Latin

Дума про невмирущого - 07

Total number of words is 4410
Total number of unique words is 2010
22.9 of words are in the 2000 most common words
32.5 of words are in the 5000 most common words
37.6 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
      Тримаючись за стiну, Андрiй пiшов по погребу. Вiн навмисне стукав дерев'яними колодками й голосно покашлював, щоб злякати оте невiдоме, яке лякало його. Вiн заповнив мертву тiснину погреба своїми звуками i вiдчув якесь полегшення на душi. Але слiд йому було зупинятися, як гупання й шурхiт вiдновилися. Тепер вiн уже не мiг утекти од них нiкуди. Коли стримував дихання, шерех зникав, але гупання лунало ще гучнiше, починав дихати - примарнi звуки охоплювали його з усiх бокiв i бились об його змучене тiло, хапали мертвими руками жаху. Коваленко почав бiгати по погребу. Вiн свистiв, кричав, спробував навiть спiвати, але щойно зупинявся перепочити, знову потрапляв у владу отих божевiльних звукiв.
      "Стривай, Андрiю, – сказав вiн сам собi. – Сядь, заспокойся i спробуй зрозумiти, що це таке. Інакше ти тут до ранку збожеволiєш. А цього, мабуть, фельдфебелевi якраз i хотiлося".
      Вiн сiв i став слухати шелест i гупання. Вони напливали на нього з пiтьми, нiби хвилi, i що довше вiн сидiв, що бiльше намагався заспокоїти себе пiсля того збудження, то повiльнiше й спокiйнiше напливали хвилi незрозумiлих звукiв.
      Андрiй знову стримав вiддих i приклав руку до грудей, напроти серця. Серце било в руку невпинно, як дятел у кору. Андрiй дихнув – i шум огорнув його звiдусiль, нiби шумовиння лiсу пiд вiтром.
      І лише тодi вiн усмiхнувся. Тепер цей кам'яний мiшок уже не страшний йому. Бо вiн розгадав його таємницю. Вiн знає, що то були за звуки: то шелестiв вiд дихання його одяг i стукотiло в грудях його власне серце!
      Ну, фельдфебелю, давай тепер змагатися – хто кого!
      В погрiб не проникали не тiльки навколишнi звуки – не проникало сюди й повiтря. Андрiй незабаром вiдчув це. Вiн лiг, намагаючись заснути, але раптом вiдзначив, що не має чим дихати. Сiв – стало трохи легше, але ненадовго. Довелося стати на ноги, бо вгорi повiтря було нiби свiжiше. Тодi Андрiй почав сходити по погребу: коли рухався, здавалося, нiби навколо вiтер i в легенi потрапляє бiльше кисню. Ще за годину вiн уже бiгав, попервах тримаючись побiля стiн, а тодi як попало, витягнувши вперед руки, мов слiпий, хрипко дихаючи i вiдчуваючи, що ось-ось вмре.
      Вiн упав на пiдлогу напiвмертвий. Та життя звело його востаннє цiєї ночi й погнало кудись у темну безвiсть не знати для чого й навiщо. Вiн повзав побiля стiни, шкрябаючи по гострому каменю, щось шукаючи, повз довго й повiльно, але все ж таки знайшов. То були дверi. Старi дубовi дверi, набубнявiлi вiд вологи, запорохнявiлi, мiцно притиснутi до порога й одвiркiв, не пропускали крiзь себе нiчого. Якби в погрiб хтось налив води, вона б не вилилась звiдси. Якби сюди накачали повiтря, воно трималося б тут, як у цилiндрi насоса. І все ж Андрiй припав до холодних дверей, сподiваючись, що крiзь них пробивається бодай цi-вочка, тонка, як волосина, цiвочка повiтря.
      Так i застав його фельдфебель бiля дверей, коли прийшов ранком подивитися на полоненого.
      – Ну, – сказав вiн, – подумав добре? Не вiдмовляєшся вiд брата?
      Андрiй мовчав, лише дихав часто-часто i пожадливо, так нiби пив холодну воду з криницi.
      Фельдфебель штовхнув його носком чобота.
      – Вiдповiдай, бiльшовицька сволото! Чи, може, тобi ще хочеться посидiти в цiй пацючiй норi? Брат тобi отой полонений чи юда?
      – Брат! – прохрипiв Андрiй.
      ...Його тримали в пiдземеллi три днi й три ночi. Шiсть разiв за цi три днi й три ночi вiн помирав i шiсть разiв воскресав. Коли вже був зовсiм синiй i прозорий, як скло, фельдфебель наказав привести його в барак. Баренбойм заплакав, побачивши Коваленка.
      – Я скажу їм правду, – прошепотiв вiн. – Краще померти вже менi.
      – Мовчи, – наказав Андрiй, – Мовчи, бо вб'ють.
