LatinEach bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
Дума про невмирущого - 03
Total number of words is 4283
Total number of unique words is 1997
21.9 of words are in the 2000 most common words
29.7 of words are in the 5000 most common words
34.5 of words are in the 8000 most common words
Комендант сказав Андрiєвi, що зможе влаштувати його на ешелон, який iде в напрямку Оренбурга, не ранiше як через два днi. Йому пiсля поранення однаково треба вiдпочити, а тут якраз склалося так, що через Саратов кiлька днiв уже йдуть ешелони з обладнанням евакуйованих заводiв. Отже, хай курсант трохи пiдожде.
Андрiй вiдiйшов вiд вiконечка коменданта розчарований.
– Теж менi,– бурмотiв вiн,– надiв червоний картуз i думає, що вiн велика цяця. Його б на фронт в отому червоному картузi!..
Вiн зовсiм забув про Катю, i та стояла збоку, мов незнайома стороння людина, i готова була щомитi розплакатися.
– Ви так рветеся звiдси, нiби Саратов наповнений вашими ворогами,– сказала вона, i губи в неї задрижали.
– А що ж менi тут робити? – майже грубо вiдповiв Андрiй, не звернувши уваги на стан дiвчини.– Сидiти на оцьому божевiльному вокзалi?
– Чому ж обов'язково на вокзалi? Ви можете влаштуватися в готелi...
– В готелi? Я? – ткнув себе пальцем у груди Андрiй.– Там iде вiйна, хлопцi гибiють у заметених снiгом траншеях, а Андрiй Коваленко буде сидiти в готелi!
– Тодi вам треба ходити по вулицi i кричати: "Я фронтовик! Дайте менi траншею!" – сказала Катя i одвернулася.
– Ну, не сердьтесь,– схаменувся Андрiй.
– Ви такий самий егоїст, як i всi чоловiки на свiтi, а я, дурна, вважала вас якимсь особливим...
– Даруйте менi, я погарячкував трохи.
– Добре менi трохи!
– Ну, я винен, Катю. Менi треба було одразу спитати вашої поради. Що менi робити цi два днi?
– Перш за все треба десь влаштуватися,– рiшуче заявила Катя.– Не будете ж ви справдi сидiти отут на вокзалi.
– Тут повинен бути агiтпункт для вiйськовослужбовцiв.
– В агiтпунктi не сплять.
– Тут є ресторан.
– А що в ресторанi?
– Ну... звiдки ж менi знати? Крiм того, в мене е сухий пайок, виданий на дорогу. Солдат нiколи не пропаде, про нього ж турбується держава.
– Держава про вас ще матиме час i змогу потурбуватися, а зараз дозвольте зробити це менi.
– Хiба ж я заперечую! – розвiв руками Андрiй, який тепер навiть вдячний був комендантовi, що той не посадив його вiдразу в поїзд i не розлучив з цiєю рiшучою, невимовно гарною дiвчиною.
Слiпий випадок звiв їх обох на шляхах життя, слiпий випадок допомагав їм бiльше впiзнати одне одного, i вони корилися цьому збiговi обставин, як коряться люди тому, що має назву: "Доля". І водночас непомiтно навiть для самих себе вони допомагали своїй долi, вони пiдштовхнули її вперед, ще не усвiдомлюючи як слiд, чим усе це закiнчиться, ким стануть вони одне для одного.
В двох готелях, куди поткнулися Андрiй i Катя, мiсць не було, їх заспокоїли, що принаймнi до кiнця вiйни мiсць i не буде, отже, хвилюватися й перешивати з цього приводу зовсiм, мовляв, не варто.
Вони вийшли з готелю й зупинилися на тротуарi. Крижаний вiтер гудiв в ущелинах вулиць. Зимi було байдуже, що мiльйони людей змушенi покинути свої теплi Домiвки. Зима була жорстока, як i вiйна. Катя знала, що вiйна рано чи пiзно забере Андрiя. Але вона твердо вирiшила не оддавати його зимi. Хоча б па оцi два днi що вiн їх має пробути в Саратовi,
– Знаєте що,– рiшуче сказала вона.– Ходiмте до
мене додому!
– До вас? – здивувався Андрiй.
– А чому б вам не пiти? Дивно, як я одразу не здогадалася. У мене двi кiмнати, я сама. Батько пiшов на фронт, матерi в мене зовсiм немає. Вона померла, ще коли менi було дев'ять рокiв.
– Це ж якось незручно,– завагався Коваленко.
– Але ж вам нiкуди подiтися!
– Є вокзал.
– А на вокзалi агiтпункт...
– Ну хоча б,– кволо боронився Андрiй.
– Так от, нiяких агiтпунктiв! Ідiть за мною – i все! Я вам наказую! Адже незабаром я закiнчу iнститут i буду носити три квадрати в петлицях, а ви пiсля свого училища – тiльки два. Отже, я наказую вам, як старша за званням.
– Коли так, то я здаюсь,– жартома пiдняв руки догори Андрiй,– Але в старшого за званням товариша, мабуть, нiчого їсти вдома? Треба б зайти в магазин?
– Ви просто наївний,– засмiялася Катя.– Якi тепер магазини?
– Ну, а все-таки. Щось же там продають без карток.
Бони зайшли в гастроном, який вразив Андрiя страшною порожнечею своїх полиць, ще зовсiм недавно заставлених сотнями найрiзноманiтнiших продуктiв. В магазинi продавалися тiльки краби з iноземними написами на бляшанках. Видно, їх готували для експорту, але вiйна поламала всi плани торговцiв, i тепер цi консерви валялися на полицях магазинiв.
Андрiй попросив десять бляшанок.
– Що ви робите? – шепнула йому Катя.– Навiщо стiльки?
– А я їх нiколи ще не пробував,– сказав Андрiй.– Може, вони смачними виявляться, то щоб не бiгти знову в гастроном.
– А коли не сподобаються?
– Солдату має все подобатися.
Вiн кинув консерви до свого бездонного речового мiшка й пiшов за Катею.
Катя жила в центрi мiста, неподалiк од критого рийку. Вона займала одну невеличку кiмнатку з круглим столиком, диванчиком i старовинним пузатим комодом. В другiй кiмнатi, з безлiччю книжкових шаф, з широким лiжком, не жив нiхто.
– Це батькова кiмната,– сказала вона.– Я все лишила так, як було при ньому.
-А хiба з батьком?.. – почав Андрiй i не докiнчив запивання. Катя одвернулася до вiкна й глухо вiдповiла:
– Од нього вже два мiсяцi немає листiв.
– Два мiсяцi ще не страшно,– спробував заспокоїти її Андрiй, але вона зупинила його:
– Не треба про це.
– Книжок у вас багато,– з заздрiстю промовив Андрiй, намагаючись перевести розмову на iнше i, сам того не вiдаючи, знову зробив дiвчинi боляче.
– Батько був кандидат наук,– сумно сказала вона.– Викладав в унiверситетi.
– Я теж мрiяв колись учитися в унiверситетi,– зiтхнув Андрiй. – Хотiв вивчити мови.
– Ще вчитиметесь,– заспокоїла його Катя.– Вiйна скоро скiнчиться.
– Тепер вже вона скоро не закiнчиться. Вся Україна захоплена нiмцями. Бiлорусiя. Прибалтика. Пiд Москвою йдуть бої.
– Давайте хоч сьогоднi не думати про вiйну! – стрiпнула головою Катя. – Зараз будемо вечеряти. Згода?
– Солдата про це нiколи не питають,– засмiявся Андрiй.– У нього шлунок, мов казанок, завжди порожнiй.
– Ну, от ми його й наповнимо. Ви тут посидьте, понудьгуйте, а я займуся вечерею.
– А коли я захочу вам допомогти?
– Нещасний! Що ж ви вмiєте робити?
– Рiшуче все: чистити картоплю, одкривати консерви, рiзати хлiб, насипати в тарiлки борщ,– став перелiчувати Андрiй, загинаючи пальцi.
– А варити борщ ви вмiєте?
– Аякже! Кожен українець вмiє це робити.
– А що треба для борщу?
– Для борщу? Сало.
– Сало?
Еге ж. Старе свиняче сало, щоб воно, знаєте, аж пожовкло трохи. Цим салом борщ затовкується.
– Затовкується?
– Угу. Береться така дерев'яна стулка, називається салотовка, i сало розтовкується в нiй разом з цибулею й часником. Тодi...
– Ну, вiрю, вiрю,– замахала на нього руками Катя.– Я вже не сумнiваюся у вашому вмiннi зварити український борщ, але, на жаль, у мене немає нi отого пожовклого сала, нi... як її?
– Салотовки,– пiдказав Андрiй.
