Latin

Маруся - 6

Total number of words is 8126
Total number of unique words is 1122
22.4 of words are in the 2000 most common words
31.5 of words are in the 5000 most common words
38.8 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
    - Один бог зна! - ска­зав ци­лю­рик та й пi­шов вп'ять до не­ду­жої.
    Подивившись на неї i по­дер­жав­ши за жи­лу дов­генько, ка­же:
    - Молись, Се­ме­но­ви­чу, бо­гу! Ко­ли зас­не, то нi об чiм i жу­ри­тись; здається, що ско­ро зас­не.
    От i вiдс­ту­пи­ли­ся вiд неї ти­хе­сенько, щоб їй не мi­ша­ти спа­ти…
    Так ку­ди ж то!.. Тiльки що нi­би ста­ла дрi­ма­ти, як пiд­нi­меться ка­шель, та през­до­ро­вен­ний; так i пiдс­ту­па пiд гру­ди, i ди­ха­ти їй, сер­деш­нiй, не дає; а тут у бiк зно­ву ста­ло шпи­га­ти.
    Довго то­го роз­ка­зу­ва­ти, як во­на три дня так страж­да­ла! Що та­ки ци­лю­рик лi­чив, а то вiн i нiм­ця при­во­зив; i той i масть до бо­ку прик­ла­дав, i чо­го то вже не ро­бив!.. так не­ма лег­ше та й не­ма! I що да­лi, то усе гiрш бу­ло.
    Наум да­вав їм во­лю, що хо­тi­ли, ро­би­ли; а сам, за­пер­шись, усе бо­гу мо­ливсь; впа­де нав­ко­лiш­ки, ру­ки ла­ма; як вда­рить пок­лон, та з пiв­ча­са ле­жить i усе мо­литься: "Гос­по­ди ми­ло­серд­ний! не оси­ро­ти нас! Не вiд­нi­май вiд нас на­шої ра­дос­тi! Рi­ши ме­не усiй ху­до­би; озьми ме­не, ста­ро­го, не­мощ­но­го, озьми ме­не до се­бе; а не­хай во­на по­жи­ве на свi­тi…" Да­лi й за­кiн­ча:
    "Да бу­деть во­ля твоя свя­тая зо мною, грiш­ним! Ти усе знаєш, ти луч­че зро­биш, чим ми, грiш­нiї, ду­маємо!" Пi­дiй­де до нiм­ця, про­сить, ру­ки йо­му цi­лує… ви­нiс скриньку з гро­ши­ма, а, ма­буть, бу­ло у нiй сот три руб­лiв, i про­сить:
    - Бери, - ка­же, - скiльки хоч, усi озьми, усю ху­до­бу озьми, усього рi­шусь, у стар­цi пi­ду, тiльки ви­лi­чи моє ди­тя; во­на в ме­не од­нi­сiнька… Без неї на­що ме­нi жи­ти? Не бу­де ме­нi нi­якої ра­дос­тi… хто ме­не дог­ля­не… хто… - та так i за­го­ло­сить.
    Дарма що нi­мець, та й вiн зап­ла­кав, i хоч би то­бi ко­пiєчку узяв. У ос­тан­нiй раз як був, i вп'ять чо­го-то не ро­бив, а да­лi ска­зав:
    - Нiчого не мож­на зро­би­ти! - 3 тим i поїхав. Мо­ливсь На­ум, мо­ливсь… i що то вже пла­кав! Так i пiдп­ли­ве сльоза­ми. Да­лi вий­шов iз кiм­на­ти, по­ди­вивсь на Ма­ру­сю, ба­чить, що во­на, як тая свi­чеч­ка, до­го­ряє, пе­рех­рес­тивсь i на дум­цi ка­же со­бi:
    - Господи! Твоя во­ля свя­тая! Прос­ти нас, грiш­них, i нав­чи, що нам ро­би­ти i як те­бе слу­ха­ти? - Та з сим сло­вом i пi­шов.
    Iде i за сльоза­ми свi­ту не ба­чить. Поз­вав па­нот­ця, той аж зди­ву­вавсь, що та­ка здо­ро­ва дiв­ка у три днi як за­не­ду­жа­ла, а вже й на бо­жiй до­ро­зi. По­ки па­но­тець прий­шов з свя­тос­тю, На­ум вер­нувсь i, крiп­ля­чись, щоб не пла­ка­ти, че­рез ве­ли­ку си­лу ка­же Ма­ру­сi:
    - Донюi зап­ри­час­ти­мо те­бе! Чи не дасть бог швид­ше здо­ров'я?
    - Я сього хо­тi­ла про­ха­ти… та бо­ялась вас по­тур­бу­ва­ти… I вже здо­ров'я!.. Хi­ба спа­сен­ня ду­шi… ко­ли б тiльки швид­ше… - лед­ве про­мо­ви­ла сеє Ма­ру­ся.
    Кинулася Нас­тя ха­ту при­би­ра­ти i сi­ни упо­ра­ти, а На­ум зас­вi­тив свi­чеч­ку i ла­да­ном по­ку­рив; аж ось i ба­тюш­ка прий­шов…
    Поки Ма­ру­ся спо­вi­да­ла­ся, На­ум iз Нас­тею i хто ще був у них iз су­сi­дiв вий­шли у сi­ни. От Нас­тя i ка­же му­жи­ко­вi:
    - Нащо ти її так спо­ло­хав? Во­на те­пер по­ду­ма, що вже зов­сiм вми­ра, ко­ли при­ве­ли па­нот­ця?
    - Що ж, ста­ра, бу­де­мо ро­би­ти? - здох­нув­ши тяж­ко, ска­зав На­ум. - А яко­во ж би нам бу­ло, як­би во­на вмер­ла без по­ка­янiя?
    - Та, що-бо ти, ста­рий, го­во­риш? Де їй ще вми­ра­ти? Ще тiльки сьогод­нi чет­вер­тий день, як га­разд i за­не­ду­жа­ла…
    - Але, чет­вер­тий! У бо­га усе го­то­во, йо­го свя­та во­ленька! По­ве­лить, то я ще швидш її вмру, дар­ма що во­на вже на ла­дан ди­ше.
    Сказав На­ум та й вi­дiй­шов, гiр­ко зап­ла­кав­ши, i ка­же со­бi ти­хенько: "I ко­ли б то гос­подь пос­лав ме­нi сюю ми­лость! Во­ля твоя, гос­по­ди!"
