Голодна воля - 3

    Василь тілько скрут­нув го­ло­вою та заск­рипів зу­ба­ми. Він чув там на­ни­зу крик Мотрі… У йо­го очах блис­кав­ки засвіти­ли і, тілько по­ба­чив­ши, що за Мот-рею га­ня­ються дві дівки, він зас­по­коївся. "Гра­ються", - по­ду­мав він і по­хи­лив у двір.
    День був гар­ний, а ніч ви­па­ла ще кра­ща. Ви­си­па­ли зорі по небі, зійшов місяць, пов­ний, здо­ро­вий, як діжа. Не­ма тієї со­няч­ної спе­ки. Ле­генький мо­ро­зець об­би­ва лист з де­ре­ва, ус­ти­лає тра­ву срібним інеєм. Ва­силь ще не пе­реб­рав­ся з сво­го літнього за­хис­ту у ха­ту - під сіря­ком са­ме доб­ре спа­ло­ся. Він ліг за­рані, та сон не впо­ко­ював йо­го. Крізь щіли­ни про­би­вав­ся місяч­ний промінь у йо­го тем­ну ко­нур­ку, ме­ре­жав яс­ни­ми по­яса­ми йо­го постіль і долівку.
    Думки сну­ва­ли у йо­го го­лові. Він роз­ду­му­вав об своїм гіркім житті: "Сам му­чиш­ся і ба­чиш, як другі му­чаться. І як то дов­го во­ля за­ба­ри­ла­ся. Де во­на заст­ря­ла? Ко­ли б во­ля, од­ру­жив­ся б він на Мотрі, во­на та­ка доб­ра дівчи­на, і за­жив би. А то яке йо­го жит­тя бу­де? Та чи і віддасть лиш пан її йо­му? А вкрас­ти та на вільні сте­пи, - по­ду­мав він та аж усміхнув­ся.- А справді вкрас­ти. То ще по­пож­ди тієї волі, а то зра­зу та й во­ля. Сам собі дав во­лю. Та чи схо­че то во­на? А чо­му ж не схо­че? Он му­читься як, ще б не схотіла", - і він схо­пив­ся з пос­телі, на­ки­нув на се­бе сіря­чи­ну і вий­шов надвір. Ти­хо, яс­но. На чор­но­му дворі все спить, і со­ба­ки навіть по­за­ла­зи­ли в свої ко­ну­ри, А в гор­ни­цях, там на горі, де дівча­та, - ще й досі "світиться. А що, як піти в са­док: звідти видніше до їх, як підгледіти, що во­ни роб­лять? Чи й Мот­ря між ни­ми?- І Ва­силь мерщій пок­рав­ся в са­док. Кра­ду­чись, про' брав­ся він гу­ща­ви­ною ви­шень і вий­шов як­раз про­ти цвітни­ка. Місяць, підняв­шись уго­ру, пря­мо лив світ на га­ле­рею, де щось, скло­нив­шись на ре­шот­ку, сто­яло. Бист­рий пог­ляд Ва­си­ля зра­зу пізнав Мот­рю, і він тінню нап­ра­вив­ся ближ­че.
    - Мотрушко! - ти­хо ок­лик­нув він її. Мот­ря стре­пе­ну­лась, підве­ла го­ло­ву, по­ди­ви­лась кру­гом і ти­хо зійшла з га­ле­реї. Уся в біло­му і об­ли­та місяч­ним білим світлом, во­на, на­че при­чу­да, ко­ли­ха­лась поміж ви­со­ки­ми ку­ща­ми квіток, по­да­ючись до йо­го.
    - Чого тобі? - ти­хо спи­та­ла во­на, наб­ли­зив­шись до йо­го.
    - Ти вже спа­ти зібра­лась… А мені не спиться…- глу­хо од­ка­зав він.
    - Наші всі вже по­ля­га­ли. Мені душ­но у хаті, я і вий­шла про­хо­ло­ди­тись. Ходімо, по­хо­ди­мо.
    Вона бу­ла в одній со­рочці та в білій спідниці. Чорні ко­си хме­лем по­роз­си­па­ли­ся по її круг­лих пле­чах.
    - Ти змерз­неш, про­хо­ло­диш­ся.
    - Мені душ­но, ходімо.
    - А як те­бе ки­нуться?
    - Хай собі! - і во­на пішла впе­ред. Він за нею.
    - То ви гра­ли­ся сьогодні вдень, що тя так кри­ча­ла?
    - Заманулося ж ста­ро­му чор­тові… нічо­го ро­би­ти…- і во­на сплю­ну­ла.
    - Знаєш, що я на­ду­мав овр, Мот­ре? - прой­шов­ши тро­хи мовч­ки, спи­тав він.
    - А що?
    - Утечемо відсіль., - Ку­ди? - і во­на стре­пе­ну­лась, на­че мо­роз пробіг по їй.
    - Ти змерз­ла. Я те­бе пригрію хоч сіря­чи­ною.- І, при­гор­нув­ши до се­бе, він прик­рив її по­лою, її круг­ле пле­че са­ме прий­шлось ко­ло йо­го бо­ка. Крізь тон­ку со­роч­ку він чув, як її тіло горіло. Він її ще ближ­че при­тис­нув до се­бе і об­вив усю своїм ши­ро­ким сіря­ком. Во­на здри­гу­ва­ла.
    - Отак, отак! - ка­зав він, при­гор­та­ючи її, - щоб не за­мерз­ла.- І, зирк­нув­ши у блис­кучі очі, приг­нув­ся. Во­на по­чу­ла на своїй щоці теп­ле зітхан­ня, га­ря­чий поцілу­нок. Во­на ще ближ­че при­гор­ну­ла­ся, їй зда­ло­ся так гар­но, так теп­ло ко­ло йо­го.
