Маруся - 4

    Наум тiльки пок­ру­тив го­ло­вою, об­тер слiз­ку ру­ка­вом та й вп'ять по­ну­рив го­ло­ву i мов­чить.
    Староста ка­же:
    - Може, ста­ра ма­ти сеє усе ве­ре­дує?
    - О ба­теч­ки мої! - за­раз ка­же ста­ра Нас­тя. - Чи я ж би не хо­тi­ла щас­тя своєму ди­тя­тi? Ад­же во­на моя ут­ро­ба. Та де ж нам луч­чо­го Ва­си­ля ська­ти? Вiн ди­ти­на ро­зум­на, по­кiр­на; усяк би нам по­за­ви­ду­вав. Та хi­ба ж я не жо­на своєму му­жу, щоб не ма­ла йо­го слу­ха­ти? У нас iде по-бо­жо­му та по-ста­рос­вiтськи: вiн ме­нi за­кон, а не я йо­му. А чо­му вiн не вiд­дає, я не знаю; вiн Ва­си­ля зав­сег­да лю­бив. Ка­жи-бо, На­уме, що се ти ро­биш?
    Тут зно­ву прис­ту­пи­ли i дi­ти пла­чу­чи, i ста­ра Нас­тя го­ло­ся­чи, i ста­рос­ти кла­ня­ючись, та, знай, про­сять На­ума. Мов­чав вiн, мов­чав, тiльки, знай, сльози ков­та, да­лi ус­тав, здох­нув жа­лiб­но, пе­рех­рес­тивсь пе­ред гос­по­дом ми­ло­серд­ним та й ка­же:
    - Одна в ме­не на свi­тi ра­дiсть, моя Ма­ру­сенька! Що бо­жий день мо­люсь, щоб во­на бу­ла щас­ли­ва; так як же, мо­лив­шись об од­нiм, бу­ду сам ро­би­ти дру­ге; мо­лив­шись об її щас­тi, сам бу­ду її то­пи­ти? Про­щай­те, па­но­ве сва­то­ве! Ко­ли хо­че­те, то справ­дi ви­пий­те по чар­цi; ко­ли ж нi, то не зди­вуй­те; дай­те i ме­нi по­кой, бо… Ох, не хо­тi­лось бу­ло сього ка­за­ти, та ви ме­не роз­жа­ло­би­ли!.. бо ме­нi ду­же жал­ко, що рi­ша­юся Ва­си­ля, та нiг­де дi­тись! Про­щай­те, лю­ди доб­рi, iдiть со­бi, не зди­вуй­те.
    Тут вп'ять усi прис­ту­пи­ли до нього, що ко­ли, ка­жуть, лю­биш Ва­си­ля, так чом не вiд­даєш за нього Ма­ру­сi? Ма­ру­ся ж так i по­вис­ла йо­му на шию i об­ми­ва йо­го слi­зонька­ми, а Ва­силь тож при­пав нав­ко­лiш­ки, та гiр­ко пла­че, та, знай, про­сить.
    - Але чо­му не вiд­даю? - ска­зав На­ум, здох­нув­ши. - Бо жаль сво­го рож­де­нiя. Не той час; при та­ко­му важ­но­му дi­лi, як є сва­тан­ня, не мож­на усього го­во­ри­ти. Прий­ди, Ва­си­лю, завт­ра, та сам, - без лю­дей; отут я то­бi усе роз­ка­жу. Бiльш нi­чо­го i го­во­ри­ти; про­ща­вай­те! От вам ваш i хлiб свя­тий.
    Чи хо­тi­ли, чи не хо­тi­ли ста­рос­ти, узяв­ши хлiб на­зад, пiш­ли з ха­ти з Ва­си­лем; або так ска­за­ти, що по­ве­ли йо­го, бо вiн сам не зду­жав i йти.
    Зостався На­ум iз своєю сiм'єю, сiв со­бi i су­мує. Ма­ру­ся аж зва­ли­ла­ся на пiл вiд слiз, i Нас­тя, пла­чу­чи, си­дi­ла над нею i ди­ву­ва­ла­ся, що се ста­ро­му ста­ло­ся, що ра­зом за­гу­див Ва­си­ля? Об ве­че­рi нiх­то й не ду­мав: нi­ко­му бу­ло по­ра­тись i нiх­то не хо­тiв нi­чо­го їсти.
    От си­дiв На­ум, си­дiв; ду­мав та ду­мав, а да­лi й обiз­вав­ся:
    - Годi пла­ка­ти, Ма­ру­сю! Ус­тань та слу­хай, чо­го я пи­та­ти­му.
    Не той був На­ум батько, щоб йо­го му­си­ла Ма­ру­ся не пос­лу­ха­ти. Чи зду­жа­ла, чи нез­ду­жа­ла, а ко­ли батько ка­же без жар­тiв та тро­хи чи й не сер­ди­тий, то тре­ба ус­та­ти. Ус­та­ла, i втер­ла слi­зоньки, i жде, що вiн їй ска­же.
    - Ти, ба­чу, Ва­си­ля зна­ла ще перш, чим я йо­го при­вiв?
    - Знала, па­нот­ченьку! - i зат­ру­си­ла­ся, як оси­ко­вий лис­то­чок, i опус­ти­ла свої дов­гi вiї на очi, щоб не ба­чив батько, як їй ста­ло стид­но.
    - Як же се бу­ло? - спи­тав вiн грiз­но. Тут Ма­ру­ся, хоч i за­пи­на­ючись, роз­ка­за­ла йо­му усе: як по­ба­чи­ла йо­го уперш на ве­сiл­лi, як їй ста­ло йо­го жал­ко, як вiн ця­тав­ся го­рiш­ка­ми, як во­на йо­го со­ро­ми­лась, i усе-усе роз­ка­за­ла: як i на ба­зар iду­чи зiй­шли­ся, як з ба­за­ру вер­та­ли­ся, що го­во­ри­ли - i нiг­де бу­ло прав­ди дi­ти! - як i цi­лу­ва­ли­ся…
    - Ну-ну, що дальш, а по­чин хо­ро­ший, - ка­же На­ум, а сам i вид­но, що як на но­жах си­дить.
