Дума про невмирущого - 12

      Тiєї ночi на Марбург знову налетiли англiйськi лiтаки. Кiлька годин гримiли на станцiї й у Сусiднiх од неї кварталах мiста вибухи бомб, палало небо, здригалася земля. Вранцi есесiвцi заявили, що сьогоднi полоненим доведеться працювати у великому будинку, в який влучила важка бомба. Бомба пройшла крiзь шiсть поверхiв будинку i застряла десь у пiдвалi. Поки вони не знешкодять її, в будинок не зможе повернутися жоден мешканець, отже, працювати треба швидко, без зволiкання.
      Вiз зупинився в одному з уцiлiлих кварталiв, есесiвцi провели своїх бранцiв вузькими звивистими вуличками, тодi невеличким сквериком, з розчахнутими деревами, i вказали на високий будинок, що стояв на протилежному боцi широкої вулицi.
      – Он там. І не валандатись довго.
      Есесiвцi стали в рiзних мiсцях, так щоб не спускати очей з будинку, але й не наближаючись до нього, а "бомба-генерали" пiшли до центрального пiд'їзду. Троє з них вже кiлька рокiв були в Нiмеччинi, але ще жодного разу не ступали в нiмецький будинок. Четвертий був нiмець, але вiн теж одинадцять рокiв знав тiльки дерев'янi бараки, нари або ящики-дiжка i колючий дрiт. Важкi рiзьбленi дверi з великою бронзовою ручкою грюкнули за ними, вони ступили на кам'янi сходи.
      І от вони самi на весь будинок, на всi його шiсть поверхiв. Десь у пiдвалi, зарившись глибоко в землю, лежить кругла й товста, мов вiдгодована свиня, бомба, яка може от-от вибухнути, лежить їхня загроза, їхня доля, їхнiй ворог. Але що один ворог поряд з тисячами ворогiв, що оточують цей будинок, який тимчасово потрапив у руки чотирьох побратимiв-смертникiв! І тому Поль, щойно вони лишилися самi, мрiйливо пустив очi пiд лоб i промуркотiв, вдаючи з себе маминого синочка:
      – Передовсiм ми повиннi добре поснiдати. І обов'язково з випивкою.
      Всi були такi голоднi, що нi в кого не вистачило мужностi й сили заперечувати проти такої спокусливої пропозицiї.
      – Тодi, – захоплюючись, вiв далi Поль, – тепла ванна, чиста бiлизна i спати, спати, спати аж до вечора.
      – А коли нас застукають вартовi? – висловив побоювання Ервiн.
      – Швидше в цьому будинку з'явиться маршал Петен, нiж нашi хоробрi есесiвцi – засмiявся Поль. – Ну, я пiшов на розшуки снiданку й вина.
      – Стривай, – зупинив його Андрiй. – Треба домовитися.
      – Про що ж домовлятися? – розвiв руками Поль i виразно подивився на Бранко, сподiваючись на його пiдтримку.
      Але серб мовчав.
      – Ага, розумiю! – ляснув себе по стегнах француз. – Нашi брати слов'яни вже утворили свiй альянс i виробили спiльну програму дiй, яку зараз запропонують неорганiзованiй масi в особi француза Сампiка й нiмця Гронеманна.
      – Не плети дурниць, Поль, – буркнув Бранко. – Хiба ми не домовлялися втекти, як тiльки трапиться нагода?
      – Де ж ця нагода? – здивувався Поль i навiть озирнувся навкруги, так нiби нагода була якоюсь зримою рiччю i її можна було побачити.
      – Тут, – твердо сказав Андрiй. – В цьому будинку.
      – Ну, ну, – пробурмотiв француз, – не думайте, що я противник свободи й iнших прекрасних речей. Але не станете ж ви заперечувати проти снiданку?
      – Нi, – сказав Бранко,
      – І проти ванни й чистої бiлизни.
      – А чи не буде це мародерством? – обережно запитав Ервiн. – Закони вiйни безжальнi...
      – О милий Ервiн, – поляскав його по плечу Поль, – коли банда Штюльпнагеля грабувала Францiю, вона не задумувалася над такими високими моральними категорiями, як чеснiсть i добропоряднiсть. Я ж хочу взяти в Нiмеччинi всього-на-всього одну пару чистої бiлизни. І хай буде тому соромно, хто подумає щось погане, як кажуть англiйцi. Чи не так, Андре?
