Голодна воля - 1

Панас Мирний
Голодна воля
    У Сте­па­на Фе­до­ро­ви­ча Гам­зи пир на увесь мир. Усе місто з'їха­ло­ся - на Зе­ле­ну гор­ку, або в Зо­ло­тий горішок, як зва­ли кру­гом в око­лиці один з най­лю­биміших Гам­зою ху­торів йо­го безмірно­го маєтку.
    У йо­го їх чи­ма­ло бу­ло і в Со­ки­рин­цях, і в Пе­ре­рубі, і ко­ло Вов­чої до­ли­ни, та ні од­но­го так не уко­хав Гам­за, як сю Зе­ле­ну гор­ку. Ще за­мо­ло­ду він натк­нув­ся на сю місци­ну, - ви­со­ку го­ру, пок­ри­ту лісом і тро­хи не з трьох сторін опо­ви­ту чис­тою, як срібло, во­дою ве­ред­ли­во­го Псла. Місце бу­ло глу­хе та ди­ке! Столітні ду­би, ви­со­ченні осо­ко­ри та ши­ро­ковіті ли­пи ук­ри­ва­ли йо­го своєю гус­тою тінню, по кра­ях гус­та ліщи­на, ко­лючі тер­ни та шип­ши­на не да­ва­ли ні прой­ти, ні проїха­ти. Що бу­ло там звіру та птиці уся­кої: зайці, ли­сиці, вов­ки, со­ро­ки, кібці, ор­ли, як чер­ва, кишіли, пло­ди­лись і ви­рос­та­ли на волі. Ніхто їх не чіпав, ніхто не ру­шав їх таємно­го по­кою. Аж по­ти мо­ло­дий Гам­за не ски­нув сво­го ока.
    - Чиє се помістя? - спи­тав він при­каж­чи­ка Йо­си­пен­ка, проїжджа­ючи од­но­го ран­ку вер­ха­ми арабських же­ребців, за кот­рих не ду­же дав­но Гам­за зап­ла­тив дві ти­сячі кар­бо­ванців.
    - Наше, па­не, - ру­бав йо­му Йо­си­пен­ко по-своєму твер­до, де­бе­ло, Гам­за лю­бив, як хто пе­рек­рив­ляє "хах­лацьку" мо­ву.- Тут ліс, па­не, - зо­ло­то! І на ціло­му світі та­ко­го дуб­ка кат має. І в Гетьмансько­му лісі не та­ке.
    Пан при­дер­жав ко­ня і, при­щу­рив­ши очі, лю­бу­вав­ся го­рою. Прав­ду ка­жу­чи, бу­ло чим і по­лю­бу­ва­ти­ся. Сон­це підби­ло­ся вже ви­со­ченько… го­ра, ук­ри­та зо­ло­тим світлом, на­че за­ча­ро­ва­на, сто­яла у ти­хо­му про­зо­ро­му повітрі. З то­го бо­ку від Псла ле­генький ту­ман здіймав­ся си­зим дим­ком, ку­рив­ся поміж де­ре­вом, з сього бо­ку, - сон­це прорізу­ва­ло чор­ну тінь гус­то­го лісу, на са­мо­му шпилі - на рівній по­лянці - ми­готіло, як на воді, со­няч­не сяй­во. Сотні со­лов'їв ще­бе­та­ли по ку­щах мо­ло­до­го по­рос­ту, гор­лиці тур­ко­та­ли в ліщині, зо­зулі не­угав­но пе­рек­ли­ка­лись, пе­реліта­ючи з де­ре­ви­ни на де­ре­ви­ну, відкілясь зда­ле­ка до­но­сив­ся глу­хий клекіт. Ліс про­си­пав­ся, про­ди­рав очі.
    "Гарна місци­на! - ду­мав, лю­бу­ючись, Гам­за.- На отій по­ляні та ви­бу­ду­ва­ти дво­рець з баш­ня­ми, з шпи­ля­ми, а кру­гом по ни­зу роз­се­ли­ти кріпацт­во", - і Гам­за від ра­дості ку­сав краї своїх чор­них вусів.
    Трохи зго­дом він торк­нув ко­ня і нап­ря­мив­ся в гу­ща­ви­ну.
    - Пане, там не­без­печ­ної - поспіша­ючи за ним, ска­зав йо­си­пен­ко.
    - А що?
    - Вовків дос­то­ги­белі.
