Байки - 4

Бугай товче рогами;
На що вже Зайчик-стрибунець –
І той урве хоч хвостика кінець,
А капосній Лисиці
Аж весело креснуть його по пиці.
Недужий лиходій і стогне, і харчить...
Аж бачить – і Осел біжить,
Щоб і собі хоч раз його вбрикнути;
Лев голову підняв, силкується гукнути:
– Ой, де ж ти, смерть моя!
Закрий мені навіки очі,
Щоб вже не бачив я
Зневаги тяжкої дурної поторочі. –
І справді тяжко, що й казать!
От до чого силенний Лев дожився;
Бодай би був не народився,
Як так життя своє кінчать!
Хоч соромно, а можна прирівняти
І деяких людей
До тих звірей.
Не треба людям забувати:
Хто вік по-божому прожив,
Ніколи зла і кривди не чинив,
Того до смерті будуть поважати
І добрим словом поминати.
[1890]
ХАЗЯЙКА І ЧЕЛЯДКИ
Колись жила Госпоженька старенька,
Багата і скупенька,
Два віки б то, чи що, хотіла жить;
Ввесь день клопочеться і не приляже,
Вночі не переспить.
– Ви б заспокоїлись, – було, хто-небудь скаже. –
І докіль турбуватись вам?
Нехай би вже унукам та синам. –
Бабусенька була розумниця велика,
Усе, було, одно твердить:
– Давненько сказано: своя рука владика,
Мене вже, серденько, не вчить. –
Були у неї дві Челядки;
Трудненько було жить,
Обридли їм бабусині порядки –
І у неділеньку приходилось робить;
Не те щоб погулять – нема коли й заснути,
Як добрі люди сплять;
Се б від такої тяжкої покути
Хоч куди видно утікать;
Поляжуть спать – не вспіє сон присниться,
Госпоженька вже й гомонить:
– Вставати час! На світ благословиться!
Вам тільки б спать, а діла не робить. –
У хаті півень був, здоровий та горлатий,
Челядкам він спокою не давав,
Раніш усіх заходиться співати,
Неначе панії, він щиро догоджав.
Прийшла Челядкам думка злая,
Щоб ворога де-небудь діть:
Притихне, мов, яга старая,
Пізніше буде їх будить.
– Де півень? Де? – Госпоженька питає.
– Уранці був, недавнечко співав...
Шукайте! Може, він в чужім дворі гуляє!
Догляділи?! Ви й раді, щоб хто вкрав! –
Челядки бігають, неначебто шукають,
Хазяйку, сміючись, вони перекривляють:
– Уранці був! Недавнечко співав! –
А півня й слід пропав.
Не довелось Челядкам довше спати,
Дурна надія – вийшло гірш:
Хазяйка ремствує, щоб часу не втеряти,
Будить їх стала ще раніш.
Старії люди правду кажуть;
Два хитрих мудрого не переважуть.
[1890]
ЖАБИ
Обридло Жабам, як на гріх,
В болоті жити самостайно;
Ніхто їх не чіпав, дурних,
Жили та гралися звичайно...
Так ні, ще треба би не так,
І стали радить: – Квак та квак!
Чом короля у нас немає?
Усякий дурень теє знає:
Орел – у птиць, Лев – у звірей,
Є королі і у людей,
Хіба вже ми й не люде?
І докіль так ще буде? –
Розквакались, плигають, скрекотять, –
Приспіла чортова робота, –
Рішили зараз же послать
Найбільших десять Жаб на другий бік болота
Просить у Долі короля.
Надвечір посланці вернулись відтіля
І землякам гукати стали:
– Гей, ставте могорич! Ми короля придбали! –
І знов клопочуться: як короля стрічать,
Як підступить, як привітать...
Аж чують – щось шумить... всі разом закричали:
– Король! Король летить! – і повтікали.
Тут щось з розгону в воду бух,
А Жаби з переляку: – Ух! –
Який же там король став Жабам у пригоді?
Такий король, що сміх, та й годі:
Здоровий-прездоровий Пень.
Стоїть він ніч, стоїть він день,
Сплилось до біса Жаб великих і маленьких,
Старих і молоденьких.
Повитріщались, мовчки ждуть,
От-от, мов, озоветься,
А Пень стоїть, не ворухнеться.
– Ну що, якби йому гукнуть? –
Шепочуть Жаби. – Починайте!
Ось цитьте, потривайте...
Чо го се він такий чудний?
Неначе неживий? –
І зараз плиг одна, плиг друга... він нічого.
І Жаби годі вже мовчать,
Плигають сміло і кричать.
А деякі повлазили на його
Та ще й сміються відтіля –
Не боїмось, мов, короля!