      – Мабуть, треба перемiнити не тiльки бiлизну, але й верхнiй одяг, якщо вдасться тут знайти щось пiдходяще, – сказав Андрiй. – Бо втiкати в наших "генеральських" мундирах – це безглуздя.
      – Ти великий практик, Андре! – вигукнув Поль. – Це говорю я, Поль Сампiк, практицизм якого не сягає далi склянки вина й м'якої перини. Отже, вперед, вперед, до бою i звитяги, сини свобод, анфан де ля патрi! [сини вiтчизни (франц.) – ред.]
      Йому не вистачало нiмецьких слiв, i тому вiн закiнчив фразу своєю рiдною мовою.
      Обов'язки вони подiлили так. Ервiн мав стежити за вартовими й в разi небезпеки подавати сигнали друзям. Поль лаштував снiданок. Андрiй i Бранко повиннi були знайти в будинку необхiдний для всiх чотирьох цивiльний одяг, який замiнив би їм чорнi мундири з жовтими лампасами.
      Снiданок був готовий за пiвгодини. Поль вирiзав з бiлого хлiба два десятки овальних грiнок, змочив їх у сумiшi молока й яєць, пiдсмажив на маргаринi, тодi наклав на грiнки заздалегiдь збитi яєчнi бiлки, густо посипав їх натертим сиром, проробив у бiлках заглиблення й поклав туди по сирому жовтку, посолив i поставив у духовку. Коли жовтки добре запеклися, Поль полив усе це розтопленим маргарином {вiн страшенно шкодував, що в його розпорядженнi немає коров'ячого масла, але де ж його можна було знайти в Нiмеччинi!), притрусив зверху дрiбно накришеною петрушкою i кропом i понiс на стiл. Величезна сковорода шкварчала, булькала, сичала i навiть немовби зiтхала, розповсюджуючи довкола себе такi запаморочливi запахи, що голова йшла обертом.
      – Китайський аромат! Фiрмене блюдо: "Яєчня "бомба-генерал"! – вигукнув весело Поль i опустив на стiл великий бiлий кофейник. Через хвилину до запахiв яєчнi примiшався тонкий аромат мiцного чорного кофе. Вина в будинку не було. У всякому разi, Поль його не знайшов.
      – Прошу за стiл, панове! – жеманно уклонився француз, i всi, навiть Ервiн, без зайвих нагадувань взялися за стiльцi. З вiкна кухнi, де вони збиралися трапезувати, було добре видно вартових, що прогулювалися на протилежному боцi вулицi, тому вони не боялися бути застуканими зненацька. Роки, довгi роки вони не бачили людської їжi, не сидiли за столом, накритим чистою, бiлою скатертиною, не держали в руках тонкої фарфорової чашки, теплої вiд налитої в неї пахучої рiдини. Нiхто з них не пам'ятав, коли сидiв вiн отак у свiтлiй, бiлостiннiй кiмнатi, насолоджуючись затишком, смакуючи наперед прекрасним снiданком, вiдчуваючи теплоту ванни i свiжiсть чистого одягу. Пiсля багатьох десяткiв мiсяцiв поневiрянь, голоду, смертельних небезпек вони збиралися порозкошувати одну-єдину годину, щоб знову з головою пiрнути в свiт небезпек, убивств, туди, де на них будуть полювати, мов на диких звiрiв, де за ними будуть слiдкувати тисячi очей, де на них чигатимуть тисячi вбивць. То невже ж їм не дадуть спокiйно провести цю годину, одну-єдину спокiйну годину за всю вiйну?
      – Дорогi мої товаришi, – пiднесено сказав Поль, – Даруйте менi, але я неодмiнно повинен виголосити промову перед нашим скромним снiданком. Справа в тому...
      І тiєї ж самої митi надворi завила сирена. Вона не була для них чимось несподiваним: тепер тривога в Нiмеччинi вважалася так само звичним явищем, як вiтер або дощ. І все ж вони трохи розгубилися.
      Поль зупинився, не докiнчивши фрази. Ервiн кинувся до вiкна. Бранко прошепотiв щось сердите. Андрiй вiдсмикнув руку, яку було простягнув до сковороди, так нiби там була не яєчня, а гримуча змiя, i лице в нього стало бiле, як глина.