    Тут па­но­тець клик­нув, щоб усi йшли у ха­ту, бу­де її при­ча­ща­ти. На­ум, тiльки сам жи­вий та теп­лий, ще зду­жав пiд­вес­ти її до свя­то­го при­час­тя… Ма­ру­ся прий­ня­ла тай­ни Хрис­то­вi, як ан­гол бо­жий; по­тiм ляг­ла, пе­рех­рес­ти­лась, пiд­ве­ла очи­цi уго­ру i ве­се­ленько про­го­во­ри­ла:
    - Коли ме­нi… та­ка ра­дiсть тут… пiс­ля свя­то­го при­час­тя… що ж то бу­де у царст­вi не­бес­нiм? Прий­ми i ме­не, гос­по­ди, у царст­во твоє свя­те! - Па­но­тець, по­си­дiв­ши i по­го­во­рив­ши де­чо­го з письма, пi­шов до­до­му.
    Трошки по­го­дя чу­ють, що ка­шель в Ма­ру­сi нi­би пе­рес­тав i вже во­на хоч i не стог­не i бу­цiм­то спить, так у гор­лi ста­ло ду­же хри­пi­ти, а у гру­дях аж кле­ко­тить…
    От Нас­тя i ка­же до ста­ро­го:
    - Та єй-бо­гу, во­на не вмре; бач, їй по­лег­ша­ло.
    - Мовчи та мо­лись бо­гу! - ска­зав їй На­ум, а сам аж тру­ситься. - Те­пер, - ка­же, - ян­го­ли свя­тiї лi­та­ють над нею. Страш­ний час тог­дi нас­тає, як пра­вед­на ду­ша кон­читься. Нам, грiш­ним, тре­ба тiльки мо­ли­тись бо­гу!
    - Господи ми­лос­ти­вий! Ти сам боїшся та й ме­не ля­каєш.
    Так ска­за­ла Нас­тя не ба­ча­чи своєї бi­ди, а На­ум знав доб­ре усе, i знав, що до чо­го i пiс­ля чо­го що йде, та й ка­же:
    - Коли б то бог ми­ло­серд­ний сот­во­рив та­ке чу­до! Да­лi зас­вi­тив страш­ну свiч­ку* (*Страш­на свiч­ка - свiч­ка, яку за­па­лю­ва­ли в так зва­ний страс­ний чет­вер.), пос­та­вив пе­ред об­ра­за­ми, а сам пi­шов у кiм­на­ту… i що то вже мо­ливсь бо­гу! Ку­ди-то не обi­щавсь iти на бо­го­мол­ля. Скiльки ху­до­би роз­да­ти на церк­ви, стар­цям…
    Як ось Ма­ру­ся та­ки ду­женько про­мо­ви­ла:
    - Таточку!.. Ма­тiн­ко!.. А пi­дiй­дiть до ме­не. От во­ни й пi­дiй­шли. На­ум ба­чить, що Ма­ру­ся зов­сiм змi­ни­лась на ли­цi: ста­ла со­бi рум'яненька, як зо­ренька пе­ред сход сон­ця: очи­цi, як ясоч­ки, гра­ють; ве­се­ленька, i вiд неї не­на­че сяє. Вiн знав, до чо­го се при­хо­диться, здриг­нув увесь, скрi­пив сер­це, а сльози, знай, гли­та та дум­кою тiльки так по­мо­ливсь: "Час прий­шов… гос­по­ди, не ос­тав ме­не!.." Ма­ру­ся їм i ка­же:
    - Батеньку, ма­тiн­ко, мої рiд­не­сенькi! Прос­тiть ме­не, грiш­ную!.. Поп­ро­щай­мо­ся на сiм свi­тi… по­ки бог зве­де нас до­ку­пи у своїм царст­вi.
    Тут ста­ла їм ру­ки цi­лу­ва­ти; а во­ни так i роз­ли­ва­ються, пла­чуть i її цi­лу­ють. От во­на їм i ка­же вп'ять, та так ве­се­ленько й усе ус­мi­ха­ючись:
    - Спасибi вам, мої рiд­не­сенькi, що ви ме­не лю­би­ли!.. i ко­ха­ли ме­не… Прос­тiть ме­не, мо­же, ко­ли вас не пос­лу­ха­ла… або сер­ди­ла… Ме­нi бог грi­хи прос­тив… прос­тiть i ви!.. Не вби­вай­тесь ду­же за мною, бо се грiх… та пом'янiть мою грiш­ну ду­шу… не жа­луй­те ху­до­би, усе зем­ля i пил… Го­дi ж, го­дi, не плач­те ж… Ба­чи­те, яка я ве­се­ла… там ме­нi бу­де пре­хо­ро­ше!.. Ко­ли-не­будь тре­ба i вмер­ти… Ми не­дов­го бу­де­мо рiз­не; там год - як ча­си­ноч­ка… Ба­чи­те, я не жал­кую за ва­ми… бо ско­ро по­ба­чи­мось… Ва­си… ох! Ва­си­леч­ка мо­го як по­ба­чи­те, ска­жiть, щоб не вби­вавсь.. ско­ро по­ба­чи­мось… Я йо­го ду­же, ду­же лю­би­ла!.. Го­рiш­ки мої по­ло­жiть ме­нi у ру­ку, як пом­ру, а пла­ток… вер­нi­те йо­му… А де ви? Я щось вас не ба­чу… Та­точ­ку! Чи­тай ме­нi… го­лос­но мо­лит­ви… а ти, ма­тi­ноч­ко… хрес­ти ме­не… По-бла-го-сло­вiть же… ме­не…
    Наум став чи­та­ти мо­лит­ви, а Ма­ру­ся сил­ку­ва­ла­ся, та не зду­жа­ла за ним i сло­ва ска­за­ти; а вiн що ска­же сло­во та й заллється сльоза­ми, пе­реп­ла­че та вп'ять чи­та. Нас­тя чи пе­рех­рес­ти­ла двi­чi та й зне­мог­ла i тут же впа­ла. Су­сi­да по­да­ла Ма­ру­сi у ру­ку свiч­ку i вже на­си­лу ру­ку розп­ра­ви­ла, бо вже ста­ла зас­та­ва­ти… От вже i гла­су її не ста­ло чу­ти… На­ум на­хи­ливсь та над ухом її го­лос­но чи­та "Вi­рую во єди­но­го бо­га" та "Бо­го­ро­ди­цю"… а се во­на - зирк очи­ма та й ска­за­ла го­лос­но:
    - Чи ви чуєте?… Що се та­ке? На­ум впав нав­ко­лiш­ки i ка­же:
    - Молiтеся усi! Ян­го­ли при­ле­тi­ли по її ду­шу!
