Дума про невмирущого - 10

      – Ех, ухопитись би за що-небудь та чкурнути звiдси, – часто зiтхав вiн, – Андрiю, придумай, га?
      Вони саме набивали матраци соломою, коли до них прийшла Теа. Вона стала оддалiк, бiля вартових, бо наблизитися до полонених їй тут не дозволялося. Андрiй крадькома глянув на Павлуню й побачив, як той почервонiв. "Ага, - подумав вiн, – та ти, брат, тiльки удаєш з себе байдужого, а насправдi..." ї тут же одчайдушна, безумно смiлива думка застрибала в його головi, мов неслухняна дiвчинка-пустунка. Вiн встав i пiшов прямо на Теу. Дiвчина злякано дивилася на нього, не розумiючи, що вiн хоче зробити. Адже полоненим заборонено спiлкуватися з цивiльними, надто з жiнками, ї це ж не станцiя, де важко розрiзнити випадкових пасажирiв од постiйних мешканцiв, де нiхто нiчого не може помiтити. Тут, на цьому белебнi, все видно, все помiтно. Невже вiн хоче сказати їй щось, передати од Пауля в присутностi солдат?
      – Ти куди? – крикнув Андрiєвi Зеп. – Чого тобi тут треба?
      – Я хотiв сказати, що ми вирiшили зробити для Фройляйн маленьку скриньку з оцiєї соломи, – показав на солому Андрiй. – Це буде дуже красива скринька.
      – Гм, – буркнув Зеп, – як же це ви її зробите з соломи?
      – Для цього нам потрiбний лише шматок картону i шматочки якої-небудь кольорової тканини, що-небудь з обрiзкiв.
      – Он ба, – зацiкавився єфрейтор, – та ти, виходить, спецiалiст?
      – Так, я вмiю робити багато речей з соломи, – пiдтвердив Андрiй. – Я з України, у нас багато пшеницi й жита.
      – Ти з України? – здивувався Зеп. – Нiколи не думав. Ну, йди! Фройляйн, я думаю, не вiдмовиться од вашого подарунка, коли вiн буде вартий того.
      – Я заздалегiдь вдячна вам, – швидко промовила Теа.
      – Цi свинi повиннi робити для нас усе й без подяки, – самовдоволено промовив Зеп. – Можете не турбуватися, фройляйн. А все, що буде треба для роботи, я дiстану сам, коли дозволите.
      – Я вам теж допоможу, – сказала Теа.
      – Ха! Ми з вами можемо стати друзями! – зареготав єфрейтор.
      – Якщо ви не будете ображати ваших бранцiв.
      – О, вони справжнi свинi, фройляйн, даю вам слово честi.
      – А ви?
      – Що я?
      – Ви кращий за них? Ви всi кращi?
      – Ми – нiмцi.
      – Мiй батько теж нiмець, – болiсно всмiхнулася Теа. – І я теж.
      Вона круто повернулася i пiшла до мосту, якось по-чоловiчому горблячись, сумно схиливши голову.
      – Знову отой мерзотник образив дiвчину, – сказав Антропов, – я на твоєму мiсцi, Павлуню, розвалив би йому голову.
      Андрiй подивився на Банникова. У того на очах стояли сльози.
      Увечерi Зеп разом з однооким Фрiдрiхом прийшов до кiмнати Коваленка. Андрiй, у довгiй бiлiй сорочцi, босий, як бiблiйний апостол, сидiв посеред нар i плiв з соломи золотавi змiї. Зеп од здивування навiть рота розтулив. У Фрiдрiха заблищало його єдине око. Вони нiколи до того не бачили такої краси.
      – І оце ти плетеш з самої соломи, чоловiче? – не повiрив єфрейтор.
      – Вже ж не з золота, – знизав плечима Андрiй.
      – Але це справжнє золото! – захоплено вигукнув одноокий.
      – Ти там багато розумiєш! – одмахнувся од нього Зеп. – Що тобi треба? - звернувся вiн до Андрiя. – Якi матерiали?
      Андрiй повторив, що йому потрiбний картон, а також клаптики кольорової матерiї. Крiм того, трохи ниток. У нього є нитки, але вони грубуватi для цього.
      – Домовились, – сказав Зеп. – Завтра ти матимеш усе, що треба. Вночi якраз моя вахта, i я принесу тобi матерiали.