    Пан не ска­зав нічо­го, тілько дав ко­неві ост­ро­га­ми в бо­ки. Йо­си­пен­ко прос­ту­вав зза­ду, і не­за­ба­ром обид­ва ок­ри­ли­ся в лісі. А че­рез півго­ди­ни яс­не сон­це освічу­ва­ло їх аж на по­ляні.'Звідти ще кра­ща, ще по­казніша зда­ва­ла­ся око­ли­ця: го­ра вся аж горіла со­няч­ним світом, тоді як підгір'я ку­ри­ло­ся лег­ким ту­ма­ном. У са­мо­му ни­зу у кру­тих бе­ре­гах га­дю­кою лелів Псло, ген далі, ши­ро­ко роз­ли­ва­ючись по жов­тих пісках, за­раз за Пслом, у сад­ках то­ну­ло се­ло, далі, че­рез лісок, дру­ге, третє… здається, во­ни зчіпля­ли­ся си­зи­ми лу­га­ми. По пра­ву руч - роз­ля­га­ло­ся нив'я го­лу­бе, чер­во­не, чор­не, зе­ле­не та жов­то­зо­ло­теє, - зда­ва­ло­ся, на­ро­чи­то хтв ук­рив зем­лю цвітни­ми по­яса­ми. По ліву руч, як на до­лоні, ви­ри­со­ву­ва­ло­ся місто з своїми церк­ва­ми, ви­со­ки­ми бу­дин­ка­ми, тем­ни­ми сад­ка­ми. Сон­це ви­ко­чу­ва­ло­ся з-за го­ри, на котрій сто­яло во­но. Ніяке пе­ро, аиі щітка ма­ля­ра не пе­ре­да­ла б тієї чарівної ігри, яку, витіва­ло сон­це з містом: во­но горіло-па­ла­ло, страш­на по­же­жа не світить ніко­ли та­ким ве­лич­ним світом. По­жа­ри­ще завж­ди бу­дить важ­ку дум­ку про ро­зор, про людське не­щас­тя, йо­го во­гонь не­ми­ло­серд­но жре-поїдає, що стріне в до­розі… Ось яс­но-ясно за­па­ла­ла но­ва будівля, - ог­ненні язи­ки ли­жуть її ви­со­ку осе­лю, стра­шен­но кру­тяться кру­гом, іскрять, кри­ва­ве за­ре­во ра­зом з ди­мом стов­пом піднімається вго­ру. Страш­но! Чується крик людський, чу­ються їх сльози… Не те тут: огонь ог­нем, тілько не ру­шить він ні ви­со­кої церк­ви, ні низь. кої ха­ти­ни. Хоч' ти­сячі ти­сяч ог­нен­них іско­рок го­рять, стри­ба­ють на їх, ди­му зовсім не­має. Чис­те про­зо­ре повітря хви­люється ро­же­вим світом, чор­на тінь не­освіче­них місць не уг­лем по­жежі чорніє, а ще кра­ще одріз-няє яс­ну сто­ро­ну. Не­на­ро­ком про­ме­няс­та стя­га ус­ко­чить в чор­ну се­ре­ди­ну… усміхну­ла­ся тінь - не знать де і діла­ся… Ве­лич­на ігра, ди­во­виж­на кар­ти­на! Ди­вив­ся б - не на­ди­вив­ся; лю­бу­вав­ся б - і вмер би, лю­бу­ючись.
    Недаром і Гам­за за­ди­вив­ся так, і йо­го сер­це би­ло­ся радістю, йо­го очі горіли, лю­бу­ючись. "І як ніхто досі не ба­чив сього чу­дов­но­го місця? - ду­ма­ло­ся йо­му.- Важ­не місце. Тут безп­ремінно тре­ба осе­ли­ти­ся. Отам дво­рець пос­та­ви­ти, ту­ди геть служ­би, по горі і Пслу за­вес­ти са­док ро­дю­чий. По той і дру­гий бік го­ри у до­ли­нах осе­ли­ти кріпацт­во. Імен­ня тре­ба при­га­да­ти. Зе­ле­на гор­ка або­що". І, по­вер­нув­ши ко­ня, він по­вер­нув на­зад, у місто.
    Молода Гам­зи­ха ус­та­ла як­раз і в розкішно­му ран­ко­во­му одя­гу до­жи­да­ла чо­ловіка чай пи­ти.
    - Та й дов­го ви як за­гу­ля­ли­ся сьогодні, - привіта­ла во­на йо­го, ви­ми­то­го, пе­ре­ряд­же­но­го у що­ден­ний одяг.
    - Ах, душ­ко! Яке ми одк­ритіє зро­би­ли! - ра­до скрик­нув Гам­за і по­чав роз­ка­зу­ва­ти жінці свої по­хо­деньки. - На­що нам і за гра­ни­цю їзди­ти - своя Швей­царія під бо­ком.
    - То поїдьмо уд­вох. Поїдьмо?!- і пи­та­ла­ся і ра­зом нас­то­юва­ла пиш­на Гам­зи­ха.
    - Підожди, душ­ко, дай до­ро­гу про­ло­жи­ти. Там такі нетрі! такі пущі!
    Незабаром після то­го ціла сот­ня кріпаків з со­ки­ра­ми, зас­ту­па­ми, ло­па­та­ми бу­ли нап­рав­лені на Зе­ле­ну гор­ку. Столітні ду­би, за­чув­ши упер­ше стук со­ки­ри, по­хи­ли­ли­ся: не од­но­му з їх дов­ге жит­тя вко­ро­ти­ла ру­ка чо­ловіка. На­че по­биті ве­летні, ле­жа­ли во­ни по горі, по ни­зу. Се­ред за­бу­то­го місця про­ля­га­ла ши­ро­ка до­ро­га аж на го­ру. Гра­барі зрівня­ли її, розг­ла­ди­ли, хоч ко­тись.
    Гамза і Гам­зи­ха не за­ба­ри­ли­ся по­ка­та­ти­ся: в один з хо­ро­ших літніх ве­чорів, пе­ред за­хо­дом сон­ця, ле­генька ко­ляс­ка, зап­ря­же­на па­рою си­тих же­ребців, ви­во­зи­ла їх на го­ру.
    - Ах, го­луб­чик, ка­кая пре­лестьі - од­но вик­ри­ку­ва­ла Гам­зи­ха, не зна­ючи, де й на чо­му зос­та­но­ви­ти свій пог­ляд.
    На горі ще більше кри­ча­ла і ди­ву­ва­лась Гам­зи­ха. Гам­за не по­ту­рав жінці: то до­ля жіно­ча ди­ву­ва­ти­ся, а чо­ловіча - ди­ва ро­би­ти. Він за­ду­ма­ний хо­див, розміряв ступ­ня­ми го­ру і вик­ла­дав, що і де ви­бу­ду­ва­ти.