– Так, салотовки. Але зате в мене є трохи це два аш п'ять о аш. Знаєте, що це таке?
– У мене ж по хiмiї п'ятiрка була! Це два аш п'ять о аш – етиловий спирт.
– А в нас, лiкарiв,– це спiрiтус вiнi. Кажуть, допомагає при поганому настрої. Я сама, щоправда, не пробувала, але такий досвiдчений солдат, як ви, мабуть, уже не раз перевiрив це на собi.
– Траплялось,– червонiючи, промимрив Андрiй, який ще нiколи в життi не брав у рот жодної краплi спирту. Горiлку вiн кiлька разiв пробував, але то яг не спирт, од якого, кажуть, облазить шкiра в ротi. Однак виставити себе в очах Катi недосвiдченим писклям вiн не хотiв i тому додав ще впевненiше: – Солдат всього скуштував.
Катя приготувала вечерю. Насмажила картоплi з м'ясними консервами, якi були в Андрiєвiм мiшку, принесла з кладовки баночку маринованих грибiв, наклала на тарiлочку рожевого м'яса крабiв, нарiзала хлiб, а посеред столу поставила темну пiвлiтрову пляшку з аптекарським ковпачком на шийцi.
– А от чим пити – я не знаю,– сказала вона.– В мене немає вiдповiдної посуди.
– Кухлем,– бадьоро промовив Андрiй i дiстав з свого мiшка алюмiнiєвий кухлик.
– Це завелике для мене,– похитала головою Катя.– Краще, мабуть, знаєте що? Давайте використаємо для цього мензурку! У мене десь була двохсотграмова. Як ви на
це дивитесь?
– Менi однаково,– знизав плечима Андрiй, дедалi бiльше входячи в роль бувалого досвiдченого чоловiка, з яким мусить у всьому радитися слаба, беззахисна жiнка.
Катя знайшла мензурку, сполоснула її пiд краном i, пiднявши посудину проти свiтла, налила в неї прозорої синюватої рiдини.
– Ста грамiв вам досить? – спитала вона.
– Гадаю, так,– недбало сказав Андрiй, приймаючи
3 її рук мензурку.
– Не забудьте одразу ж запити водою, – подала вона
йому кухоль.
Та знаю. Я оце думаю, за що нам вшити.
– За перемогу, звичайно.
– І за вас.
– Це так необхiдно?
– Надзвичайно.– Андрiй п'янiв од самого запаху спирту.– Коли я тепер думаю про перемогу, то водночас думаю й про вас. Знаєте, коли на тебе йдуть танка, а та сидиш, ждеш їх i знаєш, що десь позад тебе матерi, сестри, коханi дiвчата... Ех! Наш майор, командир дивiзiону, казав...
– Ну, ви вже пийте,– нагадала йому Катя.– Не забувайте, що я теж хочу випити... За вас.
– За мене?
– Так, за вас.
– Ну, хай вам щастить! – сказав вiн i перехилив мензурку. В ротi в нього бахнуло, нiби там розiрвалася граната, Андрiй схопив кухоль i линув на ту гранату водою, але вода не загасила пекельного полум'я, яке палало в ротi. Полум'я вже розтiкалося по кишках i жилах, пробиралося в найдальшi закутки тiла.
– І як його безпартiйнi п'ють,– спробував пожартувати Андрiй, а в самого по щоках текли сльози.
Катя швидко налила собi спирту, пiднесла мензурку на рiвень очей, усмiхнулася до Андрiя i сказала:
– Ну, за нашу перемогу над фашистами! І за те, щоб ми з вами ще зустрiлися.
Вона мужньо випила, i хоч трохи закашлялася вiд незвички, але не скривилася й погамувала сльози, що от-от мали виступити на очах.
Зате Андрiй зовсiм сп'янiв. За тi мiсяцi, що вiн лежав у госпiталi й не бував надворi, вiн якось ослаб, i тепер в нього наморочилась голова навiть тодi, коли вiн уперше вдихнув свiжого морозяного повiтря. А тепер от цей спирт, м'яке тепло Катиних очей, затишок незнайомої квартири – все це заколисувало, навiвало сонливiсть, млявiсть. Андрiй пiдпер пiдборiддя рукою, заплющив очi i сидiв мовчки, прислухаючись до своїх думок. Спогади перебiгали по його зблiдлому обличчю, як хвилi по Днiпрi. Катя обiйшла навколо столу, нахилилася над Андрiєм i тихо поцiлувала його в лоб.
– Боже,– сказала вона,– ви ще зовсiм хлопчинЗараз я постелю вам постiль. Вам треба вiдпочити. Я зовсiм забула про те, що вам не можна ще перевтомлюватися. Теж менi лiкарка.
Вона постелила йому лiжко в батьковiй кiмнатi i коли повернулася назад, Андрiй ще сидiв з заплющеними очима, й хвилi спогадiв досi бiгли по його обличчю. Орден виблискував на його зеленiй гiмнастьорцi, як яскрава квiтка на зеленiй луцi. Дихав юнак майже нечутно, але його широкi груди то здiймалися, то спадали, i було видно, що йому важко й боляче зараз.
Катя ще раз нахилилася над його обличчям i ще раз поцiлувала його бiлий чистий лоб. Тепла сльоза скотилася в неї з ока й упала на те мiсце, до якого перед тим доторкнулися її губи. Андрiй звiв на дiвчину очi.
– Ви плачете?
– Нi, то вам здалося.
– Може, й здалося. Менi згадалася домiвка. Моя мама. Тато. Ви знаєте, я ж ще зовсiм малий: менi сiмнадцять рокiв i три мiсяцi.
– Ну, а менi двадцять,– усмiхнулася Катя.– І, як старша, я наказую вам iти спати. Вам не слiд перевтомлюватися.
– А я ще хотiв поговорити з вами.
– Завтра поговоримо. У нас же ще цiлих два днi.
– Цiлих два днi,– повторив вiн i, намагаючись ступати твердо, пiшов до другої кiмнати.
Катя простежила, щоб вiн як слiд укрився, тодi швидко постелила собi на диванi, вимкнула свiтло, в темрявi роздягнулась i шурхнула пiд холодну ковдру.
Андрiєвi не спалося. Вiн намагався згадати, що саме хотiв сказати Катi, i не мiг. В ротi в нього пересохло, голова обважнiла.
– Катю,– тихенько покликав вiн.
– Що таке? – вiдгукнулася вона з своєї кiмнати.
– Де тут у вас вода? Пити страшенно хочеться.
– Хвилиночку. Я зараз принесу.
Вона зайшла в його кiмнату i подала Андрiєвi кухоль.
– Пийте.
Вiн узяв кухоль, Дiвчина стояла зовсiм близько. Вiд її тiла розходилося тепло. І це тепло обгорнуло своїми м'якими крилами Андрiя, i вiн, не маючи снаги звiльнитися од їхнього солодкого полону, рвучко простягнув руки до дiвчини. Кухоль з брязкотом полетiв на пiдлогу.
– Що ви робите? – злякано прошепотiла Катя.– Не
треба!
Та вiн уже не чув її голосу. Чому не треба? 1 чи знає хтось з них, що тепер треба, а що нi? Їх двоє, вони молодi,
Свiт починається i закiнчується з ними й для них ось тут,
негайно! Вiн цiлував її, говорив якiсь ласкавi слова.
Катя гладила його круглу стрижену голову i згадувала
про те, як у госпiталi студентка-практикантка зробила пораненому боляче, взявши надто багато ляпiсу, i як професор закричав на неї, а поранений заступився за дiвчину. Тодi вона вперше звернула увагу на нього, i її серце наповнилося вдячнiстю до цього юнака з карими невидющими очима.
– А хiба в мене карi очi? – спитав вiн.
– Карi.
– Дивно. А я думав, сiрi. У моєї мами сiрi очi.
– Твоя мама красива?
– Дуже. Така, як ти. А ти – найкрасивiша в свiтi.
– Ти й скажеш.
– Не вiриш?
– Не вiрю.
– Тодi я тебе поцiлую.
– А я не дозволю.
– Ти не можеш заборонити. Ти добра.
– Нi, я сувора й сердита.
– Неправда, Давнiше я справдi думав, що ти сердита, бо в тебе завжди були такi холоднi пальцi.
– А тепер вони теплi?
– Тепер теплi. А тодi в госпiталi i коли ти дарувала менi квiти, пальцi в тебе були немов крижанi.
– Це тому, що я лiкар, А лiкарi не мають права хвилюватися.
– А зараз ти хвилюєшся?
– Так. Бо я тебе люблю.
– Я тебе теж. Я ще нiколи нiкого так не любив, як тебе.