      До тiєї ночi вони готувалися ще ретельнiше, нiж тодi, коли прорiзали пiдлогу. Зепа брав на себе Банников, Андрiй i Сашко мали тiльки допомагати йому. Коли Антропов висловив сумнiв щодо того, чи вдасться Павлунi одним ударом покласти такого бика, як єфрейтор, Банников зневажливо посмiхнувся i сказав:
      – Шкода, що ти мiй друг, а то б я показав тобi свої здiбностi. Ти коли-небудь чув про джiу-джитсу?
      – Трохи чув, – признався Антропов, – але бачити – не бачив. По-моєму, про неї тiльки в книжках пишуть.
      – А я бачив, – сказав Павлуня. – У нас у селi жив китаєць, який мiг покласти навiть ведмедя, не те що людину. От, наприклад...
      І вiн узяв Сашка за руку. Той засичав од болю.
      – Пусти, чорт! – гукнув вiн. – Що ти робиш?
      – Тепер вiриш? – засмiявся Павлуня.
      – Та вiрю, ну тебе до бiса! В тобi талантiв, бачу, цiлий мiх. То любовником став, то раптом борцем виявився. А таке, ж нiби непоказне.
      – Великий верблюд, та на ньому воду возять, малий соболь, та його на головi носять, – знову засмiявся Павлуня, вiдпускаючи руку Антропова.
      Вночi нiхто в кiмнатi не спав. Ждали Зепа. Домовленiсть була тверда. В'яжуть єфрейтора, забирають його гвинтiвку, обеззброюють сонну варту, примушують до здачi того солдата, що вартує надворi, i всiєю командою прямують на схiд, до лiнiї фронту, до своїх. Андрiй повiдомив, що їм з Банниковим удалося дiстати невелику географiчну карту Нiмеччини, i хоч вiн не сказав, як саме це їм удалося, всi зрозумiли, що карту принесла Теа. Компаса в них не було, та вiн не дуже був i потрiбний, бо в Нiмеччинi всi автостради й шосе були втиканi покажчиками i орiєнтуватися можна було з допомогою самої карти. Очолювала всю операцiю трiйка: Андрiй, Павлуня й Сашко. Про подальше говорити уникали. Треба було зробити перший крок.
      Десь пiсля пiвночi на дверях кiмнати забрязкотiв замок. Зеп увiйшов веселий, забризканий теплим весняним дощем, недбало закинувши гвинтiвку за плече. Але, як i вчора, вiн прийшов не сам, а з однооким. Фрiдрiх став на порозi кiмнати, i, хоч у нього гвинтiвка теж висiла на ременi, вiн мiцно тримався за неї i готовий був щомитi зчинити тривогу.
      План, з такою ретельнiстю розроблений Андрiєм i Павлунею, летiв шкереберть. Андрiй сидiв на нарах, плiв джут, тоненькi соломинки мелькали в його руках, мов золотi спицi, його очi пильно слiдкували за роботою рук, але думки юнаковi були далеко звiдси. Вiн думав про нову невдачу. Невдачi переслiдували його в цiй країнi на кожному кроцi. Коли ж цьому буде край? Вiн не сидiв склавши руки. Вiн весь час намагався пробити той мур, що вiдгороджував його i його друзiв од свободи. А наслiдки?
      – Чоловiче! – вигукнув Зеп. – Та ти плетеш ще краще, нiж учора! Фрiдрiх, подивись-но на цю штуку.
      Фрiдрiх недовiрливо хмикнув i пiдiйшов до нар. І тодi сталося несподiване для всiх. З-за Андрiєвої спини тонкий i нагальний, мов стрiла з лука, вилетiв Павлуня Банников i черкнув ребром долонi по шиї єфрейтора. Зеп гикнув, як молодий лошак, захрипiв i став валитися додолу, просто на гарячу залiзну пiчку. Одноокий рвонув з-за спини гвинтiвку, але Андрiй, одкинувши вбiк свою солому, упав на нього згори всiм своїм кiстлявим тiлом, i Фрiдрiх загримiв поряд з єфрейтором.
      – Не кричи, а то вб'ємо, – прошепотiв йому в обличчя Андрiй.
      На допомогу Коваленковi кинулося одразу десять чоловiк. У Фрiдрiха вирвали з закляклих рук гвинтiвку, закрили йому рота, тодi скидали з себе нiмецькi трикотажнi сорочки, тягучi мов гумовi, i в'язали руки i ноги одноокому й Зеповi, який хрипiв i косив ногами по пiдлозi.