      Чого ти злякався, Коваленку? Хiба ти вперше чуєш цей залiзний голос? Хiба не заставав вiн тебе зненацька посеред бiлого дня, хiба не будив серед темної ночi, вiдбираючи в тебе короткi години перепочинку, примушуючи бiгти в сховище? Хiба ще й досi не звик ти до нього, як звик до вiчних туманiв i дощiв, що висять над нiмецькою землею, до колючого дроту, який, здається, лiтає тут навiть у повiтрi, як лiтають у тебе на Вкраїнi бiлi нитки бабиного лiта, до лайок i побоїв твоїх вартових?
      Нi, Андрiй злякався не виття сирени, вiн не боявся навiть того, що на Марбург от-от можуть налетiти американськi лiтаки й засипати мiсто бомбами, вiн не думав про можливу смерть, яка могла впасти згори, як снiг на голову, – вiн жахнувся вiд думки, що може зiрватися їхня втеча. Адже пiсля оцих довгих гудкiв попередньої тривоги щохвилини можна ждати iнших, коротких, знервованих, полохливих, коли здається, нiби сирени захлинаються, i коли кожен знає, що тепер треба бiгти в бункер. Вони не пiдуть сьогоднi в бомбосховище – хай хоч як галасують вартовi надворi. Але треба ж бути готовими до того, щоб зникнути з будинку, щойно спорожнiють вулицi. А вони й досi не переодягнулися!
      – Забираймо одяг i в пiдвал! – коротко кинув Андрiй, вибiгаючи з кiмнати. Бранко мовчки пiшов за ним. Ервiн ще спостерiгав за вартовими, один з яких став переходити вулицю, обережно наближаючись до будинку. Поль востаннє обвiв поглядом кухню, важко зiтхнув, тодi рiшуче махнув рукою й взяв сковороду.
      – Поснiдаємо бiля нашої бомбесi, – сказав вiн, – Я волiю вiдпливати в гавань Ісусову з набитим шлунком. Хай не думають апостоли, що до них з'явився якийсь голодранець!
      Андрiй повернувся до кухнi.
      – Ви ще тут? – запитав вiн якось надто спокiйно й попросив Ервiна: - Вийди, будь ласка, до вартових i скажи їм, що ми не пiдемо в бункер, бо в нас дуже багато роботи. Бомба зарилася пiд фундамент i вирвати її надзвичайно важко.
      – І передай їм привiт од мене, – жартома додав Поль.
      – Ну, ходiмо, – втомлено промовив Андрiй. Вiй ще був блiдий.
      Вартовий не захотiв i слухати Ервiна.
      – Що-о? – заревiв вiн. – Ви не пiдете до бункера? Накажете й нам стояти отут?
      – Можете спуститися до нас у пiдвал, – спокiйно сказав Ервiн, добре знаючи, що вiн у даному випадку нiчим не рискує.
      – Ти що, пiдiймаєш мене на глум, комунiстична наволоч! – схопився за автомат есесiвець, але уривчастi гудки сирен дали знати про наближення ворожих лiтакiв, i солдат замовк i став дивитися на небо. Однак дивитися йому треба було не на небо, а на сусiднiй будинок, бо саме з-за нього несподiвано вивернулися три американських штурмовики i часто задиркали з своїх крупнокалiберних кулеметiв. Кулi заторохкотiли по вулицi, мов град по бляшаному даху.
      – Прокляття! – гукнув есесiвець i притьмом кинувся в той бiк, де було сховище.
      Ервiн спустився до товаришiв. Вони переодягалися, кваплячись, прислухаючись до того, що дiялося в мiстi. Поль встигав натягати на себе сiрi, випрасуванi штани i водночас запихати в рот яєчню. Бранко в темно-синьому костюмi, з своїм блiдим худорлявим обличчям, облямованим чорною красивою борiдкою, тепер особливо був схожий на художника. Андрiєвi дiстався чорний, лискучий костюм, i вiн уже був зовсiм одягнений, але виявилося, що Коваленко не вмiє зав'язати галстука,
      – Ай-ай, – спiвчутливо похитав головою Поль. – Як же це так, наш хоробрий юначе?
      Для Ервiна залишився коричневий костюм. Побачивши, як вiн завагався, мабуть, не маючи особливого бажання одягати себе в цей не зовсiм приємний колiр, Поль засмiявся:
      – Джентльмени не носять коричневого, як кажуть англiйцi. Але в Нiмеччинi це найлояльнiншй колiр. Тож одягай, дорогий Ервiн, i хай твої спiввiтчизники при зустрiчi мають тебе за якогось гауляйтера.
