Голодна воля - 5

    - Ну-ну, іди, - ска­зав йо­му один мос­каль. І Хом­ка пішов, ри­да­ючи. Йо­го глу­хий плач чу­ли одні тілько німі скелі та хо­ва­ли гли­бокі яри гір. Уве­чері ку­хар­ка Ориш­ка, да­ючи ве­че­рю Ва­си­леві і Мотрі, зітхнув­ши про­мо­ви­ла:
    - Не йде ж Хом­ка ве­че­ря­ти. І на­що йо­го, бідно­го, взя­ли?
    - Куди? - спи­та­ла Мот­ря.
    - Та в го­род же,
    Мотря болісне гля­ну­ла на Ва­си­ля, той тілько важ­ко зітхнув.
    Настала ніч і всіх об­ня­ла своїм мо­ро­ком, своїм по­коєм. Горішок на­че ви­мер, і со­ба­ка нігде не гав­ка­ла, не тілько чо­ловічо­го го­ло­су не чут­но. Світло тілько й бли­щить ще у Лей­би в шин­ку. Не­да­ле­ко до півночі з йо­го вий­шло два чо­ловіки і то спо­ти­ка­ючись, то хи­ля­ючись один на од­но­го, во­ни прос­ту­ва­ли на го­ру. То був ко­валь Де­нис та во­ло­вик Федір.
    - Стій! - гук­нув ко­валь, хит­нув­шись на­зад так, що тро­хи го­ло­вою землі не дос­тав.
    - А що ще бу­де? - мо­та­ючи го­ло­вою, спи­тав во­ло­вик.
    - Глянь на не­бо. - А що там, на тім небі?
    - Зор стільки, що й з-під мо­го міха не вилітає стільки іскор. Та тан­цю­ють як! Іч…
    Воловик щось мурк­нув про се­бе, хит­нув­шись на всі бо­ки.
    - От, ще зорі ста­неш лічи­ти. Ходімо.
    - Та ні, пос­той, - ска­зав ко­валь.-Адже там бог?
    - А почім я знаю? Хіба я з ним горілку пив?
    - Гм… Там же? - од­но до­пи­ту­вав­ся ко­валь:- І звідтіля він усе ба­чить… Усе чує. І со­ба­ка здох, і сла­ва бо­гу, що здох. Так і тре­ба. Ко­ли ти со­ба­ка - то й зди­хай. А за що, ска­жи ж ти мені, не по ко­неві б'ють, а по ог­лоб­лях?
    - Ат, ка­жи!
    - Та ні, ти стій і ска­жи мені. За що по ог­лоб­лях б'ють, а не по ко­неві?
    - Де той у гас­пи­да кінь узяв­ся? І які ог­лоблі стир­чать пе­ред твоїми очи­ма?
    - Кінь?… Ог­лоблі?-узяв­шись у бо­ки, ка­же ко­валь.-А Хом­ка хто, по-твоєму, кінь чи хто? Во­ло­вик мов­чав.
    - Мовчиш? Ото ж то й то! А він з не­ба все ба­чить.- Один же со­ба­ка здох, а на­що ж ще цу­це­ня­та зос­та­лись?
    - Моя ха­та скраю, - од­ка­зав во­ло­вик.- Од­но я тілько знаю: ду­рять во­ни нас - от шо!
    - Матері твоїй ду­ля! - уда­рив­ши по за­ший­кові во­ло­ви­ка, ска­зав ко­валь і, не здійма­ючи ру­ки, по­волік йо­го за со­бою на го­ру.
    V
    
    Бучні та пишні бу­ли по Гамзі по­хо­ро­ни. Не в своїй церкві наміри­лись пра­ви­ти їх, а в го­роді, в со­борі. Тру­ну, ви­би­ту чор­ним ок­са­ми­том, нес­ли па­ни на своїх пле­чах з са­мо­го Горішку аж до со­бо­ру. Наз­би­ра­ло­ся їх - як роз­тяг­ли­ся в це­ре­монію, то го­ло­ва тор­ка­ла­ся го­ро­дянських гір, а хвіст хо­вав­ся ще в дво­рищі. По­за­ду їх два си­тих же­ребці, ук­риті чор­ним сук­ном, вез­ли криш­ку від тру­ни на ве­ли­ких дро­гах.
    Неабиякі, не прості то бу­ли по­хо­ро­ни, то дво­рянст­во хо­ва­ло сво­го пред­во­ди­те­ля, то панст­во співа­ло од-ход­ну своїм роз­ко­шам.
    - Бідний, не ви­дер­жав, - чув­ся гомін між- па­на­ми.
    - Де йо­го ви­дер­жать? Кож­ний з нас за се­бе ду­мав, ко­жен за се­бе болів, му­чив­ся, - а він за всіх. Ба­га­то у ста­ро­му серці наб­ра­ло­ся го­ря, а тут ще - на тобі!
    - А я ка­зав, я ка­зав, - ще­бе­тав пу­за­тий круг­лий па­нок, - що те бу­де. Він сам мені хва­лив­ся, сам, - тілько, ка­же, бо­юся ви­мо­ви­ти, про­щай­тесь, ка­же, тоді зо мною, - і па­нок пе­рех­рес­тив­ся.
    - Царство йо­му не­бес­не! Доб­рий він був до на­шо­го бра­та. Та­ко­го дру­го­го не бу­де, не діста­ти нам та­ко­го ніко­ли.
    - Звісно, ніко­ли! Звісно, ніко­ли! - сум­но ви­мо­ви­ло зра­зу скілько го­лосів.
    - А шко­да. Ох, яка шко­да! У та­кий час, ко­ли такі лю­ди потрібні - а тут, як ко­сою ско­си­ло.
    - Пропали ми те­пер!-гук­нуз ох­рип­лий го­лос.