    От Ма­ру­ся, сплак­нув­ши, ве­се­лi­ше ста­ла бу­ло роз­ка­зу­ва­ти, як змо­ви­ла­ся з ним зiй­ти­ся у бiр на озе­ро, i як зiй­шли­ся, i як…
    - Годi, го­дi! - зак­ри­чав не своїм го­ло­сом з сер­ця На­ум. - То вже роз­ка­зуй ма­те­рi, що не вмi­ла те­бе бе­рег­ти i вiд ху­да вiд­во­ди­ти, - а сам, схо­пив­ши шап­ку, хо­тiв бу­ло втi­ка­ти над­вiр, так Ма­ру­ся так i вче­пи­ла­ся йо­му на шию i ка­же:
    - Нi, та­точ­ку, нi, мiй си­зий го­луб­чи­ку! не по­гу­би­ла се­бе твоя доч­ка i не по­гу­бить. Ма­тi­ноч­ко моя рiд­не­сенька! Луч­че ме­нi уся­ку му­ку прий­ня­ти, на смерть пi­ду… а не при­не­су то­бi нi­яко­го без­чес­тя нi для яко­го па­на, нi для яко­го од­но­ра­ла* (*Тоб­то ге­не­ра­ла.); я пам'ятаю ва­шi мо­лит­ви, я знаю, що я ва­ша доч­ка, так чи мож­на, щоб я на свою по­ги­бель iш­ла? А ось як у нас бу­ло… - Тут во­на й роз­ка­за­ла, що со­бi з Ва­си­лем го­во­ри­ли, i як у них там бу­ло, i як во­на зап­ре­ти­ла Ва­си­ле­вi хо­ди­ти до се­бе i для чо­го. Роз­ка­за­ла й те, як ску­ча­ла i жу­ри­лась без нього, усе роз­ка­за­ла до пос­лiднього ча­су, як що бу­ло.
    Наум ще та­ки спи­тав­ся:
    - Гляди ли­шень, чи все сьому прав­да i чи не по­таїла ти чо­го?
    - Усю прав­ду вам ска­за­ла, i що нi­чо­го не по­таїла, так, ко­ли ве­лиш, та­ту, щоб по­бо­жи­лась, то, як хоч, так i по­бо­жусь.
    - Грiх ве­ли­кий, - ка­же На­ум, - бо­жи­тись, а ще пу­ще, як нап­рас­но; я ж то­бi i без бож­би вi­рю. Те­пер слу­хай ме­не, Ма­ру­сю: не раз то­бi ка­зав, що дiв­кою то­бi зос­та­ва­тись не мож­на, тре­ба за­мiж iти. При­ка­зу­вав то­бi, що тiльки ко­го по­лю­биш, за­раз ме­нi ска­жи пря­мо, а я, по­ба­чив­ши, що во­но та­ке є, так би дi­ло i кiн­чав; ко­ли б ме­нi не го­дивсь, то я б то­бi ска­зав: не тре­ба, не знай йо­го; а ко­ли ж би го­див­ся, то б йо­му по­пе­ред усього ска­зав би, щоб i ти не зна­ла: при­си­лай, ко­за­че, за руш­ни­ка­ми; за­тим, що по­ки до сва­тан­ня, так щоб не бу­ло у вас нi­яко­го же­ни­хан­ня, бо во­но до доб­ра не до­во­дить. Щас­тя i твоє, i на­ше з Нас­тею, що Ва­силь та­кий чес­ний i бо­го­бо­яз­ний, а дру­гий i нез­чу­ла­ся б, як би нав'язав то­бi ка­мiнь на шию, що й по­вiк би йо­го не зня­ла, хi­ба б з мос­ту та у во­ду. Як­би я знав з са­мо­го пер­шу об Ва­си­ле­вi, то я б то­бi ска­зав, за­чим не вiд­дам за нього; i ти б так не прис­та­ла до нього, i то­бi лег­ше бу­ло б йо­го за­бу­ва­ти. А те­пер як хоч, так i тер­пи, бо не вiд­дам.
    Тут Ма­ру­ся, - як роз­ка­за­ла пе­ред своїми усю прав­ду, то й ста­ло їй на ду­шi ве­се­лi­ше i на сер­цi по­лег­ша­ло, - по­ча­ла знов про­си­ти батька, щоб та­ки вiд­дав за Ва­си­ля, а що во­на хоч вiк у дiв­ках си­дi­ти­ме, а нi за ко­го не пi­де, оп­рiч йо­го.
    - Говори! - ка­же На­ум. - А знаєш ти, го­ло­во, що батько луч­че ба­чить твоє щас­тя, чим ти? Ти мо­ло­да, дур­на! Ля­гай же; дiв­ко, спа­ти; завт­ра бу­деш ста­рi­ша, чим сьогод­нi, а вiд то­го i ум­нi­ша, - Пе­рех­рес­тив її та й пi­шов со­бi вiд неї.
    Нi свiт нi зо­ря, а вже Ва­силь i в На­ума. То сяк, то так про­бу­ли до обiд. I ва­рив­ши обiд, i по­да­вав­ши на стiл, Ма­ру­ся за­ли­ва­ла­ся слi­зонька­ми, вiд­га­ду­вав­ши, пев­но, що вос­таннє ба­чить сво­го Ва­си­леч­ка. Та, прав­ду ска­за­ти, так i всi не­ве­се­лi си­дi­ли, а за обi­дом до стра­ви нiх­то й не прий­мавсь.