    Далi Ма­ру­ся ще спи­та­ла:
    - Чи ви ба­чи­те? - та й за­мовк­ла… Здох­ну­ла важ­ко… тiльки й про­мо­ви­ла: - Ма­ти бо­жа!.. прий­ми… - i ус­по­коїлась на­вi­ки!
    Наум ско­чив, сплес­нув ру­ка­ми, пiд­няв очi вго­ру i сто­яв так дов­генько. Да­лi пав пе­ред об­ра­за­ми нав­ко­лiш­ки i мо­ливсь: "Не ос­тав ме­не, гос­по­ди, отець ми­ло­серд­ний, у сюю гор­кую го­ди­ну! Цi­лий вiк ти ме­не ми­лу­вав, а на ста­рос­тi, як ме­нi тре­ба бу­ло у зем­лю ляг­ти, пос­лав ти ме­нi та­ке го­ренько!.. Ук­рi­пи ме­не, гос­по­ди, щоб я не сог­рi­шив пе­ред то­бою!"
    Кинувся до Ма­ру­сi, при­пав до неї, ви­цi­лу­вав їй ру­ки, що­ки, шию, лоб i усе при­го­во­рює:
    - Прощай, моя до­неч­ко, утi­ха, ра­дiсть моя! Зав'яла ти, як са­до­вий цвi­то­чок; за­сох­ла, як би­лин­ка! Що я без те­бе те­пер зос­тав­ся? Си­ро­та! Пу­ще ма­лої ди­ти­ни. Об ди­ти­нi жал­ку­ють, ди­ти­ну приг­ля­дять, а ме­не хто те­пер приг­ля­не?.. Те­пер ти у но­вiм свi­тi, меж ян­го­ла­ми свя­ти­ми, знаєш, як ме­нi тяж­ко, як ме­нi гiр­ко без те­бе: мо­лись, щоб i ме­не бог до те­бе узяв! Зак­ри­ваю твої оченьки до страш­но­го су­ду! Не по­ба­чу у них своєї ра­дос­тi бiльш! Скла­даю твої ру­ченьки, що ме­не го­ду­ва­ли, опат­ру­ва­ли, об­нi­ма­ли…
    Вiн би й дов­го ко­ло неї вби­вав­ся, так тут су­сi­да пi­дiй­шла та й ка­же:
    - Пусти, дядьку, вже ти її не пiд­нi­меш; а ось прий­шли дiв­ча­та уби­ра­ти Ма­ру­сю; ти йди та да­вай по­ря­док, бо, бач, Нас­тя без­чувст­вен­на теж ле­жить.
    Наум став над Нас­тею, вп'ять гiр­ко зап­ла­кав та й ка­же:
    - Уставай, ма­ти! дру­жеч­ки прий­шли, не­хай уби­ра­ють до вiн­ця на­шу мо­ло­ду… а я пi­ду ла­го­ди­ти ве­сiл­ля!
    Пришедши вiн до па­нот­ця, не змiг i сло­ва ска­за­ти, а тiльки що пла­че так що й гос­по­ди! Пiп за­раз до­га­давсь та й ка­же:
    - Царство не­бес­не їй! Пра­вед­на ду­ша бу­ла, упо­кой її гос­по­ди со свя­ти­ми!
    А по­мо­лив­шись, i став роз­ва­жа­ти На­ума, по­ки по­зi­хо­ди­ли­ся дя­ки; да­лi пiш­ли у церк­ву, пiп став слу­жи­ти па­на­хи­ду, а по ду­шi зве­лiв дзво­ни­ти на не­по­роч­нi, як по ста­ро­му i по по­чот­но­му чо­ло­вi­ко­вi; та й пос­лав сук­но i став­ник i зве­лiв iти чи­та­ти псал­ти­рi.
    Увiшедши На­ум у церк­ву, так i пав пе­ред об­ра­за­ми, та й мо­ливсь, що та­ки за впо­кой ду­шi сво­го ди­тя­ти, а то та­ки, знай, узи­вав:
    - Господи ми­ло­серд­ний! Дай ме­нi ро­зум, щоб я, при та­кiй тяж­кiй бi­дi, не прог­нi­вив би те­бе не тiльки сло­вом, та нi­же дум­кою!
    Як же зас­пi­ва­ли вiч­ную пам'ять, так i сам по­чув­ся, що йо­му якось-то ста­ло лег­ше на ду­шi, i хоч i жаль йо­му доч­ки, - що то вже i ка­за­ти, крiп­ко жаль! - та за­раз i по­ду­ма: "Во­ля бо­жа! Во­на те­пе­реч­ки у царст­вi; а за та­кеє го­ре, що ми те­пер тер­пи­мо, бог i нас спо­до­бить з нею бу­ти!"
    Бодро дiй­шов до­до­му. Вже Ма­ру­сю на­ря­ди­ли i по­ло­жи­ли на ла­вi, бi­ля вiк­на. Став На­ум над нею, по­мо­ливсь, зло­жив ру­ки нах­рест та й став при­го­во­рю­ва­ти:
    - Донечко моя ми­лая! Ма­ру­сенько моя не­за­бут­няя! Що ж ти не гля­неш ка­реньки­ми своїми оче­ня­та­ми на сво­го ба­тенька рiд­но­го? Що ж не ки­неш­ся ру­ченька­ми об­ня­ти йо­го?.. Що не про­го­во­риш до нього нi сло­веч­ка?.. Ти ж ме­не так зав­сег­да зост­рi­ча­ла… а те­пер… зак­ри­ла свої оченьки, по­ки вздриш гос­по­да на страш­но­му су­дi; зло­жи­ла ру­ченьки, по­ки з сим хрес­том, що те­пер дер­жиш, вий­деш з до­мо­ви­ни на­зуст­рiч йо­му; скрi­пи­ла ус­та, по­ки з ян­го­ла­ми не ста­неш хва­ли­ти йо­го!.. На ко­го ж ти нас по­ки­ну­ла?.. Узя­ла на­шi ра­до­щi з со­бою; хто нас бу­де ве­се­ли­ти та­кою доб­рiс­тю, як ти? Хто нас, си­рiт, на ста­рос­тi бу­де жа­лу­ва­ти?.. Хто нас, як би­ли­но­чок у по­лi, бу­де дог­ля­да­ти?.. Хто зо­пи­нить на­шi го­рю­чiї сльози?.. Хто обiт­ре нам смаж­нiї ус­та?.. Хто у бо­лiс­тi про­мо­чить нам за­пек­лий язик?.. Не по­ве­се­ли­ла ти нас, жи­ву­чи з своїм Ва­си­лем! Не по­ра­ду­ва­ла нас своїм ве­сiл­ляч­ком!.. Бе­реш своє дi­ву­ван­ня у си­ру зем­лю!.. За­те под­ру­женьки уб­ра­ли твою ру­су ко­су, як до вiн­ця; скин­дяч­ки по­ло­же­нi… квi­точ­ка­ми зак­вiт­ча­нi… i з пра­во­го бо­ку тож квiт­ка; не­хай лю­ди ба­чать, що ти бу­ла дi­вою на зем­лi, дi­вою йдеш i на той свiт.
