Маруся - 2

    - Хто? Ва­силь не вмiє? - аж скрик­ну­ла Оле­на.
    - Та я й не знаю, чи вiн Ва­силь, чи вiн хто; i чи вiн вмiє тан­цю­ва­ти, чи не вмiє, я не знаю; та й йо­го зов­сiм не знаю.
    Сказавши сеє, Ма­ру­ся i сха­ме­ну­лась, щоб не за­мов­ча­ла Оле­на про нього роз­ка­зу­ва­ти; бо їй крiп­ко хо­тi­лось зна­ти, хто вiн i вiд­кi­ля; i тiльки що хо­тi­ла ви­пи­ту­ва­ти, аж тут Оле­ну роз­но­си­ло з своїм бо­яри­ном: да­вай вп'ять жа­лiться, як вiн їй ру­ки по­вик­ру­чу­вав, як її вмо­рив, се i те; i дов­го усе про нього го­во­ри­ла.
    Довго слу­ха­ла Ма­ру­ся i не зна­ла, як Оле­ну i спи­ни­ти, бо та ра­де­сенька бу­ла хоч до ве­чо­ра товк­ти про сво­го бо­яри­на. Да­лi, бу­цiм­то не вто­ро­па­ла, про ко­го во­на роз­ка­зує, та й ка­же:
    - Приспiвай же йо­му вже, та доб­ре.
    - Та се не йо­му! Хi­ба ти не чуєш? - крик­ну­ла до неї Оле­на. - Се я Ва­си­ле­вi хо­чу прис­пi­ва­ти.
    - Та що там за Ва­силь то­бi дав­ся? - ка­же Ма­ру­ся. (А се вже у дiв­чат та­ка на­ту­ра, що кот­ра яко­го па­руб­ка по­лю­бить, то на­рош­не ста­не ко­ри­ти, щоб дру­гi йо­го пох­ва­ля­ли.) - От, не ви­да­ла тво­го Ва­си­ля, - ка­же, - i вiд­кi­ля вiн тут узяв­ся? I з якої сло­бо­ди заб­рiв сю­ди?
    - Але! Ма­буть, чи не з сло­бо­ди! Вiн з го­ро­да, вiн свит­ник, ко­ли чу­ла. Та що вже за зав­зя­тий! Вже де по­явиться, то усi дiв­ча­та ко­ло нього. I тан­цю­ва­ти, i жар­ту­ва­ти, не узяв йо­го бiс. Та й кра­си­вий же! Бач, як ви­хи­ляється, за тин дер­жа­чись! Спи­на так i гнеться, не­на­че мо­ло­дий ясе­нок, а з ви­ду як на­мальова­ний: очi йо­му як зi­роч­ки, а пат­ли так i мо­та­ються: бач по-ку­пе­чесько­му…
    - Мабуть, ти йо­го лю­биш, так тим i хва­лиш, - лед­ве про­мо­ви­ла Ма­ру­ся, хо­ва­ючи очi у ру­кав, а са­ма як на вог­нi го­рi­ла вiд Оле­ни­них роз­ка­зiв.
    - Потурай, що люб­лю! По­жа­луй би, лю­би­ла, так вiн на та­ких i не по­ди­виться. Ка­жуть, що йо­го ха­зяїн та хо­че йо­го у прий­ми узя­ти, а доч­ка кра­си­ва, та й кра­си­ва i ду­же ба­га­та. Вiн i сам ма ко­пiй­чи­ну: ад­же ти ба­чи­ла, що й за шап­ку та ви­ки­нув аж гри­ве­ни­ка; отак i усю­ди вiн ро­бить. Вже як­би не бу­ло…
    Тут пiд­бiг Де­нис та й по­тяг Оле­ну до тан­цю за ру­кав.
    Вже во­на йо­го i ла­яла, i ку­лач­чям у спи­ну товк­ма­чи­ла, так нi­чо­го i не зро­би­ла: по­тяг та й по­тяг. А їй пильно хо­тi­лось з Ма­ру­сею по­си­дi­ти та про па­руб­кiв на­го­во­ри­ти­ся.
    Зосталася Ма­ру­ся са­ма. Узя­ли її дум­ки та гад­ки; а як зга­да­ла, що Оле­на ка­за­ла, що йо­го ха­зяїн та бе­ре йо­го у прий­ми i що вiд­дає доч­ку i кра­си­ву, i ба­га­ту, та й за­жу­ри­лась! Схи­ли­ла го­ло­воньку на бi­лую руч­ку, а слi­зоньки з очиць так i ка­по­тять! От об­тер­ла їх хус­точ­кою, зак­ри­ла­ся ру­ченькою та й ду­ма: "Ох, ли­хо ме­нi тяж­ке! Луч­че б я йо­го не ба­чи­ла!.. Як-то ме­нi йо­го за­бу­ва­ти? Тим-то го­ро­дянськi дiв­ча­та… у них i па­руб­ки свої, не та­кi, як у нас, що нi на що ди­ви­тись… Пi­ду швид­ше до­до­му (а са­ма нi з мiс­ця), ста­ну по­ра­тись, ро­би­ти, то, мо­же, й за­бу­ду! Так-то й за­бу­ду! Ох, до­ленько моя ли­хая!.. Те­пер сих го­рiш­кiв нi­де не по­дi­ваю, так при со­бi й но­си­ти­му, бiльш нi на що, тiльки на пам'ять. Хоч би на смiх во­ни ме­нi ска­за­ли…" Та, сеє ду­мав­ши, пот­ряс­ла у жме­нi го­рiш­ки та го­лос­но й про­мо­ви­ла: - Чи вiн ме­не лю­бить? Чiт чи лиш­ка?
    - Чiт! i лю­бить те­бе вiд щи­ро­го сер­це! - обiз­вавсь Ва­силь, що вже дав­но сто­яв бi­ля неї i ди­вивсь на її сму­ту та не знав, як зай­ня­ти.
    - Ох, ме­нi ли­шенько! - скрик­ну­ла Ма­ру­ся i стре­пе­ну­лась, як тая ри­бонька, ус­ко­чив­ши ув ятiр. - Хто та­кий? Про ко­го ви го­во­ри­те? - пи­та й са­ма не зна, для чо­го i об чiм.