    Знову го­ра обізва­лась, за­гу­ла; з гу­бернії приїхав' будівни­чий, ціла артіль ка­цапів. Ук­ри­ли її стук це-гел­ля, брязкіт со­кир, шу­ган­ня гемблів, - ро­бо­та клю­чем б'є! День за днем ми­нає, а на горі, на­че з-під землі, ви­хо­дить од­на будівля за дру­гою. Кам'яний па­лац, на­че ігра­шеч­ка, з своїми ба­шенька­ми, виш­ка­ми, різни­ми візе­рун­ка­ми по­над вікна­ми та по­над две­ри­ма, з своїм ви­со­ким шпи­лем по­се­ре­дині, - стоїть і, мов па­нян­ка та, ози­рається навк­ру­ги, лю­бу­ючись своїм убо­ром. іПо бо­ках йо­го, на­че че­пурні дітки ко­ло пиш­ної ма­тері, при­ту­ли­ли­ся фліге­ля - один під уп­рав­ля-ющо­го й кон­то­ру, дру­гий під приїжджих. Далі за узор­ча­тою ре­шот­кою, що пе­реріза­ла го­ру на дві по­ло­ви­ни, ішов чор­ний двір, - кухні, са­раї, ко­мо­ри, ха­ти при­каж­чи­кові, двірні. Кру­гом заст­роїла­ся го­ра. На чор­но­му дворі уже і лю­ди осе­ли­ли­ся, а бу­ди­нок, хоч і об­роб­ле­ний зо­ко­ла, та не приб­ра­ний зсе­ре­ди­ни, ос­тав­ся так зи­му­ва­ти. На вес­ну аж з-за гра­ниці приїхав ма­ляр йо­го роз­пи­су­ва­ти, уби­ра­ти. З усієї еко­номії во­ли во­зи­ли заг­ра­нич­ну до­ро­гу ме­бель.
    Аж у маю увійшов Гам­за у свою царську осе­лю. І за­бен­ке­ту­вав же він на рад ос­тях: цілий тиж­день гості не пе­ре­во­ди­лись, - один з дво­ру - а де­ся­ток у двір. Усі див­ляться чу­дов­ну будівлю, ди­ву­ються. Один ве­се­лий па­нок, підпив­ши, скрик­нув: - Це у вас, Сте­пан Фе­до­ро­вич, не Зе­ле­на гор­ка, а Зо­ло­тий горішок.- Наз­ва як­раз прис­та­ла до діла, з то­го ча­су Зе­ле­на гор­ка зва­ла­ся більше Зо­ло­тим горішком.
    Тому двад­цять п'ять років на­зад - ба­га­то во­ди утек­ло, ба­га­то всього пе­ре­вер­ну­ло­ся: Гам­зи­ха умер­ла, Гам­за пос­тарів-побілів, як ка­жуть, пок­рив­ся снігом. Од­на­че з йо­го здо­ро­вий діду­ган, товс­тий, чер­во­но­мор­дий, ви­со­кий. Дво­рянст­во йо­го ша­нує, по­ва­жає, чет­вер­тий раз ви­би­ра своїм пред­во­ди­те­лем. І Гам­за вірно слу­жить своєму дво­рянст­ву: як орел той над­зи­ра над своїм гніздом, так Гам­за над повіто­вим дво­рянст­вом. З яко­го повіту най­більше дітей учиться на ка­зен­ний щот?- З йо­го повіту. У ко­го най­тих­ше кріпацт­во? З то­го ча­су, як од­но се­ло ве­ли­ко­го па­на за­бун­то­ва­ло бу­ло і Гам­за по-своєму роз­по­ря­див­ся з бун­тов­щи­ка­ми, про­дер­жав­ши на селі щось з місяць цілу ро­ту мос­калів, - од­па­ла в бун­тов­щиків по­вад­ка бун­ту­ва­ти. Усю­ди чут­ки: там кріпацт­во, не ви­дер­жав­ши гіркої на­ру­ги, уби­ло німця-упра­ви­те­ля, там са­мо­го па­на за­да­ви­ла жіно­ча гро­ма­да, а в Гам­зи ніде нічо­го. Хоч у Гам­зи по­вен двір дівчат, кот­ри­ми він, як хо­че, так і ору­дує, але ніхто з їх не тілько не підіймає ру­ки на йо­го, а ще мо­ле бо­га за сво­го ба­ри­на. Бо й ба­рин не мож­на ска­за­ти, щоб був не­доб­рий: не по­го­диться яка з дівок, за­раз її заміж за ку­че­ра чи фо­рей­те­ра, од­ве­де ого­род у до­лині ко­ло Зе­ле­ної гор­ки, ви­бу­дує ха­ту, - живіть, пра­цюй­те. Та­ким по­би­том Зе­ле­на гор­ка роз­рос­ла­ся, роз­ши­ри­ла­ся. Ши­ро­ким по­ясом людських дворів опо­ви­ли Зе­ле­ну гор­ку, з кот­рої, на­че ма­ти над дітьми, над­зи­рав панський бу­ди­нок над кріпацьки­ми ха­та­ми. Гор­ка рос­ла по дням, роз­ши­ри­ла­ся-розп­рос­то­ри­ла­ся. Од­но не гар­но - своєї церк­ви не­має. Гам­за і церк­ву збу­ду­вав. Прав­да, не­ве­ли­ку, і по­па сво­го пос­та­но­вив, їздив аж у гу­бернію про­си­ти пре­ос­вя­щен­но­го, щоб пост­риг йо­му по­па з йо­го ж та­ки кріпаків, - яко­гось безвісно­го без­бат­чен­ка, прав­да - уче­но­го. Пре­ос­вя­щен­ний пост­риг. І раді ж кріпа­ки: пан своїх у лю­ди ви­во­де. А піп ще радніший: так щи­ро слу­же своєму па­нові і пе­ред кріпа­ка­ми, і пе­ред бо­гом. - І бог бу­де гніва­тись на вас, ко­ли ви що ли­хе по­ду­маєте за сво­го ба­ри­на, - про­повіду­вав він тро­хи не що­неділі у церкві, і бе­зус­тан­но пра­вив мо­лебні та акафісти бо­гові за пок­ро­ви­те­ля сірих, строїте­ля храмів бо­жих.
