Голодна воля - 4

    - Гроші? Там…-ука­зав на ши­нок.-Та не всі!- до­дав він, усміха­ючись і вда­рив­ши по ки­шені ру­кою, - ки­ше­ня бряз­ну­ла.
    - Тепер у ме­не гроші є. Бу­де з Хом­ки гро­шей, по­ки не ста­не.
    - А па­нові де гроші дів?
    - Панові? У па­на гроші є! У Хом­ки є.
    - Ти, ти… де ти був? - на­пус­тив­ся на йо­го йо­си­пен­ко.
    - Не ду­же, не ду­же! Ти чо­го ти­каєш? Кістки пе­ре­ла­маю, - гро­зив­ся Хом­ка на йо­си­пен­ка, ту­па­ючи кри­вою но­гою й за­ма­ху­ючи ру­кою.
    - Так, так йо­го, Хом­ко! - ре­го­тав на­род.
    - Я пи­таю, де ти був, п'яни­це? Де був? По шин­ках усе ти­няєшся, а тут не­щас­тя та­ке.
    Тут Хом­ка, підійшов­ши до йо­си­пен­ка, на­хи­лив­ся, ви­тяг з-за ха­ля­ви ріг і, по­да­ючи уп­ра­ви­те­леві, про­мо­вив:
    - На по­ню­хай, ко­ли хоч, а то кри­чиш. На­род так і приліг з ре­го­ту, йо­си­пен­ко з блідо­го став, як жар, чер­во­ний.
    - Де ти був? - крик­нув він на увесь двір.- Ти гроші пок­рав?
    Хомка якось чуд­но морг­нув і оком, і усом, і, зра­зу усміхнув­шись, уда­рив се­бе по ки­шені.
    - Він, він… їй же бо­гу він. Хоч не сам, то підго­во­рив ко­гось, - до­га­ду­вав­ся Йо­си­пен­ко і мерщій від на­ро­ду под­рав до бу­дин­ку.
    Народ ре­го­тав з штук, які Хом­ка ви­ки­дав. Хтось крик­нув Хомі:
    - Хомко! та ти глянь, що з кон­то­рою ста­ло­ся. Глянь на вікно.
    Хомка, як ведмідь, по­вер­нув го­ло­ву. По­би­та ра­ма висіла тілько на од­но­му при­бої. По лиці Хом­ки зра­зу забіга­ли якісь чудні сму­ги, то йо­го кри­ви­ло набік, то роз­тя­га­ло впо­довж. Очі бо­жевільне біга­ли то по вікну, то між на­ро­дом. Це Хом­ка зра­зу ки­нув­ся і побіг у кон­то­ру. Дех­то хотів за ним піти, та Хом­ка зра­зу за­чи­нив і за­су­нув за­со­вом двері. На­род стов­пив­ся ко­ло вікна і пе­редні раз по раз вик­ри­ку­ва­ли заднім, що Хом­ка ви­роб­лю­вав.
    - Бач, бач, - ди­вується. І сло­ва не ска­же, тілько ру­ка­ми роз­ве­де. Упав чо­гось. Пла­че. Гроші ліче. Бач гроші - бу­маж­ки. Хо­ва у сун­дук. І свої ту­ди. Так. Ог дур­ний! Де б ті хо­вать до своїх, а він свої мішає з чу­жи­ми… О, зак­рив скри­ню і сів звер­ху.
    - Та хто б се та­кий був тут? По­ха­зяїну­вав доб­ре.
    - Може, й Хом­ка? - од­ка­зу­вав хтось.
    - Куди йо­му!.. А втім, бог йо­го знає. Хоч він і дур­ний, а ко­лись до­пи­ту­вав­ся ме­не, чи швид­ко во­ля.
    - Бачили, ба­чи­ли… йо­си­пен­ко вже спра­вив­ся у гор­ни­цях, ку­дись зовсім пішов з дво­ру.
    - Куди ж це?
    - Аж побіг. По до­розі на го­род.
    - Чого се? Пос­ла­но, вид­но, чи тіка без вісті.
    - А кат йо­го бе­ри. Те­пер во­ля. Хоч на всі чо­ти­ри сто­ро­ни. Я сам ду­маю: ку­ди б йо­го собі по­даться.
    - Куди? Хіба отак ро­бив, ро­бив, слу­жив, слу­жив, та ніякої тобі на­го­ро­ди й не бу­де?
    - А дзуськи!
    - Чого дзуськи! Що ж мені ку­са­ти?
    - Чого ви зма­гаєтесь? Ходімо кра­ще до шин­ку же­ни­ти во­лю.
    - Ходімо, ходімо.
    Добра час­ти­на одрізни­ла­ся і пішла до Лей­би в ши­нок. Не­пи­тущі зос­та­ли­ся і роз­мов­ля­ли - хто ж то се по­ха­зяїну­вав у пансько­му добрі.
    - А не дур­не!
    - Та глядіть лиш, чи ми­ну­ло во­но Иоси­пен­ко­вих рук? - ска­зав Ва­силь.
    - А справді - ста­рий хит­рий.
    - Цить. Мов­чи. Мені страш­но чо­гось, - трем­тя­чи, ска­за­ла Мот­ря.- Ходімо відсіль.
    І во­ни пішли у парі до кухні. Другі до са­мо­го ве­чо­ра усе сно­ви­га­ли ко­ло роз­би­то­го вікна кон­то­ри, заг­ля­да­ли, що там ро­бе Хом­ка і од­га­ду­ва­ли, хто б то справді ук­рав гроші.
