Дума про невмирущого - 11

      – Нiчого, папашо, – вже лагiднiше сказав Антропов, – скоро вiйнi капут, тодi заживемо, ферштейн?
      Коли з канiстрою бензину вони повернулися до свого автопоїзда, небо вже гримiло тихiше: лiтаки вiддалялися вiд цього мiсця.
      – Мабуть, присвiтили собi, щоб не збитись з дороги, – висловив припущення Антропов. – А ми вже злякалися, що почнуть бомбити.
      – Могли й бомбити, – сказав хтось з машини.
      – Тодi б i кiсточок не позбирав наших.
      – Загинули б вiд своїх союзникiв.
      – Одну хвилинку уваги, – попросив Андрiй. – У нас зараз лише два десятки лiтрiв бензину. Його вистачить на те, щоб знову завести машину в схованку, як минулої ночi, але тодi продовжувати свою подорож ми не матимемо змоги. Є iнший варiант. Спробувати дiстатися до автостради, до якої звiдси не бiльше двадцяти кiлометрiв, i до свiтанку роздобути десь бензину. По автострадi ходять машини. Там є заправочнi станцiї. Якщо ми дiстанемо бензину й доберемося до Тюрiнгських лiсiв, тодi ми будемо хоча б у вiдноснiй безпецi. Нинi ми ще в провiнцiї Гессен, тобто в тiй самiй провiнцiї, з якої втекли. Нас тут уже шукають. Отже, треба вирiшувати.
      – Що там вирiшувати – треба їхати на автостраду, – залунали голоси.
      – Вперед, i тiльки.
      – Щоб ближче додому.
      – А то весь час плутаємося в цьому клятому Гессенi.
      – Хоч до Чехiї добратися б, i то добре. Там партизани є.
      Освiтлювальнi бомби одна за одною гасли, темрява й тиша знову одягали землю. Шофер залив бензин у бак, завiв мотор i вирулив на шосе.
      – До автостради, – наказав Андрiй. – В Нейкiрхен заїздити не будемо, поїхали прямо.
      Автострада бiлiла в темрявi, немов посипана крейдою. Вона була порожня, як безводна пустиня. Широкi смуги бетону втiкали в темряву, i машина нiяк не могла їх наздогнати. Рекламнi щити стрибали з узбочин на дорогу й простягали до машин свої широкi долонi, благаючи її зупинитися. Щити пропонували приїжджим користатися чорнилом "Пелiкан", ловити розкрадачiв вугiлля, економити на картопляному лушпиннi, на якому економить сам фюрер, i знову й знову нагадували про альтернативу, висунуту доктором Геббельсом: "Перемога або бiльшовицький хаос". Лякаючи свiй народ хаосом, фашисти перетворили Нiмеччину на пустиню. Другу нiч машина їхала по мертвiй країнi. Нi зблиску свiтла, нi людського голосу, нi дитячого смiху, нi пiснi не можна було почути в нiчнiй Нiмеччинi. Якби не згадка про гестапiвцiв i есесiвцiв, можна було б подумати, що вони їдуть не по Землi, а по Мiсяцю. І тому, коли далеко попереду, на протилежнiй смузi автостради, зачорнiла зустрiчна машина, всi зрадiли їй так, нiби то їхали якiсь друзi.
      З кузова застукотiли в кабiнку, та Андрiй i сам уже помiтив машину. Вiн наказав шоферовi зупинитися й швидко вискочив з кабiнки. Антропов з своїм кулеметом злазив з кузова.
      – Хай спробує не зупинитися, – бурмотiв вiн, – як сiкону по колесах, так тiльки пшикне.
      Вони перебiгли через нешироку смугу трави, що роздiляла полотно автостради на двi частини, i замахали руками назустрiч машинi. Звiдти їх помiтили. Скрипнули гальма. Вiдхилилися дверцята. Звiдти визирнув шофер у солдатськiй унiформi. Машина була вiйськова!
      Але часу на роздуми не лишалося. Андрiй i Сашко забiгли з двох бокiв кабiнки i виставили зброю. Солдат-шофер одсахнувся од Андрiєвого парабелума.
      – Бензин, – сказав Андрiй. – Давай бензин! Миттю!
      В кабiнцi сидiв ще хтось, теж вiйськовий, але на того так подiяв кулемет Антропова, що вiн навiть не поворухнувся, Солдат зiскочив на землю й став одкручувати затичку бака. Знову появилася канiстра, знову, як у селi, задзюркотiв у порожню посудину бензин.