    Зовсім доб­ре у Зе­леній горці. Те­пер ото у їй праз-ник, - на па­нові іме­ни­ни поз'їзди­ло­ся 'дво­рянст­во з усього повіту. Гульня усім - і па­нам і кріпа­кам. Здав­на Гам­за завів, щоб у сей день ніхто нічо­го не ро­бив. Як во­но бу­ва­ло по дру­гих місцях йо­го ве­ли­ко­го маєтку-про те уп­ра­ви­телі зна­ють, а що в Зе­леній горці, то за свя­том пан сам піклу­вав­ся. Зран­ку уся гор­ка, на­ря­див­шись як­най­кра­ще, скуп­чи­ла­ся ко­ло церк­ви по­мо­ли­ти­ся бо­гові за здо­ров'я доб­ро­го па­на. Звісно, панів бу­ло стілько, що лю­дям при­ши­ло­ся у церк­ву і не вхо­ди­ти, - на цвин­тарі мо­ли­лись. За тим пильну­вав при­каж­чик йо­си­пен­ко. І Иоси­пен­ко пос­тарів уже, роз­пух, роз­добрів, невс­таріла йо­го тілько щирість до па­на. Упе­ред му­жиків він стоїть і кла­де аж до землі пок­ло­ни, роз­див­ля­ючись нав­ко­ся, хто з кріпаків за ним мо­литься, а хто ні. Усі, здається, нічо­го, один от ку­чер Ва­силь хоч і стоїть мов ти­хо, а про­те ні го­ло­ви ні ра­зу не скло­не, а час­то, до сусіда при­хи­лив­шись, шеп­че. Пев­но, не мо­лит­ву, бо не усміха­ли­ся б ус­та сусідові, ко­ли б то бу­ла мо­лит­ва, йо­си­пен­ко тілько ско­са на Ва­си­ля гля­не та зно­ву й при­па­де.
    - Чи ти. бач, як наш при­каж­чик мо­литься, - за що ж то? Чи щоб пан скоріше лус­нув, чи ще щоб по­жив.
    - Про те йо­му зна­ти, - од­ка­зав, усміхнув­шись, сусіда.
    - Видно, щоб по­жив, - од­га­ду­вав Ва­силь.-Зли-. га­лись уд­вох, до­ки во­ля вий­де, обібра­ти нас, як лип­ку. Со­ба­ки! - і Ва­силь зо зла плю­нув.
    Його сусіда пе­рех­рес­тив­ся.
    - Та вже не дов­го зос­та­ло­ся на­ми ору­ду­ва­ти.
    - Як? - швид­ко спи­тав сусіда.
    - Так. Цар велів уже нас од­пус­ти­ти. І от па­ни зби­ра­ються у гу­бернію, - яку йо­го во­лю да­ти.
    - Ну, вже то й во­ля бу­де, як самі па­ни при­су­дять.
    - Побачимо.
    - Василю! - крик­нув, не вдер­жав­шись, йо­си­пен­ко, - що ти там усе шеп­чеш­ся?
    - Яке твоє яке діло? - блис­нув­ши очи­ма, спи­тав Ва­силь.
    Йосипенко аж затіпав­ся та мерщій упав на коліна, підвівши очі під лоб, за­шеп­тав уго­лос: - Гос­по­ди! Прод­ли йо­го жит­тя довіку! - Поміж кріпа­ка­ми прой­шов ти­хий регіт.
    - Скуштував об­лиз­ня! А що не мо­ло­дець Ва­силь! Мо­же, не одрізав! - чу­ло­ся поміж на­ро­дом, дех­то спльову­вав.
    Йосипенко, мов не чув то­го нічо­го, ще щиріше клав пок­ло­ни, ще го­лосніше чи­тав мо­лит­ви.
    Служба скінчи­лась. Всі па­ни пішли у бу­ди­нок, а кріпа­кам в чор­но­му дворі пос­та­ви­ли здо­ро­венні ос­ло­ни, ви­ко­ти­ли цілу боч­ку горілки. Роз­вер­ну­ла­ся гульня;' В пансько­му бу­дин­ку чут­но му­зи­ка тне, своя-та­ки му­зи­ка, а на чор­но­му дворі стоїть гомін-клекіт. Ви­пи­ли му­жи­ки по ко­ряч­ку і за­го­моніли. Той скар­житься своїм го­рем, той тією не­дос­та­чею, дру­гий - дру­гою. Ко­ло Ва­си­ля Ку­че­ря­во­го зібра­ла­ся чи­ма­ла куп­ка на­ро­ду, слу­хає, що роз­ка­зує він. З куп­ки ча­сом до­но­ситься радісний регіт, вик­ри­ки: - Доб­ре б бу­ло! твоїми ус­та­ми, Ва­си­лю, та мед пи­ти.
    - Що то Ва­силь там роз­пус­тив свої базікан­ня, - пи­тається йо­си­пен­ко з по­чот­но­го місця, де сиділа кріпацька стар­ши­на: він з жінкою, двор­ник з жінкою, дво­рецько­го жінка та са­дов­ник.
    - Ат, блеє! - од­ка­зав, мах­нув­ши ру­кою, сто­рож Пи­лип, нап­рав­ля­ючись до шап­ли­ка з горілкою.
    - Про що ж він блеє?
    - Про во­лю дур­ну! - од­ка­зав той і пішов. Йо­си­пен­ко по­хи­лив­ся. Він сам уже чу­вав про ту во­лю. Чув роз­мо­ву і проміж па­на­ми й проміж кріпа­ка­ми. Ве­се­лий па­нок, що при­ло­жив наз­ву до Зе­ле­ної гор­ки - Зо­ло­то­го горішка, раз, підпив­ши, ска­зав Гамзі:
    - А що, Сте­пан Фе­до­ро­вич, - во­ля не­за­ба­ром?
    - Знать не хо­чу!-одка­зав су­во­ро Гам­за, і на цілий день на­су­пив­ся.
    Чув він і між кріпа­ка­ми. Як вірний слу­га, він не ви­терпів не до­ло­жи­ти па­нові.
    - Пане! Му­жи­ки бун­ту­ються.
    - Що?!- грізно спи­тав Гам­за.
    - Про во­лю пле­щуть.
    - Ні сло­ва!- ще су­воріше од­ка­зав Гам­за.-Чуєш? Ні сло­ва, ко­ли в тюрмі по­сидіти не хоч!
