Маруся - 7

    - Поздоровляю те­бе, Ма­ру­сенько, на но­во­сiл­лi… Бог пос­лав то­бi сей дом; по­чи­вай у нiм; не­хай нi один злий чо­ло­вiк не по­во­ру­шить твоїх кiс­то­чок нi ру­ка­ми, нi язи­ком; щоб так ти­хо, як те­пер ле­жиш, про­ле­жа­ла до страш­но­го су­ду i з ра­дiс­тю ус­та­ла з сим свя­тим хрес­том.
    Пiсля сього бо­яри й по­нес­ли з ха­ти тру­ну, а На­ум та­ки ще ус­лiд, хоч гiр­ко пла­че, i ще та­ки по­сил­ку­вав­ся ска­за­ти:
    - Прощай, Ма­ру­сю, з мо­го до­му! Не­дов­го ти в ме­не гос­ти­ла, та з то­бою усег­да ра­дiсть бу­ла… Ти не вер­неш­ся во­вi­ки, i я ра­дос­тi не ма­ти­му тож во­вi­ки!
    От i по­нес­ли: по­пе­ред усього хрест свя­тий з ко­рог­ва­ми, да­лi криш­ка з мар, сук­ном мерт­вим пок­ри­та, нес­ли чо­ти­ри хлоп­чи­ка, як ян­го­ли, i в них хус­точ­ки. За­тим кри­ша з тру­ни, ки­ли­мом пок­ри­та, а не­суть її чо­ти­ри бо­яри­на; за ни­ми по­пи з свiч­ка­ми i ди­якон з ка­ди­лом, а там дя­ки, та так пре­хо­ро­ше та жа­лiб­но спi­ва­ють, що хоч-не-хоч, так зап­ла­чеш. От тут пiш­ли дру­жеч­ки по пар­цi, усi в сви­тах, i тiльки са­мi чор­нi лен­ти пок­ла­де­нi на го­ло­вах, без уся­ко­го на­ря­ду, i у кож­ної у ру­ках зе­ле­на свi­чеч­ка па­ла. За дру­жеч­ка­ми iш­ла са­ма со­бi свi­ти­лоч­ка з ме­чем, за нею сваш­ки, да­лi друж­ко i пiд­друж­ний, а за ни­ми вже нес­ли тру­ну на ма­рах бо­яри; а Ва­силь, як, мо­ло­дий, iшов з пра­во­го бо­ку; на пре­ве­ли­ку си­лу iде i не­на­че й не вiн; нi до чо­го йо­му дi­ла не­ма, що йо­му ска­жуть, те й ро­бе i ту­ди йде, й очей не зве­де з своєї Ма­ру­сi… А во­на, моя сер­деш­на, ле­жить, мов го­лу­боч­ка, тим сер­пан­ком, що мав­ся її на ве­сiл­лi пок­ри­ва­ти, пок­ри­та уся, тiльки вид не­зак­ри­тий; i здається, що во­на, ле­жа­чи, зви­со­ка усю­ди пог­ля­да; та ще як во­на хо­ро­ше вми­ра­ла, то так i ус­мi­шеч­ка у неї на ви­ду зос­та­ла­ся, i во­на нi­би ус­мi­хається i по­тi­шається, що її так хо­ро­ше хо­ва­ють.
    Василь би то, мо­же б, i не зiй­шов би з мiс­ця, бо в нього i пам'ятi не бу­ло, так йо­го ве­ли два ста­рос­ти у руш­ни­ках пiд ру­ку.
    За до­мо­ви­ною iш­ли або ве­ли су­сi­ди й при­яте­лi На­ума i Нас­тю, що так i роз­ли­ва­ються, як тая рiч­ка. А дзво­ни? так гос­по­ди! не пе­рес­та­ють i усе дзво­нять. А на­ро­ду, на­ро­ду! I за до­мо­ви­ною, i по­бi­ля до­мо­ви­ни, i по ву­ли­цi на­пе­ре­дi, i по во­ро­тям, i по пло­там… що то i ска­зать не мож­на, скiльки їх там бу­ло. По­ки до­нес­ли до церк­ви, то аж два­над­цять ра­зiв зос­та­нов­ля­ли­ся чи­та­ти єван­ге­лiя i уся­кий раз пiдс­ти­ла­ли бу­маж­ний пла­ток. Який пiп про­чи­та, то­му й пла­ток.
