На той бік - 7

тепліше... Коли вам це, розуміється...
— Прошу, прошу. Дуже добре. Зараз.
Властиво, в цьому нічого доброго не
було, бо одним пальтом обом укритися
неможливо, — значить, докторові
доводилось мерзнути. Ну, нехай.
Натикаючись у тьмі одне на одного,
плутаючись у її пальті, яке ніяк не
можна було розстелити як-слід, нарешті
сяк-так примостилися. Доктор скинув
своє пальто, а вона склала свою хустку,
як подушку, й поклала на край
розстеленого пальта. Потім вони лягли,
укрившись докторовим пальтом, — вона
лицем до стіни, а він лицем до її спини.
Вона вся дрібно трусилась, коцюрбила
ноги, щільно тулилась до доктора всім
тілом і насувала на себе майже все
пальто. Але, насуваючи, все питала:
— Я не забрала всього пальта? Вам не
холодно?
Докторові дуло в спину, в ноги й у плечі.
Він увесь час мусів вишукувати кінчики
пальта й підгортати їх під себе.
Це все не було зручно, його руки
мимоволі торкались її тіла без корсета,
і те, що без корсета, особливо було
неприємне. Та ще від шиї тепло, густо
пахло молодим, жіночим тілом, і
пухнясте волосся ввесь час лоскотало
то ніс, то око. Круглі, тугі клуби все
тісніше тулились до його зігнутих ніг,
вона, могла б, уся влізти в нього.
Але потроху перестала труситись.
Через годину-півтори має приїхати
Єрємєєв. Це буде зразу чути. Тоді доктор
устане і знову попроситься вийти. І хай
буде, як буде. І буде жити земля, вітер,
люди; не буде душити плечі; не буде
тоскно, страшно вити щось темне й дике в
душі...
 
* * *
 
Але вона все не могла заспокоїтись і
тихо лежати. То зідхала й починала
зненацька знову труситись; то якось уся
занадто непорушне мертво затихала; то
вмить, неначе риба, скидалась усім
тілом, неспокійно тягла на себе пальто,
насувалась на доктора, совала ногами.
І раптом стала гарячкове щось шукати на
собі, ввесь час штовхаючи доктора
ліктями у груди. Потім стала мацати
руками побіля себе, розкриваючи й себе
й доктора. В усьому тілі її почувався
страшенний неспокій. Ага, мабуть,
загубила свій дурний ножик.
— Що там таке. Ольго Іванівно?
— Нічого! Вибачте.
— Може, ножик загубили?
— Ні. Ах, Господи!... Ради Бога, докторе,
голубчику, запаліть сірника. Простіть,
будь ласка...
Вона вже скинула з себе пальто, стала на
коліна й шарила руками скрізь, навіть
попід доктором.
Сірничків лишалось дуже мало, але що
робити, — доктор засвітив одного: що ж
воно там таке в неї?
Панна Ольга швидко стала крутити
головою на всі боки, стоячи навколішки,
потім підняла своє пальто і струснула
його.
— Будь ласка, докторе, встаньте. Де ж це
вона могла?!...
— Та що таке, Ольго Іванівно?
Сірник догорів і скрутився в пальцях,
їй, видно, не хотілось говорити. Та що
таке дороге вона могла загубити, що
такий страх і одчай стрибали їй на лиці?
Як не ножик, то що ж для неї ще дорожче
могло тут бути?
— Ради Бога, докторе, засвітіть ще
одного, може, вона там. Я вас благаю! І
посвітіть туди далі, де я раніше лежала.
— Та скажіть, що. Я теж шукатиму. Може,
удвох швидше знайдемо.
— Ну, це...
Вона зупинилась і в темноті чути було
її трудне дихання.
— Це — ґумова підошва! Докторові стало
тропіки моторошно.
— Ґумова підошва?! Яка підошва?! Чи не
сталося вже щонебудь з нею?
— Ну, моя підошва. Од черевика.
Та що за чорт такий?! Та коли вона не
хвора, то хіба ж можна отаке піднімати
через якусь паршиву ґумову підошву від
черевика?!
