Latin

Маруся - 3

Total number of words is 8141
Total number of unique words is 1097
21.8 of words are in the 2000 most common words
31.9 of words are in the 5000 most common words
38.6 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
    - Чом же не хо­чеш за­вi­ри­ти об моїм щас­тi?
    - Стидно-бо.
    - МарусюI от­же по­цi­лую, ко­ли не ска­жеш.
    - Та хоч де­сять раз цi­луй, аби не я те­бе; а усе-та­ки не ска­жу…
    - Отак же… отак… отак же!.. - при­го­во­рю­вав Ва­силь, цi­лу­ючи її раз п'ять не вiд­ди­ха­ючи, та вп'ять зно­ву за те ж… та аж вже не змiг i сло­ва про­мо­ви­ти… А Ма­ру­ся ле­жить у нього на ру­ках i са­ма се­бе не тя­мить, чи во­на у раю, чи во­на де? Так їй хо­ро­ше бу­ло! Хо­че щось ска­за­ти - i сло­ва не про­мо­вить, хо­че вiд нього вир­ва­ти­ся, так не­на­че при­ко­ва­на до Ва­си­ле­вої шиї; хо­че заж­му­ри­тись, так очi, про­тив її во­лi, так i за­зи­ра­ють у Ва­си­ле­вi очi, що, як угiл­ля на вог­нi, па­ла­ють, хо­че вiд нього вiд­вер­ну­тись, а й са­ма не зна, як гор­неться до нього… А вiн?.. Вiн тiльки розг­ля­да її, не­на­че їсть її очи­ма; за­був увесь свiт; хоч би йо­му тут з пу­шок па­ли­ти, хоч би хто йо­го не кли­кав, нi­чим би не вва­жив, тiльки що розг­ля­да свою Ма­ру­сеньку, дер­жа­чи її на своїх ру­ках.
    Далi сха­ме­ну­лась во­на, здох­ну­ла тяж­ко i крiзь сльози ска­за­ла:
    - Василечку! що се зо мною ста­лось? Нi­чо­го не тям­лю, не знаю са­ма се­бе; тiльки у ме­не й на дум­цi, що ти ме­не лю­биш, що ти мiй… та бiльш ме­нi нi­чо­го i не тре­ба!.. Бо­юсь тiльки, чи не­ма ме­нi за те грi­ха?
    - За що, моя Ма­ру­сенько? - ска­зав Ва­силь, при­гор­нув­ши її до сво­го сер­денька, i по­цi­лу­вав щи­ро.
    - Ох, не цi­луй ме­не, мiй си­зий го­лу­боньку! Ме­нi усе здається, що грiх нам за се… Бо­юсь прог­нi­ви­ти бо­га!
    - Так я ж то­бi, моя Ма­ру­сенько, тим же бо­гом бо­жу­ся, що не­ма у сьому нi­яко­го грi­ха. Вiн по­ве­лiв бу­ти му­жу й жо­нi; за­по­вi­дав, щоб во­ни лю­би­ли один од­но­го i щоб до смер­тi не роз­лу­ча­ли­ся. Те­пер ми лю­би­мо­ся; дасть бог, спол­ним свя­тий за­кон, тог­дi i не роз­лу­чи­мо­ся на вiк наш, а до то­го ча­су, як зiй­де­мо­ся, нам мож­на без грi­ха i лю­би­ти­ся, i го­лу­би­ти­ся…
    - А не дай бо­же, як… - ска­за­ла Ма­ру­ся та й при­ту­ли­ла­ся до Ва­си­ле­во­го пле­ча; i не до­ка­за­ла, i боїться згля­ну­ти на нього.
    - Не до­ве­ди до то­го бо­же! - аж скрик­нув Ва­силь i аж зля­кавсь, по­ду­мав­ши, про що Ма­ру­ся йо­му тiльки на­га­ду­ва­ти ста­ла. - Бу­ду, - ка­же, - те­бе, моя зо­зу­ленько, як ока бе­рег­ти. Нi­яка сквер­ная, бi­совська дум­ка i на сер­цi не бу­де. Не бiйсь ме­не; я знаю бо­га не­бес­но­го! Вiн по­ка­ра за злеє дi­ло усе рiв­но, що за ду­шо­губст­во. Не бiй­ся, ка­жу, ме­не; i ко­ли б вже й так прий­шлось, щоб ти ста­ла за­бу­ва­ти i бо­га, i стид людський, то я те­бе обе­ре­жу, як бра­тик сест­ри­цю…
    - Братику мiй ми­ле­сенький! - скрик­ну­ла Ма­ру­ся i об­ня­ла йо­го ру­че­ня­та­ми; дов­го ди­ви­ла­ся йо­му у вi­чi, як тая ясоч­ка, а да­лi й ка­же: - Те­пер я са­ма те­бе по­цi­лую аж три­чi, бо знаю, що й в те­бе на дум­цi не­ма нi­яко­го ху­да. - Та й при­па­ла йо­му на пле­че, за­зи­ра­ючи йо­му у вi­чi, та так пильно, нi­би ба­ран­чик, що йо­го хо­тять рi­за­ти, а вiн жа­лiб­но ди­виться, так i во­на зир­ну­ла на Ва­си­ля, а сльозин­ка, не­на­че тая ро­син­ка на цвi­точ­ку, так у неї в очи­цях за­ся­ла; та так жа­лiб­но, як тая со­пi­лоч­ка заг­ра­ла, так во­на йо­го спи­та­ла: - Як же ти ме­не пiс­ля сього по­ки­неш?
    - Не го­во­ри ме­нi сього, Ма­ню! I не ду­май об сiм, моя кри­шеч­ко! Грiх бо­жи­тись, а я от смер­тельною клят­вою по­бо­жу­ся, ко­ли ме­нi не вi­риш…
    - Вiрю, вi­рю, мiй со­ко­ли­ку, мiй ле­бе­ди­ку! I що б ти ме­нi не ска­зав, усьому вi­ри­ти бу­ду…
    Багато роз­ка­зу­ва­ти, що там Ва­силь з Ма­ру­сею роз­мов­ля­ли; за­бу­ли про увесь свiт, i де во­ни є, i що кру­гом них, i як­би не гук­ну­ла ще зда­ле­ка на них Оле­на, то б, пiдк­рав­шись ти­хенько, ба­чи­ла б усе, як во­ни по­го­во­рять-по­го­во­рять та й зно­ву цi­лу­ються. Як же по­чу­ли Оле­ну, так за­раз i роз­рiз­ни­ли­ся, не­на­че i не во­ни: Ва­силь став, бу­цiм ма­ла ди­ти­на, пi­соч­ком пе­ре­си­па­тись, а Ма­ру­ся тут же знай­шла че­ре­поч­ки та да­вай у крей­ма­хи гра­ти, а са­мi i не ззир­нуться меж со­бою.
