, отой, що лишив по собі в тім
кутку тільки крови калюжу та кашкет.
Доктор сів. Хоч би вже перестала та
черкати там своїм ідіотським ножиком.
Які тут ножики тепер? І взагалі, з якої
речі вона його посилала на смерть? Яке
йому, докторові, діло до її кацапів,
українців, до панів, пролетарів? Навіщо
він ізв’язався з цією невідомою,
пришелепуватою, фанатичною дівчиною?
Вб’ють же через неї, неодмінно вб’ють!
Виведуть надвір, скажуть бігти, й... він
так само, як старий поляк, тільки
закрутить рукою й осяде ввесь.
Доктор почув, що його починає нудити.
Туга ревматичне, як нестерпно-болючий
зуб, боліла в душі.
Ах, та коли ж вона перестане вже
гострити того проклятого ножика? І нащо
він дав їй його? Вона ним тільки
погубить і його і себе.
— Ви ще не стомились, Ольго Іванівно?
— Трохи стомилась. Я сяду теж. Де ви? Я
думала, ви заснули, боялась вас
розбудити.
Сказилась вона, чи що: заснув! Наче він
лежав тут для того, щоб заснути,
спочити, а завтра їхати собі на той бік.
Дійсно, поїде, тільки на другий „той
бік”! А туди можна й, не спавши,
подорожувати.
— Та де ви, докторе? Обізвіться!
— Тут. Ідіть попід стіною.
Вона трохи не стукнулась об його. Тепла
рука її вхопила його за чоло, а коліно
уткнулося в плече, кругле, жіноче. Могла
б усе ж таки обережніше в темноті йти.
— Вибачте, я, здається, вас штовхнула?
— Нічого.
Вона сіла поруч і довго вовтузилася з
своїми ногами. Лікоть її неприємно
торкався руки доктора. Він злегка
відсунувся. Вмостившись, вона знов
узялася за ножик і черепок, чорт би їх
узяв!
— Хіба ще не гострий?
— Ні, на кінці майже зовсім тупий. А на
кінці саме й треба, щоб гострий був.
— А чи не втомите ви собі руку цим
гострінням?
— Ви гадаєте, що вона втомиться?
— Розуміється. Ви ж уже кілька годин
напружуєте її.
— Я вже два пальці порізала.
— Ну, от бачите.
Вона затихла, пововтузилась і сказала:
— А ну, попробуйте ви, чи гострий.
Обережно. Нате. Де ваша рука?
Доктор у темноті по її ліктю добрався
до руки й узяв ножика. Він був такий
самий тупий, як і раніш, тільки
подряпаний.
— Гострий?
— Цілком. Більш абсолютно не треба
гострити. Хай рука спочине. Нате,
сховайте.
Знову помацки зустрілись їхні руки, її
пальчики ніжно обняли його руку й
перебрались до ножика.
— Ну, значить, я дам спочити руці й піду.
— Куди? До Єремєєва?
— Розуміється.
Оце так. Значить, вона вже й до
дванадцятої не хотіла ждати! Вона
спочине й піде. І зараз же там зачується
крик, галас, вистріли; загрюкають двері,
затупотять ноги, ввірветься сюди сіра,
дика, люта юрба, накинеться на нього,
почне скажено гатити його чобітьми по
животі, по лиці, по очах, почне колоти
багнетами в горло, груди, в серце,
розтопче, розшматує, зробить з нього
криваву масу й викине в помийну яму. І
лишиться після нього отут тільки
велика калюжа крови та кашкет.
І це буде, буде неминуче, як тільки
трохи спочине ця напівбожевільна
дівчина зо своїм ножичком. Через
півгодини, через десять хвилин, хто її
знає, скільки вона вважає потрібним для
спочинку.
Але в ім’я ж чого він має разом із нею
так безглуздо погибати!? Хто вона йому?
Хто вона взагалі? Наяда? Що таке Наяда?
Що за стареча, дурна, проклята
сантиментальність? Як він, старий
йолоп, міг так безрозсудно, так
по-хлопчачому піти на таке божевілля,
на таку явно абсурдну, смішну, хвору,
чужу йому, смертельну справу?! Ради
поцілунку цієї дівчини? Та навіщо йому
поцілунки всіх Наяд у світі? Та він
готов за один поцілунок отого
кирпатого салдата віддати всі
поцілунки всіх красунь землі і неба,
будь вони тричі прокляті!
