Голодна воля - 2

    - Приходь сьогодні сю­ди уночі, - ска­за­ла во­на, ко­ли він наб­ли­жав­ся, і скри­лась зра­зу у виш­ни­ку.
    Ніч бу­ла ти­ха та яс­на. На тем­но­синьому небі пла­ває яс­ний місяць, на­че ха­зяїн об­див­ляється своє доб­ро: заг­ля­дає в глухі кущі, під ве­ли­ким де­ре­вом роз­ки­дає, мов з па­ву­ти­ни вит­ка­ну, узор­ча­ту сітку, на Пслі пле­теться з ле­геньки­ми хви­ля­ми, хи­тається на їх, мов ма­ла ди­ти­на на до­щечці, а на по­лях, по до­лині, на­че сніг, роз­си­пає свій промінь білий. Хо­ро­ша у та­ку ніч Зе­ле­на гор­ка: на­че за­ча­ро­ва­на, спо­чи­ває во­на се­ред то­го біло­го світу, се­ред срібно­го сяй­ва; нічна ро­са розп­рав­ляє зів'яле ден­ною спе­кою лис­тя її пиш­ної рос­ли­ни і якимсь ти­хим ше­лес­том спов­няє спокійне повітря. А там зни­зу, з лук Псло­вих, білим ку­ри­щем здіймається ту­ман, піднімається вго­ру, чіпля­ючись за де­ре­ва, за тра­ву і, на­че білим по­ло­гом, прик­ри­ває її но­ги.
    Василь, зна­ючи, що та до­ро­га, кот­рою він во­див ко­ней до во­до­пою, не завж­ди без­печ­на, то ча­сом хто з по­ля або на по­ле проїде, то дівча­та побіжать ви­ку­па­тись, не йшов за­рані, хоч йо­го, мов за по­ли, тяг­ло ту­ди. Там, пев­не, вже Мот­ря до­жи­дає йо­го. Хай до­жи­дає. Кра­ще ко­ли ніхто не по­ба­че, ніж розп­ле­щуть… І він, пос­мок­ту­ючи люльку, снує у ко­нюшні ко­ло ко­ней і за-жи­да, ко­ли по­ту­шаться всю­ди огні. А як на те - у при­каж­чи­ка ма­ячить він з вікна. Аж ось і там по­тух­ло. Ти­хо-ти­хо ста­ло се­ред дво­ру, на­че се­ред цвин­та­ря, на кла­до­вищі. Він мерщій, на­ки­нув­ши клям­ку на залізний при­бой, вий­шов з дво­ру і по­хи­лив з го­ри до річки. Він йшов ти­хо, до­див­ля­ючись до кож­но­го ку­ща, чи не хи­тається він, чи не вид­но з-за йо­го лю­бої йо­му пос­таті.
    Ось прой­шов уже і те місце, з яко­го во­на гу­ка­ла удень на йо­го - не­має, не вид­но. Він пішов до річки. Ти­хо Ко­те у кру­тих бе­ре­гах Псло свої ле­генькі хвилі, зо­ло­том відби­ва­ють во­ни в місяч­но­му світі. Він став, за­ди­вив­ся, за­га­дав­ся. Прой­шле жит­тя йо­го ста­ло пе­ред ним, мов на до­лоні, та та­ке гірке, та­ке неп­ривіітне. Ні батька, ні ма­тері він не знає. Ви­рос­тав у птич­ниці Хіврі, го­ду­ючись пти­чою до­лею. Та Хівря бу­ла, ка­жуть, близька то­ва­риш­ка йо­го ма­тері. Як Хівря умер­ла, ніко­го близько­го у йо­го не зос­та­лось, йо­го взя­то до при­каж­чи­ка, у пос­лу­гу. Пан наг­лядів, узяв до се­бе в ко­зач­ки. Всі лю­бу­ва­ли­ся йо­го пиш­ним убо­ром. Він і сам лю­бу­вав­ся ним, ко­ли б не та­ка гірка до­ля: си­ди, По­ки пан си­дить, на­би­вай, по­да­вай йо­му люльку за люлькою. Ка­торж­не жит­тя! Скілько раз чу­бук хо­див по йо­го спині, скілько раз ку­че­ря­вий йо­го чуб зос­та­вав­ся у ру­ках па­но­вих. То­го ніхто не ба­чив. А Ва­силь не мав ніко­го, ко­му б повіда­ти своє го­ре. З дівча­та­ми гор­нич­ни­ми він більше жив. Тим - аби по­ре­го­та­ти­ся, посміяти­ся, а не на­хо­ди­лось ні од­ної, кот­ра б при­гор­ну­ла йо­го, як стар­ша сест­ра. Ось він став ви­рос­та­ти. З ко­зачків роз­жа­лу­ва­ли йо­го в пас­ту­хи. Сміялись з йо­го хлопці, ко­ли по­ба­чи­ли у рваній ко­зач­ковій одежі. Зас­тав­ля­ли біга­ти за ско­том, за ло­ша­та­ми. Не слу­хав­ся - би­ли. А то і так - ку­лач­ки за­ве­дуть, гра­ючись, і на­са­дять бо­ки Ва­си­леві! Тро­хи та пот­ро­ху об­жив­ся він, по­чав підніма­тись на но­ги, у си­лу вби­ра­тись. Уже бу­ли такі, ко­му й він нак­ла­де. На ко­нях цілий день га­няє. Вив­чив­ся так на їх їзди­ти, що на неїждже­но­му поїде. Пішла про йо­го чут­ка на всю еко­номію, дійшла до па­на і при­би­ла Ва­си­ля зно­ву у двір. Дво­рові по­ряд­ки за­да­ви­ли, сте­по­ве жит­тя зовсім вий­шло у йо­го з пом­ки. Там, на сте­пу, тілько й пра­во- пра­во ду­жо­го. А Ва­силь, як най­дуж­чий, усіма вер­хо­во­див, над усіма стар­ши­ну­вав. Тут, у дворі, не те, зовсім на­ви­воріт, йо­си­пен­ко усіма вер­хо­во­дить, що ска­зав при­каж­чик - сло­во йо­го за­кон. З пер­шо­го ра­зу не злю­бив Ва­силь йо­си­пен­ка, сміявся, глу­зу­вав з йо­го товс­то­го си­то­го брю­ха, з йо­го роз­по­рядків.