      Пiсля цього Андрiй i Павлуня з зарядженими гвинтiвками в руках, босi, без сорочок, пiшли по коридору прямуючи на половину солдатiв. За ними йшло все населення барака, сорок п'ять чоловiк, теж босi, теж майже всi без сорочок, худi, тремтячi, але рiшучi.
      Дверi до солдатських кiмнат виявились не позамиканими. Андрiй мовчки показав рукою товаришам, щоб вони роздiлилися на три частини i водночас увiрвалися до всiх трьох. кiмнат. Сам вiн одчинив дверi кiмнати гауптфельдфебеля.
      Начальник команди спав на коротенькому дерев'яному лiжку; сам коротенький, мов качан капусти, пiдклавши долонi пiд щоку. На стiльцi, що стояв бiля лiжка, висiв фельдфебельський мундир, поверх нього чорнiв широкий пояс з трикутною кобурою парабелума. Андрiй розстебнув кобуру, витяг звiдти пiстолет, перевiрив, чи вiй заряджений, i злегка штовхнув гауптфельдфебеля.
      Той щось муркнув i хотiв був перевернутися на другий бiк.
      – Встаньте, будь ласка, – сказав йому Андрiй. – Ви мене чуєте, вставайте!
      Гауптфельдфебель глипнув одним оком на бiлу, напiвголу примару, що стовбичила в темрявi, i знову муркнув щось сердите й нерозбiрливе.
      – Гауптфельдфебель, ви арештованi! – голосно промовив Андрiй, i вiд цих слiв начальник команди миттю сiв на лiжковi.
      – Що? – спитав вiн. – Що таке?
      – Виходьте в коридор, – наказав Андрiй, вiдчиняючи дверi в освiтлений коридор, де вже чулася метушня. – Ви арештованi. Ясно?
      Гауптфельдфебель схопився з лiжка i хотiв бiгти в коридор, як був. Але Андрiй зупинив його.
      – Одягнiться, – наказав вiн йому. – Так незручно.
      – Але що сталося? – бурмотiв фельдфебель, не потрапляючи в холошу штанiв. – Що тут сталося?
      – Ми помiнялися ролями, – вiдповiв Коваленко,
      – Боже мiй, я завжди думав, що таке може бути. Я передчував це, - хлипав Гауптфельдфебель.
      – Не хвилюйтеся, – спробував заспокоїти гауптфельдфебеля Коваленко. - Ми нiчого поганого вам не зробимо.
      Всiх солдат i фельдфебеля зi зв'язаними руками й ногами, з позатулюваними ротами вони посадили в коридорi на деякiй вiдстанi один вiд одного, а самi, одчинивши кладовку, стали одягатися. Тодi Андрiй звелiв забрати усю зброю i дещо з солдатського одягу: шинелi й плащ-палатки. Перед тим, як вийти з барака, всi зiбралися бiля дверей на гайок i, за пропозицiєю Антропова, обрали командира.
      – Командир у нас уже є, – сказав Сашко, – Ось вiн стоїть бiля мене. Це лейтенант Коваленко. Серед нас є старшi лейтенанти, капiтани, майори, є люди старшi за Андрiя роками, але вiн показав, що в цих умовах цiлком зможе очолити наш маленький загiн. Хто хоче сказати щось проти?
      Всi були за Андрiя. Банников пiдiйшов i обняв його.
      – Ти справжнiй герой, Андрiю, – сказав вiн.
      – Що там я, – знiяковiв Коваленко. – От ти клацнув єфрейтора, так клацнув.
      Вони стояли й хвалили один одного, мов закоханi, мов сп'янiлi. Та вони й справдi сп'янiли вiд свободи, i кожному здавалося, що його товариш найкрасивiший, найодважнiший у всьому свiтi. Важко було собi уявити невчаснiшi похвали. Антропов обiйняв за плечi Андрiя й Павлуню i лагiдно сказав:
      – Ну, мої голуб'ята, намилувалися, нацiлувалися, а тепер треба дiло робити. Ми про собак забули, командире. Яка твоя думка?
      Собаки були замкненi десь у спецiально збудованому для них сарайчику. Нiчого було й думати про те, що вони пiдпустять до себе полонених.
      – Перестрiляти б їх – так не варто зчиняти шум, – вголос подумав Андрiй. – Доведеться лишати їх так.
      – А через три-чотири години вони по наших слiдах приведуть погоню, - зауважив хтось iз товаришiв.
      – Тютюном треба посипати все, щоб збити їх а нюху, – вiдповiв йому iнший.
