Latin

Дума про невмирущого - 09

Total number of words is 4322
Total number of unique words is 2088
22.4 of words are in the 2000 most common words
31.0 of words are in the 5000 most common words
36.1 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
      Антропов, "вiдхворiвши" свою норму, вийшов на роботу, i Зеп, щоб не виснажувати свого "компаньйона", поставив його на найлегшу роботу. Сашко повинен був у маленькiм сарайчику на полустанку змащувати мазутом болти, набивати на новi держална кирки, гострити лопати i взагалi виконувати всю дрiбну слюсарну роботу, яку давав йому майстер. Цiлiсiнький день Сашко був у сарайчику сам. Солдат, який його охороняв, тинявся по полустанку, вiд нудьги забалакуючи то з випадковими дiвчатами, то з начальником станцiйки, то з дiтлахами, якi Інодi спускалися сюди з мiстечка, що лежало на горi. У нього була тiльки одна турбота: щоб полонений, не дай бог, не втiк. А що той робить, його мало цiкавило. Сашко сам напросився якось пiти в пiдвал за брикетом, всунув там у замкову щiлину розiм'ятий у руках кавалок стеарину i тодi почав у своєму сарайчику випилювати згiдно з цiєю формою ключа. В нього було все необхiдне: зубило, молоток, лещата, терпуги. Через тиждень важкий, незграбний ключ лежав на долонi в Андрiя. Вiн передав його Павлунi, той повернув Сашковi, i так вони довго передавали цей ключ од волi один одному, обмацуючи його, немов слiпi, грiли теплом своїх рук. А Коваленко навiть понюхав.
      – Чим пахне? – засмiявся Антропов.
      – Смалятиною, – весело вiдповiв Андрiй.
      – Тепер од нас тiльки смуга ляже, – усмiхнувся Павлуня Банников, i це була перша його посмiшка з того часу, як вiн прибув до штрафної команди.
      З того дня всi вони жили єдиною думкою: рiзатиРiзати, рiзати, рiзати пiдлогу, розпластавшись пiд нарами, скрадаючись, затамовуючи дихання. Старе, сухе дерево не хотiло пiддаватися сталевому лезовi ножа. Воно рипiло й плакало. І те рипiння в нiчнiй тишi лунало по бараку, як грiм. Тим, хто рiзав, здавалося, що вартовий у коридорi стишує свої кроки й починає прислухатися до пiдозрiлих шерехiв за дверима кiмнат, до оцього незрозумiлого рипу, до отого дерев'яного зойку, що бився пiд тiсними нарами i нiяк не мiг вибитися звiдти.
      Пiдлогу рiзали водночас у трьох кiмнатах. Антропов зламав свою ножiвку навпiл i зробив з неї два ножi, собi лишив швецький трикутничок. Втiкати дало згоду чотирнадцять чоловiк. Іншi не вiрили у втечу. Однi були надто виснаженi, iншi хворi, ще iншi боялися холоднечi й незнайомих шляхiв. Але вони не заважали тим, хто хотiв визволитися, робити свою справу, навпаки, допомагали хто як i чим мiг, Пiд нарами люди змiняли один одного через кожнi пiвгодини. У всiх на руках з'явилися криваво-червонi пухирi, у всiх на обличчях лежала печать безсоння. Якби вартовi пильнiше придивлялися до своїх бранцiв, вони б багато дечого могли помiтити в цi днi. Помiтили б отi пухирi, i оту надзвичайну жадобу сну, яка проглядала у них в очах, i водночас якусь дивну, майже хворобливу пiднесенiсть, жвавiсть рухiв. Навiть голоси в полонених тепер звучали iнакше: дзвiнко, з викликом, смiливо. Але зовнi все було благополучно, так само вiдмовлявся вiд роботи впертий Коваленко, так само потроху пробували хворiти то однi, то другi, i їх гнали спершу до лiкаря, а тодi на роботу, так само приходив уночi, коли випадала його черга вартувати, Зеп, приносив хлiб i забирав хрестики, зробленi з його "матерiалiв".
      І ось нарештi настала та нiч, нiч чотирнадцяти. Ще вчора був зроблений останнiй надрiз, ще вчора на маленькi, як вiконна кватирка, ляди пiд нарами було накидано всякого лахмiття, щоб випадковий погляд когось iз солдат не звiв нанiвець усiєї роботи. Та хiба тiльки роботи? Надiї!
      Сьогоднi, як тiльки поснуть на своїй половинi солдати, коли кроки вартового в коридорi стануть млявими й повiльними, вони, всi чотирнадцять, спустяться один за одним у таємничу пiтьму пiдвалу i, зiбравшись там, одчинять дверi.
      Тiльки подумати – сьогоднi вони одчинять дверi!