    Йосипенко сум­ний, не­ве­се­лий вий­шов від па­на. Він хотів при­доб­ри­ти­ся ба­ри­нові, а ба­рин і сло­ва волі бо­яв­ся. Він ба­чив, що те сло­во - гірше са­мої враз­ливішої ура­зи до­хо­ди­ло до сер­ця пай­ово­го. Він ба­чив, від чо­го то. Уд­ру­ге зно­ву пішла між па­на­ми бесіда про ту во­лю.
    - Уже ви­зи­ва­ють нас у гу­бернію, по­ба­ла­ка­ти про во­лю, - до­ло­жив йо­му уд­ру­ге дру­гий па­нок.
    - Не бу­де сього! Сього не бу­де, - скрик­нув Гам­за.- Ніко­ли сього не бу­де! Я не пе­ре­жи­ву сього, - аж за­ди­хав­шись, од­ка­зав Гам­за.
    Через те й по­хи­лив­ся те­пер Йо­си­пен­ко. І па­нові ска­за­ти б, що Ва­силь бун­тує лю­дей, та як ти йо­го ска­жеш, як до йо­го дос­ту­пиш, підійдеш.
    - Господи! - він ви­мо­вив, важ­ко зітхнув­ши.- Чи во­ни або го­лодні, або хо­лодні, що їм так тієї волі ба­жається.
    - Піди ж ти! - до­да­ла йо­го жінка, ши­ро­ко­ви­да. зу­ба­та мо­ло­ди­ця, з на­чо­са­ми на вис­ках.- Вов­ка як не го­дуй, а він все в ліс ди­виться.
    - І ніхто мені, ніхто так, як отой Ва­силь. З йо­го все ли­хо встає. Чи він ми­лос­тю ба­ри­но­вою обійде­ний? чи він у за­гоні жи­ве? Жить би, жить та бо­га хва­лить. І йо­му волі за­ба­жа­ло­ся, - і Йо­си­пен­ко зо зла тілько сплю­нув.
    - Хахоль ваш на­род! Ду­рак глюп, - пос­мок­ту­ючи свою кам'яну люльку, ска­зав са­дов­ник-німець.- Он свой ви­год не ро­зуміє.
    - Как у та­ко­ва ба­ри­на не жизнь, - до­да­ла дво­рецька.
    І кріпацька стар­ши­на пішла на всі бо­ки су­ди­ти безг­луз­де му­жицт­во, що як за­ру­ба­ло собі на носі во­лю, то будь во­на і го­лод­на, і хо­лод­на, і вся в ла­тах чи дран­тях, аби та­ки во­ля.
    День кло­нив­ся на вечір. Сіда­юче сон­це з-за сад­ка пиш­но об­ли­ва­ло своїм світом чор­не дво­ри­ще, на кот­ро­му сло­ня­ло­ся п'яне кріпацт­во. Послідні про­ме­нясті стя­ги йо­го ще гра­ли на зо­лотій бані ви­со­ко­го шпи­лю, на котрій, на­че фар­ту­ши­на, віявся по­волі білий флаг. Бу­ди­нок увесь засіяв вог­ня­ним світом, - світ з йо­го ве­ли­ких вікон ся­гав аж на цвітник, що розіслав­ся ту­та ж ко­ло бу­дин­ку, на все ши­ро­ке дво­ри­ще, де нег­ра­ючі у кар­ти па­ни хо­ди­ли, по­за­би­рав­шись під ру­ки, і ве­ли ото поміж со­бою роз­мо­ву, що от, мов, як те­пер гар­но, усього вдо­воль, а прий­де "во­ля" і де все це дінеться, ку­ди тілько піде? Спус­то­шиться все це, і тілько одні пуст­ки бу­дуть на­га­ду­вать про ко­лиш­ню розкіш. Другі, по­болівши сер­цем і вто­мив­шись слу­ха­ти од­ну гірку річ, дос­лу­ха­ли­ся, як го­лос­но роз­ля­га­ли­ся му­зи­ки.
    Зате чор­не дво­ри­ще опустіло. Жінки ще до за­хо­ду сон­ця розійшли­ся по своїх домівках. Чо­ловіки, прав­да, зос­та­ли­ся… бо зос­та­лось ще тро­хи у шап­ли­ку горілки. Не­за­ба­ром і во­ни, скінчив­ши, розійшлись, йо­си­пен­ко один сну­вав по йо­му, поб­ли­му­ючи п'яни­ми очи­ма на всі бо­ки, мов до­зо­рець той, шу­кав ни­ми - чи не при­таїлась де в глу­хо­му кут­ку дур­на во­ля. Во­на те­пер не схо­ди­ла в йо­го з ума. То во­на, як яке стра­хо­ви­ще, ви-шки­ря­ла на йо­го свої зу­би із за­тиш­ності, наміря­ла­ся по­жер­ти все, що бу­ло пе­ред йо­го очи­ма - і се дво­ри­ще, і панське, і са­док, і ліс, і го­ри, і до­ли­ни. І він жу­рив­ся. То, на­че доб­ра сест­ра, сти­ха підхо­ди­ла до йо­го і ти­хо ше­потіла: чо­го ти жу­риш­ся, Фе­до­ре? Не жу­рись, дур­ню. Я не яка-не­будь всьогосвітня повія, що ос­рам­лю вас. Я ва­ша жа­да­на дум­ка, таємна надія. Хіба ма­ло ще ви пе­ре­терпіли го­ря? Я прий­шла від то­го го­ря вас ос­ло-бо­ни­ти. І йо­си­пен­ко сам собі усміхав­ся у ву­си. А справді? Чо­го мені жу­ри­ти­ся? Хіба ма­ло і зо мною бу­ло вся­кої нез­го­ди? Так ус­та­не не на ту но­гу іі на но­ров… Уже ко­му-ко­му, а мені, як при­каж­чи­кові, пер­шо­му дос­тається. Ти все ба­чиш, ти все знаєш… І сякі, такі п'яню­ги, злодії. Гос­по­ди! Як ще ми тілько так дов­го терпіли… Та зно­ву: що ж це я на Ва­си­ле­ву стеж­ку збіг? То ле­дар, во­ло­цю­га! йо­му те­ря­ти нічо­го, у йо­го ні ко­ла, ні дво­ра, а в ме­не - он го­род пан по­да­ру­вав, ви­бу­ду­вав ха­ту. А що як ска­же; ти за­ба­жав волі - і будь же нею до­вольний, а го­род хай бу­де за мною. І зно­ву йо­го жур­ба на­па­да­ла. Ко­ли б так, щоб і го­род був, і во­ля. Доб­ре б бу­ло. Тут проїжджа до­ро­га - завів би ши­нок, пос­то­ялий двір. Іде чу­мак - заїжджав, про­хо­де про­хо­жий - за­вер­тає. А як же од­на во­ля - без ко­ла, без дво­ра… На­че що шпи­го­ну­ло у сер­це Йо­ся­пен­ка, і він, прик­ро див­ля­чись на кух­ню, з вікон ко­то­рої вид­но бу­ло світло, нап­ря­мив­ся ту­ди.