    
IV
    
    Пізно по­вер­нув­ся на­зад Иоси­пен­ко. Уже дав­но сто­яла ніч над зем­лею, і зорі виб­лис­ку­ва­ли з тем­но­го не­ба. Хто не ждав і хто діждав волі - по­то­ми­ли­ся і по­ля­га­ли спа­ти. У трьох місцях ще тілько не по­гас­ло світло: в бу­дин­ку, де над по­мер­шим па­ном, кур­ни­ка­ючи, чи­тав дяк, в Лей­би в шин­ку, звідки по­чу­вав­ся гомін, а ча­сом і про­тяж­на пісня пізніх гу­ляк:
    Горілочка п'яна, Су­ча жур­ба, впря­ма, - ви­во­див хтось ох­рип­лим го­ло­сом… та Одар­ка Иоси­пен-чи­ха ще не га­си­ла і не ля­га­ла спа­ти. Во­на знай сно­ви­га­ла з од­ної ха­ти у дру­гу, час­то при­па­да­ла своїм ши­ро­ким ли­цем до вікна і заг­ля­да­ла в нічну тем­но­ту. Ко­жен раз їй ро­би­ло­ся не­покійніше, якась три­во­га обніма­ла ду­шу, то їй зда­ва­ло­ся, що хтось сту­ка, то по­чу­ва­ли­ся кри­ки ох­рип­ло­го кріпацт­ва. Ну, що як прий­дуть, що як си­ломіць улом­ляться в ха­ту, піднімуть струс? Де­сять раз во­на пе­ре­но­си­ла з місця на місце, з од­ної ха­ти у дру­гу, якусь чи­ма­лу в'язан­ку вся­ко­го ганчір'я.
    Тихо, роз­див­ля­ючись на всі сто­ро­ни, про­би­рав­ся Иоси­пен­ко попід людськи­ми ха­та­ми на го­ру, у двір. Йо­му чо­гось усе зда­ва­ло­ся, що ко­ли не з-за тієї ха­ти, то з то­го ого­ро­ду вис­ко­че за­са­да і ки­неться на йо­го. Ча­сом тріска, лус­нув­ши під йо­го но­гою, об­да­ва­ла йо­го, на­че кип'ятком. Він зос­та­нов­лю­вав­ся на хви­ли­ну, об­див­ляв­ся кру­гом і зно­ву ти­хо прос­ту­вав далі. Ось він уже по­ми­нув кріпацькі ха­ти. Ось уже зби­рається і на го­ру. Яс­но світе огонь з пансько­го бу­дин­ку, чорніє церк­ва гост­рим шпи­лем, підняв­шись уго­ру; а дво­ри­ще, на­че хто ви­ма­зав йо­го са­жею. Всю­ду ти­хо, так ти­хо, що Иоси­пен­ко чує, як б'ється у йо­го гру­дях сер­це. Ось він пок­рав­ся попід ви­со­ким за­бо­ром і вско­чив че­рез не­ве­лич­ку хвірточ­ку в двір. Йо­му відра­зу по­лег­ша­ло. До то­го ще і в хаті світло про­би­вається крізь шиб­ку. "Одар­ка не спить", - по­ду­мав він і підійшов до вікна. Ти­хо стук­нув він раз і вдру­ге. Щось за тінь за­мелька­ла у хаті.
    - То ти? - чується го­лос Одар­ки.
    - Я. Од­чи­няй, - од­ка­зав Иоси­пен­ко. Не за­ба­ри­ло­ся світло згас­ну­ти у хаті. Ось во­но по­ка­за­ло­ся у сінях. За­сув стук­нув, од­чи­ни­лись двері, на по­розі з свічкою у ру­ках по­ка­за­ла­ся Одар­ка.
    - І де ти хо­див досі, - ска­за­ла во­на, впус­ка­ючи чо­ловіка у сіни, і за­су­ну­ла двері.
    - А що, не чуть нічо­го? - спи­тав він, роз­дя­га­ючись.
    - Де тобі нічо­го. Пе­ремліла я та пе­ре­боліла ду­шею. Па­нич ви­хо­див, до­пи­ту­вав­ся усіх. Ва­силь бряк­нув, що то ти підхо­пив гроші. Я, ка­же, був у сад­ку, ба­чив би, ко­ли б хто біг, та й слідів не­ма ніяких. На­род зра­зу по­няв віри і вже хотіли струс ро­би­ти, та па­нич за­дер­жав.
    - Нічого. Ось я їм завт­ра на­роб­лю стру­су! - ти­хо про­мо­вив Иоси­пен­ко.- Завт­ра мос­калі увійдуть сми­ря­ти бун­тов­щиків. Нічо­го. А про­те - зас­туп де?..
    - У сінях.
    - Гаразд.- І Иоси­пен­ко, за­су­кав­ши ру­ка­ва і од-ко­тив­ши во­дян­ку, по­чав ри­ти яму. Потім, за­ло­жив­ши у ста­рий ча­вун ту в'язан­ку, з кот­рою но­си­ла­ся Одар­ка, пос­та­вив у яму і за­рив. Одар­ка ще звер­ху при­ма­за­ла, а Иоси­пен­ко на­ко­тив зно­ву во­дян­ку.
    - Тепер хоч і спа­ти, - ска­зав він, зітхнув­ши і пе­рех­рес­тив­шись. Ліжко лус­ну­ло під йо­то грузьким тілом. Одар­ка дмух­ну­ла на свічку і тем­на неп­рог­ляд­на тем­но­та зра­зу все пок­ри­ла. Чут­но бу­ло, як во­на по­мац­ки полізла до своєї пос­телі, як ляг­ла, позіхнулї. І зра­зу все за­тих­ло. Неш­вид­ко во­на обізва­ла­ся.
    - Ти спиш?
    - Ні. А що?
    - Шкода, що дітей у нас не­має-ска­за­ла Одар­ка, зітхнув­ши.
    - Спи кра­ще, - сер­ди­то од­ка­зав Иоси­пен­ко і по­вер­нув­ся на ліжку.