      Андрiй полiз першим. Вiн обережно спустився вниз i, переконавшись, що в пiдвалi тихо й порожньо, шепнув Антропову, який чекав черги:
      – Порядок!
      Хтось, як було домовлено, стукнув у стiни, щоб подати сигнал сусiдам.
      Пiдвал став наповнюватися людьми. Вони мовчали, тiльки дихали часто-часто, як пiсля тривалого бiгу, дихали самими вершечками легенiв, востаннє вдихали повiтря неволi, повiтря рабства. Коли спустилися всi чотирнадцять, Андрiй обережно, мацаючи темряву руками, попрямував у той куток, де була насипана невеличка купка картоплi. Всi пiшли за ним. Вони заздалегiдь домовилися, що кожен набере в кишенi (тiльки в кишенi – не бiльше!) картоплi, щоб мати бодай якийсь харч на дорогу. Три днi перед цим уся команда зовсiм не їла хлiба, зберiгала його для втiкачiв, тепер ось ще цi кiлька картоплин – от i все, з чим вони мали пройти сотнi кiлометрiв через усю Нiмеччину, через гори й рiки, крiзь застави й рубежi.
      Пройти, щоб добратися до рiдної землi. А там знову в бiй, на фронт. О, як вони битимуться, як вiдвойовуватимуть для себе, для своїх дiтей, для всiх прийдешнiх поколiнь право вiльно дихати повiтрям, пити воду з своїх рiк, їсти свiй, скроплений лише потом, а не кров'ю й слiзьми хлiб.
      І хай буде так, i тiльки так!
      До картоплi було далеко. Коли Андрiй подумав про те, що їм усiм доведеться звiдти йти знову через увесь пiдвал, вiн навiть вилаявся про себе. Нiхто не думав, що це буде так важко робити. Чотирнадцять чоловiк у темрявi не бачили один одного i через те просувалися надмiру обережно. Скiльки ж це буде тривати? Пiвгодини? Годину? Чи не товктимуться, отут вони до свiтанку?
      – Швидше! – видихнув ледь чутно Андрiй, i те слово передалося всiм. Швидше, швидше, мерщiй звiдси!
      Вiн уже був бiля картоплi. Вже його пальцi обхопили двi холоднi, гладенькi кульки, i вiн знав, що ось зараз цi кульки покотяться в його кишеню i вiн здригнеться од їхнього холодного дотику до свого гарячого тiла.
      Але тiєї ж митi його пальцi випустили обидвi картоплини, й тi з м'яким стуком знову впали на купу.
      Десь надворi щось ревнуло моторошним, металевим голосом: "Ву-у-у-у-у! Ву-у-у-у-у!" – одразу ж застукотiли в барацi солдатськi чоботи, одразу хряпнули дверi, одразу забрязкотiли засуви i пролунала команда, розгублена, злякана, але категорична:
      – Тривога! Всiм строїтись! Негайно!
      Надворi загомонiли – мабуть, вартового питали про щось з ґанку, в кiмнатах полонених почулася метушня.
      Повiтряна тривога. Де вона взялася, така невчасна й непотрiбна? Вони знали з газет про те, що англiйськi й американськi лiтаки бомблять нiмецькi мiста, бачили iнодi вдень, як далеко-далеко пропливають у високому небi срiблястi металевi птахи. Але щоб була тривога на оцiй миршавiй станцiйцi, щоб залiзний голос сирени краяв нiчне повiтря саме тут, над оцим нещасним бараком? Про це вони не думали нiколи.
      Досi несподiванки допомагали їм, тепер усе гинуло, i причиною цього була безглузда, дика, жахна несподiванка.
      Що було робити? Пробувати вiдчиняти дверi? Але бiля них тупцювався вартовий i, щоб перемогти страх, весь час перемовлявся з своїми товаришами, якi ще, мабуть, одягалися. В барацi вже, певно, всiх вигнали в коридор i зараз почнуть лiчити. Крiзь нещiльно прилаштованi ляди в прорiзаних отворах їм було видно, що в кiмнатах уже запалили свiтло, отже, пробувати вилазити з пiдвалу не мало нiякого сенсу. Досить лиш якомусь з солдат зазирнути до першої-лiпшої кiмнати, побачити, як з-пiд нар виповзає полонений – i все пропало.
      Вони стали радитись мiж собою. Пошепки, хапливо радитись, бо не було часу на роздуми. Банников запропонував одчиняти дверi й кидатись на вартового. Хай одного-двох уб'є, зате всi iншi врятуються. Андрiй не заперечував проти цiєї думки. Аби тiльки не повертатися в барак. Зате обережний Антропов не погодився з Павлунею.
      – Навiть коли нам удасться прибрати вартового, – сказав вiн, – однаково нiхто не врятується. Вони пiднiмуть усю округу, полюватимуть на нас, як на зайцiв.. Якщо вже втiкати, то втiкати без шуму. А так...