    От пiш­ли усi уку­пi до­до­му. Оле­на по­ду­ма­ла: "Що се ста­ло­ся з на­шою Ма­ру­сею? Нi­ко­ли не бу­ла та­ка ве­се­ла i го­вор­ли­ва, та ще з па­руб­ком, що бу­ло їх жа­хається, як не знать чо­го, а те­пер са­ма за­го­во­рює, жар­тує, ви­га­дує i, знай, смiється з Ва­си­лем, а ме­не бу­цiм i не­ма з нею. Уран­цi, як iш­ли, так па­ри з уст не пус­ти­ла, а те­пер не за­мов­чить нi на ча­син­ку; уран­цi на­си­лу йшла i на ме­не на­па­да­лась, чо­го я спi­шу, а тут по­пе­ред усiх бi­жить, зем­лi пiд со­бою не чує та, знай, ки­да на Ва­си­ля то пi­соч­ком, то скi­поч­ка­ми, а вiн її ло­вить, а пiй­мав­ши… аж ру­ки кру­тить. Се щось не­да­ром! Три­вай ли­шень ти, смир­на, що нас бу­ло за iг­раш­ки з па­руб­ка­ми ко­риш; я то­бi вiд­дя­чу…"
    Стали до­хо­ди­ти до се­ла, от Ва­силь i ка­же:
    - Тепер же про­щай­те, дiв­чат­ка. Ме­нi так ве­се­ло бу­ло з ва­ми; спа­си­бi вам i ду­же спа­си­бi за все, за все, за все. Не знаю, ко­ли-то з ва­ми по­ба­чусь? (А у Ма­ру­сi аж слi­зоньки по­ко­ти­лись; об­тер­ла швид­ше хус­точ­кою, щоб Оле­на не ба­чи­ла, та й ста­ла бу­цiм­то пi­сеньку му­ги­ка­ти i не­на­че пiд­тан­цює пiд неї, а са­ма пильно ди­виться у вi­чi Ва­си­лю). На­те ж усе, - ка­же Ва­силь, - ва­ше доб­ро; ви­би­рай­те з ко­ши­ка; мо­же, чи не за­гу­бив я чо­го? А я вже пi­ду своєю до­ро­гою.
    От дiв­ча­та ста­ли ви­би­ра­ти. Оле­на усе заб­ра­ла й пок­ла­ла за па­зу­ху, а Ма­ру­ся, пе­рег­ля­дiв­ши, поск­ла­да­ла у ко­шик i пiш­ла со­бi. Тiльки що вi­дiй­шов вiд них Ва­силь чи­ма­ло, аж Ма­ру­ся, бу­цiм­то сха­ме­ну­лась i зга­да­ла, i ка­же:
    - Отак же! Усе по­за­би­ра­ла, а си­нiй ка­мi­нець, що батько зве­лiв ку­пи­ти, я й не взя­ла у Ва­си­ля. По­бi­жу до­же­ну йо­го! - До­га­ня, а са­ма, знай, кри­чить, щоб вiн пi­дож­дав. Вже ж щоб то Ва­силь та не по­чув Ма­ру­си­но­го го­ло­су? Не знаю! Стоїть як на шпич­ках i до­жи­да, щоб Ма­ру­ся пiд­бiг­ла до нього, i що то во­на йо­му ска­же?
    Ось во­на, дог­нав­ши йо­го, ска­за­ла:
    - Я зна­рош­не, бу­цiм­то за­бу­ла у те­бе си­нiй ка­мi­нець, щоб то­бi ниш­ком ска­за­ти: при­ходь сьогод­нi на озе­ра, що у на­шо­му бо­ру, я там бу­ду; то ще по­го­во­ри­мо. Пус­ти ж, не заньмай ме­не, щоб Оле­на не до­га­да­лась. Ке сю­ди ка­мi­нець i про­щай, мiй со­ко­ли­ку ми­лий! При­ходь же! - ска­зав­ши, та скiльки є ду­ху до Оле­ни.
    Олена ж усе пiдг­ля­да­ла та й ду­ма­ла со­бi: "Доб­ре ж до яко­го ча­су! Не бу­де ме­не те­пер зу­пи­ня­ти".
    Прийшла Ма­ру­ся до­до­му; ба­теч­ку! ве­се­ла, мо­тор­на, i го­во­рить, i роз­ка­зує, i по­рається за трьох, так що ма­ти, див­ля­чись на неї, аж по­ве­се­лi­ша­ла, i їй по­лег­ша­ло. Хо­тi­ла бу­ло сва­ри­тись на доч­ку, за­чим дов­го про­хо­ди­ла, так та ж як узя­ла ко­ло неї лес­ти­тись, i при­го­во­рю­ва­ти, i роз­ва­жа­ти її, а са­ма пiч то­пи­ти, зiл­ля кри­ши­ти, горш­ки нас­тав­ля­ти, так що го­рить у неї дi­ло.
    Не вспi­ла ма­ти ог­ля­ну­тись, вже у Ма­ру­сi i го­тов обiд: сi­ла, руч­ки зло­жи­ла i, знай, ма­тi роз­ка­зує, як-то їй доб­ре бу­ло йти на ба­зар хо­лод­ком, що ба­чи­ла на мiс­тi, як тор­гу­ва­лась, як ку­пу­ва­ла; i ко­го ба­чи­ла, i з ким го­во­ри­ла, i яка про­ява лу­ча­лась: усе-усе до пос­лiднього раз по й'ять роз­ка­зу­ва­ла, тiльки про Ва­си­ля нi­чи­чирк! Во­на б то й хо­тi­ла ма­те­рi роз­ка­за­ти, та не зна­ла, з яко­го кiн­ця узя­тись, та й по­ду­ма­ла: "Не­хай же спи­та­юсь у Ва­си­ля; вiн ме­не нав­чить, як про се роз­ка­за­ти".