— Чекайте, Ольго Іванівно, я не
розумію...
— Ах, докторе, я вас благаю: засвітіть
іще одного сірника! Що, вам шкода?
— Розуміється, шкода. В мене штуки
чотири зосталось. Я мушу їх лишити для
чогонебудь більш важливого. Ми в такому
становищі, що... Та навіщо вам ота
підошва?
Людина має через дві години померти, а
шукає якусь підошву.
— Ну, я вас благаю. Я мушу її знайти. Ну,
голубчику, ще одного!
В голосі був такий одчай і благання, що
доктор знизав у темноті плечима й
засвітив іще одного сірника, — нехай
пропадає й цей.
Панна Ольга швидко поповзла рачки туди,
де раніш лежала й хапливо почала шукати
руками й очима по брудній, злиплій од
нечистот соломі. Коли сірник уже
догоряв, вона раптом стрибнула до стіни
й схопила з-під неї плескуватий, сірий,
овальний шматочок, завбільшки з дитячу
долоню.
— Є!! — радісно, в захваті, вся засяявши
очима, скрикнула вона й показала
докторові підошву.
Сірник погас, але в очах докторові ще
сяяли її великі, сині, щасливі очі й
розкудовчене пухнасте волосся над
чолом.
Знову лягли. Вона тепер лежала зовсім
тихо. Так тихо, що доктор навмисне
потрохи стягав із неї пальто: може, від
холоду заворушиться. Ні, їй уже й
холодно не було. Замерла вона там зо
своєю нахідкою? Що за таємна, чудодійна
підошва?!
— Вам не холодно, Ольго Іванівно? Я,
здається, все пальто з вас істяг.
— Ні, нічого. Дякую. Голос тихий-тихий.
— Котра може бути година, докторе?
— Мабуть, одинадцята. А, може, й більше.
Панна Ольга раптом уся зщулилась і
несподівано почала дрібно-дрібно
труситись.
— Що, вам холодно?
— Так... Не знаю... Трохи...
Очевидно, вже цілком несвідомо стягла
на себе все пальто, підгорнулась уся
під доктора, зігнулась, зібралась у
маленьку тремку грудочку. І знову
раптово якось затихала, якийсь час
лежала, як мертва, і потім одразу
починала ще дужче труситись, щулитись,
горнутись.
Умить, як задихнувшись, рвучко скинула
з себе пальто й сіла. Вона дихала так
трудно й часто, неначе їй стало
надзвичайно душно під пальтом.
— Що вам, Ольго Іванівно?
Щось із нею діялось. Чи не збиралась
вона, не діждавшись Єремєєва, бігти з
ножичком на червоноармійців? Від неї й
цього можна було сподіватись.
Вона не відповіла й знову лягла. Але вже
не так, як раніш, а горілиць, витягши
руки й ноги й лежучи так непорушно.
Іноді її починало трусити, але вона не
тягла на себе пальта. Доктор прикрив її.
Вона рухнулась. У кутку тоненько,
сердито й верескливо запищала миша. У
дверях промінястою зіркою тягся у тьму
хатини клаптик світла з сіней.
Раптом від панни Ольги тихо зачулось:
— Я маю до вас прохання, докторе.
Доктор, одразу насторожившись, так само
тихо відповів:
— Слухаю.
Він уже не дивувався з цієї дівчини.
Прохання, так прохання.
Вона довго лежала мовчки й не
рухаючись, немов забула. Разів зо два
трудно, глибоко зідхнула.
— Я слухаю, Ольго Іванівно.
Вона заворушилася, сіла, потім знову
лягла, але тепер, здається, інакше:
лицем до доктора, головою вниз, безсило
пустивши руку спочатку докторові на
груди, потім на землю, її злегка
потрушувало. Доктор із досадою прикрив
її, — лежала б уже тихо, нарешті.
— Ні, не треба мене вкривати. Нехай. Так
мені й треба, — глухо, з землі сказала
вона і рвучко скинула з себе пальто.
Оце вже було знову щось нове.
— В чому річ, Ольго Іванівно?