      – Дай менi жменю тютюну, а я тобi закурити дам, – засмiявся Антропов, - де ж його взяти, того тютюну, щоб ще й на землю сипати. Це тобi не вдома, а в Нiмеччинi. Тут навiть огiрки не по землi стеляться, а по тичках угору ростуть. А ти – тютюн!..
      – Побрести рiчкою, щоб вода змила слiди, – запропонував Банников.
      – В таку воду забредеш, одразу ж запалення легенiв з нашим здоров'ям схопиш, – заперечили йому.
      – А по-моєму, треба виходити на шосе й спробувати впiймати якусь машину, – висловив свою думку Андрiй. – Чесонути б на машинi кiлометрiв з двiстi – тодi нiякi собаки нас не знайдуть.
      – Ах, нам уже подали машини, – засмiявся Антропов. – То чого ж ми стоїмо, товаришi? Будь ласка! Займiть свої мiсця! Нас ждуть на снiданок у Берлiнi.
      – Гаразд, – повернувся до нього Андрiй. – Який твiй план?
      – Пошвидше вибратися з цього курятника на свiже повiтря, – сказав Сашко, – i йти в гори, в лiси, до чорта в зуби, але подалi звiдси.
      Вони вийшли з барака, як завжди, вишикувалися в колону по чотири, по боках, напнувши солдатськi шинелi, стали тi, в кого були гвинтiвки. Андрiй, у шинелi гауптфельдфебеля, яка сягала йому лише до колiн, зайняв мiсце попереду, i здалеку нiхто б навiть не подумав, що це йдуть люди, якi вирвалися на волю.
      Андрiй повiв товаришiв не через мiст до станцiї, а лiвобiч, через село в гори, де проходило шосе на Кассель. Вони процокали своїми колодками по кривiй брукованiй вуличцi, минаючи будинки з сонними вiкнами i довгi високi сараї, де зiтхала худоба i злякано ворушилася пташня, зачувши якiсь дивнi звуки на нiчнiй вулицi. За селом дорога пiдiймалася на гору. Коли вони добралися до перевалу й озирнулися назад, внизу вже нiчого не було видно - там нерухоме, як застигла вулканiчна лава, лежало море чорної пiтьми. В ньому потонуло й село, i барак, i станцiя з її лискучими рейками, i навiть сiра смужка рiки. А тут були гори з темними лiсами i величезне сiре небо над ними. І всi пiшли назустрiч цьому небовi, пiшли, не затримуючись, не озираючись бiльше назад, лише Павлуня Банников стояв ще якусь мить i вдивлявся вниз, туди, де бiля чорної пащеки невидимого тунелю лежала маленька станцiя. Може, вiн шкодував, що кiнчається його дивне кохання, кiнчається, так i не почавшись? Може, хотiлося йому повернутися туди, вниз, знайти вiконечко, за яким спить Теа, i стукнути в нього раз i вдруге. А може, без слiв просив у Теи пробачення за свою холоднiсть, за те, що не подарував дiвчинi навiть посмiшки, жодного ласкавого погляду? Та нi, вiн просив її зрозумiти його. Бо троянди найпишнiше квiтнуть лише на своїй батькiвщинi.
      А колона вже цокала десь далеко-далеко, i вiд неї струменiло якесь дивне тепло, i Павлуня пiшов за цим теплом. Вiн наздогнав Андрiя, став поряд з ним i весело спитав:
      – Далеко ще додому?
      – А ось поминемо ливарний заводик отам у долинцi, тодi перейдемо ще через одну гору, а там i Днiпро, – жартома вiдповiв йому Андрiй,
      – Там на заводику полоненi французи й бельгiйцi працюють, – сказав звiдкись з темряви Антропов. – От би їх випустити, та органiзувати добрячий загiн, та вдарити по фашистах з тилу!
      – Дивись, щоб вони по тобi не вдарили, – застерiг хтось,
      – Лiквiдують як клас, – пiдтримали його.
      – І подихати вiльно не дадуть.
      – А ви що, на прогулянку вийшли, – глузливо спитав Сашко, – на променад? Свiжим повiтрям дихати?
      – Ну для чого, Сашко, здiймати сварку? – спробував, заспокоїти Андрiй. – Ти ж сам розумiєш, що на тiм боцi фронту ми принесли б значно бiльшу користь, нiж тут. Померти можна було давно, ще в таборi. Але ж смерть теж треба завоювати.
      – Чув уже нро це, – буркнув Антропов. – Язиками ви всi воюєте, а як дiйде до дiла – нi тпру, нi ну.