    "Ще ма­ло то­го світла схо­де, - ду­мав він, - ще І во­ни освіти­ли. І тро­хи не шко­ду­ють гос­по­дарсько­го доб­ра. Підож­ди ж…" - і дійшов­ши вже до по­ро­га, він кру­то по­вер­нув у бік до вікна. "Так кра­ще. І підглядіти і по­чу­ти мож­на де­що. А то тілько на­ля­каєш".
    І, при­ло­жив­шись до вікна, він по­чав при­див­ля­тись. Там бу­ла пов­на кух­ня на­ро­ду: душ з вісім приїжджих па­рубків-ку­черів, Ва­силь, Онисько, Сте­пан, свої дво­рові, душ з п'ять гор­нич­них, на­ряд­же­них пиш­но по-праз­ни­ко­во­му: Фе­доська, Пріська, Гап­ка, Хрис­тя, Мот­ро­на, - мо­лоді та врод­ливі. Перші чо­ти­ри сиділи кру­гом сто­лу й гра­ли в ко­ро­ля. Кру­гом гус­тою ла­вою обс­ту­пи­ли їх хлопці і пе­ре­ки­да­ли­ся жартівли­ви­ми сло­ва­ми. Один Сте­пан, як жо­на­тий, сидів з дівча­та­ми і, об­няв­ши Пріську і Гап­ку (ко­ро­ля і прин­ца), заг­ля­дав їм у кар­ти, підка­зу­вав, що хо­ди­ти.
    - Та не ту хо­диш. Хо­ди ниж­ни­ка, - кри­чав він до Пріськи, штовх­нув­ши її у бік. І та, гра­ючи очи­ма і зги­на­ючись, хо­ди­ла ниж­ни­ка.
    - А ти бий виш­ни­ком!-кри­чав зно­ву Гапці, кот­ра намірю­ва­ла­ся би­ти ту­зом.- Все ж хоч од­на взят­ка бу­де.
    - Е, Сте­па­не! Як так по­ма­га­ти, то я й слу­ха­ти не хо­чу!- сер­ди­лась Пріська.
    - А що ж? Ко­ли б ти по­хо­ди­ла ко­ро­лем, то там би ні од­ної взят­ки не бу­ло.
    - То ти їй по­ма­гаєш?
    - А то ж ко­му? Це моя дав­ня лю­бо­ваї - вик­ри­ку­вав він, уда­рив­ши злег­ка Гап­ку по спині.
    - Мені, мені по­ма­гай, Сте­па­не! - со­ва­ючись, гу­ка­ла Гап­ка.- І я ж те­бе здав­на ко­хаю.
    - А як здав­на, то й поцілуємо­ся.
    - Нумо.
    І, жар­ту­ючи, Гап­ка цілу­ва­ла Сте­па­на. Всі ре­го­та­лись.
    - Воно, ба­чу, Сте­па­нові най­кра­ще ви­па­ло, - чу­ха­ючи по­ти­ли­цю, ка­зав приїжджий па­ру­бок.- Я хоч би і місця­ми з ним поміня­тись, то сог­ла­сен.
    - А дзуськи! - од­ка­зу­вав Сте­пан.
    - Підожди ж, підож­ди - я жінці ска­жу, як ти з дівча­та­ми же­ни­хаєшся, - хва­лив­ся Онисько, ви­со­кий па­ру­бок, син двор­ни­ка.
    - Ат, ка­жи! Хіба ще во­но я й жінці не об­рид. Без неї тілько мені й во­ля! - І, звівши обох дівок до­ку­пи, він поспіль цілу­вав і ту й дру­гу у їх повні чер­воні що­ки.
    Всі сміяли­ся, ре­го­та­лись, жар­ту­ва­ли. Од­на Мот­ря мовч­ки сиділа, схи­лив­шись на Хрис­тю. На її блідо­му чо­ли­ку, по її чор­них за­ду­ма­них очах вид­ко бу­ло, що во­на да­ле­ко ви­та­ла дум­кою від сих ве­се­лих ігр, від сих жартів, ви­га­док. Якась гли­бо­ка ту­га ле­жа­ла на її ви­со­ко­му біло­му чолі. її ніхто і не чіпав, до неї ніхто не об­зи­вав­ся, один Ва­силь тілько на неї з три­во­гою по­зи­рав, та й то так, щоб другі не приміти­ли. І ди­во, що ще пе­ред кар­та­ми во­на і жар­ту­ва­ла, і ре­го­та­ла­ся, бу­ла ще ве­селіша від дру­гих, по­ки не зай­шла річ про во­лю. Наїжджі па­руб­ки за­ве­ли її. Другі сміяли­ся з тієї волі.