    Який зiб­рав­ся на­род, - а вже та­ки пов­нi­сiнька бу­ла ха­та i в вiк­но ба­га­то ди­ви­ло­ся, - так усi навз­рид пла­чуть!.. Та й як мож­на бу­ло утер­пi­ти, див­ля­чись на чо­ло­вi­ка, що зов­сiм у ста­рос­тi, сi­до­го, як лунь, не­мощ­но­го, - стоїть над своїм ди­тя­тею, що од­ним од­на й бу­ла йо­му на свi­тi, i ту пе­ре­жив, i ту, на са­мiм цвi­ту, хо­ва, а сам зос­тається на свi­тi з ста­рiс­тю, з не­ду­га­ми, з го­рем, один со­бi з ста­рою до яко­го ча­су! Яка вже їх жисть бу­де?.. Та що й ка­за­ти! Та ще ж яка й ди­ти­на! Ко­ли б уже яка-не­будь, так со­бi, так би i сю­ди й ту­ди; а то ж дiв­ка, не то що на усе се­ло, та вряд чи де й близько та­ка бу­ла: бо­го­бо­яз­ли­ва, бо­го­мiльна, до уся­ко­го дi­ла нев­си­пу­ща, слух­ня­на, по­кiр­на, зви­чай­на, ти­ха, ро­зум­на, i що вже кра­си­ва, так вже нi­чо­го й го­во­ри­ти! I що то: хто й знав її, хто й не знав, то усяк лю­бив i по­ва­жав, i як по­чу­ли, що во­на вмер­ла, то всi ж то, i ста­рi, i мо­ло­дi, та й ма­ла ди­ти­на, усi за нею жал­ку­ва­ли i збiг­ли­ся ди­ви­тись на неї i по нiй жу­ри­тись.
    Об ста­рiй Нас­тi вже нi­чо­го й го­во­ри­ти: не зду­жа­ла не то що по­ряд­ку да­ва­ти, та й з мiс­ця не вста­ва­ла; усе си­дi­ла бi­ля по­кiй­ни­цi, i вже не пла­ка­ла, бо i слiз не ста­ло, а тiльки тяж­ко зди­ха­ла i нi пiвс­ло­ва не зду­жа­ла, го­ло­ся­чи, при­го­во­рю­ва­ти.
    Послухавши псал­ти­ря, що дяк усе чи­тав, На­ум сiв бi­ля своєї ста­рої та й ка­же:
    - Що, ста­ра! Уп­ра­ви­лись ми з то­бою! Зби­ра­лись ве­сiл­ля гра­ти, аж ось по­хо­ро­ни! Ох-ох-ох! Хва­ли, Нас­те, бо­га!
    - Се нам за грi­хи на­шi, На­уме, бог на­ка­за­нiє пос­лав! - ска­за­ла йо­му Нас­тя.
    - За грi­хи! - ска­зав, по­ду­мав­ши, На­ум. - Чи є та­ка ка­ра, щоб нею удов­ли­ти за на­шi грi­хи? Що день, що час ми тяж­ко сог­рi­шаєм пе­ред гос­по­дом на­шим; так чо­го ж ми дос­той­нi?.. Як­би отець наш не­бес­ний ро­бив з на­ми не по ми­ло­сер­дiю, а по прав­дi своїй свя­тiй, так ми б i дав­но не­дос­той­нi i на свiт ди­ви­тись. Мi­ри не­ма йо­го доб­рос­тi!
    - Зачим же вiн узяв у нас од­ну на­шу ра­дiсть? Що ми те­пер бу­де­мо?
    - Зачим? Дур­на, дур­на! За­чим узяв? Щоб ди­ти­на доб­рая, за доб­рiсть i йо­му ми­лая, по­жив­ши у сьому зло­му свi­тi та ба­ча­чи дру­гих, не пiш­ла ус­лiд за ти­ми, що не по йо­го во­лi роб­лять; щоб не ста­ла й во­на та­ка, кот­рих вiн не лю­бить. А за ли­хе i злеє ди­тя бог ка­рає от­ця i ма­тiр, так би ми бу­ли б i за неї у од­вi­тi; а те­пер, ко­ли ди­тя на­ше бу­ло доб­реє, то че­рез неї i нам що-не­будь бог з грi­хiв прос­тить.
    - На ко­го ж ми те­пер зос­та­не­мось? I хто нас у ста­рос­тi та не­мо­щах дог­ля­не? - пи­та­ла ще та­ки Нас­тя.
