Маруся - 5

    - Годi ж, го­дi! Пус­тi­те ж ме­не; ми ля­же­мо з ста­рою спа­ти, бо усю нiч сто­яв на одi­янi* (*Одi­янiя - цер­ков­на вiдп­ра­ва у ве­ли­код­ню нiч), аж по­ки Хрис­та до­чи­та­лись; а ви - хо­че­те, до­ма си­дiть або гу­ля­ти йдi­те до ко­ли­сок; та тiльки са­мi не ка­чай­тесь, бо грiх для та­ко­го праз­ни­ка з сею пус­то­тою во­зи­тись.
    Як вже той день у Ва­си­ля та в Ма­ру­сi бу­ло, нам нуж­ди ма­ло, бо, звiс­но, чи хо­ди­ли, чи си­дi­ли, а усе об од­нiм го­во­ри­ли: як один без од­но­го ску­чав, ко­ли, що i як ду­мав; як нi ду­ма­но нi га­да­но во­ни по­ба­чи­лись; яка ще ра­дость бу­де, як уже пос­ва­та­ються - ота­ке усе го­во­ри­ли, та го­лу­би­ли­ся, та ми­лу­ва­ли­ся.
    Отже i вiв­то­рок нас­тав. Iк ве­че­ру ста­ли до­жи­да­тись ста­рос­тiв: приб­ра­ли ха­ту, зас­вi­ти­ли свi­чеч­ку пе­ред бо­га­ми; ста­рi на­ря­ди­ли­ся, як довг ве­лить, а що Ма­ру­ся приб­ра­ла­ся, так вже нi­чо­го й ка­за­ти. От пос­ту­ка­ли i раз, i вдру­ге, i ут­ретє, i ввiй­шли ста­рос­ти, i по­да­ли хлiб, i го­во­ри­ли ста­рос­ти за­кон­нi ре­чi про ку­ни­цю, як i по­пе­ред сього бу­ло.
    Зараз На­ум - а ра­денький же та­кий! - i ка­же, бу­цiм­то з сер­цем:
    - Та що се на­пасть та­ка? Жiн­ко! Що бу­де­мо ро­би­ти? Доч­ко! а хо­ди-ке сю­ди, на по­ра­ду!
    Маруся, вий­шов­ши iз кiм­на­ти, за­со­ро­ми­лась - гос­по­ди! - по­чер­во­нi­ла, що твiй мак, i, не пок­ло­нив­шись, за­раз ста­ла бi­ля пе­чi та й ко­лу­па її пальцем.
    От На­ум i ка­же:
    - Бачите, лов­цi-мо­лод­цi, що ви на­ро­би­ли? Ме­не з жiн­кою сму­ти­ли, доч­ку прис­ти­ди­ли, що ско­ро пiч зов­сiм по­ва­лить, ма­буть, ду­ма тут бiльш не жи­ти! Гай, гай! Так ось що ми зро­би­мо: хлiб свя­тий приньмаємо, доб­ро­го сло­ва не цу­раємо­ся, а щоб ви нас не по­ро­чи­ли, що ми пе­ре­дер­жуєм ку­ни­цi та крас­нi дi­ви­цi, так ми вас пов'яже­мо i тог­дi усе доб­ре вам ска­же­мо. Доч­ко! прий­шла i на­ша чер­га до прик­ла­ду ка­за­ти: го­дi ли­шень пiч ко­лу­па­ти, а чи не­ма чим сих лов­цiв-мо­лод­цiв пов'яза­ти?
    Iще не час бу­ло Ма­ру­сi пос­лу­ха­ти, - знай, ко­лу­па.
    От вже ма­ти їй ка­же:
    - Ти чуєш, Ма­ру­сю, що батько ка­же? Iди ж, iди та да­вай чим лю­дей пов'яза­ти. Або, мо­же, - нi­чо­го не прид­ба­ла та з со­ро­му пiч ко­лу­паєш? Не вмi­ла ма­те­рi слу­ха­ти, не вчи­ла­ся пряс­ти, не за­ро­би­ла руш­ни­кiв, так в'яжи хоч ва­лом, ко­ли i той ще є.
    Пiшла Ма­ру­ся у кiм­на­ту i ви­нес­ла на де­рев'янiй та­рi­лоч­цi два руш­ни­ки дов­гих та муд­ро ви­ши­тих, хрест-навх­рест пок­ла­де­них, i по­ло­жи­ла на хлi­бо­вi свя­то­му, а са­ма ста­ла пе­ред об­ра­зом та й вда­ри­ла три пок­ло­ни, да­лi от­цю три­чi пок­ло­ни­ла­ся у но­ги i по­цi­лу­ва­ла у ру­ку, неньцi так же; i, узяв­ши руш­ни­ки, пiд­нес­ла на та­рi­лоч­цi пер­ше стар­шо­му ста­рос­тi, а там i дру­го­му. Во­ни, ус­тав­ши, пок­ло­ни­ли­ся, узя­ли руш­ни­ки й ка­жуть:
    - Спасибi батько­вi й ма­те­рi, що своє ди­тя ра­но бу­ди­ли i доб­ро­му дi­лу нав­чи­ли. Спа­си­бi i дi­воч­цi, що ра­но ус­та­ва­ла, тон­ко пря­ла i хо­ро­шенькi руш­нич­ки прид­ба­ла.
    Пов'язавши со­бi один од­но­му руш­ни­ка, от ста­рос­та i ка­же:
    - Робiть же дi­ло з кiн­цем, роз­вi­дай­тесь з кня­зем-мо­лод­цем: ми, при­ве­де­нi, не з так ви­ну­ва­тi; в'яжi­те при­вод­ця, щоб не втiк з ха­ти.
    От ма­ти й ка­же:
    - Ану, до­ню! Ти ж ме­нi ка­за­ла, що на те по п'ятiн­ках за­роб­ля­ла, щоб шов­ко­ву хуст­ку прид­ба­ти та нею пе­ню* (*Пе­ня - го­ре.) зв'яза­ти. Те­пер на те­бе пе­ня на­па­ла, що не усiх пов'яза­ла.