    Прийшов i ста­рий На­ум; обi­да i ду­ма: "Зро­ду Ма­ру­ся та­ко­го муд­ро­го бор­щу не ва­ри­ла, як сьогод­нi; i мня­со доб­ре спе­че­не, i усе-та­ки га­разд, а луч­че всього, що са­ма та­ка ве­се­ленька, i усе ви­га­дує, i жар­тує". Да­лi i ка­же Нас­тi:
    - Бач, я ж ка­зав, що не тре­ба нi зли­зу­ва­ти, нi шеп­та­ти, са­мо ми­неться.
    Пiсля обiд, чи приб­ра­ла Ма­ру­ся, чи не приб­ра­ла, мер­щiй вхо­пи­ла гле­чи­чок та й ка­же:
    - Пiду ж я, ма­мо, наз­би­раю вам су­ниць; там та­ких ба­гацько на ба­за­рi бу­ло, i на­шi дiв­ча­та гор­щеч­ка­ми так i но­сять. I вам наз­би­раю i, мо­же, де­що i про­дам.
    Ще ма­ти їй нi­чо­го на се i не ска­за­ла, а во­на вже i за во­ро­та­ми, i пря­мо пос­пi­ша у бiр на озе­ра. Хоч i ба­чить по до­ро­зi су­ни­цi, та не зби­ра, а ду­ма: "Ва­силь ме­не, вже, ма­буть, жде; пi­ду швид­ше до нього; а як по­сид­жу з ним та вер­та­ти­мусь до­до­му, тог­дi i ягi­док наз­би­раю".
    Недовго шу­ка­ла во­на сво­го Ва­си­ля: тут за­раз i є. Як же зiй­шлись, так дар­ма, що тiльки, мо­же, ча­сiв три не ба­чи­лись, а так не­на­че де­сять год роз­но бу­ли. Об­нi­ма­ються, цi­лує один од­но­го, роз­го­во­рю­ють, роз­ка­зу­ють; то, поб­рав­шись за ру­ченьки, хо­дять, то вп'ять по­сi­да­ють, то вп'ять за те ж. I нез­чу­лись, як вже ста­ло ве­чо­рi­ти. I то ж бо прав­да, що ко­ли бу­деш уку­пi з тим, ко­го лю­биш, то день так швид­ко про­бi­жить, як ча­си­ноч­ка.
    От Ма­ру­ся пер­ша крик­ну­ла:
    - Ох ме­нi ли­шенько! Чи бач, де вже сон­це?
    - Так що ж? - пи­тає Ва­силь.
    - А те, - ка­же Ма­ру­ся, - як я до­до­му пi­ду!
    - Не бiйсь нi­чо­го, я те­бе оп­ро­вод­жу.
    - Не те, щоб я бо­ялась, а те, що ягi­док не зби­ра­ла: а я за ни­ми про­си­лась у ма­те­рi. Що ме­нi тут на свi­тi ро­би­ти? Роз­ка­жу ма­те­рi, що за­го­во­ри­лась з то­бою та й за­бу­ла.
    - Нi, Ма­ру­сенько, пот­ри­вай ще ма­те­рi об ме­нi го­во­ри­ти.
    - А чо­му ж?
    - Ще, моє сер­денько, не урем'я. Тре­ба пi­дож­да­ти.
    - А як се мож­на? Ма­те­рi i батько­вi тре­ба усе за­раз роз­ка­за­ти й нi­ко­ли пе­ред ни­ми не бре­ха­ти. Що ж я те­пер ска­жу, що я не наб­ра­ла су­ни­чок?
    - Що хоч. Ма­ню, те й ска­жи, тiльки не го­во­ри про ме­не: я сам, як прий­де по­ра, я сам ска­жу.
    - Та грiх же бре­ха­ти i пе­ред ким-не­будь, а не тiльки…
    - Се не бу­де брех­ня, i їм тре­ба усе роз­ка­за­ти; тiльки як ска­жеш те­пер, а во­ни, ме­не не знав­ши, по­ду­ма­ють, що я який-не­будь ле­да­що, що тiльки звод­жу те­бе з ума, те­бе бу­дуть ла­яти, ме­не ста­нуть цу­ра­тись i бу­дуть нас роз­лу­ча­ти. По­тер­пи, моя ри­бонько, хоч че­рез пет­рiв­ку; я так на­ве­ду, що во­ни про ме­не бу­дуть зна­ти i чу­ти що-не­будь не­по­га­не; то­дi приш­лю лю­дей, то­дi їм усе i роз­ка­жеш. То брех­ня i грiх, як зов­сiм по­таїти, а то ми тiльки преж­де яко­го ча­су їм нi­чо­го не ска­же­мо. Чи так, моя па­ня­ноч­ко? -спи­тав та й по­цi­лу­вав її щи­ро, вiд сер­ця.
    - Може, во­но i так, - дов­го по­ду­мав­ши, Ма­ру­ся ска­за­ла. - Я вже нi­чо­го не знаю, а усе ро­би­ти­му, що ме­нi ска­жеш. Тiльки вже, Ва­си­леч­ку, мiй ко­за­ченьку! як со­бi хо­чеш, а я вже бiльш до те­бе не вий­ду нi сю­ди, нi на ву­ли­цю, цi на ба­зар, нi­ку­ди.
    - А се ж то чо­му? - спи­тавсь Ва­силь зля­кав­шись.
    - Як со­бi хоч, а тiльки, по моїй дум­цi, се вже грiх, ко­ли чо­го не мож­на ма­те­рi ска­за­ти та теє i ро­би­ти ниш­ком вiд неї. Хоч роз­сер­дись зов­сiм, не тiльки так на­суп­ся, як те­пер, тiльки вже я не прий­ду, i не до­жи­дай ме­не, i не шу­кай ме­не. Iн­ше дi­ло, як­би я пос­ва­та­на бу­ла, то­дi б i нi­чо­го; а то хто-не­будь по­ба­чить, та про ме­не ще й сла­ва пi­де? Не хо­чу, не хо­чу! Не­хай бог бо­ро­нить! Ме­нi те­пер i Оле­ни страш­но; во­на щось ди­ви­лась на нас пильненько, як вер­ну­ла­ся з го­ро­да, i усе щось со­бi пiд нiс бор­мо­та­ла. За­раз же, прий­шов­ши, пi­ду до неї i усе їй роз­ка­жу i поп­ро­шу, щоб до ча­су нi­ко­му не го­во­ри­ла. Про­щай же, мiй со­ко­ли­ку, мiй Ва­си­леч­ку! Не сердься ж бо на ме­не; ад­же ти ка­жеш, що ско­ро приш­леш ста­рос­тiв? От ми не­на­дов­го роз­лу­чаємось.