      – Залишиш трошки собi, – звелiв Андрiй.
      – А тут i залишати нiчого, – пробурмотiв солдат, – бак майже порожнiй.
      Вiн нацiдив канiстру ї постукотiв по баковi.
      – Все. Залишилось сто грамiв, не бiльше.
      – Заводь машину i їдь, – наказав Андрiй.
      Солдат не ждав повторного запрошення. Вiн зiскочив на своє мiсце, натиснув на стартер i рвонув важiль передач,
      Андрiй i Сашко постояли, поки машина зникла в пiтьмi, й пiшли до своїх.
      – Знову тiльки одна канiстра, – з жалем промовив Андрiй. – Мало. Дуже мало.
      – Хто сказав "а", той мусить сказати й "б", – вiдгукнувся Сашко, - Давай газувати до заправочної станцiї. Наберемо там повний бак, захопимо кiлька канiстр або й цiлу бочку. Тодi нам нiякий чорт не страшний.
      – А коли до станцiї ще далеко?
      – Поки почне свiтати, ми можемо їхати по автострадi. А тодi вже подумаємо й про схованку.
      Заправочна станцiя трапилася їм на шляху через пiвгодини їзди. Тут уже довелося провести справжню вiйськову операцiю по оточенню й захопленню населеного пункту. На станцiї стояло кiлька вiйськових машин, водiї яких ночували в готелi. Крiм того, станцiя мала свою власну вiйськову охорону, вже не кажучи про те, що вся обслуга була тут вiйськова.
      Величезна машина, битком набита втiкачами-полоненими, вчинила на станцiї страшний переполох. Втiкачам без особливих зусиль удалося перев'язати всiх нiмцiв i, зробивши необхiднi запаси пального, рушити далi. Андрiй одразу ж став турбуватися про денну схованку. Вiн вважав, що шукати їх поблизу вiд станцiї нiхто не стане (бо хто б же залишався тут, маючи повнi баки бензину!), i тому звернув з автостради буквально за кiлька кiлометрiв од свого "заправочного пункту". Якби не розвиднiлося, вiн би ще спробував, звичайно, вiд'їхати звiдси за сотню кiлометрiв, але вже було пiзно.
      Ця нiч була для них зовсiм невдалою. До цього вони везли з собою єдиного свiдка своєї втечi, i нiхто в цiлiй Нiмеччинi не знав, де вони. Тепер з'явилися свiдки. Отой кривий селянин, солдат з машини, обслуга станцiї. Ще до ранку звiстка про те, що на автострадi з'явилася дивна машина з озброєними iноземцями, полине у всi кiнцi, i їй назустрiч помчать сотнi озброєних до зубiв головорiзiв "захисних пiдроздiлiв". Загрозливе кiльце небезпеки стискалося навколо них, як зашморг навколо шиї приреченого до страти.
      Вони сидiли в лiсi навколо невеличкого багаття з сухого хмизу й обмiнювалися думками з приводу свого становища. Однi пропонували пробиватися на пiвдень, в глухi гiрськi закутки Баварiї. Іншi вважали за краще повернути назад i, обдуривши нiмцiв, спробувати прорватися через Рейн у Францiю. Францiя уявлялася їм суцiльним партизанським табором. Ще iншi говорили, що настав час розбитися на невеличкi групи i йти на схiд не разом, а поодинцi. Антропов висунув план, яким хотiв перехитрувати найпередбачливiших гестапiвцiв.
      – Нам треба посидiти отут у лiсi днiв три або чотири, – сказав вiн, - тодi знов вискакувати на автостраду й перти на Дрезден. Не стануть же вони цiлий тиждень охороняти всi дороги!
      – А коли стануть? – зауважив хтось.
      – Не може такого бути, – впевнено вiдказав Антропов. – Для цього треба бути набитими дурнями.
      Пiсля довгих суперечок Сашкiв план був прийнятий. Почалося марудне чекання. Як на зло зарядили дощi. Багаття розкладати не наважувались, бо вдень могли побачити дим, а вночi – вогонь. Кiнчалися й продукти, яких i без цього тривалого сидiння вистачило б дуже ненадовго. Спати доводилося пiд машиною i пiд причепом на соснових гiлках, застелених плащ-палатками. Шофер теж спав разом з усiма i мовчки зносив усi незручностi цiєї безглуздої своєї подорожi. Вчорашнi полоненi взяли в полон його, i вiн мусив коритися. Коли за лiсами дотлiв четвертий день, Андрiй, порадившись з товаришами, наказав шоферовi готуватися в дорогу. Виїхали, щойно смеркло. Доволi швидко дiсталися до автостради. І одразу ж з кузова застукотiли в кабiнку. Андрiй попросив шофера стишити хiд, але з кузова застукотiли ще дужче, а у вiкнi кабiнки з'явилася голова Антропова;
      – Натискуй, хлопцi, бо за нами, здається, женуться якiсь гади!