    - Той те­бе лю­бить… про ко­го… ти ду­ма­ла… - ка­зав Ва­силь, за­ди­ха­ючись вiд нес­мi­лос­тi i з ля­ку, як по­чув, що во­на ма ко­гось на дум­цi.
    - Та я… нi про ко­го… не ду­ма­ла… я так… - ска­за­ла бiд­на дiв­ка та й зля­ка­ла­ся грi­ха, що - зро­ду впер­ше збре­ха­ла; а опiс­ля й ка­же: - Хто б то ме­не й по­лю­бив?..
    - Марусю, Ма­ру­сю! - ка­же Ва­силь, тяж­ко, вiд сер­ця здох­нув­ши; та й вп'ять на­си­лу дух пе­ре­вiв i ка­же: - Я знаю та­ко­го…
    - Марусю, Ма­ру­сю! А хо­ди-ке сю­ди! - так клик­ну­ла її та ж Оле­на. Ма­ру­ся нi жи­ва нi мерт­ва! Зля­ка­лась то­го, що Ва­силь став з нею го­во­ри­ти, та ще так го­лос­но; а тут ще й то, що Оле­на ба­чить, що во­на з чу­жим па­руб­ком роз­го­во­рює, а опiс­ля i смi­яти­меться їй; а що най­бiльш те їй бу­ло страш­но, i жал­ко, i нi­би до­сад­но, що Ва­силь ка­же про ко­гось дру­го­го, що її лю­бить; а їй би хо­тi­лось, щоб вiн ска­зав, що вiн сам її лю­бить. От як зля­ка­лась, ско­чи­ла з мiс­ця та й не мо­же сту­пить; а Оле­на, знай, її кли­че: "Та йди сю­ди, ось-осьде я". А Ва­силь теж став як уко­па­ний i не зна бiльш, що й ка­за­ти. На дум­цi б то й ба­га­то де­чо­го є, так язик не слу­ха, не по­ше­вельнеш йо­го; а тут ще, на бi­ду, пiдс­лу­хав, що Ма­ру­ся об ко­мусь вже ду­ма i що йо­му нi­чо­го тут уби­ва­ти­ся, а тут ще Оле­на зби­ла йо­го з тол­ку… От i сто­ять во­ни обоє, сер­деш­нi, i не зна­ють, на яку сту­пи­ти, i чи йти їм ку­ди, чи що ро­би­ти?
    Вже са­ма Оле­на прий­шла до Ма­ру­сi й пи­тається: чи во­на ту­теч­ки дов­го бу­де?
    - Нi, - ка­же Ма­ру­ся, - уже ме­нi по­ра й до­до­му. Нi­чо­го бiльш тут до­жи­да­тись. - Та, сеє ка­жу­чи, так важ­ко здох­ну­ла, що крий ма­ти бо­жа!
    - I я от­се йду до­до­му, - ка­же їй Оле­на, - ма­ти прис­ла­ла за мною. Чи знаєш що? Хо­дiм завт­ра уку­пi на мiс­то, ма­ти ка­за­ла де­що ку­пу­ва­ти, так хо­дiм зо мною; ти та­ки усе луч­че знаєш.
    - Добре, хо­дiм. Моя ма­ту­ся щось нез­ду­жа, так що нам тре­ба, я й куп­лю, за­ходь тiльки за мною, - ска­за­ла їй Ма­ру­ся.
    - Зайду, зай­ду. Жди ме­не до сход сон­ця. Хо­дiм же те­пер уку­пi до­до­му та в пе­ре­куп­ки ку­пим кис­ли­чок.
    От под­ру­женьки, поб­рав­шись за ру­ки, i пiш­ли со­бi.
    Зоставсь Ва­силь i стоїть, сам не свiй. По йо­го дум­цi, вiн, ба­читься, за­ки­нув Ма­ру­сi наз­до­гад, що се вiн її лю­бить, i ду­ма: "Ко­ли б во­на не ма­ла ко­го на при­ме­тi та щоб йо­го хоч тро­хи лю­би­ла, то бiльш би йо­му нi­чо­го i не тре­ба; не хо­тiв би нi гро­шей, нi панст­ва. Так-бо по­чер­во­нi­ла, як я їй став за­ки­да­ти, що її по­лю­бив, i очи­цi опус­ти­ла у зем­лю, а ру­че­ня­та­ми усе хус­точ­ку кру­ти­ла, вже, вiр­но, з сер­ця; а як пiш­ла за Оле­ною, то не тiльки йо­му i слов­ця не ска­за­ла, та i не гля­ну­ла на нього".
    Сумувавши, пi­шої вiн на­зир­цем за Ма­ру­сею i ба­чив, що во­на аж по­ки ввiй­шла у дру­гу ву­ли­цю, то аж три­чi ог­ля­да­лась, - а чо­го? Хто її зна! Дiв­ча­чу на­ту­ру труд­но роз­га­да­ти, бо во­ни час­то бу­цiм­то i не люб­лять, хто їх зай­має.. i бу­цiм­то й сер­дяться, а там со­бi ниш­ком так йо­го люб­лять, що й ска­за­ти не мож­на! Та та­ки i тiї прав­ди нiг­де дi­ти, що iн­ша дi­воч­ка, ще мо­ло­денька, що зро­ду впер­ше по­ба­чить та­ко­го па­руб­ка, що їй прий­де по сер­цю, то й са­ма се­бе не роз­га­да, що з нею дiється. На дум­цi, так би на нього усе i ди­ви­лась би, i го­во­ри­ла б усе з ним з од­ним, i сi­ла б бi­ля нього, та чо­гось-то усе стид­но; хоч нi ду­шi не­ма близько, а їй здається, бу­цiм­то усi лю­ди так на неї i див­ляться; або хоч i не див­ляться, так по очам пiз­на­ють, що во­на з па­руб­ком го­во­ри­ла. Отим-то та­ка i жа­хається, i втi­кає, нi сло­ва не вка­зав­ши па­руб­ко­вi, що за­ли­цяється до неї; як же вiд­бi­жить вiд нього, та й са­ма жал­кує, та-ба! вже не мож­на дi­ла поп­ра­ви­ти! Доб­ре ж, ко­ли па­ру­бок не роз­сер­диться та ще уд­ру­ге ста­не ля­си пiд­пус­ка­ти, так ще не зов­сiм бi­да; а як же по­ду­ма: "Ли­хо її ма­те­рi, яка пиш­на! Цур їй!" - та й пiд­вер­неться до дру­гої, так тог­дi вже зов­сiм ли­хо! I су­мує, сер­деш­на, i ниш­ком поп­ла­че, та притьмом нi­чо­го ро­бить! i вже ж са­мiй йо­го не заньма­ти, щоб не ска­зав: "Са­ма, - ка­же, - на шию вi­шається".