    Винесла Ма­ру­ся за­мiсть хуст­ки шов­ко­вий пла­ток, крас­ний та хо­ро­ший, як са­ма. На­ум їй i ка­же:
    - Сьому, доч­ко, са­ма чiп­ляй, за по­яс хуст­ку за­ти­кай, та до се­бе при­тя­гай, та слу­хай йо­го, та ша­нуй; а те­пер йо­го i по­цi­луй.
    От во­ни i по­цi­лу­ва­лись, а Ва­силь i ви­ки­нув Ма­ру­сi на та­рiл­ку цiл­ко­во­го.
    Пiсля сього ста­рос­та зве­лiв пос­ва­та­ним, щоб кла­ня­лись перш батько­вi у но­ги три­чi; а як пок­ло­ни­лись ут­ретє та й ле­жать, а батько їм ка­же:
    - Гляди ж, зя­тю! Жiн­ку свою бий i уран­цi i уве­че­рi, i вста­ючи i ля­га­ючи, i за дi­ло i без дi­ла, а сва­рись з нею по­усяк­час. Не справ­ляй їй нi плат­тя, нi оде­жi, до­ма не си­ди, тас­кай­ся по шин­кам та по чу­жим жiн­кам; то з жiн­кою у пар­цi i з дi­точ­ка­ми як­раз пi­де­те у стар­цi. А ти, доч­ко, му­жич­ку не спус­кай i нi у чiм йо­му не по­ва­жай; ко­ли дур­ний бу­де, то поїде у по­ле до хлi­ба, а ти йди у ши­нок, про­пи­вай ос­тан­нiй шма­ток; пий, гу­ляй, а вiн не­хай го­ло­дує; та i в пе­чi нi­ко­ли не кло­по­чи; не­хай па­утин­ням зас­те­леться пiч, от вам i уся рiч. Ви не ма­ленькi вже, са­мi ро­зум маєте, i що я вам ка­жу i як вам жи­ти, знаєте.
    А ста­рос­та i крик­нув:
    - За та­ку на­ву­ку цi­луй­те, дi­ти, батька в ру­ку.
    Поцiлувавши, пок­ло­ня­лись ма­те­рi теж три­чi. Ма­ти не ка­за­ла їм нi­чо­го; їй за­кон ве­лить, бла­гос­лов­ля­ючи дi­то­чок, тiльки пла­ка­ти.
    Далi ста­рос­та сiв i ка­же три­чi:
    - Христос воск­рес!
    А ста­рi йо­му у в од­вiт теж три­чi:
    - Воiстину воск­рес!
    Старости ка­жуть:
    - Панове сва­то­ве!
    А сва­ти ка­жуть:
    - А ми ра­дi слу­ха­ти!
    Старости ка­жуть:
    - Що ви жа­ла­ли, то ми здi­ла­ли; а за сiї ре­чi дай­те нам го­рiл­ки гре­чi* (*Гре­чий - доб­рий.).
    А ста­рi й ка­жуть:
    - Просимо ми­лос­тi на хлiб, на сiль i на сва­тан­ня, Пiс­ля сього пос­ва­та­них i по­са­ди­ли, зви­чай­но, на по­куть, на по­сад. Батько сiв бi­ля зя­тя, а ма­ти, звiс­но, по­ра­лась, са­ма i стра­ву на стiл по­да­ва­ла, бо вже Ма­ру­сi не го­ди­ло­ся з по­са­ду ус­та­ва­ти. Ста­рос­ти сi­ли на ос­ло­нi бi­ля сто­лу.
    Поки ма­ти стра­ву но­си­ла, батько став час­ту­ва­ти ста­рос­тiв. Пер­ший ста­рос­та по­куш­ту­вав, пок­ру­тив го­ло­вою, поц­мо­кав та й ка­же:
    - Штьо се, сва­туш­ка-па­нуш­ка, за на­пит­ки? Скiльки ми по свi­ту не їжджа­ли, а та­ких на­пит­кiв i йе чу­ва­ли, i не ви­да­ли, i не куш­ту­ва­ли.
    - Се ми та­ке для лю­без­них сва­тiв з-за мо­ря прид­ба­ли, - ка­же На­ум i про­сить: - Ось ну­те ж, усю по­ку­шай­те. Звер­ху хо­ро­ша, а нас­по­дi са­мий гар­ний смак!
    Випив ста­рос­та, змор­щив­ся, зак­рек­тав та й ка­же:
    - Вiд сього зра­зу по­чер­во­нiєш як мак. Гля­дi­те ли­шень, сва­туш­ка-па­нуш­ка: чи не на­поїли ви нас та­ким, що, мо­же, й на стi­ни по­лi­зе­мо?
    - Та що се ви на нас з пе­нею? - ска­зав На­ум. - Тут-та­ки що муд­ре са­мо по со­бi, а то ще ось що: iш­ла ба­ба вiд ля­хiв та нес­ла здо­ров'я сiм мi­хiв, так ми у неї ку­пи­ли, сiм зо­ло­тих зап­ла­ти­ли та в на­пи­ток пус­ти­ли.
    А ста­рос­та й ка­же:
    - Ну, що муд­ре, то вже справ­дi муд­ре! Ану, то­ва­ри­шу, поп­ро­буй i ти й ска­жи: чи пи­ли ми та­ке у Ту­реч­чи­нi, або хоч i в Нi­меч­чи­нi, та i в Ра­сеї не пи­ва­ли сiєї.
    Випив i дру­гий ста­рос­та, теж приц­мо­ку­ючи, i теж про­мов­ляв, пох­ва­ля­ючи.
    Проговоривши усi за­кон­нi ре­чi, ста­ли час­ту­ва­тись поп­рос­ту, з своїми ви­гад­ка­ми, а да­лi, тiльки що ста­ли ве­че­ря­ти, i обiз­ва­лись дiв­ча­та, що Ма­ру­ся ще за­вид­на про­си­ла до се­бе на сва­тан­ня, i спi­ва­ли, ухо­дя­чи у ха­ту, сюю пi­сеньку:
    
    Та ти, ду­шеч­ка, на­ша Мар'єчка!