      – Давай! – гукнув водiєвi Андрiй. – Повну швидкiсть, а то капут!
      Тi, що сидiли в кабiнцi, не могли бачити машин, якi гналися. Вiд цього ще моторошнiше ставало на душi, й Андрiй пiдганяв i пiдганяв шофера.
      Не знати ще було, що то за машини позаду. Може, просто подорожнi? А коли це справдi погоня, то ще чи наважаться вони серед ночi наздогнати машину, на якiй (вони це знають напевне) сидять озброєнi люди.
      – Як наша машина, витримає? – спитав Андрiй водiя.
      – О, машина перший клас! – жваво вiдгукнувся шофер, якого теж, мабуть, не дуже влаштовувала зустрiч з своїми за таких обставин. Руськi його не вбили i, напевне, не вб'ють, а от свої обов'язково засадять у концтабiр, коли взагалi не розстрiляють пiд гарячу руку. І вiн теж думав зараз лише про одне: втекти, якою завгодно цiною втекти вiд погонi.
      Невiдомо, чим би скiнчилося це жахне змагання, якби раптом попереду на автострадi не замаячiли новi машини. Вони стояли непорушно, перегороджуючи бетоннi ручаї, i, мабуть, були готовi прийняти на себе удар отiєї божевiльної втiкачки, яка сполошила половину Нiмеччини.
      – Давай убiк! – скомандував Андрiй. – Вправо! Там он якась дорога!
      – То дорога на Ейзенах! – сказав шофер.
      – Однаково!
      Переслiдувачi не вiдставали вiд утiкачiв, але й не наздоганяли їх. Вони, мабуть, вважали, що в такому великому мiстi, як Ейзенах, тим не вдасться сховатися, i не особливо поспiшали.
      А нiч, як навмисне, не темнiшала, а свiтлiшала, крiзь хмари визирнув срiбний окраєць мiсяця i висiв на найвиднiшому мiсцi, немов прив'язаний.
      Машина промчала передмiстям Ейзенаха. Вулицi були тихi й чистi, мов свiжовимите дитяче личко. В такому мiстi не могли жити злi люди. Слово "вбивство" зовсiм не пасувало до таких вуличок.
      Далi шосе закружляло понад невеличким озером, що лежало пiд височенною горою, вкритою м'якою шапкою лiсу. Андрiй вирiшив, що, мабуть, за озером одразу ж почнеться мiсто, де їх легко затримають на якiй-небудь тiснiй вуличцi, i тому одважився на одчайдушний вчинок.
      – Давай он туди в кущi, – крикнув вiн шоферовi. – І скiльки зможеш - уперед!
      Тi, що гналися, спершу не збагнули, в чому рiч. Тодi одна з машин поїхала далi, друга зупинилася з другого боку. Зупинилася й машина втiкачiв. У темрявi вона в'їхала одним колесом у яму й мало не перекинулася.
      – Все, – сказав шофер. – Кiнець,
      – Спасибi, друже, – кинув йому Андрiй. – Бiжи на той бiк у лiс. Ми затримаємо погоню.
      З машини й причепа вже стрибали на землю втiкачi.
      – Одступаємо органiзовано, – сказав Андрiй. – Я з кулеметом прикриваю вiдхiд. Збираємось на тiм боцi в лiсi.
      Есесiвцi, скрадаючись серед темних кущiв, вже оточували те мiсце, де застряла машина.
      – Першими не стрiляти, – наказав Андрiй. – Хай вони починають. Ми до кiнця повиннi витримати роль утiкачiв.
      І щойно вiн це сказав, лiвобiч i правобiч м'яко вдарили двi автоматнi черги. Андрiй пiдбiг до Антропова i схопився за кулемет.
      – Давай, Сашко, вiдступай, – сказав вiн, – я їх затримаю. Ну ж бо, швидше.
      – Знаєш що? – лагiдно вiдповiв Антропов. – Одiйди й не впливай на мою нервову систему. Веди хлопцiв у лiс.