Вона мовчала, тільки чути було її
трудне дихання внизу коло самої соломи
та легке потрушування всього тіла.
— Я маю до вас прохання, — раптом
ізнову сказала вона придушеним
голосом, очевидно, забувши вже, що раз
сказала ту саму фразу.
— Прошу дуже. З великою охотою, Ольго
Іванівно...
— Ну, не знаю. Може, після цього ви... вже
не захочете... Ну, все одно! Я вас прошу...
Вона знову зупинилась. Ах, ти ж нещастя!
—... я вас прошу передати... підошву
мойому нареченому.
Знову підошва. І наречений. Передати
підошву нареченому. Серйозно, чи не
захворіла вона від усього цього?!
— Яз охотою, Ольго Іванівно, але ж... ви ж
самі розумієте, що це неможливо, бо
мене...
— Вони вас сьогодні випустять, і ви
поїдете далі.
— Чекайте, Ольго Іванівно... Ви ж самі
знаєте...
— Випустять, я вам кажу! Я це знаю. Він —
студент київського університету.
Служить у першому полку Січових
Стрільців. Микола Христофорович
Зайченко.
Говорила досить зв’язно, розумно, тихо
й майже зовсім спокійно.
— Ви йому передасте цю підошву. Він
мені приробляв їх. Одну я загубила. Це
все, що я маю від нього. Ви йому
передасте її й скажете...
Вона замовкла й раптом тонко, чудно
скрикнувши, гірко, болюче заридала.
Доктор увесь похолов і чогось
ізлякався.
— Ольго Іванівно! Ольго Іванівно!...
— Ні, ні, не торкайтесь до мене, я —
підла, я — мерзенна, — гидка!
— Та що таке?! Та чого?! Ольго Іванівно!
Але він уже й сам починав розуміти, що
таке; почав розуміти й це тремтіння, і
непокій, і затихання, і всю чудну
поведінку. Все таке знайоме йому!
— Ольго Іванівно, послухайте...
Що він хотів їй сказати, він і сам не
знав. Але вона не хотіла його слухати.
Вона слухала себе: вона — підла, вона —
мерзенна, вона... — безсила; гидко,
незрозуміле, жахно безсила.
— Я не підведу руки. Ви інша річ, ви —
сильний, ви прожили багато, ви... А я... Я
не знаю, що зо мною. Мені так
люто-холодно, докторе! Мені так тоскно,
мені так безумно, так смертельно
тоскно.
Доктор раптом почув, як у серце
прожогом з несподіваною силою ударила
якась гаряча болюча хвиля, і все тіло
стало дивно наливатися пекучим,
дзвенячим жалем. Не стало Наяди, не
стало Шарлоти Корде, не стало
фанатичної дівчини. Тут коло нього
лежала рідна-рідна йому істота, така
самотня разом із ним, така упокорена,
розчавлена, така засуджена на
розп’яття.
— Ольго Іванівно! Голубко! Дорога!
Чекайте...
Він схилився до неї, обняв за тремкі від
ридання плечі, гладив її руки, цілував
її пальто, її волосся, говорив щось
дурне, гаряче, непотрібне й
чудодійно-цілюще й самоцілюще. Вона теж
щось говорила, відпихала, горнулась,
хапала за руки. І дивне диво: він
почував, що грудям стало надзвичайно
легко, просторо, солодко-гаряче,
буйно-неспокійно.
Доктор сильно, хижо схопився на ноги.
Що зробити?! Що зробити?!
Він не міг стояти на місці: гаряче,
пекуче, рвучке роздирало груди, як
лапами, він мусів ходити, швидко-швидко
ходити. І він робив два кроки у тьмі,
вертався назад, тупцював на місці. Що
зробити?! Не можна ж, не можна так
покірно, так страшно скоритися, так
оддати її...
Піти до Єрємєєва і сказати: „Я —
буржуй, поміщик, експлуататор, паразит
на народньому тілі; я — злочинець, я —
мерзотник, розстрілюйте мене; але вона
— проста сільська дівчина, її не
чіпайте, вона — ваша”. Ну, то що з того?
