Маруся - 1

Григорiй Федорович Квiтка-Основ'яненко
Маруся
    Часто ме­нi при­хо­дить на дум­ку: чо­го б то чо­ло­вi­ко­вi так ду­же прист­ра­ща­тись на сiм свi­тi до чо­го-не­будь, не то щоб до якої ве­щi, а то хоч би i до най­ми­лi­ших лю­дей: жiн­ки, дi­то­чок, щи­рих при­яте­лей i дру­гих? Пер­ше усього по­ду­май­мо: чи ми ж на сiм свi­тi вiч­нi? I що є у нас, хоч ско­тин­ка, хоч хлi­бець на то­ку, ху­до­бин­ка у скриньцi, так сьому так усе без пор­чi й бу­ти? Нi, не­ма тут нi­чо­го вiч­но­го! Та й ми са­мi що? Сьогод­нi жив, завт­ра - що бог дасть! Ад­же ж, жи­ву­чи про­меж лю­дей, тiльки й чуєш: там дзво­нять по ду­шi, там го­ло­сять по по­кiй­ни­ку, там справ­ля­ють стар­цям обiд… Що в бо­га день то­бi го­во­рять: ось той не­дуж, той вми­ра, а той вмер… Ти i не ог­ля­диш­ся i нез­чуєшся, як зос­тавсь сам со­бi на свi­тi: хоч i з людьми i про­меж лю­дей, та ба! Усе то­бi або не та­кi при­яте­лi, яких по­хо­вав, або i зов­сiм нез­вiс­нi; та во­но то­бi усе­рав­но, що блу­каєш у дрi­му­чо­му лi­сi! Ось стань про при­яте­лiв зга­ду­вать, то уся твоя пiс­ня на один лад: от з тим ми хлоп­ця­ми бу­ли - i вже вiн вмер, а з тим до шко­ли уку­пi хо­ди­ли - i той вмер, з тим па­руб­ку­ва­ли - i той вмер; i сей, i той, i той, i сей, - усi пов­ми­ра­ли. Ко­ли ж се так є, так i пам'ятуй со­бi доб­ре, що не за­бу­дуть i те­бе на сiм свi­тi, озьмуть i не бу­дуть пи­та­тись: чи хо­чеш до гур­ту, чи ще б, мо­же, по­гу­ляв?
    А пiс­ля та­кої дум­ки чо­го ж би нам, не­вiч­ним, та прист­ра­ща­тись до уре­мен­но­го? Чо­му б так не ро­бить: наг­ра­див те­бе бог щас­тям, що батько й ма­ти твої жи­вуть при то­бi i дя­ку­ють доб­рим сло­вом, що ти їх при ста­рос­тi i ко­хаєш, i по­ва­жаєш, або жiн­кою до те­бе доб­рою, пос­лух­ною, ха­зяй­кою нев­си­пу­щою, або дi­точ­ка­ми по­кiр­ни­ми та слух­ня­ни­ми - хва­ли за се бо­га i ля­га­ючи, i ус­та­ючи, а їх ша­нуй i ко­хай, i для них не жа­лiй не тiльки нi­яких тру­дiв, ху­до­би, та, ко­ли нуж­да зве­лить, ду­шу свою за них по­ло­жи, роз­пи­най­ся, ум­ри за них, та усе-та­ки пам'ятуй, що й во­ни на сiм свi­тi та­кi ж гос­тi, як ти i уся­кий чо­ло­вiк, - чи цар, чи пан, чи ар­хи­рей, чи сал­дат, чи лич­ман* (*Лич­ман - пас­тух, ча­бан.). Ко­ли отець наш ми­ло­серд­ний ко­го з нас пок­ли­че, про­вод­жай з жа­лем, та без уко­ру i попрьокiв; пе­рех­рес­тись та й ска­жи, як щод­ня у от­че­на­шi чи­таєш:."Гос­по­ди! бу­де во­ля твоя з на­ми грiш­ни­ми!" I не уда­вай­сь у ту­гу, щоб во­на то­бi вi­ку не уко­ро­ти­ла: бо грiх смер­тельний нак­ли­кать на се­бе не тiльки смерть, - i са­му бо­лiсть, хоч би яку-не­будь: бо, не по­бе­рiг­ши тi­ла, за­гу­биш i ду­шу на вi­ки вiч­нi! Бiльш усього пам'ятуй, що ти хо­ваєш сьогод­нi, а те­бе за­хо­ва­ють завт­ра; i усi бу­де­мо уку­пi, у гос­по­да ми­ло­серд­но­го на вiч­нiй ра­дос­тi; i вже там не бу­де нi­якої роз­лу­ки, i нi­яке го­ре, i нi­яке ли­хо нас не пос­тиг­не.