      – Що ж ти пропонуєш? – нетерпляче спитав його Банников.
      – Пересидимо тут. Солдати злякалися повiтряного нальоту й поженуть наших хлопцiв куди-небудь у поле, подалi од станцiї, не рахуючи. А ми пiдождемо, поки вони собi пiдуть, i вже тодi – раз i в дамках! Чуєте, яка там бiганина? Вони поспiшають покинути барак.
      Нагорi й справдi зчинився страшенний лемент i колотнеча. Хряпали дверi, тупотiли ноги, чулися якiсь нерозбiрливi вигуки, i крiзь усю цю мiшанину звукiв виразнiше й виразнiше долинало повторюване на рiзнi лади, настирливе, монотонне "Айн, цвай, драй... зiб унд цванцiг... драй унд драйсiг..."
      Вартовi лiчили полонених.
      – Не я казав, – зловiсно прошепотiв Банников. – Антропов, давай ключ! Будемо вибиратися звiдси. Я йду першим!
      – Без сонливих обiйдемося, – сказав Антропов i посунув до дверей, розштовхуючи товаришiв. Вiн поспiшав i iерез те налетiв у темрявi на купу брикету. Спiткнувшись, Сашко впав i мiцно, майже, вголос вилаявся. Хтось допомiг йому пiдвестися.
      – Ключа не загубив? – спитав Андрiй. – Та нi, – вiдповiв Антропов i пiшов уперед вже обережнiше.
      В барацi в цей час загримiло ще дужче i раптом усе затихло.
      – Пiдожди, Сашко, – зупинив Антропова Андрiй. – Там щось сталося.
      І в цей час згори, з одного з прорiзаних отворiв, почувся голос когось з тих тридцяти трьох, що лишилися:
      – Хлопцi, вони побiгли вас шукати в дворi й у пiдвалi. Мерщiй сюди!
      І люди, задихаючись од хвилювання, кваплячись, обламуючи нiгтi об грубi дошки, полiзли знову туди, звiдки пiвгодини тому пiшли, як здавалося, назавжди.
      Андрiй хотiв лiзти останнiм, але Антропов грубо штовхнув його до отвору й сказав:
      – Не строй з себе рицаря. Я винний, я i лишаюся в ар'єргардi. Не послухав Банникова й тебе, дурень!
      Нiмцi увiрвалися в пiдвал тодi, коли Антропов закривав отвiр.
      – Свiтло! – заревiв Зеп i вистрелив прямо в далеку осяйну смугу. Куля бренькнула об дошку в кiлькох метрах од отвору, бiля якого ще вовтузився Антропов, i вгрузла в землю десь у найдальшому кутку пiдвалу.
      Надворi знову завила сирена, попереджаючи, що тривога минула, лiтаки завернули кудись убiк. Як згодом довiдалися полоненi, то була не бойова тривога, а лише попередження. Тому-то солдати не дуже й поспiшали, тому помилковим виявився розрахунок Сашка Антропова.
      Не знайшовши нiкого в пiдвалi, але переконавшись, що з усiх кiмнат туди проробленi отвори, солдати повернулися в барак i знову вигнали всiх полонених у коридор. Тепер у коридорi стояло сорок сiм чоловiк. Прийшов начальник команди, товстий, хворобливий фельдфебель, довго придивлявся до кожного з полонених, тодi одвернувся й, не пiдвищуючи голосу, наказав:
      – Тим, що були внизу, вийти вперед. Нiхто навiть не поворухнувся.
      – Чотирнадцять чоловiк – вперед! – заревiв Зеп, заганяючи патрон у патронник.
      Гауптфельдфебель зупинив його порухом руки.
      – Я ще раз наказую вийти вперед тим, хто був у пiдвалi, – повторив вiн. – Якщо ж вони не хочуть цього робити, то хай тi, що лишалися в кiмнатах, назвуть утiкачiв. Ну!
      Сорок сiм чоловiк мовчали.
      – Ти! – пiдбiг Зеп до Андрiя. – Ти розумiєш по-нiмецьки, перекладай слова пана гауптфельдфебеля.
      Коваленко одвернувся вбiк, щоб не дивитися на червону фiзiономiю єфрейтора.
      – Ти чого крутишся! – засичав той. – Я тебе покручусь, бандит! Перекладай!
      Андрiй глянув на Зепа й усмiхнувся. Тепер вiн уже знав, що нiхто з команди не викаже втiкачiв.
      – Всiх надвiр! – наказав гауптфельдфебель.
      Їх вигнали з барака, не дозволивши взяти шинелей, ї наказали построїтися вздовж колючого дроту обличчям до рiки.