    - I я те ж ду­мав з пер­шо­го ча­су, - ка­же На­ум, - а да­лi, по мо­лит­вi, бог та­кий ме­нi ро­зум дав: не бу­ло у нас ди­тя­ти, са­мi по со­бi жи­ли, бу­дем i без неї. Ти ска­жеш: тог­дi бу­ли мо­ло­дi та здо­ро­вi, а те­пер ста­рi, не зду­жаємо ро­би­ти на се­бе. Нас­те, Нас­те! I у мо­ло­дi лi­та не са­мi по со­бi ми жи­ли, i ро­би­ли, i про­пи­та­ли­ся; бог нам по­ма­гав; вiн же нам i те­пер не дасть про­пас­ти. По­жи­ве­мо ще, по­тер­пи­мо ще за грi­хи на­шi на сiм свi­тi; по йо­го во­лоньцi прий­де i на­ша го­ди­на. Ти ме­нi зак­риєш очi, а те­бе… тог­дi, круг­лу си­ро­ту, у бi­дi ще й луч­че не по­ки­не той, що й ма­леньку ко­ма­шеч­ку дог­ля­да, та й збе­реть нас до­ку­пи, i на­ша Ма­ру­ся нас та­меч­ка зост­рi­не. Ко­ли ж не­будь прий­де сей час; не сто лiт бу­де­мо тут бiдст­ву­ва­ти… та хоч би i сто лiт, хоч би i бiльш, i хоч би ще гiр­шу бi­ду нам бог пос­лав - ко­ли є ще яка гiр­ша сiєї, - та чи мо­же ж то iз­ров­ня­тись про­ти то­го, що нам бу­де у гос­по­да ми­ло­серд­но­го i де те­пер на­ша Ма­ру­ся? Го­дi ж, го­дi, не плач та да­вай по­ря­док. Жи­вий жи­ве га­да, так i ми; тре­ба усе по­ла­го­ди­ти, як зви­чай­но i як тiльки мо­же­мо що зро­би­ти i за ду­шу, i за сла­ву на­шої Ма­ру­сi.
    Стало над­ве­чiр. Пiд ко­мо­рою зна­ко­мий На­умо­вi ма­ляр ма­лює тру­ну - та що за слав­на бу­ла! Ду­бо­вi дош­ки, та товс­тi, та су­хi, як за­лi­зо, та й зроб­ле­но чис­то, як сто­ляр­на; бо й тес­лi, що її ро­би­ли, жал­ку­ючи об Ма­ру­сi i люб­ля­чи На­ума, вiд щи­ро­го сер­ця її ро­би­ли. А як ще ма­ляр ви­чор­нив її, та на кри­щi зма­лю­вав хрест свя­тий, та кру­гом по­пи­сав сло­ва уся­ки­ми крас­ка­ми, у го­ло­вах на­ма­лю­вав ян­го­ла бо­жо­го, а у но­гах спи­сав пат­рет iз смер­тi з кiст­ка­ми, та так жи­во, що як нас­то­яща смерть, так та­ка до­мо­ви­на, що хоч би i уся­ко­му доб­ро­му чо­ло­вi­ко­вi та­ку бог при­вiв. У ха­тi i у кiм­на­тi жiн­ки по­ра­лись, то дi­жу нас­тав­ля­ли, то му­ку сi­яли, то лок­ши­ну кри­ши­ли, то пти­цю пат­ра­ли; а на­род то бi­ля мерт­вої, то бi­ля вiд­чи­не­но­го вiк­на, що над нею, ди­ви­ли­ся; - а обоє ста­рi iз жур­би так вже стяг­ли­ся, що аж зляг­ли… Як ра­зом - крик! Хтось ду­же зас­тог­нав, аж зак­ри­чав… На­род за вiк­ном тож крик­нув: "Ва­силь, Ва­силь", - i розс­ту­пивсь. На­ум, по­чув­ши сеє, ско­чив, зирк у вiк­но… ле­жить бiд­ний Ва­силь бi­ля вiк­на, мов мерт­вий зов­сiм!..
    У тi по­ри, як дзво­ни­ли по ду­шi Ма­ру­сi, їхав ми­мо церк­ви сер­де­ка Ва­силь i пос­пi­шав яко­мо­га до ха­зяїна з ра­дiс­тю, бо усе зро­бив, як тiльки луч­че мож­на бу­ло, i вiз йо­му ве­ли­кi ба­ри­шi. Як їде i чує, що дзво­нять; здриг­нув крiп­ко, не­на­че йо­му хто снi­гу за спи­ну на­си­пав, а у жи­во­тi так i по­хо­ло­ну­ло, i на ду­шу та­ка жур­ба па­ла, що й сам не зна, що вiн та­ке став. Пе­рех­рес­тивсь i ска­зав: "Дай бо­же царст­во не­бес­не, вiч­ний по­кой по­мер­шо­му!" - а сам по ко­ням пог­нав, щоб швид­ше од­чот вiд­да­ти ха­зяїну та й до Ма­ру­сi i щоб вже з нею не роз­лу­ча­ти­ся аж до ве­сiл­ля.
    Так от яке ве­сiл­ля знай­шов Ва­силь! А як по­ба­чив свою Ма­ру­сю, за­мiсть щоб на по­са­дi си­дiть, ле­жить на ла­вi пiд цер­ков­ним сук­ном, хоч i уб­ра­на, i зак­вiт­ча­на, та не до вiн­ця з ним, а у яму вiд нього iти! Як се по­ба­чив, зак­ри­чав жа­лiб­но, зас­тог­нав, поб­лiд як смерть та тут же i впав мов не­жи­вий!..
    Насилу та на пре­ве­ли­ку си­лу йо­го вiд­во­ло­да­ли. Вже й во­дою об­ли­ва­ли i тру­си­ли… аж ось зир­нув, по­вiв кру­гом очи­ма та й ска­зав ти­хе­сенько:
    - Марусю!.. Де моя Ма­ру­ся?
    - I вже, си­ну, Ма­ру­ся нi твоя, нi на­ша, бо­жа! - став йо­му На­ум ка­за­ти. - По­ки­ну­ла нас!
    Василь си­дить, як окам'янi­лий, i не ба­че, i не чує нi­чо­го. От На­ум по­ду­мав, ба­чить, що тре­ба йо­му роз­жа­ло­би­ти, щоб тiльки вiн зап­ла­кав, то йо­му й легш бу­де; от i став до нього го­во­ри­ти… Та вже ж як то жа­лiб­но го­во­рив, що й по­ду­ма­ти так не мож­на, як то вiн йо­му усе роз­ка­зу­вав: як йо­го Ма­ру­ся лю­би­ла, як за ним уби­ва­ла­ся, як за­не­ду­жа­ла i, вми­ра­ючи, що йо­му на­ка­зу­ва­ла… Ва­силь, сеє слу­хав­ши, як зап­ла­че… за­ри­да, як ки­неться до неї… при­пав, цi­лу­вав їй ру­ки… I не ви­мо­вить нi­чо­го, тiльки: "Ма­ру­сю… моя Ма­ру­сенько!" То по­ки­неть її, пла­че та вби­вається, та вп'ять до неї. А на­род та­ки увесь, та що то - i ма­лi дi­ти так i го­ло­сять, див­ля­чись на нього i ста­рих, що обп­ла­ку­ють i йо­го, не­на­че мерт­во­го.