    Iще ж i се ми ду­маємо, що як пос­тиг­не ко­го-не­будь бi­да i не­щас­тя, що по­хо­ва ко­го iз своєї сiм'ї або i ро­ди­чiв, то бу­цiм­то сеє чо­ло­вi­ко­вi при­хо­дить за йо­го грi­хи й неп­рав­ди преж­нiї. Нi, не так сеє! Ось пос­лу­хай­те ли­шень, як нам па­но­тець у церк­вi чи­та, що гос­подь не­бес­ний нам як отець дi­тям. А пiс­ля сього не грiх нам бу­де i та­ке при­мi­ни­ти: от збе­руться дi­ти на ву­ли­цю гра­ти, та бу­дуть про­меж ни­ми щас­ли­вi­шi, та усе б то їм, за­мiсть iг­раш­ки, би­тись та ла­ятись, а меж ни­ми бу­де ди­ти­на пло­хенька, смир­на, по­кiр­на, i що усяк її мо­же за­бi­ди­ти. Ад­же прав­да, що батько тiєї ди­ти­ни, щоб во­на не пе­рей­ня­ла ху­да вiд своєвольни­кiв, жал­ку­ючи об нiй, клик­не з ву­ли­цi до се­бе i, щоб во­но за то­ва­рист­вом не ску­ча­ло, по­са­дить бi­ля се­бе та й при­го­лу­бить, i по­нi­жить, i, чо­го во­на за­ба­жа, усього їй дасть. По­жа­луй, хлоп­цi, що на ву­ли­цi зос­та­лись, не зна­ючи, яке доб­ро тiй ди­ти­нi у батька, бу­дуть жал­ку­ва­ти, що узят вiд них то­ва­риш. Дар­ма, не­хай жал­ку­ють, а йо­му у от­ца ду­же-ду­же доб­ре! От так i не­бес­ний наш отець з на­ми ро­бить: бе­ре­жеть нас вiд уся­кої бi­ди i бе­реть нас пря­мi­сiнько до се­бе, де є та­ке доб­ро, та­ке доб­ро… що нi роз­ка­за­ти, нi зду­ма­ти не мож­на! Та ще й так по­ду­май­мо: чувст­ву­еш ти, чо­ло­вi­че, що се бог за грi­хи твої пос­лав бi­ду? Так же й роз­су­ди: який батько по­ки­не ов­сi дi­ток, щоб без на­уки ле­да­щi­ли? Уся­кий, уся­кий отець ста­рається нав­чи­ти дi­тей усьому доб­ро­му; а нес­лух­ня­них по-батькiвськи пов­чить та по-батькiвськи по­жа­лує. Не­дур­но ска­за­но: ле­да­ча та ди­ти­на, ко­то­рої батько не вчив! Се ж лю­ди так з своїми дiтьми роб­лять, а то отець не­бес­ний, що ми­ло­сер­дiю йо­го i мi­ри не­ма! Той ко­ли i пош­ле за грi­хи яку бi­ду, то вiн же i по­ми­лує! Тiльки по­ко­ряй­ся йо­му! А пiс­ля сього не бу­де­мо жу­ри­тись, що нам бог ми­ло­серд­ний не пош­леть тер­пi­ти, i, пе­рех­рес­тив­шись, ска­же­мо: "Гос­по­ди! нав­чи ме­не, грiш­но­го, як спол­нять во­лю твою свя­тую!" - то й по­ба­чиш, що опiс­ля усе га­разд бу­де.
    Так ро­бив На­ум Дрот…
    От йо­го-то пос­тиг­ла ли­хая бi­да! Що ж вiн? Нi­чо­го. Хва­лив бо­га i з тим про­жив вiк, що не вдав­ся в ту­гу; а письмен­ний не стер­пiв…
    От як се бу­ло.
    Наум Дрот був па­рень на усе се­ло, де жив. Батько­вi i ма­те­рi слух­ня­ний, стар­шим се­бе по­кiр­ний, меж то­ва­рист­вом дру­зя­ка, нi пiвс­ло­ва нi­ко­ли не збре­хав, го­рiл­ки не впи­вавсь i п'яниць не тер­пiв, з ле­да­чи­ми не во­дивсь, а до церк­ви? Так хоч би i ма­ленький праз­ник, тiльки пiп у дзвiн - вiн вже й там: свi­чеч­ку об­мi­нить, стар­цям гро­ше­нят роз­дасть i приньметься за дi­ло; ко­ли про­чує яку бiд­нiсть, на­дi­лить по своїй си­лi i со­вiт доб­рий дасть. За йо­го прав­ду не ос­та­вив же йо­го i бог ми­ло­серд­ний: що б то нi за­ду­мав, усе йо­му гос­подь i по­си­лав. Наг­ра­див йо­го жiн­кою доб­рою, ро­бо­тя­щою, ха­зяй­кою слух­ня­ною; i що бу­ло На­ум нi за­ба­жа, що нi за­ду­ма, Нас­тя (так її зва­ли) но­чi не пос­пить, усю­ди ста­рається, б'ється i вже зро­бить i дос­та­не, чо­го му­жи­ко­вi хо­тi­лось. По­ва­жав же i вiн її, скiльки мiг, i лю­бив її, як свою ду­шу. Не бу­ло меж ни­ми не тiльки бiй­ки, та й нi­якої лай­ки. Що­день хва­ли­ли бо­га за йо­го ми­лос­тi.
    У в од­нiм тiльки бу­ла в них жур­ба: не да­вав їм бог дi­то­чок. Та що ж? Нас­тя як зду­ма про се, то за­раз у сльози та в го­лос; а На­ум пе­рех­рес­титься, про­чи­та от­че­наш, то йо­му i ста­не на сер­цi ве­се­лiш, i пi­шов за своїм дi­лом чи в по­ле, чи на тiк, чи у за­го­ро­ду або до бат­ра­кiв, бо був со­бi за­мож­ненький: бу­ло й во­ли­кiв пар б п'ять, бу­ла й шка­па, бу­ли й бат­ра­ки; бу­ло чим i пан­щи­ну вiд­бу­ва­ти, i у до­ро­гу хо­ди­ти; бу­ла ж i нив­ка, од­на i дру­га, ще дi­дiвська, а тре­тю вiн сам вже ку­пив, так бу­ло йо­му чим ору­ду­ва­ти.
    Отим-то Нас­тя, див­ля­чись на ху­до­бу, та й жу­ри­лась: що ко­му-то во­но, ка­же, пiс­ля нас дiс­та­неться? Не бу­де нам нi сла­ви, нi пам'ятi; хто нас по­хо­ває, хто нас пом'яне? Розт­ра­тять, що ми зiб­ра­ли, а нам i спа­си­бi не ска­жуть. А На­ум їй бу­ло i ка­же: "Чо­ло­вi­ко­вi тре­ба тру­ди­ти­ся до са­мої смер­тi; дасть бог дi­то­чок - дiт­кам зос­та­неться, а не дасть - йо­го во­ля свя­тая! Вiн зна, для чо­го що ро­биться. Нi­що не на­ше, усе бо­же. Дос­та­неться на­ше доб­реє доб­ро­му, вiн за нас i на час­точ­ку по­дасть, i ми­соч­ку пос­та­вить, i стар­цям роз­дасть. А ко­ли бу­де нас­лi­ду­ва­ти не­доб­рий, йо­му грiх бу­де, а нас усе-та­ки бог ми­ло­серд­ний, пом'яне, ко­ли ми те зас­лу­жи­мо. Не жу­ри­ся, Нас­те, об ху­до­бi: во­на на­ша, а не ми її. Сте­ре­жись, щоб во­на то­бi не пе­ре­пи­ни­ла до­ро­ги до царст­ва не­бес­но­го. Са­та­на зна, чим пiдшт­рик­ну­ти; мо­ли­ся бо­гу, чи­тай "Iзба­ви нас од лу­ка­во­го", то усе га­разд бу­де.