    Рано-рано ус­тав Иоси­пен­ко і ки­нув­ся зра­зу до вікна. Сірий світ уже но­сив­ся над зем­лею, і в йо­го дим-чатій млі ще не вид­но бу­ло ніко­го. У дворі пус­то-ти­хо, всю­ди по­за­пи­ра­но, всю­ди по­за­чи­ня­но. Ще по­зав­чо­ра у сю по­ру дво­ри­ще вже гу­ло, людський гомін мішав­ся з го­мо­ном ско­ти­ни: там волів гна­ли до во­до­пою, рич-ки' бігли з дійни­ця­ми у загін доїти ко­ров, Ва­силь на ар­кані вів же­реб­ця до Псла. Те­пер ти­хо, на­че все ви­мер­ло, або ки­ну­ло і розбігло­ся, не знать ку­ди. "Во­ля, до­сип­ля­ють", - ду­мав Иоси­пен­ко і ски­нув очі на кон­то­ру, що як­раз про­ти йо­го вікон сто­яла. Роз­би­та ра­ма висіла на при­бої, вис­та­вив­ши, на­че зу­би, гострі скал­ки по­би­тих ши­бок. З чор­ної дірки ви­хо­ди­ла си­за па­ра, осіда­ючи на вікон­ниці інеєм. У йо­си­пен­ка щось тяж­ке під сер­цем на­вер­ну­ло­ся, ко­ли він ски­нув оком на кон­то­ру, і він мерщій одійшов від вікна.
    - І чо­го так ра­но схо­пив­ся? - спи­та­ла йо­го Одар-ка, ще по­тя­га­ючись на пос­телі.
    Мовчки Иоси­пен­ко умив­ся, одівся, зняв шап­ку і пішов з ха­ти. Він, як і дав­но, обійшов спер­шу усе чор­не дво­ри­ще, потім нап­ря­мив­ся до бу­дин­ку. Двері у йо­му не бу­ли за­чи­нені і в ве­ликі вікна бли­ща­ли два огоньки. Иоси­пен­ко підняв­ся на­го­ру, увійшов у ве­ли­ку ха­ту, де завж­ди бу­ли гу­дючі бен­ке­ти, ситні обіди. Се­ред неї на дов­го­му столі ле­жав те­пер ста­рий Гам­за, схрес­тив­ши на гру­дях ру­ки, у кот­рих бли­щав по­зо­ло­тою вос­ко­вий хрест. Очі у йо­го зак­риті, ус­та скле­пи­лись, ви­сокі сірі бро­ви одс­тов­бур­чи­лись над очи­ма, мов стріха, зад­ра­на вітром. Два здо­ро­вен­них став­ни­ки горіло над йо­го го­ло­вою, ки­да­ючи не­яс­ний світ на­горілих ґнотів на ли­це, - во­но зда­ва­ло­ся якесь жов­то-чор­не, на­че з міді ви­ли­те. Ко­ло став­ників при­мос­тив­ся дяк і ох­рип­лим, ос­лаб­лим го­ло­сом ви­чи­ту­вав мо­лит­ви. Йо­си­пен­кові чо­гось ста­ло сум­но, так сум­но, як ще йо­му ніко­ли не бу­ло. Жаль не жаль ущип­нув йо­го за сер­це, а якась до­са­да зда­ви­ла йо­го. Він підійшов до па­на. Ко­лись і сто­яти близько біля йо­го бу­ло страш­но, а те­пер от ти­хо, покійно ле­жав він. Мо­ро­зом прой­ня­ло спи­ну Йо­си­пен­кові і він, скло­нив­ши го­ло­ву низько, пок­ло­нив­ся. Потім став нав­ко­люш­ки і по­чав мо­ли­тись. Го­лос дя­ка на­че по­дуж­чав, за­ба­чив­ши жи­во­го чо­ловіка ко­ло се­бе, кож­не сло­во йо­го, мов гвіздок, до­хо­ди­ло йо­си­пен-нові до сер­ця і дра­ло мо­ро­зом по жи­лах. Иоси­пен­ко щи­ро і прик­ро при­па­дав до землі, здіймав очі уго­ру, мо­лив­ся, потім встав, підійшов до тру­пу, по­ди­вив­ся у ли­це і, при­пав­ши до ру­ки, затіпав го­ло­вою. Він пла­кав! Швид­ко по­чув­ся йо­го стри­во­же­ний пла­ку­чий го­лос: "Па­ноч­ку-бла­годіте­лю!"
    Сонце са­ме вста­ва­ло, чер­во­ним за­ре­вом горіло не­бо як­раз про­ти вікон і, на­че кров'янії ко­ни­ки, забіга­ли по стіні йо­го перші іскор­ки. Дяк одійшов до вікна по­ди­ви­ти­ся на світ, да­ти од­по­чи­нок на­том­ле­ним очам. Крізь про­зо­ре повітря яс­но­го ран­ку ви­раз­но з дру­гої го­ри виг­ля­да­ло місто з своїми біли­ми ви­со­ки­ми церк­ва­ми, кам'яни­ми бу­дин­ка­ми, шпилі і спус­ки ру­дих гли­ня­них гір чорніли, а до­ли­на і гли­бокі за­па­ди­ни ку­ри­ли­ся ту­ма­ном. Уни­зу го­ри, мов ластів'ячі гнізда, при­мос­ти­ли­ся кріпацькі хат­ки. Білі, во­ни горіли те­пер про­ти сон­ця і різа­ли очі. Се­ред їх не­ве­лич­ких дворів бу­ло ти­хо, ні з од­но­го ди­ма­ря не піднімав­ся дим, вид­но, що житці ще спа­ли. А то що чорніє, ко­ли­шеться в ту­мані? На­че мут­на во­да, су­не з го­ри пря­мо на Горішок і тілько її верхів'я виб­лис­кує на сонці. Ні, то не во­да, то лю­ди, живі лю­ди. Що ж то за ще­ти­на бли­щить у їх над го­ло­ва­ми, од­ки­да­ючи від се­бе ти­сячі яс­них іско­рок? Дяк так прик­ро за­ди­вив­ся, що не чув, ко­ли до йо­го підійшов і Иоси­пен­ко, по­ло­жив­ши ру­ку на пле­че.