    Скiльки не про­сив, як-то не мо­лив її Ва­силь, щоб та­ки ви­хо­ди­ла сю­ди хоч че­рез день або че­рез два, так нi за що на свi­тi не за­хо­тi­ла i з тим пiш­ла до­до­му, не зве­лiв­ши йо­му йти за со­бою. Вiн пi­шов, по­ну­рив­ши го­ло­ву, го­рою до­до­му, а во­на бо­ром та й зду­ма­ла, щоб не так-то пе­ред ма­тiр'ю у бре­ху­хах зос­та­тись, пiш­ла про­ти че­ре­ди, знав­ши, що й Оле­на кож­но­го ве­чо­ра тож ви­хо­дить. От i хо­тi­ла їй усе про Ва­си­ля роз­ка­за­ти i про­си­ти, щоб мов­ча­ла.
    Олена не вий­шла про­ти че­ре­ди, i дiв­ча­та ска­за­ли, що сьогод­нi ран­ком, по­ки во­на бу­ла на мiс­тi, приїха­ли ста­рос­ти й же­них аж з ху­то­рiв; та не по­ди­ви­лись нi на за­кон i нi на що, бо чо­ло­вiк крiп­ко хо­ро­ший, i руш­ни­ки ран­ком по­да­ва­ли, да­лi звiн­ча­ли i, узяв­ши її, з батьком i ма­тiр'ю поїха­ли, i там, на ху­то­рах, аж верс­тов за двад­цять, i ве­сiл­ля бу­дуть справ­ля­ти.
    Агу! на­шiй Ма­ру­сi трош­ки лег­ше ста­ло, що не бу­де свi­ди­те­ля, як во­на под­ру­жи­ла з Ва­си­лем.
    Прийшовши до­до­му, тяж­ко їй бу­ло вiдб­ре­ху­ва­тись пе­ред ма­тiр'ю, що не при­нес­ла ягi­док; бо, зро­ду не бре­хав­ши нi в чiм, не зна­ла, як i вик­ру­ти­тись i що ска­за­ти. Сяк-так, то че­ре­дою, то Оле­ною за­тер­ла, зам'яла дi­ло - i кiн­цi у во­ду.
    Поки по­ра­лась та при­би­ра­ла i бу­ла з ма­тiр'ю, так їй i ве­се­ло бу­ло, а тим бiльш, що ма­те­рi ста­ло лег­ше i вже пiд­ня­лась з пос­те­лi; батько теж ве­се­лий i лас­ка­вий був до неї; от во­на не тiльки не жу­ри­лась, та ще са­ма со­бi дя­ку­ва­ла, що так з Ва­си­лем зро­би­ла; i, хо­дя­чи i по­ра­ючись, усе ду­ма­ла: "Ко­ли б швид­ше мож­на бу­ло їм роз­ка­за­ти про Ва­си­ля, то як би грiх з ду­шi".
    Як же ляг­ла на пос­тiль, так i не по­ду­ма­ла, щоб спа­ти. За­раз прий­шоь їй на дум­ку Ва­силь, як-то вiн, ма­буть, жу­риться, що не ско­ро з нею по­ба­читься; та як i їй бу­ти? як, не ба­чив­шись з Ва­си­лем не­дi­лю або мо­же, - не­хай бог бо­ро­нить! - i двi, як i жи­ти на свi­тi… "Iще та­ки учо­ра, - ду­ма со­бi, - ще я не так йо­го лю­би­ла, як сьогод­нi, пiс­ля то­го ча­су, як вiн ска­зав, що ме­не лю­бить, та ще… як по­цi­лу­вав!" Та, зду­мав­ши се, як за­со­ро­ми­лась! i по­но­чi чує, що вид у неї як жар го­рить! "Що ж от­се я на­ро­би­ла? - ду­ма со­бi. - Чи се ж я, що i слу­ха­ти не хо­тi­ла об хлоп­цях? Скрiзь зем­лю б пiш­ла вiд сти­да й со­ро­му! А що, як ще Ва­силь на­до мною смiється?" Тут їй ще душ­нiш ста­ло; а да­лi як роз­ду­ма­ла, що Ва­силь зов­сiм не та­кий, щоб йо­му смi­ятись, i що вiн бо­жив­ся, що її крiп­ко лю­бить, то i ути­хо­ми­ри­лась, i тiльки то­го со­ро­ми­лась, що… цi­лу­ва­ла­ся з ним i у бо­ру дов­го з ним си­дi­ла. "Та се ж вже, - так ду­ма, - i впер­ше, i вос­таннє. Се на ме­не лю­бов на­па­ла, а ма­ту­ся ка­за­ла, що лю­бов - як сон: не заїси, не зас­пиш i що ро­биш, не знаєш, мов ввi снi. Бо­ро­ни ма­ти бо­жа, щоб я гiр­шо­го чо­го не зро­би­ла! Та як не бу­ду з ним ба­чи­тись, то i жар­ту­ва­ти нi з ким бу­де. Доб­ре ж я зро­би­ла i са­ма со­бi дя­кую, що не зве­лi­ла йо­му до се­бе хо­ди­ти".
    Так со­бi по­ра­див­шись, ус­та­ла (бо вже i розс­вi­ло) i за­раз прий­ня­лась по­ра­тись. Що ж? Тут ко­ро­ву доїть, а са­ма ози­рається, чи не йде Ва­силь. По во­ду пiш­ла, ог­ля­дається на Ва­си­ля; у ха­тi са­ло тов­че, а на две­рi пог­ля­да, чи не Ва­силь їх вiд­чи­ня. За стiл сi­ла обi­да­ти, а са­ма у вi­кон­це усе зирк та зирк, чи не йде Ва­силь. I жде йо­го i не жде, i хо­че, щоб прий­шов, i боїться, щоб не прий­шов.