    Обмiтайте дво­ри,
    Застилайте сто­ли,
    Кладiть ло­жеч­ки,
    Срiбнi блю­деч­ки,
    Золотi ми­соч­ки:
    От iдуть дру­жеч­ки!
    
    От як пе­рес­пi­ва­ли, та й пок­ло­ни­лись ни­зенько, та й ка­жуть:
    - Дай бо­же вам ве­чiр доб­рий; по­ма­гай бi вам на усе доб­ре!
    Стара Нас­тя та­ка вже ра­дi­сiнька, що бог при­вiв її дож­да­ти од­ним од­ну до­неч­ку прос­ва­та­ти за хо­ро­шо­го чо­ло­вi­ка, та ще її люб'язно­го: зем­лi пiд со­бою не чує, по­рається хут­ко, i де та си­ла узя­ла­ся, аж бi­га вiд сто­ла до пе­чi, i стра­ву са­ма но­сить, i по­ря­док дає. Ки­ну­лась за­раз до дру­же­чок i ка­же:
    - Спасибi! Про­си­мо на хлiб, на сiль i на сва­тан­ня. - Та й уса­ди­ла їх по чи­ну, вiд Ма­ру­сi скрiзь по ла­вi, та й ка­же: - Сi­дай­те, дру­жеч­ки, мої го­лу­боч­ки! та без со­ро­му бру­суй­те* (*Бру­су­ва­ти - їсти), а ти, ста­рос­то, їм ба­туй* (*Ба­ту­ва­ти - рi­за­ти).
    Так дiв­ча­там вже не до їжi: од­но те, що стид­но при лю­дях їсти, щоб не ка­за­ли лю­ди: "Ото го­лод­на! Ма­буть, до­ма нi­чо­го їсти, так бi­га по чу­жим лю­дям та й по­жив­ляється; он, бач, як за­пи­хається", - а дру­ге й те, що тре­ба своє дi­ло справ­ля­ти; та, не брав­шись за ло­жеч­ки, i зас­пi­ва­ли:
    
    Ой чо­му, чо­му
    У сiм но­вiм до­му
    Так ра­но зас­вi­че­но?
    Мар'єчка вста­ла,
    Косу че­са­ла,
    Батенька по­ра­жа­ла:
    - Порадь ме­не,
    Мiй ба­теньку,
    Кого в дру­жеч­ки бра­ти?
    - Бери, до­ненько,
    Собi рiв­неньку,
    Щоб не бу­ло гнiв­ненько.
    Садови, до­ненько,
    I ви­ще, i ниж­че,
    А свою ро­ди­ноньку ближ­че.
    
    Як же по­ба­чи­ли, що ста­ра Нас­тя вiд та­кої жа­лiб­ної пiс­нi, по­ки­нув­ши по­ра­тись, ста­ла тяж­ко пла­ка­ти, так во­ни ста­ли спi­ва­ти iн­ших:
    
    Де ж був се­ле­зень,
    Де ж бу­ла утiн­ка?
    Селезень на став­ку,
    Утiнка на плав­ку.
    А те­пер же во­ни
    На од­нiм плав­ку,
    Та їдять же во­ни
    Дрiбную ряс­ку,
    Ой п'ють же во­ни
    Холодную во­ду.
    Де ж був Ва­силько?
    Де ж бу­ла Мар'єчка?
    Василько у ба­тенька,
    Мар'єчка у сво­го.
    А те­пер же во­ни
    Ув од­нiй свiт­лоньцi.
    Ой п'ють же во­ни
    Зелене ви­но,
    Та їдять же во­ни
    Дрiбнiї ка­ла­чi,
    У мед умо­ка­ючи,
    Маком об­си­па­ючи.
    Та в не­дi­леньку ра­но
    Чогось тоє та мо­ре гра­ло;
    Там Мар'єчка та по­то­па­ла,
    К со­бi ба­тенька ба­жа­ла.
    А ба­тенько та на бе­ре­жеч­ку.
    Є чов­ни­чок i ве­се­леч­ко:
    "Потопай, моє сер­деч­ко!"
    Та в не­дi­леньку ра­но
    Чогось тоє та мо­ре гра­ло;
    Там Мар'єчка та по­то­па­ла,
    К со­бi ма­тiн­ку ба­жа­ла.
    А ма­тiн­ка та на бе­ре­жеч­ку.
    Є чов­ни­чок i ве­се­леч­ко:
    "Потопай, моє сер­деч­ко!"
    Та в не­дi­леньку ра­но
    Чогось тоє та мо­ре гра­ло;
    Там Мар'єчка та по­то­па­ла,
    К со­бi Ва­силька ба­жа­ла.
    А Ва­силько та на бе­ре­жеч­ку.
    Є чов­ни­чок i ве­се­леч­ко:
    "Не по­то­пай, моє сер­деч­ко!"
    
    Далi дiв­ча­та, ба­ча­чи, що прос­ва­та­нi со­бi си­дять i оп­рiч се­бе нi­ко­го не ба­чать i нi­чо­го, що бi­ля них ро­биться, не чу­ють, за­хо­тi­ли їх за­че­пи­ти i по­ве­се­ли­ти та й зас­пi­ва­ли:
    
    Та в са­ду со­ло­вей­ко не ще­бе­тав,
    Тим Ва­силь Ма­ру­сi не цi­лу­вав;
    Як же со­ло­вей­ко за­ще­бе­тав,
    Василько Ма­ру­сю по­цi­лу­вав.
    
    Тут усi за­ре­го­та­лись на усю ха­ту, i На­ум на­павсь, щоб та­ки дi­ти по­цi­лу­ва­лись, а їм те на ру­ку ко­вiнька!.. Да­лi дiв­ча­та, бу­цiм­то жар­ту­ючи, i зас­пi­ва­ли:
    
    Та ти, ду­шеч­ко, на­ша Мар'ечко!
    Ламлiте ро­женьку,
    Стелiть до­ро­женьку,
    Щоб м'яко сту­па­ти,
    Надвiр тан­цю­ва­ти,
    З скрип­ка­ми, з цим­ба­ла­ми,
    З хо­ро­ши­ми бо­яра­ми.