      – Я тобi наказую! – з присвистом прошепотiв Коваленко.
      – Одiйди, молокосос! – визвiрився Сашко. – Тут лишаюсь я, зрозумiв? Я покажу отим гадам, що таке повне щастя!
      Вiя ще не стрiляв, зате есесiвцi навперебiй задиркотiли автоматами, i кулi затьохкали в гiлках, мов солов'ї.
      – Андрiю, – покликав з темряви Банников. – Андрiю, дай менi руку! Швидше дай менi руку!
      Такої туги Андрiй ще нiколи не чув у Павлуниному голосi. Вiн кинувся на голос i наткнувся на друга, який уже лежав на землi.
      – Павлуню! – покликав вiн i ще раз повторив: – Павлуню!..
      Банников не вiдповiв, а може, його тужний голос забив рiзкий трiск Сашкового кулемета, який нарештi вiдповiв па цьвохкання автоматiв. Андрiй нахилився над Павлунею i спробував пiдвести його. Той хилився до землi, як зiв'ялий. Тодi Коваленко присiв i обережно взяв друга на плечi. Пiдвестися з такою ношею виявилося для нього важче, нiж вiн гадав, але вiн усе ж пiдвiвся й зробив кiлька крокiв у тому напрямку, куди поволi, вiдстрiлюючись, вiдходили його товаришi. Тодi йому пiд ноги пiдкотилося щось м'яке i важке, вдарило пiд колiна, i Андрiй упав навзнак. Падаючи, вiн думав лише про те, що Павлунi буде дуже боляче ударитися об землю, але вже нiчим не мiг зарадити. Вiн не знав, що Павлуня вже мертвий i що йому тепер усе байдуже. І через те, що вiн не знав цього, есесiвцi нiяк не могли одiрвати Андрiєвих рук од тiла Павлунi, хоч як били вони по цих руках i якими прокльонами осипали юнака. Лаятися вголос вони не наважувалися, бо десь поблизу ще бризкав вогнем кулемет Антропова i, пiдтримуючи його, раз по раз бахкали в темрявi нiмецькi солдатськi гвинтiвки, що були в руках у втiкачiв.
      Кiнчилося все тим, що Андрiя зв'язали якимсь мотуззям i понесли у невiдомiсть, яка в цiй країнi мала одну-єдину назву: неволя й смерть.
      Його несли довго, тодi везли в кузовi машини i скинули в якомусь садочку, пiд деревом. Вiн сiв, обiпершись спиною об шорсткий стовбур, i прислухався до голосiв ночi. Чи не принесуть вони йому звукiв стрiлянини отам в лiсi над озером? Нiч мовчала. По боках бiля нього стовбичили темнi постатi вартових, навпроти, за деревами, виднiвся великий будинок з мертвими чотирикутниками вiкон. І тиша, тиша, як на днi моря.
      Але ось одне з вiкон отого похмурого будинку вiдчинилося, i в його чорному отворi з'явилася нiжна бiла пляма. Хтось пiдiйшов до вiкна i дивився в сад. Андрiй мiг би поклястися, що той "хтось" – жiнка або дiвчина. Бо у чоловiкiв не буває, не може бути таких нiжних облич.
      Жiнка дивилася в сад i мовчала. Мовчали й тi, що були внизу, пiд деревами. Мабуть, у цей сад не раз i не два привозили таких, як Андрiй, i жiнка добре знала, що то за тiнi ховаються в пiтьмi серед чорних дерев. Андрiй злякався, що жiнка зараз зачинить вiкно й знову сховається в таємничiй, недоступнiй для нього глибинi кiмнат.
      "Якщо зараз зачинить, значить менi кiнець", – подумав вiн i став ждати, до болю стиснувши щелепи, затамувавши в грудях вiддих. Його серце билося так гучно, що його, здається, можна було почути на вулицi, ї жiнка теж, мабуть, почула той стукiт. Вона схилилася на пiдвiконнi, пiдперла обличчя бiлими нiжними руками i несподiвано заспiвала тихим, глибоким голосом:
      Ave, Maria, gratia plena,
      Domirus tecum, benedicta tu.
      Вона спiвала щось сумне-сумне, виразно вимовляючи латинськi слова, яких Андрiй зовсiм не розумiв. Але невiдома, чужа для нього мелодiя була такою близькою й привабливою, незрозумiлi олова звучали так заспокiйливо й мирно, що всi його страхи одразу кудись зникли i тепер було тiльки бажання слухати й слухати цей жiночий голос, що линув з темряви, неначе з неба.