    - Ох, хлоп­че, - пре­дос­терігалн йо­го учені дво­ро. Ти го­во­ри, та не до­го­во­ри­ся.
    - Щоб я, щоб я?-гу­кав, роз­па­лив­шись, Ва­силь.- Я се­ред йо­го товс­тої пи­ки вчеп­люсь!
    Звісно, все те за­раз хо­ди­ло до йо­си­пен­ка. І між при­каж­чи­ком і но­вим ку­че­ром по­ча­ли­ся свар­ки, зачіпан­ня. По­ча­ло­ся спер­шу з вівса, сіна.
    - Щось у нас ба­га­то вівса схо­де, - ка­же Йо­си­пен­ко.
    - Я поїв, - од­ка­зує прик­ро Ва­силь.
    - Та ти мені цього не тол­куй! - лю­тує йо­си­пен­ко.- Знаю я ва­шо­го бра­та. На­бе­ре мірку та й по­не­се у ши­нок., - Я ж, я і но­шу, - спокійно од­ка­зує Ва­силь.
    Йосипенко, за­таївши на душі об­ра­зу, одійде. Він би, мо­же, що і ска­зав, та пан раз пох­ва­лив Ва­си­ля:- от­же як став цей мо­ло­дий ку­чер, - ска­зав він йо­си­пен-кові, - то й коні ста­ли кращі. Що зна­чить дог­ляд!
    - Та во­но, ба­рин, дог­ляд-дог­ляд, та сіна та вівса не знать скілько зво­диться.
    - На те й сіно та овес, щоб коні їли, - од­ка­зав пан. йо­си­пен­кові далі нічо­го бу­ло ка­за­ти, нічо­го й до Ва­си­ля чіпля­тись. Тим тяж­че йо­си­пен­кові. Ста­рий не за­бу­ває своєї об­ра­зи і - який не­ве­лич­кий слу­чай - за­раз до Ва­си­ля чіпляється.
    Василь на­шуст­риться. Ріже пря­мо у вічі Йо­си­пен­кові прав­ду, пе­ред людьми стра­мить. Ду­ма, лю­ди за йо­го ос­туп­ляться. Та не так дво­рові звик­ли. Сам на сам во­ни Ва­си­ля вих­ва­ля­ють, а прий­деться до чо­го -за­раз і на­зад. Не злю­бив Ва­силь дво­ро­вих більш ніж йо­си­пен­ка. Гірко йо­му бу­ло у ті ча­си. Віра в доб­ро людське мерх­ла, па­да­ла у йо­го. Він зос­тав­ся всю­ди один з мо­ло­дим за­па­лом прав­ди та гірко­го го­ря.
    Все це зійшло йо­му на дум­ку те­пер. Зійшло… і, див­ля­чись на Псло, Ва­силь ду­мав: "Ти­хо пли­веш ти, тем­на річко, у кру­тих бе­ре­гах. Зо­ло­том виг­ра­ва­ють твої ле­генькі хвилі при місяч­но­му світі… Доб­ре б, зап­лю­щив­ши очі, ки­ну­тись у твої чарівні кручі, по­шу­ка­ти спо­кою…" І на­че що за по­ли йо­го при­тяг­ле до річки. Тілько що підійшов він до дуп­ли­нас­тої вер­би, що розвіси­ла свої віти над тем­ною кру­чею, де во­да, мов кип'яток у горш­ку, кру­ти­ла, як тон­кий дівоцький го­лос при­ли­нув до йо­го ву­ха. Ва­силь, кру­то по­вер­нув­ши, не пішов - побіг на го­ру. Сер­це йо­го за­би­лось, гіркі дум­ки не знать де зра­зу діли­ся, од­на тілько: во­на, во­на Співає і по­дає го­лос… Од­на во­на, моя Мот­ру­ся, що І кра­се се жит­тя. Прой­шов­ши тро­хи, він справді за­ба­чив знай­ому пос­тать. Уся у біло­му, з роз­пу­ще­ною ко­сою, сто­яла Мот­ря у кущі ка­ли­ни і об­див­ля­ла­ся навк­ру­ги. Ва­силь на­рош­но пішов попід ви­со­ким око­пом, щоб во­на не приміти­ла.
    - Та не хо­вай­ся, не хо­вай­ся, ба­чу, - ска­за­ла во­на йо­му, ко­ли він, підхо­дя­чи до то­го місця, де во­на сто­яла, присів був. Ва­силь підвівся.
    - А що, дов­го до­жи­дав? Не вда­ло­ся, як ду­ма­лось, вир­ва­тись. По­ки дівча­та по­ля­га­ли, по­ки пос­ну­ли… Віком зда­ло­ся. Чо­му ж ти не стри­баєш сю­ди, не бійся. Тут не­ма ніко­го… Да­вай ру­ку, я те­бе втяг­ну.
    Василь мовч­ки одійшов на про­тив­ну сто­ро­ну і, розігнав­шись, стриб­нув. Во­на не вспіла по­да­ти йо­му ру­ку, як він уже був ко­ло неї, об­хо­пив її кру­гом ста­ну і, при­тис­ши до се­бе, дзвінко поцілу­вав.