    - Зовсім про­па­ли. Він би ще здер­жу­вав ту роз­би­шацьку во­лю. Він би здер­жав її, він би оберіг нас. А без йо­го - ди­вись - в од­ну тем­ну ніч по­ля­же­мо ми всі під но­жа­ми лю­то­го звіра.
    Усіх мо­ро­зом под­ра­ло по шкурі від тієї речі і всі, гли­бо­ко зітхнув­ши, за­мо­ли­лись: "Одвер­ни і спа­си нас, свя­тий вла­ди­ко!"
    Зостановились са­ме чи­та­ти єван­гелію. Кру­гом стих­ло, сум­но се­ред німих гір роз­дав­ся го­лос ста­ро­го ро­то­по­па. Аж ось півчі зно­ву заспіва­ли, зно­ву за­ко­ли­ха­ли­ся по­пи, ру­ши­ли.
    - Хто знає, обід бу­де? Щось ніхто і сло­вом не обізвав­ся.
    - Аякже! По­ви­нен бу­ти. Хто ж кли­че на обід?
    - Се при ста­ро­му бу­ло. До то­го - як до се­бе, йдеш бу­ло, а за мо­ло­до­го - хто йо­го знає, яка у йо­го по­ве­денція.
    - Та так-так. Мо­ло­дий не. то, що ста­рий.
    - Куди йо­му!
    - А ви чу­ли, яку він шту­ку одірвав.
    - Яку?
    - І дво­ро­вим зем­лю обіцяв, та ще й дур­но: за ва­шу, ка­же, служ­бу.
    - О-н як? - провів зди­во­ва­ний го­лос.
    - А як за­бун­ту­ва­ли, мос­калів клик­ну­ли. Усі жда­ли: от пор­ки за­да­дуть! Та й слід би бу­ло: дру­гим на­ука. Так і пальцем не звелів зай­ня­ти.
    - Так, так. Це по-сто­лич­но­му. Там у сто­лиці ду­ма­ють, му­жик та­кий чо­ловік, як і всі. Не жи­ли ніко­ли в селі, не ба­чи­ли, що то за код­ло той му­жик, та й кри­чать: бра­ти-бра­ти!
    - А от як ці бра­ти прис­туп­лять з гост­рим но­жем до гор­ла, то тоді й пізна­ють, що во­но за бра­ти.
    - Чого доб­ро­го? Ко­ли мій Яш­ка… Ви йо­го знаєте, знаєте і ме­не. Сло­ва не смів ска­за­ти при мені. Прий­ми, по­дай і все мовч­ки. Третього дня чую гомін у гор­ничній. Прис­лу­ха­юсь, Яш­ка роз­ка­зує, що ко­ли б скоріше ці два го­ди, піду, ка­же в гу­бернію най­му­ся, у гос­ти­ни­цю. Там, ка­же, служ­ба. По­варська стра­ва… Чуєте, йо­му моя стра­ва у ніс ко­ле? Так я йо­го за чу­ба та чу­бу­ком по спині, і на­да­вав йо­му по­варської стра­ви.
    - Вовка як не го­дуй, а все в ліс ди­виться!
    Всі зно­ву зітхну­ли.
    Багато бу­ло за той день го­мо­ну, жа­лощів, бідкан­ня, пе­ре­судів уся­ких. Кож­но­го з своїх пе­ре­би­ра­ли та пе­ре­ти­ра­ли па­ни на зу­бах і вся­кий раз вер­та­ли­ся во­ни до тієї прок­ля­тої волі, кот­ра гост­рим но­жем ста­ла впо­пе­рек їх гор­ла. Бу­ли, бу­ли ча­си, а та­ких ще ні бу­ло!
    Та ще більше за­го­моніли во­ни, ко­ли, скінчив­ши по­хо­ро­ни, мо­ло­дий Гам­зен­ко сів на ко­ня і гай­да в Горішок, ніко­му сло­ва не ска­зав­ши.
    - Чи їхать то на обід, чи ні? - Ко­жен кож­но­го пи­тав­ся, ко­жен, не зна­ючи пев­но, тілько здви­гу­вав пле­чи­ма.
    Побачивши Иоси­пен­ка, знай­оміші ки­ну­лись до йо­го. - - Бу­де обід? Го­то­ви­ли­ся?
    Иосипенко тілько мах­нув ру­кою.
    - Не такі те­пер по­ряд­ки пішли, - нес­ко­ро ска­зав він.
    Як грім уда­рив се­ред яс­ної по­го­ди - ті сло­ва Йо­си­пен­кові! Дех­то зо зла плю­нув, дех­то ви­ла­яв­ся.
    - Хіба я то­го за тим пад­лом плен­тав­ся пішки з Горішка аж у го­род, щоб цілий день го­лод­но­му бу­тиі
    Голодні та люті па­ни розб­ре­ли­ся. Хто по знай­омих, хто прос­то до­до­му.
    Між кріпа­ка­ми теж ішли свої су­ди та пе­ре­су­ди. І вільні, бач, і кріпа­ки. Два ро­ки ще пок­ре­пи. На­що ці два ро­ки? Щоб ос­таннє вис­мок­та­ти з нас, щоб наг­лу­ми­ти­ся над на­ми на­ос­та­нок? Уже б кра­ще мов­ча­ти ці два ро­ки, а там зра­зу - і вільні. Так бач же ні! Ви вільні, а робіть, як і ро­би­ли.
    Найбільше бу­ло кло­по­ту за зем­лю. Як це так, зем­лю да­ють, та за неї ще й пла­ти. Хіба ми за сотні рік не зас­лу­жи­ли тієї землі. То це довіку з не­волі не вилізеш? Тут, пев­но, щось та не так, щось та не те. За це діло тре­ба уміючи бра­тись, об­ди­ви­ти­ся кру­гом, а не так зо­па­лу. Тре­ба підож­да­ти, по­ди­ви­ти­ся, як то у дру­гих. До слуш­но­го ча­су, бра­те, до слуш­но­го ча­су!