Вони його вб’ють, а її все ж таки
замучать, загризуть.
Підкупити вартового? Дати йому зашиті в
кашкеті нещасні гроші? Але чи піде ж на
це вартовий? Єрємєєв їх усіх підкупив
уже давно й найдорожче своєю каторгою,
своїми рубцями від ран, своєю лютою,
непереможною ні для якої сили
ненавистю. Це — один із тих провідників
сірих мас, яких сама природа ставить за
начальників, як у гуртах буйволів
найдужчого й найлютішого.
Але що ж, що зробити?! Невже ж так, як ті
поляки, дозволити себе витягти,
поставити, погнати, вбити?! І не
вгризтися зубами в ті руки, що
вбиватимуть?! Та вже краще вискочити
самим на них, схопити, видерти рушницю в
них, стріляти, колоти, бити, вбити
самому її, а потім нехай вони стріляють,
убивають його зразу, в боротьбі, в бою!
Панна Ольга затихла, тільки часом чути
було, як дрібно-дрібно шелестіла коло
неї солома у тьмі, наче миша
швидко-швидко гризла її там.
Доктор підійшов до дверей, простуючи на
зірку світла в щілині. І вмить як
схоплений за горло незримою рукою,
здрігнувся, заціпенів на місці, потім
зразу прудко повернувся і, простягши у
тьмі руки перед собою, нахиливши їх
донизу, хапливо пішов до свого місця.
Намацавши панну Ольгу, він присів біля
неї й нахилився близько-близько до
голови їй.
— Ольго Іванівно! Ольго Іванівно! Вона
ворухнулась і хотіла підвестися.
— Ні, ні, лежіть. Слухайте. Тільки ради
Бога, не хвилюйтесь. Ми, здається,
можемо... Ні, ні, я зараз! Лежіть. Я зараз!
Він знову схопився й підбіг до дверей
із витягненими руками. Обережно на
помацки знайшовши клямку, заціпивши
щелепи, він придержав її пальцем і
легко-легко наліг на двері. Вони
піддались і тихесенько, жалібно
рипнули. Доктор замер, постояв,
послухав і тоді тихо, крадучись,
вернувся назад.
— Де ви? Сидіть, сидіть. Простягніть
мені руку.
— Що там, докторе? Що таке?!
Доктор, тремтячи всім тілом, але зовсім
іншим тремтінням, обняв панну Ольгу за
плечі й зовсім-зовсім до самого вуха
приклав свої губи.
— Слухайте: ми, здається, можемо втекти.
Ради Бога, голубко, тихо, не хвилюйтесь.
Двері не замкнені. Розумієте? Вартовий
спить. Рушниця стоїть у кутку. Я це
бачив. Тихо, тихо, Ольго Іванівно!
Стоїть у кутку. Тихенько відчинити
двері, схопити рушницю. Убить
вартового. І тікати. Все-одно. Хай
убивають у бою. Я з рушницею ззаду. Ви
біжіть у яр. Зразу, як вийти з сіней...
Панна Ольга швидко сіла й закрутила
головою.
— Ні, ні, ні! Ні за що! З якої речі? Ні за
що! Доктор сильно надушив її згори
рукою на плечі.
— Тш! Ради Бога!
Панна Ольга принизила голос до
тремкого, гарячого шепоту, але не
перестала крутити головою. Ні, вона ні
за що не могла на це згодитися. З якої
речі він мав платити за неї своїм
життям? Їй треба рятувати його, бо через
неї він тут опинився, а не йому її.
Доктор ще дужче здушив другою рукою її
за руку й суворо дихнув у вухо їй:
— Ольго Іванівно! Я вам забороняю
говорити більше! Чуєте? Прошу слухати й
робити все, що я кажу! Як вийти з сіней,
зараз же треба бігти наліво. Чуєте?
Наліво! Там низенький тинок. Перелізти.
Бігти зараз же до яру. Там сховатись.
Коли мене не буде, не зупинятись, бігти.
Чуєте? Ні слова! Вставайте. Тільки тихо!
Візьміть з собою хустку. Одягніть
пальто! Як важко буде, можна скинути.