    
    Як же вслу­хав­ся у се На­ум та як роз­хо­дивсь! Притьмом: да­вай му­зи­ку та й да­вай! Нiг­де дi­тись: по­бiг­ла мо­тор­нi­ша iз усiх, от та­ки До­ма­ха Тре­тя­кiв­на, до скрип­ни­ка та й прик­ли­ка йо­го. Ба­теч­ки! пiд­ня­ли­ся тан­цi та ско­ки так, що ну! На­бiг­ла пов­на ха­та лю­дей, як по­чу­ли, що ста­рий Дрот та прос­ва­тав свою доч­ку. То ще ма­ло, що у ха­тi, а то й око­ло вi­кон бу­ло ба­гацько, так i за­зи­ра­ють; а бi­ля ха­ти дiв­ча­та з па­руб­ка­ми но­сяться; дiв­ча­та дрi­буш­ки ви­би­ва­ють, па­ру­боцт­во го­па­ка гар­цює, батько з ма­тiр'ю, знай, лю­дей час­ту­ють… Та­ка гульня бу­ла, що крий бо­же! Тро­ха чи не до свi­ту гу­ля­ли. Тiльки Ва­силь та Ма­ру­ся нi­ко­го не ба­чи­ли i ди­ву­ва­ли­ся, що так швид­ко на­род ро­зiй­шов­ся. За го­луб­лен­ням та за ми­лу­ван­ням нез­чу­ли­ся, як i нiч ми­ну­ла­ся.
    Не дай бо­же чо­ло­вi­ко­вi пе­ча­лi або якої на­пас­тi, то урем'я iде - не йде, мов рак, пов­зе. А як же у ра­дос­тi, то i нез­чуєшся, як во­но бi­жить: як лас­тiв­ка проп­ли­ве. Ду­маєш, один день пройшв, аж, гля­ди, вже й тиж­ня не­ма. Так бу­ло з Ва­си­лем i з Ма­ру­сею: усе укуп­цi та вкуп­цi, як го­луб з го­луб­кою. I у го­род, i на мiс­то, i до ко­ли­сок, i на вго­род, усе уку­пi со­бi хо­дять. I у мо­нас­тир на бо­го­мол­ля укуп­цi хо­ди­ли, i мо­ле­бень наньма­ли, що Ма­ру­ся обi­ця­ла­ся, ко­ли бу­де пос­ва­та­на за Ва­си­ля.
    Тiки-притiки, аж ось i про­во­ди! У сеє урем'я ха­заїн йо­го ви­си­ла ху­ру, i Ва­си­ле­вi з нею тре­ба вис­ту­па­ти.
    - Ох нам ли­ше­гiько, - скрiзь сльози ка­жуть обоє. - Ми ж i не на­го­во­ри­лись, ми й не на­ди­ви­лись один на од­но­го… не­на­че сьогод­нi тiльки зiй­шли­ся.
    - Не плач, Ва­си­леч­ку, - ка­же йо­му Ма­ру­ся. - Ти у до­ро­зi й нез­чуєшся, як i спа­сiв­ка нас­тиг­не, то­дi вер­неш­ся сю­ди i бу­де­мо укуп­цi. Гля­ди тiльки, щоб ти був здо­ро­вий; не ску­чай i не уда­вай­ся у ту­гу без ме­не; а я, ос­тав­ши­ся без те­бе, ра­но й ве­чiр бу­ду слi­зонька­ми вми­ва­ти­ся…
    - Годi ж, го­дi, моя пе­ре­пi­лоч­ко! Не плач, моя ле­бi­доч­ко! - ка­же їй Ва­силь, при­гор­та­ючи до сво­го сер­денька. - Не­хай я на чу­жiй сто­ро­нi один бу­ду го­ре зна­ти, а ти, тут зос­тав­шись, будь здо­ро­ва i ве­се­ла та до­жи­дай ме­не. А щоб нам од­рад­нiш бу­ло, так про­шу те­бе: ве­чiр­ня зi­роч­ка як зiй­де, то ти, спо­ми­на­ючи ме­не, пог­ля­дай на неї; у ту по­ру я ста­ну зо­рю­ва­ти, гля­ну на тую зi­роч­ку й зна­ти­му, що ти на неї ди­виш­ся, то ме­нi од­рад­нiш бу­де, не­на­че я див­лю­ся на твої очи­цi, що, як зi­роч­ки, ся­ють. Не плач же, не плач!
    Отак-то во­ни у ос­тан­нi ча­си роз­мов­ля­ли i обоє пла­ка­ли без­пе­рес­тан­но! А як же прий­шло зов­сiм про­ща­тись, так що там бу­ло?.. Ко­ли вже i ста­рий На­ум так i хли­па, як ма­ла ди­ти­на, а ма­ти, гля­дя­чи на сльози та на ту­гу Ма­ру­си­ну, аж зляг­ла; так що про мо­ло­дих, i ка­за­ти!.. На про­щан­нi вип­ро­ха­ла Ма­ру­ся у Ва­си­ля сва­та­ний пла­ток, що за­мiсть хуст­ки йо­му да­ла, за­тим, щоб ча­сом до­ро­гою не за­гу­бив i що во­на на неї, мов на нього, ди­ви­ти­меться. По­ва­жив їй Ва­силь, вiд­дав, а во­на по­ло­жи­ла у той пла­ток го­рiш­ки, ще тi, що спер­ва-на­пер­ва Ва­силь дав їй на ве­сiл­лi, зав'яза­ла, та й по­ло­жи­ла до сер­денька, та й ка­же:
    - Тут во­но ле­жа­ти­ме, аж по­ки ти вер­неш­ся i сам озьмеш.
    Сяк-так Ва­силь на­си­лу вир­вав­ся вiд ста­рих; а Ма­ру­ся пiш­ла йо­го про­вод­жа­ти. То бу­ло на са­мi про­во­ди, i тре­ба бу­ло че­рез кла­до­ви­ще йти, де на гро­бах у той день усi по­ми­на­ють своїх ро­ди­чiв. От Ма­ру­ся узя­ла й ми­соч­ку, щоб i своїх пом'яну­ти. По­ло­жи­ла кур­ку ва­ре­ну, три в'язки буб­ли­кiв, бу­ха­нець, два кни­ша та звер­ху п'ята­ко­вий ме­дя­ник та узя­ла ма­те­ри­ну ка­лит­ку з грiш­ми, щоб стар­цям по­да­ти; а Ва­силь тож з нею нiс у хуст­цi аж три де­сят­ки кра­ша­нок.