– Я теж. Менi подобається й те, що ти такий молодий, i те, що ти високий, i те, що ти з України. Я нiколи не гадала, що покохаю українця, а тепер менi здається, що iнакше не могло й бути. Розкажи менi що-небудь по-українськи. Я так люблю вашу мову. Вона м'яка, ласкава І нiжна, мов пiсня. Говори зi мною по-українськи...
І вiн довго розповiдав їй у ту нiч про те, як, немов бiлолицi дiвчата, визирають з вишневих садкiв бiленькi хати, як пахне в степу полин i чебрець, як скресає на Днiпрi крига, як грiються на погрiбниках старi дiди, я хлопцi качають у старi глинища кавуни з баштанiв.
Вони так i не заснули до самого ранку.
Через п'ять мiсяцiв пiсля тiєї ночi, в квiтнi сорок другого року, в службовому вагонi пасажирського поїзда Ташкент – Москва їхав молодий кароокий лейтенант. Всю дорогу лейтенант сидiв бiля вiкна, дивився на покритi рудою ковилою казахстанськi степи, на березовi гайки, якi дрижали на холоднiй почорнiлiй од вологи землi, на жовтi урвища Приуралля. Поїзд iшов уже добрих пiвтори тисячi кiлометрiв, а навкруги ще й досi рудiло, жовтiло, чорнiло, i лейтенант не бачив нi весни, нi зими. Йому набридла ця непевнiсть, як набридло майже пiвроку сидiти в глибокому тилу тодi, коли вiд Чорного до Бiлого моря гримiв фронт. Водночас десь у глибинi душi лейтенант вiдчував щось на зразок вдячностi до тих людей, якi послали його в такi далекi краї. Бо той, хто проїхав тисячi кiлометрiв по рiднiй землi i побачив її неосяжнiсть, вже нiколи не зможе повiрити, щоб усi цi простори змогла перекраяти вузенька смужка фронту.
На станцiї Бузулук, бiля в'їзного семафора, лейтенант уперше побачив снiг. Бiлий, чистий, м'який снiг лежав мiж бiленькими, тонкими берiзками i вабив до себе, мов давно не бачена кохана дiвчина.
Лейтенант вискочив з вагона й з розгону врiзався головою в снiг, як у воду, І з iнших вагонiв теж вистрибували люди у вiйськовому й теж заривалися в снiг, смiючись i борюкаючись, мов дiти.
Лейтенант повернувся до свого вагона. В Ташкентi вiн нiяк не мiг потрапити на поїзд i зумiв влаштуватися в службовому вагонi тiльки завдяки допомозi випадкового земляка. Тепер лейтенант хотiв поговорити з земляком i про оцей снiг, i про те, що над Днiпром тепер шелюги вже одяглися срiблястими, м'якими котиками, i про те, якi червонi маки цвiли в Каракумах, коли вiн вiд'їздив звiдти. Але земляк спав, утомлений нiчним чергуванням.
Лейтенант знову сiв бiля вiкна й став дивитися. На станцiї Кiнель вiн зiйшов з поїзда й дав телеграму в Саратов Карцевiй Катеринi. В нiй було написано: "Їду на фронт через Куйбишев Цiлую Андрiй".
Вiн потрапив па фронт в Брянськi лiси, пiд Жиздру, в тi самi мiсця, якi колись оспiвав Тургенєв. Коли вiн приїхав у свою дивiзiю, ще йшов снiг, лапатий, мокрий, якийсь сiрий, i пiд ногами чавкала твань. А тодi перед його очима лiси одягалися шумливим листом, вiн бачив, як уночi зацвiтали глiд i шипшина, як червонiли посеред листатої папоротi полуницi i на дубах з'являлися сизi, продовгуватi, як автоматнi патрони, жолудi.
А якi роси були там! Якi соковитi жита росли довкола березових гайкiв i як нагадували вони Андрiєвi степовi шумливi пшеницiТа й увесь цей край з його небаченою красою чомусь нагадував молодому лейтенантовi його рiдну Україну, i вiн поклявся сам собi, що битиметься за нього ще з бiльшою впертiстю, нiж тодi, влiтку сорок першого.
Попервах Андрiя призначили начальником артилерiї стрiлкового полку. Вiн жив разом з начальниками полкових служб у великому гарному селi, в кiлькох кiлометрах од переднього краю, i мусив час од часу давати в штаб полка вiдповiднi зведення про батарею протитанкових гармат, про мiномети i про батарею "сiмдесятишестимiлiметровок". Серед начальникiв служб Андрiй був наймолодший i вiком, i званням. Але тодi на фронтi ще рiдко траплялися люди з орденом Червоного Прапора, i тому лейтенанта Коваленка берегли. Коли нiмцi почали обстрiлювати розташування штабу з важких гармат, командир полку розпорядився, щоб для Андрiя й начхiма полка капiтана Пряхова обладнали мiцну, добре захищену землянку. Андрiй нудьгував у землянцi так само, як i в хатi. Цiлими днями вiн ходив по передовiй, спав на батареях, проводив ночi разом з протитанкiстами в бойовiй охоронi. А капiтан Пряхов тим часом займався "алхiмiєю": з чого тiльки мiг добував спирт. Вiн пив усе, що горить. Коли в трофеях, захоплених пiхотинцями або артилеристами, траплялася якась пiдозрiла рiдина, її несли до капiтана Пряхова, той пробував її на соломинку – чи горить – i авторитетно заявляв:
– Раз горить, значить органiзм зможе спожити. Коли в полк прибула партiя бляшанок з сухим спиртом для пiдiгрiвання їжi в польових умовах, Пряхов не дав у батальйони жодної бляшанки, а влаштував у себе в землянцi перегонний завод i кiлька днiв перетворював драглистий сухий спирт на рiдину, "придатну для споживання". У нього скрiзь було безлiч друзiв, І вiн, вiдповiдно до їх кiлькостi, розфасовував свiй спирт, використовуючи для цього все, що було пiд рукою: старi пляшки, бутилi, солдатськi котелки, кухлi i навiть гiльзи од "сорокап'яток". Все це було розставлено на спецiально припасованих поличках пiд самою стелею землянки i розставлене в такому порядку, що йому мiг би позаздрити найретельнiший лаборант.
Тож можна собi уявити весь той жах, який охопив капiтана Пряхова, коли вiн, повернувшись якось до землянки, побачив там свого спiвмешканця з пiстолетом у руках. Андрiй сидiв на порозi землянки, поставивши бiля своїх нiг довгастий цинковий ящик з патронами, i бив з свого ТТ по банках, бляшанках, котелках i кухликах капiтана Пряхова, бив методично, майже не цiлячись, але без промахiв.
– Що ви робите? – закричав Пряхов.
Андрiй навiть не озирнувся. Вiн повiв пiстолетом управо – бах! – i скляна сулiя з тонким дзенькотом розлетiлася на друзки. Бах! – i з високої гiльзи задзюркотiла прозора рiдина. Бах! – i кухлик з спиртом полетiв на пiдлогу.
– Що ви робите? – повторив капiтан, хапаючи Андрiя за руку.
– Набрид менi оцей горiлчаний завод,– спокiйно сказав Коваленко.– Невже вам не соромно, капiтане?
– Ви ще молокосос мене вчити! – верескнув Пряхов.– Я доповiм про вас командиру полка!
– А оце бачили? – помахав у нього перед обличчям папiрцем Андрiй.– Рапорт з проханням звiльнити мене вiд вашого товариства. На передову прошусь, у батарею. Зрозумiло?
Капiтана Пряхова кудись перевели з полку, а Коваленка хотiли призначити командиром штабної батареї, але Андрiй попросився в протитанкову батарею, до своїх "сорокап'яток".
І от вiн знову бiля них, бiля цих маленьких зелених гарматок. Вiн вигадує для них новi й новi укриття, вивчає з солдатами пiдкалiбернi снаряди-болванки, якi пробивають найтовщу броню, вiн штурмує разом з пiхотними батальйонами фашистськi дзоти. Недаром же ця артилерiя називається батальйонною. І однаково в Андрiя залишається ще багато вiльного часу. В такi години вiн пише листи Катi. Батьковi й матерi вiн писати не може. Україна ще й досi окупована.
Пiд час вiйни люди у листах пишуть дуже багато подробиць. В мирнi днi на такi подробицi нiхто навiть не звертає уваги: люди кудись поспiшають, вони хочуть схопити лише найголовнiше i нiяк не можуть цього зробити. А пiд час вiйни життя немовби зупиняється i його можна роздивлятися пильно й детально. Люди починають цiнувати життя, а його принаднiсть найкраще вiдчутна в повсякденних подробицях.