    - Мотруню! сер­це моє! - і зно­ву поцілу­нок… зно­ву… Він, здається, крав­ся все ближ­че та ближ­че до її ро­же­вих уст. Во­на по­вер­ну­лась і нез­чу­ла­ся, ко­ли і як зли­ла­ся своїми ус­та­ми з йо­го. Щось її на­че вщип­ну­ло і об­ля­ло та­кою со­лод­кою уто­мою. Во­на не зду­жа далі іти і, об­вив­ши ру­ка­ми йо­го шию, скло­ни­ла свою важ­ку го­ло­ву йо­му на гру­ди. Во­на чує, як у йо­го сер­це сту­ка і, здається їй, - во­на зай­мається, вся го­рить, і їй так гар­но горіти тим ог­нем, тліти на та­ко­му жа­ру.
    А він од­но шеп­че:
    - Утечемо, моя доб­рая! Уте­че­мо. Хіба ма­ло ти звіда­ла тут го­ря, од­ли­ла га­ря­чих сліз? Коні у па­на добрі. До світа - і вітер нас не здо­же­не.
    - Куди? до батька-ма­тері?
    - Ні, сер­це. Далі-далі. Світ за очі. Щоб і лю­ди нас не ба­чи­ли, щоб їх гомін не ля­кав на­шо­го щас­тя.
    - Ох, Ва­си­леч­ку! - ска­за­ла во­на, по­вер­ну­ла йо­го ли­це до міся­ця і, заг­ля­нув­ши своїми ог­нен­ни­ми очи­ма у йо­го очі, при­гор­ну­ла­ся до йо­го, дзвінко поцілу­ва­ла… Зем­ля, здається, за­ко­ли­ха­ла­ся під йо­го но­га­ми. Він на­че по­су­нув­ся з го­ри. Ко­ли він очу­мав­ся, її вже не бу­ло ко­ло йо­го. Він сидів на землі, ко­ло йо­го ря­дом ле­жав йо­го чор­ний сіряк і чи­ясь ско­ра хо­да роз­да­ва­ла­ся аж на га­ле­реї. Він бо­жевільне по­зир­нув кру­гом, - пус­то-глу­хо. Одні тіні від гус­то вкри­тих жов­тою ли-ствою ви­шень ко­ли­ха­ються ко­ло йо­го по землі, стри­ба­ють йо­му у вічі. йо­му ста­ло так зра­зу бо­ля­че і гірко… га­ря­че зітхан­ня наміря­ло­ся на­че розірва­ти йо­му гру­ди, і він від не­мочі зліг на сіряк.
    
    Як не прис­та­вав Ва­силь до Мотрі: уте­че­мо, во­на завж­ди уміла вик­ру­чу­ва­тись так, що не ска­же йо­му нічо­го. Ско­ро зи­ма нас­та­не. Де ми бу­де­мо схо­ди­тись, де бу­де­мо ба­чи­ти­ся? Во­на і поп­ла­че, а все-та­ки нічо­го не ска­же. Нас­та­ла зи­ма. Гли­бо­ким снігом по­за­но­си­ло ко­лись зе­лені го­ри, у сад­ку поміж де­ре­ва­ми по­на­си­па­ло ку­чу­гу­ри. Там, де со­лов'ї ще­бе­та­ли, те­пер вітер, на­че го­лод­ний вовк, виє. Тяж­ко Ва­си­леві. Поблід він, за­сох, на се­бе нес­хо­жий. Як­що по­ба­чить Мот­рю у неділю в церкві - то й га­разд. Обміня­ються во­ни німим пог­ля­дом.- Ску­чи­ла я за то­бою, - ка­жуть ясні жур­ливі очі Мот­рині.- Не пос­лу­ха­лась ме­не! - до­ко­ря своїми Ва­силь. Та отак, не про­мо­вив­ши од­но дру­го­му сло­ва, і розійдуться до дру­гої неділі або яко­го свя­та.
    Сумно ми­на­ла зи­ма. Ні од­на чут­ка про во­лю не до­хо­ди­ла до кріпаків. Прош­лу зи­му і літо скілько бу­ло го­мо­ну про неї, а се, на­че все крізь зем­лю про­ва­ли­ло­ся: ніхто нічим не по­ра­дує, не зве­се­лить.
    - Казали, во­ля бу­де - та так і збре­ха­ли, - го­моніли між со­бою лю­ди.
    Нетерплячі тілько зітха­ли. Най­більше всіх Ва­силь, йо­му все те­пер об­рид­ло, на­до­лу­жи­ло. Са­ме жит­тя зда­ва­ло­ся та­ким гірким та па­кос­ним. А тут ще і йо­си­пен­ко підпіка та підогріва. То ко­нюш­ня чо­му не ви­чи­ще­на, то са­рай не ви­ме­те­ний. На­че би­те скло, Ва­силь ков­та ті гіркі до­ко­ри, і гост­ри­ми но­жа­ми по­вер­та­ються во­ни в йо­го серці. Він би вже дав­но ог­риз­нув­ся і ок­ри­сив­ся про­ти пансько­го по­ли­га­ча… Не дай же, бо­же, справ­диться йо­го свар­ка: з дво­ру те­бе, як дох­лу со­ба­ку, ви­ки­ну з усім гузд­ром! І він більше не по­ба­че Мотрі, во­на навіть не зна­ти­ме, де він дівся. Кра­ще йо­му змов­ча­ти сьому на­пас­ни­ку, кра­ще пе­ре­терпіти ли­ху го­ди­ну… Он вес­на йде. Роз­та­нуть сніги, сад­ки розів'ються… А мо­же, йо­му та­ки вдасться ула­ма­ти її. А йо­му - аби її вир­ва­ти, а там йо­му ніщо не страш­но на світі. Страш­но, як її за­му­чать тут.