    Отак бу­ло усе до ве­чо­ра. На­род по­ма­леньку ро­зiй­шов­ся, i вже нiч­чю На­ум, вне­мiг­шись зов­сiм, трош­ки зад­рi­мав. Про­ки­нувсь, ди­виться, що Ва­силь i не ду­ма вi­дiй­ти вiд вмер­шої; стоїть бi­ля неї нав­ко­лiш­ках та, знай, ру­ки їй цi­лує, та щось i при­го­во­рює з го­рю­чи­ми сльоза­ми. От На­ум йо­му i ка­же:
    - Спочинь, си­ну, хоч тро­хи! Завт­ра то­бi тяж­кий день бу­де; збе­ри­ся з си­лою. Ба­чиш, i я, вже ме­нi бiльш її жал­ко, та й я та­ки тро­хи зад­рi­мав, щоб хоч ма­ло го­ло­вi легш бу­ло.
    - Вам її бiльш жаль? - ка­же Ва­силь. - Та як се мож­на i по­ду­ма­ти? Я її лю­бив у сто раз бiльш, чим ви!
    - Вже сього не мож­на ро­зiб­ра­ти: ти ка­жеш, що ти бiльш, а я знаю, що я її отець, стар чо­ло­вiк, i вже в ме­не доч­ки не бу­де; а ти со­бi, як за­хо­чеш, дiв­ку й завт­ра знай­деш…
    - Тату, та­ту! - жа­лiб­но ска­зав Ва­силь. - i вам не грiх так го­во­ри­ти… i у яку по­ру i у якiм мiс­цi?…
    Далi по­ди­вивсь на нього з гро­зою iс­пiд­лiб'я та й став, не­на­че не у своєму умi, сам со­бi роз­го­во­рю­ва­ти:
    "Їх прав­да… ско­ро пос­ва­та­юсь… та й оже­нюсь… зiй­де­тесь на ве­сiл­ля… та не зо­вiть по­па… а мо­же… а мо­же… дар­ма!.."
    Слухавши та­кiї йо­го ре­чi, На­ум ду­же зля­кавсь, бо ду­мав, чи не­ма у нього по­мис­лу, щоб - не­хай бог бо­ро­нить - са­мо­му со­бi смерть за­по­дi­ять; став йо­го роз­ва­жа­ти i роз­ка­зу­ва­ти, який се смер­тельний грiх, щоб про­ти бо­жої во­лi смер­тi ська­ти, i що та­кая ду­ша неп­ро­ще­на вiд бо­га у вi­ки вiч­нiї; да­лi став йо­го нав­ча­ти, щоб мо­ливсь бо­гу i щоб по­ло­живсь на ми­лость йо­го… i ба­га­то де­чо­го йо­му доб­ро­го го­во­рив, бо був ду­же ро­зум­ний, хоч i письма не вчив­ся, а у бе­се­дi час­тi­сiнько i пiп не знав, що про­ти нього го­во­ри­ти, а дяк так i не схва­чу­вав­ся з ним.
    Василь на усi йо­го ре­чi сто­яв мовч­ки, ча­сом ус­мiх­неться, то на­су­питься, то за­бор­мо­че: "Мо­литься? Мо­лi­тесь ви". А сам, вид­но, своє ду­мав. На­ум же, го­во­рив­ши йо­му дов­го, по­ду­мав: "Що йо­му те­пер тов­ку­ва­ти? Вiн i се­бе не тя­мить. Не­хай на сло­бо­дi прий­мусь за нього i роз­тол­кую йо­му, щоб ча­сом йо­го ду­ша не про­па­ла".
    Як об­вид­нi­ло тро­хи над­во­рi, за­раз зiб­ра­ли­ся нуж­нi лю­ди у двiр до На­ума; роз­ло­жи­ли се­ре­ду дво­ра во­гонь; жiн­ки ста­ли по­ра­тись, поп­рис­тав­ля­ли ка­зан­ки та горш­ки i ва­рять бор­щi, лок­ши­ну, ква­сок, пе­че­не кри­шать шмат­ка­ми, а там ку­тю у мис­ки нак­ла­да­ють та си­тою роз­во­дять, го­рiл­ку по пляш­кам роз­ли­ва­ють, щоб час­ту­ва­ти, лож­ки пе­ре­ми­ва­ють, мис­ки ла­го­дять, дош­ки кла­дуть i усе го­ту­ють як тре­ба, щоб i лю­дям по­обi­да­ти, i стар­цiв бо­жих на­го­ду­ва­ти.
    Став день, задз­во­ни­ли у стар­ший дзвiн по­ва­гом, зви­чай­но, як на збiр. Гос­по­ди! Як по­ва­лить на­род - так ви­ди­мо-не­ви­ди­мо! Що свої се­ля­ни, а то iз го­ро­да по­на­хо­ди­ло i по­наїжджа­ло; та бу­ли-та­ки й па­ни, щоб по­ди­ви­тись, як по ста­ро­ви­нi, що вже те­пер ви­во­диться з мо­ди, бу­дуть дiв­ку хо­ва­ти.
    Як пе­редз­во­ни­ли на збiр, ось i не­суть вiд церк­ви свя­тий хрест i ко­рог­ви, за ни­ми ма­ри, а там iдуть аж три по­пи i чет­вер­тий ди­якон, та усе у чор­них ри­зах, а дя­кiв - так з де­сят­ка два. А за на­ро­дом так на­си­лу про­тов­пи­лись до ха­ти.