    От, як поз­би­ра­ли з сто­ла, На­ум i ка­же жiн­цi i доч­цi:
    - Iдiть со­бi або в кiм­на­ту, або пiд ко­мо­ру на прос­тор ши­ти, а нам тут з Ва­си­лем не мi­шай­те. От, як по­ви­хо­ди­ли во­ни, На­ум i ка­же:
    - Василю! сядь ли­шень бi­ля ме­не та слу­хай не пе­ре­би­ва­ючи, що я то­бi ска­жу. Не по моїй прав­дi, бо у ме­не, оп­рiч грi­хiв, не­ма нi­чо­го, а за от­цевськi i ма­те­ринськi мо­лит­ви наг­ра­див ме­не бог ми­ло­серд­ний жiн­кою доб­рою, ро­бо­тя­щою, по­кiр­ною i нес­вар­ли­вою. Батькiв­щи­ни ми з нею не розт­ра­ти­ли, а пот­ро­ху, бог бла­гос­лов­ляє, усе до­бав­ляємо. Ве­ли­ка ми­лость бо­жа! Ут­ро й ве­чiр дя­кую за на­ше не­ос­тав­ле­нiє, а що­най­бiльша ми­лость бо­жая до нас, грiш­них, у тiм, що наг­ра­див нас доч­кою; та ще якою? Се не чо­ло­вiк, се ян­гол свя­тий…
    - Ох, прав­да, дя­деч­ку… - пе­ре­бив йо­му Ва­силь, а вiн йо­го за­раз зо­пи­нив i ка­же:
    - Цить-бо, Ва­си­лю, мов­чи та слу­хай i не пе­ре­би­вай ме­не. Се ти, ба­чив­ши її очi або що­ки i що во­на во всiм со­бою кра­си­венька, та й хва­лиш її; а я не про її тi­ло, я ка­жу про її ду­шу. Яка-то во­на ти­хая, слух­ня­ная; бо­га не­бес­но­го зна, i лю­бить, i боїться прог­нi­вить йо­го; нас ша­нує i бе­ре­жеться яко­мо­га, щоб нi в чiм нас не прог­нi­ви­ти. Жа­лос­ли­ва не то що до чо­ло­вi­ка, та аж до ма­нi­сiнької ко­ма­шеч­ки. Ху­да нi­яко­го i по ду­ху не зна i боїться са­мої дум­ки об нiм. Яка са­ма доб­ра i нез­лоб­на, так i про усiх ду­ма, уся­ко­му по­вi­рить: i бог її сох­ра­нив, що во­на те­бе, а не ко­го ле­да­чо­го по­лю­би­ла; з дру­гим би про­па­ла на вi­ки вiч­нiї. Та й ти її, сер­деш­ну, збив бу­ло з пан­те­ли­ку; знаю усе. Ох! Грiх так ро­би­ти!
    - Дядьку! - обiз­вавсь бу­ло Ва­силь.
    - Мовчи, пле­мiн­ни­ку; ти роз­ка­жеш опiс­ля. Та­кую-то ди­ти­ну нам бог ми­ло­серд­ний дав; хоч я i батько її, а не мо­жу про­ти прав­ди ка­за­ти. Що ж ми на­зи­ваємо­ся за ро­ди­те­лi, щоб не ду­ма­ти об щас­тi сво­го ди­тя­ти? Я ж ка­жу: ко­ли б вже i ся­ка i та­ка, ну так би й бить. А за її доб­рiсть, за її смир­но­ту, по­кiр­нiсть тре­ба їй та­ко­го му­жи­ка, щоб їй був як отець; щоб вiн її ко­хав, жа­лу­вав, щоб - не дай бог! - ко­ли i тра­пи­лось якеє ху­до, чи дi­лом, чи дум­кою, так вiн би її вiд­во­див, вчив би її на усе доб­ре, не да­вав би її ко­му зря зо­бi­жа­ти; а по­кiр­ну та смир­ну, як во­на, хто за­хо­че, той i зо­бi­дить. Чим нас бог бла­гос­ло­вив у сiм свi­тi, чи ху­до­бин­кою, чи ско­тин­кою, усе тут би зос­та­ло­ся зя­те­вi за­тим, що я хо­чу зя­тя, ко­ли бог бла­гос­ло­вить, узять до се­бе у прий­ми. Так се вже не чиє, як моє дi­ло, гля­дi­ти ду­же пильно, щоб вiн був ха­зяїн доб­рий, щоб хоть би вже не розт­ра­тив i не роз­те­ряв, що вiд нас прий­ме, i щоб i її не до­вiв нi до якої нуж­ди; а ко­ли бог бла­гос­ло­вить дi­точ­ка­ми, так щоб i їх до пут­тя че­рез на­уку до­вес­ти, i де­що i їм зос­та­вить. Те­пер ска­жи ме­нi, Ва­си­лю, не прав­ду я ка­жу?
    - Правду, па­нот­че, свя­ту прав­ду ви го­во­ри­те. Ко­ли б ва­ша ми­лость, щоб ме­не наг­ра­ди­ли Ма­ру­сею, я б усе те спол­нив, що ви те­пер роз­ка­зуєте.
    - Не мож­на, Ва­си­лю: не бу­деш ти їй та­ким му­жем i ха­зяїном, як хо­чеш, бо се не вiд те­бе. Ко­ли ж я знаю, що сьому не мож­на бу­ти, i ба­чу свою Ма­ру­сю, що зов­сiм ро­зум по­гу­би­ла, по­лю­бив­ши те­бе… Во­на те­пер ра­да за то­бою хоч на край свi­ту; iще-то гос­подь її не зов­сiм по­ки­нув, а то ду­маю… Крий ма­ти бо­жа! (аж скрик­нув На­ум i пе­рех­рес­тив­ся). Ось по сьому-то про­шу те­бе лас­ка­во та й при­ка­зую, як отець мо­го ди­тя­ти: по­кинь її, за­будь, не хо­ди до нас i не знай її, хоч би во­на то­бi де i повст­рi­ча­лась. Не по­губ­ляй її i ду­шi її, та й нас не пи­хай жи­вих у яму, про­шу те­бе об сiм… (ска­зав i гiр­ко зап­ла­кав), дай нам спо­кiй­но вi­ку до­жи­ти й не до­ве­ди нас вiд­вi­ча­ти за неї на тiм свi­тi!
    - Та чом же ви, На­ум Се­ме­но­вич, ду­маєте, що я не бу­ду доб­рим їй му­жем i хо­ро­шим ха­зяїном?