Андрiй знав про Катю все: що вона снiдала, як вiдповiдала на залiковi, як їздила кудись аж пiд Разбойщино копати протитанковi рови, якими на всяк випадок огороджують Саратов. І Катя теж знала про нього не менше. Вiн тiльки не написав їй про те, як встановив одну з своїх гармат в спецiальному окопi й власноручно збив фашистський лiтак. Не писав тому, що за це його представили до урядової нагороди, а командир дивiзiї пообiцяв двотижневу вiдпустку в тил. їдь куди хочеш! І вiн вирiшив їхати в Саратов. Вони одружаться з Катею, вiн залишить їй грошовий атестат, як дружинi фронтовика {бо зараз вона не хотiла й слухати про атестат), але хай усе це буде несподiванкою для неї.
Та якраз тодi вiд Катi прийшов лист, в якому вона писала, що їх достроково випускають з iнституту й одразу ж даватимуть призначення в госпiталi. Вона буде проситися на фронт, до нього.
Андрiй злякався. Вiн може приїхати в Саратов i не застати там Катi. Пропаде вiдпустка, пропаде все. І вiн не витерпiв – послав їй маленький фронтовий трикутничок, у якому сповiстив про свiй приїзд.
Останню свою нiч на фронтi вiн провiв у селi, далеко вiд батареї, в сухiй свiтлiй хатi, яка пахла сосною. Вдосвiта на Бельов мала йти машина, i Андрiй домовився з водiєм, що доїде на нiй до Ковельська, звiдки ходили поїзди.
Спати вiн не мiг. З подивом вiдзначив, що з нетерпiнням залишає фронт. "Невже я її так люблю?" – подумав вiн про Катю i сам себе вилаяв за таке безглузде запитання.
Перед свiтанком сон все ж зморив Андрiя, але ненадовго, бо, щойно вiн склепив повiки, надворi, бiля самої стiни хати, щось грякнуло, стiна зойкнула дерев'яним голосом i, повагавшись, упала. Андрiй ще лежав на тапчанi, хоч тапчан тепер стояв на самому краю глибочезної чорної воронки. За воронкою плавав туман. Бiлий, густий, як молоко, теплий туман обволiкав усе навколо. Вгорi, над туманом, ревiли "юнкерси", а внизу все двигтiло од бомб. Далi, над переднiм краєм, теж здiймалося ревище вiд вибухiв снарядiв i мiн, од грому танкових моторiв, од татакання автоматiв i кулеметiв.
Гiтлерiвцi пiшли в наступ,
Андрiй швидко одягнувся, оддав старшинi, з яким мав їхати, всi свої документи, хотiв одгвинтити й орден, який вiн перед цим прикрiпив до гiмнастьорки, але потiм передумав. Не було часу. Вiй хотiв устигнути на свою батарею ще до того, як там з'являться ворожi танки.
"Сорокап'ятки" були розкиданi по всiй оборонi, яку займав полк. Але двi з них Андрiй поставив на висотi сто сорок, куди, вiн передбачав це, на випадок наступу обов'язково пiдуть фашистськi танки. Тепер вiн неодмiнно мав добратися до тих гармат. Що з того, що його формально вже немає в полку, що вiн уже десь мiг у цей час гойдатися на м'яких вагонних ресорах? Вiн ще тут – отже, повинен бiгти на переднiй край, до висоти сто сорок, на яку, мабуть, уже повзуть сiрi танки з чорними хрестами на бронi.
Андрiй ухопив чийсь автомат i побiг городами, шпортаючись у м'яких кущах картоплi, пробираючись крiзь щiльнi заростi мiцних, як дрiт, конопель. Десь ззаду, з боку кладовища, крiзь ревище лiтакiв, бомб, мiн i снарядiв, просоталися гавкiтливi звуки нiмецьких автоматiв – то, мабуть, нiмцi, скориставшись туманом, викинули там повiтряний десант. А на передовiй дедалi гучнiше й гучнiше
лунав якийсь гул, що, здавалося, йшов з-пiд землi. Вiн виник десь у ярах, якi вiдокремлювали нашу оборону вiд нiмецької, i був спочатку несмiливий, якийсь уривчастий, нiби бринiння товстої басовитої струни, але поступово мiцнiшав, перетворювався на низьке суцiльне гудiння, що охоплювало i небо, i землю, i все довкола.
То йшли танки.
Андрiй надто добре знав те гудiння. Рiк тому воно увiрвалося в його життя, i вiдтодi вiн не мав спокою. Та й хiба тiльки вiнДесь там, за хисткою лiнiєю фронту, лежить величезна країна, там мiльйони жiнок, дiтей, там його Катя, i всi вони прислухаються до цього залiзного гудiння, i всi ждуть, що ось зараз вiн, Андрiй Коваленко, зупинить сталевi потвори, i настане тиша, i небо знову заголубiє над землею, i птахи заспiвають у небi, i листя зашумить пiд вiтром.
А вiн, бач, хотiв їхати у вiдпустку.
І Андрiй бiг, бiг на передову, до сто сорокової висоти, на якiй стояли його "сорокап'ятки", бiг, не зупиняючись, не переводячи вiддиху. Серце гатило його в груди, як молот по кувадлу. Воно щомитi бiльшало й бiльшало i загрожувало заповнити всю грудну клiтку, витiснивши звiдти навiть оту жменьку повiтря, що протискувалося в легенi крiзь пересохлi уста.
Якесь страшне дивовижне, майже нелюдське збудження оволодiло Коваленком. Вiн жив у цю мить звуками, лише ними одними. Звуки проникали в нього звiдусюди, проникали швидко й легко, неначе Андрiй був зiтканий з повiтря. І вiн не губився в морi цих звукiв, вiн розрiзняв їх з таким самим умiнням, як розрiзняє тисячi тонiв свого неймовiрно складного iнструмента старий органiст кафедрального собору. Ось з-помiж iнших звукiв велетенського органа вiйни пробилося сухе, коротке, як ляпас, ляскання – i Андрiй знає, то б'ють протитанковi рушницi лейтенанта Семена Баренбойма. Молодець Сьома – вибрав вогневу бiля яру, догадався, що й звiдси може загрожувати небезпека. Он там, на висотцi, стрельнула раз i вдруге "сорокап'ятка" з його батареї, а її пiдтримали одразу двi "п'ятдесятисемимiлiметровки" з протитанкового дивiзiону капiтана Вишнякова. Отже, i туди йдуть танки. А ось далеко-далеко позаду, в тилу, за лiсом, важко бухнула гармата корпусної системи – i важезний снаряд забринiв у небi, щоб за кiлька хвилин ревнути десь у фашистських бойових порядках, стрясаючи i небо, i землю, i ворожi душi. Так їхТак їм!
Але поволi над усiм навколишнiм шумовинням запанував один-єдиний звук: залiзне гудiння танкових моторiв. І тепер Андрiй уже не чув нi посвисту снарядiв, нi виття мiн, нi вибухiв. Майже несвiдомо, як автомат, вiн випереджав чорнi стовпи землi, що здiймалися то правобiч, то лiвобiч од нього, i тодi падав у траву обличчям, щоб за мить зiрватися на рiвнi i знову мчати вперед i вперед. Здавалося, що хтось невидимий i могутнiй смикає за двi ниточки i робить чудо. Смикне за одну – здiймаються в бiлому мороцi фонтани чорної землi, смикне за другу – падає траву високий лейтенант з автоматом. Лейтенант i фонтани змагалися. Вони вступили в поєдинок. Фонтани здiймалися тепер попереду лейтенанта, вони виникали бiля його нiг, ставали стiною, загрожували, лякали. Але Андрiй не зупинявся, не одступав, а рвався вперед з упертiстю степового вiтру.
Андрiй вiдiйшов вiд вiконечка коменданта розчарований.
– Теж менi,– бурмотiв вiн,– надiв червоний картуз i думає, що вiн велика цяця. Його б на фронт в отому червоному картузi!..
Вiн зовсiм забув про Катю, i та стояла збоку, мов незнайома стороння людина, i готова була щомитi розплакатися.
– Ви так рветеся звiдси, нiби Саратов наповнений вашими ворогами,– сказала вона, i губи в неї задрижали.
– А що ж менi тут робити? – майже грубо вiдповiв Андрiй, не звернувши уваги на стан дiвчини.– Сидiти на оцьому божевiльному вокзалi?
– Чому ж обов'язково на вокзалi? Ви можете влаштуватися в готелi...
– В готелi? Я? – ткнув себе пальцем у груди Андрiй.– Там iде вiйна, хлопцi гибiють у заметених снiгом траншеях, а Андрiй Коваленко буде сидiти в готелi!