      Йому нiхто не вiдповiв.
      Важко було складати заздалегiдь будь-якi плани. У всiх була одна мета: йти на схiд. Як iти – покаже час. Ось вони вийдуть з цього напiвпустинного закутка Рейнських Сланцевих гiр, потраплять до густо заселених районiв i ховатимуться в лiсах, як злодiї, як дикi звiрi, вибиратимуть найглухiшi стежки, найтемнiшi ночi для просування до своєї мети, ховатимуться в чагарниках, не наважуючись розiкласти вогнище, щоб зiгрiтися чи спекти картоплину. А тим часом вони смiливо прямують до шосе, до свого першого орiєнтира на довгому, повному небезпек i страждань шляху. Ливарний заводик, на якому, як стверджував Антропов, роблять мiни, залишається у них правобiч. Ось i неширока дорiжка, що веде вiд нього до шосе. Може, справдi напасти на заводин? А коли там немає нi французiв, нi бельгiйцiв? І нiхто ж не знає розташування заводика, нiхто з них не був тут. В такiй темрявi з десятком гвинтiвок навряд чи тут можна щось удiяти. Та й крiм того, надто це близько од їхнього барака. Завтра вранцi, не дочекавшись їхньої команди на роботу i не додзвонившись до гауптфольдфебеля по телефону, в барак приїде хтось iз нiмцiв i знайде там пов'язаних конвоїрiв. На заводi теж зчиниться шум. Одразу ж стане зрозумiло, в якому напрямку пiшли полоненi. Чи має право Андрiй рискувати життям сорока шести офiцерiв, яких вистачило б для командування майже цiлим полком? І все ж Андрiй ще вагався. А що, коли їм так i не вдасться перейти Нiмеччину, щоб потрапити до своїх, що, коли їх по дорозi всiх перестрiляють, переловлять? І вони так нiчого i не зроблять. А тут ось за сотню крокiв причаївся завод, на якому виготовляють мiни, отi мiни, що крякають, мов чорнi круки, i здiймають до самого неба стовпища чорної землi.
      І раптом, рвучи тонку павутину думок, у яких борсався Андрiй, до його руки доторкнувся Банников:
      – Стiй, машина!
      Колона зупинилася й завмерла. З долини, вiд заводика, дерлася на гору машина. Без фар, яких тепер у Нiмеччинi не запалював жоден шофер, слiпа й, мабуть, важка, вона ледве-ледве повзла, i можна було подумати, що машина не подолає цiєї вiдстанi в сотню метрiв i до ранку. Вона сердито сопла, гарчала трибками передач, торохтiла бортами кузова. Вона ближче й ближче – i ось, нарештi, виткнулася з темряви, теж темна й похмура, як нiч. Попервах вони побачили її переднi колеса, двоє велетенських колiс, якi чалапкалися на гору. Тодi на межi неба й землi вималювалася широка чотирикутна кабiна, а за нею чорнiли високi борти кузова. Ось машина вже виповзла па рiвну площадку й полегшено зiтхнула, а за нею потяглося щось довге, на таких самих колесах, так само темне й вугласте. Невже ще одна машина? Може, тут цiла колона? Чорне, вугласте виявилося причепом. Андрiй вихопив з кишенi пiстолет, гукнув: "За мною!" – i побiг назустрiч машинi. Водiй не встиг нiчого зрозумiти. Вiн бачив, як по дорозi покотилися якiсь неяснi тiнi, хотiв був натиснути на сигнал, але не змiг, бо тої ж митi дверцята кабiни, немов од натиску вiтру, одчинилися, хтось пiдставив пiд самий нiс водiєвi холодне дуло пiстолета й тихо сказав:
      – Стiй! Стiй, а то стрiляю!
      Водiй натиснув на гальмо, а в кузов i в причеп вже сипалися, як грушi, якiсь невiдомi люди, десятки людей в гримотливому дерев'яному взуттi.
      – Куди їдеш? – спитав Андрiй у водiя.
      – В Кассель, – вiдповiв той тремтячим голосом, – Я просто шофер. Шеф-директор буде їхати завтра вдень легковим "мерседесом".
      – Ми поїдемо з тобою.
      – Але ж...
      – Не розмовляти! І не пробуй нас завезти кудись в iнше мiсце. Ми знаємо дорогу! Зрозумiв?
      – Так.
      – Павлуню! – покликав Андрiй. – Сiдай у кабiнку разом зi мною. Тут вистачить мiсця на трьох, Бо наш нiмець нiбито й смирний, але дивитися за ним треба пильно. Всi вже влаштувалися?