    Вiдслуживши у церк­вi i служ­бу бо­жу i по­хо­ро­ни, як слi­дує, по­нес­ли тим же чи­ном i на кла­до­ви­ще. Як ста­ли опус­каїи тру­ну у яму, то вiд Нас­тi по­да­ли двад­цять ар­ши­нiв не­роз­рi­за­них руш­ни­кiв та на них i впус­ти­ли до­мо­ви­ну… i що то! Увесь на­род так i го­ло­сить! А На­ум ки­нувсь нав­ко­лiш­ки, пiд­няв ру­ки до­го­ри та й мо­литься: "Гос­по­ди пра­вед­ний! Твоєю во­лею оси­ро­тiв я, ста­рець не­мощ­ний! Тi­ло моєї до­чеч­ки вiд­даю ма­те­рi на­шiй зем­лi; а ду­шу прий­ми у царст­во своє… i не ос­тав ме­не, грiш­но­го!"
    Далi став чи­та­ти от­че­наш, аж по­ки зов­сiм опус­ти­ли тру­ну i по­пи мо­лит­вою за­пе­ча­та­ли яму. Тут На­ум ус­тав, узяв зем­лi у жме­ню… тру­ситься, сер­деш­ний, та пла­че, пла­че! Ки­нув зем­лю i ка­же:
    - Дай нам, гос­по­ди, ув од­нiм царст­вi бу­ти з нею!.. Про­щай, Ма­ру­сю, у в ос­тан­нiй раз! Не­хай над то­бою зем­ля пе­ром!
    Тож i Нас­тя так зро­би­ла. Як же прий­шлось Ва­си­ле­вi ки­да­ти, схва­тив зем­лi у жме­ню, як за­ри­да… зат­ру­ситься, пальцi йо­му зве­ло, i ру­ки не мо­же розп­ра­ви­ти, щоб сип­ну­ти зем­лю у яму… тряс­ся-тряс­ся - так i впав не­чувст­вен­ний…
    Тут увесь на­род, кож­ний хоч по жменьцi, ки­да­ли зем­лю у яму, щоб бу­ти з нею ув од­нiм царст­вi, а да­лi бо­яри за­си­па­ли ло­па­та­ми, i зов­сiм до­кiн­чи­ли, i верх ви­ве­ли, i у го­ло­вах пос­та­ви­ли хрест ви­со­кий та товс­тий i зе­ле­ною крас­кою об­мальова­ний…
    От i уся Ма­ру­сi пам'ять!..
    Пришедши до­до­му, i по­пи, i увесь на­род, i тру­дя­щi ста­ли ла­го­ди­ти­ся обi­да­ти. Нас­тя пер­ша ки­ну­лась:
    - Де ж наш Ва­силь? Не­хай мiй го­луб­чик, мiй же­них-удо­вець не­хай сi­да на по­сад сам со­бi.
    Василя не­ма! Сю­ди-ту­ди, де Ва­силь?.. Не­ма нiг­де…
    Ськали-ськали… не­ма! Та вже один ста­рий роз­ка­зу­вав, що ще на кла­до­ви­щi пiд­няв йо­го, i тру­сив, i во­дою бриз­кав; нi на пре­ве­ли­ку си­лу вiн очу­няв i, вiд­дих­нув­ши тро­хи, ска­зав, що пi­де про­хо­ди­тись. Чо­ло­вiк пус­тив йо­го i пi­шов до гур­ту, а де вже вiн дiв­ся, - вiн не вгля­дiв.
    Кинулись бо­яри, хто по­мо­тор­нi­ший, ськать йо­го: шу­ка­ли i на кла­до­ви­щi, i по бо­ру, i де то вже йо­го не шу­ка­ли… не­ма та й не­ма! Нi­чо­го ро­бить, без нього по­обi­да­ли.
    Пiсля обiд, як усi, дя­ку­ючи На­ума i Нас­тю i по­ми­на­ючи Ма­ру­сю, по­ро­зi­хо­ди­лись i як уже до­ма усе поп­ри­би­ра­ли, пос­лав На­ум у го­род до Ва­си­ле­во­го ха­зяїна, чи не там вiн? Не бу­ло й не­ма! Пос­лав до ро­ди­чiв - не чу­ли i не ба­чи­ли!
    Справляли На­ум i Нас­тя вп'ять i тре­ти­ни, i дев'яни­ни, i по­лу­со­ро­чи­ни, i со­ро­чи­ни як тре­ба по-хрис­ти­янськи… I що то за обi­ди бу­ли! На усе се­ло. Ба­га­то i стар­цям ми­лос­ти­нi по­да­ва­ли. Ва­си­ля же не бу­ло та й не бу­ло! I слух об нiм за­пав! Най­бiльш жу­рив­ся за ним На­ум, бо­ячись, щоб вiн сам со­бi не за­по­дi­яв смер­тi. Су­му­ючи об сiм, час­тенько пла­кав, а ра­но i ве­чiр мо­ливсь за нього бо­гу, щоб йо­го сох­ра­нив i на ро­зум на­вiв, i при­вiв би йо­го до нього, щоб бу­ло ко­му їх дог­ля­дi­ти.