    - Ти ж ме­нi роз­ка­зу­вав про, се­бе. Ти си­ро­та; у дядькiв твоїх по два, по три си­ни, i ти iз ни­ми у од­нiй сказ­цi* (*Тоб­то в "ре­вiзькiй сказ­цi". "Ре­вiзькою сказ­кою" за ча­сiв крi­пацт­ва на­зи­вав­ся реєстр так зва­них "тяг­ло­вих се­лян".). Сказ­ка ва­ша дев'яти­душ­на, дядько­вi хлоп­цi ма­лi; а як прий­де на­бор, то пев­но то­бi лоб заб­ри­ють, бо ти си­ро­та, за те­бе нi­ко­му зас­ту­пи­тись; i дядьки ска­жуть: "Ми те­бе поїли, зо­дя­га­ли i до ро­зу­му до­ве­ли, слу­жи за на­шу чер­гу". А що то­дi бу­де з Ма­ру­сею? Нi жiн­ка, нi удо­ва; звiс­но, як сал­да­ток ша­ну­ють: як са­му пос­лiд­ню пап­лю­гу, i нiх­то не вi­рить, щоб бу­ла сал­дат­ка та й чес­на. Та й тро­хи чи й не так! Де їй за пол­ка­ми тас­ка­тись? А мо­ло­де, дур­не, по­па­деться ле­да­чим лю­дям, на­ве­дуть на усе злеє. Ху­до­бу роз­тас­ка­ють, по­вiд­нi­ма­ють, хто її за­щи­тить? Дi­точ­ки без дог­ля­дiн­ня у бiд­нос­тi, у ни­ще­тi, без на­уки, без усього пом­руть або - не дай бо­же! - без­дiльни­ка­ми ста­нуть. А во­на за­тим iзс­та­рiється, не­мо­щi одо­лi­ють, бiд­нiсть, ка­лiцт­во… тiльки що в шпи­таль, до стар­цiв! (Ска­зав се та й зап­ла­кав, як ма­ла ди­ти­на). Не при­ве­ди, гос­по­ди, i во­ро­гу на­шо­му та­кої судьби!.. Так-то, Ва­си­лю, як би я те­бе не лю­бив, а ска­жу по прав­дi: так я те­бе по­лю­бив, так ме­нi те­бе жал­ко, як рiд­но­го си­на! - а не хо­чу за­гу­би­ти своєї доч­ки, i та­кої, як на­ша Ма­ру­ся. Те­пер сам здо­ров ба­чиш, по­чо­му не мо­жу те­бе зя­тем прий­ня­ти.
    Довго Ва­силь ду­мав, по­хи­лив­ши го­ло­ву, а да­лi аж по­ве­се­лiв та й ка­же:
    - А як я най­му за се­бе най­ом­щи­ка?
    "Найомщика?" - по­ду­мав На­ум, а да­лi й ка­же:
    - А з чо­го ж ти най­меш, ко­ли тiльки по­лу­чаєш вiд ха­зяїна вi­сiм­де­сят руб­лiв у год, а батько­вої ко­пiй­чи­ни не­ма?
    - Дядьки по­мо­жуть.
    - Не по­ту­рай на те, Ва­си­лю; по­мо­жуть, та не то­бi, а со­бi. До чо­го дiй­деться, то­бi за те­бе лоб заб­ри­ють, а най­ом­щик опiс­ля пi­де за дядько­вих хлоп­цiв. Рад би i я то­бi по­мог­ти, так усе не те. Як зна­ти­муть, що в те­бе жiн­ка ба­га­та, то так тяг­ну­ти­муть, що тiльки дер­жись, i усе до кiн­ця не до­ве­дуть, усе зос­тав­ля­ти­муть, щоб бу­ло за що вче­пи­тись. Ко­ли б ти сам, своєю ко­пiй­кою, зду­жав най­ня­ти, так би так! Ва­си­лю! От то­бi об­раз ца­ря не­бес­но­го i йо­го ма­те­рi пре­чис­тої, i Ми­ко­лая свя­то­го! При­не­си бу­ма­гу, що най­ом­щик при­нят за са­мо­го те­бе i за твої гро­шi - от то­бi за­раз, обо­ма ру­ка­ми, вiд­дам Ма­ру­сю.
    Як уда­рить Ва­силь, зас­лу­хав­ши усе, ру­ка­ми об гру­ди, як при­па­де на стiл, як зап­ла­че, а да­лi, ска­зав­ши: "Усьому кi­нець", - ки­нув­ся на шию, об­няв На­ума крiп­ко i ка­же:,,
    - Прощай, мiй!.. Ко­ли ж то­бi хоч тро­хи жаль бiд­но­го Ва­си­ля, будь лас­кав, будь жа­лiс­лив: пок­лич сю­ди Ма­ру­сю, не­хай я при то­бi поп­ро­ща­юся з нею!
    - Добре, Ва­си­лю, - ка­же На­ум, - та гля­ди ж: поп­ро­щай­ся! Чи ро­зу­мiєш?
    - Усе знаю i усе зроб­лю, як ме­нi ка­же­те. От ввiй­шла Ма­ру­ся, а за нею i Нас­тя. Ва­силь, узяв­ши Ма­ру­сю за ру­ку, i ка­же:
    - Марусенько! Прав­ду, ве­ли­ку прав­ду ска­зав ме­нi твiй батько. Тре­ба нам роз­лу­чи­тись.
    - I на­вi­ки? - че­рез ве­ли­ку си­лу спи­та­ла Ма­ру­ся.
    - Побачимося… i бу­деш ти моєю, ко­ли не на сiм свi­тi, так на тiм! Про­щай, моя Ма… - i не до­го­во­рив, як во­на зом­лi­ла й по­ко­ти­лась йо­му на ру­ки. Вiн її при­гор­нув до сер­ця крiп­ко, по­цi­лу­вав, вiд­дав її не­чуст­вен­ну батько­вi на ру­ки, по­цi­лу­вав ру­ку йо­му i Нас­тi… i пi­шов швид­ко, не ог­ля­да­ючись…
    Не бу­де­мо роз­ка­зу­ва­ти, як крiп­ко i як дов­го Ма­ру­ся за ним жу­ри­ла­ся. Лед­ве-лед­ве, сер­деш­на,, з жур­би не вмер­ла. Скiльки вже батько з ма­тiр'ю її не роз­ва­жа­ли, усе нi­чо­го; а тим iще пу­ще, що не зна­ла во­на, за­чим i ку­ди Ва­силь її дi­вав­ся; чи на­дов­го вiн скрив­ся, чи вер­неться i ко­ли ще то бу­де? Пи­та­ла­ся не раз i батька, - що ж? - не знаю та й не знаю. Бо й справ­дi вiн не знав, з якою дум­кою i ку­ди вiн скрив­ся.