    Іноді він нав­па­ки ду­має: "Ну ра­ди ко­го я тут му* чу­ся? Ка­зав я їй, при­сог­ла­шав - уте­че­мо… Не хо­че? І хай ги­не собі. Чо­го ж я бу­ду ги­ну­ти тут? Нап­лю­ва­ти на все. Діжду ночі - про­щай, ко­му ми­ла на­пасть та не­во­ля!" А прий­де ніч - жаль цур кою скру­тить йо­му сер­це. Прой­має наскрізь ду­шу, од­бе­ре си­лу, од­бе­ре міць. Як він най­до­рож­че для йо­го усього на світі ки­не до­му­чу­ва­ти отим ка­там? Ні, ко­ли по­ки­да­ти, то ра­зом кра­ще ги­ну­ти. Ні, ще він не здурів, не збо­же­волів. І на дру­гий день Ва­силь чис­тить ко­нюш­ню, ко­ней, вимітає са­раї, об­ти­рає ко­зир­ки-са­ни, - як і вчо­ра, як і по­зав­чо­ра.
    З вес­ною зно­ву прий­шла чут­ка про во­лю. Не­за­ба­ром, не­за­ба­ром во­на прий­де. Не більше ро­ку прой­де і - во­ля. "Рік? Лег­ко ска­за­ти рік, - ду­мав Ва­силь.- Ко­ли кож­на хви­ли­на, як іржа упи­вається в те­бе, як шашіль то­че. А то рік? Кра­ще б і чут­ки вже не бу­ло, та зра­зу. А то по­ма­нять-по­ма­нять, та і зно­ву жди".
    Літом, прав­да, лег­ше ро­биться. За­бу­ваєш об своїй не­волі. Підеш у са­док, цвіте так усе, пташ­ки ще­бе­чуть. Псло, як дзер­ка­ло, бли­щить про­ти сон­ця, - простір усю­ди, розкіш. І без волі - во­ля. А тут ще, ди­вись, Мот­ря вис­ко­че. Утіше, при­гор­не йо­го.
    - Утіхо моя! - ка­же Ва­силь.- Ра­ди те­бе тілько сю зи­му зи­му­вав.
    - Підожди, дож­де­мо волі - не так за­жи­ве­мо.
    - Поберемося ми, Мот­ре.
    - Що б ро­би­ла я тут без те­бе? Умер­ла б досі, - хва­литься во­на.
    Василь по­дуж­чав - по­бадьорішав. Зно­ву з йо­си­пен­ком ру­бається, не всту­па йо­му ні в чо­му. До­са­да Йо­си­пен­кові. Він знай ло­вить на чо­му-не­будь Ва­си­ля. Раз зас­тав їх в сад­ку. Мот­ря з-за кущів пе­ре­ки­да­ла­ся з Ва­си­лем жартівли­ви­ми річа­ми. "Еге", - по­ду­мав йо­си­пен­ко. І з то­го ча­су по­чав за обо­ма поміча­ти.
    На іме­ни­ни па­нові зовсім був піймав. Не вте­чи він від па­на, роз­ка­жи усе по га­ря­чих слідах, - бог зна, чим би во­но кінчи­ло­ся. Пев­не, Ва­си­ля дав­но спро­ва­ди­ли б з дво­ру, та й Мотрі діста­ло­ся б. Бу­ло вже раз так, як нак­рив пан ла­кея з гор­нич­ною: ла­кея кізяків різа­ти прис­тав­ле­но, а гор­нич­ну обст­риг­ли і, ви­ма­зав­ши го­ло­ву дьогтем, - виг­на­ли з дво­ру. Те жда­ло в дворі Мот­рю, та Мот­ря по­пе­ре­ди­ла. Во­на так укоська­ла па­на, що ще йо­си­пен­кові діста­ло­ся.
    - Шкода! йо­си­пен­ко вже не в тій силі, що був, - шу­шу­ка­лись дво­рові між со­бою, і не ста­ли так па­да­ти біля йо­го, як спер­шу па­да­ли. А Ва­силь у вічі сміється: - А що взяв? На­ку­рив?
    - Шкода! Старіє наш пан!-хва­лив­ся йо­си­пен­ко поміж своїми близьки­ми.
    - Я дав­но тобі ка­за­ла, пан не бог, - підби­ва йо­го Жінка.- Так ти увіру­вав, як у бо­га, у йо­го. От тобі ця віра і да­ла­ся взна­ки! А ти чуєш, що кріпа­ки пле­щуть? Волі ждуть… Чо­го ти ди­виш­ся? Щоб, як во­ля прий­де, - го­лод­ним на во­лю ви­хо­ди­ти? йо­си­пен­ко од­мов­чу­вав­ся, а про­те на ву­си мо­тав сло­ва жінчині. Мен­ше по­чав на дво­ро­вих кле­па­ти, на ве­ликі схо­ди жаліти­ся.
    - І бог йо­го свя­тий знає, чи во­но такі ро­ки нас­та­ли? Мов же і не нех­туєш нічо­го, бе­ре­жеш, як око, а ди­вись - не­дос­та­ча та й не­дос­та­ча, - ка­зав він па­нові, ко­ли той зап­римічав ве­ли­кий роз­ход.- Уп'ять же прий­деться своє доб­ро про­да­ва­ти - за безцінок ще, а в го­роді що ку­пи­ти тре­ба - ціни не за­ка­жеш.
    Пан тілько од­ка­зу­вав на те: - Аби мені чес­но бу­ло. Чуєш, Йо­си­пен­ко? Аби чес­но, ка­жу, бу­ло.
    - Скілько літ, ба­рин, слу­жи­мо, та хай то­му доб­ра не бу­де, хто пок­ри­вить ду­шею пе­ред та­ким па­ном.