    - Мотрусю! Мо­тю! Моя ти рідна! - чу­ло­ся поміж га­ря­чи­ми поцілун­ка­ми. Мот­ря у одній тонкій со­ро­чи­ниіі, у білій спідниці, як хме­ли­на, об­ви­ва­ла­ся кру­гом міцної Ва­си­ле­вої шиї своїми біли­ми ру­ка­ми. Ви­со­ке ло­но тіпа­лось, при­гор­та­ючись до сво­го ми­ло­го, га­ря­че зітхан­ня гріло йо­го. йо­го очі горіли, тоді як прой­мав усього який­сь хо­лод. І дов­го во­ни, див­ля­чись од­не на од­но­го, міня­лись со­лод­ки­ми поцілун­ка­ми.
    - Ти ску­чив за мною? Ску­чив? Ка­жи?-гра­ючи очи­ма, пи­та­ла­ся во­на.
    - Ох! - зітхнув­ши важ­ко, од­ка­зав він.- Ко­ли б ти зна­ла, що я пе­ре­жив за сії дні. Во­ро­гові моєму не ба­жаю!
    - І все дур­но. Нічо­го з сього не бу­де. Ти знаєш, чо­го ста­ро­му чор­тові дос­та­ло­ся?
    - Як?
    - Як утек­ла ото я, та пря­мо в гор­ниці. Страш­но мені так та важ­ко. А як по­чу­ла ще, що бійка ва­ша і до па­на дійшла, так ме­не і вхо­пи­ло за сер­це, за віна. Про­пав вже, про­пав, - ду­маю! Пан вер­нув­ся сер­ди­тий.- Тре­ба бісо­во­го си­на у мос­калі спро­ва­ди­ти, - ска­зав. У ме­не і ду­ша об­мер­ла. Се зна­чить те­бе. Сид­жу, як кам'яна, до­жи­даю то­го ча­су, ко­ли бу­дуть ля­га­ти. Другі, при­пав­ши до сто­лу, ку­ня­ють, а я сид­жу та пла­чу. Ось чую: роз­хо­дяться, роз'їжджа­ються па­ни. Ось і він пішов. Ме­не кли­чуть. Пішла я, пла­чу.- Ти чо­го? - пи­тає. Мов­чу я, пла­чу.- Чо­го ти ре­веш? - пи­тає уд­ру­ге. Ме­не на­че сон­це освіти­ло: зра­зу на­ду­ма­ла, що ка­за­ти. Як йо­го, ка­жу, не пла­ка­ти - по­бив Йо­си­пен­ко.- Як, за що?- Я й ка­жу: пішли ми у кухні по­гу­ля­ти. Я вий­шла на двір, а Йо­си­пен­ко п'яний зза­ду:- А ти чо­го сю­ди?- та в за­ший­ок. Я так і впа­ла без пам'яті. Ко­ли підвод­жу­ся, аж Йо­си­пен­ко вже зче­пив­ся з ку­че­ром. Я скоріше і втек­ла.- Постій же, ста­ра со­ба­ко, нас­ва­рив­ся пан.- Так, бач, він на­ли­зав­ся до то­го, що й світа біло­го не ба­чить, та й укіп.- На дру­гий день як по­чав йо­му пан чи­та­ти мо­лит­ву, як по­чав, - то він і пла­кав, і кляв­ся-бо­жив­ся, що до су­ду не бу­де ніко­ли на­пи­ва­тись.
    - Так це ти, ти, моє ко­хан­ня, виз­во­ли­ла ме­не? І, підняв­ши, як ди­ти­ну, він ухо­пив її на обе­ре­мок і пом­чав у кущі. Во­на тільки сти­ха ре­го­та­ла­ся.
    
II
    
    Василь сам не­дав­но пос­ту­пив у двір, як тут при­ве­ли й Мот­рю. Йду­чи на­пу­ва­ти ко­ней, він стрів ко­ло дво­ру на не­ве­лич­ко­му воз­ку дівчи­ну з за­ку­та­ною го­ло­вою і ко­ло неї ста­ру жінку. Обидві пла­ка­ли. По­пе­ре­ду сум­ний, пох­ню­пив­ши го­ло­ву, ішов чо­ловік, дер­жа­чи у ру­ках пря­див'яні віжки, а зза­ду - гор­до вис­ту­пав дру­гий, на­топ­ту­ва­ний.
    - Здрастуйте! - привітав­ся Ва­силь.
    - Здоров.
    - Куди се?
    - Вже аж ніку­ди, - од­ка­зав пе­редній чо­ловік,
    - Ти з дво­ру? - пи­та задній.
    - З дво­ру.
    - Прикажчик ус­тав?
    - Ні, ще на­ле­жує.
    - Поганяй, - од­ка­зав задній. Пе­редній приск­нув на во­ло­ха­ту шкіньку.
    Василь зди­ву­вав­ся. Хто б се і чо­го? Він ще дуж­че зди­ву­вав­ся, як приїжджі ста­ли ко­ло дво­ру. До йо­го донісся нес­тям­ний плач ста­рої жінки. "Пев­но, не на доб­ро приїха­ли", - по­ду­мав він і пог­нав своїх же­ребців, щоб скоріше на­поїти і звер­ну­ти­ся мерщій на­зад, доз­на­тись, чо­го ці приїха­ли, що за ли­хо при­ве­ло їх у Двір.
    Він зас­тав уже по­во­зоч­ку у дворі ко­ло воріт. І дівка, і жінка поз­ла­зи­ли з воз­ка, сто­яли тут. Двор­ник Свнрид роз­пи­ту­вав­ся їх щось. Ва­силь мерщій повів ко­ней у ко­нюш­ню і сам пішов до приїжджих.
    Дівка і жінка не­утішно пла­ка­ли.
    - Та годі вам! От рю­ми роз­пус­ти­ли! - гірко крик­нув на їх пох­му­рий чо­ловік, вид­но, що ду­же близький їм.