      – Всi, – почулася вiдповiдь з машини.
      – Хто в нiмецьких шинелях, сiдайте бiля бортiв, – говорив далi Андрiй. – Гвинтiвки тримати так, щоб їх було видно. Хай думають, що солдати перевозять кудись полонених. Це на всяк випадок, їхати будемо до свiтанку. Потiм сховаємося де-небудь в глухому мiсцi. Згода?
      – Поїхали! – гукнув Антропов. – Давай, Андрiю, газуй!
      – Рушай! – наказав Андрiй водiєвi, i той, з острахом позираючи на цих чудернацьких озброєних людей, включив швидкiсть.
      Машина витягла причеп на шосе i з пiдстрибом покотилася по його сiрому широкому полотнi. Вона оббiгала наїжаченi чорними соснами круглi бугри, проскакувала понад крем'яними урвищами, з яких дихало вологим холодом, впритул пiд'їздила до могутнiх вiковiчних кам'яних стiн, що ставали поперек дороги, i нахилялася круто вбiк, ледве втримуючись колесами на шорсткому шосе. Водiєвi хотiлося якомога далi вiд'їхати вiд того страшного мiсця, де ним заволодiли невiдомi. Вiн намагався вирватись з кам'яних обiймiв гiр, лишити позад себе всi таємничi лiсовi схованки, доїхати до Фельсберга, де долина Едера розширюється на добрий десяток кiлометрiв, звiдти вже рукою подати до iмперської автостради, на якiй його божевiльну машину обов'язково затримають. Там доведеться переїздити через Едер i Фульду, а на мостах завжди є охорона, там вiн, нарештi, позбудеться своїх непрошених супутникiв i весь цей жах скiнчиться.
      І шофер гнав машину, як навiжений, рискуючи щохвилини перекинутись або ж заїхати в прiрву. Андрiй не стримував нiмця. Бо хiба ж їм теж не хотiлося вже цiєї ночi бути якомога далi од свого проклятого барака? Хай буде сто кiлометрiв, сто п'ятдесят, двiстi. Що далi, то краще, то спокiйнiше. Хай реве мотор, хай несамовито пiдстрибує багатотонна машина, хай гуде й свистить вiтер за стеклами – вперед i тiльки вперед!
      Нiч нагадувала великий пiсковий годинник. Вона ронила останнi пiщинки темряви на землю i ставала свiтлiшою й свiтлiшою. Нiч яснiшала згори. Чорний морок ще панував на землi, а на небi якiсь шаленi вiтри вже розганяли в усi боки кошлатий дим пiтьми, i прозорi хвилi свiтанку котилися з глибин всесвiту, як океанськi вали. Темна гримуча машина ще борсалася серед безладно розкиданого бескеття гiр, вона ще ховала за своїми високими бортами чотири з половиною десятки втiкачiв, але вже недалеко була та хвилина, коли машина вирине з темряви й покаже своїх пасажирiв тисячам очей. І тодi... Андрiєвi навiть подумати було страшно, що станеться тодi. Вiн уже давно пильно придивлявся до шосе i як тiльки побачив ледь помiтну дорiжку, що вiдходила влiво до бетонованої стрiчки магiстралi, доторкнувся до водiєвого плеча:
      – Лiворуч!
      Нiмець скосив на Андрiя око, мiцно стиснув губи, але крутнув руля влiво. Коли трохи проїхали по дорiжцi, Андрiй знову поклав нiмцевi на плече руку й сказав:
      – Отут знову влiво.
      – Але ж там немає дороги! Як менi там їхати? – спробував заперечити водiй.
      – А ти їдь так, як до вiйни їздив, – спокiйно порадив йому Андрiй.
      Машина круто повернула i загуцикала по бездорiжжю. Андрiй примушував шофера кiлька разiв змiнювати напрямок, вони заглиблювалися в гори далi й далi i зупинилися лише тодi, коли машину щiльно обступив густий сосновий лiс.
      – Тут будемо вiдпочивати! – вiдчинивши кабiнку, гукнув Андрiй.
      Цiлий день вони ховалися в глухих лiсових нетрях. Виставили вартових. Вогню не розкладали. З'їли по шматку хлiба з маргарином i ковбасою, якi вони взяли з тих запасiв, що були у конвоїрiв у барацi. Нагодували й шофера, хотiли завести з ним розмову, але вiн, побачивши на френчах своїх пасажирiв великi лiтери SO, тiльки мукав, надимав щоки й червонiв.