    Аж ось за от­цевськi i ма­те­ринськi мо­лит­ви дав їм бог i до­чеч­ку. Та й ра­дi ж бу­ли обоє, i На­ум, i Нас­тя; та­ки з рук її не спус­ка­ли. Ко­ли ж, бу­ло, ку­ди ди­ти­на по­бi­жить, чи до су­сi­дiв, чи на ву­ли­цю, то вже кот­рий-не­будь, або батько, або ма­ти, так слiд­ком за нею i хо­дять. Та й що то за ди­ти­на бу­ла! Ще ма­леньке бу­ло, а зна­ла i от­че­наш, i бо­го­ро­ди­цю, i свя­тий бо­же, i по­ло­ви­ну вi­рую. А тiльки бу­ло за­чує дзвiн, то вже нi заг­рається, нi за­си­диться до­ма i ка­же: "Ма­мо! пi­ду до церк­ви, бач, дзво­нять; грiш­ка не йти; та­ту, дай ша­жок на свi­чеч­ку, а дру­гий стар­цю бо­жо­му по­да­ти". I в церк­вi вже не за­пус­тує i нi до ко­го не за­го­во­рить, та все мо­литься, та пок­ло­ни б'є.
    От i ви­рос­ла їм на втi­ху. Та що ж то за дiв­ка бу­ла! Ви­со­ка, пря­ме­сенька, як стрi­лоч­ка, чор­ня­венька, очи­цi як тер­но­вi ягiд­ки, бро­воньки як на шну­роч­ку, лич­ком чер­во­на, як панська ро­жа, що у са­ду цвi­те, но­со­чок так со­бi пря­менький з гор­боч­ком, а гу­боньки як цвi­точ­ки розц­вi­та­ють, i меж ни­ми зу­боньки не­на­че жар­нiв­ки, як од­на, на ни­точ­цi на­ни­за­нi. Ко­ли бу­ло за­го­во­рить, то усе так зви­чай­но, ро­зум­но, так не­на­че со­пi­лоч­ка заг­рає сти­ха, що тiльки б її й слу­хав; а як ус­мiх­неться та очи­ця­ми по­ве­де, а са­ма за­чер­во­нiється, так от не­на­че шов­ко­вою хус­точ­кою обiт­реть смаж­нiї ус­та. Ко­си у неї як смоль чор­нiї та дов­гi-дов­гi, аж за ко­лi­но; у праз­ник або хоч i в не­дiльку так гар­но їх пов­би­ра, дрi­буш­ки за дрi­буш­ку та все са­ма со­бi зап­лi­та; та як пок­ла­де їх на го­ло­ву, по­верх скин­дя­чок вiн­ком, та зак­вiт­ча квiт­ка­ми, кiн­цi у лен­ти аж геть по­рос­пус­ка; усi гру­ди так i об­ни­за­нi доб­рим на­мис­том з чер­вон­ця­ми, так що раз­кiв двад­цять бу­де, ко­ли й не бiльш, а на шиї… та й шия бi­ле­сенька-бi­ле­сенька, от як би з крей­ди че­пур­ненько вист­ру­га­на; по­верх та­кої-то шиї на чор­нiй бар­хат­цi, ши­ро­кiй, так що пальця, ма­буть, у два, зо­ло­тий єднус* (*Єднус - ду­кач.) i у кольцi звер­ху ка­мi­нець, чер­во­ненький… так так i сяє! Та як ви­ря­диться у баєву чер­во­ну юп­ку, зас­теб­неться пiд са­му ду­шу, щоб нi­чо­гi­сiнько не вид­но бу­ло, що нез­ви­чай­но… вже ж пак не так, як го­ро­дянськi дiв­ча­та, що у па­нiв по­нав­ча­лись: цур їм! Зог­рi­шиш тiльки, див­ля­чись на та­ких! -
    Не так бу­ло у на­шої Ма­ру­сi, На­умо­вої та Нас­ти­ної доч­ки, ось що я роз­ка­зую, а її, знаєте, зва­ли Ма­ру­сею. Що бу­ло, то й бу­ло, та як прик­ри­то та зак­ри­то, то i для дiв­чи­ни че­пур­нiш, i хто на неї ди­виться, i хто з нею го­во­рить, то все-та­ки зви­чай­нiш.
    Сорочка на нiй бi­ленька, то­ненька, са­ма пря­ла i пиш­нiї ру­ка­ва са­ма ви­ши­ва­ла чер­во­ни­ми нит­ка­ми. Плах­та на нiй кар­тацька, чер­ча­та* (*Чер­ча­тий - по­фар­бо­ва­ний у чер­во­не.), ще ма­те­ринська - при­да­на; те­пер вже та­ких не роб­лять. I яких-то цвi­тiв, там не бу­ло? Ба­теч­ку мiй та й го­дi! За­пас­ка шов­ко­ва, мо­ре­ва; ка­ла­май­ко­вий по­яс, та як пiд­пе­ре­жеться, так так ру­кою i обх­ва­тиш, - ще ж то не ду­же i стяг­неться. Хус­точ­ка у по­яса ме­ре­жо­ва­на i з ви­ши­ти­ми ор­ла­ми, i, ля­хiв­ка з-пiд плах­ти тож ви­ме­ре­жо­ва­на й з ки­тич­ка­ми; пан­чiш­ки си­нi, су­кон­цi, i чер­во­нi че­ре­вич­ки. От та­ка як вий­де, то що i твоя пан­ноч­ка! Iде, як па­вич­ка, не ду­же по усiм усю­дам розг­ля­да, а тiльки ди­виться пiд но­ги. Ко­ли з стар­шим се­бе зост­рi­лась, за­раз ни­зенько вкло­ни­лась та й ка­же: "Здрас­туй­те, дя­дюш­ка!" або: "Здо­ро­вi, тi­ту­сю!" I та­ки хоч би то ма­ла ди­ти­на бу­ла, то вже не прой­де прос­то, уся­ко­му пок­ло­ниться i лас­ка­во за­го­во­рить. А щоб який па­ру­бок та пос­мiв би її зай­ня­ти? Ну-ну, не знаю! Во­на й не ла­яти­меться, i нi сло­ва й не ска­же, а тiльки по­ди­виться на нього так пильно, та бу­цiм i жа­лiб­но, i сер­ди­тенько, - хто. її зна, як-то во­на там заг­ля­не, - так хоч би який був, то за­раз шап­ку з го­ло­ви схо­пе, пок­ло­нивсь зви­чай­ненько, i нi па­ри з уст не мо­вить, i вi­дiй­де дальш. О, там вже на все се­ло бу­ла i кра­си­ва, i ро­зум­на, i ба­га­та, зви­чай­на, та ще ж к то­му ти­ха, i смир­на, i уся­ко­му по­кiр­на.