      In mulieribus it benedictus...
      Одна з темних постатей обабiч Андрiя колихнулася, брязкнула автоматом, i назустрiч заспокiйливим, ласкавим звукам полетiв роздратований чоловiчiй голос:
      – Ей там! Заткни пельку й зачини вiкно. Час не для молитов!
      Вiкно схлипнуло, i Андрiй знову впав на дно моря.
      Пара рижих битюгiв лiниво помахує короткими хвостами. Довгий вiз-платформа на товстих гумових колесах нечутно котиться за битюгами. Круглощокий, ще зовсiм молоденький есесiвець час од часу смикає за вiжки, пiдганяючи коней. Ще два есесiвцi середнiх рокiв сидять у кiпцi платформи, не випускаючи з рук автоматiв. Посерединi, звiсивши ноги, розташувалося чотири чоловiки в "генеральськiй" унiформi. Три есесiвцi везуть кудись чотирьох "генералiв".
      У "генералiв" чорнi штани з широкими жовтими лампасами, чорнi кiтелi з жовтими нашивками на руках i жовтими поздовжнiми смугами на спинах, чорнi шапочки-ярмулки з жовтим перехрестям зверху. Людей у такiй унiформi знають у Нiмеччинi всi. Це – "бомба-генерали", люди, якi розряджають радянськi й союзницькi авiацiйнi бомби, що чомусь не вибухнули. Бомби не вибухають з рiзних причин. То фугаска потрапляє в надто м'який грунт, i вибуховий механiзм не спрацьовує. То в бомбi зiпсований зривач. Інколи американцi скидали бомби з годинниковим механiзмом, якi мали вибухати через кiлька годин або навiть дiб. Часто бувало так, що "бомба-генерали", щойно почавши поратися бiля своєї чергової "пацiєнтки", злiтали в повiтря, щоб уже нiколи бiльше не повертатися на цю сповнену горя й страждань землю. Третина бомб вибухала. "Бомба-генерали" гинули, як трава пiд косою. Фашисти на це не зважали. У них не було часу на те, щоб ждати, вибухне чи не вибухне та або iнша бомба. Вони не хотiли зривати бомб толом: адже їх можна зарядити знову й послати назад, з своїми лiтаками. Вони поспiшали виграти вiйну, хоч уже давно зрозумiли, що вона безнадiйно програна. Як утопленик, вони хотiли потягти за собою ще мiльйони людей, вiдiбрати в них життя.
      "Бомба-генерали" належали до приречених.
      З тих чотирьох, що сидiли на возi, один був зовсiм старий. Зморшки залягли на його щоках, як степовi провалля. Великої лисини не прикривала навiть шапочка. Вузенький, як вiночок римських кесарiв, пружок сивого волосся лежав на черепi, мов прилiплений. Тiльки лоб, високий, кулястий, мов у поета Гете, i гордий красивий нiс робили це змертвiле обличчя привабливим. По боках бiля старого сидiло два молодих чорнявих чоловiки. Один – блiдий, аж свiтиться, з тонкими нервовими пальцями, з якоюсь несамовитiстю в поглядi, другий – повногубий красень, з темними тiнями пiд великими, мов сливи, очима, в хвацько збитiй набакир шапочцi, плечистий, спокiйний.
      Четвертий був Андрiй Коваленко. В "генеральськiй" формi вiн видавався тонким, як очеретина. Вiн схуд за цi днi ще бiльше, якось згорбився, в правому куточку губ накреслилася сувора складка. Як i всiх iнших, його лише вчора привезли в барак, що був неподалiк од мiста Марбурга, звелiли переодягтися в форму "бомба-генерала". І от тепер везуть навiщось у мiсто, в те саме мiсто, де колись росiйський студент Ломоносов слухав лекцiї нiмецького вченого Христiана Вольфа. їх, ясна рiч, везуть не в Марбурзький унiверситет i не на екскурсiю в отой старовинний замок, що височiє над мiстом, сiрий i похмурий, як середньовiччя.
      Так, їх везли на окраїну мiста, туди, де переплiталися сотнi сталевих шляхiв, на залiзничну станцiю. Вночi на станцiю налетiли англiйськi лiтаки й розбомбили ешелон, який стояв навпроти вокзалу. Ешелон був з мармеладом, i тепер цим мармеладом було забризкано все навкруги i здавалося, що то – кров.