    - Не плач, дівко, тут тобі ху­до не бу­де, - умов­ляв і двор­ник.
    - Вона ж у ме­не од­на… од­на, - на­си­лу за пла­чем од­ка­за­ла жінка і ще дуж­че за­ле­мен­ту­ва­ла.
    ~ Та що ж це? Хіба бе­руть ку­ди її?- пи­та Ва­силь. Приїжджий чо­ловік сер­ди­то гля­нув на йо­го.
    - Як же не бе­руть? Від сер­ця од­ри­ва­ють! -крик­ну­ла жінка.- У дру­гих он по скілько їх, та ні од­ної не бе­руть.
    - А що ж у те­бе во­на врод­ли­ва вда­лась, - усміха­ючись, од­ка­зав двор­ник.
    Василь по­няв усе. І йо­го сер­це зра­зу за­ко­ло­ти­ло­ся, аж дух у гру­дях спер­ло.
    - Та ви й ве­зе­те? Ви й пус­ти­ли? - блик­нув­шя очи­ма, спи­тав він. йо­му ніхто нічо­го не ска­зав. Один двор­ник тілько мах­нув ру­кою. Це ще дуж­че уко­ло­ло Ва­си­ля.
    - Я б кра­ще за­да­вив її своїми ру­ка­ми! - га­ря­че скрик­нув Ва­силь. На йо­го приїжджі ски­ну­ли очи­ма. Ски­ну­ла і дівка. Ва­силь по­ди­вив­ся на неї. Мо­ло­да, чор­ня­ва, на лич­ку біла. А сльози, як го­рох, так і ко­тяться з її очей. Ва­силь не зміг далі ди­ви­тись і мерщій схо­вав­ся в ко­нюш­ню.
    - Хто се та­кий?-спи­тав­ся чо­ловік у двор­ни­ка.
    - А-а!- мах­нув той ру­кою, - Ку­чер. Не­дав­но ще став.
    Чоловік важ­ко зітхнув.
    Василь потім ба­чив, як Иоси­пен­ко прий­мав до своїх рук доб­ро панське, як ту­жи­ли, про­ща­ючись, ма­ти і доч­ка, як батько, на­че п'яний, хи­та­ючись, вивів шкіньку з дво­ру, і поїха­ли собі. Дівку взя­то в ха­ту до йо­си­пен­ка, де во­на бу­ла, аж по­ти пан не встав. Потім він ба­чив, як її ве­ли у гор­ниці, з прос­тої дівки зро­би­ли якусь кук­лу, іграш­ку, на­ря­ди­ли її у до­ро­гий, з зо­ло­ти­ми га­лон­ка­ми са­ра­фан, гру­ди ув'яза­ли так, що во­ни на­че про­си­лись вип­рис­ну­ти з-під ту­гих по­ви­вачів. Бро­ви, і без то­го чорні, пок­ра­си­ли чимсь, а бліде лич­ко прит­ру­си­ли, на­че бо­рош­ном, білим чимсь. Дов­гу ко­су одріза­ли і зос­та­ви­ли не­ве­личкі пацьороч­ки, за­вив­ши їх у густі ко­сич­ки, - на­че хме­лем ук­ри­та го­ло­ва її блис­ку­чи­ми ку­че­ря­ми, по­ма­ще­ни­ми па­ху­чою мас­тю. На но­гах білі чу­лоч­ки, ри­пучі бо­ти­ноч­ки. Ве­ла її са­ма йо­си­пен­чи­ха, низька, ши­ро­ка, пруд­кая, - на­че ут­ка, ко­ли­вається ко­ло не­ве­лич­ко­го утя­ти.
    Василь, по­ба­чив­ши, зо зла так і швир­нув граблі з ко­нюшні, що ва­лок дістав аж до ку­хонь, а граб­ли­ще на три часті пе­ре­би­ло­ся. Увесь той день він був сум­ний, не­говіркий, за обідом ма­ло що їв і тілько страш­но поб­ли­ку­вав своїми чор­ни­ми здо­ро­ви­ми очи­ма. Уве­чері ба­чив, як дівку ве­ли у ба­ню, на­рош­но топ­ле­ну для то­го. йо­си­пен­чи­ха не­одс­туп­но бу­ла ко­ло неї. Як Ва­си­леві хотіло­ся скрас­тись і підпа­ли­ти ту ба­ню, як увійшли во­ни в неї.
    - Не на­ше і не нам! - мах­нув­ши ру­кою, зо зла про­бур­чав він собі і пішов спа­ти.