      Їх погнали на роботу, i Андрiй пiшов тепер поряд з Семеном, спираючись на руку товариша.
      – Як же ти потрапив у полон? – питав Баренбойм.
      – Потiм про це, потiм, – вiдмахувався Коваленко. – Ми ще з тобою наговоримося про все. Зараз треба думати про те, як тебе врятувати од фельдфебеля. Вiн тепер не вiдступиться. Влаштує комiсiю, щоб довести, що ти єврей.
      – Однаково вмирати, – байдуже махнув Сьома. – Пам'ятаєш, як ви мене просили розповiсти анекдот. От мене вб'ють – от тобi й анекдот.
      – Не говори дурниць!
      Як завжди, полоненi "прогулювалися" до кар'єру й назад, посьорбали рiдкої брукви i вже готувалися спати, як раптом фельдфебель викликав Андрiя й Семена надвiр. Вiн наказав їм одягтися, пiдвiв до них конвоїра й тицьнув пальцем у бiк кар'єру:
      – На роботу! Швидко!
      – Ми працювати не будемо, – заявив Андрiй.
      – Однаково. Марш! – крикнув фельдфебель.– – В кар'єр! І не давати їм сидiти! – наказав вiн солдатовi, – Хай стоять усю нiч. Та нагору їх, на белебень, отуди до станцiї, щоб пе ховалися в затишку в кар'єрi. Хай постоять там цi "брати"! Марш!
      Вони пiшли тим самим кроком, який "винайшов" тут Коваленко. Поспiшати не було чого. Попереду чекала нiч, довга, виснажлива, а далi теж не краще.
      Холодна мжичка висiла в повiтрi. У Семена вицокували зуби – чи то вiд пронизливої вологи, чи то вiд нервового збудження.
      – І де я взявся на твою голову? – зiтхнув вiн.
      – Дурний ти, – ласкаво всмiхнувся Андрiй.– Невже, ти не радий нашiй зустрiчi? Тiльки уяви собi: в полонi, в самого чорта в зубах – i раптом зустрiти товариша!
      – Та воно так.
      – А чого ж тобi ще треба?
      – Але ж через мене ти он як мучишся.
      – Е, не турбуйся. Живий буду – не помру. Ми ще з тобою фашистськi танки битимемо.
      Вартовий вивiв їх за кар'єр, коли вже смеркало. В сотнi метрiв од полонених чмихав на рейках паровоз, до якого залiзничники чiпляли состав порожняка. Навколо було голо й сумно, мжичка поволi перейшла в дощ, зривався на нiч вiтер.
      – Тут стояти, – буркнув солдат. – Стояти й не ворушитись.
      Порожняк нарештi причепили до паровоза, паровоз чмихнув ще кiлька разiв, тодi смикнув состав, спробував його потягти вперед, штовхнув назад - мабуть, випробував свою силу. З того боку вагонiв хтось невидимий засюрчав у свисток. Стало ясно, що поїзд зараз буде рушати.
      – Ну, Сьомо, – несподiвано сказав Андрiй, – утiкай!
      – Ти що? – здивувався той.
      – Швидше! Поїзд он починає рушати. Бiжи й чiпляйся.
      – А ти?
      – Не твоє дiло. Бiжи!
      – Та як же так?
      – Ну, кому кажу!
      Семен глянув на вартового, який навiть у гадцi не мав, про що говорили зараз полоненi, тодi якось безпорадно махнув рукою i побiг до поїзда, прямуючи до вагона з гальмiвною площадкою.
      Вартовий миттю прокинувся вiд своєї задуми.
      – Куди? Стiй! – заволав вiн, зриваючи з плеча гвинтiвку.
      Семен злякався. Вiн, мабуть, злякався не так за себе, як за Андрiя, i тому зупинився.
      – Бiжи! – крикнув Андрiй i вхопився за ствол гвинтiвки. Солдат од несподiванки ледве не випустив зброї, але одразу ж потяг гвинтiвку до себе. Андрiй був значно слабiший за вiдгодованого солдата. Вiн зрозумiв це, щойно конвоїр смикнув гвинтiвку. Але вiн зрозумiв також, що поки буде триматися за гвинтiвку, солдат не зможе нi стрiляти, нi наздоганяти Семена i, отже, той утече. Вiн учепився в мокрий слизький ствол обома руками, налiг на нього животом, гнув гвинтiвку до землi. Солдат гучно сопiв, задкуючи й намагаючись скинути з гвинтiвки полоненого. Вiн був упертий як бик. До того ж вiн був упевнений у своїй силi, в своїй перевазi.
      Семен, який уже майже добiг до вагонiв, озирнувся, побачив, як вовтузяться позаду двi темнi постатi, i кинувся назад.