    - Коли б мені во­ля, то я б па­ничів з п'ять до се­бе прий­ня­ла, - ска­за­ла товс­то­гу­ба Пріська, гра­ючи до хлопців мас­ля­ни­ми очи­ма.
    - Он по­наїзди­ло сьогодні скілько, - од­ка­за­ла їй біля­ва Гап­ка з го­лу­би­ми очи­ма, - ви­би­рай скілько хоч.
    - Хай їм, всі старі та лисі.
    - А тобі мо­ло­до­го за­ба­жа­ло­ся? - спи­та­ла Хрис­тя й за­ве­ла пісеньку:
    Як бу­ла я мо­ло­ди­ця, Цілу­ва­ли ме­не в ли­ця. А як ста­ла ста­ра ба­ба, Цілу­ва­ли б - бу­ла ра­да!
    Приїжджі Хлопці ре­го­та­ли­ся, плес­ка­ли в до­лоні, їм ще ніко­ли не до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти та­ких ве­се­лих, та­ких жартівли­вих дівчат. А про­те, не див­ля­чись ні на регіт, ні на жар­ти, річ про во­лю не пе­ре­ри­ва­ла­ся.
    - От уже років з п'ять усе ка­жуть во­ля, во­ля, та усі й бре­шуть, - зітхнув­ши, ска­зав Сте­пан.
    - То вже ж во­ни щось виб­ре­шуть, - од­ка­за­ла Мот­ря і як при­тих­ла, як за­су­му­ва­ла, то вже ніщо ЇЇ більше і не роз­ва­жа­ло.
    - Чого се ти, Мот­ре, так за­жу­ри­ла­ся. Яке та­ке чуєш ли­шенько над со­бою? - спи­та­ла її Хрис­тя. Мот­ря по­ди­ви­ла­ся на под­ру­гу, прик­ро по­ди­ви­ла­ся.
    В очах у неї сльози блис­ну­ли і, схо­пив­шись, мовч­ки вий­шла з ха­ти.
    Хлопці бу­ло ки­ну­лись за нею.
    - Не руш­те! Не зай­май­те її! - крик­ну­ла на їх Хрис­тя, і во­ни всіли­ся.
    - Та чо­го це во­на справді так?- спи­тав­ся Онисько, двор­ників син.
    - Чудна! - од­ка­за­ла Гап­ка.- Ота­ка во­на завж­ди. То ве­се­ла, ве­се­ла - усе б до­го­ри дном пе­ре­вер­ну­ла, то зра­зу, на­че зав'яже її, - си­дить, ду­має, ду­має, ча­сом пла­че.
    - Молода, дур­на! - од­ка­зав Сте­пан. По­ки ж ішла ця роз­мо­ва у хаті, Ва­силь ти­хо-не-примітно вий­шов у сіни. Ко­ло сінешніх две­рей, скло-нив­шись го­ло­вою об одвірок, сто­яла Мот­ря і гли­бо­ко вди­ха­ла ти­хе вечірнє повітря. Ніч бу­ла тем­на, тілько зорі світи­ли з тем­но­синього не­ба.
    - Мотрусю! - підкрав­шись до неї, ти­хо обізвав Ва­силь.- Чо­го се ти, моя га­лоч­ко? Мот­ря гли­бо­ко зітхну­ла.
    - Ходімо, посідай­мо на рун­дуці, - од­ка­за­ла во­на, вис­ту­пив­ши з сіней, і опус­ти­лась на рун­дук.
    Василь сів ко­ло неї, об­хо­пив­ши ру­кою кру­гом стан і, при­гор­нув­ши, ти­хо поцілу­вав її. Во­на не од­хи­ля-лась, а ще мов ближ­че при­гор­ну­лась до йо­го.
    - Чого жу­риш­ся? Чо­го су­муєш? Ка­жи.
    - І са­ма не знаю, - зітхнув­ши, ска­за­ла во­на.- Так чо­гось зра­зу важ­ко ста­ло. Так гірко. І навіщо хоч про ту во­лю по­ве­ли роз­мо­ву… А он бач, - і во­на вка­за­ла ру­кою на бу­ди­нок, звідки нес­ла­ся ве­се­ла ігра, лив­ся світ, на­че що все­ре­дині йо­го па­ла­ло.- Гу­ля­ють… а по­ля­га­ють-іди при­сип­ля­ти їх… О, прок­ляті!.. Ко­ли б ти знав, як мені хо­четься вмер­ти. Отак би ру­ки са­ма на се­бе й на­ло­жи­ла… Хоч во­ля, хоч смерть.
    - Такій мо­лодій та уми­ра­ти?
    - А вже як та­ке жит­тя… Яке на­ше жит­тя? Як со­ба­ку ту одірва­ли від батька-ма­тері, від до­му і взя­ли сю­ди ста­ро­го ба­ху­ра тіши­ти…
    Перед ни­ми, на­че з-під землі, ви­рос­ла ви­со­ка йо­си­пен­ко­ва пос­тать.
    - Що ти ска­за­ла?- спи­тав­ся при­каж­чик.- Ану, ну, ще ска­жи!
    Василя на­че по го­лові хто обу­хом уда­рив від тих слів. Він сидів і тілько слу­хав, як у йо­го го­лові дзво­ни­ло.
    - Ах ти, по­ган­ко, мер­зав­ко! Та ра­ди та­ко­го ба-ри­на тобі щод­ня, що­го­ди­ни тре­ба бо­гу мо­ли­ти­ся, а ти, пад­ло хамське, та­ке го­во­риш. І язик у те­бе по­вер­тається вільно? І не ста­не він ру­ба тобі се­ред ро­та? Ходімо ли­шень, я те­бе до ба­ри­на по­ве­ду. Замість то­го, щоб тобі у гор­ни­цях сидіти, так ти, во­ло­цю­го, повіяла­ся до хлопців на кух­ню. Ходімо, - і вхо­пив­ши міцною ру­кою пле­че, він, як ту пір'їну, пос­та­вив Мот­рю зра­зу на но­ги.