    Прийшли на гро­би, аж па­но­тець вже й там i зби­рається пра­ви­ти па­на­хи­ду. Ма­ру­ся пос­та­ви­ла до гур­ту i свою ми­соч­ку i гра­мат­ку ба­тюш­цi по­да­ла, щоб пом'янув її ро­ди­чiв.
    Маруся, смут­на й не­ве­се­ла, усе мо­ли­ла­ся та, знай, пок­ло­ни би­ла; як же зас­пi­ва­ли дя­ки "нi пе­ча­лi, нi воз­ди­ха­нiя", так во­на так i зах­ли­па­ла та й ка­же:
    - Як ти вер­неш­ся, Ва­си­леч­ку, то, мо­же, ме­не на сiм кла­до­ви­щi бу­деш так по­ми­на­ти.
    Василь аж здриг­нув­ся пiс­ля та­ко­го сло­ва i хо­тiв її зо­пи­ни­ти, щоб ви­ки­ну­ла та­ку дум­ку з го­ло­ви, так i у са­мо­го сльоза так i б'є, а на сер­цi ту­га та­ка па­ла, що йо­му дух так i зах­ва­тує; i сам не зна, вiд чо­го йо­му так є.
    Одслужили па­на­хи­ду, по­да­ла Ма­ру­ся ми­соч­ку па­нот­це­вi, а стар­цiв бо­жих об­дi­ли­ла кра­шан­ка­ми i грiш­ми за царст­во не­бес­не по­мер­ших. По­сi­да­ли лю­ди на гро­бах тра­пе­зу­ва­ти i по­ми­на­ти ро­ди­чiв, а Ма­ру­сi вже не до то­го: Ва­силь лед­ве про­мо­вив, що вже по­ра йо­му йти до ха­зяй­ст­ва.
    Батечки! як за­го­ло­сить Ма­ру­ся, та так i по­вис­ла йо­му на шию! Ви­цi­лу­ва­ла йо­го… що то? i в вi­чi, i у лоб, i у що­ки, i у шию… да­лi, не­на­че хто її нап­ра­вив, ра­зом по­ки­ну­ла йо­го, очи­цi за­ся­яли, то бу­ла блiд­на, а ту­теч­ки по­чер­во­нi­ла та так го­лос­но, нi­би не во­на, ска­за­ла Ва­си­ле­вi не зо­пи­ня­ючись:
    - Василю! На кла­до­ви­щi ме­не по­ки­даєш, на кла­до­ви­щi ме­не й знай­деш! - По­ми­най ме­не, не уда­вай­ся у ту­гу… про­щай на вi­ки вiч­нi!.. Там по­ба­чи­мось!
    Сеє ска­зав­ши, не ози­ра­ючись, пiш­ла до­до­му швид­ко, сту­па­ючи так ле­ге­сенько, не­на­че i зем­лi не до­тор­кається. А Ва­силь? Не­на­че грiм бi­ля йо­го вда­рив! Стоїть як уко­па­ний… Да­лi ду­же тяж­ко здох­нув, пiд­няв очi до бо­га, пе­рех­рес­тивсь, вда­рив пок­лон i, при­пав­ши на те мiс­це, де сто­яла Ма­ру­ся, цi­лу­вав зем­лю за­мiсть її, бо­ячись i са­мої дум­ки об тiм, що ска­за­ла йо­му Ма­ру­ся, а да­лi про­мо­вив:
    - Господи ми­ло­серд­ний! Не­хай я один усi бi­ди пе­ре­терп­лю, не­хай я вмру, тiльки по­ми­луй мою Ма­ру­сю! Дай нам по­жи­ти на сiм свi­тi, а втiм - як твоя во­ля свя­та! - та й пi­шов ти­хою сту­пою до гос­по­ди,
    Чи дав­но на­ша Ма­ру­ся бу­ла ве­се­ленька, як ве­сiн­ня зо­ренька, го­вор­ли­ва, як го­роб­чик, про­вор­на i жар­тов­ли­ва, як лас­тi­воч­ка, а те­пер точ­нi­сiнько як у во­ду опу­ще­на. Го­во­ри­ти - ма­ло й го­во­рить: ся­де ши­ти, чи то стiб­ну­ла гол­кою, чи нi, чи ви­ве­де нит­ку, чи нi, а за­раз i за­ду­мається, i ру­че­ня­та поск­ла­да; пi­де ув ого­род по­ло­ти, ста­не над гряд­кою та хоч цi­лий день сто­яти­меть, нi­чо­го не зро­бив­ши, по­ки ма­ти її не пок­ли­че; прис­та­вить обi­да­ти, то або у не­топ­ле­ну пiч, або за­бу­де чо­го по­ло­жи­ти, або усе у неї пе­ре­ки­пить, що й їсти не мож­на; та до то­го до­ве­ла, що - нi­чо­го ро­би­ти! - узя­лась ма­ти вп'ять са­ма по­ра­тись! Час­то гри­мав на неї батько i лас­кою уго­во­рю­вав, щоб не жу­ри­ла­ся, щоб у ту­гу не вда­ва­ла­ся, що ту­га з'їсть її здо­ров'я, за­чах­не, за­не­ду­жа, i який од­вiт дасть бо­гу, що нi най­луч­чу ми­лость бо­жу, здо­ров'я, не вмi­ла збе­рег­ти й за­на­пас­ти­ла ов­сi. Що ж? Тiльки її i ре­чей:
    - Таточку, ба­теч­ку, i ти, ма­тiн­ко рiд­не­сенька! Що ж ме­нi ро­би­ти, ко­ли не мо­жу за­бу­ти сво­го го­ря! Не мо­жу не ду­ма­ти об своєму Ва­си­леч­ко­вi! Свiт ме­нi не­ми­лий, i нi­що не роз­ве­се­ляє. Сер­це моє роз­ри­вається, див­ля­чись на вас, що ви об ме­нi уби­ваєтесь, то що бу­ду ро­би­ти! Я й са­ма своїй ту­зi не ра­да; тiльки у ме­не й дум­ки: де-то те­пер мiй Ва­силь? Знаю, що час, що день, вiн вiд ме­не - усе дальш; от ме­не ту­га й ду­шить! Не во­руш­те ме­не, не заньмай­те ме­не, не­на­че ви й не ба­чи­те нi­чо­го; не роз­ва­жай­те ме­не; ме­нi не­на­че лег­ше, як я жу­рю­ся уво­лю i нiх­то ме­нi не мi­ша!