    Йому не спа­ло­ся. За дов­гу осінню ніч усякі дум­ки лізли у йо­го го­ло­ву, а най­більше - во­ни вертіли­ся ко­ло дівки. Ко­ли він при­га­да її зап­ла­ка­ну, го­рем би­ту, - йо­го сер­це рветься від бо­лю на часті, ко­ли по­ба­че на­ряд­же­ну - і в звіра во­но так не зас­ту­ка, як у йо­го сту­кає. Злість, на­че іржа та в залізі, про­то­чує йо­го сер­це, ссе, п'є кров з йо­го. Лю­ди зда­ються йо­му гірше со­бак, своє жит­тя - черідкою ли­ха та го­ря. І справді, що в йо­му ве­се­ло­го, по­рад­но­го. Від са­мо­го ма­леч­ку по сей час во­но йо­го ки­да­ло, як без­помічну тріску, з бо­ку на бік, гну­ло, на­ги­на­ло. Тілько й волі заз­нав він се­ред степів, ко­ло ко­ней. І звідти йо­го взя­ли, і від то­го одірва­ли… І чо­му він не вмер ма­лим. На­що та доб­ра под­ру­га ма­тер­ня, птич­ни­ця, після смерті її взя­ла йо­го до се­бе, ви­го­ду­ва­ла, ви­рос­ти­ла? Доб­ра, во­на хотіла зро­би­ти як­най­кра­ще, а зро­би­ла най­гірше… Во­на, дов­го­те­ле­са, ху­да та чор­на, "су­ха та­ра­ня", як зва­ли її у дворі, при­вид­жу­ва­лась йо­му… Він хи­жо усміхав­ся до неї, і замість дя­ки у серці во­ру­ши­ла­ся лай­ка. "Гос­по­ди! -ду­мав він, оха­нув­шись тро­хи, - чи дов­го ще мені му­чи­тись? Чи не кра­ще відра­зу поріши­ти з со­бою?.. В ко­нюшні бан­ти­ни на­дежні, вірьовка не обірветься. На стілець став, на­ки­нув пе­тельку на шию, тур­нув стілець геть - і че­рез хви­ли­ну, зак­ру­тив­шись, все пе­ред то­бою пок­риється тем­ним за­бут­тям. Зійдуться дво­рові, од­чеп­лять; дех­то посміється, дех­то ска­же: дур­ний, а дех­то: так йо­му і тре­ба. А во­на бу­де? Во­на що ска­же? Чи не бу­дуть її зап­ла­кані очі ди­ви­тись на йо­го з до­ко­ром?.. Во­на по­ду­має - і на­що? Я всього раз йо­го ба­чи­ла і за той раз га­ря­чий йо­го пок­лик так урізав­ся в моє сер­це… Ні, се ви­гад­ки бабські!- шеп­тав він зно­ву, мов про­ки­да­ючись.- Віша­тись?! Са­мо­му віша­тись? Чо­го віша­тись? Ко­ли б ко­го дру­го­го повіси­ти… мо­же б, кра­ще бу­ло", - зітха­ючи, про­шеп­тав він.
    З то­го ча­су дівка не схо­ди­ла в йо­го з дум­ки. І вдень він ба­чить її, на­че пе­ред со­бою, і вночі во­на при­вид­жується. Він дізнав­ся з роз­казів дво­ро­вих, що зо­вуть її Мот­ря і що йо­си­пен­ко, у чо­мусь прош­пе­тив­шись, роз­шу­кав її, щоб уми­лос­ти­ви­ти ба­ри­на, бо ба­рин чо­гось на­че сер­див­ся на тих чо­тирьох дівок, що го­ду­ва­ли­ся в гор­ни­цях. По­чув теж, що Мот­ря ду­же по­до­ба­лась па­нові, та Мотрі не по­до­бав­ся пан, що во­на боліє час­то і якась чуд­на ста­ла, - то ве­се­ла раз, а вдру­ге - цілий день скиг­лить. Ті чут­ки гост­рим но­жем різа­ли Ва­си­ле­ве сер­це. Хоч би він по­ба­чив її, хоч би сло­вом пе­ре­ки­нув­ся… За­пер, як злодій ук­ра­де­не доб­ро, і на світ не ви­пус­кає. З дня на день він ро­бив­ся сумнішим, не­ба­ла­кучішим; все йо­му на за­ваді.
    Одного осіннього дня па­нові за­ма­ну­ло­ся по­ка­та­ти­ся. По­дав Ва­силь ко­ней. Ситі же­ребці, як змії, сто­ять ко­ло бу­дин­ку і тілько но­га­ми зем­лю ви­би­ва­ють. Ва­силь ди­вив­ся на їх. "Адже тілько пус­ти­ти з го­ри, сам ско­чив, а їх пус­тив - кісточ­ки не зос­та­неться - роз­не­суть", - по­ду­мав він і гірко усміхнув­ся очи­ма… У ту мить щось зас­ту­котіло у шиб­ку на­горі. Він зад­рав го­ло­ву. Мот­ря в одній білій, як сніг, со­рочці сиділа на вікні й сту­ка­ла до йо­го. Лич­ко її бу­ло ве­се­ле, очі гра­ли. Во­на час­то кру­ти­ла го­ло­вою і не пе­рес­та­ва­ла сту­котіти. З-за неї вид­но бу­ло дру­гих дівчат, котрі ха­па­ли її за ру­ки, за стан, тяг­ли; во­на, од­пи­ха­ючись, своє ро­би­ла, сту­котіла. "Що то во­ни, гра­ються-б'ються?" - по­ду­мав він і ще дуж­че зад­рав го­ло­ву. Са­ме - пан вий­шов, і коні рво­ну­ли до рун­ду­ка. Так Ва­силь і поїхав, не довідав­шись, на­що і до ко­го то сту­котіла Мот­ря. Він тілько мельком за­ба­чив, по­вер­та­ючи кру­то фа­етон, що чи­ясь ду­жа ру­ка вхо­пи­ла Мот­рю за по­пе­рек і стяг­ла з вікна. Після то­го йо­му ста­ло лег­ше. Хоч ба­чив її. Той день був для йо­го кра­ще свя­та уся­ко­го.