Дивіться ж: зразу вліво з сіней.
Одягайте пальто!
Панна Ольга уже мовчки, покірно витягла
з-під себе пальто й, хапаючись, одягла.
Доктор підійшов до дверей і приклав до
них вухо. Здовж причілка з’явилась іще
одна тонюсенька смужка світла від
трохи надчинених дверей. Хропоту не
чулось. Значить, не спить! Ну, що ж, зразу
вб’ють, і більше нічого...
Але чи раптово відчиняти двері, чи
помалу? А, може, спить, не хропучи? Хіба
конче кожний салдат мусить хропти?
Панна Ольга підійшла, намацала доктора
тремкими пальцями і стала близько біля
нього, ждучи його наказів. Він
прошепотів їй у вухо:
— Стійте тут, не виходьте за мною, поки
я не скажу.
І зараз же, передихнувши всіма грудьми,
тихенько взявся за клямку. Тільки б не
рипіли прокляті двері! Він, сильно
заціпивши щелепи, злегка напнув
коліном і плечем. Двері протяжко,
тоненько пискнули й одчинились пальців
на три. У щілину війнуло теплим духом
нафти з лямпи й махорки. На лаві видно
було дві ноги в величезних жовтих
чоботях, заляпаних болотом. Вони лежали
непорушно, прикриті полами сірої
шинелі. Кутка ще не видко було.
Доктор трошки більше відхилив двері.
Вони знову пискнули, — густіше й
протяжніше. В кутку жовто-металічно
блиснули грані багнета.
Ноги не рухнулись. Тепер видно було
одну руку на животі. Вартовий спав
горілиць.
Доктор простяг руку в куток, не зводячи
очей із непорушних чобіт. От вони зараз
скинуться догори, злетять на землю,
зчиниться крик.
Пальці доктора намацали обточене,
кругле дерево рушниці й холодну крицю
дула. Обхопивши їх міцно, докторова
рука, обережно, помалу, боячись за
щонебудь зачепити, потягла рушницю до
себе в щілину дверей. А очі все так само
невідривне слідкували за ногами в
жовтих, величезних чоботях.
Є! Рушниця в камері!
Панна Ольга, вся дрібно-дрібно
тремтячи, але тепер також іншим
тремтінням, не вдержалась і погладила
рушницю, як собачку, рукою. Доктор
зробив їй знак пальцем і, нахилившись
до лиця їй, прошепотів у самий рот:
— Спробую погасить наперед лямпу. Тоді
біжіть. Вона хитнула головою. Очі з-під
хустки блищали жовто-синім блиском і
були поширені, дико-напружені.
Доктор тихенько, судорожне напруженими
пальцями одвів завертку рушниці й
перевірив: набита. Тоді, тримаючи
рушницю у правій руці, лівою тихесенько
й широко розчинив двері.
Вартовий спав, накривши лице картузом і
піднявши комір шинелі. Одна рука лежала
на животі, друга долонею догори
звісилася з лави, наче він вередливо,
ліниво прохав чогось.
Щоб пройти між дверима й лавою, треба
було зовсім одчинити двері. Доктор
обережно штовхнув їх. Вони раптом
хрипким басом заревли, потім
несподівано мотнулись і з грюкотом
ударились об стіну.
Доктор завмер і машинально прудко
навів рушницю на вартового. Той
ворухнувся, потім умить скинув шапку з
лиця й сів на лаві.
— Ти що?! Чого?! — з сонним переляком і
непорозумінням хрипнув він, побачивши
доктора.
Докторові війнуло жахом од того, що він
мав зробити. Але якась сила поза його
волею сильно, владно штовхнула в руки,
руки самі хапливо піднесли рушницю до
плеча, націлились і потягли за курок.
Вартовий схопився вже на ноги, але в цей
мент вибухнув стріл і салдат упав
назад, вигнувшись головою і спиною так,
як роблять акробати, досягаючи головою
землі.
Доктор озирнувся до панни Ольги й люто
прошепотів їй:
— Біжіть!!
Вона чорним вихром вилетіла в сіни й
кинулась до дверей, перестрибнувши
через широко розкинені ноги вартового.