    Що бо­жий день пе­ре­бе­ре го­рiш­ки, що ще на ве­сiл­лi, як по­ба­чи­лись упер­ше, та вiн їй дав, пе­ре­бе­ре, пе­ре­цi­лує та вп'ять до сер­ця i по­ло­жить. Або ко­ли, гу­ля­щим днем, пi­де у бiр на озе­ра, де з ним раз гу­ля­ла; там по­си­дить, поп­ла­че i з тим до­до­му вер­неться. Ма­ти не ду­же зас­тав­ля­ла її по­ра­тись i ро­би­ти, так са­ма бра­лась за все. "Ме­нi, - ка­же, - не так сер­деньку тяж­ко, як я що-не­будь роб­лю". З под­ру­га­ми нi­ко­ли не гра­ла i вже ов­сi до них i не ви­хо­ди­ла.
    Одробилися у по­лi, ста­ли вiд Се­ме­на зве­чо­ра си­дi­ти, Ма­ру­ся прий­ня­ла­ся пряс­ти; а з пок­ро­ви удос­вi­та встає, пря­де, шиє, по­рається i все жу­риться, i час­тенько, як за­бе­реться ку­ди-не­будь са­ма со­бi, то пла­че-пла­че, так що й гос­по­ди! Бо об Ва­си­ле­вi нi чут­ки, нi вiс­точ­ки, як у во­ду впав.
    От i пи­ли­пiв­ка; от i Ган­ни­но за­ча­тiє, за­ча­ли па­руб­ки за­си­ла­ти ста­рос­тiв до дiв­чат. Знай, лю­ди шван­дя­ють по ву­ли­цям з па­лич­ка­ми у ру­ках. То гля­ди: iдуть двоє по­пе­рев'язу­ва­нi руш­ни­ка­ми, бод­ряться, вих­ва­ля­ються: от там i там та­ку-то за та­ко­го прос­ва­та­ли. А iн­шi сви­ня­чою стеж­кою, по­пiд пло­та­ми, мовч­ки со­бi iдуть, i пiд пле­чем, за­мiсть хлi­ба свя­то­го, не­суть… гар­буз! Еге! Нiг­де дi­тись: як за­ро­би­ли, так i вiд­вi­чать.
    Не од­нi ста­рос­ти за­хо­ди­ли i до ста­ро­го Дро­та сва­та­ти Ма­ру­сю, - та що ж?
    - Таточку мiй рiд­не­сенький! я їм, - ка­же, - пiд­не­су по чар­цi!
    Старий бу­ло грим­не на неї:
    - Чи ти дур­на та бо­же­вiльна! Чом ти не йдеш? Лю­ди хо­ро­шi, чес­но­го ро­ду, па­рень бой­кий; чи то­бi по­по­ви­ча, чи куп­ця тре­ба?
    - Василя, а ко­ли не Ва­си­ля, то й нi­ко­го!.. - ка­же бу­ло Ма­ру­ся. Ма­ти її у сльози, а батько бу­ло аж роз­сер­диться та й крик­не:
    - Та де то­го Ва­си­ля озьме­мо? Те­пер ти лю­дей цу­раєшся, а там ста­нуть i те­бе лю­ди цу­ра­тись, i до­си­диш­ся до сi­дої ко­си.
    - Дарма, та­точ­ку. Без Ва­си­ля не страш­на ме­нi i до­мо­ви­на, не то сi­дая ко­са.
    Здвигне тiльки пле­чи­ма На­ум, по­ду­ма: "Не­хай ще до то­го го­ду", - та й за­мов­чить. I йо­му жал­ко бу­ло, що про Ва­си­ля не бу­ло нi­якої чут­ки: бо вiн йо­го ду­же лю­бив i усе на­дi­явсь, що вiн з со­бою що-не­будь до пут­тя зро­бить.
    От i м'ясни­цi прой­шли, i усю­ди пiш­ла сла­ва, що Дро­тiв­на Ма­ру­ся i гор­да, i пиш­на: за ту­теш­нiх па­руб­кiв не хо­че, а жде со­бi па­ни­ча iз-за мо­ря. Во­на про сюю сла­ву зна­ла, смi­ялась i ка­же бу­ло: "Дар­ма! I пi­дож­ду". Па­руб­кам же хоч i крiп­ко до­сад­но бу­ло, що та­ка кра­си­ва i ба­га­та дiв­ка у лад не дається, та нi­чо­го бу­ло ро­би­ти: си­лою не озьмеш.
    Пройшов i пiст, вiд­го­вi­лись i - сла­ва то­бi гос­по­ди! - дож­да­лись воск­ре­се­нiя. Ма­ру­ся у ве­ли­код­ню су­бо­ту са­ма учи­ни­ла пас­ку, по­ло­жи­ла ту­ди яєчок, iм­бе­рю, бiб­кiв, шап­ра­ну, i спек­ла­ся пас­ка i ви­со­ка, i жов­та, i ще у пе­чi за­рум'яни­лась. По­ла­го­ди­ла усе, що тре­ба, а на са­мий Ве­лик­день уран­цi з бат­ра­ка­ми по­нес­ла до церк­ви на пос­вя­ще­нiє пас­ку, ба­ран­ця пе­че­но­го, по­ро­ся, ков­ба­су, кра­ша­нок з де­ся­ток, са­ло i груд­ку со­лi i, ро­зiс­лав­ши на цвин­та­рi у ря­ду з дру­ги­ми хуст­ку, роз­ло­жи­ла усе гар­ненько, як її ма­ти нав­чи­ла, бо Нас­тя пiс­ля не­ду­ги не пiш­ла з дво­ра. На­ум же став у церк­вi бо­жiй i мо­литься.