      Андрiй весь час дивився на нього, бо вiн обов'язково мусив переконатися, що Сьома встиг утекти, встиг почепитися на поїзд, i коли побачив, що той повертається, закричав страшним голосом, у якому бринiли сльози:
      – Та тiкай же ти, сволото!
      Якби Семен був ближче, вiн почув би, як Андрiй заскреготiв зубами. В цю мить вiн ненавидiв i себе за своє безсилля, i товстошийого конвоїра, що мовчки тяг до себе зброю, i Семена за його нерозсудливiсть. Адже поїзд iде! Треба чiплятися на площадку i тiкати, тiкати свiт за очi, подалi вiд кар'єру, вiд карячкуватого фельдфебеля, вiд неволi!
      Баренбойм пiсля вигуку Андрiя повернув назад. Та було вже пiзно. Солдат приловчився й ударив Андрiя чоботом у груди. Вiн ударив якраз у стару рану, i в Коваленка од нелюдського болю потемнiло в очах. Руки його розiмкнулися, й солдат вихопив з них гвинтiвку. Останнє, що чув Андрiй, – це пострiл, глухий i разом з тим неймовiрно сильний, немов з гармати, пострiл.
      Семене, Сьомо, що ж ти наробив, дурний та нерозумний!
      Тиждень Андрiя били. Били всi: солдати й фельдфебель i якiсь гестапiвцi, що мало не щодня приїздили в барак, а ще через тиждень його забрали з команди. Приїхав звiдкись товстошиїй єфрейтор з перебитим носом i повiв Коваленка до станцiї. Це сталося вранцi, коли всi йшли на роботу, І через те Андрiй не змiг навiть попрощатись з товаришами як слiд. Його висмикнули з першого ряду, де вiн завжди стояв, i звелiли йти збирати свої речi.
      – Бувай здоров, Андрiю, – сказали йому товаришi, – до зустрiчi на Батькiвщинi.
      – До зустрiчi, – вiдповiв Андрiй.
      Колона рушила в один бiк, Андрiй попрямував до барака. Бiля дверей вiн раптом почув, що його хтось наздоганяє. То був полонений, бо солдати вже зчинили лемент. Андрiй озирнувся – перед ним стояв Мулик. Вiн часто клiпав очима, його маленький ротик скривився, пiдборiддя якось дивно тремтiло.
      – Андрiю, – тихо сказав Мулик. – дорогий Андрiю! Я не забуду тебе, поки живий. Спасибi тобi за все. Прощай.
      І вiн обняв Коваленка, хоч вартовий уже наздогнав його й бив прикладом.
      – До побачення, – сказав Андрiй. – До побачення на Батькiвщинi, Мулику.
      – Я буду твердим, Андрiю. Клянуся! – шепнув йому на вухо Мулик i пiшов назад, похнюплений i непоказний.
      Може, колись i вiн стане борцем. Бо не всi ж ними народжуються.
      Нещастя легше переносити спiльно. Андрiй тепер був самотнiй. Вiн не знав, куди його везе цей єфрейтор, з перебитим носом, i нiхто з товаришiв не мiг довiдатись про долю Андрiя Коваленка. Вiн зник з команди назавжди – i цьому нiхто не мiг зарадити. Можливо, вiн зник i з життя?
      Андрiй їхав у вагонi й мовчав. Єфрейтор теж довго мовчав. Вiн читав газету, потихеньку спостерiгаючи за Андрiєм, читав останню сторiнку, де друкувалися повiдомлення про шлюби й про похорон, "Невже вiн ще не одружений"? – чомусь подумав Коваленко i сам здивувався цiй своїй думцi. Справдi, яке йому дiло до того, чи одружений цей рудий чолов'яга чи нi, чи є в нього батько й мати чи нема. Адже вони зараз вороги. Можливо, єфрейтор везе його просто до концтабору, де на Андрiя вже чигає пащека крематорiю. Можливо, йому дали iнструкцiю застрелити Коваленка "при спробi втекти". У всiх випадках рука єфрейтора, мiцна, жилава рука не схибне. Вiн клацне закаблуками перед начальством, доповiсть про зроблене, гаркне: "Хайль Гiтлер!" – i знову буде жити, як жив: спатиме по вiсiм годин на добу, питиме кофе, їстиме картоплю з маргарином, читатиме газети на останнiй сторiнцi.
      – Чого мовчиш? – раптом запитав єфрейтор.– Знаєш, куди їдеш?
      Андрiй запитливо глянув на свого вартового.
      – В команду, – пояснив той. – Прiма команда! Душе добра!
      І вiн пiдморгнув Коваленковi. Але Андрiй не вiрив у це пiдморгування. Вiн надто добре знав, що хоч який злий собака, вiн завжди крутить хвостом.