Додумались вони, що із такого дива
Не буде пива.
І почали вередувать:
– Не хочемо! Не треба нам такого!
Ходімте Доленьку благать,
Щоб короля дала живого,
Щоб він усюди походив,
Щоб жаб'ячий народ, болото звеселив! –
І Доля Жабам догодила –
Лелеку королем зробила.
– От, – кажуть Жаби, – сей не так!
Хоч любо глянуть: і крилатий,
І довгоногий, і носатий,
І ззаду й спереду козак! –
Недовго Жаби навтішались,
Бо виявилось те, чого не сподівались.
Лелека зразу холоду нагнав
І Жаб дурних клювати добре став, –
Найбільше молодих вподобав він ковтати:
Що день – десятків два – і поминай як звати!
– От тобі, – кажуть, – дожились! –
І знов благати Долю поплелись:
– Ой Доле, змилуйся в пригоді!
Напало лишенько, та й годі:
Король просвітку не дає,
Клює нас та клює!
– А годі вам, не докучайте!
У вас усе недобрий час, –
Сказала Доля, – вибачайте!
Просили двічі – буде з вас. –
Прийшлося Жабам горювати.
– Немає правдоньки, і де її шукати?
Нум плакать, нум... –
І досі нумкають на глум.
Не гріх сказать, що й люди так, як Жаби,
Частенько дурощі снують,
А доснуються до нахаби, –
Тоді вже лихо тчуть.
[1890]
ОСЕЛ І СОЛОВЕЙ
Раз у вишневому садочку
Лежав Осел у холодочку.
Побачив він між рястом Солов'я
І став йому гукати:
– Здоров, співун! Насилу вглядів я;
Який маленький ти, а кажуть, що горлатий.
Ану лишень утни!
Казали у дворі індики,
Що ніби ти співать мастак великий,
Чи, може, брешуть, вражії сини?
Ану, нехай і я почую,
Яку там пісню ти вдереш –
Веселую чи жалібну якую;
Тут сила не в тому – яку, а як утнеш!.. –
І Соловей почав співати;
Лунає пісенька на ввесь садок;
Лежить і слуха дурень головатий,
Неначе справді знає прок.
А Соловей аж горло надриває
І на всі заставки співає:
Щебече, і свистить,
І тьохкає, і торохтить.
На що вже горобці – і ті попритихали
І прислухаться стали.
Замовк співун і на Осла глядить, –
Чи буде, мов, хвалить?
– Ну, молодець! – сказав суддя ухатий. –
Хороший птах:
Хоч невеличкий, та горлатий...
Ти, мабуть, виплодивсь не в наших сторонах.
Коли б ти нашого наслухавсь півня,
Тоді б ще краще заспівав;
Хоч він тобі й нерівня,
А все-таки хоч трохи б перейняв. –
Такої похвали співун не сподівався;
Якби був знав,
То й не співав.
– Прощайте, дякую! – він до Осла озвався.
– Прощай! – сказав Осел. – Навідайсь ще коли,
Бувай здоров, небоже!
Таких суддів, такої похвали
Не дай нам, боже!
[1890]
НА ТОКУ
Раз Півень, риючись даремно у садку,
Побачив ворох жита на току
І зараз кинувся туди хазяйнувати,
Ще й Курочку покликав помагати.
Прийнявся Півень жито розгрібать
І буйні зерна вибирать.
Недовго довелось клювати,
Бо вийшов Господар із хати,
Гостей непроханих пугнув,
А Півень, мов наперекір, гукнув:
– Курлю! Який се чорт там ходить? –
Неначе доглядає, а не шкодить.
– Ще й розкудачився!.. А киш відсіль! –
Гукає Господар і зозла кинув бриль.
Злетів на лісу Півень, сорому не знає,
А Курочка пішла тихесенько сама.
– Ох, то-то, то-то, то-то, – промовляє, – свого нема...
Навчає баєчка великого й малого,
Бо заповідано давно,
Що краще зернятко своє одно,
Ніж цілі ворохи чужого.
І не на свій, як кажуть, коровай
Очей не поривай.
[1891]
БУДЯК І ВАСИЛЬКИ
Давно колись весела воля,
Гуляючи посеред поля,
Насіяла Васильків цілий лан.
Де взявсь Будяк, на пригорку розцвівся,
Пишається, неначе пан.
І просторікать заходився:
– Ой ви, Василечки, бадиллячко дурне!
Чи бачите мене?