    Смутна прий­шла до­до­му на­ша Ма­ру­ся, та тiльки не об тiм. Во­на ду­ма­ла, що Ва­силь її не лю­бить, а ко­ли б лю­бив, то за­раз пря­мо й ска­зав би, а то про ко­гось дру­го­го ка­зав, а об со­бi нi пiвс­ло­ва. "Та й Оле­на ж ка­за­ла, що ха­зяїн бе­ре йо­го у прий­ми, та се вже пев­но, що вiн лю­бить ха­зяй­ську доч­ку. Та як її i не лю­бить? Во­на со­бi го­ро­дян­ка, мi­щан­ка, та, ка­жуть, хо­ро­ша та й хо­ро­ша! А, ду­маю, як убе­реться, так на­мис­та ще бiльш, чим у ме­не; а скри­ня з доб­ром ма­ла? Та ще, ду­маю, i не од­на; там, мо­же, та­кi ве­ли­кi, та роз­мальова­нi, та на ко­ле­сах; а по­ду­шок, по­ду­шок! так, мо­же, пiд са­му сте­лю… Так ку­ди вже йо­му до ме­не! Вiн на та­ких i не по­ди­виться". Ось так ду­ма­ла Ма­ру­ся, прий­шов­ши до­до­му i сiв­ши у ха­тi на ла­вi.
    Дивилася ста­ра Нас­тя, ма­ти її, ле­жа­чи на по­лу та стог­ну­чи вiд не­ду­ги, що доч­ка її си­дить смут­на i не­ве­се­ла, - i нi­чо­го про ве­сiл­ля не роз­ка­зує, i за дi­ло не приньмається; ди­ви­ла­ся дов­го, а да­лi ста­ла пи­та­ти:
    - Чого ти, до­ню, та­ка не­ве­се­ла, мов у во­ду опу­ще­на? Чи не за­не­ду­жа­ла, не­хай бог бо­ро­нить? Глянь лиш, як ще й ти зва­лиш­ся, що батько з на­ми бу­де ро­би­ти? Ка­жи-бо, що в те­бе бо­лить?,
    - Нiчого, ма­мо! - ка­же Ма­ру­ся.
    - Чи не пор­ва­ла на­мис­та, жар­ту­ючи на ве­сiл­лi? - пи­та Нас­тя.
    - Нi, ма­мо!
    - Чи не зо­бi­див те­бе хто? То батько­вi ска­жи, вiн за­раз ус­ту­питься.
    - Нi, ма­мо.
    - Так, ко­ли ж не­ма нi­чо­го, так чо­го так си­дi­ти? Iш­ла б по во­ду: по­ра нас­тав­ля­ти ве­че­ря­ти.
    - Зараз, ма­мо! - ска­за­ла Ма­ру­ся, а са­ма нi з мiс­ця.
    Дожидала ма­ти, до­жи­да­ла, да­лi вп'ять за неї: i уго­во­рю­ва­ла її, а да­лi i сва­ри­лась на неї; так вже на­си­лу та на пре­ве­ли­ку си­лу роз­ко­ли­ха­ла її, що во­на роз­дяг­лась i, не по­хо­вав­ши га­разд нi скин­дя­чок, нi на­мис­та i нi­якої оде­жi, узя­ла ко­шик, щоб то ув ого­ро­дi зiл­ля нар­ва­ти, та за­мiсть ого­ро­да пiш­ла до кри­ни­цi по во­ду, не­на­че з вiд­ра­ми; iде i бай­ду­же; та вже як прий­шла до кри­ни­цi i як ста­ли над нею лю­ди смi­ятись, так во­на то­дi сха­ме­ну­лась i мер­щiй до­до­му.. Що ж? I до­до­му вер­нув­шись, не луч­ча бу­ла; за­то­пи­ла у пе­чi i прис­тав­ля горш­ки по­рож­нi; за­мiсть пшо­на, щоб зам­ня­ти борщ, во­на сiль тре у ма­ко­тер­тi та пiд­ли­ва бор­щу… I що нi озьме до чо­го не ки­неться, усе не так, усе не до шми­ги, так що i ста­рий На­ум, вер­нув­шись до­до­му i див­ля­чись на та­ке її по­ран­ня, аж сам ди­ву­вавсь.
    Сяк-так вiд­дав­ши ве­че­рю, Ма­ру­ся пiш­ла до ко­рiв, а Нас­тя ста­ла жу­ри­ти­ся i ка­же На­умо­вi:
    - Ох ме­нi ли­шенько тяж­ке! Що ж от­се з Ма­ру­сею дiється? Ка­же - зов­сiм здо­ро­ва, а за що не приньметься, що не поч­не ро­би­ти, усе не до ла­ду, усе не так, як тре­ба. Та чо­гось со­бi чи жу­риться, чи що? Не­хай бог бо­ро­нить, чи не з очей їй ста­лось?
    - У вас, у жi­нок, усе з очей, - за­вор­чав На­ум, - Чи ди­ти­на змерз­ла на хо­ло­дi, чи ди­ти­нi душ­но в ха­тi, ви ка­же­те: з очей; го­лод­на, їсти про­сить - з очей, наївшись, не хо­че - i то з очей; чи зас­мi­ялась, чи за­жу­ри­лась, чи сi­ла, чи вста­ла - усе з очей, усе про все у вас очi. А що очi мо­жуть зро­би­ти? Нi­чо­го; див­ляться со­бi на свiт бо­жий та й го­дi. Ру­кою чо­ло­вi­ко­вi бi­ду зро­биш, а язи­ком ще й гiр­шу, а очi нi­чо­му не при­вин­нi.
    - А чо­му ж ба­би, кот­рi зна­ють, та й зли­зу­ють i шеп­чуть? Як­би во­но нi­чо­го, то нi­чо­го б i не ро­би­ли, а то…
    - На те шеп­чуть i зли­зу­ють, щоб та­ких дур­ни­кiв ду­ри­ти, як ти i про­чiї. По­ту­рай тiльки їм: во­ни, по­жа­луй, ра­дi, щоб то­бi за все, про все шеп­та­ти, аби б гро­ши­ки лу­пи­ти. А хто що мо­же чо­ло­вi­ко­вi зро­би­ти, оп­рiч бо­га ми­ло­серд­но­го? Вiн наш­ле бi­ду, вiн i по­ми­лує; тiльки мо­лись i йо­го од­но­го знай; а з тою бi­сов­щи­ною, з во­рож­ка­ми та зна­ху­ра­ми, - не во­дись. По­мо­лись, Нас­те, хоч ле­жа­чи, бо­гу, ко­ли не зду­жаєш пiд­вес­тись; i я та­ки по­мо­люсь, то й гля­ди, що Ма­ру­ся на­ша завт­ра зов­сiм здо­ро­ва бу­де. Мов­чи ж, он во­на iде.
    Маруся, зов­сiм упо­рав­шись i поп­ри­би­рав­ши, роз­пи­ту­ва­ла ма­тiр, чо­го тре­ба на мiс­тi ку­пи­ти, i узя­ла у батька скiльки тре­ба гро­шей, пос­ла­лась на ла­вi, по­мо­ли­лась бо­гу i зверх усього уда­ри­ла три пок­ло­ни, щоб вже бiльш не ду­ма­ти про Ва­си­ля, її так батько вчив:
    "Коли, - ка­же, - то­бi чо­го тре­ба або жур­ба те­бе озьме, - за­раз до бо­га. Вдар три пок­ло­ни й про­си, об чо­му то­бi нуж­да, i жди пев­но вiд нього ми­лос­тi. Вiн наш отець, вiн зна, що ко­му i у якоє урем'я пос­лать".
    От з та­кою дум­кою ляг­ла Ма­ру­ся. Та що ж? I сон її не бе­ре. Те й дi­ло, що ду­ма… та не об Ва­си­ле­вi, де то вже! Во­на йо­го i зна­ти не хо­че… Та й на­що їй вiн… "Вiн до­сi вже пос­ва­та­ний; ад­же i хус­точ­ка у нього, що з ки­ше­нi виньмав, то не хлоп'яча, а притьмом дi­во­ча, i вже, вiр­но, во­на йо­му по­да­ру­ва­ла… та вiн же не­ве­се­лий на ве­сiл­лi був… ото, ма­буть, ску­чав за своєю го­луб­кою… та ще щоб я об ньому ду­ма­ла? Як би не так! Вiн со­бi i си­дiв, не­на­че один у лi­сi, нi на ко­го i не ди­вивсь…" Да­лi здох­ну­ла i ду­ма: "I ме­не за­няв ти­ми го­рi­ха­ми, аби б то вже так!.. Нi, Ва­си­лю, не на­шим дiв­ча­там об то­бi ду­ма­ти, у те­бе є своя… От уже лю­бить її, ду­маю?.. Ба­читься, усе об нiй так i ду­мав, бо ув очах так i вид­ко бу­ли слi­зоньки… те­пер вже во­ни до­сi уку­поч­цi… i во­на вже, вiр­но, цi­лує йо­го у тiї оченьки, що, як блис­кав­ка, як згля­не, так i сяє… от вже не на­цi­лує во­на їх!.. То­го ж то вiн по нiй мав пла­ка­ти… Чо­го ж я от­се пла­чу?.. Ох, го­реч­ко ме­нi тяж­ке!.. Ко­ли б бу­ла зна­ла, не хо­ди­ла б на те ве­сiл­ля!.. На­що бу­ло роз­пи­ту­ва­ти Оле­ну про нього! Та дар­ма; я вже зов­сiм про нього i не ду­маю… та й вiн же про ме­не теж. Мо­же, вiн ду­мав, що… теє-то… я б то… що ка­же: я знаю та­ко­го, ще те­бе лю­бить, а йо­му б то вже не мож­на, що вже вiн пос­ва­та­ний… Бог з то­бою! Не­хай то­бi бог по­ма­га! I оже­ни­ся, i лю­би­ся… Та чо­го ж я усе пла­чу?.. От то­го й ту­га та­ка, що за­чим я на те ве­сiл­ля хо­ди­ла… Те­пер зас­ну вже… Завт­ра чим свiт ус­та­ну, пi­ду на торг та й ро­зiб'ю свою ту­гу. Ко­ли ж з ним зост­рi­нусь на мiс­тi, то бу­цiм йо­го i не знаю, i не бу­ду на нього ди­ви­тись… А вже вiн, вiр­но, з нею хо­ди­ти­ме по ба­за­ру та де­що ку­пу­ва­ти­муть… бо, ма­буть, i ве­сiл­ля швид­ко бу­де… То-то вже вiн бу­де рад, як оже­ниться!.. А во­на?.. Чо­го ж я за­ли­ва­юсь слi­зонька­ми?.. Ох, бi­донька моя!. Ох, го­реч­ко моє! Чо­го-та­ки я на ве­сiл­ля хо­ди­ла?.."
    От так-то бiд­на Ма­ру­ся, не хо­тiв­ши й спо­ми­на­ти про Ва­си­ля, тiльки об нiм од­нiм i ду­ма­ла, i хоч би то­бi на ча­си­ноч­ку очи­ця­ми зве­ла; пла­ка­ла та жу­ри­лась цi­лi­сiньку нiч. А й дов­га нiч у нас на кле­чальнiй не­дi­лi! Ве­чiр­ня зо­ря ще не по­гас­не, а свi­то­ва вже й заньма­еться; блис­не Вiз, та вже до­ко­тив­шись до сход сон­ця.
    От i те­пер. Тiльки що зi­роч­ки за­ся­ли у бо­га ми­ло­серд­но­го на не­бе­сах, тiльки що розс­вi­ти­ли­ся, та й то не зов­сiм яс­но, а не­на­че скрiзь сер­па­нок… Со­ло­вей­ко стих бi­ля своєї са­моч­ки, щоб вис­па­лась хо­ро­шенько, не жа­ха­ючись; вi­те­рець зас­нув, i гi­лоч­ки по сад­кам, дрi­ма­ючи, лед­ве-лед­ве ко­ли­шуться; тiльки й чу­ти, що че­рез греб­лю на ло­то­ках во­ди­ця цi­диться i, мов хто ни­щеч­ком каз­ку ка­же, що так i дрi­мається, а то усю­ди ти­хе­сенько… Аж ось - не­дов­го: зi­роч­ка по­ко­ти­лась… да­лi дру­га… тре­тя - i по­хо­ва­лись у синьому не­бi, мов у мо­ре ка­ну­ли; а про­ща­ючись з зем­лею, трош­ки сплак­ну­ли… от вiд їх слi­зоньок па­ла ро­са на зем­лю. Ка­ну­ла її кра­пелька, за­ше­лес­тi­ла у аерi - i про­ки­нув­ся вi­те­рець та й по­ко­ли­хав ти­хенько гi­лоч­ки по сад­кам та по лiс­кам… От i поп­ро­ки­да­лись пти­чi са­моч­ки, луп­ну­ли очи­ця­ми, зац­мо­ка­ли но­си­ка­ми… тут за­раз їх сам­чи­ки, що бi­ля них дрi­ма­ли, поп­ро­бур­ку­ва­лись i з ра­до­щiв, - що нас­тає вп'ять бо­жий день i во­ни бу­дуть з своїми са­моч­ка­ми лi­та­ти, гра­тись, лю­би­тись i що, мо­же, яка i яєчко зне­се, - з та­ких-то ра­до­щiв зас­пi­ва­ли своїх пi­сеньок, що ра­но й ве­чiр хва­лять гос­по­да не­бес­но­го, от­ця ми­ло­серд­но­го як чо­ло­вi­ко­вi, так уся­ко­му звi­рю, пти­цi та й са­мiй ма­ню­сiнькiй ко­ма­шеч­цi, що й оком не вздриш. А не хто уже вис­пi­ву­вать як со­ло­вей­ко. За­ще­бе­тав, за­ля­щав, за­чир­кав, зас­вис­тiв, зат­рi­щав… то стих­не, нi­би по­шеп­че своїй са­моч­цi, як її лю­бить, а во­на йо­му, ма­буть, ска­же, що й во­на йо­го лю­бить i пох­ва­ля йо­го пi­сеньки, то з ра­до­щiв i гук­не на увесь са­док… а як про­меж то­го ще й но­сич­ка­ми по­цi­лу­ються… тут вiн уже й не стя­миться… заж­му­риться, за­ще­бе­че, за­тер­чить, що аж не­на­че ох­рип­не, та зно­ву ще дуж­че ляс­не. Зад­рi­бо­че, що аж дух йо­му за­пи­рається… Та усе ж то так гар­но, так гар­но, що роз­ка­за­ти не мож­на, а на ду­шi ве­се­ло!
    От на бе­ре­зах i лис­тя за­шу­по­тi­ли про­меж се­бе, що й во­ни, по лас­цi бо­жiй, бу­дуть кра­су­ва­тись на яс­но­му со­неч­ку. Сха­ме­ну­лась тра­вонька, як скро­пи­ла її не­бес­на ро­соч­ка; пiд­ня­лись стеб­лин­ки, роз­пу­ка­лись цвi­точ­ки i, по­ро­зi­вав­ши рi­точ­ки свої, на­ди­ха­ли на усю до­ли­ну та­ким за­па­хом, що, по­чув­ши йо­го, за­бу­деш про усе i тiльки, здих­нув­ши, по­ду­маєш: "Бо­же ми­ло­серд­ний! Отець наш не­бес­ний! I усе се, що тiльки є на зем­лi, у во­дi, пiд не­бе­са­ми, се усе ти тiльки по єди­но­му ми­ло­сер­дiю своєму для чо­ло­вi­ка ство­рив єси? А вiн, сеє мi­зер­неє соз­да­нiє, ся би­ли­на, ся пиль i по­ро­ши­на, чи вiн же то­бi бла­го­да­рить? I як?.. О бо­же пра­вед­ний! Бу­ди i усег­да ми­лос­тив нам, грiш­ним!.." Бiльш сього не вмiємо що i ска­зать!..
    Ось i рi­де­сенький ту­ма­нець пав на рi­ченьку, мов па­ру­бок при­го­лу­бивсь до дiв­чи­ноньки i уку­пi з нею по­бiг­ли хо­ва­тись меж кру­ти­ми бе­ре­га­ми. Да­лi i хма­роч­ки ста­ли роз­хо­ди­тись, по­рiд­ша­ли й ста­ли звер­та­тись куп­ка­ми, мов клу­боч­ки, розс­ту­па­тись, щоб да­ти до­ро­гу для яко­гось пиш­но­го, важ­но­го гос­тя, нi­би ца­ря яко­го, дi­ющо­го доб­ро усьому ми­ру, i по­ко­ти­лось геть-геть за кру­тiї го­ри, щоб тiльки вiд­тi­ля ди­ви­ти­ся на те, що тут бу­де! Ось i за­чер­во­нi­ло на тiй до­ро­зi, де йо­му тре­ба йти, i ро­зiс­ла­лось, мов сук­но, як кар­ма­зин, крас­не; да­лi не­на­че срiб­нi цвiт­ки по ньому хто по­си­пав; а тут i увесь путь став мов зо­ло­тим пiс­ком по чер­во­но­му по­лю по­си­па­ний… За­зо­ло­ти­лись i вер­хiв'я де­ре­ва по лi­сам… i ось зо­ло­тий по них пi­сок сип­леться по де­ре­ву ниж­че, усе ниж­че… ниж­че… Усе стих­ло… Чо­гось жде!.. Ста­ло ви­ни­рять з-за зем­лi.. що? I свiт, i огонь, i кра­са… I вже i на край­ок йо­го не мож­на зир­ну­ти оком, що ж бу­де, як усе явиться ми­ру?.. I зо­ло­тi про­ме­нi вiд нього об­си­па­ли усю зем­лю, i са­мiї не­бе­са ста­ли нi­би ще кра­ще. Усе мов­чить, жа­да, щоб швид­ше яви­ла­ся у пол­но­тi кра­са ми­ру!.. Iдеть… ви­ко­ти­лось зов­сiм… озир­ну­ло зем­лю i… не­на­че по­ве­лi­ва­ло: "Хва­лi­те гос­по­да, що соз­дав i ме­не, i вас, i кож­ний день по­си­ла ме­не да­вать усьому ми­ру свiт i уся­ко­му ди­хан­ню жисть…" Тут зно­ва пта­шеч­ки, не­на­че по чиєму на­учен­ню, за­ще­бе­та­ли, усе мов зно­ва ожи­ло, чо­ло­вiк знов при­няв­ся за дi­ло своє… i що то: увесь мир iз­ра­ду­вав­ся!..
    Ось вий­шов i Ва­силь iз сад­ка. Вiн доб­ре чув, що Ма­ру­ся з Оле­ною змо­ви­лись уку­пi йти на мiс­то, так вiн i не пi­шов вже до­до­му у го­род, а у тiм же се­лi, вiд го­ро­да верс­тов з чо­ти­ри, ски­тав­ся усю нiч, i як ста­ло свi­та­ти, то вiн вже i бе­рiг їх. Ви­зи­рав­ши iз са­доч­ка, по­ба­чив, що двi дiв­чи­ни геть-геть вiдс­та­ли вiд про­чо­го на­ро­ду, ти­хенько iдуть со­бi i роз­го­во­рю­ють; вiн за­раз вга­дав, що хто то йде, бо сер­це у нього тьохну­ло й по­да­ло звiст­ку; ото вiн i пi­шов, бу­цiм­то у го­род, ти­хою сту­пою, по­хи­лив­ши го­ло­ву, мов за­ду­мав­ся; а у са­мо­го аж жиж­ки тру­сяться, i дух йо­му зах­ва­тує вiд ра­до­щiв, що ще по­ба­чить Ма­ру­сю i по­го­во­рить з нею.
    От iдуть дiв­ча­та: Оле­на, як та со­ро­ка, скре­го­че, що на ум збре­де, а Ма­ру­ся бу­цiм­то i слу­ха, та усе про своє га­да… аж зирк?.. i пiз­на­ла сво­го Ва­си­ля!.. Ру­ки й но­ги зат­ру­си­ли­ся, у жи­во­тi по­хо­ло­ну­ло, i дух зай­нявсь, i са­ма нi з мiс­ця.
    - Та йди-бо швид­ше! - крик­ну­ла на неї Оле­на. - Чо­го ти зо­пи­няєшся? I так опiз­ни­лись.
    - Та хто йо­го зна, чи спiтк­ну­лась, чи що, - ка­же Ма­ру­ся, са­ма ж нi з мiс­ця, хоч так би i ле­тi­ла до Ва­си­ля, як та го­луб­ка до го­лу­ба; бо вже й за­бу­ла, що, ма­буть, вiн не її лю­бить, що вiн вже пос­ва­та­ний на ха­зяй­ськiй доч­цi… усе за­бу­ла, а тiльки то­го й ба­жа, щоб бу­ти укуп­цi з своїм Ва­си­лем.
    От як по­чув Ва­силь, що дiв­ча­та вже за ним го­мо­нять, озир­нувсь до них, зняв ша­поч­ку, пок­ло­нивсь i ка­же:
    - Добридень, дiв­ча­та. Бо­же вам по­ма­гай!
    - Спасибi! Не­хай i вам бог по­ма­га! - ска­за­ли йо­му ув один го­лос дiв­ча­та.
    От їм i ка­же Ва­силь:
    - Чи не бiг­ла про­ти вас яка со­ба­ка?
    - Цур їй, пек вiд нас! - ка­же Оле­на. - Ми її не ба­чи­ли; хi­ба де бi­га?
    - Ось ту­теч­ки тiльки пе­ред ва­ми ки­да­лась на лю­дей, - ка­зав Ва­силь, - то про­же­нуть її, а во­на вiд­тi­ля за­бi­жить, та й не знаєш, вiд­кi­ля її i сте­рег­тись. Та та­ка сер­ди­та, на всiх так i ки­дається. Так я от­се ви­ло­мив со­бi ко­ля­ку та йду i ози­ра­юсь.
    - Ой ли­шенько! Я її бо­юсь. Вер­нi­мось, Ма­ру­сю! - ка­же Оле­на.
    - Не бiй­тесь, дiв­чат­ка; ад­же ви у го­род i я у го­род, то я з ва­ми бу­ду йти, а ко­ли на­бi­жить, то вас обо­ро­ню.
    - От за се спа­си­бi! Те­пер нам, Ма­ру­сю, не страш­но, - ска­за­ла Оле­на, а са­ма ра­дi­сiнька бу­ла, що з па­руб­ком бу­де йти усю до­ро­гу. Отак i пiш­ли со­бi укуп­цi.
    Зовсiм же то наш Ва­силь збре­хав, що буд­то там бiг­ла яка б то со­ба­ка. Се вiн зна­рош­не їх на­ля­кав, щоб во­ни прип­ро­си­ли йо­го про­во­ди­ти їх i щоб не ца­ра­мо­ни­ли­ся з ним iти.
    Ось як iдуть, i Ва­силь їх по­пе­ред­жа - звiс­но вже, мо­ло­децька по­ход­ка про­ти дiв­ча­чої - та й пiд­жи­да їх; от Ма­ру­ся зби­ра­ла­ся, як би то з ним за­го­во­ри­ти, а да­лi й ка­же:
    - Бачите, як ми ти­хенько йде­мо i ви нас пiд­жи­даєте. Мо­же, ми вам бо­ро­ни­мо?
    - А чим? - ка­же Ва­силь. А Ма­ру­ся ка­же:
    - Тим, що; мо­же, вам… пильно тре­ба у го­ро­дi бу­ти? Мо­же, вас ха­зя… ха­зяїн жде? - Себ­то на­до­гад бу­ря­кiв, щоб ви­пи­та­ти йо­го, чи не ска­же чо­го про ха­зяй­ську доч­ку.
    - I вже ме­нi те­пер го­род! За­був про йо­го i ду­ма­ти, - ска­зав Ва­силь, а да­лi, тяж­ко здох­нув­ши, ка­же: - Од­но в ме­не на дум­цi: ко­ли б то бог по­мiг! Тiльки за­тим i пi­ду до ха­зяїна, щоб…
    - А чо­му ви учо­ра на ве­сiл­лi не тан­цю­ва­ли? - пе­ре­би­ла йо­му Оле­на та й по­ча­ла з ним па­ще­ку­ва­ти. Вiн їй сло­во не­хо­тя ска­же чи не ска­же, а во­на йо­му де­сять; та так i стри­же, так i стри­же, та ви­га­дує, та док­ла­дує, та при­ди­рається, що вже Ва­силь нi­яким по­би­том i не вiд­че­питься вiд неї.
    А сер­деш­на ж то Ма­ру­ся за­че­пи­ла бу­ло Ва­си­ля, - те­пер i са­ма не ра­да. Вже ж те­пер вiн, не та­ючись, ска­зав, що у нього щось є на дум­цi i що за­тим тiльки i йде до ха­зяїна. Се вже, пев­но, щоб до­мо­ви­ти­ся об сва­тан­нi на йо­го доч­цi.
    От у та­ких дум­ках та гад­ках iде не йде, i но­ги не слу­жать; i сер­диться на се­бе, чо­го во­на на торг пiш­ла; сер­диться на Ва­си­ля, чо­го вiн їм на­зуст­рiч по­пав­ся, i вже мов зас­ва­та­ний, а з чу­жи­ми дiв­ча­та­ми хо­ди­ти­ме по ба­за­ру; сер­диться i на Оле­ну, чо­го во­на та­ка ве­се­ла, чо­го так з зас­ва­та­ним па­руб­ком па­ще­кує; сер­диться на усiх i за все, а са­ма не зна на ко­го i за що.
    От прий­шли у го­род, по­хо­ди­ли по ба­за­ру; Оле­на за­раз ску­пи­ла все, що тре­ба їй бу­ло, а Ма­ру­ся тiльки хо­дить за нею та свi­том ну­дить i усе на­па­дається на Оле­ну, що притьмом по­ра до­до­му. А Ва­силь усе за ни­ми хо­дить та - як той мi­хо­но­ша у ко­ляд­цi - но­сить Ма­ру­син ко­шик та скла­да, що Оле­на ку­пує. Да­лi ос­мi­ливсь якось-то спи­та­ти Ма­ру­сю (бо, ба­чив­ши, що во­на усю до­ро­гу мов­ча­ла, ду­мав, пев­но, що во­на на нього сер­диться), та й пи­та:
    - А ти, Ма­ру­сю, чом нi­чо­го не ку­пуєш?
    - Та ме­нi не­ба­гацько… де­чо­го й ку­пу­ва­ти… - ка­же Ма­ру­ся та й вiд­вер­ну­лась вiд нього, щоб не ди­ви­тись на чу­жо­го же­ни­ха, - тiльки й тре­ба ку­пи­ти ма­те­рi… кре­са­ло на люльку… а батько­вi… ни­ток крас­них… на ме­реж­ки до хус­ток… та яло­ви­чи­ни… на пет­рiв­ку.
    Отак на­вар­ня­ка­ла на­ша Ма­ру­ся, що тро­хи й сам Ва­силь їй у вi­чi не нас­мi­явсь; ще то доб­ре, що не чу­ла сього Оле­на, тор­гу­ючи у пе­ре­куп­ки шпильки.
    Василь тiльки со­бi ти­хе­сенько ус­мiх­нувсь, бо до­га­давсь, що щось не так во­но є, та й узявсь, що тре­ба бу­ло Ма­ру­сi, ку­пи­ти. По­ку­пив­ши i поск­ла­дав­ши у ко­шик усе до­ку­пи, ка­же:
    - Вже ж як хо­че­те, дiв­чат­ка, а я вас спро­вод­жу аж до­до­му, щоб обо­ро­ни­ти вас вiд со­ба­ки; та й ме­нi та­ки у ва­шiм се­лi є до чо­ло­вi­ка дi­ло.
    Оп'ять-таки Ва­силь збре­хав: не бу­ло йо­му нi­яко­го дi­ла нi до яко­го чо­ло­вi­ка, а хо­тi­лось йо­му… та по­ба­чи­мо, що бу­де дальш.
    От i пiш­ли во­ни со­бi вп'ять укуп­цi з го­ро­да. Тiльки що вий­шли з улиць на сте­пок, от Оле­на як крик­не:
    - Ох, я дур­на та бо­же­вiльна! За­бу­ла зай­ти до шев­ця по батько­вi чо­бо­ти. Що тут ме­нi на свi­тi ро­би­ти?
    Потолкувавшись, по­ра­ди­лись, щоб Оле­на са­ма вер­ну­лась у го­род за чо­бо­та­ми, за­тим що не­да­ле­ко i у ву­ли­цях не страш­но, а Ва­силь щоб зос­тав­ся бi­ля Ма­ру­сi i щоб тут же до­жи­да­ли Оле­ни, а во­на му­си­ла шви­денько вер­ну­тись.
    От як зос­та­ли­ся уд­вох Ва­силь з Ма­ру­сею, та й по­сi­да­ли на гор­би­ку; за­раз Ва­силь їй i ка­же:
    - Марусю! Хоч ти роз­сер­диш­ся на ме­не, хоч про­же­неш вiд се­бе, хоч не зве­лиш, нi­ко­ли на очi по­па­да­тись, а я та­ки то­бi те­пер до­го­во­рю, що учо­ра хо­тiв ска­за­ти…
    - Що там та­ке? - спи­та­лась Ма­ру­ся, а са­ма зля­ка­ла­ся так, що не мож­на й роз­ка­за­ти, а са­ма не зна чо­го.
    - Марусю! Чи я ж один був та­кий на свi­тi, щоб, по­ба­чив­ши те­бе, не по­лю­бив щи­ро? Люб­лю я те­бе, Ма­ру­сенько, усiм сер­цем моїм, люб­лю я те­бе бiльш усього на свi­тi!.. Не сердься на ме­не, не вiд­во­ро­чуй­ся, не за­ту­ляй очиць твоїх бi­лою ру­ченькою; дай її ме­нi сю­ди, не­хай при­гор­ну її до сво­го сер­денька, та тог­дi хоч i вмру, ко­ли то­бi нев­год­на щи­рая моя лю­бов!.. Що ж ти мов­чиш? Чом не гля­неш на ме­не?.. Про­мов до ме­не хоч пiвс­ло­веч­ка; ска­жи, що ти не сер­диш­ся за мою лю­бов. Роз­зна­вай ме­не, роз­пи­туй про ме­не, мо­же-та­ки, про ме­не що-не­будь i доб­ре по­чуєш.
    Тiльки, що став так Ва­силь го­во­ри­ти, то Ма­ру­ся i не стя­ми­лась; сер­денько в неї так i б'ється, а са­ма, як у ли­хо­ман­цi, так i тру­ситься; боїться i са­ма не зна чо­го; ко­ли б зем­ля розс­ту­пи­ла­ся, так би во­на i ки­ну­лась ту­ди та й… Ва­си­ля по­тяг­ну­ла б за со­бою; ко­ли б їй кри­ла, по­ле­тi­ла б на край свi­ту… та не са­ма, а усе б та­ки з Ва­си­лем. Що ж їй ро­би­ти? Зем­ля не розс­ту­пається, крил у неї не­ма, но­ги не­на­че не її, од­ну ру­ку вхва­тив Ва­силь та й дер­жить бi­ля сво­го сер­ця, а во­но так же ко­ло­титься, як i в неї; очи­ця­ми зов­сiм свi­ту не ба­чить, а ще та­ки дру­гою ру­кою зак­ри­ла їх та й пи­тається Ва­си­ля так ти­хе­сенько, що й са­ма га­разд не чу­ла:
    - Адже ж ти прос­ва­та­ний?
    - Нi, Ма­ру­сю, нi на ко­му я не сва­та­ний i нi об од­нiй дiв­чи­нi до сiєї по­ри i не ду­мав. По­ба­чив­ши те­бе учо­ра, свiт ме­нi по­вер­нув­ся; без те­бе не хо­чу жи­ти, та ба­чу й сам, що не мож­на ме­нi без те­бе й ди­ха­ти. Та й где я най­ду кра­ще те­бе?
    - А ха­зяй­ська доч­ка? Ад­же вiн те­бе бе­ре у прий­ми? - ска­за­ла Ма­ру­ся вже трош­ки смi­лiш, бо на сер­цi їй не так вже важ­ко ста­ло.
    - Не тiльки ха­зяй­ська доч­ка, та хоч би ко­ро­лiв­на, хоч кня­ги­ня, та хоч би i са­ма ох­ви­це­рiв­на, - не по­див­люсь нi на ко­го, усiх през­рю для те­бе. Од­на моя втi­ха, од­но моє щас­тя, ко­ли ти ме­не бу­деш хоч тро­шеч­ки лю­би­ти! Роз­пи­тай про ме­не; цi­лий год жда­ти­му, тiльки…
    - Е! го­дi!.. так дов­го-бо…
    - Скiльки хоч, що хоч ро­би зо мною, тiльки не про­га­няй ме­не вiд се­бе, не сердься…
    - Та я й не серд­жусь…
    - Чого ж ти зак­ри­ваєшся, чо­го вiд­вер­таєшся вiд ме­не? Мо­же, лю­биш ко­го дру­го­го? Ка­жи, не со­ром­ся; не­хай я се сам по­чую вiд те­бе та й пi­ду свiт за очи­ма!
    - Нi-бо… я дру­го­го не люб­лю…
    - Так зглянь же на ме­не, не зак­ри­вай­ся!
    - Але! ще б i не зак­ри­ва­тись! Ме­нi-бо стид­но.
    - Чого ж то­бi стид­но, ска­жи? Тут не­ма нi­чо­го, що я ка­жу…
    - А то ж i не стид­но ска­за­ти… що я те­бе… люб­лю? Нi за що у свi­тi не ска­жу… - та, сеє ска­зав­ши, як зап­ла­че гiр­ко i ста­ла йо­го про­ха­ти: - Ва­си­леч­ку, го­луб­чи­ку, со­ко­ли­ку мiй! Не ви­пи­туй же в ме­не, чи люб­лю я те­бе; я сього то­бi зро­ду не ска­жу, щоб ти не пос­мi­яв­ся на­до мною… Я й са­ма не знаю, що зо мною ста­ло­ся: я ще нi­ко­го не лю­би­ла, нi­ко­го не хо­тi­ла лю­би­ти, цу­ра­ла­ся па­руб­кiв, а як по­ба­чи­ла те­бе, свiт ме­нi не зми­лив­ся, усiм я ну­ди­ла, усю­ди я ску­ча­ла; а як ска­за­ли, що ти прос­ва­та­ний, так я й са­ма не зна­ла, що й ро­би­ти.
    - Марусенько, моя ле­бi­доч­ко, зi­роч­ко моя, ри­боч­ко, пе­ре­пi­лоч­ко! - при­го­во­рю­вав Ва­силь, об­нi­ма­ючи свою Ма­ру­сю. - Я ж зем­лi пiд со­бою не чую - я мов у раю! Чи не сплю ли­шень я? Так се прав­да, що ти лю­биш ме­не, Ма­ру­сенько? Ска­жи ме­нi, прав­да?
    - Не ска­жу, Ва­си­леч­ку, єй-бо­гу, не ска­жу!