      І знову мовчки гуцикали вони на вичовганих до блиску вагонних лавах, знов перечитував єфрейтор об'яви в газетi, жував бутерброди, перекидався двома-трьома словами з випадковими супутниками, якi заходили в купе, щоб вийти на першiй же станцiї, а Коваленко намагався уявити собi, що то за команда, яку єфрейтор назвав "прiма".
      Поїзд бiг уздовж рiчки. Вузенька, ясновода, вона то збиралася у бурхливий, пульсуючий струмочок, то рвалася на волю з мiцних лабет крем'янистих похмурих гiр, то раптом розливалася широкими лагiдними плесами на зелених луках, на якi не насмiлювалися ступити гори, i залежно вiд того, де вона текла, рiчка то була рiвна, як струна, то робила звивини, колiна й петлi. Не вiрилося, щоб над такою рiчкою жили поганi, злi люди. Не могло бути й такого, щоб бiля цiєї свiтлої, прекрасної води хтось надумав розташувати команду вiйськовополонених. Бо це було б однаково, що поєднати волю й неволю, найбiльшу радiсть ї найбiльший смуток у свiтi.
      Андрiй ждав: ось-ось поїзд одiрветься од рiчки й помчить кудись убiк, через гори й лiси. Хай би отак iшов ї йшов, вистукуючи колесами, погойдуючись, нiде не зупиняючись, хай би вiз i вiз його далi й далi, аж до краю вiйни.
      Але вiйна не мала нi кiнця, нi краю. Вона була скрiзь, вiд вiйни не втiкали – з нею боролись. Андрiй не вiдмовлявся вiд боротьби: вiн став на цей шлях без примусу, добровiльно. Однак вiдпочити вiд цього запеклого, смертельного поєдинку вiн би не вiдмовився. Дев'ятнадцять рокiв це ж так небагато. В дев'ятнадцять рокiв люди мають милуватися сонцем, а не битися за право глянути на нього бодай одним оком. В дев'ятнадцять рокiв люди повиннi мати право на життя, а не вмирати, як мухи, як квiти, збитi безжальними ударами слiпої палицi перехожого.
      – Приїхали, – сказав єфрейтор i штовхнув Андрiя прикладом.
      Поїзд стояв на маленькiй станцiї, що притулилася бiля круглої похмурої гори з чорним тунелем унизу. Правобiч поблискувала та сама рiчка, уздовж якої вони їхали. За рiчкою червонiли черепичнi покрiвлi невеличкого мiстечка, вiрнiше, села, а бiля самого берега, на тiм боцi, стояв довгий похмурий барак, обплутаний колючим дротом.
      Андрiй побачив барак, щойно ступив на землю. "Хоч у гарному мiсцi", - спробував утiшити себе, вiдчувши раптом, що тривога за своє майбутнє, яка всю дорогу не насмiлювалася пiдступати до нього близько, тепер стала поряд i нiяка сила, не могла прогнати її, примусити замовкнути.
      "Тут i хлопцi, мабуть, дружнi, як там у нас на кар'єрi", – знову подумав Андрiй, а тривога нашiптувала йому щось нерозбiрливе, сполохане, неспокiйне.
      Вони пiшли берегом рiчки до мосту, який був позад станцiї. Барак стояв на тому боцi, непорушний, нiмий, i, здавалося, супроводив їх скляним поглядом своїх невеличких вiконечок. Кожен перед тим, як потрапити на мiст, що вiв до села, мав пройти на виду у цього барака, як проходить перед генералом солдат на оглядi. Скiльки рокiв, скiльки разiв на день уже триває оцей безмовний парад? Скiлькох людей зустрiчав скляний полиск отих вiконечок i чи хоч одному вдалося вирватися звiдти? І чи покине вiн, Андрiй Коваленко, той невеселий барак, у якому вiн ще не був, чи покине вiн його, щоб бiльше не повертатися туди?
      – Швидше! – гукнув єфрейтор. – Чого повзеш, як каракатиця!
      Перейшли мiст, мiцний старовинний мiст з двома низькими арками, якi лежали на опецькуватих опорах-биках з рудої цегли. Такi мости завжди зображалися на середньовiкових нiмецьких гравюрах. І таким спокоєм, такою тишею повiяло вiд цього мосту, вiд повiльної води пiд ним, вiд ласкавої, шовкової трави, що врунилася внизу бiля опор, що Андрiй на якусь мить навiть забув, де вiн. Вiн забув про вiйну, про нещастя, яке сталося з ним i з тисячами таких, як вiн, забув про смерть i страждання, якi стояли в нього за плечима i чигали на кожний його необачний порух.