    Пiсля обiд, у ха­тi си­дя­чи, ду­ма: "Ко­ли б не ввiй­шов! пi­ду на вдвiр'я". Над­вiр вий­де: "Ко­ли б не йшов ву­ли­цею та щоб ме­не не по­ба­чив, пi­ду луч­че у ха­ту". I так, знай, свi­том ну­дить удень, а нiч­чю ма­ло чо­го й спить, усе їй те на дум­цi, що ко­ли-то во­на по­ба­чить Ва­си­ля i ко­ли-то не бу­де з ним роз­лу­ча­тись.
    I Ва­силь не луч­чий був її. Не тiльки ро­бо­ту, по­ки­нув ха­зяїна i го­род; знай, блу­ка круг се­ла, де жи­ла Ма­ру­ся. Хо­дить, хо­дить, у бiр пi­де, над озе­ра­ми, де з нею си­дiв, ся­де - не­ма Ма­ру­сi, не йдб Ма­ру­ся. По се­лу ву­ли­ця­ми хо­дить, та не зна, де її ха­та, не зна, як i батька її звуть i про­зи­ва­ють. Ма­ру­ся та й Ма­ру­ся, бiльш йо­му нi­чо­го не тре­ба бу­ло зна­ти; i вiн її не пи­тав, за­тим, що нi­ко­ли бу­ло; усе їй роз­ка­зу­вав, як її лю­бить, або слу­хав, як во­на роз­ка­зу­ва­ла, що як во­на йо­го лю­бить.
    От вже i лу­щан­ня прой­шло, тиж­день пет­рiв­ки ми­нається; хо­дить наш Ва­силь i не зна, що вже йо­му й ро­би­ти. Аж ось iде своєю до­ро­гою, ба­чить, чо­ло­вiк вiз мiш­ки вiд вiт­ря­ка, та вiсь йо­му i уло­ми­лась. Чо­ло­вiк той хо­че, щоб пiдв'яза­ти як-не­будь, так шка­па не стоїть; i той чо­ло­вiк му­читься з нею, а дру­ге й те, що й во­за не пiд­нi­ме, бо вже со­бi ста­ренький був.
    От Ва­силь, па­рень-дру­зя­ка, по­ба­чив­ши сеє, пi­дiй­шов до нього, поз­до­ров­кав­ся i ка­же:
    - Ке ли­шень, дядьку, я то­бi по­мо­жу, а то не з твоєю си­лою спра­ви­тись з мiш­ка­ми i з шка­пою. - Чо­ло­вiк той по­дя­ку­вав i поп­ро­сив по­мог­ти. Ва­силь як при­няв­ся, ра­зом спра­ви­ли вiз, i сяк-так, на трьох ко­ле­сах, мож­на бу­ло доїха­ти. Чо­ло­вiк ще бiльш дя­ку­вав Ва­си­ле­вi й про­сив, ко­ли по до­ро­зi, про­во­ди­ти йо­го до дво­ра, щоб ча­сом не по­розв'язо­ва­ло­ся; тог­дi вiн вп'ять не зду­жа спра­ви­ти, а вже й ве­чо­рi­ло.
    Василь пi­шов за ним по­ма­лу i нi­чо­го не роз­пи­ту­вав, бо йо­му до всього бу­ло бай­ду­же, тiльки, знай, об Ма­ру­сi й ду­ма. От iде та iде за во­зом, - ба­чить, чо­ло­вiк у тiм се­лi, де Ма­ру­ся жи­ве, та по­вер­нув у ву­ли­цю. Ва­силь зра­ду­вав­ся. "От, - ду­ма, - тут про­бу­ду, то, мо­же, що-не­будь про­чую - про Ма­ру­сю, як-то во­на, моя га­лоч­ка, по­жи­ває".
    Аж от заїжджає чо­ло­вiк на двiр. Ва­силь зир­кi бi­жить йо­го Ма­ру­ся на­зуст­рiч до чо­ло­вi­ка i кри­чить:
    - Де се ви, та­ту, бу­ли? Ми вже вас… - та й за­мовк­ла, як узд­рi­ла сво­го ле­бе­ди­ка, та з ра­до­щiв уже не зна, що й ро­би­ти: вер­ну­лась у ха­ту та аж тру­ситься i не зна, що й ро­би­ти.
    Наум (се то вiн i був), поз­но­сив­ши мiш­ки у ко­мо­ру, розп­ряг­ши ко­би­лу й упо­рав­ши все з Ва­си­лем, ввiй­шли у ха­ту, по­сi­да­ли, по­го­во­ри­ли. Ва­силь вже не мов­чав, то про се, то про те роз­пи­ту­вав; про се­бе роз­ка­зу­вав, як жи­ве, де слу­жить; зви­чай­ний був про­ти Нас­тi, а на Ма­ру­сю, що тут ми­ка­лась то в кiм­на­ту, то в ха­ту, то з ха­ти у сi­ни, то з сi­ней вп'ять у ха­ту, i не ди­вивсь зов­сiм i бу­цiм­то й не вiн. I во­на со­бi дар­ма, не­на­че йо­го зро­ду впер­ще ба­чить.
    Посидiвши Ва­силь i на­го­во­рив­шись, став зби­ра­тись до­до­му. На­ум i ка­же:
    - Приходь, Ва­си­лю, ко­ли хоч, до нас завт­ра обi­да­ти: не­дi­ленька свя­та, iще на­го­во­ри­мось,
    Василь ска­зав, що прий­де, пок­ло­нивсь i пi­шов з ха­ти, а На­ум клик­нув:
    - А де ти, Ма­ру­сю? про­ве­ди Ва­си­ля вiд со­ба­ки за во­ро­та.
    Марусi на ру­ку ко­вiнька: мер­щiй з ха­ти, i ще Ва­силь не вий­шов iз сi­ней, во­на вже й бi­ля нього, i зче­пи­лись ру­ченька­ми. Во­на йо­му й ка­же:
    - Василечку! Як­би ще те­бе не по­ба­чи­ла хоч день, то б i вмер­ла.
    - Завтра, Ма­сю, i я то­бi роз­ка­жу, як страж­дав без те­бе. Те­пер, здi­лай ми­лость, прис­лу­хай­ся, що ста­рi про ме­не ка­за­ти­муть: чи бу­дуть хва­ли­ти, чи ко­ри­ти? Та й роз­ка­жеш ме­нi, щоб я знав, як на­ше дi­ло на­чи­на­ти.