    Багато той слуш­ний час на­ро­бив деш­по­ту. Па­ни крик­ну­ли: "Бунт!" - і сотні ти­сяч мос­калів розб­ре­ло­ся по се­лах, ху­то­рах ро­зо­ря­ти не­ве­ли­ке кріпацьке доб­ро, ви­би­ва­ти з спин той слуш­ний час. Ба­га­то на­ро­ду по-бра­то, по­роз­сад­жу­ва­но у тюр­ми, по­зас­ла­но на Сибіру.
    Ось прий­шла чут­ка - цар їха­ти­ме.
    - До ца­ря, до ца­ря! - гук­ну­ли се­ла та ху­то­ри, - до йо­го піде­мо, йо­го по­пи­таємо. Чи це та во­ля, що він дав, чи дру­гу ще жда­ти.
    Проїхав цар. Прой­шли йо­го сло­ва: "Не бу­де вам дру­гої волі", - з краю в край, вир­ва­ли не один гіркий докір з на­боліло­го сер­ця, ви­то­чи­ли не од­ну сльозу З кріпацьких очей. Па­ни зраділи, і зра­зу пішли пи­са­тись ус­тавні гра­мо­ти та спис­ки. Хто йшов на ви­куп. Хто зос­та­вав­ся на об­році. І ті жал­ку­ва­ли, і другі шко­ду­ва­ли. Один бог знає, що кра­ще - чи ви­куп, чи об­рок?
    Гамзенкові усі зра­зу пішли на ви­куп. Ста­рий Гам-за, як не га­разд своє ха­зяй­ст­во вів, а про­те усі йо­го ве­ликі помістя бу­ли за­ло­жені в лом­бард. Мо­ло­до­му тре­ба десь гро­шей бра­ти, тре­ба з чо­го зап­ла­ти­ти. Він і сяк і так підхо­див під кріпаків. Од­ним по­обіцяв по­ля більше наріза­ти, дру­гих умо­вив, що йду­чи на ви­куп, во­ни відра­зу ста­ва­ли вільни­ми. Дво­ро­вих теж за­доб­рив: наділив їх да­рем­но ого­ро­да­ми, аби про­жи­ва­ли два ро­ки у йо­го, аби дог­ля­да­ли ху­до­би. А сам, упо­ряд­ку­вав­ши так, зра­зу май­нув у сто­ли­цю.
    Пішли ро­ки за ро­ка­ми, один дру­го­го дов­ше, один дру­го­го важ­че. Пішли пе­реміни і нес­ли ут­ра­ту за ут­ра­та­ми для панів, та не­ве­ли­ку по­легкість і для кріпаків. По­душ­не рік од ро­ку більша­ло, ви­куп­не дой­ма­ло, земські та мирські збо­ри все при­бу­ва­ли та при­бу­ва­ли. А на пер­ший раз тре­ба ж і ха­зяй­ст­вом за­вес­ти­ся, одіти­ся, обу­ти­ся. Ко­ли панські маєтки пус­то­ши­ли­ся, еко­номії за­не­па­да­ли, пе­ре­хо­ди­ли в ру­ки купців, жидів, не більша­ло й не ши­ри­лось доб­ро кріпацьке. Ко­ли перші з го­ря розд­во­юва­ли ви­купні, другі - лед­ве кінці з кінця­ми зво­ди­ли.
    Опустіло і ши­ро­ке чис­те дво­ри­ще се­ред Горішка, по­за­ми­ка­ли­ся, по­за­чи­ня­ли­ся сто­лярні двері ве­ли­ко­го бу­дин­ку. Ко­лись йо­го гомін, крик та співи ого­ло­шу­ва­ли, те­пер сум ти­хий прик­ри­ває, важ­кий спо­чи­нок спо-ви­ва йо­го звер­ху до­ни­зу: не виг­ля­да­ють у ве­ликі вікна ви­го­до­вані об­лич­чя гор­нич­них, не пус­ка­ють ґедзиків про­хо­жим очи­ма, не роз­дається їх регіт го­лос­ний, їх за­ба­ви мо­лоді, - все те розб­ре­ло­ся, не знать ку­ди, по­хо­ва­ло­ся, не знать де, - одні пішли у місто за мос­ка­ля­ми, другі, ски­нув­ши до­рогі убо­ри, вер­ну­ли­ся на свої домівки, ого­ро­ди по­ло­ти, паш­ню жа­ти. Не вид­но й дов­го­об­ра­зих об­лич німих ла­куз, - десь їх дов­го­полі ба­ла­хо­ни то в шин­ку у жи­да заст­ря­ли, то зміни­ли­ся на сірі сіря­ки. Са­док теж за­пустів, заг­лух, ні чащі, ні до­рож­ки, - по­за­рос­та­ли бур'яном, глу­хою кро­пи­вою, цвіточні кру­га опо­ви­ла ди­ка бе­рез­ка, мо­лоді та до­рогі ще­пи сох­ли, кост­ру­батіли, - не бе­рег­ло їх до­зор­ли­ве око, не хо­ди­ли ко­ло їх ніж та пил­ка са­дов­ни­ка, сам він ку­дись подівся, десь без вісті забіг. Во­ню­ча бу­зи­на роз­коріня­ла­ся-розп­лод­жу­ва­ла­ся на волі.