      Думки Андрiєвi були десь далеко-далеко звiдси, а ноги несли його ближче й ближче до барака. Тепер уже Коваленко мiг добре роздивитися на своє майбутнє пристанище. Барак стояв на кам'яному фундаментi, одним кiнцем спускаючись до самої рiчки, так що здавалося, нiби будинок хоче забрести у воду по колiна. Та частина, яка дерлася на узгiр'я, не була обнесена колючим дротом, i Андрiй зрозумiв, що в нiй, мабуть, живуть солдати. Справдi, щойно вони дiйшли до ворiт, на високому дерев'яному ґанку з цього боку загорожi з'явився молоденький солдат, з чорною пов'язкою на оцi, i, подзвонюючи ключами, спитав єфрейтора:
      – Що, Зеп, привiз?
      – Як бачиш, – буркнув єфрейтор, – Втомився, як сто чортiв. Одчиняй браму, чого вирячився!
      – Ну ти ж i тварюка, Зеп, – добродушно сказав одноокий. – Знаєш же добре, що менi вже нiчим вирячуватися, а все-таки говориш.
      Вiн зiйшов з ґанку, вiдiмкнув браму й розчинив її перед Андрiєм.
      – Прошу.
      Андрiй не встиг ступити за ворота, як страшний удар єфрейтора жбурнув його в двiр. Вiн упав обличчям у пiсок i чув, як позаду загиготiли вартовi.
      – Ох ти ж i здоровий, – захоплено присвиснув одноокий, – i як тобi могли перебити носа?
      – Не такi ж шмаркачi, як ти, його перебили! – огризнувся єфрейтор.
      Загримiв засув, затупотiли кованi чоботи по лунких дерев'яних схiдцях, i настала тиша. Тодi Андрiй поволi пiдвiвся, витер обличчя i пiшов униз уздовж барака. Там вiн присiв, просунув руку мiж дротом, зачерпнув долонею води. Вода була холодна, рiзка i якась нiби гiрка, але вiн пив її ще й ще, немов хотiв залити нею i голод, i образу, завдану єфрейтором, i тривогу, яка ще росла в його серцi. Що то з ним буде в цiй командi?
      Дверi в барак були вiдхиленi. Андрiй переступив порiг, зiйшов угору по схiдцях i опинився у довгому вузькому коридорi. Правобiч i лiвобiч були якiсь дверi, але куди вони вели, Коваленко не знав. Вiн прочовгав своїми колодками добру половину коридора, як раптом однi з дверей у правiй стiнi прочинилися, звiдти виглянула лахмата бiлява голова й спитала Андрiя:
      – Новачок?
      – Ага.
      – Ну, тодi здоров, не земляк часом? Звiдки?
      – З України.
      – А я з Ленiнграда. Все одно земляки. Закурити є?
      – Некурящий.
      – Тодi ти бог!
      – Це ж чому саме бог?
      – А "бички"? Знайдеш на вулицi "бички" – з хлопцями на хлiб помiняєшся. У нас за п'ять "бичкiв" од сигарет дають пiвпайки хлiба, а за два сигарних - цiлу пайку.
      – Я "бичкiв" не збираю.
      – Еге. Та ти гордий!
      – А коли й гордий – то що?
      – Та нiчого. Менi гордi хлопцi подобаються. Давай знайомитись. Антропов. Старший лейтенант. Звуть Сашком. Ти теж мене так зви. Домовились?
      – Домовились, – сказав Андрiй i назвав своє iм'я.
      – Житимеш у нашiй кiмнатi, – казав Антропов, – у нас одне мiсце вiльне. Пилипа Смоленського на минулому тижнi застрелили – тепер мiсце є.
      – Застрелили? – перепитав Андрiй, намагаючись вдавати з себе спокiйного.
      – Атож, – кивнув Антропов. – Пилип був гарячий хлопець, ну й шпортнув тут одного єфрейтора вилами. Падло був єфрейтор страшнеНу, в єфрейтора кишки надвiр, а Пилипа – бах! бах! – i нема.
      – І вас тут часто?
      – Стрiляють? Та нi. Бiльше роботою жмуть. У нас же штрафна команда, знаєш.
      – Б'ють?
      – Для профiлактики. Чистять зуби, ребра i взагалi всi суглоби. Дуже веселе життя. У нас тут нiхто довго й не затримується. Або ж умирають, або ж у концтабiр. А то, як Пилип...
      – А ти давно тут? – поцiкавився Андрiй.
      – Та я вже з пiвроку. На менi не покатаються. Я кранк. Знаєш, що таке кранк?
      – Хворий?
      – Хворий – це по-нашому. А кранк – це коли в тебе нiчого не болить, а на роботу погнати не можуть. Ось дивись.
      Сашко закотив лiву холошу штанiв, i Андрiй побачив у нього на нозi, трохи нижче колiна, велику, в долоню завбiльшки, виразку. Виразка була червона, страшна, i можна було подумати, що з ноги в тому мiсцi здерли шкiру,
      – Що це в тебе? – злякано одступав назад Коваленко.