    На ву­ли­цю i не ка­жи, щоб ко­ли з под­ру­га­ми пiш­ла. Бу­ло ма­ти ста­не їй ка­за­ти: "Пiш­ла б, до­цю, на ву­ли­цю: бач, те­пер вес­на, во­на раз крас­на. Пог­ра­ла б з под­ру­женька­ми у хре­щи­ка, пi­сеньок би пос­пi­ва­ла". Так де ж! "Луч­че я, - ка­же, - на те мiс­це, упо­рав­шись, та ля­жу спа­ти, ран­ше ус­та­ну, за­мi­ню твою ста­рiсть: обi­да­ти на­ва­рю i батько­вi у по­ле по­не­су. А на ву­ли­цi що я за­бу­ла? Iг­раш­ки та пус­то­та, та, гля­ди, ста­неться, хоч i не зо мною, хоч i аби з ким, яка при­чи­на, та опiс­ля i страш­но вiд­вi­ча­ти за те од­но, що й я там бу­ла! Не­хай їм ви­яс­ниться, не пi­ду!" А про ве­чор­ни­цi так i не спо­ми­най! Бу­ло i дру­гих дiв­чат вiд­во­дить та аж пла­че та про­сить: "Будьте лас­ка­вi, сест­рич­ки, го­лу­боч­ки, не хо­дi­те на теє прок­ля­теє збо­ри­ще! Та там не­ма нi­яко­гi­сiнько­го доб­ра; там усе зле та ли­хеє! Зби­ра­ються бу­цiм­то пряс­ти, та за­мiсть то­го пус­ту­ють, жар­ту­ють та вчаться го­рi­лоч­ку пи­ти; вiд ма­те­рiв ку­рей кра­дуть та ту­ди но­сять, та ще й та­ке там дiється, що со­ром i ка­за­ти. Чи ма­ло ж то своєї сла­ви за­гу­би­ли, хо­дя­чи на тую по­гань: от хоч би i Яв­до­ха, i Ку­ли­на, i Прiська. Ад­же ж i пiп па­но­тець не ве­лить i ка­же, що грiх смер­тельний ту­ди хо­ди­ти. Та ди­вiться ж i на ме­не: от я до­ма бiльш усiх вас нап­ря­ду, чим ви хо­дя­чи".
    Отак бу­ло го­во­рить-го­во­рить, то, гля­ди, од­на пе­рес­та­не хо­ди­ти, да­лi дру­га, тре­тя; а да­лi i зов­сiм мо­да пе­рес­та­не, щоб хо­ди­ти. То й дя­ку­ють доб­рi лю­ди, а най­бiльш ма­те­рi. А там опiс­ля не­чис­тий та­ки вп'ять си­лу озьме, пiд­цюк­не й по­тяг­не низ­ку доб­ру до по­ги­бе­лi.
    Тiльки бу­ло на­ша Ма­ру­ся уря­ди-го­ди збе­реться до под­ру­женьки на ве­сiл­ля у дру­жеч­ки. Та й то не бу­де во­на у су­бо­ту бi­га­ти з ни­ми по ву­ли­цi та гор­ло дра­ти, мов ска­же­на, як усi роб­лять; а прий­де вже у не­дi­леньку, по­си­дить, по­обi­да, а як ви­ве­дуть мо­ло­дих над­вiр тан­цю­ва­ти, во­на тут чи по­бу­ла, чи не по­бу­ла, мер­щiй до­до­му; ро­зiб­ра­лась, роз­дяг­лась, да­вай пiч то­пи­ти i ве­че­рять нас­тав­ля­ти, i вже ма­ти за нею бу­ло нi­ко­ли не пос­пi­шиться.
    Отак, раз, на кле­чальнiй не­дi­лi, бу­ла Ма­ру­ся у своєї под­ру­ги у друж­ках на ве­сiл­лi i си­дi­ла за сто­лом. Про­ти дру­же­чок, зви­чай­но, си­дi­ли бо­яри. Стар­шим бо­яри­ном був з го­ро­да па­ру­бок, свит­ник Ва­силь. Хло­пець гар­ний, ру­ся­вий, чис­то пiд­го­ле­ний; чуб че­пур­ний, уси ко­зацькi, очi ве­се­ленькi, як зi­роч­ки; на ви­ду рум'яний, мо­тор­ний, зви­чай­ний; жу­пан на ньому си­нiй i ки­таєва юп­ка, по­ясом з аг­лицької ка­ла­май­ки пiд­пе­ре­за­ний, у тя­жи­но­вих шта­нях, чо­бо­ти доб­рi, шка­по­вi, з пiд­ко­ва­ми. Як при­ши­ва­ли бо­ярам до ша­пок квiт­ки, то усi кла­ли по ша­гу, хто-хто два, та й ла­кей з пансько­го дво­ра i той п'ять ша­гiв по­ло­жив, що усi зди­ву­ва­лись, а Ва­силь усе ви­жи­дав та усе в ки­ше­нi дов­бавсь; а да­лi ви­тяг кап­шу­чок, а там та­ки де­що бряж­ча­ло, за­су­нув пальцi, дос­тав та й по­ло­жив на ви­куп шап­ки, за квiт­ку, цi­лi­сiнький гри­ве­ник!.. Як бряз­нув, так усi, хто був на ве­сiл­лi, так i вжах­ну­лись, а друж­ки аж спi­ва­ти пе­рес­та­ли. А вiн со­бi й дар­ма: пот­ряс пат­ла­ми та за лож­ку i став лок­ши­ну доїда­ти, бу­цiм тiльки ко­пiй­ку дав.