    Коли На­ум при­хо­див до церк­ви мо­ли­тись, то вже справ­дi мо­лив­ся, а не ло­вив вiт­рiв, не розг­ля­дав i сю­ди i ту­ди, а сто­яв як тре­ба, не­на­че пе­ред са­мим гос­по­дом, ца­рем не­бес­ним, i тiльки слу­хав, що чи­та­ють i спi­ва­ють. А сьогод­нi, у та­кий ве­ли­кий праз­ник, вiн ще бiльш мо­лив­ся, i на сер­цi так йо­му бу­ло ве­се­ло, як i уся­ко­му бо­го­бо­яз­но­му, ко­го при­ве­де бог дож­да­тись ве­ли­код­ня.
    От, як вiн стоїть i мо­литься, служ­ба бо­жая спi­вається, вий­шов на­се­ред церк­ви чи­та­ти апос­то­ла… i хто ж? Ва­силь!.. На­ум ди­виться - i сам со­бi не вi­рить, чи се вiн, чи не вiн? Розг­ля­дiв хо­ро­шенько - аж зов­сiм вiн! "Та вiн же ов­сi не­письмен­ний! Як же вiн бу­де чи­та­ти? Мо­же, нав­ман­ня, без книж­ки; мо­же, вит­вер­див на­пам'ять? По­ба­чим!"
    От Ва­силь вже i "Пав­ла-чте­нiе" ска­зав та й по­чав… та що за го­лос важ­ний! Чис­тий го­лос­ний пiд­ба­сок та по­нят­ний!.. От На­ум i ду­ма: "Ба­чив я слi­по­рож­ден­но­го, що чи­тав псал­тир так же без книж­ки; а Ва­силь так у книж­ку ди­виться… хi­ба чи не хвас­та? Мо­же, на­пам'ять вiд дя­ка пе­рей­няв, та бу­цiм­то й письмен­ний?.. Так от­же за тит­лу бу­ло за­че­пив­ся та й ро­зiб­рав пот­ро­ху… от i до­чи­тав без по­мил­ки; от i алi­луй­ю по зак­лад­кам знай­шов… Нi! Як­би не­письмен­ний, то не зу­мiв би апос­то­ла, та ще й на са­мий Ве­лик­день, про­чи­та­ти!"
    Прислухається На­ум, Ва­силь спi­ва. Як же по­чав хе­ру­вимську, так та­ку, що й сам дяк не умiв в лад узя­ти, а Ва­силь без за­пин­ки так усi го­ло­си i пок­ри­ва, i пе­ре­во­ди ви­во­дить, сам i кiн­ча, сам вп'ять i по­чи­на. Тог­дi вже На­ум зов­сiм по­ло­живсь, що Ва­силь став письмен­ним: та ко­ли ж вiн спра­вив­ся i де про­бу­вав? "Не­хай, - ду­ма со­бi, - опiс­ля зна­ти­му".
    Як вий­шов па­но­тець зо хрес­ти пас­ку свя­че­ную по­чи­ту­ва­ти i на­род ру­шив з церк­ви, На­ум зо­пи­нив Ва­си­ля та за­раз i ка­же:
    - Христос воск­ре­се!
    От, пох­рис­то­су­вав­шись з ним, як довг ве­лить, i ка­же йо­му На­ум:
    - Чи ще ти нас, Ва­си­лю, не за­був?
    - Нехай ме­не бог за­бу­де, ко­ли…
    - Добре ж, доб­ре, си­ну! те­пер не до то­го. При­ходь до нас роз­го­вi­тись; а хоч i по­обi­даєш, ко­ли не пi­деш до­до­му.
    - Ви ме­нi i дом, ви i ро­ди­те­лi…
    - Добре ж, доб­ре. При­ходь же, не за­будь; я жда­ти­му.
    Сказавши се, На­ум пос­пi­шав до­до­му i до­ро­гою со­бi ду­ма: "Не ду­же ж я доб­ре зро­бив, що, не роз­пи­тав­ши Ва­си­ля, що вiн i що з ним, та й пок­ли­кав йо­го до се­бе. Мо­же, вiн вже об Ма­ру­сi i не ду­ма, а мо­же, вже i жо­нат, а я тiльки по­тур­бую Ма­ру­сю i знов роз­ва­жу її тос­ку. Та хоч би i не те; так, мо­же, ще вiн не вiд­ку­пив­ся вiд нек­рут­щи­ни, так що тог­дi ро­би­ти! Та вже ж по­ба­чу. Дасть бог роз­го­вi­тись, а там бу­ду поп­рав­ля­ти, що на­пор­тив з ра­до­щiв, що по­ба­чив неж­да­но Ва­си­ля, та ще й письмен­но­го! Вiд­кi­ля йо­му бог та­ку бла­го­дать пос­лав? Прав­да, ди­ти­на ро­зум­на! Йо­му б тiльки дя­ком бу­ти".
    З та­кою дум­кою прий­шов до­до­му i не ка­же жiн­цi нi­чо­го, що ко­го вiн ба­чив. Прий­шла й Ма­ру­ся i при­нес­ла усе свя­че­не, й бай­ду­же! Бо во­на як не сто­яла у церк­вi, а при пас­ках, то й не ба­чи­ла Ва­си­ля. Розс­та­но­ви­ла усе на сто­лi, як тре­ба, i на­ла­го­ди­ла, та й ди­вується з ма­тiр'ю, що батько не сi­да роз­гов­ля­ти­ся, а хо­дить со­бi по ха­тi та ду­ма.
    Аж ось две­рi - рип! - i Ва­силь у ха­ту. Ма­ру­ся так i не стя­ми­лась i крик­ну­ла не своїм го­ло­сом: "Ох, мiй Ва­си­леч­ку!" - та й ста­ла як уко­па­на. Ста­ра Нас­тя тож вра­ду­ва­лась, не­на­че бог зна чо­му, i ки­ну­лась до Ва­си­ля i пох­рис­то­су­ва­лась. От На­ум ба­чить, що Ва­силь з Ма­ру­сею сто­ять i тiльки пог­ля­да­ють, вiн на неї, а во­на на нього, не­на­че зро­ду впер­ше ба­чаться, от i ка­же їм:
    - Чом же ви не хрис­то­суєтесь?