      Вокзал здiймав до неба уламки своїх стiн. Вагоннi вiсi з колесами валялися за сотню метрiв од рейок, а вагони лежали на землi, без колiс, з потрощеними ребрами своїх стiнок. На станцiю вже пригнали кiлька груп вiйськовополонених полякiв та iталiйцiв, яких Гiтлер карав за зраду маршала Бадольо, але "бомба-генералiв" повели далi, до в'їзних стрiлок. Там, бiля диспетчерської будки, вони побачили в землi невеличкий отвiр, за сотню метрiв од якого стирчала табличка з загрозливим написом: "Обережно! Небезпечно для життя!"
      – Тут, – сказав один з лiтнiх есесiвцiв, тицькаючи пальцем в напрямку таблички. – Працювати!
      "Генерали" мовчали. Жоден з них не мав нiякого уявлення про свою роботу, жоден з них не знав навiть, якої нацiональностi його товаришi по нещастю.
      Першим заговорив сивий. Вiн, мабуть, був нiмець, бо його нiмецька мова, якою вiн звернувся до есесiвця, звучала бездоганно.
      – Що саме нам треба робити? – спитав вiн.
      – Витягти бомбу, – вiдповiв есесiвець.
      – Як саме її витягати? Ви повиннi показати нам.
      – Показати? Ха! – засмiявся есесiвець, – та ми до неї ближче як за триста метрiв i не пiдiйдем. От вам щуп, лопати, ключ для вигвинчування зривача, вiрьовки. Знаходьте бомбу, розкопуйте її, вигвинчуйте зривач i тягнiть на поверхню. Зрозумiло?
      – Менi зрозумiло, а моїм товаришам – не знаю.
      – Ну от. Призначаю тебе старшим – i марш!
      Есесiвець одвернувся й запалив сигарету. Його товариш поторсав носком чобота щуп – довжелезний сталевий прут, пiдморгнув Андрiєвi й лагiдно, майже ласкаво сказав:
      – Пiшли! Працювать! І швидко, а то я...
      Обличчя в нього раптом скривилося, вiн замахнувся автоматом. Вартовi були як вартовi. Нi гiршi, нi кращi од тих, яких Андрiєвi вже доводилося бачити. Та зрештою йому тепер усе було байдуже. Вiн узяв щуп i поволiк його до тiєї зловiсної дiрки мiж шпалами.
      Коли всi зiбралися коло отвору, старий сказав:
      – Тепер давайте познайомимося. Почнемо з мене. Хоч як це сумно, але я - нiмець. Звуть мене Ервiн. Прiзвище – Гронеманн. В ув'язненнi – з тридцять третього року. Комунiст.
      – Виходить, нам пощастило, що ми зустрiлися з чесним нiмцем, – весело промовив чорнявий красень. – Що стосується мене, то я – француз. Поль Сампiк з Ам'єна. До ваших послуг, як кажуть англiйцi. Був у полонi. Втiк. Воював у макi [французькi партизани, бiйцi опору – ред.]. Знову попався.
      – Я серб, – виступив наперед блiдолиций. – Бранко, Художник. З армiї генерала Тiто.
      Андрiй назвав себе. Всi вони говорили по-нiмецьки, хто як умiв.
      – Колись нiмцi вiдзначалися гостро розвиненим почуттям справедливостi, – знову почав Ервiн. – Останнiм часом свiт мав змогу переконатися в зовсiм протилежному, але хай справедливiсть панує хоча б у нашому маленькому, такому навдивовижу iнтернацiональному товариствi. Я пропоную найнебезпечнiшi операцiї проводити по черзi, щоб не наражати на небезпеку одразу всiх чотирьох. Наприклад, я беру оцей щуп i буду шукати бомбу в землi. Ви в цей час повиннi одiйти од мене якомога далi.
      – А чому саме ти? – поцiкавився француз Поль.
      – Ну, хоча б тому, що це моя iдея, – всмiхнувся Ервiн.
      – Домовились, – кивнув на знак згоди француз. – Далi?
      – Далi ми всi разом розкопуємо бомбу, бо це надто важка робота для одного, та й отi, – вiн кивнув у бiк есесiвцiв, – не дозволять нам гуляти. Зривач буде вигвинчувати хтось один.
      – Я, – сказав Андрiй.
      – О, ти ще маленький! – вiдсторонив його своїм широким плечем Поль.