    Вже й год ми­нув пiс­ля Ма­ру­сi. Ста­рi вiд­по­ми­на­ли її як тре­ба i по­пам зап­ла­ти­ли за со­ро­ко­вус­ти, що наньма­ли аж у трьох церк­вах, а у чет­вер­тiм мо­нас­ти­рi - i дя­кам за псал­тир, що шiсть не­дiль, по­ки Ма­ру­си­на ду­ша лi­та­ла круг її гро­ба, чи­та­ли над ним. Ста­ра Нас­тя жу­риться, не­на­че сьогод­нi по­хо­ва­ла доч­ку, а Нцум усе тiльки її роз­ва­жа i ка­же:
    - Що ж ро­бить? Мо­лись бо­гу! Пе­ре­тер­пи­мо тут, бу­де доб­ре там! Йо­го свя­та во­ля! От Ва­си­ля ме­нi жал­чiш, що - не дай бо­же!- чи не про­пав вiн i з тi­лом, i з ду­шею.
    А сам усiм ха­зяй­ст­вом роз­по­ряд­жав i усе дбав, а що змiг, то й сам ро­бив не лi­ну­ючись. А що тiльки збе­ре хоч тро­хи чо­го, так i роз­дає бiд­ним та не­iму­щим. Усiх об­дi­ля.
    Стане бу­ло Нас­тя ка­за­ти:
    - Та чо­го ти так кло­по­чеш? На­що нам се? Чи во­но є, чи не­ма - усе рав­но. Наш вiк - день!
    - Та хоч би й час, - ка­же На­ум, - не со­бi я роб­лю, не для се­бе дбаю. Усе у ру­ках бо­га ми­ло­серд­но­го, усе йо­го, а я тiльки ро­бiт­ник йо­го. Пе­ре­даю че­рез стар­цiв бо­жих у йо­го свя­тi ру­ки. Грiх ле­жа­чи хлiб їсти; по­ки зду­жаю, дов­жон i ро­би­ти, i бiд­ним по­да­ва­ти. По­ве­лить iти до Ма­ру­сi, пi­ду, хва­ля­чи бо­га, а ко­му се зос­та­неться, той i спа­си­бi ска­же, i вiд­по­ми­на нас, ко­ли схо­че, а не схо­че - як хо­че; я своє дi­ло роб­лю, по­ки є си­ла.
    - Минув вже i дру­гий год. На третьому прий­шов до них чо­ло­вiк з го­ро­да, а вiн то­го лi­та хо­див у Київ, та й ка­же:
    - Кланявся вам ваш Ва­силь! На­ум так i скрик­нув вiд ра­дос­тi.
    - Де ти йо­го ба­чив? - Та й гук­нув на Нас­тю (бо вже со­бi на ста­рос­тi ста­ла глу­хенька), щоб iш­ла ближ­че слу­ха­ти про Ва­си­ля.
    Зрадувалась i Нас­тя, бо й во­на ду­же жал­ку­ва­ла, що не бу­ло об ньому нi­якої чут­ки, пiд­сi­ла до то­го чо­ло­вi­ка i про­си­ла, щоб роз­ка­зав, де вiн йо­го ба­чив i як йо­му по­во­диться.
    От чо­ло­вiк i ка­же:
    - Бачив йо­го у Києвi, i вже вiн не Ва­силь, а… отець Ве­не­дихт…
    - Як се так? - зак­ри­ча­ли обоє ста­рi.
    - А так, - ка­же чо­ло­вiк, - що вiн там пi­шов у чен­цi.
    - У чен­цi? - ска­за­ли вп'ять обоє та й ста­ли бо­гу мо­ли­тись i дя­ку­ва­ти, що до­вiв йо­го до спа­сен­но­го пут­тя.