      Йшов дощ, холодний осiннiй дощ, темне важке небо нависало над їхнiми головами, бiля нiг тихо хлюпала рiчка i дихала свiжою вологою в бiлi, безкровнi лиця. І кожен з них пожадливо ловив цей вiчний голос води i намагався ввiбрати очима тьмяний полиск чужої, байдужої рiки, яка в цю хвилину смертельного одчаю чимось усе ж нагадувала кожному його рiдну рiку.
      А позаду бiгали вартовi, клацали затворами й гарчали, хрипiли, мов повiшенi:
      – Хто був унизу? Хто хоче сказати? Три хвилини на роздуми – iнакше всi будуть розстрiлянi!
      Всi, то й усi. Вони були солдатами й знали, що смерть теж треба заслужити. А хiба вони її не заслужили? Щоправда, героями їм стати не вдалося, вони зробили менше, нiж могли, але ж нiхто не буде дорiкати їм, що вони сидiли склавши руки. Хочуть стрiляти? Хай стрiляють.
      Минуло вже не три хвилини, а цiла година. Стало свiтати. Солдати поставили бiля ворiт ручний кулемет i тепер ходили по черзi в барак грiтися, а полоненi стояли обличчям до рiки, пiдставивши спини пiд пострiли. Вони зливалися в суцiльну, непробивну стiну, були далекi вiд покори, цi сорок сiм радянських полонених офiцерiв.
      Полоненi стояли до наступної ночi. Стояли мовчки, непорушно, мов закам'янiлi. Вони не здалися. Здався гауптфельдфебель. Вiн наказав їм розiйтися. Вiн говорив ще щось про свої почуття, про свою людянiсть ї доброту, але їх це не цiкавило. Вони знали, що боротьба тепер лише починається, i кожен думав про своє мiсце в цiй боротьбi.
      Зеп принiс знайденi ним в кiмнатах три ножi, зробленi з його "матерiалiв", І помахав ними перед носом у Антропова:
      – Ти, проклятий бандитi Це твоя робота!
      – А хто робив комерцiю? – примружив око Сашко.
      – У-у! – затупотiв ногами єфрейтор, – Геть в барак! Я тобi покажу тепер комерцiю!
      Отвори пiд нарами були зацементованi.
      – Доведеться рiзати в iншому мiсцi, – пожартував Антропов, але його жарту нiхто не пiдтримав. Зате прийшов одноокий Фрiдрiх i наказав виносити в коридор весь одяг i колодки.
      – А ми ж як? – поцiкавився Антропов. – У самiй бiлизнi будемо!
      – Заткни пельку! – визвiрився на нього Фрiдрiх, – Тепер щовечора будете здавати обмундирування в кладовку. Бранцi одержуватимете назад.
      – От сволота, – вилаявся Антропов, – доведеться в самих пiдштаниках через усю Нiмеччину бiгти.
      – Не дуже-то побiжиш, – похмуро зауважив Банников.
      – А хiба ти холоду боїшся? – ущипливе запитав його Сашко. – Ти ж сибiряк.
      – По-твоєму, сибiряки повиннi без штанiв по морозу бiгати?
      – Ну, ми ж все-таки в пiдштаниках,
      – От я подивлюся, як ти будеш у пiдштаниках втiкати, то, може, тодi й сам за тобою побiжу, – сказав Банников. – Казав, давайте одчиняти дверi, - не послухав мене...
      – Не треба сваритися, хлопцi, – заспокоїв товаришiв Андрiй, – Нiхто не винен у нашiй невдачi, У всякому разi, ми не виннi. Будемо ждати iншої нагоди.
      – Дiждешся, – буркнув Павлуня, – тут якраз дiждешся...
      Цiлу зиму Андрiй думав про нову втечу. Тепер їх возили на роботу в гори розчищати залiзницю од снiгу. В долинах снiг випадав рiдко i одразу ж танув, зате в горах його навiвало стiльки, що зупинялися поїзди.
      Про ту осiнню подiю гауптфельдфебель нiкуди не повiдомляв: боявся, щоб його не звинуватили в недоглядi. Зате вiн подбав, щоб полоненим жилося ще гiрше, нiж перше. В командi з'явилося ще три вiвчарки, кiлькох старих конвоїрiв замiнили такими головорiзами, як Зеп i Фрiдрiх, полоненим зменшили порцiю хлiба i в необмеженiй кiлькостi частували ударами й лайкою. Засумував навiть Антропов, який не мав тепер "пiдробiткiв". Вiн утратив свою самовпевненiсть, на роботi й у барацi вже не чути було його дотепiв, частiше чулися зiтхання.
      – Я дурень, – казав вiн, умощуючись увечерi на своє мiсце бiля Андрiя i Павлунi, – ох, який же я дурень, мої дорогi хлопчикиЯ прогаяв тут до вашого приїзду цiлого пiвроку. Пiвроку!
      – Тепер от теж мiсяцiв чотири пропаде, – пiдтримував його Банников.