    - То-то, гля­ди ж!
    І Йо­си­пен­ко гля­дить. Уро­жай то­го ро­ку не дав то­го, чо­го жда­ло­ся. Хоч лю­ди справді кру­гом скар­жи­лись на не­дорід, та не мож­на то­го бу­ло ска­за­ти про па­нові по­ля, а про­те хліб пішов по меншій ціні, ніж торік.. Жи­ди хва­ли­ли­ся па­нові, що і їм не­ма ніяко­го ба­ри­ша. Хоч у дру­гих панів во­ни пше­ни­цю ку­пу­ва­ли по вісім гри­вень, а в йо­го по шість, жи­то по пол­тині, а в йо­го по два се­миг­ри­ве­ни­ка.
    Чутно бу­ло між дво­ро­ви­ми, ніби йо­си­пенчн­ха ко-мусь-то хва­ли­ла­ся:
    - Коли б ще та­ких хоч два ро­ки, - то хоч би й во­ля при­хо­ди­ла - не страш­но.
    А на осінь лю­ди ще сміливіше за­го­во­ри­ли про во­лю.- Об різдві без­пе­ремінно цар обіцяв її да­ти, - ка­за­ли одні.- Об різдві не об різдві, а об стрітенні щось-то бу­де. Не тілько літо з зи­мою стрінеться, а й лю­ди із во­лею.
    - А мо­же, з ло­зою? - де­які сміяли­ся.
    - Чого доб­ро­го, а ло­зи ба­га­то по Пслу на­рос­ло, - жар­ту­ва­ли другі.
    - Та й при­каж­чик наш і пан не від тих гро­шей.'
    Настала осінь. Дощі, ту­ма­ни неп­рог­лядні, ка­люжі не­ви­лазні. Зно­ву Ва­си­леві ту­га упи­ла­ся в сер­це: не вільно йо­му ба­чи­тись з Мот­рею. Хіба, як не­на­ро­ком забіжить во­на у кухні з дру­ги­ми дівча­та­ми.
    Після Пи­ли­па сніг упав. Мо­ро­зи жаркі за­ря­ди­ли., Чут­ка пішла - пан жде си­на у гості об різдві аж з сто­лиці.
    Ось і він приїхав. Ко­ли б не в панській ка­реті, то й не ска­зав би, що то син Гам­зи. Одітий по-прос­то­му, по-міщансько­му, - у кап­тані, у мат­нис­тих шта­нях, в чер­воній со­рочці на­ви­пуск. Звісно, тільки все те з до­ро­го­го ок­са­ми­ту та шов­ку.
    Батько не­лас­ко­во прий­няв си­на за одяг.
    - Що то у те­бе за та­ке ма­нат­тя? Хрес­тя­не по­ба­чать - сміятись бу­дуть.
    - Тепер, - од­ка­зує, - в сто­лиці та­ка мо­да.
    - Мода?.. гм! А що ж ще у вашій сто­лиці?
    - Воля у всіх на умі і на язиці. Во­ля, ба­тюш­ка, во­ляї
    - Не ка­жи ти мені сього. Не об­ра­жай мо­го сер­ця. Брех­ня. Нічо­му не вірю. Ще наш му­жик не до­жив до волі. Ще йо­го тре­ба доб­ре у ру­ках дер­жа­ти.
    - А от не­за­ба­ром повіри­те.
    - Не повірю! І слу­ха­ти не хо­чу!-кри­чить ста­рий.- У ме­не сто кан­чуків то­му, хто з кріпаків сміє ка­за­ти про во­лю.
    - Ну, то ви вже ду­же…- по­чав син.
    - А то так, як ви? На­че­пе на се­бе чекмінь, у му­жи­ка на­ря­диться - та й ду­ма, во­ля не­за­ба­ром. Ще не поз­су­ва­ли­ся з глуз­ду ні цар, ні йо­го міністри. То ви тілько, мо­лоді, ка­ла­му­ти­те лю­дей. Учать вас чорт батька зна чо­му, - і пішов ста­рий, аж піт на йо­му хо­лод­ний вис­ту­па, аж по­синів увесь.
    Син не­дов­го гос­тив у батька. Всього три дні по­жив, а то поїхав по знай­омих, по то­ва­ри­шах, по па­нах - знай­оми­тись.
    Гамза аж за­не­ду­жав після то­го: з ха­ти і но­гою не вис­туп­не, ніко­го не пус­ка до се­бе. Як па­вук, за­ку­тав­шись у свою па­ву­ти­ну, си­дить і щод­ня нові по­ряд­ки уво­дить: то щоб уся двор­ня че­рез три дні яв­ля­лась до йо­го на по­каз. То се­ред буд­ня ве­лить по­пові служ­бу пра­ви­ти-щоб усі у церкві бу­ли. На­че з глуз­ду зсу­нув­ся!
    - Ні, во­но-та­ки, ма­буть, щось та є! - ка­за­ли дво­рові і жда­ли чо­гось-то. Ждуть не діждуться. Ось і стрітен­ня прий­шло і прой­шло - не чут­но нічо­го. Прой­шло ще два тижні. На се­ре­дині третього прибіг з го­ро­ду до па­на ко­зак вер­хи. Ки­нув щось і побіг далі.
    - Що та­ке привіз ко­зак?
    - А бог йо­го знає.
    На дру­гий день чу­ють: у сусідньому селі в церкві во­лю чи­та­ли.
    - Що ж це гла­рав­ча­нам да­ли во­лю, а нам і ні?- за­гу­ка­ли горіша­ни, - Як же се так?
    - Ходімо до па­на. Спи­таємо, чо­му се він волі не чи­тав, - ра­яли одні.
    - Чим до па­на йти, то спер­шу до Йо­си­пен­ка. Він там треться у гор­ни­цях. Він по­ви­нен знать. Пошлімо ко­го сто­ро­ною за­пи­тать.