    Удруге… Хоч бу­ла і осінь, а день виб­рав­ся теп­лий, по­го­жий. Сон­це, про­ща­ючись з зем­лею на дов­гу зим­ню по­ру, так вигріва­ло та висвічу­ва­ло. Повітря ані по­во­рух­неться, тілько дов­ге па­ву­тин­ня ти­хо пла­ває по йо­му. Ва­силь від су­му пішов після обіду в са­док і, заб­рав­шись у гу­ща­ви­ну мо­ло­до­го по­рос­ту, ліг на сонці. Кру­гом так ти­хо. Між жов­тим лис­том хіба де навіже-ний го­ро­бець цвірінькне та, за­ба­чив­ши йо­го, здійметься і по­ле­тить геть, а то ніщо не на­ру­шає ти­хої тиші, в котрій, здається, мліє зем­ля. Не­бо тем­но­синім неп­рог­ляд­ним шат­ром роз­ки­ну­ло­ся над ним чис­те. Чим більше вдив­ля­ти­ся в йо­го, тим все далі та далі роз­хо­диться - роз­ши­ряється, чорніючи на са­мо­му дні, тоді як по вер­ху зо­ло­те со­няч­не проміння стри­бає не­ве­лич­ки­ми ска­лоч­ка­ми. Ва­силь за­ди­вив­ся у йо­го. І так за­ди­вив­ся, що за­був і про не­давній сум свій, про все на світі. Не мож­на ска­за­ти, щоб він і ду­мав про що, або спав у той час. Він сам не пам'ятає, ко­ли і як та чу­до­ва кра­са оча­ру­ва­ла йо­го своєю безмірною гли­би­ною, без-краєю ши­ри­ною, як підхо­пи­ла йо­го: і за­нес­ла боз­на-ку­ди, поділа, не знає де. Учу­вається тілько, що йо­му і теп­ло, і гар­но, і яс­но, без­жур­но на душі…
    З то­го німо­го за­бут­тя, з то­го оче­ви­дяч­но­го сну про­бур­кав йо­го нест­рим­ний регіт і біга­ни­на дівчат.
    Після си­то­го обіду, ко­ли пан ліг опо­чи­ва­ти, во­ни війшли в са­док по­гу­ля­ти на волі, пог­ра­ти­ся.
    - Давайте у бло­хи! Да­вай­те у бло­хи!- кри­чить' чор­ня­ва на во­лос, а на лиці біла, як крей­да, Мот­ря.- Лю­би­ла я у бло­хи гра­ти, як бу­ла ще до­ма, - і не­ве­лич­кий ру­жи­нець пок­рив її білі що­ки.
    - Давайте! Да­вай­те! Побігаємо тро­хи - кри­чить і Гап­ка, і побігла. За нею другі, її на­га­ня­ючи, од­на з од­ної ре­го­чу­чись. Ото во­ни пробігли повз Ва­си­ля і роз­бур­ка­ли йо­го.
    Він озир­нув­ся і своїм очам не віре, - не­да­ле­ко від йо­го, всього за ку­щем, стоїть Мот­ря, від пруд­ко­го бігу зітхан­ня її спер­ло­ся, гру­ди хо­до­ром хо­ди­ли, бліде лич­ко пок­ри­ло­ся тон­кою крас­кою, а очі так гра­ли-горіли. Во­на піджи­да­ла Христі, важ­кої тілис­тої Христі, що по­ва­гом спус­ка­ла­ся з го­ри. і - Та швид­ше!- гук­ну­ла до неї Мот­ря. і - Ще поспієш! Не швид­чи, - од­ка­зу­ва­ла та.- Он як роз­па­ли­ла­ся-роз­горіла­ся. Та гар­на яка ти ста­ла, як трош­ки по­чер­воніла. Оце як­би пан по­ба­чив, - хва­ли­ла Хрис­тя, до­хо­дя­чи до своєї то­ва­риш­ки. | Досі у Мотрі очі якось бли­ща­ли, а то зра­зу, на­че хто дмух­нув на їх, по­мерх­ли, по­тух­ли, - не­ве­лич­ка скла­доч­ка пробігла над бро­ва­ми.
    - Не зга­дуй мені йо­го, Хрис­те, про­шу те­бе, мо­лю те­бе. Не зга­дуй йо­го мені, ко­ли хо­чеш, щоб я бу­ла хоч тро­хи ве­се­ла, - жалібно про­ха­ла її Мот­ря.
    - А-а… Тобі не по­до­бав­ся? Мо­ло­до­го все хоч. Мот­ря, зра­зу стра­тив­ши і крас­ку, і радість, тілько мах­ну­ла не­терп­ля­че ру­кою і, на­хи­лив­ши го­ло­ву, пішла поміж ку­ща­ми.
    - Куди ж ти? Ходімо до своїх! Он во­ни пішли до са­дов­ни­ка ха­ти.
    Мотря, мов не чу­ла, по­да­ла­ся ку­ща­ми. Ва­силь, при­таївшись, очи­ма по­зи­рав за нею. Як йо­му хотіло­ся, щоб зем­ля про­ва­ли­ла­ся у той час під усіма дівча­та­ми і прог­ли­ну­ла всіх відра­зу, тілько зос­та­ви­ла її, од­ну її. Ось во­на зай­шла за один кущ і сіла до йо­го спи­ною. йо­му не вид­ко ні її ли­ця, ні що во­на ро­бе. Він, ти­хо підняв­шись, на­че кішка, пок­рав­ся по­за ку­ща­ми. Ось уже ста­ло вид­но її бліде за­ду­ма­не ли­це. Си­дить во­на на су­гор­би­ку, наб­рав­ши в припіл жов­то­га­ря­чо­го лис­ту, і ти­хо пе­ре­би­рає своєю не­ве­лич­кою ру­кою, її чорні очі за­ду­ма­но уп'яли­ся на Псло, на ши­рокі ла­ни та білі піски, що тілько мріють по­за Пслом. Чо­го во­на ту­ди ди­виться? Об чім во­на ду­має? Він підкрав­ся ще ближ­че і тілько те­пер зап­римітив, що хоч во­на ди­виться, та нічо­го не ба­чить, - га­рячі сльози зас­ла­ли їй світ, ко­тяться по лич­ку в припіл, од­на ру­ка покійно ле­жить, а дру­га не пе­рес­тає пе­ре­ми­на­ти змо­че­ний лист. Бу­ла хви­ли­на, що він так хотів і ки­ну­тись до неї, обітер­ти, осу­ши­ти га­рячі сльози, та якось за­дер­жав­ся. "Так нез­руч­но!" - пробігло у йо­го го­лові. І він манівця­ми пок­рав­ся геть далі від неї. Спус­тив­ся на са­мий низ і звідти сміло по­чим­чи­ку­вав на го­ру, до то­го са­мо­го су­гор­би­ку, де во­на сиділа. Він зда­ля по­ба­чив, що во­на зап­риміти­ла йо­го, та не тікає. По­да­ючи вид, що йде за ділом, він, пох­ню­пив­шись, нап­ря­мив­ся пря­мо до неї. Порівняв­шись, він тоді тілько підняв го­ло­ву і став, уп'явши зди­во­вані очі у неї. Обоє мов­ча­ли. Во­на вже пе­реп­ла­ка­ла, хоч сліди не­давніх сліз ще сто­яли на її лиці.