    Порадившись меж со­бою, ста­рi да­ли їй во­лю; не­хай, ка­жуть, як со­бi зна, так з со­бою i ро­бить. На­дi­лив її бог ро­зу­мом, во­на й бо­го­бо­яз­ли­ва, i бо­го­мольна, так її отець ми­ло­серд­ний не ос­та­вить. Не­хай пос­ту­па як зна!
    Iще з то­го дня, як про­во­ди­ла Ва­си­ля, не на­дi­ва­ла Ма­ру­ся нi­якої скин­дяч­ки, нi­якої стрiч­ки; як пов'яза­ла го­ло­ву чор­ним шов­ко­вим плат­ком, так i пiш­ло, усе чор­ний пла­ток та й го­дi! То охо­ча бу­ла по не­дi­лям та по праз­ни­кам до церк­ви хо­ди­ти, а то й у бу­день, ко­ли по­чує, що дзво­нять, то мер­щiй i йде. Що бо­жий день лю­би­ме мiс­це, ку­ди бу­ло хо­дить, се у бiр на озе­ра, де з Ва­си­лем упер­ше хо­ди­ла; ся­де там пiд со­сон­кою, роз­гор­не пла­ток, що Ва­силь їй зос­та­вив, ди­виться на нього, та свої го­рiш­ки пе­ре­си­па в ру­цi, та й поп­ла­че… Тiльки ж що нач­не ве­чо­рi­ти, во­на вже й си­дить на прис­пi й ви­гя­яда ве­чiрньої зi­роньки… Блис­не во­на… тут Ма­ру­ся за­раз i ста­не та­ка ра­да, та­ка ра­да, що не то що! "Онде мiй Ва­силь! - са­ма со­бi роз­мов­ля. - Вiн ди­виться на свою зi­роч­ку й зна, що й я див­люсь!.. Отак блис­тять i йо­го очи­цi, як бу­ло бi­жу йо­му на­зуст­рiч…" I вже тут її хоч клич - не клич, хоч що хоч ро­би, а вже нi з мiс­ця не пi­де i очей вiд зiр­ки не зве­де, аж по­ки во­на зов­сiм не зай­де; то­дi тяж­ко здох­не й ска­же: "Про­щай же, мiй Ва­си­леч­ку! но­чуй з бо­гом та вер­тай­сь швид­ше до твоєї бiд­ної Ма­ру­сi". Увiй­шов­ши ж у ха­ту, пе­ре­цi­лує уся­кий го­рi­шок i пла­ток ра­зiв сто по­цi­лує та, згор­нув­ши, при­ло­жить до сер­ця та так i за­но­чує; а вже й не ка­жи, щоб спа­ла доб­ре, як тре­ба!
    Сяк-так, то з жур­бою, то з ту­гою, про­ма­ячи­ла Ма­ру­ся до спа­сiв­ки; а у спа­сiв­ку, iк пре­чис­тiй, ка­зав Ва­силь, бу­де не­од­мiн­но. Хоч i не зов­сiм Ма­ру­ся по­ве­се­лi­ша­ла, та усе-та­ки не­на­че ста­ла пот­ро­ху ожи­ва­ти. Во­на й до­ма по­рається, во­на й з батьком у по­ле чи гро­ма­ди­ти, чи жа­ти; бо вже й На­ум, див­ля­чись на неї, що во­на ста­ла роз­ва­жа­тись, i со­бi по­ве­се­лi­шав i ду­ма:
    "Слава то­бi гос­по­ди! Ще тiльки спа­сiв­ка нас­ту­па, а вже Ма­ру­ся зов­сiм не та, як унов на­ро­ди­ла­ся; туж-туж i Ва­силь бу­де; то­дi вда­рю ли­хом об зем­лю, мер­щiй справ­лю ве­сiл­ля, та й не­хай со­бi жи­вуть". От ко­ли ку­ди йде на ха­зяй­ст­во, то й доч­ку бе­ре з со­бою, щоб її луч­че роз­ва­жа­ти. Ко­ли ж во­на ча­сом зос­та­неться до­ма, то, впо­рав­шись, iде у бiр за гу­ба­ми; та та­ки так ска­за­ти, що день за день та ста­ла вп'ять i до ро­бо­ти про­вор­ненька, i в уся­кiм дi­лi мо­тор­нi­ша, i що у бо­га день, то усе ве­се­лiш, усе роз­щи­тує.: "От пре­чис­та не­да­ле­ко, от-от Ва­силь вер­неться".
    Раз у спа­сiв­ку, на тре­тiй день пiс­ля спа­са, вiд­дав­ши во­на обi­да­ти i поп­ри­би­рав­ши усе, пiш­ла у бiр за гу­ба­ми i вже нi­ку­ди бiльш, як на тi ж озе­ра. На­па­ла на ри­жи­ки, та так же їх ба­гацько бу­ло, та та­кi муд­рi; i хоч i поб­ро­ди­ла по во­дi, та наз­би­ра­ла їх пов­нi­сiньке вiд­ро iще й ко­шик. От ще б то їх бра­ла, та як же пi­шов дощ, та прест­ра­шен­ний, як з вiд­ра, та з хо­лод­ним вiт­ром; а во­на бу­ла ув од­нiй тя­жи­но­вiй юп­цi i сви­ти­ни не бра­ла. Що їй тут на свi­тi ро­би­ти? Нi­ку­ди i не ка­жи, щоб за­бiг­ти та пе­ре­си­дi­ти, бо до се­ла бу­ло да­ле­ченько, а дощ так i по­ли­ва! Нiг­де дi­тись - тре­ба бiг­ти до­до­му. Iш­ла, а де i пiд­бiг­цем, та по­ки прий­шла до­до­му, так од­но те, що уто­ми­лась, а дру­ге - змок­ла як хлю­ща, так з неї i те­че; а змерз­ла ж то так, що зуб з зу­бом не зве­де, так i тру­ситься.