      – Шкода, що ми не маємо часу поголитися, – тернув себе по щоцi Андрiй.
      – Нiчого, – заспокоїв його Поль. – Ми вiзьмемо в руки плащi i будемо схожi на мандрiвникiв.
      – В Нiмеччинi зараз, здається, не дуже-то полюбляють мандрiвникiв, - сказав Бранко. Всi ж ви читали на станцiях лозунг доктора Геббельса?
      – Редер мюссен роллен фюр ден зiг, уннотiге райзен ферлєнген ден крiг [колеса мусять крутитися для перемоги, непотрiбнi поїздки затягують вiйну (нiм.) – ред.] – одним подихом випалив Поль. – Чорт з ним, з Геббельсом i з його колесами! Пропоную докiнчити оцю сковороду з виробами мого кулiнарного мистецтва i алонз, анфан! [вперед, дiти (фр.) – ред.]
      Надворi бомби вже шматували небо i землю, i тугi хвилi повiтря бились об стiни будинкiв i об мiцну брукiвку вузьких вулиць.
      – Пора, – промовив Андрiй i першим ступив на сходи, що вели наверх. Товаришi пiшли за ним.
      Визирнувши з дверей i переконавшись, що вулиця порожня, Андрiй вислизнув з будинку. Коли вiн уже йшов по тротуару, до нього приєдналися друзi.
      – Ми йдемо не попрощавшись, як роблять англiйцi, – востаннє пожартував Поль.
      Тепер треба було мовчати i йти, йти, йти, щоб якомога швидше лишити позад себе це мiсто, сховатися з зелених сутiнках лiсу, що був по той бiк залiзничної колiї. Бомби рвались якраз там, куди прямували втiкачi, але це було навiть краще. Бо де бомби, там завжди пустиня.
      І жоден з них не повiрив сам собi, коли з провулка, якраз звiдти, де хвилину тому вирувала мiшанина металу, полум'я й землi, вийшов полiцай. Вiн був миршавий, старий i кривий на одну ногу. Вiн тяг свою ногу, як тягне побитий собака хвоста. Вiн був один проти чотирьох, але обминути його не було нiякої змоги.
      Полiцай мав за своїми плечима добрих шiсть десяткiв рокiв життя, i цi роки дали йому досвiдченiсть. Вiн уникнув тотальної мобiлiзацiї й не гнив десь у чужiй землi лише завдяки своїй кривiй нозi, але вiн знав, що фюрер може покликати його на фронт навiть з такою ногою, i тому важко було знайти ще одного такого ретельного служаку, як цей полiцай. Вiн сподiвався, що коли до кривої ноги додати ще заслуги по службi – то це вже дасть йому цiлковиту гарантiю уникнути фронту.
      І от тепер, при зустрiчi з чотирма незнайомими молодими чоловiками, якi прогулювалися по мiсту пiд час бомбардування так, нiби це було великоднє свято, досвiдченiсть пiдказувала старому полiцаєвi, що тут не все гаразд, а службистська запопадливiсть примусила його заступити дорогу втiкачам i грубо запитати:
      – Во коммст ду гер? [Куди йдеш? (нiм.) – ред.]
      Полiцай звертався до Андрiя, який стояв найближче до нього, але Коваленко мовчав. Досить йому було розтулити рота, щоб полiцай зрозумiв, що перед ним – iноземець.
      – Во крiгст ду мантель? [Де взяв плащ? (нiм.) – ред.] – допитувався полiцай, щупаючи пучкою новiсiнький макiнтош, який висiв у Андрiя на зiгнутiй в лiктi руцi, i пiдозрiло оглядаючи неголенi обличчя зустрiчних.
      – Якого чорта сiпаєш? – виступив наперед Ервiн. – Ми їдемо з фронту у вiдпустку. Зiйшли з поїзда прогулятися.
      – Документи? – простягнув руку полiцай.
      – Всякiй тиловiй сволотi ще документи будемо показувати! – презирливо кинув Ервiн i звернувся до товаришiв: – Ходiмо, панове.
      Обминувши полiцая, неначе то був телеграфний стовп, утiкачi спокiйно пiшли далi.