    От, си­дя­чи за сто­лом, як вже поп­ри­нi­ма­ли стра­ву, да­вай тог­дi Ва­силь дiв­чат розг­ля­дать, що бу­ли у друж­ках. Зирк! i вздрiв Ма­ру­сю, а во­на аж у тре­тiх си­дi­ла, бо стар­шою друж­кою, скiльки бу­ло її не про­сять, нi­ко­ли не хо­че: "Не­хай, - ка­же, - дру­гi сi­да­ють, а ме­нi i тут доб­ре".
    Став наш Ва­силь i сам не свiй i, як там ка­жуть, як опа­ре­ний. То був шут­ли­вий, жар­тов­ли­вий, на ви­гад­ки, на прик­ла­ди - по­пе­ред усiх: тiльки йо­го й чу­ли, вiд нього весь ре­гiт iде; те­пер же то­бi хоч би пiвс­ло­ва про­мо­вив: го­ло­ву по­су­пив, ру­ки пок­лав пiд стiл i нi до ко­го нi­чи­чирк; усе тiльки пог­ля­не на Ма­ру­сю, тяж­ко здих­не i пус­тить очi пiд лоб.
    Познiмали стра­ву i пос­та­ви­ли го­рi­хи на стiл. Дру­жеч­ки за­раз ки­ну­лись з бо­яра­ми ця­таться; ще­бе­чуть, ре­го­чуться, ви­га­ду­ють де­що про­мiж ве­сiльних пi­сеньок, а наш Ва­силь си­дить, мов у лi­сi, сам со­бi один: нi до ко­го не за­го­во­рить i нi­ку­ди не гля­не, тiльки на Ма­ру­сю; тiльки во­на йо­му i ба­читься, тiльки об нiй i ду­ма; не­на­че увесь свiт про­пав, а тiльки вiн з Ма­ру­сею i зос­тав­ся: нi до чо­го i нi до ко­го не­ма йо­му нi­яко­го дi­ла.
    Що ж Ма­ру­ся? I во­на, сер­деш­на, щось iз­мi­ни­лась: то бу­ла, як i зав­сег­да, не­ве­се­ла, а тут вже притьмом хоч до­до­му йти. Чо­гось-то їй ста­ло млос­но i нуд­но, i, як по­ди­виться на Ва­си­ля, так так їй йо­го жаль ста­не! А чо­го? I са­ма не зна. Хi­ба тим, що й вiн си­дить та­кий не­ве­се­лий. А ще най­пу­ще, як один на од­но­го ра­зом згля­нуть, так Ма­ру­сю мов ли­хо­рад­ка так iз-за пле­чей i озьме, i все б во­на пла­ка­ла, а Ва­силь - мов у са­мiй душ­нiй ха­тi, не­на­че йо­го хто трьома ко­жу­ха­ми вкрив i га­ря­чим збит­нем на­пу­ва. От мер­щiй i вiд­вер­нуться один вiд од­но­го i, ба­читься, i не див­ляться, то й, гля­ди, Ва­силь тiльки ру­кою по­ве­де або го­ло­вою мот­не, то вже Ма­ру­ся i по­чер­во­нi­ла, i вп'ять iз­зир­нуться меж со­бою.
    Думає сер­деш­на Ма­ру­ся, що, ма­буть, се з очей їй ста­ло, та й ка­же со­бi: "Пi­ду ли­шень до­до­му"; так дум­ка та­ка на­па­де: "Он той бо­ярин, що у си­нiм жу­па­нi, чи вiн чи не­дуж, чи що? Та як пi­ду, то щоб вiн ще гiрш не за­не­ду­жав, i нiх­то йо­му не по­мо­жеть; бач, як жа­лiб­но ди­виться на ме­не i бу­цiм­то й про­сить: будь лас­ка­ва, Ма­ру­сю, не втi­кай вiд­сi­ля! Доб­ре, доб­ре, зос­та­нусь!"
    А Ва­силь со­бi ну­дить свi­том i не зна, на яку сту­пи­ти. Роз­чу­мав тро­хи, що бо­яри ця­та­ються, та й ду­ма: "Ке ли­шень по­ця­та­юсь я он з тою дiв­чи­ною, що си­дить смут­на, не­ве­се­ла". Тiльки, сер­де­ка, про­тяг­нув ру­ку, так не­на­че йо­му хто шеп­нув: "Не заньмай її, ще роз­сер­диться: бач, яка во­на одяг­на та пиш­на! Се, ма­буть, мi­щан­ка; во­на з то­бою i го­во­ри­ти не за­хо­че". Поб­лiд­нiє наш Ва­силь та вп'ять i пох­му­риться. Да­лi зби­равсь-зби­равсь, та як дру­жеч­ки ду­же по­ча­ли спi­ва­ти, а ве­сiльний батько з ма­тiр'ю час­тiш ста­ли го­рi­лоч­кою пош­ту­ва­ти i пiд­нявсь го­мiн по ха­тi, вiн та­ки хва­тив у жме­ню го­рi­хiв та до Ма­ру­сi: "Чи чiт, чи лиш­ка?" Та як се про­мо­вив, так аж тро­хи не впав iз ос­ло­на на спи­ну: го­ло­ва йо­му зак­ру­ти­лась, в очах по­тем­нi­ло, i нес­тя­мивсь ов­сi.