Доктор прожогом теж метнувся до дверей,
одчинив їх і в той же мент задув у кутку
лямпочку. Потім знову взяв рушницю на
приціл і вистрілив, — раз, другий,
третій, одночасно дико, несамовито
кричачи:
— Німці!! Гайдамаки!! А—а—а! Товариші,
спасайся! Німці! Німці! А—а! О—о!
Рятуйте!!
Він то кричав і стріляв у сінях, то
моментально повертав рушницю на двір,
міняв голос, бив ногою в сінешні двері.
В хаті зразу ж, од першого вистрілу,
зачулися крики, шамотня, хтось хотів
вибігти в сіни, але, злякавшись, мабуть,
зараз же з грюкотом, з жахом зачинив
двері. Десь по той бік хати вистрілило
теж і закричало. Дзвякнули розбиті
шибки. Вистріли залунали через вікна.
— Товариші, тікай! Німці обійшли! Німці!
Тікайте! А—а! А—а!
Набоїв уже не було. Доктор кинув
рушницю й перескочив через тин. Його
зараз же вхопила чиясь рука й голос
панни Ольги стрибнув на нього:
— Я тут!
— Біжімо! Швидше! Беріть мене за руку!
А позаду крики і стрілянина
розгорялись, як скирта сухої соломи, в
яку кинено сірник. Вистріли тріскотіли
безладно, сліпо, моторошно в густій,
чорній тьмі ночі. Коні ржали, собаки
гавкали, часто, перелякано; деякі вили.
Доктор і панна Ольга, міцно вхопившися
за руки, не озираючись, бігли просто
перед себе. Навкруги нічого не видно
було, — ні вгорі, ні під ногами, чорно
скрізь. Але все-одно: хоч би там пекло
чорніло, так само бігли б у нього, не
зупиняючись.
Вітер розпинав перед ними густу, тугу
сітку, бив у лиця, рвав одежу, свистів у
вухах. Під ноги підкочувались м’які
грудки, ямки, рівчаки. Панна Ольга
щохвилини спотикалась, хапалась руками
за доктора, він підхоплював її, і вони
знову скажено бігли вперед.
А позаду стрілянина не вгавала, тільки
ставала все глухіша, все тьмяніша.
Мабуть, починався вже яр, — любий,
чудесний яр! — бо земля під ногами
стала якась похила.
— Будемо бігти горбом яру, їм трудно
тут на конях.
— Чекайте, докторе!
Панна Ольга зупинилась, нахилилась і
підібрала догори пальто та сукню. Ледве
забіліла білизна на ногах (зовсім так,
як та, графиня!).
Тоді доктор теж підняв пальто, і вони
знову погнали далі, вже не держачись за
руки. Часте, гаряче дихання дряпало
груди й горло, в боку в доктора стало
боліти, піт виступав під кашкетом, і
лице пашіло вогнем. Але яке щастя, що
кололо в боку, що дряпало горло, що
дихати було трудно! Ще більш хай болить,
дряпає, коле!
Раптом ноги доктора не почули під собою
ґрунту, пацнули в повітрі, й він упав
лицем кудись униз. На нього зараз же
звалилась панна Ольга, боляче вдаривши
чимось у око. То був невеличкий, милий,
дорогий собі рівчак. А від хуторів
радісно, в захопленні, у щасті,
тріскотіли далекі-далекі вистріли!
 
* * *
 
Ну, сил фізичних більше не було. Годі.
Спочити. Дихання навіть переривається,
слова вимовити не можна.
Навкруги було так само чорно, — можна
було з таким самим успіхом іти з
заплющеними очима. Куди ж тут шукати їх?
Звідкись тягло вогкістю й болотом.
Поле, небо й повітря мовчали, —
затаївши духа й густою чорною тишею
покриваючи дві людські, ні, не людські,
а хижі, звірячі, насторожені істоти. І в
цій тиші тільки човгало два часті, сухі,
ритмічні дихання.
Ну, здається, навіть закурити можна,
прикривши світло сірника полою. Та й на
годинника подивитись.