      – Стiй! – гукнув навздогiн полiцай. – Стiй, кажу! Але вони добре знали, що зупинятися тепер уже не можна. Знали вони й те, що не можна пришвидшувати ходу, а надто – бiгти. І йшли повiльно, спокiйно, переборюючи бажання озирнутися, стримуючи нервовий дрож, який поволi обгортав усе тiло.
      Вулиця була довга, як їхнє мученицьке життя. А життя для них тут могло стати коротким, як пiстолетний пострiл. І той пострiл загримiв ззаду i, мов цвяхом, прибив серба Бранко до бруку. Ервiн кинувся до вбитого.
      – Куди ти, Ервiн? – гукнув йому Андрiй i зупинився. Француз Поль вилаявся, схопився руками за голову i кинувся бiгти. Вiн надто любив життя, щоб спокiйно ждати смертi. Андрiй озирнувся. Ервiн намагався пiдняти голову Бранко, а вона вислизала з його рук i падала й падала на землю, б'ючись об безжально твердi каменi бруку. Поруч з кривим полiцаєм уже стояв один з їхнiх охоронцiв, той самий, який хотiв погнати їх у бункер, i наставляв на втiкачiв чорного автомата.
      "Знову не вдалося", – подумав Коваленко, i тої самої митi його щось ударило в груди пiд саме серце, раз i вдруге ударило, i вже не було в нього нi грудей, нi серця, а тiльки щось липке й пекуче, мов полум'я. І вiн зiв'яв вiд цього полум'я, нiби тонка стеблина молодого хмелю, i тихо, повiльно опустився на холодне камiння.
      Ой хмелю, мiй хмелю, хмелю молоденький!..
      З лiвого боку була стiна. Сiра, грубо оштукатурена цегляна стiна, од якої вiяло холодом i безнадiєю. Над головою нависав дерев'яний чотирикутний, вузький, мов труна, ящик. В такому самому ящику лежав i Андрiй. Коваленка не вбили: вiн знову потрапив до табору.
      Глянути правобiч Андрiй не мiг: заважав бiль у грудях. Вiн вiдчув цей бiль i свої рани, щойно опритомнiв. Одна рана була в правому боцi бiля тiєї, ще фронтової. Вона була така велика, що вiд неї в Андрiєвих грудях утворився якийсь шалений протяг, i Коваленко нiяк не мiг надихатися: повiтря пролiтало крiзь нього, неначе крiзь широку трубу. Андрiй дихав часто-часто, до гiркоти в ротi, але повiтря провалювалося в якусь безвiсть, а на своє мiсце присилало кров, гiрко-солону, темну, i ця кров збивалася в клубок в Андрiєвiм ротi i душила-душила юнака, немов нечиста сила з страшної дитячої казки.
      Друга рана примостилася пiд самим серцем. Серце било просто в рану своїм невтомним молоточком, викликаючи нестерпний, непогамовний бiль у всьому тiлi. Та й самому серцю було боляче, i тому воно било в рану рiдше й рiдше, кволiше й кволiше. Серце вмирало. Вмирав i Андрiй. Йому було страшно вмирати на самотi, через те вiн весь час намагався повернути голову, щоб глянути праворуч, де мали бути люди. Вiн проклинав оцю холодну, вкриту сiрими патьоками цементну стiну, на яку вимушений був дивитися тодi, як йому так хотiлося побачити, востаннє побачити когось iз рiдних, дорогих серцю людей.
      І Андрiєвi все-таки вдалося повернутися. Бiль закричав у його тiлi тисячами пронизливих голосiв, але Коваленко вже лежав на спинi i дивився праворуч, туди, де стояли ряди двоповерхових дерев'яних ящикiв, у кожному з яких лежала хворi, пораненi i, можливо, вмираючi в'язнi.
      Андрiєвим сусiдом був чоловiк з бiлим, м'яким, як мичка, волоссям i з дужими м'язистими грудьми. Груди цi, на яких не сходилася нiмецька трикотажна сорочка, здiймалися над ящиком круглим бугром i вражали не так своїм розмiром, як кольором. Вони були синi-синi, аж чорнi. І обличчя в бiловолосого теж було все в синцях, при поглядi на якi Андрiй навiть застогнав.
      Вiд цього стогону сусiд розплющив очi, теж синi, мов квiтучий льон, глянув на Андрiя i спитав по-польськи:
      – Поранений, товаришу? Болить?