      – Метикувать треба! – усмiхнувся Аптропов. – Хочеш, через тиждень у тебе те саме буде? Трiшки ножичком – чик, чик, тодi компресик з хлорованого вапна й лiзолу. Га? Через мiсяць заживає, тебе женуть на роботу, ти трудишся кiлька днiв, як воляка в плузi, i знову з ноги пре м'ясо. Нiжна натура, важка робота протипоказана – i так далi.
      – А не нудно лежати тут одному? – поцiкавився Андрiй.
      – Менi нудьгувати нiколи, я, брат, хлiб заробляю, – похвалився Сашко, порпаючись пiд подушкою. – Бачив оце?
      Вiн показав кiлька невеличких хрестикiв, акуратно випиляних з бiлої кiстки, до блиску одшлiфованих, з якимсь немудрим рiзьбленням на них.
      – З пiдручних матерiалiв, – гордо пояснив Антропов. – Кiстки з нашого котла, випилювання й шлiфовка – мої руки. Результат пiвбуханки хлiба за хрестик. От тобi й сальдо-бульдо.
      – Виходить, мiсiонером став? – осудливо сказав Андрiй. – Забезпечуєш тубiльцiв символами християнської вiри?
      – А що ж, накажеш їм, може, п'ятикутнi зiрки продавати? – насмiшкувато глянув на нього Антропов. – Чи серпочки й молоточки випилювати?
      – Є команди, де й це роблять.
      – Команди такi є, та нас там нема, – похитав головою Сашко. – А в нас, брат, начальник команди, гаупт-фельдфебель – колишнiй бухгалтер.
      – То й що, як бухгалтер?
      – А те, що вiн тебе купить i продасть. Сальдо-бульдо. Йому не звикати. Для нього це легше, нiж висякатися. Викликає для iндивiдуальних бесiд, обiцяє хлiб, маргарин, сигарети за те, щоб виказувати всiх, хто збирається утiкати.
      – І тебе спокушав?
      – Було таке. Та тiльки на менi не посковзнеться. Взагалi хлопцi в нас нiчого, одна бiда – неорганiзованi. Всi з рiзних мiсць, з рiзних команд. Трапляються й непевнi люди. Сьогоднi вiн тут, а завтра вже й нема. Чорт його знає, може, й провокаторiв присилають.
      – Це ти не на мене натякаєш?
      – А хоч би й на тебе! У тебе ж на лобi не написано. Приїхав у офiцерську команду, а сам, мабуть, i не офiцер, а так, самозванець. Думав, що в полонi офiцерам пайок будуть давати особливий, i полiз у нашу шкiру.
      – Дурень ти, – спокiйно вiдповiв йому Коваленко.
      – Ну, не сердься, не сердься, то я пожартував, – заспокоїв його Антропов. – А щодо моїх хрестикiв, то що ж вдiєш? Я теж жити хочу.
      – Жити всi хочуть, – зауважив Андрiй.
      – Це вiрно, але що ж ти вдiєш, раз воно так склалося, хай йому чорт. Ти їсти хочеш?
      – Дивне запитання.
      – На, ось у мене тут хлiбця трохи є. Та бери, бери, не гордись. Я тут ще одного сибiрячка пiдгодовую, Павлуню Банникова. Познайомитесь увечерi. Вiн буде по лiву руку вiд тебе спати. А я по праву. Щоб тобi не було в нас скучно.
      – Я скучати не вмiю.
      – Е, то ти не бачив ще нашого народу. В нас, брат, як прибiжать з роботи, посьорбають баланди – й одразу ж спати. Двома словами не перемовляться. Бо втомлюються ж, як на каторзi. Та що там – це каторга i є. Гiрше каторги.
      Антропов балакав i балакав. Вiн пропонував Андрiєвi то сiль, до хлiба, то воду, яка зберiгалася в нього в котелку, запросив його полюбуватися краєвидом, який одкривався з вiконечка, допомiг влаштуватися на тiснiй, колючiй постелi. Очi в Антропова були синi-снi, якiсь дитячi, i Андрiєвi чомусь ставало легше на серцi, коли цi очi хлюпали на нього своїм синiм теплом, коли розвихрений, дужий, турботливий Сашко крутився навколо, наповнюючи невеселу кiмнату гомоном, рухом i якимсь особливим, людським затишком.