— Ого, пів на третю, Ольга Іванівно!
Дуже змучились? Можете далі йти?
Панна Ольга моментально схопилась.
— О, скільки хочете!
І знову спотикалися, грузди в ріллях,
падали в рівчаки, ями, лізли рачки.
Часом зупинялись і чуйно слухали
вухами, ротом, нюхом, кожною порою
густу, вогку тишу ночі.
Аж ось угорі над головами став
проступатись чорносірий попіл.
— Незабаром світатиме... — прошепотів
доктор.
Панна Ольга нічого не сказала, — вона
трудно, хрипло дихала й усе частіше та
частіше плуталась у пальті та
спотикалась.
— Може, спочинемо, Ольго Іванівно?
— Ні, ні, будемо йти!
Іти, бігти, повзти, витягати з себе
останні краплі сил, тільки далі, далі в
глиб цієї прекрасної тьми.
Попіл угорі став сіріти, яснішати.
Стало вже видко самих себе, свої темні
постаті. Сірий попіл почав непомітно,
але нестримно сипатись у повітря, вниз,
укриваючи все сірим туманом. Виступили
важкі, темні латки хмар угорі. Почав
насівати дощик холодним, колючим
порохом.
Доктор усе частіше зупинявся й,
нахилившись та водячи головою в різні
боки, пильно придивлявся. (Тільки
занадто щось подовгу придивлявся,
зиркаючи часом на панну Ольгу). А вона
покірно, змучено стояла, важко дихала і
тримала руку на серці.
От уже зовсім посіріло. З-під хустки
видніли великі, широкі, темносині,
напружені очі. Ніс, щоки, навіть уста
були жовтяво-сірі.
Раптом доктор зупинився.
— Постривайте. Десь гавкають собаки.
Любі, дорогі собаки: свої, чи ворожі?
— Здається, село там, за горбом.
Ходімте.
Дійсно, хутко в сіре небо почав
виповзати з-за горба млин. Ось крила,
дах, двері з ґаночком. За ним брудні
плями хат у темно-попелястій зелені.
— В село не треба йти. Невідомо, хто там.
Сховаємось під млином.
Панна Ольга покірно, мовчки, тримаючи
руку все коло серця, і на це пристала.
Крадучись і ховаючись за млином,
підібрались до нього й залізли між
каміння. Тут було зовсім сухо й затишно.
Тільки дуже протягало вітром. Та річ не
в тому, а який вітер: свій, чи ворожий?
Чий млин: ворожий, чи свій?
Умостилися так, щоб їх не видко було
нікому, а надто з дороги, що пролягала
зараз же коло самого млина, але щоб
самим усе бачити.
Хто знає, куди вони придибали. А що, як
блукали всю цю страшну, чорну ніч
довкола того самого села й, може, самі
знову прийшли в руки Єрємєєву?
Панна Ольга сиділа з заплющеними очима,
не маючи сили закрити ноги в
малесеньких, облиплих болотом
черевичках. Лице, руки, все пальто були
вимазані землею, що почала висихати й
сіріти шкуринкою по краях.
Доктор сів так, щоб затулити її собою
від вітру. Курити хотілося смертельно,
але не було вже ні одного сірника. Хутко
буде доба, як вони останній раз їли. Це
— трудно.
Очі й лице в доктора пашіли, горіли, в
горлі сухо дерло. По тілі, особливо у
спітнілих місцях, пробігали холодні,
пронизуваті дрижаки.
Доктор обережно, хижо витяг шию з-за
каміння і швидко, по-звірячому почав
нишпорити очима. Крізь дрібний і густий
серпанок дощу, як за дротяною сіткою,
вже виразно випиналися контури хат. Але
яких же, яких: своїх, чи ворожих?!
Раптом щось глухо загомоніло збоку.
Докторові не видко було. Він трохи
виліз і глянув у бік гомону. По дорозі
від села їхала група людей верхи. Над
постатями людей стирчали якісь гострі
палички.
— Ольго Іванівно: якісь військові!
Сховайте ноги. Не ворушіться.