      – А ти? – пошепки запитав Андрiй. – Я здоровий. Менi нiчого.
      – Чого ж ти такий?
      – Який?
      – Синiй.
      – Били.
      – За вiщо?
      – Втiкав.
      – Багато разiв?
      – Сiм.
      – Ти молодець.
      – Тепер уже не втечу бiльше.
      – Злякався?
      – Єжи Фурчак нiчого не боїться.
      – То в чому ж справа?
      – Завтра менi зроблять укол.
      – Укол?
      – Так. А тодi до крематорiю.
      – Хто тобi сказав?
      – Лiкар.
      – Звiдки тут лiкар?
      – Ми ж у лазаретi.
      – А не в таборi?
      – Кожний порядний концтабiр має свiй лазарет.
      – Ми в концтаборi?
      – Так. Ти вперше тут?
      – Вже був.
      – Я теж.
      – Але за що тобi укол?
      – Суум квiкве. Ти знаєш латинь?
      – Трохи, Я бачив цей напис на воротях табору i в судi.
      – Тебе судили?
      – Так.
      – Отже, ти засуджений до страти?
      – Нi. Я "бомба-генерал".
      – Ти "бомба-генерал"?
      – Так.
      Єжи деякий час мовчав. Андрiй теж не говорив нiчого. Вiн вiдпочивав i намагався захопити в легенi хоч трохи повiтря, бо пiд час розмови воно пролiтало крiзь них, як вихор.
      – Ти втiкав? – порушив мовчанку поляк.
      – Так.
      – І вони поранили тебе?
      – Так.
      – Ти можеш не боятися укола.
      – Я й не боюся.
      – Вони не стануть тебе убивати. Вони почекають, поки ти одужаєш, i знову пошлють тебе розряджати бомби. Це страшнiше за смерть.
      – Я не одужаю.
      – Звiдки ти це знаєш?
      – Я вмру.
      – Дурницi. Скiльки тобi рокiв?
      – Двадцять.
      – В цi роки не страшнi нiякi рани.
      – Однаково я вмру.
      – Ти ще можеш вижити.
      – Нi.
      – Е, не кажи. Якби менi тiльки рани, я б вижив. Бо я мав утекти звiдси й добратися до своєї Вiсли. Але укол зробить свою справу. Вiя дiє безвiдмовно. Десять хвилин – i раптова смерть, як вiд розриву серця. А тодi – крематорiй. Це дуже сумна iсторiя. Правда ж?
      – Не треба про це говорити. Ти дужий, ти любиш волю. Тобi не можна думати про смерть.
      – А ти наївне хлопча. Мабуть, новобранець. Не встиг навiть стрельнути, як потрапив у полон?
      – Я офiцер.
      – Ти офiцер?
      – Так.
      – Дивно. Ти зовсiм не схожий на офiцера. Хоча вiд вас, радянських, завжди слiд чекати несподiванок. Я зустрiчав тут багато ваших хлопцiв i завжди захоплювався вами. А скажи, будь ласка, я схожий на офiцера?
      – Ти схожий на смiливу людину. І ти – смiливий.
      – Колись я був справдi смiливий. І дурний. Коли пiд Свенце у вереснi тридцять дев'ятого року ми вперше побачили танки Гудерiана, я скомандував своєму роздiловi оголити шаблi й повiв жовнiрiв в атаку. На танки з шаблями! Там, пiд Свенце, загинула вся Польська поморська кавалерiйська бригада. Пiдпоручик Єжи Фурчак не загинув, а потрапив у полон. Краще було б загинути.
      – Навiщо так говорити? Хiба ти не боровся всi цi роки?
      – Боровся, а що з того? Завтра мене вiзьмуть за ноги й вiдтягнуть до крематорiю.
      – Ти не здався?
      – Ото тiльки й утiхи. А коли розiбратися, то все марне. Один поет дуже добре сказав про це. Ти мене слухаєш?
      – Так.
      Єжи заплющив свої синi очi й продекламував:
      Збєгач за єдним клейнотем пустинє,
      Ішьч в тонь за перлон о цуду уродзi,
      Ажеби по нас зостали єдинє
      Шьляди на пяску i кренгi на водзє.
      [Польський вiрш має такий переклад:
      Ради клейнода збiгати пустиню,
      Тонути ради перлiв, щоб тодi
      Лишився спогад пiсля нас єдиний:
      Слiди в пiску i кола на водi. – ред.]