      – Киньте його, – засмiявся Антропов. – Хай з нього переляк вийде, тодi, може, й поговорите.
      Увечерi, як добре стемнiло, Андрiй скомандував рушати далi. Довго вибиралися на шосе. Кiлька разiв доводилося злазити з машини й розшукувати ранковi слiди. І ось знову гримотить машина в наповнених туманом долинах i серед кiстякiв гiр. Знову мовчазний водiй втiкає вiд страшних руських, а вiн тепер уже твердо знає, що це – руськi.
      До Фельсберга вони не доїхали. Десь поблизу Бад-Вiль-дунгена, запримiтивши мiст через Едер, Андрiй звелiв шоферовi повертати праворуч.
      – Але ж це не Кассель! – вигукнув нiмець. – Кассель на пiвночi, а ми їдемо на пiвдень.
      – Знаю сам, що на пiвночi, а що на пiвднi, – сказав Андрiй. – їдь.
      Вiн хотiв добратися до автостради, яка вела через Тюрiнгiю на Дрезден. Автострада перетинала маленькi рiчки, мости, якi навряд щоб охоронялися, крiм того, потрапивши на Дрезденську автостраду, вони залишали далеко злiва провiнцiї Саксонiя-Ангальт i Бранденбург, де охороннi загони СА i СД були особливо пильними.
      Вони мчали на пiвдень без зупинок, без затримок, надiйно вкритi темною нiччю. Десь далеко позаду вже знали про те, що з штрафної залiзничної команди втекли всi радянськi офiцери, якi були там, але нiхто не знав, що в самому центрi Нiмеччини, несамовито поглинаючи новi й новi кiлометри асфальтованих шосе, мчить кудись дивовижний автопоїзд з утiкачами. Концентричнi кола тривоги в зв'язку зi зникненням сорока семи полонених радянських офiцерiв розповсюджувалися повiльно, мляво, i гримотлива машина вже давно випорснула з окресленого ними простору. Десь ще писалися рапорти, десь ще тривали довгi телефоннi розмови, десь стукали високими твердими закаблуками офiцерських чобiт, перш нiж почати своє повiдомлення про втечу руських, гаркали: "Хайль Гiтлер!" А тут були свист вiтру, тьмянi розливи асфальту й бетону по вологiй веснянiй землi i шалений бiг вугластого громаддя гуми, металу й дерева, серед якого причаїлися такi небезпечнi для отих, що гаркали "Хайль!", люди.
      І враз велетенське вогняне лезо розпанахало нiч навпiл. Десятки сонць запалали високо вгорi й тихо попливли до землi, виливаючи па неї потоки бiлого тремтливого свiтла.
      – Що воно за чортiвня? – нахилившись до вуха Банникова, крикнув Андрiй,
      – Американськi лiтаки, – вiдповiв той. – Кинули освiтлювальнi ракети. Зараз будуть бомбити,
      – Що ж тут бомбити? – не зрозумiв Андрiй. – Оте село?
      Справдi, попереду, неподалiк од шосе, виднiлося невеличке село, а за ним темнiли гори. Лiворуч стелився зелений пустинний луг. Здається, нiяких об'єктiв для повiтряного нападу немає. А втiм, хiба знаєш. Може, саме пiд отими круглими темними буграми розташувався який-небудь авiацiйний або танковий завод? І, можливо, лiтаки саме тут лишать свiй смертоносний вантаж. Самотня освiтлена машина на пустельнiй дорозi послужить їм прекрасною цiллю. Тож подалi звiдси, з цього осяяного мертвим свiтлом кола, з-пiд цього неба, в якому десь пропливають металевi птахи союзникiв. Андрiй глянув на водiя, щоб сказати йому про небезпеку. Але той сам дивився на Коваленка, i смертельна блiдiсть заливала його неголенi щоки. Губи його ворушилися, намагаючись вимовити якесь слово. "Боїться, – подумав Андрiй, – та й хто б тут не злякався".
      – Давай натискуй, – гукнув вiн шоферовi, – вискочимо з цього чортового кола!
      І аж тодi нiмець спромiгся вимовити те, що хотiв:
      – Немає бензину.
      – Що-о? – заревiв Андрiй i сам злякався свого голосу. – Куди ж ти його подiв?
      – Кiнчився, – знизав плечима шофер.
      – Але ж мотор ще працює?
      – Нi.