      – Ми всi тут однаковi, – суворо промовив Андрiй. – Я вигвинчуватиму зривач у цiй бомбi.
      – Боже, якi всi нервовi, – розвiв руками француз. – Що ж тодi робитиму я, Поль Сампiк, дитя бiдних батькiв iз Ам'єна?
      – На вашу долю припаде iнша бомба, – заспокоїв його Ервiн.
      – Коли так, то я заперечень не маю. От тiльки як наш друг Бранко?
      – Менi однаково, – вiдповiв серб.
      Бомба, проскочивши помiж шпалами, пiшла в землю не прямо, а якимись зигзагами, навскоси, так що Ервiн насилу знайшов її збоку вiд лiнiї, на досить значнiй глибинi. Поплювавши на руки, вони почали копати. Земля була волога, змiшана з жужелицею з паровозних топок, i лопати нiяк не лiзли в неї.
      – Набридне нашiй старушенцiї слухати оте шкрябання – i як трахне вона! – задумливо промовив Поль.
      – А ти боїшся смертi? – подивився на нього серб.
      – Я шкодую.
      – За чим?
      – Шкодую, що ми залишимо цей свiт таким же дурним i злим, яким застали його пiд час свого народження.
      – О, пiсля цiєї вiйни свiт набагато полiпшиться, – запевнив француза Ервiн.
      – Тодi я навiть на тiм свiтi вип'ю чарочку коньяку за його здоров'я! - пожартував Поль.
      – Мiж iншим, я одразу здогадався, що ти француз, – сказав йому Бранко.
      – Як ти мiг догадатися? – здивувався Поль.
      – По очах. Тiльки у французiв такi очi. А про Ервiна я подумав, що вiн нiмець.
      – Чому саме нiмець? – мляво поцiкавився Гронеманн.
      – Ти схожий на нiмецького художника Лукаса Кранаха, тiльки без вусiв i бороди i без його шевелюри.
      – Ого! – вигукнув Поль. – Тобi личило б бути кримiналiстом. У тебе прекрасно працює уява.
      – Ми, художники, вмiємо "роздягати" людське обличчя.
      – Що стосується мене, то я вмiю роздягати лише жiнок, – засмiявся Поль.
      – Ти намагаєшся бути схожим на того француза, який увiйшов у прислiв'я, – зауважив Ервiн.
      – Просто хочу бути самим собою, – знизав плечима Сампiк, – Якийсь англiйський лорд сказав, що вiн усе життя боровся з собою, щоб стати порядного людиною. Я не бачу сенсу в такiй боротьбi. Краще справдi бути порядним, нiж корчити з себе порядного. Що ти скажеш на це, Андре?
      – Я ще малий для таких розмов, – всмiхнувся Андрiй,
      – О, я переконаний, що ти мудрий, як Мафусаїл, – вигукнув Поль. – У вiсiмнадцять рокiв потрапити в "бомба-генерали" – це не кожен зумiє.
      – Менi двадцять, – поправив його Андрiй.
      – Двадцять – це теж дуже небагато, якщо згадати, що менi тридцять, а нашому дорогому Ервiновi вже, мабуть, за п'ятдесят.
      – В "бомба-генерали" потрапляють i кримiнальнi злочинцi, – сказав Андрiй.
      – Ну серед нас то вже напевне немає кримiнальних злочинцiв, – впевнено промовив Сампiк. – Адже ж правда?
      Всi мовчали. Та й що було казати? Коли знали, що Бранко не тiльки художник, як вiн себе одрекомендував, а й партизан; що Ервiн сидiв одинадцять рокiв у концтаборi зовсiм не за колiр своїх очей, а за свої переконання; що Поль, попри його бахвальство, не думав у цю вiйну нi про легкi успiхи в жiнок, нi про тимчасовi знайомства, а втiкав з полону, щоб приєднатися до макi; що Андрiй, як i тисячi iнших радянських полонених, утiкав, утiкав i ще раз утiкав з неволi, аж поки опинився серед смертникiв у чорно-жовтiй унiформi.
      До вечора вони були вже по колiна в землi. Вони увiходили в землю повiльно, але невпинно. Голоднi, байдужi до своєї роботи, вони не поспiшали, хоч як погрожували їм здалеку есесiвцi. Витягнуть цю бомбу – буде iнша. Куди ж поспiшати?