    - Куди? Ні з місця!!-гук­нув Ва­силь, ус­тав­ши пе­ред йо­си­пен­ком, як верст­ва, і за­го­род­жу­ючи до­ро­гу.
    - І ти сю­ди, во­ло­цю­го, звод­ни­ку! З те­бе все ли­хо встає. Іди й ти за на­ми. І тобі діста­неться на горіхи, - ска­зав він, рво­нув­ши Мот­рю так, що во­на, на­че гру­ша, геть од­летіла.
    Василь, як змій, важ­ко ди­шу­чи, ки­нув­ся на йо­си-пен­ка і насів йо­го, як кібець го­роб­ця.
    - Ох, ли­шенько! О, ря­туй­те! - не своїм го­ло­сом за­ле­мен­ту­вав йо­си­пен­ко на весь двір.
    Усе, що бу­ло в кухні, зра­зу вис­ко­чи­ло на двір. Всі по­ба­чи­ли та­ке, яко­го ще ніхто зро­ду-звіку не то що не ба­чив, та у гадці зду­ма­ти не зміг. Де ж? йо­си­пен­ка, пер­шо­го після па­на, стар­шо­го у Зе­леній горці, віють на всі бо­ки. І хто ж? Ку­чер Ва­силь. Дівча­та по­ли­ну­ли, хто ку­ди знав, хлопці гус­тою ла­вою обс­ту­пи­ли, чужі ки­ну­лись одійма­ти йо­си­пен­ка, кот­рий не пе­рес­та­вав ре­пе­ту­ва­ти:- О, ря­туй­те, хто в бо­га вірує! Ох, уб'є ж, уб'є, су­чий син! О, ря­туй­те, ря­туй­те! -
    - Рятувати те­бе? - кри­чав Ва­силь, са­дя­чи здо­ро­венні ку­ла­ки і в бо­ки, і в мор­ду йо­си­пен­кові.- Те­бе ря­ту­ва­ти, що на підслу­хи хо­де, що на підку­пи здав­ся. Ось я те­бе по­ря­тую.
    - Василю! Годі! Що се ти-збо­же­волів?-гу­ка­ли па­руб­ки, тя­га­ючи йо­го за плечі. Ва­силь, на­че ост­ро­га­ми, об­ви­вав но­га­ми кру­гом йо­си­пен­ка і ка­чав йо­го за со­бою, аж по­ти не прибігла йо­си­пен­ко­ва жінка Одар­ка. Та зра­зу, прос­ко­чив­ши поміж па­руб­ка­ми, усім своїм тілом на­ляг­ла на Ва­си­ля, і, хоч са­ма упа­ла, за­те і Ва­си­ля зва­ли­ла. Йо­си­пен­ко, як не­са­мо­ви­тий, схо­пив­ся і чим­дуж под­рав у са­док. За ним гна­ла­ся Одар­ка і кри-ча­ла:-Ку­ди ти, дур­ню! Іди до па­на! Іди за­раз жалітись.- Зчи­ни­ла та­кий крик-ґвалт, що з дру­го­го дво­ру па­ни по­чу­ли і прибігли на той ле­мент.
    - Що тут та­ке? Чо­го ви, вражі си­ни, бійку зби­ли? Аж ось і Гам­за су­не.
    - Хто ко­го? - пи­та ще зда­ле­ка Гам­за.
    - Я, я! - вик­ри­кує Ва­силь, блідий, увесь трем­тя­чи.
    - Кого?
    - Прикажчика.
    - Прикажчика? - пе­респ­ро­сив су­во­ро пан.
    - Еге, йо­го. Хай на підслу­хи не хо­де. Хай до нас, мо­ло­дих, не мішається. Чо­го йо­му тре­ба бу­ло? Ви звеліли - гу­ляй скілько хоч. Чужі лю­ди зібра­лись, а він на підслу­хи прий­шов… Я йо­му і дав по за­ший­ку.
    Гамза мов­чав. Всі ду­ма­ли - про­пав те­пер Ва­силь!'
    Всі жда­ли сло­ва; узять йо­го! Ва­силь сто­яв - на все рішу­чий.
    - Так йо­му і тре­ба! - відка­зав покійно Гам­за і, по­вер­нув­шись, пішов з дво­ру. За ним по­вер­ну­ли й па­ни. Дво­рові і чужі, й свої, сто­яли і ди­ву­ва­лись: що ж во­но за знак? Та­ко­го ще зро­ду не бу­ло. Бу­ва­ло од­но слов­це шеп­не Йо­си­пен­ко про ко­го па­нові - і не знать де чо­ловіка дінуть, а те­пер усі ба­чи­ли, як Ва­силь віяв Йо­си­пен­ка, і пан ще пог­ла­див Ва­си­ля. Це щось та зна­че. Пан зля­кав­ся!- шу­шу­ка­лись дво­рові і жда­ли на завт­ра розп­ра­ви.
    Зійшло сон­це і освіти­ло сум­не дво­ри­ще. Всі жда­ли - пан ус­та­не і поч­неться розп­ра­ва. Ва­силь сам до­жи­дав її. Пан ус­тав, клик­ну­ли до йо­го йо­си­пен­ка. Пішов Йо­си­пен­ко і прий­шов, а Ва­си­ля не кли­чуть, і ніщо не віщує нічо­го. Прой­шов день, прой­шов і дру­гий, і третій - не чу­ти нічо­го. Всі на­че пе­ред смер­тю хо­дять. "Зна­чить, усім бу­де, усім дос­та­неться", - ду­ма­ють дво­рові. Ра­ху­ють, яку б йо­го ка­ру ви­га­да­ти. Ва­силь ні жи­вий ні мерт­вий. Не їсть, не п'є, не го­во­ре ні до ко­го, та і йо­го всі сто­ро­няться, аж по­чорнів, з ли­ця спав.
    Одного дня Ва­силь вів ко­ней повз сад до во­до­пою. На окопі сто­яла Мот­ря і мах­ну­ла на йо­го ру­кою.