    - Ідуть! Ідуть! - скрик­нув Иоси­пен­ко, і ли­це йо­го просіяло.
    - Хто тор-пи­та дяк.
    - Москалі.
    - Чого?
    - Уводити во­лю, - ра­до од­ка­зав йо­си­пен­ко і мерщій побіг з ха­ти.
    Дяк ще, ще раз по­ди­вив­ся.-Мос­калі, так, во­ни, - про­мо­вив і мерщій ки­нув­ся до книж­ки.- Да воск­рес-нет бог й рас­то­чат­ся вра­зи его, - по­чув­ся йо­го сум­ний Го­лос се­ред ха­ти, і зра­зу яко­юсь тем­но­тою вкри­ла­ся во­на, то сон­це по­су­ну­ло за хма­ру, що вже дав­но, на­че во­рог, сто­яла і чорніла над ним.
    Рівною ла­вою, не­на­че по шну­ру ви­тяг­не­ною, підніма­ються мос­калі на го­ру, но­га у но­гу сту­па­ючи, і тілько глу­хий гуп сотні ніг віддається раз по раз у повітрі. Упе­ред з пра­во­го бо­ку, нах­ню­пив­шись, ішов офіцер, і йо­го дов­га шаб­ля, б'ючись об мерз­ле груд­дя, стри­ба­ла, бряж­ча­ла. Мовч­ки, мов не живі, а ма­ши­ни, ішли во­ни. Не до­хо­дя­чи Горішка, офіцер скрик­нув:
    "Заході!" Упе­ред вис­ко­чив один мос­каль, за ним дру­гий, третій, - мов з мич­ки ви­во­ди­ла мо­ло­ди­ця дов­гу Нит­ку, - так од­ним сло­вом офіцер ви­тя­гав у дов­гу вірьовку мос­калів. Пер­ший по­вер­тав, усе за­вер­тав набік, і не­за­ба­ром усі дво­ри і ха­ти сон­но­го кріпацт­ва дов­ко­ла бу­ли опо­виті мос­ка­ля­ми. Гей, всі горіша­ни, про­ки­дай­тесь! Вста­вай­те стріча­ти во­лю. Вста­вай­те, по­дивіться: он во­на, опо­ви­та блис­ку­чи­ми шти­ка­ми, прий­шла до вас і на сто­рожі ста­ла!.. Горіша­ни справді по­ча­ли про­ки­да­тись, - там у вікні за­ма­ячив жіно­чий очіпок, у дру­го­му скрив­ле­не зап­ла­ка­не ли­це ди­ти­ни, з сіней виг­ля­да­ли роз­куд­лані чо­ловічі го­ло­ви.
    - Москалі, глянь. Чо­го се? - до­пи­ту­ва­лись самі між со­бою кріпа­ки.
    - Где ж бун­тов­щи­ки? - кри­чав на го­ру офіцер до йо­си­пен­ка, що, зняв­ши шап­ку, мчав­ся до мос­калів з го­ри.
    - Здраствуйте, ва­ше ви­со­коб­ла­го­родіє! - низько Вкло­нив­шись, мо­вив він, - по­жа­луй­те у гор­ниці.
    - Да где бун­тов­щи­ки?-до­пи­тується офіцер.
    - Тут во­ни, здесь, ва­ше ви­со­коб­ла­го­родіє. Усі во­ни од­на­кові. Вчо­ра, як роз­хо­ди­ли­ся - тро­хи бу­дин­ку не роз­нес­ли. По­жа­луй­те у гор­ниці.
    - Стоять здесь. Ни­ко­го не ви­пус­кать, бьггь на­го­то­ве, - ско­ман­ду­вав офіцер стар­шо­му з мос­калів і по­вер­нув на го­ру.
    - Та й у дворі, ва­ше ви­со­коб­ла­го­родіє, не­без­печ­но. І там во­ни од­ним ду­хом ди­шуть. Учо­ра кон­то­ру обікра­де­но.
    Знову щось ска­зав офіцер. Час­ти­на мос­калів одді-ли­ла­ся і, гу­па­ючи но­га­ми, поп­ле­лась на го­ру. За ни­ми офіцер, а зза­ду, як вірна со­ба­ка біля ха­зяй­сько­го во­за, йо­си­пен­ко.
    Тільки що підня­ли­ся на го­ру, як по до­розі з міста по­чув­ся дзвінок… далі дру­гий, третій. Три трой­ки, бист­рих, як змії, ко­ней мча­ли­ся пря­мо на Горішок. Горіша­ни по­вис­ка­ку­ва­ли з хат, одні сто­яли в своїх ого­ро­дах, другі пос­хо­ди­ли­ся в ку­пи і су­ну­ли до шля­ху.
    - Не под­хо­ди! не под­хо­ди! - гу­ка­ли на їх мос­калі.
    - Що се? - здви­гу­ючи пле­чи­ма, до­пи­ту­ва­ли­ся од­но в од­но­го горіша­ни. В де­яких жінок за­би­лось боліс-но сер­це, і вго­лос во­ни по­ча­ли вик­ри­ку­ва­ти свою об­ра­зу.
    - Хіба ми усі злодії? Так хай тру­сять.
    - Мовчіть! - здер­жу­ва­ли їх чо­ловіки.
    Деякі діти кри­ча­ли на весь рот.
    Щось не­аби­яке затіва­ло­ся, щось страш­не но­си­ло­ся в повітрі. Що та­ке? що бу­де? Ніхто нічо­го не знав.