      – Слiд у життi – от головне! – тихо промовив Андрiй.
      – Ти ще вiриш у те, що од мене може лишитися який-небудь слiд у життi? – здивувався Єжи.
      – Вiн уже лишився.
      – О, якби то воно було так!
      – Пiсля вiйни люди ставитимуть пам'ятники борцям проти фашизму.
      – Борцям же ж,..
      – А ти хiба хто?
      – О-о, я б душив фашистiв оцими руками! Внукам би своїм заказав, правнукам... коли б вони були в мене.
      – Ще будуть.
      – Не заспокоюй мене, я не дурна гiмназистка.
      – А я й не заспокоюю. Ти повинен жити – от i все.
      – Повиннi ми всi жити, i всi вмираємо. Молодi, красивi, дужi.
      – Хто не хоче вмерти, той не вмре.
      – І ти не вмреш?
      – Нi.
      – І я?
      – І ти теж.
      – Ти такий смiшний хлопець. але твої слова дiють якось заспокiйливо, - сказав Єжи.
      Вiн поволi пiдвiвся в своєму ящику й поклав свого руку па Андрiєву.
      – В мене нiколи не було брата, – сказав поляк, – але тепер вiн є. Ти рiднiший менi за брата. Як тебе звати?
      – Андрiй. Андрiй Коваленко.
      – Ти з Росiї?
      – З України.
      – Ти бачив Днiпро?
      – Я вирiс бiля нього.
      – А я вирiс бiля Вiсли. У Варшавi. У мене там лишилася кохана дiвчина. А ти знав кохання?
      – У мене е кохана в Саратовi.
      – Де це?
      – В Росiї, на Волзi. Чув?
      – Ми вже з тобою нiколи не побачимо своїх рiк.
      – Побачимо.
      – Ти ж сказав, що вмреш?
      – А коли не вмру?
      – Тодi побачиш,
      – Тож-бо й воно.
      І Андрiй спробував навiть тихенько засмiятися.
      Вони обидва були приреченi i могли говорити, як рiвнi. Вони хвалили один одного, як закоханi, – i це зовсiм не свiдчило про їхню нескромнiсть. Андрiй розповiдав Єжи про Днiпро, Єжи розповiдав йому про Вiслу. Кожен вважав, що його рiка найбiльша й найкраща у свiтi. Вони, забули про смерть, про свої болi i розмовляли до самої ночi. Єжи сказав, що ця вiйна поставила перед ними дилему: перемогти або загинути. Андрiй не згодився з ним. Вiн вiрив у те, що перемогти можна й тодi, коли загинеш, Єжи цього не розумiв. Вiн вiрив лише у свої сили, як вiрив колись, що зможе розрубати навпiл своєю бiлою шаблею чорний нiмецький танк.
      – Я все ж боюся смертi, – признався вiн. – Ще з дитинства боюся смертi i темряви. Я бував у багатьох таборах. У Францiї, в Австрiї, в Польщi. Уся Європа зараз у темрявi. А я жив колись бiля трамвайного депо. Тобi не доводилося жити бiля трамвайного депо, Андрiю? Ах, ти з села. Тобi це важко уявити. Всю нiч iдуть трамваї в депо i над їхнiми дугами спалахують iскри коротких замикань. Вони освiтлювали вiкна моєї кiмнати, i я звик спати при свiтлi цих спалахiв. А тепер скрiзь, хоч куди кинешся, темрява й темрява, важка й всепоглинаюча, як мiльйони гробовищ, виритих вiйною. Ти не боїшся темряви, Андрiю?
      – Нi.
      – А смертi?
      – Смертi боюся. Менi ж тiльки двадцять рокiв.
      – Так, тобi лише двадцять рокiв, Менi двадцять вiсiм. Я майже на третину бiльше прожив.
      – Я ще не встиг зробити, що думав.
      – О, на це нi в кого не вистачає життя!
      – Кажуть, що перед смертю треба думати про минуле, згадувати рiдних, дитинство. Це правда?
      – Я не знаю. Менi, наприклад, зараз хочеться спати. А тобi, мабуть, дуже боляче. Болять рани?
      – Дуже.
      – Ти вiдпочивай. Засни. Так буде лiпше. І хай тобi присниться Днiпро.