      Так гарно вiдчував Андрiй себе лише в товариствi Микола Петровича Мартиненка. Щоправда, той був розважливiший i, вдаючи з себе кустаря, не торгував хрестиками, але хто знає – можливо, Антропов виконує в командi таку саму роль, як її виконує Микола Петрович у концтаборi. Скiльки знадобилося Мартиненковi часу, щоб упевнитися в Андрiєвi? Кiлька мiсяцiв? Тож треба не поспiшати i йому самому з висновками щодо цього плечистого розхристаного Сашка, який, може видатися на перший погляд, усе на свiтi змiняв би на пайку хлiба. Вiн ухиляється вiд роботи – i це вже добре. Звичайно, це ще не унiверсальний засiб боротьби, бо коли б усi вирiшили симулювати, то тодi б фашисти гнали на роботу навiть справдi помiчних i вмираючих людей. Однак тут вибирати не доводиться. Всi засоби добрi.
      – Пiзно вашi приходять з роботи? – поцiкавився Андрiй.
      – Перед заходом сонця. Оце вже мають незабаром бути. Давай вийдемо надвiр, подивимось.
      Вони вийшли з барака якраз у ту хвилину, коли на другому березi рiчки з тунелю вискочив увесь чорний, задимлений поїзд i мов укопаний зупинився на станцiї. Жоден пасажир не зiйшов на вузенький пустинний перон, лише з заднього вагона вивалилася вниз якась темна рухлива маса, вiд неї вiдокремилось кiлька солдатiв з вiвчарками, солдати забiгали туди й сюди, тягаючи за собою собак, – i поволi безформна купа перетворилася на колону вiйськовополонених, одягнутих у перефарбованi нiмецькi шинелi, у блакитнi французькi i навiть сiрi, вiтчизнянi, такi рiднi серцю шинельки.
      Колона посунула берегом рiчки, i Андрiй насилу стримався, щоб не крикнути од болю i розпачу за своїх майбутнiх товаришiв.
      Люди не йшли, а бiгли. У них уже, мабуть, не лишалося сил, щоб iти поволi, не поспiшаючи, не звертаючи уваги на крики вартових i гавкання вiвчарок. Не переводячи вiддиху, зцiпивши зуби, в якомусь всезагальному зацiпенiннi вони мчали од вагона до свого барака, де можна було впасти на нари й проспати до ранку, не прокидаючись, не бачачи снiв, не вiдчуваючи свого тiла. Люди бiгли, низько нахилившись до землi, викинувши руки вперед, як виставляють пораненi птицi свої перебитi крила, видовживши шиї. Їхнi ноги, взутi в грубi важкi дерев'янi колодки, не встигали за цим льотом всього тiла i пленталися позаду, хоч як волали до них i оцi викинутi вперед, загорнутi в подранi шинелi тулуби, i оцi видовженi шиї, i оцi перебитi руки-крила. Люди летiли над землею, немов якийсь мiстичний скiсний дощ. На високому протилежному березi, вирiзьблюючись на тлi неба, осяяного останнiми променями сонця, вони здавалися велетнями, замученими, безпорадними велетнями, якi забули про свою колишню силу i падають на землю i нiяк не можуть упасти.
      А коли хтось нагадає велетням про їх силу!..
      Павлуня Банников виявився невисоким сiрооким юнаком, зi змученим, без єдиної кровинки, худим обличчям. Андрiй нiколи не думав, що сибiряк може бути таким кволим, тендiтним. В його уявленнi всi сибiряки були особливi люди, люди-кедри, суворi, дужi й незламнi. А Павлуня видався йому навiть боязким, бо коли пiдiйшов до вiконечка, в якому повар пiд наглядом єфрейтора Зепа видавав полоненим по ополонику вареної брукви, то зiщулився, так нiби ждав удару.
      – Ти їх не бiйся, – спробував пiдбадьорити його Андрiй. – Однаково вони нам нiчого не можуть зробити.
      – Е, – сказав Павлуня якось невесело й безнадiйно i махнув рукою.
      В той перший вечiр на новачка майже нiхто не звернув уваги. Антропов казав правду. Люди, смертельно втомленi за день, падали на нари й засинали мов убитi. Павлуня Банников теж лiг одразу ж пiсля вечерi, заплющив очi й довго лежав непорушно, майже не дихаючи. Андрiй уже думав, що вiн давно спить, коли Банников раптом зiтхнув i, нi до кого не звертаючись, сказав:
      – Ех, якби то знати хоч, що там зараз на фронтi...
      – На фронтi все в порядку, – вiдказав Андрiй.
      – А ти звiдки знаєш? – грубо спитав його Павлуня.
      – Та вже знаю.
      – А знаєш, то помовкуй, – ще грубiше вiдрiзав сибiряк i одвернувся.
      – Бачив, який у мене Павлуша, – штовхнув Коваленка Антропов. – Змiй, а не хлопець. Вiн – ти знаєш?..
      – Ну?
      – Тричi вже втiкав.
      – Правда?
      – А ти ж думав! Поклявся, що все одно буде на волi й добереться до своїх. Мрiє Берлiн брати. Я, брат, не годую кого не слiд. Кумекаєш?
      – Та трохи.