От вона ворушиться. Чи не збирається
вже йти? А, ні!! Це вже чорта з два! „Ви,
каже, тримайтеся собі, як хочете, а я
піду до нього”. Як хочете? Добре. От він
зараз встане, піде до Єремєєва і все
йому скаже по щирості: земський лікар,
пролетар, колись у тюрмі сидів, на
заслання трохи не попав. А хто вона, не
знає, та й не хоче знати, хай сама за
себе, як хоче, відповідає. Юдко
підтвердить усе. Вони всякої хвилини
можуть знайти Юдка. Він скаже, що вони
зустрілись і познайомились на вулиці,
біля його брички. І хай вони посадять
його окремо від цієї дівчини. Хай
закують його в кайдани, хай посадять у
льох, у помийну яму, але не вбивають. Хай
не вбивають, поки не перевірять, хто він
і що він. А хочуть, хай з собою візьмуть,
він буде лікувати їх, адже в них не так
багато лікарів. Нехай скутого тримають,
він їх так лікуватиме. Але за що ж його
вбивати?!
— Котра година, докторе?
Вона вже хотіла йти. Вже хотіла йти!
— Не знаю. В мене мало сірників. Я зараз
вийду й у сінях при світлі подивлюсь.
— Ви вийдете?! Куди?! Постривайте...
— Мені треба. Я щось нездорово себе
почуваю... Не можу ж я в хаті... Вони
повинні випустити...
І доктор хапливо став підводитись. Вона
ще могла вискочити поперед нього! Але
тоді вже ніякі признання не поможуть. О,
ні, ні, ні!
Доктор гарячкове схопився на ноги. І
зразу ж (дивно як!) кішки попустили
кігті на плечах; дихати стало легше; в
лице вдарило живим вогнем; все тіло
цупко, з жадним криком тяглося геть
звідси, з цієї темної ями, туди до
дверей, у сіни, до Єрємєєва. Він майже
побіг у тьмі до порога, на зірочку
світла у дверях, і застукав.
— Товаришу!... Товаришу!...
У сінях забурмотіло, потім підійшло до
дверей і шарпнуло їх. (Двері, здається,
не були навіть замкнені, бо не чути
було, щоб одмикало).
— Товаришу, будь ласка, мені треба на
двір, до вітру. Будь ласка, голубчику.
— Ну, теж вигадав! Можеш собі в камурі.
— Голубчику, дорогий! Ради Бога, не можу
я, дихати тут і так нема чим. На
хвилиночку!...
Трохи вже сонний вартовий сплюнув,
почухався, мовчки взяв із кута тут же
біля дверей, рушницю й бовкнув:
— Ну, марш! Та швидше мені!
Доктор вистрибнув у сіни. Вартовий
зачинив двері й пішов уперед. Ставши за
порогом, кроків за два від хати, він
сказав:
— Далі не йди. Можеш тут.
І сперся на рушницю, тримаючи обома
руками за багнет та стоячи так, щоб
видно було і двері камери й доктора.
Небо було хмарне, темне, важке; вечір
холодний, вогкий; вітер рвучкий,
принизуватий. Але все це було безмірно
гарне, таке чисте, живе, вічне, таке
чудове, якого ніколи доктор за все своє
життя не бачив. Зворушливо, любо
клацали коні під дашками; гавкали
собаки таким рідним, таким життєвим,
мирним гавкотом; з віконечок хати
падало на подвір’я лагідне, жовтеньке,
затишне-затишне світло, і видно було
крізь маленькі шибки шматочки дорогих,
любих, людських постатів. Все ж це було
життя, все жило, все було таке просте,
звичайне, вільне-вільне!
— Ну, швидше, швидше там! Уже, чи що?
— Уже, товаришу. Зараз. Зараз,
голубчику. А скажіть, будь ласка,
голубчику, чи можна зараз побачити
товариша Єрємєєва?
— А навіщо тобі товариш Єрємєєв?
— А мені дуже треба, голубчику. Дуже
треба. Я хочу йому в усьому признатися.
Я, товаришу, земський лікар. Розумієте,
голубчику? А назвав себе сільським
учителем. А я лікар. Ну, й хочу
товаришеві Єрємєєву сказати всю
правду, віддати гроші й усе таке. Будь
ласка, голубчику, докладіть товаришеві
Єрємєєву, що я хочу його зараз побачити.
Будь ласка, товаришу, зробіть таку
милость!
— Нема товариша Єрємєєва. Поїхав пости
перевірять.
Вартовий солодко позіхнув, одкинувши
голову назад. Потім підтяг до себе
рушницю й хитнув докторові головою на
сіни.
— Ну, заходь.
Докторові зразу ж важко ослабли ноги.
— Оце так!! А не знаєте, коли він приїде?
— На дванадцяту буде тут. Ну, швидше,
швидше!