    Зате кріпацькі ого­ро­ди зацвіли квітка­ми. Не­ве­личкі хат­ки кру­гом дво­ри­ща, на­че гри­би, ви­рос­та­ли, ко­ло їх ви­сокі рожі, жов­то­га­рячі чор­ноб­ривці, па­ху­ча м'ята, м'ятий лю­бис­ток, зе­ле­ний барвінок, - те лізло ви­со­ко уго­ру, дру­ге сла­ло­ся по землі ни­зенько. По не­ве­лич­ких ого­ро­дах, на­че сто­рожі, сто­яли ши­ро­ко­го­лові со­няш­ни­ки, поміж ни­ми, уч ру­та, зе­леніли кущі кар­топлі, дер­ли­ся уго­ру ци­бульні циб­ки, чер­воніла свек­ла, куб­ли­ла­ся дрібною гич­кою жов­то­га­ря­ча морк­ва, по не­ве­лич­ких ти­чин­ках вив­ся го­рох, ква­со­ля, а гар­бу­зи, роз­пус­тив­ши ши­ро­ко лис­тя, на­че шну­ром, кру­гом об­во­ди­ли не­ве­личкі гря­доч­ки. Ні бур'яни­ни се­ред їх, ні тра­ви­ни, тілько чор­на та пух­ка зем­ля чорніє поміж ого-род­ною рос­ли­ною.
    В кінці сад­ка, під са­мим Пслом, поміж ку­ща­ми мо­ло­до­го виш­ни­ку біліє но­ва ха­ти­на. Ма­лась во­на бу­ду­ва­ти­ся на дві по­ло­ви­ни, та, вид­но, в гос­по­да­ря не-ста­ло дос­тат­ку, і він лед­ве спромігся на од­ну, та й то ще не зовсім. Про те го­во­ри­ла не­док­ри­та сте­ля, сяк-так при­ки­да­на бур'яна­ми та тру­хою, запліт для прис­пи не на­би­тий, не об­ма­за­ний. Вид­но, на­до­лу­жи­ло ха­зяїнові, по чу­жих ха­тах жи­ву­чи, і він мерщій поспішав з своєю. А ши­ро­ко бу­ла за­ду­ма­на ха­та: ви­сокі руб­лені стіни, не­помірне ве­ликі вікна ка­за­ли про те, хва­ли­ли­ся, що ха­зяїн їх мав дум­ку ви­бу­ду­ва­тись на сла­ву. Повз неї як­раз про­ля­гає до­ро­га з го­ри до бро­ду, і тілько не­ве­лич­кий рівець одрізняє двір од шля­ху, - ні воріт, ні ти­ну не­має, не вид­но йо­го і з дру­гих боків, від сад­ка тілько не­ло­ла­ма­ний за­бор схи­лив­ся, пе­ре­ви­тий ко­лю­чою бе­рез­кою. Ось шля­хом про­хо­дять два чо­ловіки, на за­робітки, вид­но, су­нуть, не­бо­ра­ки, бо ве­ликі тор­би у їх за спи­ною, ко­си на пле­чах, на­че руш­ниці у мос­калів. Вид­но, знай­ома їм ця до­ро­га, вид­но, не раз во­ни хо­ди­ли на брід, бо так тяг­нуть сміло. Ось во­ни, за­ба­чив­ши ха­ту, уп'яли свої очі на неї.
    - Іч, і тут уже хтось бу­дується!-ска­зав один.
    - Та ще які ва­ви­ло­ии! - до­дав дру­гий.
    - Щось, вид­но, - за­мож­не? - од­га­ду­вав пе­ро­ни*
    - Навряд. Ти ди­вись, як ук­ри­та ха­та і прис­пи кат має, і ого­рожі.
    - Видно, наш брат, Сав­ко? - Наш, та без тол­ку. Хотіло­ся по-пансько­му, а вий­шло - по-со­ба­чо­му.
    - З сього де­ре­ва мож­на он яку ха­ту збу­ду­ва­ти, а він і на од­ну не спромігся.
    Саме про­ти вікон во­ни ста­ли і об­див­ля­ли­ся ха­ту, ого­род.
    - Огород і ве­ли­кий, та дур­ний, - ска­зав, по­мов­чав­ши, один.
    - Сама гли­на, - до­дав дру­гий.- Мов уже гіршо­го і не бу­ло де.
    - Пгди ж ти! Тісно, брат, те­пер ста­ло. Ба­га­то на­шо­го бра­та нам­но­жи­лось, ско­ро один на од­но­му бу­де жи­ти.
    - Тепліше бу­де, - засміявся пер­ший.
    Ось двері рип­ну­ли, з їх вип­лив кри­вий дідусь.
    - А що вам?-спи­тав­ся він, нап­рям­ля­ючись до про­хо­жих.
    Прохожі зам'яли­ся.
    - Чи сю­ди до­ро­га на брід?- спи­тав­ся один.
    - Сюди-сюди.
    - То-то я й ка­жу це-сю­ди, а він ка­же-ні. Торік мов ми про­хо­ди­ли, сеї ха­ти не бу­ло.
    - Еге, у нас так-у нас все, як з во­ди йде!- усміхнув­ся кри­вий.
    Та це ж Хом­ка! Дур­ненький, кри­вий Хом­ка, це ж йо­го і усмішка, йо­го і пос­туп.
    - Це ва­ша ха­та?- пи­тається дру­гий про­хо­жий.
    - А що, по­га­на ха­та? Та­кої, брат, ха­ти-світ схо­ди-дру­гої не най­деш. Підож­ди, ми її об­ро­би­мо, Візе­рун­ка­ми виб'ємо, квітка­ми вик­ра­си­мо.
    - Та так-так!-усміха­ючись, ска­зав пер­ший, - та тоді за­па­ли - як свічка горіти­ме.
    - А що ти ду­маєш?- пи­та Хом­ка, - з са­мо­го тобі де­ре­ва і руб­ле­на! У нас, брат, так. У нас-ко­ли бу­ду­ва­тись, то бу­ду­ва­тись.
    Прохожі по­ди­ви­лись прик­ро на діда, здвиг­ну­ли пле­чи­ма і, нічо­го не ска­зав­ши, пішли собі'далі, а Хом­ка, не приміча­ючи, що їх не­має, не пе­рес­та­вав базіка­ти, ти­ка­ючи ру­кою то на ха­ту, то на ого­род, то на Псло.