    Та й Ма­ру­сi ж доб­ре бу­ло! Як за­го­во­рив до неї Ва­силь, так во­на так зля­ка­лась, як тог­дi, як ма­ти на неї роз­сер­ди­лась: а се тiльки од­ним один раз i бу­ло на її вi­ку, як, при­нiс­ши во­на вiд рiч­ки плат­тя, за­гу­би­ла ма­те­ри­ну хуст­ку, що ще вiд її по­кiй­ної ма­те­рi, так за те-то на неї ма­ти сер­ди­лась бу­ло, i хоч не дов­го, та во­на - крий бо­же! - як бу­ло зля­ка­лась. От­же i те­пер так їй бу­ло прий­шло: як­би мож­на, скрiзь зем­лю б про­ва­ли­лась або за­бiг­ла ку­ди, щоб i не ди­ви­тись на сво­го бо­яри­на. Та й що йо­му ка­за­ти? Як ска­жу "не­чiт", то вiн по­ду­ма, що я чван­на i не хо­чу бiльш з ним ця­та­тись, а вiн так чи смут­ний, чи сер­ди­тий, а тiльки жал­ко на нього ди­ви­тись. Ска­жу "чiт". Що ж? Як ста­ла си­лу­ва­тись, щоб про­мо­ви­ти сло­во, так нi жод­ною мi­рою не мо­же ска­зать: гу­би злип­лись, язик мов де­рев'яний, а дух так i зах­ва­ти­ло. Ди­виться, що й Ва­силь з неї очей не спус­тить, i го­рi­хи у жме­нi дер­жить, i жде, що во­на йо­му ска­же; от їй то­го жал­ко ста­ло, на ве­ли­ку си­лу та ти­хе­сенько, так що нiх­то й не чув, про­мо­ви­ла: "Чiт!" - та ззир­ну­лась з ним. I са­ма вже не стя­ми­лась, як узя­ла з Ва­си­ле­вої жме­нi го­рi­хи, та як сха­ме­ну­лась, як за­со­ро­ми­лась!.. Крий ма­ти бо­жа!.. Аж ось, на щас­тя їх, крик­нув друж­ко: "Ста­рос­ти, па­ни пiдс­та­рос­ти! бла­гос­ло­вi­те мо­ло­дих ви­вес­ти iз ха­ти над­вiр по­гу­ля­ти". Тут i усi ру­ши­ли iз-за сто­ла та, хто ку­ди по­пав, мер­щiй над­вiр, ди­виться, як бу­дуть тан­цю­ва­ти. От i Ма­ру­сi, i Ва­си­ле­вi не­на­че свiт пiд­нявсь, по­лег­ша­ло на ду­шi, вий­шли й во­ни з ха­ти.
    Троїста, му­зи­ка гра, що є ду­ху: рип­лять скрип­ки, бряж­чать цим­ба­ли, а за­мiсть ба­са сам скрип­ник скрiзь зу­би гу­де та приц­мо­кує. От i роз­ко­ли­ха­лись на­шi дiв­ча­та: вий­шла па­ра, а там дру­га, пiш­ли у дрi­буш­ки. Нiж­ка­ми ту­по­тять, пiд­кiв­ка­ми бряж­чать, поб­рав­шись за ру­ченьки, ви­во­ро­чу­ються, то вп'ять ро­зiй­дуться та, як утiн­ки, плав­но пли­вуть, тiльки го­лов­ка­ми по­вод­жу­ють, то вп'ять у дрi­буш­ки… Вже й по­то­ми­лись, вже i хус­точ­ка­ми ути­ра­ються, вже б їм i го­дi, вже i дру­гим хо­четься по­тан­цю­вать… так що ж бо? - му­зи­ка гра та й гра! Вже од­на iз дiв­чат, Одар­ка Ма­кот­ру­сiв­на, лед­ве но­ги во­ло­чить, пiт з неї так i те­че, притьмом про­сить му­зи­ку: "Та го­дi-бо, дядьку!.. та пе­рес­таньте-бо… ось уже не зду­жаю!.." Та що ж? Му­зи­ка гра та гра!.. Да­лi скрип­ник за­кiн­чив i пи­ти скри­поч­кою поп­ро­сив… От дiв­ча­там го­дi, пок­ло­ни­лись му­зи­цi i пiш­ли до гур­ту.
    - Ану, гор­ли­цi! - гук­нув з ку­чi Де­нис Де­ка­нен­ко, роз­тов­кав лю­дей ку­лач­чям, по­тяг до се­бе з ку­чi Пазьку Ле­ву­сiв­ну, i став з нею, i до­жи­дається, по­ки по­час­ту­ють му­зи­ку. Розс­та­вив но­ги, у бо­ки узявсь, шап­ка ви­со­ка, сi­рих смуш­кiв, з чер­во­ним сук­ня­ним вер­хом, на­бiк йо­му по­хи­ли­лась, уса­ми по­мор­гує, на всiх пог­ля­да й при­го­во­рює: "Отже узяв­ся тан­цю­ва­ти, та, мо­же, i не вмiю! Пов­чи­тись бу­ло у кри­во­го Хо­ми, що на де­рев'янцi хо­дить". Як се по­чу­ли лю­ди, так i за­ре­го­та­лись. Кузьма, та­ки ста­рий Ко­ро­вай, той i ка­же: "Отак! отой нав­чить доб­ре, сам хо­дя­чи на од­нiй но­зi". А Юхим Пе­ре­пе­ли­ця смi­явсь-смi­явсь, аж йо­му сльози по­тек­ли, та й ка­же: "Оцей не ви­га­да! Ну, вже так!" А Де­нис стоїть, не­на­че i не вiн, i не всмiх­неться.