– Тодi вам треба ходити по вулицi i кричати: "Я фронтовик! Дайте менi траншею!" – сказала Катя i одвернулася.
– Ну, не сердьтесь,– схаменувся Андрiй.
– Ви такий самий егоїст, як i всi чоловiки на свiтi, а я, дурна, вважала вас якимсь особливим...
– Даруйте менi, я погарячкував трохи.
– Добре менi трохи!
– Ну, я винен, Катю. Менi треба було одразу спитати вашої поради. Що менi робити цi два днi?
– Перш за все треба десь влаштуватися,– рiшуче заявила Катя.– Не будете ж ви справдi сидiти отут на вокзалi.
– Тут повинен бути агiтпункт для вiйськовослужбовцiв.
– В агiтпунктi не сплять.
– Тут є ресторан.
– А що в ресторанi?
– Ну... звiдки ж менi знати? Крiм того, в мене е сухий пайок, виданий на дорогу. Солдат нiколи не пропаде, про нього ж турбується держава.
– Держава про вас ще матиме час i змогу потурбуватися, а зараз дозвольте зробити це менi.
– Хiба ж я заперечую! – розвiв руками Андрiй, який тепер навiть вдячний був комендантовi, що той не посадив його вiдразу в поїзд i не розлучив з цiєю рiшучою, невимовно гарною дiвчиною.
Слiпий випадок звiв їх обох на шляхах життя, слiпий випадок допомагав їм бiльше впiзнати одне одного, i вони корилися цьому збiговi обставин, як коряться люди тому, що має назву: "Доля". І водночас непомiтно навiть для самих себе вони допомагали своїй долi, вони пiдштовхнули її вперед, ще не усвiдомлюючи як слiд, чим усе це закiнчиться, ким стануть вони одне для одного.
В двох готелях, куди поткнулися Андрiй i Катя, мiсць не було, їх заспокоїли, що принаймнi до кiнця вiйни мiсць i не буде, отже, хвилюватися й перешивати з цього приводу зовсiм, мовляв, не варто.
Вони вийшли з готелю й зупинилися на тротуарi. Крижаний вiтер гудiв в ущелинах вулиць. Зимi було байдуже, що мiльйони людей змушенi покинути свої теплi Домiвки. Зима була жорстока, як i вiйна. Катя знала, що вiйна рано чи пiзно забере Андрiя. Але вона твердо вирiшила не оддавати його зимi. Хоча б па оцi два днi що вiн їх має пробути в Саратовi,
– Знаєте що,– рiшуче сказала вона.– Ходiмте до
мене додому!
– До вас? – здивувався Андрiй.
– А чому б вам не пiти? Дивно, як я одразу не здогадалася. У мене двi кiмнати, я сама. Батько пiшов на фронт, матерi в мене зовсiм немає. Вона померла, ще коли менi було дев'ять рокiв.
– Це ж якось незручно,– завагався Коваленко.
– Але ж вам нiкуди подiтися!
– Є вокзал.
– А на вокзалi агiтпункт...
– Ну хоча б,– кволо боронився Андрiй.
– Так от, нiяких агiтпунктiв! Ідiть за мною – i все! Я вам наказую! Адже незабаром я закiнчу iнститут i буду носити три квадрати в петлицях, а ви пiсля свого училища – тiльки два. Отже, я наказую вам, як старша за званням.
– Коли так, то я здаюсь,– жартома пiдняв руки догори Андрiй,– Але в старшого за званням товариша, мабуть, нiчого їсти вдома? Треба б зайти в магазин?
– Ви просто наївний,– засмiялася Катя.– Якi тепер магазини?
– Ну, а все-таки. Щось же там продають без карток.
Бони зайшли в гастроном, який вразив Андрiя страшною порожнечею своїх полиць, ще зовсiм недавно заставлених сотнями найрiзноманiтнiших продуктiв. В магазинi продавалися тiльки краби з iноземними написами на бляшанках. Видно, їх готували для експорту, але вiйна поламала всi плани торговцiв, i тепер цi консерви валялися на полицях магазинiв.
Андрiй попросив десять бляшанок.
– Що ви робите? – шепнула йому Катя.– Навiщо стiльки?
– А я їх нiколи ще не пробував,– сказав Андрiй.– Може, вони смачними виявляться, то щоб не бiгти знову в гастроном.
– А коли не сподобаються?
– Солдату має все подобатися.
Вiн кинув консерви до свого бездонного речового мiшка й пiшов за Катею.
Катя жила в центрi мiста, неподалiк од критого рийку. Вона займала одну невеличку кiмнатку з круглим столиком, диванчиком i старовинним пузатим комодом. В другiй кiмнатi, з безлiччю книжкових шаф, з широким лiжком, не жив нiхто.
– Це батькова кiмната,– сказала вона.– Я все лишила так, як було при ньому.
-А хiба з батьком?.. – почав Андрiй i не докiнчив запивання. Катя одвернулася до вiкна й глухо вiдповiла:
– Од нього вже два мiсяцi немає листiв.
– Два мiсяцi ще не страшно,– спробував заспокоїти її Андрiй, але вона зупинила його:
– Не треба про це.
– Книжок у вас багато,– з заздрiстю промовив Андрiй, намагаючись перевести розмову на iнше i, сам того не вiдаючи, знову зробив дiвчинi боляче.
– Батько був кандидат наук,– сумно сказала вона.– Викладав в унiверситетi.
– Я теж мрiяв колись учитися в унiверситетi,– зiтхнув Андрiй. – Хотiв вивчити мови.
– Ще вчитиметесь,– заспокоїла його Катя.– Вiйна скоро скiнчиться.
– Тепер вже вона скоро не закiнчиться. Вся Україна захоплена нiмцями. Бiлорусiя. Прибалтика. Пiд Москвою йдуть бої.
– Давайте хоч сьогоднi не думати про вiйну! – стрiпнула головою Катя. – Зараз будемо вечеряти. Згода?
– Солдата про це нiколи не питають,– засмiявся Андрiй.– У нього шлунок, мов казанок, завжди порожнiй.
– Ну, от ми його й наповнимо. Ви тут посидьте, понудьгуйте, а я займуся вечерею.
– А коли я захочу вам допомогти?
– Нещасний! Що ж ви вмiєте робити?
– Рiшуче все: чистити картоплю, одкривати консерви, рiзати хлiб, насипати в тарiлки борщ,– став перелiчувати Андрiй, загинаючи пальцi.
– А варити борщ ви вмiєте?
– Аякже! Кожен українець вмiє це робити.
– А що треба для борщу?
– Для борщу? Сало.
– Сало?
Еге ж. Старе свиняче сало, щоб воно, знаєте, аж пожовкло трохи. Цим салом борщ затовкується.
– Затовкується?
– Угу. Береться така дерев'яна стулка, називається салотовка, i сало розтовкується в нiй разом з цибулею й часником. Тодi...
– Ну, вiрю, вiрю,– замахала на нього руками Катя.– Я вже не сумнiваюся у вашому вмiннi зварити український борщ, але, на жаль, у мене немає нi отого пожовклого сала, нi... як її?
– Салотовки,– пiдказав Андрiй.
– Так, салотовки. Але зате в мене є трохи це два аш п'ять о аш. Знаєте, що це таке?
– У мене ж по хiмiї п'ятiрка була! Це два аш п'ять о аш – етиловий спирт.
– А в нас, лiкарiв,– це спiрiтус вiнi. Кажуть, допомагає при поганому настрої. Я сама, щоправда, не пробувала, але такий досвiдчений солдат, як ви, мабуть, уже не раз перевiрив це на собi.
– Траплялось,– червонiючи, промимрив Андрiй, який ще нiколи в життi не брав у рот жодної краплi спирту. Горiлку вiн кiлька разiв пробував, але то яг не спирт, од якого, кажуть, облазить шкiра в ротi. Однак виставити себе в очах Катi недосвiдченим писклям вiн не хотiв i тому додав ще впевненiше: – Солдат всього скуштував.
Катя приготувала вечерю. Насмажила картоплi з м'ясними консервами, якi були в Андрiєвiм мiшку, принесла з кладовки баночку маринованих грибiв, наклала на тарiлочку рожевого м'яса крабiв, нарiзала хлiб, а посеред столу поставила темну пiвлiтрову пляшку з аптекарським ковпачком на шийцi.
– А от чим пити – я не знаю,– сказала вона.– В мене немає вiдповiдної посуди.
– Кухлем,– бадьоро промовив Андрiй i дiстав з свого мiшка алюмiнiєвий кухлик.