    - Хомко! З ким ти го­мо­ниш?- крик­ну­ла до йо­го у вікно ста­ренька ба­бу­ся, дер­жа­чи на ру­ках ма­леньку ди­ти­ну, а не­ве­лич­ко­го хлоп­чи­ка при­дер­жу­ючи за мо-ту­зи­ну, кот­рою він був підпе­ре­за­ний, щоб, бу­ва, не ви­пав у вікно.
    - Та тут! - мах­нув ру­кою Хом­ка і усміхнув­ся…- Всі за­ви­ду­ють на на­шу ха­ту. Діждіть, ка­жу, своєї та­кої… Еге! Я три ро­ки веш­тав­ся по місту, схо­див йо­го з краю в край, а яснішої і ве­селішої не ба­чив ха­ти.
    - Що він ка­же, тітко Ориш­ко? - по­чув­ся слаб­кий привітний го­лос з-за ба­бусі, і з-за спи­ни її по­ка­за­ло­ся бліде лич­ко мо­ло­дої мо­ло­диці.
    - Не на­лю­бується ха­тою.
    - Мамо, ма­мо! -крик­нув, усміха­ючись, хлоп­чик, - а де та­то?- і стриб­нув з лут­ки пря­мо на ру­ки ма­тері.
    У за­па­лих чор­них очах мо­ло­диці блис­ну­ла якась іскор­ка, по зблідло­му лич­ку роз­ли­лась во­на ти­хою радістю. Мо­ло­ди­ця при­гор­ну­ла хлоп­чи­ка, поцілу­ва­ла і пос­та­ви­ла на лаві.
    - Стій, Кар­пи­ку, стій. Та­то прий­де, риб­ки при­не­се, а я Кат­ру­сю по­го­дую, - і во­на прос­тяг­ла ру­ки до не­ве­лич­кої дівчин­ки, що сиділа на ру­ках у ба­бусі і тяг­ла­ся до мо­ло­диці. Тут ко­ло роз­чи­не­но­го вікна, у кот­ре по­ди­ха­ла ти­хо про­хо­ло­да, во­на роз­по­ча­ла ди­ти­ну го­ду­ва­ти.
    - Ти б геть пішла, Мот­ре, од вікна. Вітер віє, хоч він і не­ве­ли­кий, та все ж не­га­разд - і тобі і ди­тині.
    Молодиця зня­ла­ся і пе­рей­шла на ла­ву у за­ти­шок.
    Та се ж усе знай­омі. І Хом­ка кри­во­но­гий, Ориш­ка ку­хо­вар­ка, Мот­ря… Тілько Ва­си­ля й не­має.
    А то хто су­не від Псла та з ма­лою мет­кою окунів у ру­ках? Та се ж і він, йо­го хо­да, йо­го пос­туп. Кар­пик гу­кає у вікно: - Та­ту, та­ту!- а він по­ка­зує йо­му мет­ку окунів, що про­ти сон­ця виб­лис­ку­ють, підки­да­ючи чгр-во­ни­ми хвос­та­ми. Тілько чо­го він та­кий смут­ний, та­кий за­ду­ма­ний, аж змарнів, аж зігнув­ся мов, ко­ли б не чор­на бо­ро­да, що, як щітка, гус­то ви­си­па­лась і затіня­ла ве­ликі ями на що­ках, ска­зав би - він тілько що від болісті зняв­ся.
    
    Так-так. Се ж він, се ж і йо­го ха­та, і йо­го сім'я.
    Від'їжджаючи в сто­ли­цю, йо­му се дво­ри­ще по­да­ру­вав па­нич, на­ка­зу­ючи, ко­ли хо­че бу­ду­ва­ти­ся, то й де­ре­ва з лісу хай йо­го візьме. Ва­силь дов­го мо­су­вав­ся, див­ля­чись на ру­ду гли­ну сво­го чи­ма­ло­го клап­тя землі. Він ра­яв­ся з Мот­рею, з кот­рою швид­ко і од­ру­жив­ся, що йо­го ро­бить: чи роз­по­ча­ти будівлю, чи осе­ли­ти­ся тут, чи спро­да­ти - і гай­да на вільні сте­пи, на більший простір, йо­го тяг­ло ту­ди, ма­ну­ло, не­на­че магнітом при­тя­гу­ва­ло. Там во­ля, там ніщо не на­га­дає про йо­го му­ки, про йо­го не­во­лю. Так Мот­ря - нав­па­ки. Прав­да, що во­на тут звіда­ла ли­ха, тілько ту­та ж во­на устріла­ся із Ва­си­лем, он у то­му сад­ку во­на гу­ля­ла з ним, на сього Псла во­на час­то за­див­ля­ла­ся. За Мот­рею і Ориш­ка тяг­ла ру­ку, і батько та ма­ти Мот­рині:- За­ве­деш на чужі краї на­шу ди­ти­ну. Во­на не зна­ти­ме, що з на­ми бу­де, ми не зна­ти­ме­мо, що з нею. І довіку, мо­же, вже не по­ба­чи­мо­ся.- Зби­ли Ва­си­ля.
    Воно б, мо­же, і не зби­ли йо­го, ко­ли б йо­си­пен­ко, ку­пу­ючи йо­го ого­ро­ди­ну, не да­вав, мов на сміх, тілько де­сять рублів. Ва­силь плю­нув йо­си­пен­кові у вічі і пішов у го­род най­ма­тись на станцію, ки­нув­ши Мот­рю з Ориш­кою у дворі. Батько та ма­ти ра­яли їй іти до їх, у се­ло, - во­на са­ма не схотіла, так уже во­ни зжи­ли­ся, здру­жи­ли­ся з Ориш­кою.