    - Чого сто­ро­ною? Чо­го нам ла­зи­ти ко­ло їх? Хіба ще ма­ло ми ла­зи­ли? Не во­ни да­ли - цар дав. Як во­ни сміють царський на­каз хо­ва­ти? - кри­чать сміливіші.
    - Ходімо пря­мо до па­на, - ка­же Ва­силь.-Хай дає царську во­лю. Де він її дів?
    Загули горіша­ни. І дво­рові, і зад­во­рові. Зібра­ло­ся у двір на­ро­ду. Дех­то по­бу­вав уже і в жи­да в шин­ку, дех­то і геть-то хлеб­нув. Дру­гих во­ля зах­ме­ли­ла. По­за спи­ною у Ва­си­ля аж мо­роз хо­де. Сер­це так б'ється.
    - Що ж ми так стоїмо? Чо­го стоїмо? Ходімо до па­на! Всі ходімо! - гу­ка він.
    - А що, як брех­ня? - обізва­ло­ся декілька го­лосів. На їх всі на­ки­ну­лись:
    - Так ви по­за спи­ною дру­гих хо­ва­тись? Чу­жи­ми ру­ка­ми жар загріба­ти? Митці. Беріть їх та впе­ред!
    Марш до па­на.
    І ціла гро­ма­да чо­ловіка в со­рок нап­ря­ми­ла­ся до бу­дин­ку.
    - Ви чо­го? - пи­та їх дво­рецький, зас­ту­па­ючи до­ро­гу у две­рях.
    - К бісовій ма­терії Ми до па­на! -на­ки­ну­лись на йо­го пе­редні.
    - Барін по­че­ває!.
    - Хай встає, не­хай встає. Де він во­лю дів? Хай дає во­лю! - гу­ка­ють зсе­ре­ди­ни.
    Передні лізуть. Дво­рецький не пус­ка.
    - Та чо­го ви ди­ви­тесь на йо­го - у мор­дуі - кри­чать п'яніші.
    Василь вис­ко­чив упе­ред і своєю залізною ру­кою на­да­вив на двері. По­чув­ся луск. Дво­рецький, пус­тив­ши двері, по­пер, як вітер, на­го­ру. Двері роз­чи­ни­лись.
    - Ходімо, - ка­же Ва­силь.
    - Де ми там помісти­мось? Ідіть хто-не­будь від усієї гро­ма­ди. Ми тут вас пож­де­мо.
    - Викликай па­на. Чо­го він там си­дить? Хай ви­хо­де. Гро­ма­да йо­го зо­ве.
    Знову по­ча­ли ра­ятись. П'яні лізли упе­ред.
    - Не пус­ка­ють нас - ла­май двері, бий вікна. Усе тро­щи. Нічиїми, на­ши­ми ру­ка­ми во­но збу­до­ва­но, на­шим кри­ва­вим по­том по­ли­то.
    Василь здер­жу­вав п'яних.
    - Не руш нічо­го. Ми за своїм прий­шли, а чу­жо­го нам не тре­ба. Ви­би­рай­те чо­ловіка п'ять-де­сять.
    - Ти йди, Ва­си­лю! Ти смілий.
    - Я піду. А ще хто?
    - І я! І я! - чу­ються з ку­пи вик­ри­ки.
    - Всі не помісти­мо­ся. Хай чо­ловік п'ять-шість. На­си­лу виб­ра­ли. Чо­ловіка з шість пішло на­го­ру. Ос­татні ску­пи­лись ко­ло рун­ду­ка, гу­дуть. Кож­на хви­ли­на здається їм го­дом.
    Аж ось чуть - ту­по­тять звер­ху і ви­борці. Ва­силь упе­ред, не­се якусь бу­ма­гу.
    - Ось во­на! ось! - гу­ка до гро­ма­ди.- Во­ля, брат­ця!
    - А що ж пан? Віддав? не про­ти­вив­ся?
    - Пан вий­шов до нас. Сер­ди­тий, лю­тий. Хотів щось ка­за­ти і белькнув щось, та за­ди­хавсь, і зо всіх чо­тирьох по­ва­лив­ся на діл. Цей папір зак­ру­тив­ся, як го­луб, над ним. По­ки там йо­го при­би­ра­ли, я за во­лю та сю­ди.
    - Куди ж те­пер з нею? Ану по­ка­жи! Зо­ло­та во­на? Ва­силь по­ка­зує.
    - То не во­ля! Во­ля зо­ло­та. А то чор­ним на­пи­са­на. Вер­тай­ся, здо­будь справжньої волі.
    - Воля! - кри­чить Ва­силь, - во­ля! Ходімо до по­па. Хай чи­тає нам, хай у церкві чи­тає.
    - Ходімо! Ходімо!
    І зно­ву ціла гро­ма­да по­ва­ли­ла до по­по­вої ха­ти. Мо­лоді ж побігли на дзвіни­цю і да­вай у всі дзво­ни дзво­ни­ти. Свя­то-нес­подіва­не, радість неж­дан­на! На­род, по­чув­ши дзвонів, ва­лив з усієї око­лиці, з ху­торів-де­ре­вень. В не­са­мо­ви­то­му за­бої дзвонів він по­чув го­лос дав­но сподіва­ної волі.
    - До церк­ви, до церк­ви! Во­ля прий­шла! У церк­ву на­ва­ли­ло стілько - пальця про­су­ну­ти яігде - і все тобі сіро­ма-сіра, кріпацт­во го­лод­ра­бе. Усі раді, у всіх очі так гра­ють. У гор­ни­цях тілько дво­рецький та ла­кей і зос­та­ли­ся при па­нові, а то всі пішли до церк­ви.