    Ситі коні не за­ба­ри­ли­ся вим­ча­ти на го­ру панів. То був справ­ник, слідо­ва­тель, стряп­чий. Кріпа­ки при їх проїзді, низько схи­ля­ючи го­ло­ви, здо­ров­ка­ли­ся. Во­ни мов не приміча­ли і мет­ко пог­на­ли ко­ней у двір.
    - Тітко Ориш­ко! Тітко Ориш­ко! - сти­ха гук­нув Ва­силь, заг­ля­нув­ши то­го ж та­ки ран­ку у кух­ню.
    - Хто там? А що? - спро­сон­ня ки­да­ючись, спи­та­ла ку­хо­вар­ка Ориш­ка, не­мо­ло­да вже мо­ло­ди­ця.
    - Та се я, - обізвавсь Ва­силь з-за две­рей.- Мот-ря спить?
    - Спить.
    - Хай же спить. Не будіть її.
    - А ти ку­ди?-спи­та­ла Ориш­ка, відхи­лив­ши двері і гля­нув­ши на зблідле і рішу­че ли­це Ва­си­ля, зно­ву скрик­ну­ла:
    - Ти ку­ди?
    - Та я… Он мос­калі прий­шли. Сло­бо­ду вже дов­ко­ла обс­ту­пи­ли, сю­ди ще прос­ту­ють.
    - Москалі? Чо­го?-ще більш ди­ву­ва­лась Ориш­ка.
    - Про те їм зна­ти, - і Ва­силь нап­ря­мив­ся іти.
    - Василю, постій! - скрик­ну­ла Ориш­ка, вис­ко­чив­ши у сіни.- Ку­ди ти?
    - Та вже ж ніку­ди. Ту­ди де й всі! Що гро­маді, те й бабі.
    - Василю, не пильнуй ду­же. Оду­май­ся лиш кра­ще. По­жалій і се­бе і її. Во­на всю ніч тілько про те­бе і ба­ла­ка­ла. Те­бе візьмуть - во­на з со­бою що-не­будь подіє. Не гу­би мо­ло­до­го віку.
    Василь пильно ди­вив­ся на ши­ро­ке, уже по­пи­са­не зморш­ка­ми ли­це ку­хо­вар­ки, на її чорні ве­ликі очі, що на­че ті угол­ля тліли з-під чор­них брів, і йо­го ще дуж­че мо­ро­зом бра­ло.
    - Ні-ні. Не бійтесь, - зас­по­ко­ював він Ориш­ку.- Не кажіть тілько Мотрі, ко­ли по­пи­тає. Скажіть - пішов у гор­ниці. Я од­на­че ту­ди йду. Піду. Мо­же доб'юся до па­ни­ча, ска­жу йо­му: що це на нас та­ку на­пасть пу­ще­но? - і Ва­силь пішов з сіней.
    Оришка нав­зирці про­ве­ла йо­го очи­ма. Ва­силь по­вер­нув повз кон­то­ру, і во­на за­ба­чи­ла на­суп­ро­ти йо­го мос­калів.
    - Стой! ку­да? - кри­ча­ли мос­калі.
    - До па­ни­ча! - донісся до неї го­лос Ва­силів, і заргз же по­чув­ся який­сь гуп… хтось біг, хтось гнав­ся.- Це ж за ним же­нуться! - зло­мив­ши ру­ки, тро­хи не скрик­ну­ла во­на і вся затіпа­ла­ся.
    Через хви­ли­ну все стих­ло, а че­рез дру­гу - во­на по­ба­чи­ла, як вал­ка мос­калів бігом про­мелькну­ла повз ку­хонні вікна. Во­на з ля­ку пе­рех­рес­ти­лась…- Гос­по­ди, що це во­но затівається, - скрик­ну­ла во­на. - Що? що?-не мен­ше зля­ка­но схо­пи­ла­ся і Мот-ря, що досі спа­ла на по­лу.- Тіточ­ко, що там?
    - Москалі, - упав­шим го­ло­сом про­мо­ви­ла Ориш­ка.
    - Москалі? чо­го мос­калі? чо­го їм тре­ба?.. А Ва­силь де? Де Ва­силь, тітко? Він не при­хо­див?
    - Як не при­хо­див? Був.
    - Де ж він, де?
    - Казав, піду у гор­ниці, до па­ни­ча пішов.
    - У гор­ниці? До па­ни­ча? Чо­го? йо­го пок­ли­ка­но ту­ди?
    - Егеж, пок­ли­ка­но, - нес­ко­ро, роз­ду­му­ючи, як йо­го ска­за­ти, од­ка­за­ла Ориш­ка.
    - Покликано? Про­пав же він! - скрик­ну­ла Мот­ря.
    - Та бог з то­бою. Йо­го па­нич клик­нув, у місто має за чимсь пос­ла­ти.
    - Ні-ні. Ви ме­не ду­ри­те, йо­го у гор­ниці клик­ну­ли, щоб йо­го узя­ти! Ви мов­чи­те?.. Бо­же мій! бо­же мій! Я за­раз са­ма піду ту­ди.- І Мот­ря по­ча­ла швид­ко одя­га­тись, при­би­ра­тись.
    - Куди?-питала, див­ля­чись прик­ро на неї, Ориш­ка.- Ку­ди ти підеш? Хто те­бе пус­те?
    - Хто ж ме­не не пус­те? хто не пус­те? Я й так піду, - і ки­ну­лась бу­ло з ха­ти.
    - Постій, - ста­ючи на до­розі їй, ска­за­ла Ориш­ка.- Оха­нись! Не я те­бе не пус­ка­ти­му, другі не пус­тять.
    - Хто другі?
    - Москалі. Он усі вхо­ди й ви­хо­ди зай­ня­ли.
    Мотря ней­мовірно гля­ну­ла на Ориш­ку, та зра­зу, упав­ши на піл, так і за­ли­ла­ся сльоза­ми.