    На станції служ­ба важ­ка - невільно: і вдень во­зи і се­ред ночі вста­вай та їдь. Ко­ли-не-ко­ли вир­веться Ва­силь до­до­му, навідається на го­ди­ну-дру­гу та й на­зад. Будь Ва­силь хоч один - ще б сяк-так, а то зду­має, яка Мот­ря… Во­на та­ка пал­ка, без­здорівна - і вхо­пе йо­го нудьга, за­пе­че за сер­це. Скілько раз він наміряв­ся ки­ну­ти сю станцію осо­руж­ну. Та як йо­го ки­ну­ти? Де ті п'ятде­сят рублів у рік узя­ти, що дає йо­му жид, та й від проїжджо­го ча­сом пе­ре­па­де. Там жінка з Ориш­кою у пансько­му дво­рищі по­ки ще мож­на, і сяк-так пе­реб'ються. А він? йо­му тре­ба ду­ма­ти. Кінчаться ті два ро­ки - і гай­да з пансько­го дво­ри­ща. І те­пер йо­си­пен­ко насіда: тілько да­рем­но хліб пе­ре­во­ди­те. Ку­ди тоді? Тре­ба ж ду­ма­ти про за­хист: се­ред шля­ху не схо­ваєшся, та й з шля­ху про­же­нуть… Гіркі важкі дум­ки обійма­ли йо­го го­ло­ву, прой­ма­ли йо­го сер­це, мов ту­пим но­жем, різа­ли на шма­точ­ки. Він нарікав на до­лю, нарікав на бо­га, не то з заздрістю, не то з до­са­дою ди­вив­ся на кож­но­го за­мож­но­го. Він не зазіхав на йо­го доб­ро, - тілько чо­го ж та­ка неп­рав­да у світі: од­но­му і над­то ба­га­то, а дру­го­му і повіси­ти­ся при­хо-диться на чу­жо­му. Час­то йо­му при­хо­ди­ло­ся проїзди­ти ши­ро­ки­ми сте­па­ми, дов­ги­ми ла­на­ми. Все то панське доб­ро, ко­лись по йо­му ко­ло­си­ло­ся жи­то, пше­ни­ця до­хо­ди­ла до чо­ловічої груді, - те­пер тілько бу­дя­ки чер­воніють, та си­няк синіє. Да­рем­не пус­тує зем­ля. Не ста­ло кріпацт­ва - ніко­му ора­ти. А скілько б то ся зем­ля про­го­ду­ва­ла, прик­ри­ла та­ких, як і він не­бо­рак? Все то не­на­ситість панська: і зо­ри, і засій, і збе­ри, ще й по­ло­ви­ну віддай йо­му, а то хай пус­тує. Дру­гий раз і мож­на б узя­ти, об віщо ж ти ру­ки за­че­пиш?.. Будь ти прок­ля­та, зем­ле! Як не гірко, а тут все ж без уся­кої спра­ви, го­ли­ми ру­ка­ми хоч що-не­будь за­ро­биш. І Ва­силь, зітхнув­ши тяж­ко, по­га­няє чу­жу ско­ти­ну. Ми­нув рік, тілько то й то­го, що Ва­силь узи­му вивіз де­ре­во з лісу. Знай­омий лісник не пос­ку­пив­ся, та й Йо­си­пен­ко ди­вив­ся крізь пальці, йо­му тоді са­ме нас­та­ла своя нез­го­да. Кри­во­го Хом­ку ви­пус­ти­ли з тюр­ми, а хит­рий стряп­чий прип­нув йо­го за крадіжку гро­шей. Усі ка­за­ли: от чо­го доб­ро­го, Йо­си­пен­ка по­са­дять на ка­зенні хліба. По цілим тиж­ням жив Йо­си­пен­ко у місті і не раз йо­го ту­го на­биті гро­ши­ма ки­шені пустіли. Одар­ка сер­ди­лась, ла­ялась, ла­ялась: усе на­жи­те доб­ро роз­не­се та роз­во­ло­че на старість! Вий­дуть з дво­ру - десь прий­деться під чу­жим ти­ном зди­ха­ти, йо­си­пен­ко тілько крек­тав та все знай но­сив гро­ши­ки.
    - Куди ти їх но­сиш? Чи не міським хльоркам?- роз­сер­див­шись, спи­та­ла во­на йо­го. Йо­си­пен­ко увесь затіпав­ся.
    - Чи не збо­же­воліла ти?- од­ка­зав він.- Он кри­во­го чор­та ви­пус­ти­ли… Хоч, щоб я на йо­го місце сів? йо­си­пен­чи­ха за­мовк­ла;
    Та не за­тих, не за­мовк людський по­говір: дво­рові не шеп­та­ли­ся, а вго­лос го­моніли між со­бою, що як не кру­ти, а прав­да своє візьме. Най­більше всіх го­во­ри­ла Ориш­ка. Во­на до­во­ди­лась яко­юсь ро­дич­кою Хом­ки, і її сер­це боліло, що без­не­вин­но каліка страж­дає.
    Йосипенчиха терпіла, во­на жда­ла, по­ки скінчиться діло.- Я їх пе­ре­бе­ру, я їх пе­ре­чи­щу!- сва­ри­лась во­на, за­та­ю­ючи на серці зло.
    Після різдва діло скінчи­ло­ся - не знай­шли ви­ну­ва­то­го. Лю­ди ще по­го­моніли тро­хи та й за­мовк­ли: у їх свої нуж­ди, свої нез­го­ди, котрі ближ­че до­хо­ди­ли до сер­ця, ніж чу­же ли­хо. Тоді са­ме ви­па­ла чер­га Йо­си-пен­чисі про­мо­ви­ти своє сло­во. Без­бо­яз­но во­на йо­го ви­мо­ви­ла і на­пе­ред всього до Ориш­ки: що за збірню во­на з усього світу поз­би­ра­ла? Звідти все ли­хо встає. На­що їй, оди­нокій, такі хо­ро­ми зай­ма­ти, - пе­ре­вес­ти її до ко­ва­ля. У ко­ва­ля не­має дітей, ха­та прос­то­ра - помістяться. Ориш­ка, мо­же б, і сло­ва не ска­за­ла за те, ко­ли б справді во­на бу­ла са­ма, а то ко­ло неї Хом­ка, Мот­ря, кот­ра до­ход­жу­ва­ла послідні дні: не сьогодні-завт­ра до­жи­дав­ся ще но­вий жи­лець… Ориш­ка за­би­ла бу­чу.