      – Прийде весна – i я запропоную вам новий план втечi, – заспокоював друзiв Андрiй.
      – Де ж ти його вiзьмеш, хлопчику? – не вiрив Сашко.
      – О, в мене од планiв аж голова болить, – смiявся Андрiй. – Але я бракую їх один за одним. Бо менi заважає зима.
      Зима стугонiла над покрiвлею барака холодними вiтрами, жбурляла пригорщi бiлого снiгу на чорнi сумнi руки оголених лiсiв, рiзала прозорою гострою кригою дзюркотливi води рiк. Вона була одноманiтна, як ота бруква, що нею годували полонених. Годi було ждати вiд неї якихось новин; новини йшли здалеку, вiдти, де була зима iнша, своя, рiдна, де лiси не скнiли в покорi, а висипали на фашистськi полки цiлi армiї партизан, де могутнi рiки стелили льодовi мости пiд ноги радянським солдатам i грiзно бунтувалися, коли на них ступала нога завойовника.
      Але й ця передостання нiмецька зима принесла нарештi полоненим теплу радiсть.
      Як i колись, вони бiгли до поїзда пiд гавкiт вiвчарок, товпилися у вузеньких дверях вагона, дрiмали на вичовганих лавах, а увечерi поверталися на свою станцiю i стрибали просто в снiг, щоб, виборсавшись iз заметiв, бiгти до барака. Цивiльних нiмцiв вони майже не бачили. Доктор Геббельс уже давно розпорядився на всiх нiмецьких станцiях вивiсити лозунг про те, що непотрiбнi поїздки затягують вiйну. У вагонах висiли панiчнi плакати з написом: "Перемога або бiльшовицький хаос". Кожен нiмець, хотiв вiн того чи нi, мав дбати про перемогу у вiйнi, а не сновигати по фатерлянду. Ось чому вагони торохтiли напiвпорожнi i наповнювалися лише тодi, коли з якого-небудь розбомбленого мiста переїздили бiженцi.
      Полоненi звикли жити в оточеннi конвоїрiв i жовтооких вiвчарок, жоден з них нiколи не думав, що може з'явитися якась зовсiм стороння людина й подати м'яку, теплу руку з того свiту, який починався за колючим дротом, за багнетами вартових, за наїжаченими, як у вовкiв, спинами вiвчарок.
      Якось ранковий поїзд запiзнився, i їм довелося ждати його мало чи не з годину. Вартовi, щоб мати всiх перед очима, повели їх на освiтлений двома синiми лiхтарями перон. Був морозець, i люди, у яких кров уже давно перестала грiти тiло, вицокували зубами, вистукували по перону дерев'яними колодками, хукали в руки, стрiпувалися, немов птицi пiсля дощу.
      Як завжди, на перонi не було жодної живої душi, крiм них. І раптом у дерев'яний стукiт їхнiх колодок вплiвся новий, зовсiм стороннiй звук: м'яке, майже нiжне дрiботiння жiночих закаблукiв. Цей звук полоснув кожного з них по серцю. Хода матерiв, сестер, дружин i дочок вчулася їм. Те, про що вони уникали згадувати, щоб не завдавати болю своїм змученим серцям, тепер само проривалося до свiдомостi.
      Андрiєвi згадалася мати. Згадалося, як вона вставала вдосвiта, топила пiч гречаною соломою, тодi надягала зелену шерстяну, ще дiвоцьку, свою спiдницю, високi, на шнурках жовтi полусапожки, з гострими, твердими закаблуками, i будила сина, що дрiмав за теплим коминком.
      – Вставай, Андрiйку, пiдметеш у хатi, а я тобi гостинчика з базару принесу.
      Вона збризкувала долiвку й поспiшала на базар, а вiн, усмiхаючись пiсля сну, злазив з печi, знаходив пiд припiчком вiник, витягав його на середину хати, сiдав на нього, як на коня. Вiн їздив по хатi, поки не чув на ґанку м'який стукiт маминих закаблукiв. Мама вже була в хатi i вже дiставала з кошика довжелезну з китицями цукерку i говорила своїм ласкавим, красивим, найкрасивiшим у свiтi голосом:
      – А ти й досi пiдмiтаєш, гультiпако? Ой, що ж менi робити з цiєю дитиною!
      Катиних крокiв вiн не пам'ятає. Тодi взимку вона ходила в бiлих пояркових валяночках. А в кiмнатi, боячись розбудити Андрiя, теж взувала щось м'яке й нечутне, здається, повстянi пантофлi.
      Яка це була мука – не мати змоги згадати крокiв твоєї коханої!