— Може б, ви, голубчику, зараз же йому
сказали, як тільки він приїде? Га? Добре?
Скажете?
— Скажу-у...
Вартовий знову тягуче, зо стогоном
позіхнув, очевидно, нічого не чуючи й
страшенно хочучи спати.
Доктор сам одчинив двері камери. Світло
лямпочки, що висіла в кутку на цвяшку,
впало на брудну солому й ледве освітило
під стіною темну постать і бліде, гарне
лице з великими, надзвичайно
блискучими очима. Потім вартовий
зачинив двері, й доктор упірнув в густу,
задушливу темноту. Помацки, тримаючись
руками за стіни, він дійшов до свого
місця й безсило сів.
Панна Ольга заворушилась, почала
вовтузитися з хусткою, ввесь час
штовхаючи доктора ліктем у бік і не
помічаючи того.
— Ну, я йду, докторе! — несподівано й
якось дзвінко прозвучав у тьмі її
голос, і чути було, як вона почала
вставати на ноги.
Доктор поклав на витягнену по соломі
руку голову і мляво сказав у підлогу:
— Не спішіть: Єрємєєва нема.
— Як нема?! А де ж він?
— Пости поїхав перевіряти. Буде тільки
о дванадцятій. Так, як і казав.
Панна Ольга помалу зсунулась назад і
сіла знову.
— О, проклятий!! — раптом вибухло від
неї з таким одчаєм, що доктор навіть
здивувався: чого ж така розпука, прийде
ще, встигнеться ще божевілля з
ножичком.
— Котра ж тепер година? Ви подивились?
— Забув. Зараз.
Доктор узяв у руку годинника, потім
запалив сірника.
— Чверть на десяту.
— О, Господи!! Ще ж три години!
Так, вони мали ще три години життя. Для
неї це одчай, а для нього... Через три
години вони поїдуть на той бік. Тепер
уже й він напевне поїде з нею. Поїде.
Єремєев не повірить. Не повірить ні за
що. Уб’ють, отут, на цій соломі. Через
три години вб’ють.
В роті знову з’явився терпкий, гидкий
смак металю й ніби через це гнітюча,
задушлива, млісна туга навалилась на
плечі. Доктор ліг зовсім на землю й
мертво пустив обидві руки. Нехай ідуть
і вбивають, усе одно.
Панна Ольга теж лягла, знову штовхнувши
його в спину. Видно, незручно було, бо
підвелася, з чимось пововтузилась і
знову лягла, ще раз штовхнувши в ногу. І
зараз же збоку десь почувся її тихий
голос:
— Тут страшенно з-під підлоги дме.
Ну, й нехай собі дме. Хіба їй не все одно:
чи дме, чи гріє, зручно, чи незручно.
Лежала б тихо, коли лягла, та не
штовхала б чоловіка ногами.
А він же міг би завтра жити. І завтра,
позавтра, і ще довго-довго! Ах, тільки б
жити, тільки б не мати цього жахливого
чаду, цієї страшної, тоскної, млісної,
мертвячої туги. Все, що хоч: цілувати їм
руки, ноги, ввесь вік лежати отут на цій
соломі, не бачити світу, — тільки не
помирати!
Доктор припав головою до соломи й
затрусив нею. Все в ньому з жахливою
огидою, зо звірячим, лютим, виючим
протестом одсахувалось, одтріпувалось
од смерти. Ні за що! Ні за що! Хай топчуть
ногами, хай глузують, хай беруть у нього
честь, сором, усе, хай тільки не
відбирають можливости почувати це їхнє
топтання, глузування, плювання, сором,
ганьбу, біль, муки. Ах, що там біль, муки,
сором, честь, ганьба! Це ж — мізерні,
мінливі, скороминущі частинки одного
великого, вічно-єдиного й напрочуд
гарного, що є на світі: життя. Нема життя
й нема нічого: ні чести, ні сорому, ні
чеснот, ні злочинств, ні радощів, ні
болів, ні цієї милої, дорогої,
найлюбішої, смердючої, загидженої
соломи, нічого!
А ця не розуміла того. От вона лежала
собі й уперто гострила свою ненависть.
Вона розкладала вогонь жертівника, на
який покладе й його, доктора, в ім’я
своєї ненависти й чести. А спробуй
сказати їй, що вона в ім’я вищої чести,
в імя врятування життя другої людини,
повинна піти й оддати свою честь, — що
вона на те відповість?