    Мотря очи­ма шу­ка­ла Ва­си­ля. На­си­лу за на­ро­дом во­на по­ба­чи­ла йо­го і без со­ро­ма да­вай ма­ха­ти ру­кою. Ва­силь про­тис­нув­ся і став ко­ло неї ря­дом. Лю­ди не приміча­ли та­кої нез­ви­чай­ності дівки.
    - А що, от і діжда­ли волі, - ка­зав вія.- От і розв'яза­лись нам ру­ки.
    - А ти знаєш, що з па­ном?
    - Ні. А шп?
    - Лежить без язи­ка. За ліка­рем ки­ну­лись по­си­ла­ти - ніхто не хо­че у го­род їха­ти. Як ко­ло­да, ле­жить і не во­рух­неться.
    - Значить, грець уда­рив! - од­га­дав ста­ре­чий чо­ловік.
    - Кого грець уда­рив? - спи­тав­ся- йо­го сусіда.
    - Пана. Он двірка хва­литься.
    - Пана грець уда­рив! Па­на грець уда­рив! - пішло. по церкві.
    - Ага, нез­лю­би­ла­ся йо­му людська во­ля!
    - То йо­му од­ли­ва­ються наші сльози! - ска­за­ла ста­ренька жінка.
    - Правда, тітко, - обізвавсь мо­ло­дий чо­ловік.- Уже ж і на­ви­ва­рю­ва­ли во­ди з нас і по­на­тя­га­ли жил. Ко­ли б усіх за­ра­зом - то б то доб­ре!
    - Господь з ни­ми! Хай жи­вуть собі. Сла­ва бо­гові за во­лю, при волі і па­ни прис­миріша­ють. Не стра­ши" те­пер.
    Народ не пе­рес­та­вав ба­ла­ка­ти. Ось уже і по­ло­ви­на служ­би кінчиться, уда­ри­ли на дос­той­но, на мо­ле­бень.
    - Цитьте! Он во­лю чи­тать бу­дуть. І піп вий­шов по­се­ред церк­ви і по­чав чи­та­ти. У церкві, на­че у вусі, зра­зу стих­ло. Ніщо нігде не шерх­не, не ше­лес­не. Всі, поп­ри­хи­ляв­ши го­ло­ви і за­та-1 ївши дух, слу­ха­ють. Кож­не сло­во по­по­ве чут­но. Кож­не сло­во, на­че гвіздок у стіну, за­хо­дить у ду­шу.
    Піп скінчив. Поз­до­ров­ляє па­рафіян з во­лею: - Ще, ка­жу, два ро­ки пос­лу­жи­ти, та тоді вже і во­ля. А за та­ку царську ми­лость відбла­го­дарімо гос­по­да бо­га і по­мо­ли­мо­ся йо­му за ца­ря. На­род оте­терів.
    - Як? Че­рез два ро­ки аж?-хтось спи­тав.
    - Що че­рез два ро­ки? Я щось не вто­ро­пав.
    - Воля - не що.
    - Як че­рез два ро­ки? Це щось та не так.
    - Та так же. Чи­тав па­но­тець.
    - То се тая во­ля? Це не справж­ня во­ля. Я й ка­зав, що во­ля зо­ло­та, а це чор­но на­пи­са­на. Це не во­на. Це, вид­но, пан сам на­пи­сав. Ду­рять нас.
    Народ по­чав з церк­ви ви­хо­ди­ти, по­чав ба­ла­ка­ти поміж со­бою.
    - То ти справді чув, що че­рез два ро­ки?
    - Аякже. Чи­тав. Усі ж чу­ли.
    - То це не та. Ходімо зно­ву до па­на гре­бу­ва­ти нас­то­ящої волі. Пос­ла­ли яко­гось блаз­ня, він і вхо­пив кла­поть па­пе­ру. Ех, го­ло­ви бідо­лашні!
    Народ зби­рав­ся у ку­пи, базікав, го­монів. Дех­то провідав і Лей­бу, шо шин­кує геть за го­рою над проїжджою до­ро­гою, і гу­кав, і піддро­чу­вав зно­ву іти до па­на. Душ з де­сять зібра­ло­ся. Дру­га не мен­ша ку­па сто­яла мовч­ки і від жур­би пос­хи­ля­ла го­ло­ви.
    - Чого стоїте? Ходімо ра­зом!-гу­ка­ють перші.
    - Куди?
    - Та до па­на ж. Волі пра­ви­ти.
    - Ідіть, ко­ли йо­го са­мо­го вже прав­цем пос­та­ви­ло, - хтось од­ка­зав. Душ з п'ять за­ре­го­та­ло.
    - Та то ма­ну тілько пус­ка­ють. Знаємо ми, - твер­ди­ли перші.
    - Ну, ідіть.
    Перші пішли, другі зос­та­ли­ся.
    - Ану ко­ли справді ма­ну пус­ка­ють?-хтось спи­тавсь.
    - Та хтось же ка­зав.
    - Хто ка­зав? Гор­нич­на ка­за­ла. Знаємо ми тих гор­нич­них.
    Чоловіка зо два одділи­ло­ся і по­хи­ли­ло нав­зирці за пер­ши­ми. Во­ни ба­чи­ли, як ті мо­ту­зу­ва­ли­ся ко­ло рун­ду­ка, другі сту­котіли у двері, до­би­ва­лись у гор­ниці.
    - Не пус­ка­ють, іро­дові діти! Гей, пус­кай! А то ла­ма­ти­му двері! - кри­чить чер­во­ний на ли­це чо­ловік з затікши­ми слізьми очи­ма.
    - Та що ти ди­виш­ся? Бе­ри кілок - то скоріше. Хтось побіг за кілком. Другі ще дуж­че скуп­чи­лись і, сту­ка­ючи, кри­ча­ли.