– Це завелике для мене,– похитала головою Катя.– Краще, мабуть, знаєте що? Давайте використаємо для цього мензурку! У мене десь була двохсотграмова. Як ви на
це дивитесь?
– Менi однаково,– знизав плечима Андрiй, дедалi бiльше входячи в роль бувалого досвiдченого чоловiка, з яким мусить у всьому радитися слаба, беззахисна жiнка.
Катя знайшла мензурку, сполоснула її пiд краном i, пiднявши посудину проти свiтла, налила в неї прозорої синюватої рiдини.
– Ста грамiв вам досить? – спитала вона.
– Гадаю, так,– недбало сказав Андрiй, приймаючи
3 її рук мензурку.
– Не забудьте одразу ж запити водою, – подала вона
йому кухоль.
Та знаю. Я оце думаю, за що нам вшити.
– За перемогу, звичайно.
– І за вас.
– Це так необхiдно?
– Надзвичайно.– Андрiй п'янiв од самого запаху спирту.– Коли я тепер думаю про перемогу, то водночас думаю й про вас. Знаєте, коли на тебе йдуть танка, а та сидиш, ждеш їх i знаєш, що десь позад тебе матерi, сестри, коханi дiвчата... Ех! Наш майор, командир дивiзiону, казав...
– Ну, ви вже пийте,– нагадала йому Катя.– Не забувайте, що я теж хочу випити... За вас.
– За мене?
– Так, за вас.
– Ну, хай вам щастить! – сказав вiн i перехилив мензурку. В ротi в нього бахнуло, нiби там розiрвалася граната, Андрiй схопив кухоль i линув на ту гранату водою, але вода не загасила пекельного полум'я, яке палало в ротi. Полум'я вже розтiкалося по кишках i жилах, пробиралося в найдальшi закутки тiла.
– І як його безпартiйнi п'ють,– спробував пожартувати Андрiй, а в самого по щоках текли сльози.
Катя швидко налила собi спирту, пiднесла мензурку на рiвень очей, усмiхнулася до Андрiя i сказала:
– Ну, за нашу перемогу над фашистами! І за те, щоб ми з вами ще зустрiлися.
Вона мужньо випила, i хоч трохи закашлялася вiд незвички, але не скривилася й погамувала сльози, що от-от мали виступити на очах.
Зате Андрiй зовсiм сп'янiв. За тi мiсяцi, що вiн лежав у госпiталi й не бував надворi, вiн якось ослаб, i тепер в нього наморочилась голова навiть тодi, коли вiн уперше вдихнув свiжого морозяного повiтря. А тепер от цей спирт, м'яке тепло Катиних очей, затишок незнайомої квартири – все це заколисувало, навiвало сонливiсть, млявiсть. Андрiй пiдпер пiдборiддя рукою, заплющив очi i сидiв мовчки, прислухаючись до своїх думок. Спогади перебiгали по його зблiдлому обличчю, як хвилi по Днiпрi. Катя обiйшла навколо столу, нахилилася над Андрiєм i тихо поцiлувала його в лоб.
– Боже,– сказала вона,– ви ще зовсiм хлопчинЗараз я постелю вам постiль. Вам треба вiдпочити. Я зовсiм забула про те, що вам не можна ще перевтомлюватися. Теж менi лiкарка.
Вона постелила йому лiжко в батьковiй кiмнатi i коли повернулася назад, Андрiй ще сидiв з заплющеними очима, й хвилi спогадiв досi бiгли по його обличчю. Орден виблискував на його зеленiй гiмнастьорцi, як яскрава квiтка на зеленiй луцi. Дихав юнак майже нечутно, але його широкi груди то здiймалися, то спадали, i було видно, що йому важко й боляче зараз.
Катя ще раз нахилилася над його обличчям i ще раз поцiлувала його бiлий чистий лоб. Тепла сльоза скотилася в неї з ока й упала на те мiсце, до якого перед тим доторкнулися її губи. Андрiй звiв на дiвчину очi.
– Ви плачете?
– Нi, то вам здалося.
– Може, й здалося. Менi згадалася домiвка. Моя мама. Тато. Ви знаєте, я ж ще зовсiм малий: менi сiмнадцять рокiв i три мiсяцi.
– Ну, а менi двадцять,– усмiхнулася Катя.– І, як старша, я наказую вам iти спати. Вам не слiд перевтомлюватися.
– А я ще хотiв поговорити з вами.
– Завтра поговоримо. У нас же ще цiлих два днi.
– Цiлих два днi,– повторив вiн i, намагаючись ступати твердо, пiшов до другої кiмнати.
Катя простежила, щоб вiн як слiд укрився, тодi швидко постелила собi на диванi, вимкнула свiтло, в темрявi роздягнулась i шурхнула пiд холодну ковдру.
Андрiєвi не спалося. Вiн намагався згадати, що саме хотiв сказати Катi, i не мiг. В ротi в нього пересохло, голова обважнiла.
– Катю,– тихенько покликав вiн.
– Що таке? – вiдгукнулася вона з своєї кiмнати.
– Де тут у вас вода? Пити страшенно хочеться.
– Хвилиночку. Я зараз принесу.
Вона зайшла в його кiмнату i подала Андрiєвi кухоль.
– Пийте.
Вiн узяв кухоль, Дiвчина стояла зовсiм близько. Вiд її тiла розходилося тепло. І це тепло обгорнуло своїми м'якими крилами Андрiя, i вiн, не маючи снаги звiльнитися од їхнього солодкого полону, рвучко простягнув руки до дiвчини. Кухоль з брязкотом полетiв на пiдлогу.
– Що ви робите? – злякано прошепотiла Катя.– Не
треба!
Та вiн уже не чув її голосу. Чому не треба? 1 чи знає хтось з них, що тепер треба, а що нi? Їх двоє, вони молодi,
Свiт починається i закiнчується з ними й для них ось тут,
негайно! Вiн цiлував її, говорив якiсь ласкавi слова.
Катя гладила його круглу стрижену голову i згадувала
про те, як у госпiталi студентка-практикантка зробила пораненому боляче, взявши надто багато ляпiсу, i як професор закричав на неї, а поранений заступився за дiвчину. Тодi вона вперше звернула увагу на нього, i її серце наповнилося вдячнiстю до цього юнака з карими невидющими очима.
– А хiба в мене карi очi? – спитав вiн.
– Карi.
– Дивно. А я думав, сiрi. У моєї мами сiрi очi.
– Твоя мама красива?
– Дуже. Така, як ти. А ти – найкрасивiша в свiтi.
– Ти й скажеш.
– Не вiриш?
– Не вiрю.
– Тодi я тебе поцiлую.
– А я не дозволю.
– Ти не можеш заборонити. Ти добра.
– Нi, я сувора й сердита.
– Неправда, Давнiше я справдi думав, що ти сердита, бо в тебе завжди були такi холоднi пальцi.
– А тепер вони теплi?
– Тепер теплi. А тодi в госпiталi i коли ти дарувала менi квiти, пальцi в тебе були немов крижанi.
– Це тому, що я лiкар, А лiкарi не мають права хвилюватися.
– А зараз ти хвилюєшся?
– Так. Бо я тебе люблю.
– Я тебе теж. Я ще нiколи нiкого так не любив, як тебе.
– Я теж. Менi подобається й те, що ти такий молодий, i те, що ти високий, i те, що ти з України. Я нiколи не гадала, що покохаю українця, а тепер менi здається, що iнакше не могло й бути. Розкажи менi що-небудь по-українськи. Я так люблю вашу мову. Вона м'яка, ласкава І нiжна, мов пiсня. Говори зi мною по-українськи...
І вiн довго розповiдав їй у ту нiч про те, як, немов бiлолицi дiвчата, визирають з вишневих садкiв бiленькi хати, як пахне в степу полин i чебрець, як скресає на Днiпрi крига, як грiються на погрiбниках старi дiди, я хлопцi качають у старi глинища кавуни з баштанiв.
Вони так i не заснули до самого ранку.
Через п'ять мiсяцiв пiсля тiєї ночi, в квiтнi сорок другого року, в службовому вагонi пасажирського поїзда Ташкент – Москва їхав молодий кароокий лейтенант. Всю дорогу лейтенант сидiв бiля вiкна, дивився на покритi рудою ковилою казахстанськi степи, на березовi гайки, якi дрижали на холоднiй почорнiлiй од вологи землi, на жовтi урвища Приуралля. Поїзд iшов уже добрих пiвтори тисячi кiлометрiв, а навкруги ще й досi рудiло, жовтiло, чорнiло, i лейтенант не бачив нi весни, нi зими. Йому набридла ця непевнiсть, як набридло майже пiвроку сидiти в глибокому тилу тодi, коли вiд Чорного до Бiлого моря гримiв фронт. Водночас десь у глибинi душi лейтенант вiдчував щось на зразок вдячностi до тих людей, якi послали його в такi далекi краї. Бо той, хто проїхав тисячi кiлометрiв по рiднiй землi i побачив її неосяжнiсть, вже нiколи не зможе повiрити, щоб усi цi простори змогла перекраяти вузенька смужка фронту.