      – Спасибi.
      – Давай попрощаємося, бо навряд чи ми вже завтра зможемо це зробити.
      – Ми ще поговоримо завтра.
      – Нi. Удосвiта прийдуть есесiвцi в лiкарем. Прощай, брате.
      – Прощай, Єжи.
      – Дай я тебе поцiлую, Андрiю. Ти не плачеш? Не треба плакати.
      – Нi, я не плачу. Я ще не плакав за вiйну жодного разу.
      – Молодець. Я щасливий, що зустрiв перед смертю таку людину.
      Вони замовкли, i кожен намагався заснути, але важко заснути, коли ждеш смертi, яка випростовується на весь свiй зрiст у твоєму тiлi або ж має прийти на свiтаннi разом з чужими жорстокими людьми.
      Андрiй намагався думати про дiм, про батька й матiр, про Катю. Але пам'ять його, знесилена, змучена безугавним болем, розгубила всi спогади, як квiтка пелюстки. Йому тепер лишався бiль, рiзкий i нестерпний, i думки. Вчора вiн шкодував, що його не вбили тодi одразу в Марбурзi, тепер дякував випадковi, який продовжив його життя на цi кiлька днiв. І перед смертю вiн ще зможе зробити добре дiло. Зможе, хоч як це важко. Поряд з ним лежить поляк, якого мають завтра стратити. Андрiй багато чув про полякiв. Були часи, коли на варшавських, кракiвських, люблiнських сеймах i сеймиках польська шляхта била в барабани i сурмила в мiднi сурми, збираючись у походи проти України. Вони казали, що хочуть цивiлiзувати цю велику й багату землю. І от iталiйський ренесанс в степах України обернувся гострими палями, на якi польськi пани саджали непокiрних українських селян.
      Через триста рокiв Пiлсудському заманулося заволодiти Києвом, але довелося жовнiрам втiкати звiдти ще швидше, нiж у часи Хмельниччини. Хтось сказав тодi про полякiв: "Чого можна сподiватися вiд людей, якi, навiть мiцно вилаявшись, додають: "Проше пана!"
      Все це Андрiй знав. Але от зараз поряд з ним лежить поляк, i вiн не вiдчуває до нього нiякої ворожнечi, вiн знає, що це його брат по нещастю, брат по кровi, брат – i це найголовнiше! – по боротьбi. А раз так, треба допомогти йому, з останнiх своїх сил допомогти. Андрiй помацав у себе пiд сорочкою: чи на мiсцi торбинка з клубочком. Так, торбинка була на своєму мiсцi. Вiя пронiс її через усю Нiмеччину, через усi днi свого полону, своїх нещасть, своєї неволi. Шматочок рiдного металу нагадував йому далеку дорогу Батькiвщину. Клубочок ниток вiн берiг пильнiше, нiж берiг колись легендарний Тезей в темному лабiринтi Мiнотавра клубочок Арiадни. Нiмцi не чiпали його ниток: їм подобалися хазяйновитi люди. Вони не догадувалися, що той клубочок для Андрiя – то спогад про рiдну землю, спогад про волю, про той благословенний час, коли вiн був бiйцем. Бо немає бiльшого щастя для людини, нiж щастя бути бiйцем за правду. Хай же тепер цей клубочок послужить йому востаннє.
      – Єжи! – тихенько покликав Андрiй товариша.
      Єжи не обiзвався, але по тому, як той на мить затримав дихання, Коваленко зрозумiв: не спить, жде, щоб його покликали ще раз.
      – Спи, – сказав Андрiй, – спи хоч ти, бо я не засну вже до ранку.
      І вiн знову пустив човника думок плавати в безмежному морi простору. Йому було важко думати про iнших, але нiщо не заважало думати про себе. Завтра його вже не буде. Для нього, нарештi, закiнчилася вiйна, закiнчилось все. Вiн так i не став ученим, як мрiяв, бо знову ж таки перешкодила вiйна. Андрiй ненавидiв вiйну, ах, як вiн ненавидiв її! Скiльки нещасть, скiльки смертей. Чи ж пам'ятатимуть тi, хто залишиться живим, нас, загиблих? Чи будуть люди боротися проти вiйни, чи зрозумiють нарештi, що саме слово "вiйна" повинно стати так само ненависним, як слово "проказа"?
      – Єжи! – знову покликав Андрiй.