    - Здорова! - пе­рер­вав він пер­ший мов­чан­ня.
    - Здоров! - од­ка­за­ла во­на.
    - Ти, здається, та дівка, що не­дав­но при­бу­ла сю­ди?
    - Я.
    - Мотря?
    - Мотря. І зно­ву обоє по­мовк­ли.
    - Чого ж ти си­диш тут од­на, ко­ли под­ру­ги твої он де гу­ля­ють?
    І він вка­зав пальцем.
    - Хай гу­ля­ють.
    - А ти це пла­ка­ла? Во­на пох­ню­пи­лась.
    - Граєшся лис­тяч­ком?
    Вона зра­зу виш­вир­ну­ла лист з при­по­лу.
    - І на­що? - спи­тав­ся він, все ближ­че, підсту­па­ючи до неї; во­на, мов німа, сиділа.
    - А гар­на осінь, - не ско­ро по­чав він зно­ву.- Ще та­ко­го теп­ло­го та хо­ро­шо­го дня і не бу­ло.
    - Гарна, ко­ли є ко­му гар­но, - зітхнув­ши, од­ка-за­ла во­на.
    - А тобі хіба по­га­но?
    - А чим мені гар­но? - спи­та­ла во­на, бляк­нув­ши чор­ни­ми очи­ма.
    - Хіба ти го­лод­на, або хо­лод­на? Он як те­бе на­ряд­же­но.
    Вона прик­ро об­ди­ви­ла­ся свій одяг.
    - Наряджено!..- ти­хо ска­за­ла во­на і, зак­рив­ши ли­це ру­ка­ми, при­па­ла до­до­лу.
    Наче хто но­жем уда­рив Ва­си­ля у сер­це. Він підійшов до неї, по­ба­чив, як її плечі по­рив­ча­то ки­да­лись, хотів щось ска­за­ти, та не міг.- Во­на пла­че… пла­че, - вертіло­ся у йо­го в го­лові, в очах, у серці.
    - Ну й чо­го?! - якось не­на­ро­ком ви­мо­вив він, важ­ко зітхнув­ши.- Годі, пе­рес­тань! - ка­зав він далі, опус­ка­ючись ко­ло неї.- Слізьми не по­мо­жеш го­рю. Слізьми нічо­го не вдієш. Тілько го­ло­ву нап­ла­чеш. Не плач, Мот­ре. Не ти пер­ша, не ти послідня… Кож­но­го з нас те прок­ля­те ли­хо зачіпає, та не­хай зачіпає. Не­дов­го бу­де зачіпа­ти. На­ше не за го­ра­ми. Чут­ка про во­лю все рос­те та ши­риться. Діждем­ся її - оділлються наші сльози ко­мусь дру­го­му!
    Під той ти­хий гомін сум­но­го Ва­си­ле­во­го го­ло­су Мот­ря за­ти­ха­ла.
    - От бач, так і кра­ще! - ка­зав він, при­ля­га­ючи на траві ко­ло неї, ба­жа­ючи як-не­будь заг­ля­ну­ти у її ли­це, по­ди­ви­ти­ся в її очі.
    - Ох, ко­ли б хто знав, як мені важ­ко! - ска­за­ла во­на, зовсім уга­му­вав­шись, і, утер­ши ру­ка­вом ли­це, підве­ла­ся.
    - Повір, Мот­ре, що ніко­му во­но не лег­ко. Усіх на­ше яр­мо на­да­ви­ло. Та ще дех­то вже й при­вик.
    - А я ніяк не при­вик­ну. Тілько зга­даю дім, батька, матір… под­руг… та ог­ля­ну­ся кру­гом се­бе…- Во­на не до­ка­за­ла, і дві сльози зат­ремтіли на її дов­гих віях.
    - Терпи ко­зак-ота­ма­ном бу­деш!-опус­тив­ши ру­ку на пле­че і заг­ля­нув­ши їй у вічі, ска­зав він. Во­на, са­ма не знає чо­го, усміхну­ла­ся. І сльози дав­лять, а щось лег­ке на са­мо­му споді сер­ця во­ру­шиться, піднімається уго­ру, ве­се­лить її. її на­че хто рідний привітав, близький хтось заг­ля­нув у її ду­шу, торк­нув­ся злег­ка ру­кою її бо­лю­чої ви­раз­ки, і во­на на­че зра­зу заніміла.
    - Здається, я те­бе ба­чи­ла десь, - гля­нув­ши ва йо­го, ска­за­ла во­на.- Десь чу­ла твій го­лос.
    - Де ба­чи­ла? Як приїха­ла - ба­чи­ла.
    - То ти ка­зав батькові, що за­да­вив би ме­не.
    - Казав! - ви­мо­вив він, мах­нув­ши без­надійно ру­кою.
    - А в те­бе рідні е? - по­мов­чав­ши, спи­та­ла во­на.
    - Нема.
    - Нікого?
    - Нікого…
    - Ні бра­та, ні сест­ри? Ні батька, ні ма­тері?
    - Нікого. Та й на­що?
    - Хіба так кра­ще?
    - Та вже як там не е. Хоч те га­разд, що ніхто те­бе не кло­по­че. Ніко­го ти не знаєш. Ніхто те­бе не знає. Сам собі.