      Справдi, машина вже не гула. Гуло й тремтiло небо од сотень невидимих лiтакiв. Машина котилася по iнерцiї.
      – Зверни хоч з дороги! – наказав шоферовi Андрiй. Машина пiдстрибнула кiлька разiв по зеленому купинню i стала.
      – Що там у вас? – перегнувся з кузова Антропов. – Зараз же союзники накриють нас бомбовим килимом.
      – Бензин кiнчився, – вiдповiв Андрiй.
      – Що ж тепер робитимемо?
      – Сидiти всiм у машинi. Не розходитись. З повiтря ми зараз майже непомiтнi. А бензин я спробую дiстати.
      – Де ж ти його дiстанеш? Хiба в отому селi?
      – А хоч би й там!
      – У цих, мабуть, i воду по картках дають, а ти на бензин розраховуєш.
      – Спробувати можна.
      – Ну, давай.
      Андрiй узяв у шофера канiстру i хотiв iти з Банниковим до села, але Антропов заявив, що замiсть Банникова пiде вiн.
      – Я з кулеметом, – сказав Сашко. – Командира треба охороняти.
      – Не говори дурниць, – розсердився Андрiй. – Яка тут може бути мова про охорону?
      – А коли в селi розквартирований роздiл есесiвцiв? Не можеш же ти розраховувати, що при такiй iлюмiнацiї всi вони сплять, як бабаки? Цопнуть тебе там, а ми сиди та жди. Пiшли вдвох.
      В селi справдi не спали. В дворах чулися квапливi кроки, притишенi голоси, злякана метушня. Небо ще заливало землю потоками свiтла i ревiло, ревiло, загрожуючи прорватися зливою бомб.
      – Поки тут панiка, треба дiяти, – шепнув Андрiєвi Сашко. – Спасибi американцям, що присвiтили.
      Вiн зазирав до кожного двору, сподiваючись побачити там машину або трактор, але нiде не мiг нiчого помiтити.
      – Чорти! – бурмотiв Сашко. – Вони все ховають у гаражах. Ти бачиш, якi сараї повибехкували! Хваляться своєю чеснiстю, а ховають все так, нiби тут злодiй на злодiї.
      Нарештi їм пощастило: в одному з дворiв стояв старенький двотонний "опель". Вони вскочили у двiр, пiдбiгли до машини.
      – Ти знаєш, де тут бак з горючим? – спитав Сашко.
      – А чорт його знає, – знизав плечима Андрiй.
      – Ну й я не знаю. Треба було шофера з собою взяти. От дурнi!
      Хрипкий, стривожений голос, що пролунав з якогось темного закутка, примусив їх замовкнути.
      – Хто там? – спитала темрява.
      – Хазяїн! – покликав Андрiй, – Ходи-но сюди!
      Хазяїн вагався. Вiн мовчав i думав. Йому, мабуть, не хотiлося виходити на освiтлене мiсце, але вiн не хотiв допустити й того, щоб якiсь чужi люди порядкували бiля його машини.
      – А ви хто такi? – ще раз спитав вiн. – Чого вам треба?
      – Ходи сюди! – повторив Андрiй, знаючи, що по цiй однiй фразi нiмець не зможе догадатися, з ким має справу.
      Старий нiмець, у картузi з навушниками i в цупких чорних крагах, виповз iз погреба i пошкутильгав до хлопцiв.
      – Хто такi? – прохрипiв вiн, з подивом розглядаючи по-чудернацькому зодягнених незнайомцiв.
      – Бензин є? – не вiдповiдаючи, запитав у свою чергу Андрiй.
      – Який тобi бензин! Вiйна! – сказав нiмець i повернувся, щоб iти назад. Але Антропов не дав йому, цього зробити. Вiн схопив нiмця за порудiлий сукняний пiджак, рвонув до себе i, нахилившись до самого обличчя, прошепотiв:
      – Давай бензин, гад, а то до стiнки поставлю!
      І щоб було зрозумiлiше, наставив на нiмця кулемет. Нiмець зiщулився i злякано зиркав то на Сашка, то на Андрiя.
      – Бензин, розумiєш? – сказав Коваленко.
      – Немає бензину, – захрипiв нiмець. – Трiшечки є. Зовсiм мало.
      – Давай скiльки є.
      Андрiй дав нiмцевi канiстру. Той побовтав її, переконався, що вона зовсiм порожня, i ступив до машини.
      – Дуже мало бензину, – бурмотiв вiн, одкриваючи бак, – Вiйна все забрала. Все.