    - Як се так? Чо­го се так?
    - Ти ще й базіка­ти? З гузд­ром ви­ки­ну з дво­ру!- крик­ну­ла на неї Йо­си­пен­чи­ха і да­ла стро­ку на два дні.
    Оришка ки­ну­лась у місто до Ва­си­ля. Прий­шов і Ва­силь уве­чері. По­ра­ялись, що ро­би­ти, як бу­ти. Ва­силь ки­нув­ся до зад­во­ро­вих. У Ка­бан­ця ха­та на дві по­ло­ви­ни і дру­га по­ло­ви­на пус­тує. Чи не пус­тив би ти бра­та? Ка­ба­нець поніс, що хоч у йо­го справді дру­га по­ло­ви­на пус­тує, тілько те­пер вік та­кий - ні об віщо рук за­че­пи­ти. Ва­силь по­обіцяв три рублі у рік зап­ла­ти­ти. Ка­ба­нець зго­див­ся і тієї ж ночі Ва­силь пе­реніс усе своє збіжжя і пе­ревів Мот­рю.
    - А я чо­го тут бу­ду зос­та­ва­тись? І я піду за то­бою, - ска­за­ла Ориш­ка і собі пе­рей­шла.
    Вона ро­щи­ту­ва­ла, що що­ден­ний пай­ок за неї- бу­де поміччю і для бо­ля­щої Мотрі. Хом­ка ж, по­ки знай­де служ­бу, сяк-так пе­реб'ється. На дру­гий день во­на пішла у двір за пай­ком.
    - Ти зовсім з дво­ру пе­реб­ра­ла­ся? Хіба я тобі так веліла? Не­ма тобі пай­ка.
    Сумна, не­ве­се­ла вер­ну­ла­ся Ориш­ка до­до­му і не Хва­ли­ла­ся Мотрі, щоб, бу­ва, не стри­во­жи­ти. Во­на ска­за­ла тілько Ва­си­леві, що тро­хи не опівночі прибіг довіда­ти­ся, чи все бла­го­по­луч­но.
    - Собаки!-скрикнув Ва­силь.-Те­пер, ко­ли діло скінчи­ли, во­ни зад­ра­ли кир­пу, а то бу­ло ду­же пох­ню­пи­ли.
    - А я ду­маю, Ва­си­лю, цього діла не ки­да­ти, - про­во­дя­чи йо­го геть за хутір, зно­ву про своє ра­ялась Ориш­ка.- Я піду до ми­ро­во­го жалітись. Чи ви­ход­жу що, чи ні, а вже піду. У нас ли­бонь ми­ро­вий, ка­жуть, доб­рий чо­ловік.
    - Пан!- од­ру­бав Ва­силь.
    - Та вже хоч і пан, а ко­ли він спра­вед­ли­вий, то не до­пус­те усякій по­гані зну­ща­тись над на­ми. Хіба я да­рем­но цілий вік ро­би­ла, си­лу втра­ча­ла? Що не­ма тілько па­ни­ча тут, а то б не бу­ти йо­му уп­рав­ля­ющим. По­ба­чи­ли б тоді, як то во­но лег­ко з сво­го тяг­ти­ся.
    - Кому, їм бу­де труд­но? Ма­ло гро­шей нак­ра­ли?- од­ка­зав Ва­силь.
    - Авжеж і кра­дуть. Те дво­ри­ще, де ши­нок був, собі одг­ро­мив, на вес­ну, чу­ла, бу­дуть пе­рест­ро­юва­ти та пе­ре­роб­лю­ва­ти. Заїжджий двір ро­би­ти має. Улітку - що тут то­го чу­ма­ка їде- страх. По копійці - скілько-то тих копійок?..
    Невеселі розс­та­лись во­ни за ху­то­ром. Ва­силь пішов у місто. Ориш­ка вер­ну­ла­ся до­до­му. Не­ве­лич­ка хат­ка зда­ла­ся їй та­кою сум­ною, та­кою глу­хою-тісною, що й ди­ха­ти важ­ко, не те щоб по­вер­ну­ти­ся у їй вільно. Во­на ляг­ла і цілу ніч про­ду­ма­ла про свою до­лю, про людську неп­рав­ду, що і без то­го гірке жит­тя загірчи­ло. Та як не гірко їй бу­ло, Ориш­ка не та­ка лю­ди­на, щоб мовч­ки терпіти. Во­на мов­ча­ла, по­ти Мот­ря не­ду­гу­ва­ла, а як Мот­ря підве­ла­ся, по­ро­див­ши на мас­ниці си­на Кар­па, - Ориш­ка пішла зно­ву у двір пра­ви­ти провіанту.
    - На те суд є, на те прав­да у лю­дей!- сва­ри­ла­ся во­на.
    Иосипенчиха і го­во­ри­ти не схотіла.
    Оришка тоді ки­ну­лась до пос­ред­ни­ка. Во­на зна­ла йо­го ще не­ве­лич­ким хлоп­чи­ком, як бу­ва­ло приїжджав він з своїм батьком до ста­ро­го Гам­зи побіга­ти­ся та по-гу­ля­ти­ся з Гам­зен­ком, тоді ще теж не­ве­лич­ким. Во­на усе роз­ка­за­ла пос­ред­ни­кові, при­га­да­ла і те, як ко­лись, по­тай­но од усіх, на­го­ду­ва­ла морк­вою.