    - А ось що я зроб­лю, Ва­си­леч­ку: ко­ли мої ста­рi бу­дуть те­бе хва­ли­ти, то я пов'яжу на го­ло­ву чер­во­ну скин­дяч­ку i ко­си пок­ла­ду: ко­ли ж, не дай бо­же, що нi, то пов'яжу чор­ну стрiч­ку, без кiс. Ти тiльки приїдеш, так на ме­не i ди­вись, то й зна­ти­меш. Про­щай же, мiй ле­бе­ди­ку, до завтрього.
    Увесь ве­чiр Ма­ру­ся, хоч лож­ки, мис­ки пе­ре­ми­ва­ла, мис­ни­ки зми­ва­ла, пiч ма­за­ла, ми­ла­ся, та все так ти­хенько ро­би­ла, що її не чу­ти бу­ло вов­сi: бо­ялась-бо во­на, щоб че­рез свiй ше­лест не про­пус­ти­ти яко­го сло­ва, що батько й ма­ти ка­за­ти­муть про Ва­си­ля; а тi, знай, йо­го хва­лять. Нас­тя те й дi­ло роз­ка­зує, який вiй зви­чай­ний, який со­бою кра­си­вий; а На­ум хва­лить, який-то вiн ро­зум­ний, не­на­че письмен­ний.
    - Я, - ка­же, - знаю йо­го весь рiд; чес­ний, дядьки за­мож­ненькi, хоч вiн со­бi си­ро­та, та ба! I от­цевський син не бу­де та­кий бра­вий ко­зак, нi­чо­го ка­зать.
    Маруся не про­пус­ти­ла нi жод­но­го сло­веч­ка i ще зве­чо­ра на­го­то­ви­ла чер­во­ну скин­дяч­ку, щоб завт­ра на го­ло­ву по­ло­жи­ти, i з ве­се­лiс­тю, i з ра­дiс­тю ляг­ла спа­ти; тiльки то­го вже не мож­на вiр­но ска­за­ти, чи спа­ла во­на ту нiч хоч ча­син­ку?
    Уранцi ви­ря­ди­лась що­най­кра­ще: поп­ле­ла ко­си у са­мi мi­ленькi дрi­буш­ки i вiн­ком на го­ло­ву пок­ла­ла, пов'яза­ла, якi бу­ли луч­чi, скин­дяч­ки, а зверх усiх по­ло­жи­ла чер­во­ну й квi­точ­ка­ми зак­вiт­ча­лась. Чи шат­ну­лась там, чи як, а вже i обi­да­ти у неї пос­пi­ло: бор­щик з жи­вою риб­кою (бi­га­ла са­ма зве­чо­ра до су­сi­да, ри­бал­ки, та й вип­ро­ха­ла), ка­ша пшо­ня­на до олiї, со­ло­на та­ра­ня з пше­ниш­ни­ми га­лу­шеч­ка­ми та ва­ре­ни­ки з сiм'яною ма­ку­хою. Упо­рав­шись, ще з батьком до церк­ви схо­ди­ла.
    Тiльки що вер­ну­лась з церк­ви, Ма­ру­ся зирк у вiк­но, аж Ва­силь уже i йде; за­раз ви­бiг­ла, бу­цiм бо­ро­ни­ти йо­го вiд со­ба­ки, а бiльш за тим, щоб по­ди­вивсь, що на нiй чер­во­на скин­дяч­ка. От ви­бiг­ла та мер­щiй i кри­чить: "Не бiйсь, не бiйсь!" - а ру­кою по­во­дить по ло­бо­вi, не­на­че ка­же: "Не бiйсь, ось бач, що чер­во­на скин­дяч­ка!"
    Ну, як там бу­ло, по­обi­да­ли, гар­ненько i на­го­во­ри­лись. Пiс­ля обiд На­ум лiг до Нас­тi ська­тись та й зас­нув, а да­лi i Нас­тя схи­ли­лась та й со­бi зас­ну­ла. А мо­ло­дi, знай, со­бi го­луб­ляться та ми­лу­ються. Да­лi, як ста­рi прос­ну­ли­ся, та й си­дi­ли то в ха­тi, то пiд ко­мо­рою у хо­лод­ку, аж по­ки зов­сiм уве­че­рi Ва­силь пi­шов до­до­му.
    Унадився ж наш Ва­силь до ста­ро­го На­ума що бо­жий день: то дi­ло бу­ло до ко­ва­ля, то до бон­да­ря, то так до чо­ло­вi­ка при­хо­див за дi­лом, та уся­кий раз i зай­де до На­ума; ко­ли зас­та­не, то з ним, а ко­ли не зас­та­не, то з Нас­тею по­си­дить, по­го­во­рить; i так во­ни вже до нього при­вик­ли, що ко­ли який день хоч тро­хи за­ба­риться, то вже во­ни й ску­ча­ють, i той i та ка­жуть:
    "Нема ж на­шо­го Ва­си­ля! Не йде обi­да­ти". Бо уся­кий раз во­ни йо­го зос­тав­ля­ли у се­бе обi­да­ти. А Ма­ру­ся? Ма­ру­ся се­бе не тя­ми­ла вiд ра­до­щiв. Ва­силь прий­де, то во­на вже най­де мiс­цеч­ко, де з ним обо всiм ти­хенько пе­ре­го­во­рить i на­ми­лується; а ко­ли i без нього, то тiльки й чує, що ста­рi йо­го вих­ва­ля­ють.
    От дож­да­лись i Пет­ра, роз­го­вi­лись.
    На са­мо­го по­лу-Пет­ра, так вже пе­ред ве­чо­ром, вбiг­ла Нас­тя в ха­ту, аж за­ди­ха­лась, та й кри­чить:
    - Науме, На­уме! Ли­бонь, ста­рос­ти йдуть.
    - До ко­го?
    - Та до нас, до нас; от вже у дво­рi. Сi­дай швид­ше на ла­ву; а ти, Ма­ру­сю, бi­жи хут­ко у кiм­на­ту та вби­рай­ся.
    Маруся, як тiльки по­чу­ла про ста­рос­тiв, то що бу­ло у ру­ках, усе по­пус­ка­ла i не стя­миться, що й ро­би­ти; тiльки ди­виться на ма­тiр, а очи­цi як жар, так i го­рять; а са­ма бу­ла рум'яна, а то по­чер­во­нi­ла, як ка­ли­на. От ма­ти мер­щiй пхну­ла її у кiм­на­ту i ста­ла її уби­ра­ти у но­ву плах­ту i усе, що тре­ба, по-дiв­ча­чи.