    Тяжко, не­ви­мов­не тяж­ко пла­ка­ла Мот­ря. Дух зат­неться у гру­дях, зам­ре. Це не­на­че що лус­не і - роз­дається ви­со­кий крик гірко­го пла­чу. Ориш­ка тілько ла­має ру­ки та сти­ха уго­во­рює Мот­рю. Ніщо не по­ма­гає!
    Тимчасом Ва­силь, прос­ко­чив­ши крізь мос­кальський кор­дон, ки­нув­ся пря­мо у гор­ниці, до па­ни­ча. То­го тільки що підве­ли. В уборній сто­яв він не­одітий і уми­вав­ся хо­лод­ною во­дою, розб­риз­ку­ючи її по всій хаті. Ва­силь, як опа­ре­ний, ус­ко­чив пря­мо ту­ди, хоч на йо­го зза­ду ла­ку­зи кри­ча­ли:- Ку­ди? - на­мор­гу­ва­ли і на­су­ку­ва­ли, - вер­ни­ся, мов. Так не та­кий Ва­силь. Не див­ля­чись на ла­куз, він сміло увійшов і ще сміліше гук­нув до па­ни­ча.
    - Паничу! Що це за на­пасть на вас.
    - Как? ка­кая на­пасть?
    - Та де ж не на­пасть? Нас мос­калі дов­ко­ла обс­ту­пи­ли, не ви­пус­ка­ють ніко­го. Що ж ми, роз­би­ша­ки, злодії усі? Хто крав гроші, у ко­го во­ни на ру­ках бу­ли, - той хай і одвіча. А че­рез віщо ж на­род та­ку сла­ву терпіти­ме.
    - Да что ты го­во­рить? Ка­кие мос­ка­ли, от­ку­да?
    - Відкіль во­ни - про те не нам зна­ти, а то­му хто кди­кав їх. Пев­но, з го­ро­да. Мос­калі, як і мос­калі, з руж­жа­ми, у ран­цях.
    - Солдата приш­ли? - обер­нув­ся він до дво­рець-кйго, що сто­яв у по­ро­га.
    - Прийшли, ва­ша милість.
    - Кто же их звал? За­чем?
    - Не мо­гу знать.
    Панич тілько здвиг­нув пле­чи­ма.
    - Исправник, сле­до­ва­тель й стряп­чий при­ехал", - док­лав но­вий ла­ку­за, ус­ту­па­ючи в ха­ту. Па­нич аж скри­вив­ся.
    - Хорошо. При­нять их, а мне ско­реє оде­ватьсяі - І, вхо­пив­ши руш­ник, побіг на свої по­кої.
    Василь сто­яв і ду­мав: - що ж те­пер йо­му ро­би­ти? Па­нич, ди­ву­ючись, хто пок­ли­кав мос­калів, пішов, не ска­зав­ши йо­му ні сло­ва… Хто справді їх пок­ли­кав? Чи па­нич лу­ка­вить, чи справді нічо­го не знає? Ко­ли так- це шту­ка Йо­си­пен­ка… Поїсти він рад усіх… лю­до­не­на-вис­ник!
    І Ва­силь, рішив­ши дож­да­тись кінця, ти­хо вий­шов з ха­ти. У сінях він по­чув кри­ки.
    - Де Йо­си­пен­ко? Не ба­чи­ли йо­го?
    - Не знаю. На­що?
    - Панич кли­че.
    - Там десь над­ворі.
    Повз Ва­си­ля пробігло два мос­калі і пом­ча­ли у різні сто­ро­ни відшу­ку­ва­ти Йо­си­пен­ка. Ва­силь став у сінях до­жи­да­тись, чо­го то Йо­си­пен­ка кли­ка­но.
    Ось че­рез який час і йо­го по­ве­ли. Товс­тий, осад­ку­ва­тий, він лед­ве поспішав за верт­ли­вим, як в'юн, ла­кеєм.
    - А не знаєте, чо­го?
    - Почем мне знать.
    Йосипенко, ус­ту­па­ючи у сіни, по­чав об­ти­ра­ти но­ги, ви­каш­лю­ва­тись, го­то­ви­тись до стрічі.
    - Ти чо­го тут? - приз­ро гля­нув­ши на Ва­си­ля. спи­тав він.
    - А твоє яке діло? На­ва­рив, ка­жеш, каші!
    Запливші жи­ром йо­си­пен­кові очі забіга­ли, за­горіли­ся. Він нічо­го не ска­зав Ва­си­леві і пішов за ла­кеєм в по­кої.
    Василь собі пок­рав­ся в ко­ри­дор. Че­рез який час до Ва­си­ля ви­раз­но донісся крик па­ничів, ту­па­ни­на но­га­ми, упав­ший го­лос йо­си­пенків.
    Швидко він вер­тав­ся на­зад, пох­му­рий, поблідлий і тіпав­ся увесь.
    - Отак! От і до­живсь! От і дос­лу­живсь до сьогої На­що мос­калів пок­ли­кав? А як­би бунт став­ся? Доб­ро не моє - про ме­не, хай хоч і все по цег­лині роз­не­суть.
    - Поки доб­ро по цег­лині роз­не­суть, то гроші у ко­гось поміж пальця­ми прой­дуть, - упік, мов ба­то­гом, Ва­силь.
    Йосипенко, як звір, зирк­нув на Ва­си­ля.
    - Це ти, підож­ди! Ти пер­ший бун­тов­щик, - крик­нув на йо­го Йо­си­пен­ко.- Те­бе пер­шо­го б у Сибірю зас­ла­ти.
    - Коли б свині ро­ги! - од­ка­зав Ва­силь, усміхнув­шись.
    Йосипенко по­ну­рий вий­шов з гор­ниць і нап­ря­мив­ся до своєї ха­ти. Ва­силь ко­ло рун­ду­ка став до­жи­да­тись, що далі бу­де.