      А той стукiт жiночих закаблукiв, який роз'ятрив серця всiм полоненим, раптом замовк. На перонi бiля єфрейтора Зепа стояла невисока дiвчина, в сiрому пальтечку, в темних вузеньких штанях, в картатому платочку, недбало накинутому на пишну бiляву зачiску, її обличчя тьмяно бiлiло в примарному свiтлi синього лiхтаря i лише на мiсцi очей плавали великi круглi озера темних тiней. Мить дiвчина дивилася на невiдомих їй, дивних людей, тодi повернула нiжне кружало свого обличчя до високого Зепа, i мiж ними вiдбулася така розмова:
      ВОНА. Це, мабуть, тi руськi офiцери, що живуть у барацi?
      ВІН. Ви вгадали, фройляйн.
      ВОНА. Вони такi нещаснi.
      ВІН, Вони комунiсти.
      ВОНА. Але ж їм холодно! Чому ви не заведете їх до вокзалу?
      ВІН. Вони звикли до холоду. Руськi не бояться холоду.
      ВОНА. А якi вони худi! Боже, якi вони худi! Вони ж, мабуть, голоднi!
      ВІН. Ха! Вони звикли до голоду.
      ВОНА. А чому вони такi бруднi й обiрванi?
      ВІН. Вони звикли до бруду.
      ВОНА. Це неправда.
      ВІН. Фройляйн!
      ВОНА. Так, ви говорите неправду!
      ВІН. Можете спитати у моїх товаришiв.
      ВОНА. Я спитаю у них, у руських.
      ВІН. З ними розмовляти заборонено.
      ВОНА. Тодi я подивлюся на них. Я все побачу й без слiв.
      ВІН. Стояти бiля них теж не можна.
      ВОНА. Але ж чому?
      ВІН. Такий наказ.
      ВОНА. Для мене наказу не може бути. Я не солдат.
      ВІЙ. В Нiмеччинi всi солдати.
      ВОНА. Це неправда.
      ВІН. Фройляйн!
      ВОНА. Не кричiть – я вас не боюсь. І вони... теж не бояться.
      Дiвчина пройшла повз полонених, пильно приглядаючись до кожного, i зникла за рогом станцiйного будинку, як лiсова мавка. Андрiй не пропустив жодного слова з її розмови з Зепом.
      – Про що вони торохтiли? – штовхнув його пiд бiк Антропов.
      – Про погоду, – буркнув Коваленко.
      А Зеп пiдiйшов до одноокого Фрiдрiха, запалив сигарету й спитав, намагаючись надати голосовi якомога спокiйнiшого звучання:
      – Що то за краля?
      – Дочка нашого начальника станцiї, – вiдповiв одноокий. – Ти хiба її не знаєш?
      – Вперше бачу.
      – Вона недавно приїхала. Училася десь чи то в Кельнi, чи в Марбурзi. їхнiй унiверситет розбомбили – от вона й приїхала до батька.
      – Але ж видно й штучка!
      – Дiвчина як дiвчина.
      – А ти, як був дурнем, так ним i залишився. Треба було, щоб руськi тобi й друге око вибили, тодi б ти порозумнiшав.
      – Тварюка ти, Зеп, i бiльше нiчого, – вилаявся одноокий i сплюнув.
      Пiдходив поїзд, починалася посадка. А увечерi, коли вони сипалися з вагона, як горох з мiшка, з-за штабеля шпал знову з'явилася дiвчина в сiрому пальтечку, мовчки пiдбiгла до Павлунi Банникова й тицьнула йому до рук невеликий пакуночок.
      – Сховай! – шепнула вона i, гордо пiднявши голову, пiшла прямо на Зепа. Єфрейтор вiдступив убiк, даючи їй дорогу, розкрив було рота, щоб щось сказати дiвчинi, та тiльки махнув рукою.
      В себе в кiмнатi Банников розгорнув пакунок. Там лежало два бутерброди з сиром i ковбасою i три тюбики дропсовських цукерок, схожих на пiлюлi. Нi слова не кажучи, Павлуня загорнув у папiр бутерброди й цукерки i поклав пакунок на поличку, прибиту в нього в узголiв'ї.
      – Ти що? – здивувався Антропов.
      – Оддам їй назад. Я не жебрак, менi милостиня непотрiбна.
      – Ну, дурило! – вигукнув Антропов. – Таж не тобi вона самому, всiм принесла!
      – То вона, як Ісус Христос, хоче двома скибками сорок чоловiк нагодувати? – насмiшкувато подивився на нього Банников.
      – А тобi хотiлося, щоб одразу мiшок дали? Зрозумiй же ти, що нiмцi тож одержують на день трохи бiльше хлiба, нiж ми з тобою. Чув, он Андрiй читав, як доктор Геббельс хвалився, що вони кожному нiмцевi дають двiстi сорок грамiв хлiба на день? Тут, брат, не розженешся. Правда, Андрiю?
      – Я не знаю, – вiдповiв Коваленко.