На станцiї Бузулук, бiля в'їзного семафора, лейтенант уперше побачив снiг. Бiлий, чистий, м'який снiг лежав мiж бiленькими, тонкими берiзками i вабив до себе, мов давно не бачена кохана дiвчина.
Лейтенант вискочив з вагона й з розгону врiзався головою в снiг, як у воду, І з iнших вагонiв теж вистрибували люди у вiйськовому й теж заривалися в снiг, смiючись i борюкаючись, мов дiти.
Лейтенант повернувся до свого вагона. В Ташкентi вiн нiяк не мiг потрапити на поїзд i зумiв влаштуватися в службовому вагонi тiльки завдяки допомозi випадкового земляка. Тепер лейтенант хотiв поговорити з земляком i про оцей снiг, i про те, що над Днiпром тепер шелюги вже одяглися срiблястими, м'якими котиками, i про те, якi червонi маки цвiли в Каракумах, коли вiн вiд'їздив звiдти. Але земляк спав, утомлений нiчним чергуванням.
Лейтенант знову сiв бiля вiкна й став дивитися. На станцiї Кiнель вiн зiйшов з поїзда й дав телеграму в Саратов Карцевiй Катеринi. В нiй було написано: "Їду на фронт через Куйбишев Цiлую Андрiй".
Вiн потрапив па фронт в Брянськi лiси, пiд Жиздру, в тi самi мiсця, якi колись оспiвав Тургенєв. Коли вiн приїхав у свою дивiзiю, ще йшов снiг, лапатий, мокрий, якийсь сiрий, i пiд ногами чавкала твань. А тодi перед його очима лiси одягалися шумливим листом, вiн бачив, як уночi зацвiтали глiд i шипшина, як червонiли посеред листатої папоротi полуницi i на дубах з'являлися сизi, продовгуватi, як автоматнi патрони, жолудi.
А якi роси були там! Якi соковитi жита росли довкола березових гайкiв i як нагадували вони Андрiєвi степовi шумливi пшеницiТа й увесь цей край з його небаченою красою чомусь нагадував молодому лейтенантовi його рiдну Україну, i вiн поклявся сам собi, що битиметься за нього ще з бiльшою впертiстю, нiж тодi, влiтку сорок першого.
Попервах Андрiя призначили начальником артилерiї стрiлкового полку. Вiн жив разом з начальниками полкових служб у великому гарному селi, в кiлькох кiлометрах од переднього краю, i мусив час од часу давати в штаб полка вiдповiднi зведення про батарею протитанкових гармат, про мiномети i про батарею "сiмдесятишестимiлiметровок". Серед начальникiв служб Андрiй був наймолодший i вiком, i званням. Але тодi на фронтi ще рiдко траплялися люди з орденом Червоного Прапора, i тому лейтенанта Коваленка берегли. Коли нiмцi почали обстрiлювати розташування штабу з важких гармат, командир полку розпорядився, щоб для Андрiя й начхiма полка капiтана Пряхова обладнали мiцну, добре захищену землянку. Андрiй нудьгував у землянцi так само, як i в хатi. Цiлими днями вiн ходив по передовiй, спав на батареях, проводив ночi разом з протитанкiстами в бойовiй охоронi. А капiтан Пряхов тим часом займався "алхiмiєю": з чого тiльки мiг добував спирт. Вiн пив усе, що горить. Коли в трофеях, захоплених пiхотинцями або артилеристами, траплялася якась пiдозрiла рiдина, її несли до капiтана Пряхова, той пробував її на соломинку – чи горить – i авторитетно заявляв:
– Раз горить, значить органiзм зможе спожити. Коли в полк прибула партiя бляшанок з сухим спиртом для пiдiгрiвання їжi в польових умовах, Пряхов не дав у батальйони жодної бляшанки, а влаштував у себе в землянцi перегонний завод i кiлька днiв перетворював драглистий сухий спирт на рiдину, "придатну для споживання". У нього скрiзь було безлiч друзiв, І вiн, вiдповiдно до їх кiлькостi, розфасовував свiй спирт, використовуючи для цього все, що було пiд рукою: старi пляшки, бутилi, солдатськi котелки, кухлi i навiть гiльзи од "сорокап'яток". Все це було розставлено на спецiально припасованих поличках пiд самою стелею землянки i розставлене в такому порядку, що йому мiг би позаздрити найретельнiший лаборант.
Тож можна собi уявити весь той жах, який охопив капiтана Пряхова, коли вiн, повернувшись якось до землянки, побачив там свого спiвмешканця з пiстолетом у руках. Андрiй сидiв на порозi землянки, поставивши бiля своїх нiг довгастий цинковий ящик з патронами, i бив з свого ТТ по банках, бляшанках, котелках i кухликах капiтана Пряхова, бив методично, майже не цiлячись, але без промахiв.
– Що ви робите? – закричав Пряхов.
Андрiй навiть не озирнувся. Вiн повiв пiстолетом управо – бах! – i скляна сулiя з тонким дзенькотом розлетiлася на друзки. Бах! – i з високої гiльзи задзюркотiла прозора рiдина. Бах! – i кухлик з спиртом полетiв на пiдлогу.
– Що ви робите? – повторив капiтан, хапаючи Андрiя за руку.
– Набрид менi оцей горiлчаний завод,– спокiйно сказав Коваленко.– Невже вам не соромно, капiтане?
– Ви ще молокосос мене вчити! – верескнув Пряхов.– Я доповiм про вас командиру полка!
– А оце бачили? – помахав у нього перед обличчям папiрцем Андрiй.– Рапорт з проханням звiльнити мене вiд вашого товариства. На передову прошусь, у батарею. Зрозумiло?
Капiтана Пряхова кудись перевели з полку, а Коваленка хотiли призначити командиром штабної батареї, але Андрiй попросився в протитанкову батарею, до своїх "сорокап'яток".
І от вiн знову бiля них, бiля цих маленьких зелених гарматок. Вiн вигадує для них новi й новi укриття, вивчає з солдатами пiдкалiбернi снаряди-болванки, якi пробивають найтовщу броню, вiн штурмує разом з пiхотними батальйонами фашистськi дзоти. Недаром же ця артилерiя називається батальйонною. І однаково в Андрiя залишається ще багато вiльного часу. В такi години вiн пише листи Катi. Батьковi й матерi вiн писати не може. Україна ще й досi окупована.
Пiд час вiйни люди у листах пишуть дуже багато подробиць. В мирнi днi на такi подробицi нiхто навiть не звертає уваги: люди кудись поспiшають, вони хочуть схопити лише найголовнiше i нiяк не можуть цього зробити. А пiд час вiйни життя немовби зупиняється i його можна роздивлятися пильно й детально. Люди починають цiнувати життя, а його принаднiсть найкраще вiдчутна в повсякденних подробицях.
Андрiй знав про Катю все: що вона снiдала, як вiдповiдала на залiковi, як їздила кудись аж пiд Разбойщино копати протитанковi рови, якими на всяк випадок огороджують Саратов. І Катя теж знала про нього не менше. Вiн тiльки не написав їй про те, як встановив одну з своїх гармат в спецiальному окопi й власноручно збив фашистський лiтак. Не писав тому, що за це його представили до урядової нагороди, а командир дивiзiї пообiцяв двотижневу вiдпустку в тил. їдь куди хочеш! І вiн вирiшив їхати в Саратов. Вони одружаться з Катею, вiн залишить їй грошовий атестат, як дружинi фронтовика {бо зараз вона не хотiла й слухати про атестат), але хай усе це буде несподiванкою для неї.
Та якраз тодi вiд Катi прийшов лист, в якому вона писала, що їх достроково випускають з iнституту й одразу ж даватимуть призначення в госпiталi. Вона буде проситися на фронт, до нього.
Андрiй злякався. Вiн може приїхати в Саратов i не застати там Катi. Пропаде вiдпустка, пропаде все. І вiн не витерпiв – послав їй маленький фронтовий трикутничок, у якому сповiстив про свiй приїзд.
Останню свою нiч на фронтi вiн провiв у селi, далеко вiд батареї, в сухiй свiтлiй хатi, яка пахла сосною. Вдосвiта на Бельов мала йти машина, i Андрiй домовився з водiєм, що доїде на нiй до Ковельська, звiдки ходили поїзди.