      – Тож-бо й воно. Давай спати, а то ж тебе завтра рано поженуть на роботу. А вiд роботи конi дохнуть.
      Полоненi жили в трьох невеликих кiмнатах у правiй частинi барака. Злiва була їдальня, кладовка, де зберiгався рiзний одяг, i маленький умивальничок. Мiцнi дверi, що вели на половину, зайняту охороною, вдень були замкненi, а вночi їх одчиняли i по коридору ходив вартовий. Другий вартовий ходив надворi, по той бiк дротяної загорожi. Втекти з барака нiхто не мiг, а на роботi, де за кожним кроком полонених зирили злi вiвчарки, про це не доводилося й думати.
      А Коваленко думав. Вiн знав, що єдиний вихiд, єдиний порятунок вiд цiєї команди – втеча. І вiн уже в першу рiч почав ламати голову над планами втечi. До самого свiтанку вiн не мiг заснути, а на свiтаннi вже треба було вставати.
      Заспанi, якiсь постарiлi за нiч, нашвидкуруч хапали гарячу противну брукву, пили гiркуватий чай з сахарином, неохоче виходили в двiр пiд похмуре, сльотаве небо. їх лiчили на кожному кроцi. Пiсля пiдйому, в їдальнi, у дворi, за воротами, при переходi через мiст, на станцiї. Собаки невдоволено гарчали на сонних людей, хапали в пiтьмi то одного, то другого за ногу або за руку, i кричати нiхто не мав права, бо тодi до укусiв собаки приєднувались удари прикладами i лайка, лайка, лайка. В грiм i блискавку, в святе розп'яття, в собачих свиней i свинячих собак – так лаялися вартовi.
      Пiвгодини ждали поїзда. Вiн вскочив на станцiю, мов опечений, i вже спiшив, спiшив далi, так що пiвсотнi затурканих, безсилих людей ледве встигали ввалитися у вагон. У вагонi їх знову лiчили, потiм вартовi ставали бiля дверей, поїзд рушав, проскакував крiзь тунель i волiк вагони вздовж рiчки, якiй, здавалося, не було нi кiнця, нi краю i яка, як дiзнався Андрiй вiд Павлунi, називалася Едер.
      Двi години їзди до мiсця роботи були їхнi. Полоненi куняли, розплющуючи очi на кожнiй зупинцi, грiлися, тулячись спинами один до одного, курцi нишпорили в попiльничках i пiд лавками, шукаючи "бичкiв", бо людина може терпiти голод, але без курива вона не може.
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Дума про невмирущого - 08
  • Parts
  • Дума про невмирущого - 01
    Total number of words is 4326
    Total number of unique words is 2113
    21.2 of words are in the 2000 most common words
    29.2 of words are in the 5000 most common words
    34.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 02
    Total number of words is 4291
    Total number of unique words is 1941
    23.6 of words are in the 2000 most common words
    32.1 of words are in the 5000 most common words
    36.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 03
    Total number of words is 4283
    Total number of unique words is 1997
    21.9 of words are in the 2000 most common words
    29.7 of words are in the 5000 most common words
    34.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 04
    Total number of words is 4538
    Total number of unique words is 2055
    21.1 of words are in the 2000 most common words
    30.5 of words are in the 5000 most common words
    35.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 05
    Total number of words is 4313
    Total number of unique words is 2166
    21.0 of words are in the 2000 most common words
    29.4 of words are in the 5000 most common words
    34.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 06
    Total number of words is 4336
    Total number of unique words is 1987
    24.2 of words are in the 2000 most common words
    32.9 of words are in the 5000 most common words
    38.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 07
    Total number of words is 4410
    Total number of unique words is 2010
    22.9 of words are in the 2000 most common words
    32.5 of words are in the 5000 most common words
    37.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 08
    Total number of words is 4402
    Total number of unique words is 1981
    22.9 of words are in the 2000 most common words
    31.3 of words are in the 5000 most common words
    35.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 09
    Total number of words is 4322
    Total number of unique words is 2088
    22.4 of words are in the 2000 most common words
    31.0 of words are in the 5000 most common words
    36.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 10
    Total number of words is 4329
    Total number of unique words is 2045
    22.0 of words are in the 2000 most common words
    30.9 of words are in the 5000 most common words
    35.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 11
    Total number of words is 4288
    Total number of unique words is 2054
    21.1 of words are in the 2000 most common words
    30.9 of words are in the 5000 most common words
    35.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 12
    Total number of words is 4254
    Total number of unique words is 1984
    23.5 of words are in the 2000 most common words
    32.3 of words are in the 5000 most common words
    37.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 13
    Total number of words is 1481
    Total number of unique words is 839
    29.1 of words are in the 2000 most common words
    39.8 of words are in the 5000 most common words
    43.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.