    Наум, по­ба­чив­ши, що вже усе го­то­во, став од­би­ра­ти лю­дей: ко­го друж­ком, ко­го у пiд­дру­жi, ко­го у ста­рос­ти, жi­нок у сваш­ки, i усе по двоє, дi­воч­ку у свi­тил­ки, па­руб­кiв аж два­над­цять у бо­яри, а мо­ло­до­го не тре­ба бу­ло ви­би­ра­ти, бо Ва­силь, її пос­ва­та­ний же­них, був ту­теч­ки. От як вi­дiб­рав усiх, та й став їм кла­ня­ли­ся i про­си­ти:
    - Люди доб­рi, су­сi­ди лю­без­нiї! Па­но­ве ста­ри­ки, жi­ноч­ки-паньмат­ки, i ви, па­ру­боцт­во чес­не, i ти, дiв­ча мо­ло­деньке! Не зог­ну­шай­тесь пос­лу­ха­ти ме­не, ста­ро­го, батька не­щас­но­го! (А сам так i ри­да). Не при­вiв ме­не бог - во­ля йо­го свя­та! - за­мiж доч­ки вiд­да­ти i з ва­ми, при­яте­ля­ми, хлi­ба-со­лi роз­дi­ли­ти i по­ве­се­ли­тись, а спо­до­бив ме­не, грiш­но­го, вiд­да­ти йо­му од­ну-однi­сiньку до­чеч­ку, чис­ту i не­по­роч­ну, як го­лу­ба бi­ло­го. Зби­ра­юсь те­пер по­хо­ва­ти її дi­ву­ван­няч­ко, як за­кон ве­лить i як її сла­ва зас­лу­жи­ла. Пот­ру­дi­тесь пi­ти за нею у по­чо­тi, про­во­дi­те її дi­ву­ван­ня на вiч­ную жизнь, не у но­ву ха­ту i не до ми­ло­го му­жа, а у си­ру зем­лю i у тем­ну до­мо­ви­ну! По­тiш­те своїм пос­лух­нянст­вом i ме­не, ста­ри­ка, батька скор­бя­що­го, що свою ут­ро­бу…
    Та хо­тiв пок­ло­ни­тись, та аж впав до зем­лi i гiр­ко-гiр­ко зап­ла­кав, а увесь на­род за ним.
    Далi, ус­тав­ши i вiд­дох­нув­ши, ка­же:
    - А де ста­ра ма­ти? Не­хай роз­дає по­дар­ки сва­там та поїзд зна­ряд­жа.
    От пок­ли­ка­ли Нас­тю, а за­мiсть її пос­та­ви­ли дру­гу жiн­ку, щоб го­ло­си­ла над по­кiй­ною та при­го­во­рю­ва­ла, до яко­го ча­су тре­ба.
    Не са­ма вий­шла Нас­тя, а ви­ве­ли її до по­чо­ту, бо вже зов­сiм нез­ду­жа­ла. За нею ви­нес­ли хлоп­цi скри­ню з по­дар­ка­ми i вiд­чи­ни­ли. От Нас­тя за­раз пок­ли­ка­ла до се­бе дiв­чат та й ка­же:
    - Не по­ра­ду­ва­ла­ся моя ду­ша, щоб по­ба­чи­ти, як моя ми­ла Ма­ру­сенька, по ву­лоньцi хо­дя­чи, та зби­ра­ла б вас у дру­жеч­ки на ра­дiсть свою; а при­вiв ме­не гос­подь са­мiй у ста­рос­тi, гiр­ки­ми слi­зонька­ми об­ли­ва­ючись, про­си­ти, щоб ви про­во­ди­ли її дi­ву­ван­няч­ко до тем­ної ями. Не вда­ло­ся ме­нi чу­ти ва­ших ве­сiльних пi­сеньок до моєї Ма­ру­сi, а за­мiсть то­го по­ба­чу ва­шi слi­зоньки, що зо мною про­ли­ва­ти­ме­те, як зас­пi­ва­ють їй вiч­ную пам'ять; не пог­нi­вай­те­ся, що за­мiсть ве­сiльних ме­дя­нич­кiв або ко­ро­вай­них ши­ше­чок дає вам ма­ти, не­щас­ная, гор­кая, дає вос­ко­вi свi­чеч­ки. Зас­вi­тi­те їх, про­во­дi­те мою Ма­ру­сеч­ку i вi­дай­те: як го­рять ва­шi свi­чеч­ки, так го­рить моє сер­денько вiд жур­би ве­ли­кої, хо­ва­ючи од­ним од­ну до­чеч­ку, утi­ху мою… а са­ма зос­та­юся при ста­рос­тi, як би­ли­ноч­ка у по­лi i слi­зонька­ми уми­ва­ючись.
    Тут їм i роз­да­ва­ла гри­вен­нi свi­чеч­ки i усе зе­ле­но­го вос­ку. Да­лi дос­та­ла той руш­ник, ши­ро­кий та дов­гий, та що то вже гар­но ви­ши­тий був! i що мав­ся пi­дiс­ла­тись при вiн­цi пiд но­ги мо­ло­дим, та й пов'яза­ла на хрест свя­тий, ве­ли­кий, що по­пе­ре­ду но­сять.
    А там по­пе­рев'язу­ва­ла друж­ка i пiд­дру­жо­го раз руш­ни­ка­ми дов­ги­ми-дов­ги­ми, з пле­ча аж до до­лiв­ки, та усе по­ви­ши­ва­нi за­по­лоч­чю ор­ла­ми та квi­точ­ка­ми; а да­лi i по дру­го­му навх­рест, бi­ло­го по­лот­на, дов­гi, так що ар­ши­нiв по чо­ти­ри, i усе по­об­ши­ва­нi зас­нiв­ка­ми. Та­ки­ми ж руш­ни­ка­ми по­пе­рев'язу­ва­ли i сва­шок, та ще їм i по квiт­цi при­ко­ло­ли до очiп­кiв. Ста­рост теж по­пе­рев'язу­ва­ли по од­но­му руш­ни­ку, по од­но­му, та хо­ро­шо­му. Свi­ти­лоч­цi зро­би­ли меч, як та­ки во­диться на ве­сiл­лi: нав'яза­ли лас­кав­цiв, чор­ноб­рив­цiв, ва­силькiв i по­зо­ло­че­ної шу­ми­хою ка­ли­ни, i свi­чеч­ку яро­го вос­ку зас­вi­ти­ли; i меч обв'яза­ли, i свi­ти­лоч­ку пе­рев'яза­ли руш­ни­ка­ми, тож гар­ни­ми i усе ви­ши­ва­ни­ми. Бо­ярам по­на­ши­ва­ли на шап­ки шов­ко­вi квiт­ки i пра­вi ру­ки по­пе­рев'язу­ва­ли плат­ка­ми, усе бу­маж­ни­ми, крас­ни­ми, як один, i та­ки­ми, що по три ко­пи жо­ден. Ту хуст­ку, тож бу­маж­ну, що ма­ло­ся мо­ло­дим ру­ки пiд вiн­цем зв'яза­ти, ту по­да­ли на срiб­ний хрест, що пiп у ру­ках не­се, а та­ки ок­ре­мо кож­но­му по­по­вi i ди­яко­ну на свi­чеч­ку по­да­ли плат­ки бу­маж­нi, си­нi, i уся­ко­му дя­ку да­ли по хус­точ­цi. Ки­лим ве­ли­кий та хо­ро­ший по­ло­жи­ли на кри­шу у тру­нi, а коць* (*Коць - рiд ки­ли­ма.) важ­кий, з роз­во­да­ми i по­се­ре­ди­нi ве­ли­кий орел, так той пос­ла­ли на ма­ри пiд тру­ну, i щоб усе те пiш­ло на цер­ков бо­жу за ду­шу по­мер­шої.