    - Одчиняй! од­чи­няй!
    Коли се де не візьмись з сад­ка су­не який­сь чо­ловік у ка­цапсько­му одя­гу.
    - Хто ви? Чо­го ви? - спи­тав­ся він у лю­дей.
    - А ти хто? - не див­ля­чись, спи­тав той, що мо­су-вав­ся біля зам­ка.
    - Що ж то ти ро­биш?
    - Не бач? Не відчи­ня­ють ге­монські панські ли­зу­ни. Не пус­ка­ють по волі - увійде­мо си­лою.
    - Що ж ви там за­бу­ли? Чо­го вам тре­ба?
    - Волю тре­ба - не чо­го. Хіба ти не чув, що пи­таєш? Вид­но й ти з однієї з ни­ми гущі. Двері за­лу­ща­ли.
    - Налягай! на­ля­гай І - кри­чать перші.
    - Стій! ні з місця!-крик­нув той і шпур­нув пер­шо­го з рун­ду­ка так, що аж той зу­ба­ми за­орав.
    - А ти що та­ке? Ще й штур­хається!
    - Я ваш пан! Ні з місця, ка­жу, - крик­нув чо­ловік, сто­ячи пря­мо про­ти хо­роб­рих.
    Дехто пос­ту­пив­ся, дав до­ро­гу. Зос­тав­ся один ко­валь Де­нис ко­ло зам­ка.
    - Оже се па­нич, - по­чу­ло­ся зза­ду.
    - А, ма­буть, він.
    То справді був мо­ло­дий Гам­за. По­чув­ши про во­лю, він мерщій повіявся до­до­му.
    - А ти що за слю­сар? - бе­ру­чи ко­ва­ля ру­кою за ши­во­рот, пи­тається Гам­за.
    - Ой! пус­ти!-скрик­нув ко­валь.-Ди­вись, мов кліща­ми, да­вить…- і на тім слові, як гру­ша, по­летів з рун­ду­ка, уда­рив­ши го­ло­вою во­ло­ви­ка, що той аж по­то­чив­ся.
    - Вон! - гук­нув на увесь двір па­нич, як жар чер­воніючи.- Роз-зби­ша­ки!
    Тверезіші ки­ну­лись, хто ку­ди по­пав. П'яніші бо­яз­ко одс­ту­па­ли, па­тя­ка­ючи.
    - Що во­но? - до­пи­ту­вав­ся ко­валь, по­то­чу­ючись за дру­ги­ми.- Ди­вись, яке пруд­ке.
    - Та то, дур­ню, па­нич, - хтось ска­зав йо­му.
    - Який па­нич? Те­пер не­ма панів. Те­пер во­ля!
    - Потолкуй, по­тол­куй мені!-гро­зиться Гам­за з рун­ду­ка.- Я тобі по­ка­жу во­лю.
    - Не ду­же, не ду­же бриш­кай! - од­ка­зує ко­валь.- Ди­вись, ко­ли здо­ро­вий, мов бик, то, ду­маєш, усе тобі мож­на. Те­пер, брат, во­ля. Нас не бу­де - з го­ло­ду к бісовій ма­тері по­пух­не­те.
    Панич не слу­хав, що п'яний ко­валь базікав. Він сто­яв і раз по раз дзво­нив у дзво­ник, щоб відчи­ни­ли.
    - Чи во­ни по­мер­ли там? - ви­мо­вив па­нич і впо-сліднє дер­го­нув за дзво­ник.
    Почувся стук две­рей. Чиїсь ступні.
    - Хто там? - обізвав­ся три­вож­ний го­лос зсе­ре­ди­ни.
    - Тимофієвич, ти? Од­чи­няй, се я. Па­нич. Двері хут­ко од­чи­ни­ли­ся і дво­рецький Ти­мофієвич бух­нув­ся пря­мо у но­ги па­ни­чеві.
    - Барин! - за­во­див він.- Не­щас­тя! Ста­рий ба­рин по­ми­ра­ють.
    Гамза за­чи­нив двері і замк­нув. Кріпа­ки сто­яли ген одс­то­ронь і якось бо­яз­ко пог­ля­да­ли на бу­ди­нок, їм зда­ва­ло­ся, що їх во­ля те­пер навіки за­чи­ни­ла­ся там і вже її ніяк звідти не вир­веш.
    Де ж Ва­силь, що йо­го не вид­ко між пер­ши­ми? Чи йо­го вра­зи­ла кріпацька невіра і він одрізнив­ся, чи, по­чув­ши во­лю, забіг без вісті?
    Василь, не дос­то­яв­ши і служ­би, не прос­лу­хав­ши й волі, по­волікся з церк­ви за своєю Мот­рею. Він не спус­кав з неї очей, і ко­ли во­на вий­шла - вий­шов і він за нею. Узяв­шись за ру­ки, во­ни прямісінько поп­рос­ту­ва­ли в са­док, не див­ля­чись на те, що чи­ма­лий сніг за­ки­дав йо­го, що їх но­ги гли­бо­ко груз­ли. їх щось невідо­ме тяг­ло, на­че нес­ло, ту­ди, на той при­го­рок, де во­ни упер­ше поз­най­оми­ли­ся, звідки так вид­ко бу­ло і за­ку­тий в не­во­лю Псло, і ук­риті снігом лу­ки, лу­ги.
    - Тут ми упер­ше стріли­ся… Тут ти упер­ше за­мо­вив до ме­не сло­во, - ще­бе­та­ла, при­га­ду­ючи, Мот­ря.- Літом тут так гар­но. Он там, за отим сірим ліском, моя домівка. До­жи­да, вид­но, матінка, до­жи­да ме­не. Ми піде­мо ж до неї?