    Ось не­за­ба­ром вий­шов па­нич, за ним і другі па­ни. Во­ни ти­хо пе­ре­ки­да­лись сло­ва­ми.
    - Робіть, що знаєте, - од­ка­зав па­нич.- Вас толь-ко бу­ду про­сить: ми­ну­та не нас­только серьезна, - по­вер­нувсь він до офіце­ра.
    Офіцер мах­нув на мос­ка­ля.
    - Цепь снять! - крик­нув він.
    - А вну­шеніє? Вну­шеніє - глав­ное, - умішав­ся справ­ник.-Дру­гим по­вад­ки не бу­де. Па­нич здвиг­нув пле­чи­ма.
    - А по­ки ос­мотр проізве­дем, - ска­зав слідо­ва­тель. І всі, зняв­шись, пішли до кон­то­ра. Ввий спер­шу обійшли кру­гом, об­ди­ви­ли­ся око­ло. Зос­та­но­ви­лись ко­ло вікна, щу­па­ли йо­го по­биті шиб­ки, хи­та­ли роз­ла­ма­ну ра­му, тол­ку­ва­ли­ся - ку­ди б йо­го злодієві тіка­ти, ог­ля­да­ли слід, кот­рий не­да­ле­ко кінчав­ся в сад­ку. Потім пішли у се­ре­ди­ну. Дур­но­вер­хий Хо­ма щось їм кри­чав, роз­ка­зу­вав. Сльози чу­ли­ся у йо­го го­лосі. Не довідав­шись нічо­го від Хом­ки, клик­ну­ли йо­си­пен­ка. Той звер­тав усе на бунтівли­ве кріпацт­во, ра­яв зра­зу усіх пе­рет­ру­си­ти.
    Потім зібра­ли двірню.
    - Хто і ко­го пер­шо­го ба­чив ко­ло кон­то­ри?
    - йосипенка! - крик­ну­ло декілька го­лосів. Йо­си­пен­ко пе­ремінив­ся в лиці і повів дов­гу річ про те, як йо­му не спа­ло­ся та як він з жінкою тол­ку­вав­ся, що - ко­ли б усе бу­ло бла­го­по­луч­но. Як ран­ком, про­ки­нув­шись, пішов довіда­тись по ха­зяй­ст­ву і, по­ба­чив­ши роз­би­те вікно, на­ро­бив ре­пе­ту.
    Кликнули слу­гу йо­си­пен­ко­ву, за­жовк­лу, за­хар­чо­ва­ну дівчи­ну.
    - Ти не чу­ла нічо­го? - спи­тав її стряп­чий.
    - Коли?
    - Уночі. Не чу­ла сту­ку-грю­ку яко­го?
    - Ні, не чу­ла.
    - Спала?
    - Я сла­ла­ся у кухні. Тілько вхо­дять ха­зяй­ка та й на­пус­ти­лись на ме­не: чо­го так ра­но сте­лю­ся! Чо­му за ро­бо­ту не бе­реш­ся?- А я і ка­жу:- Лю­дям свя­то, а нам ро­бо­та.- Ха­зяй­ка роз­сер­ди­лись, ви­ла­яли ме­не і виг­на­ли з ха­ти.
    - Де ж ти бу­ла?
    - Я пішла до тітки ко­ва­ли­хи.
    - Угу…- про­гув якось чуд­но собі під ніс стряп­чий і прик­ро гля­нув у вічі йо­си­пен­кові.
    - Я її прог­на­ла… Я її прог­на­ла, бо во­на ле­да­що, во­на ся­ка, во­на та­ка, - за­по­ро­ши­ла Йо­си­пен­чи­ха.
    Слідователь мах­нув на неї ру­кою і во­на за­мов­ча­ла.
    - Остається зро­би­ти обиск, - ти­хо ска­зав стряп­чий.
    - Робіть, - од­ка­зав па­нич і пішов до бу­дин­ку. Панн пішли по ха­тах. Тро­хи не до обіда хо­ди­ли, шу­ка­ли, пи­та­ли, роз­пи­ту­ва­ли - нігде нічо­го. У кухні в Ориш­ки зас­та­ли за пла­чем Мот­рю.
    - Ти чо­го пла­чеш? Та мов­ча­ла-пла­ка­ла.
    - Чого пла­чеш?
    - Та во­на з гор­ниць, - од­ка­за­ла Ориш­ка.-Пла­че, - що те­пер їй у світі ро­би­ти… Пан умер, во­ля вий­шла.
    - Нічого, най­де мо­лод­шо­го, - ска­зав стряп­чий.
    - А гар­на, вра­жа, - до­дав слідо­ва­тель.
    - Как твоє имя? - до­пи­ту­вав­ся офіцер, бряз­нув­ши шаб­лею.
    Василь сто­яв у сінях і увесь тремтів. Він слу­хав їх жартівливі речі і, як гли­бо­ка об­ра­за, урізу­ва­лись во­ни у йо­го сер­це. Щоб здер­жу­ва­ти се­бе, він ку­сав свої гу­би тро­хи не до крові. Та як не дер­жав­ся, та­ки не ви­дер­жав. Йо­му по­чув­ся на­че крик Мотрі, і в од­ну мить він ус­ко­чив у ха­ту.
    Пани сто­яли кру­гом Мотрі, і той те, той дру­ге До­пи­ту­ва­лись, жар­ту­ва­ли.
    - Ти чо­го? - спи­тав­ся стряп­чий, ко­ли Ва­силь сміло ур­вав­ся у ха­ту.
    - Я тут жи­ву…-здер­жу­ючи сам се­бе, од­ка­зав Ва­силь…- Во­на моя ро­дич­ка.
    - Близька?-спитався, усміха­ючись, слідо­ва­тель.
    - Про те мені зна­ти, - по­ну­ро од­мо­вив Ва­силь, блик­нув­ши гост­ри­ми очи­ма.