    А Ва­силь i ка­же:
    - Не смiю, па­нот­че!
    - Чом не смi­ти? - ка­же На­ум. - За­кон по­ве­лi­ва хрис­то­су­ва­ти­ся зо вся­ким, i хоч би з смер­тельним ура­гом. Пох­рис­то­суй­тесь же по за­ко­ну три­чi, та не­хай вас бог бо­ро­нить вiд уся­кої по­га­ної дум­ки! Тяж­кий грiх у та­ко­му свя­то­му дi­лi ду­ма­ти лу­ка­ве! От i пох­рис­то­су­ва­лись гар­ненько. Ма­ру­ся ки­ну­лась до нього з розп­ро­са­ми:
    - Де се ти, Ва­си­леч­ку, був?..
    - Знай-бо урем'я, - пе­ре­бив її На­ум, - од­но що-не­будь: або роз­гов­ля­тись, або го­во­ри­ти. Бог дав праз­ник i пас­ку свя­че­ну; дя­ку­ючи бо­га ми­ло­серд­но­го, тре­ба роз­рi­ша­ти без уся­ких хло­пiт iз ве­се­лою ду­шею, а го­во­ри­ти бу­де­мо опiс­ля. Сi­дай­те ли­шень. Гос­по­ди бла­гос­ло­ви!
    Стара Нас­тя сi­ла за сто­лом на ла­вi, а Ма­ру­ся бi­ля неї скраю, щоб ближ­че по­ра­тись, Ва­силь сiв на ос­ло­нi, ста­рий на по­ку­тi, а бат­ра­ки в кiн­цi сто­лу. От пе­рех­рес­тив­шись На­ум i про­чи­тав­ши три­чi "Хрис­тос воск­рес з мерт­вих", за­раз вiд­рi­зав пас­ки свя­че­ної i по­ло­жив пе­ред уся­ким по кус­ку. По­куш­ту­вав­ши її бе­реж­но, щоб кри­хот не роз­си­па­ти пiд стiл, усяк пе­рех­рес­тивсь i ска­зав: "Спа­си­бi бо­гу ми­ло­серд­но­му! Дай бо­же i на той год дiж­да­ти!" Тут же прий­ня­лись за пе­че­не: поїли ба­ран­ця, по­ро­ся­ти­ни; а кiс­то­чок пiд стiл не ки­да­ли, а кла­ли на стiл, щоб опiс­ля по­ки­да­ти у пiч. Да­лi їли ков­ба­су, са­ла ку­соч­ка­ми на­рi­за­ли i кра­ша­нок об­лу­пи­ли i по­рi­за­ли, на та­рi­лоч­цi. От сеє скiн­чив­ши, Ма­ру­ся усе приб­ра­ла, i з сто­ла теж бе­реж­но зме­ла, i усi крих­ти, i кiс­точ­ки, i луш­пин­ня з яєць пов­ки­да­ла у пiч, та тог­дi вже ста­ла по­да­ва­ти стра­ву.
    Старий На­ум ви­пив чар­ку го­рiл­ки пе­ред обi­дом, а Ва­силь не став, бо, ка­же, ще не по­чи­нав її пи­ти. От i по­да­ли борщ, а да­лi яло­ви­чи­ну, пок­ри­ши­ли на де­рев'янiй та­рi­лоч­цi, по­со­ли­ли та й їли - вже звiс­но, що не по-панськи, бо ви­де­лок не во­диться - пальця­ми. Опiс­ля по­да­ли юш­ку з хля­ка­ми, пе­че­не бу­ло ба­ра­ни­на, а там мо­лош­на ка­ша та й го­дi, бiльш i нi­чо­го.
    Маруся чи їла, чи не їла: їй луч­че уся­ких роз­го­вин - оп­рiч праз­ни­ка свя­то­го - те, що Ва­силь вер­нув­ся i жив i здо­ров. За­хи­лив­шись за ма­тiр, щоб батько не ба­чив, як ясоч­ка, ди­ви­лась на сво­го Ва­си­леч­ка, а са­ма буд­то лож­кою дос­тає з мис­ки, аби б то не­на­че i во­на їсть. Ку­ди їй вже їсти! У неї од­но на дум­цi, як i у Ва­си­ля! Так той вже че­рез си­лу їв, бо бi­ля На­ума си­дiв, i не мож­на бу­ло йо­му злу­кав­ну­ва­ти, щоб хо­ро­шенько по­ди­ви­тись на свою Ма­ру­сю.
    Пообiдавши i по­дя­ку­вав­ши бо­гу i батько­вi з ма­тiр'ю, як поп­ри­би­ра­ла усе Ма­ру­ся, от На­ум i ка­же:
    - А в нас но­вий дяк сьогод­нi апос­то­ла чи­тав.
    Настя за­раз i пи­тається:
    - А хто та­кий i вiд­кi­ля?
    - Осьде вiн, пан Ва­силь, - ска­зав На­ум та й всмiх­нув­ся.
    - Хiба ж Ва­силь письмен­ний, щоб йо­му апос­то­ла чи­та­ти? - спи­та­ла Нас­тя; а Ма­ру­ся так уха i нас­то­ро­ши­ла, щоб чу­ти усе, що бу­дуть го­во­ри­ти.
    - Був не­письмен­ний, а те­пер бог йо­му ро­зум пос­лав, а як i що - я й сам не знаю. Роз­ка­жи ме­нi, здi­лай ми­лость, Ва­си­лю, як се то­бi свiт вiдк­рив­ся? Се ме­нi нав­ди­во­ви­жу: ще й го­ду не­ма, як ти пi­шов вiд нас, а нав­чив­ся письма i спi­ва­ти вмiєш, як i сам дяк. Де ти по­бу­вав?