О, ні, цього їй і натяком не можна
казати. Бо вона догадається, спалахне,
стрепенеться й тоді вже ні за що не
допустить, щоб піти до Єрємєєва. Вона
вистрибне наперед і знищить усяку
можливість урятування. Так нехай же
краще стрибає потім. Нехай боронить
свою честь, а він боронитиме свою.
Єрємєєв мусить повірити, проклятий!
Коли ж на те вже піде, то доктор зможе
дати йому найвірніший доказ своєї
щирости. О, він нічого не скаже йому про
її наміри, — він не знає, хто вона, що
вона, він тільки знає, що в неї в кишені
є ножик і більше нічого. Поганенький
собі ножичок, старий, тупий, але хто
його зна, що в одчаю може навіть од
ножичка статися.
А вона все ще не могла примоститися:
совалась по соломі, крутилася з боку на
бік, здається, сідала, потім знову
лягала.
— Ви не спите, докторе?
Дійсно, ця дівчина мала його за якесь
нечутливе опудало.
— Ні. А що?
— Я так. Вам не холодно?
— Ні.
— Тут страшенно дме. І, здається, миші
бігають. Так, так, у ґрандотелі на тім
боці, може, трошки тепліше й не бігають
миші, але це є ґрандотель інший.
— Що ви мовчите, докторе?
— Що ж я маю говорити?
Вона знову сіла й довго вовтузилась у
темноті, закутуючись, чи вмощуючись.
Іноді щось шепотіла про себе, —
очевидно, прокляття кацапові.
У сінях же було вже зовсім тихо, —
полягали спати. За віконцем невгамовно
гасав вітер і тоскно шелестів соломою в
розбитих шибках. Часом чиїсь важкі
повільні кроки чулись за стіною, — то
ходив вартовий попід вікном камери.
Справді, бігали миші, дрібно-дрібно
шелестячи соломою. З-під низу тягло
вогким холодом.
Доктор скрутився бубликом і щільніше
закутав ноги. Надха стала менша. Коти на
плечах знову попустили кігті. Так, так,
він не віддасть свого життя за примхи
якоїсь дівчини. Не віддасть! Це тільки в
мелодрамах на сцені таке дурне
геройство ефектне, а тут, у цій конурі, в
цьому жаху — тільки смішне.
— Вибачте, докторе. Мені дуже холодно. Я
не знаю, що таке. Дозволите мені лягти
ближче до вас?
— О, прошу.
Вона пересунулась до нього, ввесь час
обмацуючи руками його ноги, спину,
плечі. Доктор по цих руках почував, як
вона вся трусилася, дрібно-дрібно,
зовсім так, як трусило його. Коли б не
знати, яка вона, то можна було б
подумати, що й на неї діяла майбутня
подорож „на той бік”.
— Лягайте спиною до стіни, так тепліше
буде... — порадив він.
— Добре. Спасибі. Я не знаю просто, що
таке зо мною...
І голос був змерзлий, дреньчав од
холоду.
— А, може б, ви згодились, докторе...
Вибачте, будь ласка, що я вас увесь час
турбую...
— Прошу, прошу. Що таке?
— Може б, ми так зробили: я простелю
своє пальто, щоб не дуло з-під низу, а
вкриємось вашим пальтом. Може, так буде
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - На той бік - 7
  • Parts
  • На той бік - 1
    Total number of words is 4038
    Total number of unique words is 1954
    25.9 of words are in the 2000 most common words
    36.4 of words are in the 5000 most common words
    41.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • На той бік - 2
    Total number of words is 4033
    Total number of unique words is 1809
    30.0 of words are in the 2000 most common words
    41.5 of words are in the 5000 most common words
    47.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • На той бік - 3
    Total number of words is 3994
    Total number of unique words is 2036
    25.8 of words are in the 2000 most common words
    35.1 of words are in the 5000 most common words
    41.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • На той бік - 4
    Total number of words is 4005
    Total number of unique words is 1884
    29.7 of words are in the 2000 most common words
    39.5 of words are in the 5000 most common words
    45.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • На той бік - 5
    Total number of words is 3999
    Total number of unique words is 1849
    28.5 of words are in the 2000 most common words
    40.1 of words are in the 5000 most common words
    45.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • На той бік - 6
    Total number of words is 4243
    Total number of unique words is 1781
    31.6 of words are in the 2000 most common words
    43.8 of words are in the 5000 most common words
    50.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • На той бік - 7
    Total number of words is 4070
    Total number of unique words is 1729
    29.7 of words are in the 2000 most common words
    41.7 of words are in the 5000 most common words
    49.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • На той бік - 8
    Total number of words is 339
    Total number of unique words is 218
    44.3 of words are in the 2000 most common words
    52.9 of words are in the 5000 most common words
    57.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.