    З ли­хом по­по­лам при­бiг­ла до­до­му. А до­ма ж то ма­ти ста­ренька i усе со­бi не­мощ­на, не зду­жа­ла пiд­ня­тись i у пе­чi за­то­пи­ти. Ли­хо та й го­дi на­шiй Ма­ру­сi! Нит­ки су­хої на нiй не­ма, а нiг­де об­су­ши­тись; змерз­ла не­на­че зи­мою, а нiг­де обiг­рi­тись. Злiз­ла на пiч, та як не на топ­ле­ну, так ще пу­ще змерз­ла. Ук­ри­лась i ко­жу­хом, нi­чо­го! Так ли­хо­рад­ка її i б'є!
    Прийшов i На­ум, упо­рав­шись з бат­ра­ка­ми. Нi­ко­му йо­му нi ве­че­ря­ти да­ти, та й нi­чо­го. Перш був роз­сер­дивсь, а да­лi як розс­лу­хав, що йо­му Нас­тя, стог­ну­чи, роз­ка­за­ла, та й за­мовк; да­лi на­зир­нув Ма­ру­сю та аж зля­кавсь: гос­по­ди, твоя во­ля! Са­ма як во­гонь га­ря­ча, а її тру­сить так, що й ска­за­ти не мож­на!
    Тьохнуло у жи­во­тi в на­шо­го На­ума! По­ду­мав-по­ду­мав та й став бо­гу мо­ли­тись. Се вже у нього бу­ла та­ка на­ту­ра: чи хоч тро­хи бi­да, чи ра­дiсть є йо­му яка, за­раз до бо­га; так i тут. По­мо­ливсь, пе­рех­рес­тив три­чi Ма­ру­сю i лiг со­бi. Прис­лу­хається тро­ха: Ма­ру­ся не зас­ну­ла? "Дай гос­по­ди, щоб зас­ну­ла i щоб завт­ра здо­ро­ва бу­ла!" - ска­зав­ши сеє, лiг i… зас­нув.
    Тiльки що у са­му глу­пу пiв­нiч бу­дить йо­го Нас­тя яко­мо­га i ка­же:
    - Подивись, На­уме, що з Ма­ру­сею дiється? Стог­не час вiд ча­су дуж­че… от усе дуж­че… аж кри­чить… На­ум вже бi­ля не­ду­жої:
    - Що то­бi, Ма­ру­сю?.. Чо­го ти стог­неш? Що в те­бе бо­лить?..
    - Таточку… ба­теч­ку… Ох, не дай­те про­пас­ти… ко­леть… ох, тяж­ко ме­нi!.. Ро­бiть, що знаєте… ко… ко­леть ме­не!..
    - Де са­ме ко­леть, Ма­шеч­ко?
    - От.., у бiк… ох, ох!.. У лi­вiм бо­цi… По­мо­жiть ме­нi!.. Не стерп­лю…
    Кинувся На­ум, вик­ре­сав вог­ню, зас­вi­тив свiт­ло - аж i Нас­тя вже вста­ла; де та й си­ла узя­лась? До Ма­ру­сi… а во­на усе дуж­че стог­не…
    Що ро­би­ти - i са­мi не зна­ють… Сяк-так ста­рi уд­вох за­то­пи­ли пiч, ук­ри­ли її ко­жу­ха­ми… так кри­чить.
    - Душно! не вле­жу на пе­чi… по­ло­жiть ме­не на ла­вi… Ох, душ­но ме­нi! Ох, важ­ко ме­нi! Бо­лить же бiк… ох, бо­лить!..
    Послали мер­щiй на ла­вi; узя­лись обоє ста­рi зво­ди­ти Ма­ру­сю… Во­на не зду­жа йти, ста­рi не зду­жа­ють її вес­ти… тяг­нуться, сил­ку­ються, спо­ти­ка­ються… На­ум сер­диться, кри­чить на жiн­ку, що йо­му не по­ма­га; Нас­тя вор­чить на нього, що… вiн доч­ку на неї схи­ля… Ма­ру­ся стог­не, пла­че, а ста­рi, див­ля­чись на неї, со­бi пла­чуть…
    Через пре­ве­ли­ку си­лу до­тас­ка­ли Ма­ру­сю, по­ло­жи­ли на ла­вi, вкри­ли ряд­ном, бо усе ка­же, що їй душ­но; а са­мi ста­ли ра­ди­тись, що з нею ро­би­ти! Нас­тя - про­бi бiг­ти до зна­хур­ки, щоб вми­ла або зли­за­ла; бо се їй, ма­буть, з очей; або не­хай пе­ре­по­лох ви­ли­ва, або тряс­цю вiд­шеп­тує; не­хай, що зна, те й ро­бить. Так же На­ум не тiї, бо ду­же не лю­бив нi зна­ху­рок, нi во­ро­жок, що тiльки дур­ни­кiв об­ду­рю­ють та з них гро­ши­ки луп­лять, а са­мi не мо­жуть нi­яко­го доб­ра нi­ко­му зро­би­ти, хi­ба тiльки бi­ду, так так! От вiн за­раз дiс­тав iор­данської во­ди та й зве­лiв Нас­тi, щоб нею на­тер­ла Ма­ру­сi бiк, де бо­лить, i дав тiєї ж во­ди трош­ки на­пи­тись, а сам пiд­ку­рю­вав її хе­ру­вимським ве­ли­код­нiм ла­да­ном, по­мо­ливсь з Нас­тею бо­гу… аж ось i Ма­ру­ся при­тих­ла й ста­ла б то за­си­па­ти. Ста­рi вже хо­тi­ли з ра­дос­тi га­си­ти й са­мi ля­га­ти… Як тут вп'ять Ма­ру­ся не своїм го­ло­сом зак­ри­ча­ла:
    - Ох, ли­шеч­ко! Ко­леть ме­не, ко­леть у бiк, пе­че… Ох, труд­но ме­нi! Ба­тi­ноч­ку рiд­ненький, ма­тi­ноч­ко моя, го­лу­боч­ко! Ря­туй­те!.. По­мо­жiть ме­нi!.. Смерть моя.. Не дає… ме­нi ди­ха­ти!..