    Напивпщсь го­рiл­ки, му­зи­ка i вчис­ти­ла гор­ли­цi. Як же роз­хо­дивсь наш Де­нис, так що ба­теч­ки! Там йо­го мо­ро­ка зна, як-то муд­ро то­дi тан­цю­вав! Як же вда­рив навп­ри­сяд­ку, так но­га­ми до зем­лi не до­тор­кується, - то по­пов­зе нав­ко­лiш­ки, то че­рез го­ло­ву пе­ре­ки­неться, скак­не, у до­лош­ки плес­не, свис­не, що аж у ву­хах за­ля­щить, та вп'ять в бо­ки, та тро­па­ка-тро­па­на, що аж зем­ля гу­де; а там ста­не ви­ки­ду­ва­ти но­га­ми, не­на­че во­ни йо­му по­ви­лом­лю­ва­нi; а да­лi пiдс­ко­чить та вп'ять навп­ри­сяд­ку, та око­ло Пазьки так кру­гом i в'ється та при­го­во­рює:
    
    Ой дiв­чи­на гор­ли­ця
    До ко­за­ка гор­неться;
    А ко­зак, як орел,
    Як по­ба­чив, та i вмер…
    
    Добре бу­ло Де­ни­со­вi так бриш­ка­ти без Ва­си­ля; а той би йо­го затк­нув за по­яс чи у тан­цях, чи так у ре­чах або в мо­ло­децт­вi, бо вiн со­бi був на те урод­ли­вий. Ко­ли бу­ло озьметься за тан­цi, так i не ка­жи, що го­дi: пе­ре­тан­цює яку хоч му­зи­ку; ко­ли ж пiд­вер­неться до дiв­чат, то вже нi на ко­го бiльш i не див­ляться, тiльки на нього i йо­го од­но­го слу­ха­ють, а на оп­ро­чих плю­ють; ко­ли ж пiд­ся­де до ста­рi­ших та ста­не за­ги­на­ти їм свої ба­лянт­ра­си, так усi, i ста­рi i мо­ло­дi, си­дять та, по­роз­зяв­ляв­ши ро­ти, слу­ха­ють хоч до пiзньої но­чi.
    Такий-то був наш Ва­силь до сього ча­су. Те­пер же вiн мов ос­туд­же­ний. Вий­шов­ши з ха­ти, де б то йти до гур­ту та, взяв­ши дiв­чи­ну, ту­ди б i со­бi тан­цю­ва­ти; нi, пi­шов со­бi, сер­де­ка, сто­ро­ною вiд лю­дей, схи­ливсь на плiт та й ду­ма: "Що се ме­нi ста­лось? Та­ки нi­чо­го не чую, нi­чо­го й не ба­чу, тiльки од­ну сю чор­ня­ву дiв­чи­ну! Во­на в ме­не i пе­ред очи­ма, i на дум­цi!.. Чо­му ж не зай­му її? Але! Ба­читься, i не смiю або й бо­юсь, щоб i не роз­сер­ди­лась… А як зду­маю, що во­на на ме­не му­сить роз­сер­ди­тись, i ко­ли пi­дiй­ду до неї, то во­на вiд­вер­неться вiд ме­не i про­же­не, то вiд сiї дум­ки i свiт ме­нi не­ми­лий, i сам не знаю, що з со­бою ро­би­ти!.. Пi­шов би й до­до­му, так отут не­на­че при­ко­ва­ний. Нуд­но, ме­нi на сеє ве­сiл­ля i ди­ви­тись; а очей не вiд­ве­ду вiд тiєї ха­ти, що он на прис­пi си­дить моя дiв­чи­на та щось з под­ру­гою роз­го­во­рює, та, чи ме­нi так вже здається, чи та­ки справ­дi, що на ме­не пог­ля­да­ють, мо­же про ме­не…"
    - Чого так за­жу­ривсь, Се­ме­но­вич? - ска­зав йо­му Лев­ко Цьомкал, пiдс­тар­ший бо­ярин, та й вда­рив йо­го по пле­чах. - На дiв­чат заг­ля­дiвсь, чи що? На лиш по­тяг­ни люльки, та по­ве­се­лi­шаєш, та й хо­дiм тан­цю­вать. Бач, якi бой­нi дiв­ча­та з го­ро­да по­на­хо­ди­ли.
    - Не хо­чу люльки, - ка­же Ва­силь, - тро­хи не во­на ме­нi i за­ва­ди­ла. Так щось нез­до­ро­во! Або оце до­до­му утi­ка­ти, або­що? Кiн­чай тут за ме­не по­ря­док.
    - Цур йо­му, - ка­же Лев­ко, - ще по­гу­ляй­мо. Ма­буть, чи не­ма то­бi чо­го з очей? То про­хо­дись по ву­ли­цi, во­но й ми­неться; або йди, луч­че усього, та по­ди­вись, як дiв­ча­та тан­цю­ють. Ну, що вже Куб­ра­кiв­на вда­ла, так там вже за всiх. Що за тан­цю­ра! Та й дiв­ка, брат, важ­на! Ко­ли б до осе­нi не втек­ла, то не ми­не моїх рук.
    Мов ли­хо­ман­ка стре­пе­ну­ла Ва­си­ля: поб­лiд, як по­лот­но, та аж ру­ка­ми схо­пивсь за ко­ля­ку, щоб не впас­ти вiд жур­би. Вiн-бо ду­мав, що се йо­го дiв­чи­ну Лев­ко вих­ва­ля; бо, звiс­но, ко­ли хто кот­ру лю­бить, то й ду­ма, що во­на i усiм та­ка хо­ро­ша i люб'язна здається, як i йо­му. Пос­лу­хав тро­хи чме­лiв, да­лi сха­ме­нувсь i на хит­ро­щi пiд­нявсь, да­вай йо­го ви­пи­ту­ва­ти:
    - Де Куб­ра­кiв­на? - ка­же, - Чи не та чор­ня­ва, що пов­на шия на­мис­та з хрес­та­ми? (себ­то Ма­ру­ся).
    - Нi, - ка­же Лев­ко, - нам до тiєї да­ле­ко. Моя он, бак, ру­ся­ва, що трош­ки кир­па­тенька, у сви­тi та руш­ни­ком пiд­пе­ре­за­на.
    Полегшало на­шо­му Ва­си­ле­вi; аж здох­нув, i очи­цi, як ясоч­ки, заг­ра­ли, як по­чув, що не йо­го дiв­чи­ну Лев­ко лю­бить. Те­пер йо­му дар­ма i Куб­ра­кiв­на, чи тут во­на, чи де, а дi­авай мер­щiй до­пи­ту­ва­тись про свою та й ка­же Лев­ко­вi:
    - А то про яку ти ка­жеш, що до неї то­бi да­ле­ко? Хi­ба тут є по­пiв­на або при­каж­чи­кiв­на?