    Пани ще тро­хи пос­то­яли, по­жар­ту­ва­ли і пішли. Ва­силь сер­ди­то плю­нув услід їм.
    - Годі ж уже, годі, пе­рес­тань! он же, бач, і він, - умов­ля­ла Ориш­ка. Ліотря, кот­ра не змог­ла ніяк сліз здер­жа­ти, не змог­ла сло­ва ска­за­ти.
    Василь, прий­шов­ши в се­бе, по­чав собі умов­ля­ти і на­си­лу уга­му­ва­ли її.
    - Я са­ма не знаю, що зо мною, - -усміха­ючись крізь сльози, хва­ли­лась ве­се­ленька Мот­ря, - і хо­чу здер­жа­тись, та не змо­жу.
    Стук у вікно зно­ву зля­кав її. Во­на аж скрик­ну­ла.
    - Хто там? - спи­та­ла Ориш­ка.
    - Ідіть до гор­ниць. Па­нич усіх скли­кає, щось бу­де ка­за­ти, - гук­нув двор­ник Сви­рид і мерщій побіг далі.
    - Якого там гас­пи­да ще? - сер­ди­то спи­тав­ся Ва­силь іі вий­шов з ха­ти.
    - Та всім іти? - навз­догінці крик­ну­ла до Сви­ри­да Ориш­ка.
    - Усім… усім.
    Коло рун­ду­ка пансько­го бу­дин­ку сто­яли па­ни і щось шеп­та­лись між со­бою. Не­да­ле­ко від їх куп­кою зібра­лись дво­рові, мов­чазні, мов німі. З го­ди­ни на го­ди­ну куп­ка усе рос­ла, більша­ла, все по од­но­му та по од­но­му при­бу­ва­ло до неї. Ось по­чув­ся з-за го­ри щось за го­лос, стук-гук. Дво­рові озир­ну­лись. То йшли мос­калі, а за ни­ми су­ну­ли зад­во­рові. Упе­ред ішли старі, пох­ню­пив­шись, за­раз за ни­ми чо­ловіки, мо­лоді па­руб­ки, го­мо­ня­чи і жар­ту­ючи між со­бою. З бо­ку їх тяг­ли­ся жінки з дітво­рою, - од­ну нес­ли на ру­ках, дру­гу ве­ли за ру­ки.
    - Становіться всі вряд! Ближ­че од­но до од­но­го, - гук­нув на їх справ­ник. На мос­калів мах­нув ру­кою офіцер і ті зра­зу по­да­лись на­зад, ста­ли в сто­роні.
    - Чи всі тут? - зно­ву гук­нув справ­ник, ко­ли сяк-так розмісти­ли­ся лю­ди.
    - Усі, - хтось обізвавсь.
    - Чого ви бун­туєте? - гук­нув він грізно. Пе­ред­ня ла­ва схи­ли­ла, кла­ня­ючись, го­ло­ви і глу­хо про­гу­ла:
    - Ми не бун­туємо.
    - Мовчать! - крик­нув на все гор­ло справ­ник. - Ба­чи­те ото, - і він вка­зав на мос­калів.- Мах­ну ру­кою - ні один з місця не вста­не!
    Усі мов поніміли.
    - Слушать!
    І справ­ник вий­няв папір з ки­шені і по­чав чи­та­ти. То бу­ла во­ля че­рез два ро­ки, дво­ро­вим - на всі чо-.ти­ри сто­ро­ни, зад­во­ро­вим з зем­лею.
    - Хоч на об­рок, хоч на ви­куп іди, - до­дав па­нич і повів ши­ро­ку річ, що для кріпаків кра­ще. Жал­ку­вав, що дво­рові без землі од­хо­дять, обіцяв по­со­би­ти го­рю, не за­бу­ти щи­ро­го за йо­го вірну служ­бу.
    Усі мовч­ки слу­ха­ли, один Иоси­пен­ко, сто­ячи упе­ред, раз по раз кла­няв­ся.
    - Чули? - гук­нув справ­ник.
    - Чули.
    - Ідіть же, робіть, як і ро­би­ли, служіть, як і слу­жи­ли. Та не бун­ту­вать мені, а то всіх у тюр­му зап­ру.
    Кріпаки по­ча­ли роз­хо­ди­тись. Спер­шу не­хо­тя, один по од­но­му од­хо­ди­ли, пох­ню­пив­шись, далі чо­ловіка по три-чо­ти­ри. По­чу­лась ти­ха роз­мо­ва:- Як се так з зем­лею? Це зна­чить - зем­лю дай - та й си­ди на тій землі і зно­ву ро­би на па­на. Щось во­но та не то. Хіба се во­ля, що во­но за во­ля? Он дво­ро­вим - во­ля, а нам це каз­на-що. Ду­рять, ду­рять…
    Пани сто­яли, по­ки розійшлись кріпа­ки; во­ни щось шеп­та­лись.
    - Одначе, тре­ба ж щось ро­бить! - ска­зав стряп-чий слідо­ва­те­леві.
    - Та що ж? Сто­ро­жа по­са­дить на ка­зенні хліба, мо­же, він там прий­де у се­бе. Вид­но, на­пуск на­пус­тив на се­бе.
    - Привести сто­ро­жа!-гук­нув справ­ник. Че­рез кілька ча­су кри­во­го Хом­ку ве­ли до панів. Він аж зблід, тіпав­ся, ще дуж­че шкан­ди­ляв.
    Офіцер гук­нув на фельдфе­бе­ля. Той вис­лав па­ру мос­калів і, став­ши один впе­ред, дру­гий по­зад - по­ве­ли во­ни Хом­ку шля­хом на місто. Ніхто то­го не примічав, ніхто не ба­чив, як Хом­ка, вий­шов­ши на го­ру і гля­нув­ши на Горішок-став, за­ма­хав ру­ка­ми, зап­ла­кав.