      – От туди к бiсам! – сплеснув долонями Антропов. – Комiсар – i не знає! Ти нам скажи – можна цей хлiб їсти чи нi?
      – Мабуть, можна, – подумавши, сказав Андрiй. – Вона, здається, гарна дiвчина.
      – Чуєш? – закричав Сашко. – Навiть наш комiсар визнав, що дiвчина гарна, а ти антiмонiю розводиш. Дiли бутерброди на всю братву!
      – Дiли сам, – огризнувся Банников.
      Але Антропов помилився. Дiвчина й не думала нагодувати всю команду, бо це було рiвнозначно тому, щоб наповнити, бездонну бочку, маючи одну-однiсiньку склянку води. Наступного вечора вона знову пiдбiгла до Банникова i дала йому пакуночок, тодi ще й ще раз. Вона не помилилася жодного разу i з'являлася, мов з-пiд землi, саме в тому мiсцi, де був Павлуня. І все це мовчки, швидко, тiльки кресала поглядом по гострих вилицях полоненого, але хiба ж Павлуня був здiбний читати дiвочi погляди!
      Вiн вважав, що дiвчина дає бутерброди йому через те, що вiн найхудiший i, мабуть, найжалюгiднiший з усiєї команди. Ця думка мучила його, вiн майже не спав ночами, i Андрiй часто прокидався тепер од якогось скрадливого хлипання.
      – Павлуню, що з тобою? – питав вiн товариша. Але Банников вдавав, що спить, i не озивався. Врештi вiн не витримав i якось, вибравши хвилину, попросив Андрiя:
      – Скажи ти їй, щоб вона мене облишила. Чого їй треба? Скажи, Андрiю, прошу тебе.
      Увечерi, коли дiвчина з'явилася бiля вагона, Андрiй неголосно сказав їй:
      – Нам потрiбнi свiжi газети.
      Вона трiпнула вiями й пiшла, не забувши лишити в руцi Банникова бiлий пакуночок. А на другий день бутерброди вже були загорнутi в останнiй номер "Фелькiшер беобахтер". З газети Андрiй довiдався про розгром нiмцiв пiд Корсунем-Шевченкiвськом. Банникову вiн сказав:
      – Вона спiвчуває нам, i ти, будь ласка, перестань комизитися. Зрозумiв?
      – Хай вона тобi й спiвчуває, – похмуро промовив Павлуня, – а менi сестри-жалiбницi не потрiбнi,
      Через день дiвчина заговорила сама.
      – Мене звуть Теа, – сказала вона Андрiєвi. – А його?
      – Павлуня, – вiдповiв Коваленко. – Пауль.
      Вона усмiхнулася, коротко зiтхнула й пiшла вздовж вагонiв.
      Нiхто бiльше не сумнiвався, що Теа закохалася в Банникова. І лише тепер усi звернули увагу па те, що Павлуня дуже вродливий, що таких сiрих розумних очей, як у нього, немає нi в кого, що нiхто не тримає так гордо й красиво голову, як вiн. Вiн був наймолодший у командi, окрiм Андрiя, але Андрiй, високий, зсутулений, з глибокими очима, видавався поряд з Банниковми старiшим рокiв на десять, i ще, мабуть, було щось у виразi обличчя сибiрського юнака таке, що мимоволi привертало до нього увагу.
      Невгасимий вогонь жадоби волi горiв у Павлуниних очах, i Теа, мабуть, помiтила його в той морозяний синiй ранок i вже не могла тепер забути.
      То була дивна любов. З короткими, як блискавка, побаченнями, з уривчастими, як лайка, розмовами через перекладача Андрiя, любов без ласкавих слiв, без самiтностi, без обiймiв i поцiлункiв. Інколи ранковий поїзд затримувався, бо тепер то там, то там англiйськi й американськi лiтаки розбомблювали залiзницю. Тодi Теа пiдходила ближче до полонених i говорила-говорила з Павлунею. Солдати дивилися на це крiзь пальцi, бо не хотiли сваритися з начальником станцiї, який завжди затримував поїзди на двi хвилини, щоб команда встигла сiсти у вагон. Вони вважали, що дiвчисько просто задовольняє свою цiкавiсть. Ну то й нехай собi задовольняє!
      А Теа захоплювалася i тим, що Павлуня сибiряк, i тим, що вiн, виявляється, був танкiстом, i його манерою говорити, його суворiстю.
      – Вiн завжди злий, – говорила вона Андрiєвi, – але це неправда. Вiн лише удає з себе злого, а насправдi вiн добрий. Правда ж, добрий? Спитайте його.
      – Вона каже, що ти, мабуть, нiколи б не змiг покохати таку дiвчину, як вона, – казав Андрiй Павлунi.
      – От ще дурницi, – буркотiв Банников,
      – І чому так влаштовано, що ми вороги? – дивувалася Теа. – Спитайте його.