    - Вiн у Пе­чорсько­му мо­нас­ти­рi i вже ди­яко­ном, i при ме­нi, - так-то роз­ка­зу­вав той чо­ло­вiк, - слу­жив служ­бу бо­жу. А як роз­пи­тав ме­не, що я з сих мiст i вас знаю, так зак­ли­кав до се­бе i ка­зав: "Кла­няй­ся їм, я їх, - ка­же, - як от­ця i ма­тiр по­чи­тую i щод­ня, як слу­жу, то i їх, i вмер­шу доч­ку їх на бо­жiй служ­бi по­ми­наю, i, скiльки дасть бог вi­ку про­жить, щод­ня бу­ду їх по­ми­на­ти. Че­рез їх мо­лит­ви бог ме­не спас i вир­вав з рук ди­яво­ла: як вмер­ла Ма­ру­ся, то я, грiш­ний, бi­ля неї зак­ляв­ся са­мо­му со­бi смерть по­дi­ять, i як по­хо­ва­ли Ма­ру­сю, я ти­хенько вiд них, щоб ме­не не спи­ни­ли, пi­шов свiт за очи­ма, узяв­ши тiльки у жме­ню зем­лi з Ма­ру­си­но­го гро­ба, щоб хоч з од­ною зем­лею, - що її пок­ри­ва, уку­пi ле­жа­ти. Як я iшов i ку­ди iшов че­рез цi­лi­сiнький день i нiч i вп'ять день, - я нi­чо­го не тям­лю. Сха­ме­нув­ся вже над рiч­кою: стою на кру­чi, а якiїсь два чен­ця ме­не схре­щу­ють i свя­тою во­дою обк­роп­лю­ють та го­во­рять ме­нi пре­муд­рiї ре­чi. Дов­го то­го бу­ло, по­ки я у ро­зум, - ка­же Ва­силь, - прий­шов, а за­тим тi чен­цi при­ве­ли ме­не у Київ, у Пе­чорський мо­нас­тир. От ме­не тут прий­ня­ли i дов­го роз­ва­жа­ли, а да­лi, як прий­шло вiд об­щест­ва моє увольне­нiє, то й пост­риг­ли у чен­цi, а за го­лос i ди­яко­ном нас­та­но­ви­ли. Кла­няй­ся, - ка­же, - моїм ро­ди­те­лям: от їм i прос­ку­ра свя­та, i не­хай до ме­не при­бу­дуть, ко­ли ще про­жи­ву на свi­тi, бо тiльки моєї i дум­ки, тiльки й по­миш­ле­нiя, щоб швид­ше бу­ти уку­пi з Ма­ру­сею".
    Узяв На­ум прос­ку­ру, по­цi­лу­вав та й за­ду­мавсь, а да­лi й ка­же до Ва­си­ля, не­на­че вiн ту­теч­ка пе­ред ним стоїть: "Адже ти вже те­пер отець Ве­не­дихт… ти слу­жиш служ­бу бо­жу… чо­го ж ти спо­ти­каєшся? Ей, мо­лись, щи­ро мо­лись! Пам'ятуй, що у от­че­на­шi чи­таєш: да бу­деть во­ля твоя, iз­ба­ви нас од лу­ка­во­го!.."
    На тiм же мiс­цi i у той же час обi­щав­ся На­ум iз ста­рою у Київ їха­ти. Бог їх ту­ди й при­нiс. Пiш­ли по мо­нас­ти­рям, за­раз у Пе­чорсько­му спи­та­ли­ся про ди­яко­на з та­ких i та­ких мiсць, про от­ця Ве­не­дих­та. От їм чер­нець i ка­же:
    - I вже пом'янi­те йо­го за впо­кой! Вiн i прий­шов не­мощ­ний, та та­ки се­бе не по­бе­рi­гав: не слу­хав нi­ко­го, ськав уся­кої бо­лiс­тi i за­мо­рив се­бе зов­сiм. Да­лi чах-чах та от не­дiль зо двi як i по­мер. Та ще та­ки вiд суєти не зба­вивсь: вми­ра­ючи, про­сив яко­мо­га, щоб йо­му у тру­ну по­ло­жи­ли якоїсь зем­лi, що у нього у плат­ку бу­ла зав'яза­на, а пла­ток шов­ко­вий, крас­ний, хо­ро­ший пла­ток, про­сив по­ло­жи­ти йо­му пiд го­ло­ви. Та як за­кон зап­ре­ща мо­на­хо­вi та­кi прим­хи, то йо­го не пос­лу­ха­ли.
    Тяжко здох­нув На­ум, да­лi доськав­ся йо­го гро­ба, i, при­шед­ши з Нас­тею, най­ня­ли тут по нiм па­на­хи­ду i у гра­мат­ку свою за­пи­са­ли.
    Довго, дов­го сто­яв На­ум над гро­бом йо­го… Да­лi здих­нув, пе­рех­рес­тив­ся i ка­же:
    - Дай, гос­по­ди ми­ло­серд­ний, щоб ти там знай­шов свою Ма­ру­сю!