    - Добре вам. Нам так не мож­на.
    - Чому не мож­на? Хіба і вас не рівняє панський на­ли­гач?
    - Правда твоя, - по­ду­мав­ши, ска­за­ла во­на.- Та чо­му во­но так? Усі, ка­жуть, пе­ред бо­гом рівні, а бач: один у не­волі скніє, а дру­гий п'є, роз­ли­ває сльози людські.
    - То лю­ди-со­ба­ки так за­ве­ли, - гірко од­ка­зав він.
    - Люди? що ж тим лю­дям ро­би­ти?
    - Що ро­би­ти? Би­ти, да­ви­ти па­кос­ників, - он що ро­би­ти.
    - Чому ж їх не б'ють? не дав­лять? - од­но до­пи­тується во­на.
    - Того, що лю­ди дурні. Да­ли на се­бе яр­мо на­ки­ну­ти, а ски­ну­ти не­ма ке­бе­ти. Звиклься з тим яр­мом.
    - А що ж роб­лять такі, хто не зви­кає? Ко­го да­вить те яр­мо?
    - Що роб­лять? Тіка­ють більше.
    - Куди ж ти вте­чеш? Це-манд­ри?..-якось бо­яз­но, на­че зля­ка­ло її те сло­во, спи­та­ла во­на.
    - Мандрівочка - на­ша тіточ­ка! - од­ка­зав він. Во­на тільки що розк­ри­ла рот, щоб ска­за­ти щось, як не­да­ле­ко від їх по­чу­ло­ся:
    - Та де ж во­на діла­ся? Ку­ди во­на за­хо­ва­лась? Во­на зля­ка­но озир­ну­ла­ся кру­гом і, як опе­че­на, схо­пи­лась.
    - Куди ти? - спи­тав він.
    - Он ме­не ки­ну­лись. Шу­ка­ють-Про­щай. Ви­ходь ко­ли-не­будь сю­ди…- і він не вспів поп­ро­ща­тись з нею, як во­на по­за ку­ща­ми побігла на­зустріч дівча­там.
    - Бачі ми шу­каємо, ша­ри­мо Її, а во­на он про­ход­жується.
    - Я хо­ди­ла аж до ку­пальні. Там так гар­но, - ка­за­ла во­на…- Лис­тя ба­га­то по­на­па­да­ло. Вітру зовсім не­має. Теп­ло, як літом.
    - Ходімо і ми.
    - Ходімо.
    І Мот­ря по­ве­ла дівчат геть у про­тив­ну сто­ро­ну від то­го місця, де зос­тав­ся Ва­силь.
    Після то­го ра­зу Ва­силь частіше і частіше по­чав навіду­ва­тись у са­док. Іноді і до­щик осінній мо­ро­сить, а він після обіду за­бе­реться між гу­ща­ви­ну - сно­ви­гає. Отут во­на хо­ва­ла­ся, отут сиділа… І йо­му лег­ше й тепліше зро­биться на серці. Хоч од­на знай­шла­ся ду­ша та­ка, з кот­рою він по­ба­ла­кає як слід, кот­ра гли­бо­ко за­зи­ра­ла своїм чор­ним оком у йо­го ду­шу.
    Коли яс­на лу­читься го­дин­ка, то й во­на вибіжить. Стрінуться, по­хо­дять по­за ку­ща­ми, по­ба­ла­ка­ють, во­на по­жаліється своїми бо­ля­ми, своєю до­са­дою і розійдуться за­до­во­лені обоє. Во­на з яко­го ча­су ста­ла хоч сумніша на­че, за­те рівніша, тих­ша, - не пе­ре­хо­ди­ла відра­зу од за­лив­но­го ре­го­ту до гірких сліз, як бу­ло спер­шу.
    Раз у неділю Ва­си­ля стрів пан у сад­ку. Пан не сам був, а з дівча­та­ми. Сон­це так яс­но світи­ло і гріло, що па­нові аж ста­ло жар­ко. Він, ски­нув­ши шап­ку, ути­рав плат­ком своє си­те за­потіле ли­це і ре­го­тав­ся з ви­га­док та ігра­шок дівчат. А во­ни од­на пе­ред од­ною вих­ва­ля­ли­ся та біга­ли, кру­ти­ли­ся пе­ред ним, то стри­ба­ли од­на одній на плечі, то ло­ви­ли за довгі ко­си.
    Одна Мот­ря покірно в сто­роні ішла собі, пох­ню­пив­шись.
    - Чего ты, ми­лаш­ка, та­кая скуч­ная? - підійшов­ши до неї і вщип­нув­ши за білу круг­лу щічку, спи­тав­ся її пан.
    Мотря пов­ни­ми су­му очи­ма ди­ви­ла­ся на па­на.
    - То во­на ще не роз­гу­ля­ла­ся. Поз­вольте, ба­рин, нам її про­го­ни­ти, - ве­се­ло мов­лять до йо­го Анют­ка та Хівря.
    - Прогоните, про­го­ни­те!-усміха­ючись, ска­зав він. Дві здо­ро­венні дівки, ухо­пив­ши її за ру­ки, пом­ча­ли по­пе­ред се­бе. Мот­ря бігла, спо­ти­ка­ла­ся, бо­яла­ся упас­ти.
    Пан сто­яв, плес­кав у до­лош­ки і ре­го­тав­ся. На той час са­ме Ва­силь витк­нув­ся з-за ку­ща. По­ба­чив­ши па­на, він ски­нув шап­ку і вкло­нив­ся. Па­но­ве ли­це зра­зу по­чер­воніло, а очі по­ко­си­лись.
    - Ты че­го здесь?
    - Ходив, ба­рин, на ку­пальню по­ди­ви­тись.
    - Твоє мес­то в ко­нюш­не. Сту­пай! - грізно ска­зав він і од­вер­нув­ся.