    - Підемо, Мот­ру­сю, піде­мо, - шеп­че він.- Те­пер ми і на край світа піде­мо з то­бою. Вільні -ніхто нам не за­бо­ро­нить. Як ор­ли, ми бу­де­мо літа­ти з то­бою по всіх усю­дах. Ми од­бе­ре­мо місци­ну і гар­ну місци­ну, де зів'ємо своє гніздо. Ви­го­дуємо своїх діток… Прав­да, Мот­ру­сю? - пи­тав­ся він, при­гор­та­ючись до неї і заг­ля­да­ючи в очі. Во­на нічо­го йо­му не од­ка­зу­ва­ла, тільки за­ду­ма­но ди­ви­ла­ся в да­лекість.
    - І чо­му се не. літо?-скрик­ну­ла во­на.-Щоб сад­ки цвіли, со­неч­ко гріло, пташ­ки ще­бе­та­ли. Ми б пішли лу­га­ми. Ти б рвав би квіточ­ки квітча­ти ме­не, я б зби­ра­ла су­ниці - те­бе го­ду­ва­ла.
    - Діждемо, діжде­мо і літа, - шеп­че він.-Нез­чуємо­ся, як і час пе­ребіжить. Ти те­пер моя. Моя довіку. Хіба смерть роз­лу­че нас з то­бою.
    Він гля­нув у її очі, во­на у йо­го і, ки­нув­шись од­но до од­но­го, во­ни зли­лись в дов­гий поцілу­нок, їх роз­бу­див нес­тям­ний крик з дво­ру: - О, ря­туй­те, ря­туй­те! - ле­мен­ту­ва­ло щось.
    - Що там? - скрик­ну­ла во­на.- Ріжуть, б'ють ко­го? Ходімо, ходімо скоріше.
    І во­ни мерщій побігли у двір, ку­ди на­род збігав­ся, де чув­ся крик, біга­ни­на.
    Духом во­ни дом­ча­лись до кон­то­ри. Там ко­ло роз­чи­не­них две­рей і вит­ро­ще­но­го з ра­мою вікна сто­яла чи­ма­ла ку­па на­ро­ду, а йо­си­пен­ко по­пе­ре­ду роз­ма­ху­вав ру­ка­ми і вик­ри­ку­вав не своїм го­ло­сом.
    - Тут, тут, тільки що вход­жу в кон­то­ру, аж який­сь чо­ловік, чор­ний, ви­со­кий, пра­виться ко­ло сун­ду­ка з грішми. По­ба­чив ме­не та пря­мо у вікно, тілько затріща­ло, так і виніс з ра­мою. О, ря­туй­те ме­не, ря­туй­те!
    - Та чо­го ти кри­чиш? Хіба твої гроші? - пи­тав­ся дех­то.
    - - Тож-то й е, що чужі. Те­пер же ме­не у Сибірю заш­лють.
    - Далеко ту­ди, та й хо­лод­но! - хтось жар­тує.
    - А ти був? - пи­тав­ся то­го дру­гий.
    - Хоч не був, так лю­ди ка­жуть, - од­ка­зу­вав пер­ший.
    - А ба­га­то гро­шей? - спи­тав­ся хтось Йо­си­пен­ка.
    - Та си­ла. Си­ла… ти­сяч п'ять, - ле­мен­ту­вав той.
    - Ого-о!-разом скрик­ну­ло скілько го­лосів.- Ото так. Отой за­побіжить волі.
    - Де ж сто­рож?
    - Чорт йо­го ду­шу зна, - од­ка­зу­вав йо­си­пен­ко. - Хіба мені ще й сто­ро­жа сто­ро­жить?
    - Аж он він, аж он. Іч, як ко­ви­ляє. Вид­но, з шин­ку.
    Справді, у во­ро­та увіхо­див сто­рож Хом­ка, кри­вий і гор­ба­тий чо­ловік. Увесь, як ведмідь, за­рос­лий во­лос­сям. Він був спер­шу ку­че­ром, та як по­но­си­ли коні, вик­ру­тив­ши йо­му но­гу і пе­ре­ло­мив­ши спи­ну, йо­го пос­та­но­ви­ли сто­ро­жем в кон­торі. Літ п'ятнад­цять він уже сто­ро­жує і де­далі те­ряє ро­зум, те­ряє пам'ять, чуд­ний ро­биться. Всі з йо­го сміються, діти драж­нять, а вія їм сва­риться кістки пе­ре­ло­ми­ти. Оце ско­че і ки­неться… Та' ку­ди йо­му, кри­во­му, уг­на­ти­ся за пря­мо­но­гим побі-га­чем? Ко­ви­ляє, ко­ви­ляє своєю кри­вин­зею, та все на однім місці, тілько ста­рих смішить. Іноді хто-не­будь дасть Хомці грив­ню, щоб пішов ви­пи­ти за царст­во не­бес­не па­на, завіря­ючи йо­го, що пан по­мер. Хом­ка піде, вип'є, ся­де під кон­то­рою та пла­че, пла­че за па­ном, вих­ва­ля­ючи йо­го добрість, зга­ду­ючи, ко­ли, і як, і де їзди­ли во­ни з па­ном. На­род аж за жи­во­ти бе­реться - ре­го­че, а Хом­ка пла­че, по­ки не на­до­лу­жить уже лю" дям. А там - упх­ну­ли йо­го в кон­то­ру і за­чи­ни­ли.
    І те­пер він ішов, ви­пив­ши, роз­ма­ху­вав ру­ка­ми і вик­ри­ку­вав якісь страшні пох­вал­ки.
    - Хомко, Хом­ко! А де був? - спи­та­ли йо­го пе­редні.
    Хомка страш­но по­ди­вив­ся своїми чер­во­ни­ми очи­ма.
    - Твоє яке діло? Ти спрос?
    - Хомко, а де гроші дів?