Панна Ольга ожила: зщулилась,
згорнулась, прилипла, голубка, до
каміння. Доктор сів щільно коло неї й
скинув кашкета, — щоб не випинався, як
доктор дивитиметься на дорогу.
Зачувся голосний, хрипкий сміх
багатьох голосів.
Так; це — червоноармійці! Нема ніякого
сумніву.
— Де ножик, що я вам дав? Швидше дайте
сюди! Панна Ольга хапливо стала шукати.
Ах, Господи, копається! Мабуть,
загубила, викинула, забула?
А, ні, є! Ну, вони їх живими не візьмуть.
Вони їх візьмуть мертвими або такими,
що не чутимуть і не бачитимуть їхньої
мерзотної радісної люті.
З мовчазним гарчанням усередині
доктора ощетинилась чужа, темна істота,
стала на задні лапи й наготовилась до
лютого останнього бою. Ідіть, прокляті,
беріть, спробуйте!
Панна Ольга побожно, покірно, поглядала
на доктора. Вона не сміла заговорити до
нього. Вона тільки ловила кожний рух
його очей, уст, і готова була сліпо,
моментально виконувати всякий наказ
його. Гризти їх? Готова. Впасти й лежати
непорушно? Добре. Підставити йому
груди, горло, очі під його розчинений,
скажено затиснутий у руці ножик?
Згідна. Він знає, він — сильний,
могутній, він є владика, в нього очі,
страшні очі й на руках шнурами
напнулись чоловічі сині жили.
Гомін усе ближче та ближче. Чути вже
м’який, повільний тупіт копит і
подзьвякування чогось металічного.
Буботіння розмови. Шелест дощу.
Доктор скоса повів очима від себе до
дороги: чи не видко звідти його ніг.
Зовсім близько. Мабуть, біля самого
млина їдуть. Чвакають копита.
Доктор почекав і ледве-ледве
ворухнувся, витягаючи голову, як
гадюка, з-за каменя.
„Вони” вже минали млин. Круглі, ситі
клуби коней м’яко, ритмічно й кругле
похитувались, як у манерних панночок
зади. У такт їм хитались голови й
рушниці вершників.
Але що то?! Каски?! Чорні, круглі,
блискучі, з ремінцями через усю щоку?!
Німецькі, прекрасні, чудові, любі, святі
каски!
Доктор увесь шарпнувся вперед. Панна
Ольга злякано й машинально кинулась за
ним.
Але він зараз же зупинився, повернувся
на мент до панни Ольги й очима, що сяяли,
бризкали, кинув їй у лице:
— Каски!!
І знову шарпнувся всім тілом наперед,
ловлячи очима милих, ситих,
круглоклубих коней, мокрі, блискучі
каски.
— Німці?! — шепотом скрикнула панна
Ольга. — Німці?!
І сильно, боляче вп’ялася тонкими
пальцями вище ліктя доктора.
— Біжімо до них! Вилізайте, докторе!
Вилізайте! Але доктор тихенько відвів
її рукою назад.
— Тихо. Сидіть і не руштесь. Це — німці.
Але, будь ласка, мовчіть. Нехай собі
їдуть. Німці нам можуть бути такими ж
ворогами, як і ті. Це треба інакше. Тепер
ми можемо самі себе рятувати. Тепер...
— Докторе! Дома!!
І раптом молоді, швидкі, вимазані
болотом, прекрасні, ніжно-сильні руки
міцно впали круг шиї доктора і притягли
його лице до м’яких, гарячих, зашерхлих
уст. Вона скажено, несамовито цілувала
його в ніс, у вуса, в колючу стерню на
щоках, у паршивий, мокрий кашкет.
Солодко й тепло війнуло з-під хустки
духом молодого, жіночого тіла. І чи від
цього, чи від сильних рук на шиї, чи від
почування гнучкого, теплого тіла без
корсета, чи від гарячих, пришерхлих уст,
чи від чогось іншого, але докторові в
душі щось хльоснуло в долоні, стьобнуло
батогом, ухнуло, скрикнуло й буйно
замахало по всіх жилах червоною
хусткою.