      Андрiя вона нiчого не питала, так нiби не вiрила йому, Любов заслiплювала її i не давала змоги розгледiти того, хто стояв мiж нею й коханим.
      – Вона переконана, що фашистам скоро кiнець, – говорив Коваленко Павлунi, – i що тодi нашiй з нею дружбi нiщо не заважатиме.
      – Рано думати про дружбу, – суворо стискував рот Банников.
      Цi розмови нагадували щось вичитане з старого роману. Андрiй боявся, що в нього врештi не вистачить нi сили, нi вмiння балансувати помiж ласкавою, довiрливою Теою i колючим, неприступним Павлунею. Вiн картав себе в думцi за те, що потрапив у таке становище, але подiяти нiчого не мiг.
      Весь час вiн повинен був думати про iнших, про своїх товаришiв, жодного разу не подумавши про себе. Рiзав стiнку вагона, щоб визволити товаришiв, приймав побої на кам'яному кар'єрi за товаришiв, тодi тут, на залiзницi! Тепер от став якимсь посередником у цiй дивовижнiй, нещасливiй, не баченiй нiколи любовi.
      А хiба твоє кохання, Коваленку, було щасливiшим? Хiба не болить твоє серце вiд кожної згадки про ту дiвчину з волзького мiста, яку ти поцiлував, уперше в життi поцiлував? А отi старi солдати, якi, вмираючи, лишають на бiлiм свiтi сирiт, – хiба вони щасливiшi?
      Не було потреби мiрятися й рахуватися – хто зазнав бiльшого горя. Страждання цiлих народiв лягли на терези часу, i знак терезiв показував неминучiсть: вiдплату.
      Поспiшай, Коваленку! Ти теж боржник, ти теж маєш вiдплатити фашистам. Ти i твої друзi.
      І хай буде так.
      А вже йшла весна сорок четвертого року. Знову возили їх закiнчувати ту сховану в лiсах колiю, знову гупав об рейки важезний "бубi", i сухо цокали по каменях важкi кирки. З села до барака привезли гарбу житньої соломи для набивання матрацiв, у яких була сама труха. Десь у горах танули снiги, i Едер вийшов з берегiв, загрожуючи затопити ту половину барака, де жили полоненi.
      – Може, знесе нашу загорожу, – казав Антропов. – Прокинемося уночi, а кругом вода хлюпотить. Лягай горiчерева й пливи собi за течiєю.
      Сашко за зиму схуд, почорнiв, постарiшав.
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Дума про невмирущого - 10
  • Parts
  • Дума про невмирущого - 01
    Total number of words is 4326
    Total number of unique words is 2113
    21.2 of words are in the 2000 most common words
    29.2 of words are in the 5000 most common words
    34.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 02
    Total number of words is 4291
    Total number of unique words is 1941
    23.6 of words are in the 2000 most common words
    32.1 of words are in the 5000 most common words
    36.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 03
    Total number of words is 4283
    Total number of unique words is 1997
    21.9 of words are in the 2000 most common words
    29.7 of words are in the 5000 most common words
    34.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 04
    Total number of words is 4538
    Total number of unique words is 2055
    21.1 of words are in the 2000 most common words
    30.5 of words are in the 5000 most common words
    35.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 05
    Total number of words is 4313
    Total number of unique words is 2166
    21.0 of words are in the 2000 most common words
    29.4 of words are in the 5000 most common words
    34.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 06
    Total number of words is 4336
    Total number of unique words is 1987
    24.2 of words are in the 2000 most common words
    32.9 of words are in the 5000 most common words
    38.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 07
    Total number of words is 4410
    Total number of unique words is 2010
    22.9 of words are in the 2000 most common words
    32.5 of words are in the 5000 most common words
    37.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 08
    Total number of words is 4402
    Total number of unique words is 1981
    22.9 of words are in the 2000 most common words
    31.3 of words are in the 5000 most common words
    35.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 09
    Total number of words is 4322
    Total number of unique words is 2088
    22.4 of words are in the 2000 most common words
    31.0 of words are in the 5000 most common words
    36.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 10
    Total number of words is 4329
    Total number of unique words is 2045
    22.0 of words are in the 2000 most common words
    30.9 of words are in the 5000 most common words
    35.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 11
    Total number of words is 4288
    Total number of unique words is 2054
    21.1 of words are in the 2000 most common words
    30.9 of words are in the 5000 most common words
    35.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 12
    Total number of words is 4254
    Total number of unique words is 1984
    23.5 of words are in the 2000 most common words
    32.3 of words are in the 5000 most common words
    37.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Дума про невмирущого - 13
    Total number of words is 1481
    Total number of unique words is 839
    29.1 of words are in the 2000 most common words
    39.8 of words are in the 5000 most common words
    43.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.