    Затим ось стук­ну­ло пiд двер'ю па­ли­цею три­чi.
    Наум хут­ко дос­тав но­ву сви­ту, но­вий по­яс, одя­гається, пiд­пе­рi­зується, а сам тру­ситься, не­на­че з пе­ре­ля­ку, i ка­же со­бi ни­щеч­ком:
    - Господи ми­ло­серд­ний! дай моїй до­чеч­цi доб­ро­го чо­ло­вi­ка; не за мої грi­хи, а за її доб­рiсть пош­ли їй щас­тя.
    От вже стук­ну­ли i вдру­ге, теж три­чi, па­ли­цею.
    Наум, одяг­шись зов­сiм, iз­мiв iз ска­тер­тi, що на сто­лi, i, по­су­нув­ши хлiб, що зав­сег­да ле­жав на сто­лi, к по­кут­тю (а за тим Нас­тя зас­вi­ти­ла свi­чеч­ку пе­ред бо­га­ми), сiв на лав­ку в кiн­цi сто­ла й до­жи­дається.
    Аж ось стук­ну­ли пiд две­ри­ма i втретє, теж три­чi. Тог­дi На­ум пе­рех­рес­тив­ся i ка­же до них:
    - Коли доб­рi лю­ди та з доб­рим сло­вом, то про­си­мо до гос­по­ди! Нас­те! iди ж сi­дай i ти.
    От Нас­тя, за­тим упо­рав­ши Ма­ру­сю, вий­шла i, пе­рех­рес­тив­шись три­чi, сi­ла бi­ля На­ума.
    За На­умо­вим сло­вом ввiй­шли в ха­ту двоє ста­рос­тiв, лю­ди хо­ро­шi, мi­ща­ни, у си­нiх жу­па­нах аг­лицької ка­ла­май­ки, по­яса­ми по­пiд­пе­рi­зу­ва­нi, з па­лич­ка­ми, i у стар­шо­го ста­рос­ти хлiб свя­тий у ру­ках. За ни­ми ввiй­шов Ва­силь… крий ма­тiр бо­жа! - нi жи­вий, нi мерт­вий: бi­лий як стi­на.
    Пришедши у ха­ту, ста­рос­ти по­мо­ли­лись бо­гу свя­то­му i пок­ло­ни­лись ха­зяїну i ха­зяй­цi.
    Зараз На­ум (хоч i знав їх ду­же доб­ре, а тiльки для за­ко­ну) пи­та:
    - Що ви за лю­ди й вiд­кi­ля, i за чим вас бог при­нiс?
    Старший ста­рос­та й ка­же:
    - Прежде усього по­доз­вольте вам пок­ло­ни­тись i доб­рим сло­вом прис­лу­жи­тись. Не позг­ну­шай­тесь вис­лу­хать нас; i ко­ли бу­де теє, то ми i онеє; ко­ли ж на­ше сло­во бу­де нев­лад, то ми i пi­де­мо на­зад. А що ми лю­ди чес­нiї i без ху­дої на­уки, то от вам хлiб свя­тий у ру­ки.
    Наум, узяв­ши хлiб, по­цi­лу­вав i, по­ло­жив­ши на стiл край сво­го хлi­ба, ка­же:
    - Хлiб свя­тий прий­маємо, а вас пос­лу­хаємо. Сi­дай­те, доб­рi лю­ди! До чо­го ще дiй­деться, а ви своїх нiг не тур­буй­те, мо­же, й так зда­ле­ка йшли. Аз яко­го царст­ва, з яко­го го­су­дарст­ва?
    Старший ста­рос­та i ка­же:
    - Ми є лю­ди нi­мецькiї, а йде­мо з зем­лi ту­рецької. Ми со­бi лов­цi, уда­лiї мо­лод­цi. Раз до­ма, у на­шiй зем­лi, ви­па­ла по­ро­ша… Я i ка­жу то­ва­ри­шу: "Чо­го нам ди­ви­тись на та­ку шкви­рю, хо­дiм ськать уся­ко­го звi­рю", - i пiш­ли, їзди­ли, слi­ди­ли i нi­чо­го не по­лу­чи­ли. На­зуст­рiч нам як­раз їде на во­ро­но­му ко­ню от­сей князь (а Ва­силь ус­тав та й кла­няється, бо се про нього го­во­ри­ли). От пiс­ля зуст­рi­чi вiн ка­же-го­во­рить нам та­кiї ре­чi: "Ей ви, лов­цi, доб­рi мо­лод­цi! ус­лу­жiть ме­нi служ­бу, по­ка­жi­те друж­бу: ось як­раз по­па­лась ме­нi ли­си­ця або ку­ни­ця, а тро­хи чи не крас­на дi­ви­ця, їсти-пи­ти не жа­лаю, дос­та­ти її жа­лаю. По­мо­жi­те, пiй­май­те; чо­го ду­ша за­хо­че, усього вiд ме­не ба­жай­те. Де­сять го­ро­дов вам дам i скир­ту хлi­ба". От лов­цям-мо­лод­цям то­го i тре­ба. Пiш­ли ми по слi­дам, по усiм го­ро­дам. Перш слiд пi­шов у Нi­меч­чи­ну, а да­лi у Ту­реч­чи­ну; хо­ди­мо, шу­каємо, а її не пiй­маємо. Усi царст­ва-го­су­дарст­ва прой­шли, а її не знай­шли; от i ка­же­мо кня­зю: "Не тiльки звi­ра в по­лi, що ку­ни­ця; по­шу­каємо де­iн­де, най­деться й крас­ная дi­ви­ця". Так наш князь за­тявсь, при своїй дум­цi зос­тавсь. "Скiльки, - ка­же-го­во­рить, - по свi­ту не їжджав, у яких царст­вах-го­су­дарст­вах не бу­вав, а та­кої ку­ни­цi, нi­би крас­ної дi­ви­цi, не ви­дав". От ми усе по слi­ду йшли та в се се­ло - як зо­веться, не знаємо, - прий­шли. Тут вп'ять па­ла по­ро­ша, ми, лов­цi-мо­лод­цi, да­вай хо­дить, да­вай слi­дить; сьогод­нi ра­но ус­та­ли й за­раз на слiд на­па­ли. Пi­шов наш звiр та до вас у двiр i з дво­ра до ха­ти; те­пер жа­лаємо йо­го пiй­ма­ти. Пев­но, вже на­ша ку­ни­ця - у вас у ха­тi крас­на дi­ви­ця. На­шо­му сло­ву кi­нець, а ви зро­бi­те на­шо­му дi­лу вi­нець. Вiд­дай­те на­шо­му кня­зю ку­ни­цю, ва­шу крас­ную дi­ви­цю! Чи вiд­дас­те, чи не­хай пiд­рос­те?