    - Нi, - ка­же Лев­ко, - тут усе на­шi рiв­нi; а я ка­жу про на­шу Ма­ру­сю.
    - А що ж то за Ма­ру­ся? - спи­тавсь Ва­силь та й очi по­ну­рив у зем­лю, бу­цiм йо­му i дар­ма, а у са­мо­го не тiльки що ву­ха, та що то, уся­ка жи­лоч­ка не­на­че слу­ха; а вiн, сер­деш­ний, i дух при­таїв, i боїться, щоб нi жод­но­го сло­веч­ка не прос­лу­ха­ти, що йо­му бу­де Лев­ко роз­ка­зу­ва­ти.
    От i по­чав йо­му Лев­ко про Ма­ру­сю ка­за­ти усе, що знав: i чия во­на доч­ка, i який її батько ба­га­тий, i як вiн свою доч­ку ко­хає; а да­лi про Ма­ру­си­ну на­ту­ру: як во­на усiх жа­хається, що нiх­то її не ба­чив не тiльки щоб на ве­чор­ни­цях або у ко­ляд­цi, та й на ву­ли­цю, i на Ку­па­ла, i нi на якi iг­ри не хо­дить; чи та­ка вже со­бi пиш­на або, мо­же, нес­мi­ли­ва; а що ро­бо­тя­ща! I на батька, i на ма­тiр, i на се­бе пря­де, шиє, миє, i са­ма усе од­на, без наньмич­ки, i ва­рить, i пе­че; а ма­ти си­дить руч­ки скдав­ши.
    'Не пiш­ла ж i Ма­ру­ся до тан­цiв, а сi­ла со­бi су­му­ючи на прис­пi бi­ля ха­ти та тi го­рiш­ки, що узя­ла у Ва­си­ля, усе у жме­нi пе­ре­ми­на та на­зир­цем за Ва­си­лем пог­ля­да. Що ж у неї на дум­цi, то­го й са­ма не роз­бе­ре. То ча­сом ста­не їй ве­се­ло так, що за­раз бiг­ла б до ма­те­рi та, й при­го­лу­би­лась би до неї, та вп'ять за­су­мує, i слi­зоньки хус­точ­кою обiт­ре, i ба­жа ба­тенька, щоб роз­вiв її ту­гу; то всмiх­неться, то за­со­ро­миться; i ду­ма, щоб то й до­до­му iти (так бу­ло по­пе­ре­ду усе ро­би­ла: чи по­си­дить, чи не по­си­дить ла ве­сiл­лi з друж­ка­ми та мер­щiй i до­до­му), та як розг­ля­дить, що тре­ба по­бi­ля Ва­си­ля iти, та й пе­ре­ду­ма. А сього во­на й са­ма не зна­ла, що в неї на дум­цi бу­ло: "Ко­ли б отой па­ру­бок прий­шов та по­го­во­рив би зо мною, то не­на­чеб ме­нi на ду­шi лег­ше ста­ло". Як же тiльки по­ду­ма­ла об сiм, та як за­со­ро­миться! По­чер­во­нi­ла, як ка­ли­на, зак­ри­лась ру­ченька­ми i го­ло­ву по­хи­ли­ла.
    Ото й прий­шла до неї Оле­на Куб­ра­кiв­на, пе­ре­тан­цю­вав­ши, та й сi­ла бi­ля неї вiд­ди­ха­ти.
    - Чого ти, Ма­ру­сю, так си­диш? Чи пла­чеш, чи що?
    - Нi, не пла­чу, - ка­же Ма­ру­ся; i го­во­ри­ти б то, i за­мi­ша­лась, що й не знає, що й ка­за­ти. - От­се їм, - ка­же, - мо­че­нi кис­ли­цi та бу­ло по­да­ви­лась. А ти чо­го так за­са­па­лась?
    - Та пе­ре­тан­цю­ва­лась со­бi на ли­хо, - ка­же Оле­на. - Як по­пав ме­не он той бо­ярин, так усе кру­тив, кру­тив, по­во­ро­чу­вав ме­не, по­во­ро­чу­вав, а тут ще, на ли­хо, му­зи­ка не пе­рес­тає; так не тiльки що но­ги, та й ру­ки бо­лять, i го­ло­ва кру­титься. Та вже ж i тан­цю­ра! У нас та­ко­го i на усiй сло­бо­дi не­ма. Я ка­за­ла своїм хлоп­цям, щоб при­во­ди­ли йо­го до нас на ву­ли­цю.
    От Ма­ру­ся трош­ки й зра­ду­ва­лась, що, мо­же, Оле­на зна то­го па­руб­ка, що їй так у ду­шу за­пав, бо й во­на на свiй пай ду­ма­ла, що вже кра­ще її па­руб­ка i на свi­тi не­ма i що се йо­го во­на так вих­ва­ля. От i да­вай про нього ви­пи­ту­вать:
    - А який же бо­ярин, чи не стар­ший?
    - I вже стар­ший, - за­бор­мо­та­ла Оле­на, - си­дить со­бi, як по­ну­ра, нi на ко­го не ди­виться, i дiв­чат нi­кот­рої не заньме. Не­хай ли­шень ся­дуть за стiл вже не я бу­ду, щоб не прис­пi­ва­ла йо­му:
    
    Старший бо­ярин - як бол­ван:
    Витрiщив очi, як ба­ран.
    Обручами го­ло­ва зби­та,
    Мочулою свит­ка зши­та,
    Личком пiд­пе­ре­зав­ся,
    У бо­яри приб­рав­ся.
    
    От як йо­му прис­пi­ваю. Не­хай зна i на­ших дiв­чат. Вiн, мо­же, ду­ма, що се­ля­ни не вмi­ють тан­цю­ва­ти? Ну-ну! Ще йо­го батька нав­чать.
    - А мо­же, вiн i не вмiє? - спи­та­ла Ма­ру­ся, а са­ма зак­ри­ва­лась ру­кою, щоб не ба­чи­ла Оле­на, як во­на вiд сього со­ро­миться.