    Далi Нас­тя ста­ла роз­да­ва­ти iз скри­нi усе доб­ро, яке бу­ло: що дi­во­че, - чи плах­точ­ку, чи за­па­соч­ку, чи со­ро­чеч­ку, чи хус­точ­ку, чи що-не­будь - роз­да­ва­ла вбо­гим дiв­ча­там та си­ро­там, що нi батька, нi ма­те­рi i що їм нiг­де узя­ти; - а жi­но­че, - то сер­пан­ки, то очi­поч­ки бi­ленькi, то плат­ки на го­ло­ву, що бу­ло на­го­тов­ле­но її до­чеч­цi, - та­ким же жi­ноч­кам та удо­вам, усе вбо­гим; так що яка-то ве­ли­ка скри­ня бу­ли пов­нi­сiнька, а тут то­бi хоч би що зос­та­ло­ся; усе по­роз­да­ва­ла i скри­ню вiд­да­ла на цер­ков бо­жу; i по­душ­ки, i ряд­на, - усе поз­бу­ва­ла й царст­во не­бес­не Ма­ру­сi i за ду­шу свою i На­умо­ву; а да­лi i ка­же, пе­рех­рес­тив­шись:
    - Слава то­бi, гос­по­ди, що бу­ло що роз­да­ти за ду­шу моєї ми­лої Ма­ру­сеньки i об­дi­ли­ти доб­рих лю­дей. На­що ме­нi теє при­да­не її, ко­ли я i її рi­ши­лась… - А пе­реп­ла­кав­ши, i ка­же:
    - Де ж наш ще мо­ло­дий?
    От йо­го i при­ве­ли до неї. Об­ня­ла во­на йо­го крiп­ко, цi­лує, пла­че i при­го­во­рює:
    - Зятечку мiй ми­лий!.. Си­ноч­ку мiй ко­ха­ний… Як по­рох ув оцi, так ти ме­нi зос­тав­ся. От же твоя хус­точ­ка сва­та­ная! Ма­ру­ся без те­бе усе її бi­ля сер­ця но­си­ла, а вми­ра­ючи, за­по­вi­да­ла при­че­пи­ти її то­бi, як бу­дуть її хо­ва­ти… Не за­бу­вай моєї Ма­ру­сi i як во­на те­бе вiр­но до смер­тi лю­би­ла… Не за­бу­вай на­шої з батьком ста­рос­тi!.. Не по­кинь нас… приг­лянь нас у не­мо­щах!.. Нi­ко­му ж нам бу­де i очей зак­ри­ти, i пом'яну­ти нас!..
    Василь блiд­ний-блiд­ний, як тая нас­то­яща смерть, во­лос­ся йо­му роз­ку­дов­че­не, очi, мов у мерт­во­го, див­ляться i не ба­чать нi­чо­го; ру­ки не­на­че су­до­ро­ги по­кор­чи­ли, а сам, як лист, тру­ситься; i нез­чув­ся, як тую хуст­ку йо­му по­че­пи­ли за до­яс; на­си­лу про­мо­вив до Нас­тi:
    - Матiнко рiд­ненька!..
    Та бiльш нi­чо­го не змiг ска­за­ти. От, при­че­пив­ши хуст­ку, Нас­тя пе­рех­рес­ти­ла йо­го та й ка­же:
    - Бог те­бе, мiй си­ноч­ку, си­ро­ти­ноч­ко, удо­вець без вiн­ця, бла­гос­ло­вить i ма­тiр йо­го бо­жа на усе доб­реє, тiльки не по­ки­дай нас!.. - Ска­зав­ши сеє, пiш­ла го­ло­си­ти над доч­кою.
    От як зов­сiм уп­ра­ви­лись, по­пи по­ча­ли пра­ви­ти, що тре­ба, пок­ро­пи­ли до­мо­ви­ну свя­тою во­дою, бо­яри по­ло­жи­ли Ма­ру­сю у тру­ну, а дру­жеч­ки поп­ра­ви­ли на нiй ко­си та цвi­точ­ки i на го­ло­ву по­ло­жи­ли ще вi­но­чок (бо ще не бу­ла вiн­ча­на), що са­мi зв'яза­ли то з жов­тих гвоз­ди­кiв, та з ро­ме­ну, та з рiз­них цвiт­кiв.
    Сердешний На­ум лед­ве но­ги пе­рес­тав­ля, а ще та­ки хо­тiв за­кон спол­ни­ти: пi­дiй­шов до тру­ни, пе­рех­рес­тив Ма­ру­сю i ка­же:
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Маруся - 7
  • Parts
  • Маруся - 1
    Total number of words is 8119
    Total number of unique words is 1224
    20.1 of words are in the 2000 most common words
    29.7 of words are in the 5000 most common words
    36.2 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Маруся - 2
    Total number of words is 8227
    Total number of unique words is 1058
    22.9 of words are in the 2000 most common words
    33.1 of words are in the 5000 most common words
    39.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Маруся - 3
    Total number of words is 8141
    Total number of unique words is 1097
    21.8 of words are in the 2000 most common words
    31.9 of words are in the 5000 most common words
    38.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Маруся - 4
    Total number of words is 8148
    Total number of unique words is 1146
    21.4 of words are in the 2000 most common words
    31.1 of words are in the 5000 most common words
    38.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Маруся - 5
    Total number of words is 7916
    Total number of unique words is 1191
    21.3 of words are in the 2000 most common words
    29.8 of words are in the 5000 most common words
    37.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Маруся - 6
    Total number of words is 8126
    Total number of unique words is 1122
    22.4 of words are in the 2000 most common words
    31.5 of words are in the 5000 most common words
    38.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Маруся - 7
    Total number of words is 3015
    Total number of unique words is 672
    29.6 of words are in the 2000 most common words
    41.0 of words are in the 5000 most common words
    49.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.