    Бачить На­ум, що зов­сiм бi­да, тре­ба що-не­будь i ро­би­ти, схо­пив шап­ку, по­бiг до су­сi­ди, роз­бу­див, поп­ро­хав її, щоб йшла швид­ше на по­мiч до Нас­тi, по­ки уп­ра­вивсь, по­ки доп­ро­во­див її до дво­ра, аж вже i свi­та. Не за­хо­дя­чи до­до­му, пi­шов у го­род. Був у нього знай­омий при­ятель, ци­лю­рик, та ще й Ма­ру­син кум, во­на в нього аж трьох дi­то­чок хрес­ти­ла, так до нього пi­шов вiн ра­ди­тись, що тре­ба ро­би­ти, а ко­ли мож­на, то щоб i сам прий­шов та й по­ди­вись на бо­ля­щу.
    Так-то ста­ро­му швид­ко й дiй­ти! Iде i, ба­чить, усе на од­нiм мiс­цi; ста­не пос­пi­шать - за­ди­хається, но­ги спо­ти­ка­ються, зов­сiм хоч впас­ти. Жал­кує На­ум, що не збу­див ко­го з бат­ра­кiв, що в со­ло­мi на то­ку спа­ли, так що ж бо? Хоч би й швид­ше дiй­шов, так не вмiв би так усього роз­ка­за­ти; а як­би ци­лю­рик не за­хо­тiв iти, то бат­рак не вмiв би йо­го i про­ха­ти, як сам отець.
    Сонечко пiд­ня­лось, тог­дi На­ум до­тю­пав - до ци­лю­ри­ка. По­ки йо­го збу­ди­ли… бо вiн був вже ба­га­тенький, а че­рез ко­ров'ячу вiс­пу став вже у панськiм кап­та­нi хо­ди­ти, так тре­ба вже ту­ди ж, за па­на­ми, дов­го ран­ком спа­ти. От по­ки зог­рi­ли йо­му са­мо­вар, по­ки вiн на­пивсь то­го чаю, прис­мок­ту­ючи люльку, як наш справ­ник, по­ки-то вий­шов по­тя­га­ючись до На­ума, аж вже бу­ло геть-геть! Та вже за те спа­си­бi, що як роз­пи­тав, чи Ма­ру­ся не­ду­жа, так ра­зом i зiб­равсь. Схо­пив швид­ше щось та­ке за па­зу­ху, та узяв склян­ку з чим­тось, та й ка­же:
    - Наум Се­ме­но­вич! Ху­до дi­ло; тре­ба пос­пi­ша­ти як мож­на. Не пос­ку­пись най­ня­ти збiр­жу* (*3бiрз­ка - вiз­ницький екi­паж.). Ме­нi нi­чо­го i про­хо­ди­тись, та тре­ба пос­пi­шать.
    Наум за­раз шат­нувсь, най­няв збiр­жа­ни­ка, i по­бiг­ли що є ду­ху з ци­лю­ри­ком до­до­му.
    Як ог­ля­дiв ци­лю­рик Ма­ру­сю, та аж зац­мо­кав. Став її роз­пи­ту­ва­ти, де са­ме i як у неї бо­лить? Та во­на за каш­лем i сло­ва не ска­же. Ци­лю­рик аж го­ло­вою пок­ру­тив та й ка­же со­бi ти­хенько:
    - Овва! Ху­до дi­ло! - А На­ум се по­чув та й ру­ки опус­тив…
    Кинувся ци­лю­рик i яко­мо­га пос­пi­ша та й ки­нув їй ру­ду* (*Тоб­то: пус­тив кров.) з ру­ки, да­лi розв'язав пляш­ку, аж там усе п'явки, та й поп­ри­пус­кав їх до бо­ку. По­ки се, по­ки те дi­ялось, На­ум так, що нi жи­вий нi мерт­вий; то пi­де, то ста­не, то ся­де, та усе, зди­ха­ючи, ру­ки ла­ма; а пу­ще те йо­го сму­ти­ло, що ци­лю­рик був не­ве­се­лий. А Нас­тя, бiд­на Нас­тя, i бай­ду­же со­бi! Во­на там ко­ло Ма­ру­сi й по­ма­га, i дер­жить, i, що тре­ба, ро­бить, i так справ­ляється, що не­на­че i не бу­ла не­ду­жа. Так-то ве­ли­ке го­ре i бi­да як пос­тиг­не, то вже мен­ше i за­бу­деш, i не по­ва­жаєш йо­го.
    Управившись, ци­лю­рик вий­шов у сi­ни вiд­дих­ну­ти. На­ум прис­тав до нього з роз­пит­ка­ми.
    - Худо дi­ло! - ска­зав ци­лю­рик. На­ум так i ки­нув­ся йо­му у но­ги, i аж пла­че, i го­во­рить:
    - Приятелю мiй, Конд­ра­те Iва­но­вич! Ро­би що знаєш, тiльки не по­гу­би мо­го ди­тя­ти! Не по­ло­жи ме­не жи­во­го у яму! Вiк бу­ду батьком рiд­ним зва­ти! Бе­ри що хоч, бе­ри усю ху­до­бу… тiльки ви­лi­чи Ма­ру­сю!..
    Цилюрик аж зап­ла­кав i ка­же:
    - Друже мiй, На­уме Се­ме­но­вич! Хi­ба ж ме­нi не жаль своєї ку­ми? Що б то я ро­бив, щоб ви­лi­чи­ти хре­ще­ну ма­тiр своїх дi­ток? Та як не­ма бо­жої во­лi, так наш брат­чик, хоч з де­ся­тю го­ло­ва­ми, нi­чо­го не зро­бить!
    - Так моїй Ма­ру­сi не жи­во­тi­ти? - аж скрик­нув На­ум.