    - Добре, доб­ре, я ска­жу, - по­обіцяв пос­ред­ник.
    Оришка вер­ну­ла­ся до­жи­да­ти. Так че­рез тиж­день кли­чуть її у двір.
    - Чого?
    - Іди провіанту бра­ти.
    - Не піду я. Хай сю­ди при­си­лає!- ка­вер­зу­ва­ла вже Ориш­ка.
    Пройшов ще з тиж­день. Ко­ли ве­зуть па­ро­ви­цею провіант до Ориш­ки: не­до­да­не щось більше, ніж за місяць, і ще й на місяць упе­ред.
    - Отак би й дав­но.
    Минає зи­ма, нас­тає вес­на. Хлібо­роб об­див­ляється плу­ги, бо­ро­ни, во­зи, літню хлібо­робську спра­ву. Швид­ко час нас­та­не яри­ну засіва­ти. Ко­ли теп­лом дер­жа­ти­ме, то й до пас­ки, а то - за­раз після провід.
    - Чи ти, Ва­си­лю, і в'ік ду­маєш віку­ва­ти на тій станції?- пи­та раз Ка­ба­нець Ва­си­ля, що прибіг у неділю по­ди­ви­ти­ся на си­на, довіда­тись, чи все бла­го­по­луч­но до­ма.
    - А що?- по­ну­ро пи­та Ва­силь.
    - Як що? Ти б, мо­же, приг­лядів шма­то­чок по­ля.
    - Та чим йо­го зо­ра­ти? Пальця­ми?
    - А хіба пальця­ми не вгри­зеш? - жар­тує Ка­ба­нець і, тро­хи по­мов­чав­ши, повів річ, що во­но аби хіть, то мож­на і не ма­ючи сво­го то­ва­ру. Ко­го поп­ро­хав, хто б мо­же з ним спряг­ся та й про­ко­пир­са­ли ті де­ся­тин з п'ять.
    - Не з на­шим пис­ком! - гор­до од­ка­зав Ва­силь.- Як йо­му про­ха­ти-клан­да­ти - і так як-не­будь пе­реб'ємся.
    І пішов Ва­силь у місто га­ня­ти чу­жих ко­ней, ду­ма­ючи, що ко­ло землі - не йо­му хо­ди­ти, не йо­го до­ля є - хлібо­робська до­ля. Одні жінки, си­дя­чи до­ма, не так і не те ду­ма­ли. Ориш­ка ба­чи­ла, що провіант їй іти­ме тілько до мас­ля­ної, а там - годі. Тре­ба ж бу­де і тоді щось ку­са­ти. Не­дов­го ду­мав­ши, во­на мет­ну­ла­ся роз­шу­ку­ва­ти не­ве­лич­ко­го клап­тя землі. Од­но­му ку­ма, дру­го­му так доб­ра знай­ома, во­на не­дов­го і біга­ла. При­го­во-ри­ла од­но­го ку­ма вип­ро­си­ти в уп­ра­ви­те­ля не­ве­лич­кий шма­то­чок ціли­ни за­раз біля Горішка, буцім для се­бе, і зо­рав­ши де­ся­тин чо­ти­ри на хліб, з півде­ся­ти­ни ки­ну­ла на ого­род. Че­рез дру­го­го ку­ма во­на по­зи­чи­ла в еко­номії пше­ниці на засів, на ого­ро­ди­ну уже сяк-так самі нас­тя­га­лись, - то­го вип­ро­ха­ли у дру­гих, то­го по­обіця­ли вер­ну­ти, як уро­де, а що - ку­пи­ли. Нас­та­ло літо.- Ще ні на чиєму полі не бу­ло та­кої доб­рої пше­ниці, як у Ориш­ки, нічия ого­ро­ди­на не за­да­ла­ся та­ка пло­дю­ча. Зе­ле­них свят тілько дізнав­ся Ва­силь про те. Він зра­на прий­шов до­до­му на цілий день і, но­ся­чи си­на, ду­мав, яка-то йо­го до­ля жде. Після обіду йо­му ста­ло сум­но, тяж­ко. Дум­ка про свій за­хист, про своє прис­та­ни­ще не да­ва­ла йо­му радіти. Ка­ба­нець кли­кав йо­го до шин­ку по­гу­ля­ти, та Ва­силь не схотів. По­ну­рив­ши го­ло­ву, сидів він і слу­хав жіно­чо­го мов­чан­ня. Один Хом-ка плес­кав, не знать що.
    - Тобі сум­но у нас, - ска­за­ла Ориш­ка, див­ля­чись на Ва­си­ля.
    - Ти б пішов хоч про­хо­диться по по­лю, по­ди­вив­ся на на­шу пше­ни­цю, ого­ро­ди­ну.
    - Яку пше­ни­цю? Яку ого­ро­ди­ну?
    - Там на горі, ко­ло Вов­чої до­ли­ни. Ва­силь при­га­дав, що справді ба­чив не­ве­лич­кий кла­поть, засіяний пше­ни­цею.
    - Чого ж він наш?
    - Ти хіба не знаєш? - пи­та Мот­ря.
    - Та цить! - крик­ну­ла на неї Ориш­ка, досі мор­га­ючи та по­ка­зу­ючи на Мот­рю, щоб мов­ча­ла.
    - Багато є на­шо­го та­ко­го! - по­ну­ро од­ка­зав Ва­силь.
    Спершу Мот­ря, а потім Ориш­ка роз­ре­го­та­лись. Далі вже Мот­ря роз­ка­за­ла, як і че­рез віщо то їх пше­ни­ця.
    - То ходім справді по­ди­вим­ся, - ка­же Ва­силь. Не­дов­го во­ни зби­ра­лись. Ва­силь узяв си­на на ру­ки, жінка ряд­но і пішли, зос­та­вив­ши Хом­ку глядіти ха­ти.