    Поки ста­рос­та це за­кон­не сло­во ка­зав, Ма­ру­ся у кiм­на­тi усе пок­ло­ни би­ла, щоб батько вiд­дав її за Ва­си­ля, а вiн, си­дя­чи на лав­цi, скрiзь две­рi ди­виться на неї та теж то здих­не, то з нею пе­рег­ля­неться. Як же усе ста­рос­та роз­ка­зав i прий­шло­ся батько­вi од­вiт­не сло­во ка­за­ти, во­на так i при­па­ла до две­рей, i слу­ха.
    От На­ум усе, на­су­пив­шись, слу­хав; по­мов­чав, а да­лi i ка­же:
    - Не вмiю я до прик­ла­ду у сiм дi­лi ска­за­ти… Спа­си­бi вам за ва­шу пра­цю. Iде­те ви з дальної до­ро­ги, то, мо­же б, ви­пи­ли по чар­цi?
    Маруся, як се по­чу­ла, та в го­лос; Нас­тя аж об по­ли ру­ка­ми вда­ри­ла та й крик­ну­ла:
    - Ох ме­нi ли­хо! А чо­му ж се так? А Ва­силь так об зем­лю i ки­нув­ся, та аж при­дiвз нав­ко­лiш­ках до На­умо­вих нiг, та цi­лує їх, та гiр­ко пла­че i про­сить:
    - Будьте ме­нi ба­теньком рiд­неньким! Не гну­шай­тесь бiд­ним си­ро­тою!.. За що в ме­не ду­шу вiд­нi­маєте?.. Не мо­жу без ва­шої Ма­ру­сi жи­ти! Бу­ду вам за бат­ра­ка вiч­но слу­жи­ти… Бу­ду уся­кую ва­шу во­лю спол­ня­ти… Що хо­тiть, те й ро­бiть зо мною! Дай­те си­ро­ти­ноч­цi ще на свi­тi про­жи­ти!..
    Тут i Ма­ру­ся, за­був­ши, що їй го­же i що нi, ви­бiг­ла тож со­бi i впа­ла до нiг от­цевських, i про­сить, i пла­че, то ки­неться до ма­те­рi, i ру­ки їй цi­лує, i при­го­во­рює:
    - Таточку, го­луб­чи­ку, со­ко­ли­ку, ле­бе­ди­ку! Ма­тiн­ко моя рiд­не­сенька! утiнько моя, пе­ре­пi­лоч­ко, го­лу­боч­ко! Не по­губ­ляй­те сво­го ди­тя­ти; дай­те ме­нi, бiд­ненькiй, ще на свi­тi по­жи­ти! Не роз­лу­чай­те ме­не з моїм Ва­си­леч­ком. Не дер­жiть ме­не як доч­ку, не­хай я бу­ду вам за­мiсть наньмич­ки: уся­ку ро­бо­ту, що ска­же­те, бу­ду ро­би­ти i не ох­ну. Не да­вай­те ме­нi нi­якої ху­до­боньки: бу­ду са­ма на се­бе за­роб­ля­ти, бу­ду вас дог­ля­да­ти i ша­ну­ва­ти, аж по­ки жи­ва. Хоч один го­до­чок дай­те ме­нi з Ва­си­леч­ком по­жи­ти, щоб i я зна­ла, що то за ра­дiсть на свi­тi!..
    Отак i Ма­ру­ся, i Ва­силь один пе­ред од­ним усе про­си­ли своїх ста­рих, та так жа­лiб­но, що ста­рос­ти обид­ва пос­та­ва­ли i, знай, по­ла­ми сльози ути­ра­ють. Да­лi стар­ший ста­рос­та не втер­пiв i ка­же:
    - Ох, па­но­ве сва­то­ве! Не слiд ме­нi, був­ши у сьому важ­но­му чи­ну, лишнє сло­во го­во­рить; моє дi­ло та­ке: ска­зав, що за­кон ве­лить, та й жди од­вi­ту; що по­чуєш, з тим на­зад iди. Ска­за­но, дать нам по чар­цi, так вже тут нi­чо­го добр­рго жда­ти. Од­на­че, ви­дя­чи їх сльози i убивст­во, якось-то мо­то­рош­но й нам не ска­за­ти чо­го-не­будь. А що пак, Олек­сiй­ови­чу? нi­де дi­тись: бла­гос­ло­ви дi­ток, не­хай Ма­ру­ся нас пов'яже.
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Маруся - 4
  • Parts
  • Маруся - 1
    Total number of words is 8119
    Total number of unique words is 1224
    20.1 of words are in the 2000 most common words
    29.7 of words are in the 5000 most common words
    36.2 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Маруся - 2
    Total number of words is 8227
    Total number of unique words is 1058
    22.9 of words are in the 2000 most common words
    33.1 of words are in the 5000 most common words
    39.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Маруся - 3
    Total number of words is 8141
    Total number of unique words is 1097
    21.8 of words are in the 2000 most common words
    31.9 of words are in the 5000 most common words
    38.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Маруся - 4
    Total number of words is 8148
    Total number of unique words is 1146
    21.4 of words are in the 2000 most common words
    31.1 of words are in the 5000 most common words
    38.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Маруся - 5
    Total number of words is 7916
    Total number of unique words is 1191
    21.3 of words are in the 2000 most common words
    29.8 of words are in the 5000 most common words
    37.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Маруся - 6
    Total number of words is 8126
    Total number of unique words is 1122
    22.4 of words are in the 2000 most common words
    31.5 of words are in the 5000 most common words
    38.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Маруся - 7
    Total number of words is 3015
    Total number of unique words is 672
    29.6 of words are in the 2000 most common words
    41.0 of words are in the 5000 most common words
    49.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.