Спати вiн не мiг. З подивом вiдзначив, що з нетерпiнням залишає фронт. "Невже я її так люблю?" – подумав вiн про Катю i сам себе вилаяв за таке безглузде запитання.
Перед свiтанком сон все ж зморив Андрiя, але ненадовго, бо, щойно вiн склепив повiки, надворi, бiля самої стiни хати, щось грякнуло, стiна зойкнула дерев'яним голосом i, повагавшись, упала. Андрiй ще лежав на тапчанi, хоч тапчан тепер стояв на самому краю глибочезної чорної воронки. За воронкою плавав туман. Бiлий, густий, як молоко, теплий туман обволiкав усе навколо. Вгорi, над туманом, ревiли "юнкерси", а внизу все двигтiло од бомб. Далi, над переднiм краєм, теж здiймалося ревище вiд вибухiв снарядiв i мiн, од грому танкових моторiв, од татакання автоматiв i кулеметiв.
Гiтлерiвцi пiшли в наступ,
Андрiй швидко одягнувся, оддав старшинi, з яким мав їхати, всi свої документи, хотiв одгвинтити й орден, який вiн перед цим прикрiпив до гiмнастьорки, але потiм передумав. Не було часу. Вiй хотiв устигнути на свою батарею ще до того, як там з'являться ворожi танки.
"Сорокап'ятки" були розкиданi по всiй оборонi, яку займав полк. Але двi з них Андрiй поставив на висотi сто сорок, куди, вiн передбачав це, на випадок наступу обов'язково пiдуть фашистськi танки. Тепер вiн неодмiнно мав добратися до тих гармат. Що з того, що його формально вже немає в полку, що вiн уже десь мiг у цей час гойдатися на м'яких вагонних ресорах? Вiн ще тут – отже, повинен бiгти на переднiй край, до висоти сто сорок, на яку, мабуть, уже повзуть сiрi танки з чорними хрестами на бронi.
Андрiй ухопив чийсь автомат i побiг городами, шпортаючись у м'яких кущах картоплi, пробираючись крiзь щiльнi заростi мiцних, як дрiт, конопель. Десь ззаду, з боку кладовища, крiзь ревище лiтакiв, бомб, мiн i снарядiв, просоталися гавкiтливi звуки нiмецьких автоматiв – то, мабуть, нiмцi, скориставшись туманом, викинули там повiтряний десант. А на передовiй дедалi гучнiше й гучнiше
лунав якийсь гул, що, здавалося, йшов з-пiд землi. Вiн виник десь у ярах, якi вiдокремлювали нашу оборону вiд нiмецької, i був спочатку несмiливий, якийсь уривчастий, нiби бринiння товстої басовитої струни, але поступово мiцнiшав, перетворювався на низьке суцiльне гудiння, що охоплювало i небо, i землю, i все довкола.
То йшли танки.
Андрiй надто добре знав те гудiння. Рiк тому воно увiрвалося в його життя, i вiдтодi вiн не мав спокою. Та й хiба тiльки вiнДесь там, за хисткою лiнiєю фронту, лежить величезна країна, там мiльйони жiнок, дiтей, там його Катя, i всi вони прислухаються до цього залiзного гудiння, i всi ждуть, що ось зараз вiн, Андрiй Коваленко, зупинить сталевi потвори, i настане тиша, i небо знову заголубiє над землею, i птахи заспiвають у небi, i листя зашумить пiд вiтром.
А вiн, бач, хотiв їхати у вiдпустку.
І Андрiй бiг, бiг на передову, до сто сорокової висоти, на якiй стояли його "сорокап'ятки", бiг, не зупиняючись, не переводячи вiддиху. Серце гатило його в груди, як молот по кувадлу. Воно щомитi бiльшало й бiльшало i загрожувало заповнити всю грудну клiтку, витiснивши звiдти навiть оту жменьку повiтря, що протискувалося в легенi крiзь пересохлi уста.
Якесь страшне дивовижне, майже нелюдське збудження оволодiло Коваленком. Вiн жив у цю мить звуками, лише ними одними. Звуки проникали в нього звiдусюди, проникали швидко й легко, неначе Андрiй був зiтканий з повiтря. І вiн не губився в морi цих звукiв, вiн розрiзняв їх з таким самим умiнням, як розрiзняє тисячi тонiв свого неймовiрно складного iнструмента старий органiст кафедрального собору. Ось з-помiж iнших звукiв велетенського органа вiйни пробилося сухе, коротке, як ляпас, ляскання – i Андрiй знає, то б'ють протитанковi рушницi лейтенанта Семена Баренбойма. Молодець Сьома – вибрав вогневу бiля яру, догадався, що й звiдси може загрожувати небезпека. Он там, на висотцi, стрельнула раз i вдруге "сорокап'ятка" з його батареї, а її пiдтримали одразу двi "п'ятдесятисемимiлiметровки" з протитанкового дивiзiону капiтана Вишнякова. Отже, i туди йдуть танки. А ось далеко-далеко позаду, в тилу, за лiсом, важко бухнула гармата корпусної системи – i важезний снаряд забринiв у небi, щоб за кiлька хвилин ревнути десь у фашистських бойових порядках, стрясаючи i небо, i землю, i ворожi душi. Так їхТак їм!
Але поволi над усiм навколишнiм шумовинням запанував один-єдиний звук: залiзне гудiння танкових моторiв. І тепер Андрiй уже не чув нi посвисту снарядiв, нi виття мiн, нi вибухiв. Майже несвiдомо, як автомат, вiн випереджав чорнi стовпи землi, що здiймалися то правобiч, то лiвобiч од нього, i тодi падав у траву обличчям, щоб за мить зiрватися на рiвнi i знову мчати вперед i вперед. Здавалося, що хтось невидимий i могутнiй смикає за двi ниточки i робить чудо. Смикне за одну – здiймаються в бiлому мороцi фонтани чорної землi, смикне за другу – падає траву високий лейтенант з автоматом. Лейтенант i фонтани змагалися. Вони вступили в поєдинок. Фонтани здiймалися тепер попереду лейтенанта, вони виникали бiля його нiг, ставали стiною, загрожували, лякали. Але Андрiй не зупинявся, не одступав, а рвався вперед з упертiстю степового вiтру.
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Дума про невмирущого - 04
- Parts
- Дума про невмирущого - 01Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4326Total number of unique words is 211321.2 of words are in the 2000 most common words29.2 of words are in the 5000 most common words34.5 of words are in the 8000 most common words
- Дума про невмирущого - 02Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4291Total number of unique words is 194123.6 of words are in the 2000 most common words32.1 of words are in the 5000 most common words36.0 of words are in the 8000 most common words
- Дума про невмирущого - 03Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4283Total number of unique words is 199721.9 of words are in the 2000 most common words29.7 of words are in the 5000 most common words34.5 of words are in the 8000 most common words
- Дума про невмирущого - 04Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4538Total number of unique words is 205521.1 of words are in the 2000 most common words30.5 of words are in the 5000 most common words35.5 of words are in the 8000 most common words
- Дума про невмирущого - 05Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4313Total number of unique words is 216621.0 of words are in the 2000 most common words29.4 of words are in the 5000 most common words34.5 of words are in the 8000 most common words
- Дума про невмирущого - 06Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4336Total number of unique words is 198724.2 of words are in the 2000 most common words32.9 of words are in the 5000 most common words38.3 of words are in the 8000 most common words
- Дума про невмирущого - 07Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4410Total number of unique words is 201022.9 of words are in the 2000 most common words32.5 of words are in the 5000 most common words37.6 of words are in the 8000 most common words
- Дума про невмирущого - 08Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4402Total number of unique words is 198122.9 of words are in the 2000 most common words31.3 of words are in the 5000 most common words35.9 of words are in the 8000 most common words
- Дума про невмирущого - 09Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4322Total number of unique words is 208822.4 of words are in the 2000 most common words31.0 of words are in the 5000 most common words36.1 of words are in the 8000 most common words
- Дума про невмирущого - 10Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4329Total number of unique words is 204522.0 of words are in the 2000 most common words30.9 of words are in the 5000 most common words35.8 of words are in the 8000 most common words
- Дума про невмирущого - 11Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4288Total number of unique words is 205421.1 of words are in the 2000 most common words30.9 of words are in the 5000 most common words35.7 of words are in the 8000 most common words
- Дума про невмирущого - 12Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4254Total number of unique words is 198423.5 of words are in the 2000 most common words32.3 of words are in the 5000 most common words37.3 of words are in the 8000 most common words
- Дума про невмирущого - 13Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 1481Total number of unique words is 83929.1 of words are in the 2000 most common words39.8 of words are in the 5000 most common words43.1 of words are in the 8000 most common words