      Розмови мiж ними поволi затихли. Перше знайомство вiдбулося, вони взнали найнеобхiднiше, що треба було знати одному про одного. Тепер краще було мовчки длубатися в землi i думати, думати. До того ж слова, сам процес мовлення вимагали затрати енергiї, а її й так уже залишилося небагато в їхнiх знесилених, зголоднiлих тiлах.
      На третiй день їхньої роботи посеред круглої ями показався стабiлiзатор бомби. Троє вилiзли на поверхню, Андрiй лишився внизу. Йому подали ключ, великий i важкий, як рогач, i вiн пiдступився до чорного хвоста металевої сигари. Зривач був загвинчений мiж крильцями стабiлiзатора, круглий, мов сковорода. Кiнчиками рогача-ключа треба було зачепити за ледь помiтнi виїмки в цiй сковородi i вихопити її з сталевого тiла, в якому дрiмало пiвтонни вибухiвки. Ключ клацнув об стабiлiзатор i полетiв на дно ями. Зривач тримався в своєму гнiздi мiцно, дуже мiцно. Андрiй ще раз спробував повернути його, але ключ знову зiрвався i знову дзенькнув об бомбу.
      – Брже! Брже! Брже! [швидше! (сербське) – ред.] – нервово закричав згори Бранко.
      – Не хвилюйся, Андре, спокiйно, – порадив Ервiн.
      А Коваленко обливався потом над клятим зривачем i не мiг навiть зрушити його з мiсця.
      Поль першим зрозумiв, у чому справа. Адже вiн бачив, якi худi руки в цього руського юнака. І мовчки, нiчого нiкому не кажучи, вiн пiдбiг до ями й стрибнув до Андрiя.
      – Ти чого? – здивувався Коваленко.
      – Допоможу тобi, – сказав Поль. – Тут треба добрячої сили, а я, бачиш, займався до вiйни штангою. Отак – раз, два! Раз, два!
      Вiн показав руками, як пiдiймав колись штангу, i засмiявся.
      – Дай-но ключ.
      Вибуховий механiзм не вiддавсь i йому.
      – Берiмось удвох, – сказав Сампiк. – Раз, два!
      Ключ пiд їхнiм натиском легко подався вперед, i вони обидва попадали на землю. Попадали i так лежали, боячись поворухнутись, ждучи, що ось зараз щось клацне всерединi бомби – i буде кiнець усьому. Але бомба стояла непорушна, мовчазна, байдужа, їм пощастило. Мабуть, зривач у нiй був зiпсований.
      Вони вигвинтили механiзм i передали його нагору, прив'язавши до кiнця вiрьовки. Тодi ще цiлий день обкопували бомбу, щоб звiльнити її вiд цупких обiймiв землi, i лише пiсля того витягли її на поверхню з допомогою цiлої команди полякiв.
      – Ми можемо втiшатися самими собою бiля цiєї бомби, як кажуть англiйцi, – засмiявся Поль.
      – Чому ти весь час згадуєш англiйцiв? – поцiкавився Андрiй. – Чи ти їх так любиш? Чи, може, жив у Англiї?
      – Я був пiд Дюнкерком, – сказав француз, – І я бачив, як англiйськi транспорти везли на туманний Альбiон своїх бравих солдатiв. Вони втiкали, залишивши нас, своїх союзникiв, битися з танками Гудерiана. Вони стояли на палубах транспортiв i милувалися чудовим видовиськом, яке вiдбувалося на землi. Танки йшли на нас звiдусiль. Ми стрiляли в них з гвинтiвок. Вони били по нас з гармат. Англiйцi втекли за свiй Ла-Манш. Нас посадили за колючий дрiт. З того часу я й полюбив англiйцiв.
      – Я теж колись бився з танками Гудерiана, – сказав Андрiй, – Бився разом з товаришами, не думаючи нi про чию допомогу.
      – А я не мiг не думати, – гаряче промовив француз, – Бо вони ж союзники! Хiба союзниками стають лише для того, щоб пити французькi вина?
      – Тепер нам нi на кого сподiватися, – зауважив Андрiй, – треба дбати про визволення самим. Нiякi союзники нам не допоможуть.
      – Ти гадаєш, що ми можемо втекти звiдси? – не повiрив Поль.
      – Я переконаний у цьому.
      – Ми використаємо для цього першу ж нагоду, – втрутився в їхню розмову Бранко.
      – А я хоч i старий, але не вiдстану од вас, – сказав Ервiн.
      – Боже милий, – зiтхнув француз, – Що б я зараз оддав за мiсяць, за тиждень, за один день свободи!