    - Я, дядьку, не був ду­же да­ле­ко, - став роз­ка­зу­ва­ти Ва­силь. - От як ви ме­нi вiдк­ри­ли свiт i роз­тол­ку­ва­ли ме­нi, що й я бу­ду про­па­щий, i чу­жий вiк заїм, ко­ли не знай­ду за се­бе най­ом­щи­ка, то ду­мав-ду­мав i тро­хи з ума не зiй­шов. Прав­ду ви ка­за­ли, що за гро­шi вi­сiм­де­сят руб­лiв, що я вiд ха­зяїна брав? Тiльки що на оде­жу. Що ж тут ме­нi бу­ло ро­би­ти? Як-то бог пос­лав на дум­ку: пi­ти до куп­цiв, у них хо­ро­ший за­ро­бi­ток. Прий­шов я до за­лiз­ня­ка: вiн ме­не тро­хи знав, роз­ка­зав йо­му все своє ли­хо. Вiн, по­ду­мав­ши, прий­няв ме­не за п'ятде­сят руб­лiв на год з тим, що ко­ли бу­ду у своїм дi­лi справ­ний, то вiн ме­нi i бiльш при­ба­вить, i усе бу­де при­бав­ля­ти, ба­чив­ши моє ста­ра­нiє. Я зра­ду­вав­ся, по­чув­ши, що бiльш нi­чо­го не тре­ба, щоб гро­шi за­ро­би­ти, як тiльки бу­ти чес­ним i своє дi­ло не лi­ну­ючись справ­ля­ти. З то­ва­ри­ша­ми, хоч усе й мос­ка­лi бу­ли, за­раз по­лад­нав. Тiльки ба­чу, що во­ни усi письмен­нi i хто бiльш чо­го зна, бiльш по­лу­ча жа­ло­ван­ня. От як сiв, як сiв… i прав­ду вам, дя­дюш­ка, ска­жу, що нiч i день вчивсь, i бог ме­нi да­ро­ва­нiє пос­лав; i те та­ки прав­ду ска­зать, що на­шо­го брат­чи­ка ку­ди не пiтк­ни, хоч у на­уку, хоч у яке ре­мес­ло, то з нього путь бу­де; неп­ро­па­щi за нього гро­шi. Ото я вiд спа­сiв­ки та до рiзд­ва вив­чивсь чи­та­ти i цер­ков­не, i граж­данське, пи­са­ти пот­ро­ху вмiю, цих­вi­ру знаю i на що­тах хоч ти­сяч де­сять пу­дiв урозд­рiб на хвун­ти, не по­ми­ля­ючись, по­ло­жу; хур­щи­кiв роз­щи­таю i ха­зяй­сько­го доб­ра гляд­жу як ока, щоб i ко­пiй­ка нiг­де да­ром не дi­ва­лась. То­ва­ри­шi, знаєте, охот­ни­ки на кри­ла­сi спi­ва­ти за­мiсть пiв­чеської; от i ме­не, як по­ба­чи­ли, що го­лос є, то й прив­чи­ли тро­хи. По­ки се­бе не пос­та­вив на путь, не йшов до вас, дя­дюш­ка; i як не тяж­ко ме­нi бу­ло, не ба­чив­ши Ма­ру­сi, та, пам'ята­ючи ва­ше сло­во, сам се­бе мо­рив i не хо­див сю­ди. I тож-та­ки, що ха­зяїн, знав­ши мою чес­нiсть, по­си­лав ме­не не за ве­ли­ки­ми дi­ла­ми по ма­леньких яр­мар­ках; а пiс­ля хре­ще­нiя пос­лав уже i дальш, i я тiльки що пе­ред праз­ни­ком оце при­вiз йо­му не ма­лу су­му гро­шей. Як же вiн ме­не по­тi­шив доб­рим сло­вом i роз­вiв мою ту­гу, то я вже пев­но й прий­шов до вас на праз­ник, а щоб ви увi­ри­ли­ся, що я не зле­да­щiв, от i став я на кри­ла­сi спi­ва­ти i апос­то­ла про­чи­тав.
    Наум, вис­лу­хав­ши йо­го, не стер­пiв та аж по­цi­лу­вав йо­го у го­ло­ву i ду­ма: "Що за пре­ми­ла ди­ти­на! Не­да­ром йо­го люб­лю! Та­кий не про­па­де". Да­лi i пи­та:
    - Скiльки-ж ти жа­лу­ван­ня по­лу­чаєш те­пер?
    - Жалування не щот, - ка­же Ва­силь, - аби б ста­ло на оде­жу, а те важ­нiш усього, що ха­зяїн, знав­ши мою нуж­ду, чо­го я бо­юся i че­рез що ви не вiд­даєте за ме­не Ма­ру­сi, сам хло­по­че об ме­нi: те­пер по­си­ла ме­не з ху­рою ув Оде­су, i вiд­тi­ля пi­ду у Моск­ву i на за­во­ди, i тiльки вер­нусь сю­ди iк пре­чис­тiй, а вiн ме­нi сис­кає най­ом­щи­ка, ка­же, хоч п'ятсот руб­лiв по­те­ряю; уво­се­ни, як ска­жуть на­бор, сам i вiд­дасть, а гро­шi, ка­же, бу­деш одс­лу­жу­ва­ти.
    - Нехай то­бi бог по­мо­га! - ска­зав На­ум; а да­лi, по­ду­мав­ши, й ка­же: - Чо­го ж бiльше ду­ма­ти? При­си­лай у вiв­то­рок, пiс­ля­завт­ра, лю­дей, бе­ри руш­ни­ки; i то­бi ве­се­лi­ше бу­де у до­ро­зi, i Ма­ру­ся тут свi­том не ну­ди­ти­ме. Те­пер нi­чо­го бо­ятись. Се вже пев­но, що ти най­ом­щи­ка пос­та­виш. Дасть бог, вер­неш­ся, уво­се­ни i ве­сiл­ля.
    Не мож­на й роз­ка­за­ти, як зра­до­щi­ли i Ва­силь, i Ма­ру­ся! За­раз ки­ну­ли­ся аж до нiг батько­вих, i цi­лу­ють їх, i ру­ки йо­му цi­лу­ють, i са­мi об­нi­муться, i знов до нього ки­нуться, i дя­ку­ють йо­му, то до ма­те­рi, то вп'ять до нього, i не тям­лять се­бе, i, що ро­би­ти, не зна­ють.
    Довго ди­вив­ся на них На­ум, та все ниш­ком смiється, та ду­ма: "То-то дi­ти!" Да­лi й ка­же: