Дума про невмирущого - 08

      А коли зiйшло сонце, вони приїхали на мiсце роботи. Два майстри, в коротких напiвпальтах, обидва кривi (мабуть, це й врятувало їх од фронту), галасливi, як i солдати, наказали полоненим брати в сарайчику iнструменти i повели їх у лiс, де губилася колiя залiзницi.
      Там, у густих чагарниках, вiд головної лiнiї вiдходила вбiк нова колiя, якась аж занадто рiвна й на всьому протязi схована вiд стороннiх поглядiв зеленню дерев. Андрiй подумав, що таку лiнiю з лiтака побачити майже неможливо.
      – Куди вона йде? – запитав вiн Банникова.
      – Кажуть, що до якогось воєнного об'єкта, – кинув той. – А втiм, нiмцi нам не доповiдали про це.
      Вони довго спотикалися об вугластi шпали, аж поки нарештi дiсталися до того мiсця, де на насипi лежали ще не загвинченi рейки. Єфрейтор Зеп пiдiйшов до одного з майстрiв i щось сказав тому.
      – Новенький? – крикнув той. – Де новенький? Ану давай на "бубi"!
      "Бубi" називалася важка дерев'яна шпала, оббита шинним залiзом, з чотирма рукоятями, прилаштованими на шарнiрах. Чотири полонених брали "бубi", розгойдували його i, за командою майстра, з усього розмаху били в рейку. Вдержати це закуте в залiзо одоробло в них не вистачало сили, i тому полоненi пiсля кожного удару теж падали на рейки i лежали так, поки їх з прокльонами пiдiймали вартовi. Взагалi "бубi" був призначений для вирiвнювання залiзничної колiї, але в командi його використовували ще й для того, щоб приборкати найнепокiрнiших. Вiн був прокляттям, карою єгипетською цих виснажених до краю, нещасних бранцiв.
      Разом з Андрiєм до "бубi" пiшов i Банников. Вiн тягав цю шпалу ось уже два тижнi, але майстер i вартовi що не вважали закiнченим той термiн покарання, який вони йому визначили за минулi грiхи, вчиненi ним проти Третього рейху.
      – Швидше! – ревнув на них Зеп. – Я вам покажу, проклятi бiльшовики! Ви в мене зараз потанцюєте!..
      Вiд змiни мiсця нiчого не змiнилося. Тут лаяли, штовхалися й били точнiсiнько так само, як на кам'яному кар'єрi. Отже, в Андрiя не було нiяких пiдстав до того, щоб якось змiнювати свою поведiнку. Коли "бубi" глухо гупнув об рейку i троє Андрiєвих товаришiв упали на землю, вiн упав теж. Але тi лежали на рейках якраз стiльки, щоб собаки не встигли пiдбiгти до них i почати шматувати їхнiй одяг i тiло, а Коваленко й не думав пiдiйматися навiть тодi, коли вiвчарки гаряче задихали у нього над головою.
      – Вставай! – заревiв Зеп, замiряючись на Коваленка чоботом.
      Андрiй не рухався.
      – Взяти його! – наказав єфрейтор собакам, але тi лиш гарчали та обнюхували полоненого, не бажаючи кусати лежачого. Та Андрiй їх i не боявся. Що йому собаки, коли вiн бачив людей в десять разiв гiрших за собак. Вiн лежав, сховавши обличчя в руки, i повторював собi два тiльки слова: "Не встану, не встану, не встану!"
      Зеп ударив його кiлька разiв, тодi покликав одноокого солдата, якого звали Фрiдрiхом. Той пiдiйшов, довго ходив довкола непорушного Андрiя, врештi сплюнув убiк i байдуже сказав, нi до кого не звертаючись:
      – Може, пристрелити його отут? За саботаж, га?
      – Ну, ти, стрiлець ще менi знайшовся! – буркнув Зеп. – За своє око треба було мститися росiянам на фронтi, а не тут. Вояка! Давай лiпше його пiднiмемо.
      Вони вхопили Андрiя за руки й пiдвели його з землi. Вся команда кинула роботу й дивилася, що буде далi.
      – Бери "бубi"! – наказав Зеп.
      Коваленко, як сновида, пiдiйшов до "бубi" i взявся за рукоять.
      – Давай! – гукнув майстер.
      Четверо хекнули, розмахнулися шпалою й гахнули нею в рейку.
      І знову повторилося те саме. Всi упали на рейки i знову встали, а Коваленко лежав i не ворушився.
      – От саботажник! – сплюнув одноокий Фрiдрiх. – Давай його, Зеп, до мене.
      – Бери, – охоче згодився єфрейтор, – таких чортiв я ще не зустрiчав.
      Андрiя повели вперед, де полоненi великими кирками "штопали" шпали. "Штопання" полягало в тому, що пiд шпалу треба було набити стiльки щебiнки, щоб вона витримала тиск найважчих поїздiв i не сповзала нi в який бiк. Цiлий день треба було чимдуж бити шестикiлограмовою киркою на довгiм держаку, бити в неподатливий, упертий камiнь, вiдчуваючи кожен удар у зболiлому серцi, зриваючи шкiру на долонях. Навiть для здорових людей така робота видавалася б важкою; для цих же людей-тiней вона була справжньою каторгою.
      Майстер показав Андрiєвi, як треба тримати кирку, як забивати щебiнку пiд шпалу, як перевiряти готовнiсть "штопки", тодi вiдступив убiк i наказав:
      – Давай, проба.
      Коваленко занiс кирку над головою, швидко нахилився, немов зламався у поясницi, викинув руки вперед, але, мабуть, не розрахував своїх сил, бо кирка вислизнула з його долонь i зi свистом полетiла просто на майстра. Той шарахнувся вбiк, злякано провiв очима i, тернувши рукавом обличчя, тихо сказав вартовому;
      – Це якийсь ошалiлий. Забери його вiд мене.
      Того дня Андрiй побував на багатьох роботах. Його поставили пiдкидати вилами щебiнку на насип, але вила в його руках тiльки бринькали по камiнцях, i майстер переконався, що з таким самим успiхом Коваленко мiг би носити цими вилами дим або воду. Пiсля того йому доручили загвинчувати рейки на стиках, але незабаром прогнали, бо виявилося, що вiн за пiвдня вправився тiльки з двома болтами: один загвинчував, а другий розгвинчував, ї так без кiнця. Врештi вiн опинився на полустанку, де пiд наглядом одного з вартових двоє полонених пиляли на дрова старi шпали. З годину Андрiй ретельно рiзав порохнявi старi, як печерицi, шпали, а тодi, скориставшись з того, що вартовий не стежив за їхньою роботою, запропонував своєму товаришевi перевернути пилку догори зубцями.
      – Що ти! – злякався той. – А коли помiтять?
      – Не помiтять, – заспокоїв його Коваленко, – Ти мене слухай, то не пропадеш.
      І справдi. Вони тягали пилку догори зубцями по тiй самiй шпалi до самого вечора, i нiхто цього не помiтив.
      Увечерi весь барак гудiв. Всi забули про сон, про втому, всiм хотiлося познайомитися з дивним новаком, поговорити з ним, розпитати, звiдки вiн i хто. Дивувалися, що такий молодий, а вже офiцер. Обiцяли, що пiдтримають його, запевняли, що вiд сьогоднi вiн не буде самотнiм.
      Тут, у цiй штрафнiй проклятiй командi, де минали довгi мiсяцi, поки люди могли познайомитися, де не вiрили словам (бо слова в неволi втрачали свою цiну), де кожен засинав i прокидався тiльки з своїми власними думками, боячись подiлитися ними з сусiдом по лiжку, тут раптом з'явився юнак, що за один день зумiв завоювати загальне довiр'я. Всi бачили, як його били, бачили, як вiн зцiплював зуби i не вiдставав, i кожен з них думав у ту хвилину, що й вiн би змiг отак не боятися ударiв, що й у нього б вистачило мужньої впертостi для боротьби з ворогом. І тому цього вечора вже нiхто не боявся, нiхто не остерiгався промовити якогось занадто смiливого слова, бо тепер слова знову набували своєї цiни, цiна слова була завойована кров'ю цього юнака.
      Сашко Антропов довго слухав усi цi розмови, тодi розiгнав усiх од Андрiя, заявивши, що тому треба вiдпочити, i коли лягли, сказав Коваленковi:
      – А я думав, ти свистун.
      – Що таке "свистун"? – не зрозумiв Андрiй.
      – Та є такi добродiї – красивi слова говорять, а до дiла дiйде – i стоп машина: кочегар лопнув.
      – Яке там дiло, – буркнув Андрiй.
      – А ти не пишайся, як кошеня в попелi. Раз тобi старшi кажуть, ти мовчи й не будь шаблонним. Зрозумiв?
      – Не дуже.
      – Я, брат, теж такий одчаяний, як ти, тiльки не одважувався одразу iти проти шерстi. Принюхатися хотiв.
      – Довго ж ти принюхувався, – насмiшкувато кинув Андрiй.
      – Довгенько – тепер i сам бачу. Вiйна б могла кiнчитися, а Сашко Антропов ще б вагався. Зате тепер я покажу! Ось моя рука. Держи!
      – А далi? – стискуючи його руку, спитав Коваленко.
      – Поступаю в твоє розпорядження. Все, що буде треба, Сашко Антропов виконає як штик.
      – Який з мене командир, – усмiхнувся Андрiй. – Давай краще спати.
      – Ти менi рота не затикай, – розсердився Сашко. – Спати! Що я дитина, що ти мене спати вкладаєш. Он i Павлуня не спить, прислухається до нашої розмови. Правда ж, Павлуню?
      – А менi яке дiло? – сердито вiдповiв Банников. – Можете говорити про що хочете. Я однаково втечу звiдси.
      – Бачив? – пiдштовхнув Антропов Андрiя. – І нашого сибiряка зачепило за живе. Знову заговорив про втечу. От за це люблю! По-моєму! То як, по руках?
      – Побачимо, – ухильно вiдповiв Коваленко, у якого перед очима стояв зараз Микола Петрович i, сплiтаючи золотий солом'яний джут, говорив: "Головне, Андрiю, це пильнiсть. Не треба боятися, але треба бути обережним". Та вiн уже добре знав, що Антропову буде вiрити. Грубуватi зовнiшньо люди завжди прямi й щиросердi. Сашко говорив лише те, що думав.
      Людина страждає найчастiше через те, що не одержує того, чого їй хочеться. Щоб менше страждати, треба менше хотiти. Так говорив Дiоген.
      Що ж, вони намагалися тепер не згадувати майже нi про що. Забули про людську їжу, звикли носити на ногах замiсть зручного шкiряного взуття важкi, мов кайдани, колодки, вкривали свої тiла рiзнокольоровим дрантям. Роки, довгi роки вони не дивилися в очi своїм дружинам, не чули смiху своїх дiтей, не чули голосу своїх матерiв. І не знали, чи вдасться ще бодай раз на них додивитися й почути. Їхнi ноги вже так давно не ступали по ласкавiй рiднiй землi, а спотикалися на чужому кремiннi, i нiхто з них не мiг з певнiстю сказати, що йому ще вдасться топтати ряст бiля Днiпра чи Волги.
      Але у всiх їх було бажання, якого нiщо не могло збороти, яке не зникало нiколи, яке носили в серцях. Це було бажання довiдатися про фронт i допомогти фронтовi. Щодня вони питали один одного: "Ну, як там нашi?". Щодня, щогодини вигадували новi й новi плани визволення, тисячi планiв. Плани рiдко вдавалося здiйснити, i люди страждали вiд цього найбiльше. Вони вважали себе найнещасливiшими в свiтi, i часто забували, що коли не завжди можливе щастя, то завжди можливий героїзм. Про це треба було нагадувати. І це мав зробити в штрафнiй командi не хто iнший, як Андрiй Коваленко. Чому саме вiн? Хiба вiн був тут найрозумнiший, найдосвiдченiший, найсмiливiший? "Я тут свiжа людина, менi все виднiше, нiж iншим", – виправдовувався вiн перед самим собою.
      Вже другого дня йому в вагонi вдалося знайти пожмаканий, порiвняно недавнiй номер "Фелькiшер беобахтер" i увечерi, коли, перелiчивши, їх зачинили в кiмнатi, Андрiй став читати товаришам зведення з фронту.
      Верховне головнокомандування нiмецької армiї повiдомляло, що бої точаться на Днiпрi, пiвденнiше Кременчука, а також у районi Днiпропетровська й Днiпродзержинська.
      – То так i знай, що вони вже чкурнули звiдти, як зайцi, а тепер пишуть про бої, – сказав хтось.
      – Вiдписуються, – пiдхопив iнший.
      – А нашi, бач, жмуть, – додав третiй захоплено.
      – Ще й як.
      – Незабаром І тут будуть.
      – А ти ж думав? Не те що ми.
      – А що ми?
      – Та що – сидимо...
      – Сидiтимеш...
      – З таким характером що ж iще робити!
      – А ти геро-ой!
      – Та вже не такий, як ти!
      Суперечку припинив Антропов.
      – От що, братцi, всi ми герої, всi ми розумнi, та тiльки в дурнi пошилися. Давайте краще домовимося зробити так, щоб у нас щодня була свiженька газетка. Раз є кому читати, значить треба, щоб було що читати. Правильно я кумекаю?
      – Що там газетки читати, – похмуро буркнув Павлуня Банников. – Утiкати звiдси треба.
      – Втiкати – це потiм, – махнув на нього Антропов, – а зараз я за газету голосую. Хто "за"?
      – Та що тут голосувати, – озвався хтось з верхнiх нар, – ясно й так. Треба дiставати газети. А то сидимо тут, як коти в мiшку.
      Коли вже лежали в постелi, Антропов гаряче зашепотiв на вухо Андрiєвi:
      – Ми тут таку бучу пiднiмемо, що тiльки нуПропаганда й агiтацiя! Ми тебе комiсаром команди оберемо. Кумекаєш?
      – Ти он краще Павлуню послухай, що вiн говорить, – сказав Коваленко.
      – Павлуня – молокосос. Вiн тiльки й знає: втечу, втечу. А як ти тут утечеш? Кращi голови, нiж його, над цим мудрували. Складно!
      – Ми через електричний дрiт перелазили, а втекли, – втрутився Банников, – а тут якi ж труднощi.
      – Ну, добре, втекли. Але ж вас упiймали, – не здавався Антропов.
      – Компаса не було й карти теж, от ми й заблудили.
      – А тут у тебе вже компас є? І карту з нiмецького генерального штабу прислали. Так, чи що?
      – Ти, мабуть, ждеш, поки пришлють, – шпигнув його Павлуня.
      – У всякому разi, нiхто не скаже, що в Антропова на плечах не голова, а ступа!
      Вони довго сперечалися, а Коваленко слухав i мовчав, бо не мав нiчого додати. Там, де гримлять пострiли, слова зайвi й безсилi. Там треба дiяти.
      З усiх вартових, якi охороняли команду, мабуть, найдивнiшим був Зеп з перебитим носом. У свiй час вiн десь колись учився i тепер подiбно до фiлософа Шопенгауера надзвичайно поважав себе за розум. Вiн всiляко вiдкручувався вiд фронту, використовуючи свої родиннi зв'язки i знайомства, а товаришам по службi казав, що не пiшов на фронт, бо взагалi за своїми переконаннями вiн – противник будь-якої вiйни. Перед сном Зеп завжди читав бiблiю i вдавав, нiби зовсiм не помiчає, що ця священна книга напхана розповiдями про вiйни й убивства, як сосиска фаршем. Вiн набридав своїм товаришам i особливо одноокому Фрiдрiховi повчаннями з приводу того, що з полоненими треба поводитися людяно, а сам бив полонених без нiякої причини й знущався з них як тiльки мiг. Вiн терпiти не мiг неохайних, погано вдягнутих, неголених людей, а в самого на щоках завжди стирчала щетина, коротка й цупка, як на погано обсмаленому салi.
      Колись Зеп був боксером (про це свiдчив його нiс), тепер вiн, крiм усього iншого, був спекулянтом, Андрiй довiдався про це вже на третiй день свого перебування в командi.
      Вiн прокинувся серед ночi од якихось голосiв ї вiд того, що в очi йому бив промiнь слiпучого свiтла. Не пiдiймаючи голови, вiн розплющив одне око i побачив, що Антропов сидить на своїй постелi, а перед ним стоїть Зеп з електричним лiхтариком в руцi.
      – Давай! Давай! – бубонiв Зеп, вимагаючи щось вiд Антропова, а той потягався, позiхав i, здавалося, не звертав нiякої уваги на єфрейтора.
      – Хлiб принiс? – спитав вiн, напозiхавшись i напотягавпшсь досхочу.
      Зеп мовчки поклав на край нар довгастий, рум'яний батон. Батон виблискував, неначе вкритий лаком. І вiд нього розходився по кiмнатi такий смачний запах, що в Андрiя вмить наповнився слиною рот. Хлiб! Чистий, ясний, як сонце, хлiб, напоєний всiма земними соками. Хлiб, цiлi гори якого, золотисто-осяйнi гори вирощував щороку в українських степах його народ, отi люди, в бiлих вишитих сорочках, з очима глибокими й мудрими, як у Тараса Шевченка. Чи ж думав вiн, хлопець з Днiпра, що йому коли-небудь доведеться мрiяти про крихiтний окрайчик хлiба?
      Андрiй заворушився, i Зеп злякано прикрив батон полою шинелi.
      – Ховай хлiб, а то побачать камради, – сердито зашепотiв вiн Сашковi. Як i всi спекулянти, вiн був полохливий, мов той заєць.
      – Хай бачать, – недбало махнув Антропов i зашарудiв у себе пiд подушкою.
      Андрiя здивувало те, що Антропов говорив увесь час по-росiйськи, а Зеп понiмецьки, але обидва вони, здається, досить добре розумiли один одного. Сашко врештi дiстав з-пiд подушки щось невеличке, чого Андрiй не мiг побачити, й подав Зеповi.
      – Тiльки два? – здивувався той.
      – А ти, може, хотiв, щоб я тобi дав двадцять два? – насмiшкувато спитав Антропов.
      Нiмець нiчого не зрозумiв, та вiн i не хотiв нiчого розумiти.
      – Три хрестики! – рiшуче заявив вiн.
      – А дулi не хочеш? – добродушно сказав Сашко й скрутив єфрейторовi здоровенну дулю. Той замахнувся кулаком на Антропова, але Сашко, мабуть, надто добре знав свого компаньйона по комерцiї й не став ждати, поки йому перепаде по зубах. Вiн швиденько одсунувся до самої стiни i вже звiдти, пiдбираючи нiмецькi слова, сказав Зеповi:
      – Ти ж у селян береш по двi хлiбини за хрестик, а менi даєш тiльки пiвбатона!
      – А проклята свиня! – вилаявся єфрейтор. – Повинен же я робити комерцiю!.. І потiм – ти забуваєш, що я даю матерiали.
      І вiн знову замахнувся на Сашка, але той знову ухилився вiд удару, i штурхан припав Андрiєвi.
      Не розплющуючи очей, Коваленко сказав по-нiмецьки:
      – Якщо ти комерсант, то повинен би зрозумiти, що ввiчливiсть i люб'язнiсть обходяться зовсiм недорого. Тодi чому ж ти такий грубий?
      – У-у, мiшок гною! – люто замахнувся єфрейтор гвинтiвкою, але Сашко схопив його за руку i крикнув:
      – Не смiй його бити! Вiн хворий! І, крiм того, вiн мiй товариш. Камрад, розумiєш?
      Нiмець забрав два хрестики i, бурмочучи прокльони, швидко вийшов з кiмнати. Грякнув засув, прочовгали по коридору грубi чоботи, i знову тиша, м'яка й лiнива, мов кiт, залягла в барацi, повному сонних людей.
      – Вставай, Андрiю, будемо вминати булку, – сказав Антропов, схоплюючись з нар i заходившись розтоплювати залiзну пiчку, що стояла посеред кiмнати. - Буди й Павлуню.
      Вони рiзали батон на скибки, обсмажували їх з обох бокiв, як млинцi, на гарячiй пiчцi, i, посипаючи темнуватою дрiбковою сiллю, неквапно їли. Прокинувся хтось з товаришiв по кiмнатi, Антропов i йому дав шматок. Пiчка поволi згасала, в кiмнатi одразу стало якось теплiше, затишнiше, спокiй i затишок облягав усе тiло.
      – Цей Зетi мiг би нас i з барака випустити, якби йому тiльки хто добре заплатив, – сказав Антропов, i видно було, що вiн пишається своїм умiнням пiдтримувати стосунки навiть з такою собакою, як єфрейтор...
      – Тварюка цей твiй Зеп, i бiльше нiчого, – сердито вiдказав йому ІІавлуня Баиников.
      – Ти мiзантроп, Павлуню, – лагiдно усмiхнувся Сашко. – Коли кiнчиться вiйна, тобi треба буде звернутися до лiкарiв, щоб вони перевiрили твою жовч. По-моєму, вона в тебе вся вже витекла з отiєї торбинки, що на печiнцi, й розлилася по всiх кишках.
      – Можеш цiлуватися з своїм єфрейтором, а я однаково втечу звiдси, - вперто промовив Банников. – Ще до зими втечу!
      – Ну що ти йому скажеш, Андрiю? – розвiв руками Антропов. – Дитя, та й годi. Втечу! Втечу! А як?
      – Якщо втiкати, то до зими, – сказав Коваленко, – Бо настануть холоди - тодi буде важко.
      – А зараз легко? – хмикнув Сашко.
      – І зараз уже нелегко. Дощi почалися, лiси оголюються. Нiде й сховатися. Ну, а коли випаде снiг, тодi зовсiм не втечеш. По слiдах знайдуть.
      – Снiг тут довго не лежить, – зiтхнув Банников. – Аби ж то снiг. Мене б вони нiколи на снiгу не впiймали, я б їх так заплутав, так би заплутав, що ого!
      – Я тобi заздрю, Павлуню, – щиро сказав Андрiй, – Бо я зовсiм не вмiю втiкати.
      – А ти пробував? – спитав Сашко.
      – Пробував, та нiчого не вийшло.
      – Павлуня он теж пробував i теж нiчого не вийшло. То чого ж ти йому заздриш?
      – Бо вiрю, що йому колись вдасться.
      – А тобi, Павлуню, Андрiй теж подобається? – звернувся Антропов до Банникова.
      – Подобається, – вiдповiв той. – Подобається, бо смiливий. Вiн смiливiший за мене. Вiн не боїться побоїв. А я весь дрижу, коли мене б'ють. Я не можу цього переносити. Я...
      І вiн заплакав.
      – Ну, не треба, Павлуню, – погладив його по головi Андрiй. – Ти думаєш, менi легко переносити? Думаєш, я ото спокiйно лежав, коли надi мною хекали вiвчарки? Але ж так треба! Не я, так iнший мусить так робити. Кожен бореться, як умiє. Ти втiкаєш, я саботую на роботi.
      Сашко дiстає хлiб, щоб пiдгодувати нас же з тобою. Адже не скажеш, що не любиш Сашка?
      – Вiн добрий, – прошепотiв Павлуня, – Вiн дуже добрий.
      – Ех, хлопчики, хлопчики, – глухим голосом промовив Антропов, – якi ви ще молоденькi, а якi гарнi, якi розумнi! І хто мiг вкинути вас в отаку яму, за вiщо?
      Йому нiхто не вiдповiв, бо вiйна нiкому нiчого нiколи не вiдповiдає.
      І знову тиша лежала в соннiм барацi, непорушна й причаєна, ховаючи у м'якiй пiтьмi гострi, безжальнi пазурi, як ховає в ласкавих лапах кiгтi злий чорний кiт.
      Єфрейтор Зеп не забув слiв, кинутих йому в обличччя Андрiєм тiєї ночi. Вiн вважав, що на свiтi є тiльки нiмцi, все iнше – не варте уваги. Але нiмцiв вiдрiзняла вiд iнших людей насамперед мова, а тут раптом знаходиться хлопчисько, що володiє цiєю мовою не гiрше за нього самого, за Зепа! Єфрейтор розгубився. Де ж тодi межа, яка вiддiляє чистокровного арiйця вiд неповноцiнного представника iншого племенi? Зброя? Сила? Влада? Цiлком можливо. У всякому випадку Зеп мав тепер тiльки цi переваги над беззахисним, беззбройним радянським юнаком. І вiн використовував їх при кожнiй слушнiй нагодi.
      На роботi Зеп не вiдходив од Андрiя. Вiн хвалився, що примусить працювати цього впертого руського як слiд, i навiть досяг деяких успiхiв у цьому, але в цей час стали вiдбуватися якiсь зовсiм незрозумiлi явища з усiєю командою. То раптом цiлих десять чоловiк об'явилися хворими i їх довелося гнати до лiкаря на сусiдню станцiю. Лiкар, звичайно, всiх їх назвав симулянтами й повиганяв з кабiнету, але день був безнадiйно втрачений. То полоненi оголосили голодовку, вимагаючи додаткової пайки хлiба й маргарину, яка буцiмто належала їм за важку роботу. З концтабору приїздила комiсiя для перевiрки стану справ у командi, тодi нагрянули гестапiвцi, робили обшуки, допити, загрожували. Знову було згаяно три днi, знову неприємностi, колотнеча, пiдозри. Всi вартовi ходили розлюченi, аж синi, а особливо Зеп, якому все це заважало займатися його "комерцiєю". У вiльнi од вахти вечори вiн розгортав бiблiю i стискав кулаки, читаючи рядки: "І розграбують багатство твоє, i розiб'ють красивi доми твої, i дерева твої, i землю твою кинуть у воду". Як би вiн домстився над цими незрозумiлими, впертими, як вiслюки, людьми! Вiн би грабував, убивав, палив, топив у водi, плюндрував би! Але для цього треба їхати в невiдому Росiю, гибiти десь у снiгах, ховатися вiд куль i снарядiв. Не такий вiн дурень, щоб лiзти туди. До того ж фронт, як пишуть у газетах, весь час вирiвнюється, скорочується, отже, там, певно, менше й менше треба солдатiв. Хай плюндрують тi, що там, а вiн грабуватиме душi оцих чужинцiв, вiн навчить їх, як треба поважати сильних, вiн навчить їх покорi!
      Тепер єфрейтор не бив Андрiя. Вiн лише замiрявся на нього прикладом, бо спостерiг, що це дiє на полоненого набагато ефективнiше, нiж удари. Юнак починає боятися. Вiн зiщулювався, намагався триматися якомога далi од єфрейтора, в глибинi очей металися в нього тiнi страху. Може, то була ненависть? Та нi, Зеп не вiрив, щоб ненависть пересилила страх. І ще вiн знав: коли ти хочеш зробити людину покiрною, треба не давати спочинку. У Андрiя тепер не було перерви на обiд, йому не давали посидiти й пiсля роботи в барацi, ганяючи на рiзнi дрiбнi роботи.
      В першу ж недiлю Зеп примусив його носити з пiдвалу брикет i брукву для кухнi. Невеличкi дерев'янi дверцята, що вели до пiдвалу, були приладнанi якраз пiд тим ґаночком, по якому солдати увiходили до своєї половини барака. Дверцята замикалися знадвору внутрiшнiм замком. Зеп одчинив їх i штовхнув Андрiя в затхлу темряву.
      – Давай! Та пошвидше!
      Сам вiн у пiдвал не пiшов, а лишився на свiжому повiтрi. Андрiй помацав по стiнах бiля дверей i, знайшовши вимикач, засвiтив свiтло. Маленька, забруднена, запорохнявiла лампочка осяяла довге, як i барак, низьке примiщення з дощаною стелею i сiрими кам'яними стiнами. Андрiй присiв навшпиньки i, накладаючи в корзину чорнi плитки брикету, задивився на дошки. Вони глухо здригалися в нього над головою: там, нагорi, ходили люди. Цiкаво, де вiн зараз сидить: якраз пiд тими кiмнатами, де живуть вони, полоненi, чи, може, пiд солдатськими? Тиждень ось так само, як i тi, що там над головою, вiн ходив по цих дошках i якось не задумувався, що пiд ногами – порожнеча. А що, коли з барака потихеньку пробратися сюди? Прорiзати пiдлогу – i... Андрiй озирнувся навкруги i знову побачив тi самi сiрi кам'янi стiни, якi бачив хвилину тому. Крiзь такi не проберешся. Дверi? Вони виходять на волю, але ж вони замикаються. Хiба пiдкопатися пiд стiну? Але хто знає, як глибоко сягає кам'яний фундамент. Думки застрибали в Андрiєвiй головi, ряснi й швидкi, мов краплистий дощ. Вони з'являлися й зникали майже миттю, як бульбашки на водi. Вiн цiлком усвiдомлював, що втеча через пiдвал майже неможлива, але водночас не мiг вiдiгнати вiд себе спокусливого бажання обдумати план такої втечi. Адже це так просто: прорiзати пiдлогу, вiдчинити дверi – i...
      Вiн набрав повну корзину брикету й поволiк її до виходу. В дверях нiяк не мiг протиснутися, зачiпався за одвiрки то корзиною, то шинеллю, так що навiть Зеп врештi вимушений був йому допомогти.
      Якi ж вони все-таки вузькi, отi дверi на волю!
      Прийшовши в кiмнату, Андрiй одразу ж викликав Антропова в коридор i, озирнувшись, пошепки спитав:
      – Ти отi хрестики робиш, а нiж який-небудь у тебе є?
      – Хочеш Зепа зарiзати? – засмiявся Сашко.
      – Не смiйся, я серйозно тебе питаю. є нiж?
      – Ну, є.
      – Покажи.
      – Та ти що, справдi?
      – Покажи, покажи.
      Антропов сходив до кiмнати й винiс звiдти невеличкий трикутний, швецький нiж.
      – Гострий, як бритва, – сказав вiн, – але такого бугая, як Зеп, цiєю штрикалкою не зарiжеш. Полякати можна, а зарiзати... навряд.
      І вiн розвiв руками.
      – Іншого немає? – продовжував допитуватись Андрiй.
      – Нема.
      – А зробити нi з чого?
      – Зробити? Зробити можна. Не таке роблять.
      – То зроби.
      – Та ти що надумав?
      – Потiм розповiм. Увечерi. Тобi й Павлунi. Є в мене одна думка. Треба порадитися.
      – Ну, що ж. Я не проти. Порадитися, то й порадитися. Коли дiло варте того, то я й ножика вам зроблю. В мене ножiвка є. Зеп менi принiс кiстки пиляти. От ми її й використаємо. А то вiн усе менi набридає: матерiали, матерiали. Знайшов десь iржаву ножiвку та кiстки менi носить, перед тим пообгризавши їх, мов голодний шакал. Теж менi матерiали, коштовнiсть яка! Ну, кажи, для чого тобi припекло ножа?
      – Увечерi.
      – Ох, i впертий же ти хохол! Всi ви такi?
      – А ти не впертий? – спитав Андрiй.
      – Та й я впертий, але у дев'ятнадцять рокiв таким не був, як ти. Тобi ж дев'ятнадцять?
      – Двадцятий пiшов.
      – Ах, ах, вони вже старi, їм уже двадцятий рiк пiшов, – жартома ляснув себе по стегнах Сашко. – Ну, кажи, навiщо тобi нiж?
      – Не скажу.
      – Тьфу, чортяка! І де ти взявся на мою голову.
      Увечерi Андрiй виклав свiй план Антропову й Банникову. Вони потихеньку прорiжуть пiд нарами пiдлогу. Туди нiмцi нiколи не зазирають i не зможуть помiтити отвору. Пiсля цього вони спускаються в пiдвал i або ж пiдкопуються пiд стiну в тому мiсцi, де барак не обгороджений дротом, або ж, якось пiдiбравши ключ, одчиняють дверi, обеззброюють вартового, який стоїть надворi, й утiкають. Є ще один шлях до втечi. З пiдвалу прорiзати потихеньку дiрку до солдатiв, залiзти вночi у їхнi кiмнати, пов'язати їх усiх, забрати зброю – i гайда!
      – Ото вони будуть ждати, поки ти до них прорiжешся, – насмiшкувато сказав Антропов. – А крiм того, ти забув про вартового, який стовбиче у нашiм коридорi, i про надвiрного.
      – Вони здiймуть догори руки, як тiльки побачать у наших руках зброю, - впевнено вiдповiв Андрiй.
      – Здiймуть, то здiймуть, та спробуй її дiстати, ту зброю, – продовжував вагатися Сашко.
      – Я теж не дуже вiрю в цей варiант, – сказав Андрiй. – Вiн дуже небезпечний. Звичайно, найкраще було б одiмкнути дверi.
      – А де ж ти вiзьмеш ключа? – запитав Аятропов.
      – Ключа треба зробити. Коли хтось з нас пiде по брукву або по брикет, хай вiн зробить мiрку з замка.
      – Чим же ти її зробиш?
      – А звiдки я знаю? Може, хлiбом, може, смоли шматок принесемо з залiзницi, може, де-небудь воску дiстанемо...
      – У нас он, коли струму немає, свiчки стеариновi дають, – втрутився Павлуня, – iз стеарину можна злiпок ключа зробити.
      – А ключ? – продовжував допитуватися Сашко.
      – Ключ зробиш ти, – безапеляцiйно заявив Андрiй.
      – Я? Та з чого ж? І як?
      – Це вже твоє дiло. Придумай що-небудь, попроси Зона, щоб вiн принiс тобi залiзяччя, терпуга i що там ще треба. Пообiцяй зробити якусь дитячу iграшку, чи там що...
      – Ото вiрно, – пiдтримав Андрiя Банников, – а то хрестики свої точиш, соромно дивитися.
      – Ти з моїх хрестикiв хлiб їси! – огризнувся Антропов.
      – Гаразд, не будемо сваритися, – заспокоїв друзiв Андрiй, – Отже, з завтрашнього дня – до роботи. Спершу ключ. Коли вiн буде готовий, почнемо рiзати пiдлогу. Добре було б, щоб рiзали одночасно у всiх трьох кiмнатах. Не будемо ж ми втiкати лише втрьох. Треба взяти з собою всiх тих, хто хоче. Тобi завдання, Сашко, виявити всiх бажаючих.
      – А чого це ти розкомандувався? – образився Антропов. – Без року тиждень тут живеш, а командуєш, наче генерал.
      – Ти всiх знаєш, – коротко вiдповiв Андрiй. – Рискувати ми не маємо права. А щодо командування, то я не командую, а просто говорю. Якщо в тебе є кращий план – викладай. Павлуня теж скаже своє слово.
      – Чого тут розбазiкувати, – кинув Банников. – Дiяти треба. Втiкати!
      Несподiваний випадок одразу наблизив здiйснення їхнього задуму.