Я вище вас, мене усюди видно,
Не тільки вам – усім завидно,
Красуюся, як в огороді мак, –
На те ж то я й Будяк! –
Василечки зашамотіли
І нічогісінько сказати не схотіли,
А він базіка знов: – На вас я подивлюсь –
І засміюсь;
Химерні ви, малі, мене ж усяке знає:
Червона голова, ще й медом припахає,
Та тільки зась! Мене
Ніякая скотина не нюхне! –
Не втерпіли Васильки, обізвались:
– Що ж будемо робить – такі вже повдавались!
А все ж таки і ми
Буваєм між людьми:
Світилочки нас на весілля просять,
Ще й стьожечками приберуть;
Нас на йордань зимою носять
І на кутю на покуті кладуть.
Ти через лад пишаєшся, Будяче;
Гляди, базікання ледаче
До лиха доведе...
Он-он Косар іде!.. –
Будяк спесиво подивився,
Ще більше розходився:
– Косар?! Нехай лиш вражий біс
Поткне свій простий ніс,
То й знатиме – варене чи печене,
На те колючки є у мене! –
Іде Косар і, може б, проминув:
Будяк його колючками шпигнув.
Розсердився козак – і замахнув косою...
Пропала чвань з дурною головою!
Василечки ростуть собі, цвітуть,
Їх гріє сонечко, і вітрик їх гойдає,
І нічка тихая росою умиває;
Кругом – як рай: і бджілочки гудуть,
І пташечки, радіючи, співають,
Трудящу долю звеселяють,
І всім дарма,
Що Будяка на пригорку нема.
Давно на світі ходить рада,
Що гріх пишатися і других зневажать,
А треба пам'ятать:
Хто вище злізе – дужче пада.
[1891]
ЛИСИЦЯ-ЖАЛІБНИЦЯ
У тихому гаю Лисичка щастя мала,
Як у своїм добрі, жила, гуляла;
Ніхто її там не лякав,
І вдень, і ввечері там соловей співав,
І пташки пурхали, зозуленька кувала;
Скрізь зеленіло, все цвіло;
Так гарно, любо там було.
Лисиця так собі казала:
– От де по правді можна жить
І доленьку хвалить,
В добрі кохаться, всіх любити,
Ніколи зла і кривди не чинити! –
Якби ж то правдонька щербата не була,
То, може, й справді б так жила.
Раз на калині недалечко
Угляділа вона гніздечко;
Сиділи пташки там.
– Ох, – каже, – як не гріх котам
Таких малесеньких, безвинних не жаліти!
І їм же хочеться на світі жити...
Ну, вже коти! Десь на лихо вони
Вродились, вражії сини,
Не тільки вдень – вночі поживу бачуть,
Не бачать тільки, як горюють в світі, плачуть.
Зажерливих пройдисвітів таких
Я перевішала б усіх... –
І жалібниця щось сказати ще хотіла,
Аж пташки із гнізда додолу якось ляп –
Лисичка зараз хап та хап –
Прехорошенько всіх поїла...
Як жалібно співати почала,
А он на що звела!
Лукавий чоловік словами нас голубить,
Неначе всіх і жалує, і любить,
Для правди, для добра живе,
Як по воді пливе;
А ближче придивись ти –
І видно, що виля хвостом:
Помажу, мов, медком –
Солодше буде з'їсти.
[1891]
ЛАСТІВКА Й ШУЛІКА
Трудяща Ластівка край берега літала,
Земельку мокрую збирала,
Щоб хатоньку собі зліпить,
Щоб де було і їй, і діткам жить,
Тихеньку долю веселити,
І бога, і людей хвалити.
Сидів Шуліка на вербі
І так до неї обізвався:
– Дивуюсь я тобі, –
Не раз я придивлявся,
Усе ти між людьми і не боїшся їх,
Пройдисвітів таких,
Не тільки що під стріхою співаєш,
Ще й у вікно літаєш...
От хоч і я – не в тебе вдавсь,
Шулікою на світі звуся,
А лиха від людей набравсь,
І зло бере, а все-таки боюся;
Досадно стане хоч кому:
Тобі привіт, мені біда велика. –
А та йому:
– Я – Ластівка, а ти – Шуліка
Я людям не чинила зла,
Де не була,
А ти подумай, пане-брате,
Яке життя твоє завзяте:
Ввесь вік курчат і пташечок хапав,
Ні ласки, ні жалю не знав.
Давно-давно мовляють люде:
Що добренько роби, то добре й буде
1891
Чернігів
БІЛОЧКА
Пухнату Білочку до себе Лев прийняв,
Навіщо й як – того ніхто не знав,
Бо не довідались сороки-цокотухи;
Вони б усюди брехні рознесли,
Зробили б бугая із мухи:
«І так, і перетак, ми бачили, були».
Дознався я, що Білочка служила,
Нічого не робила;
Було їй сказано: нікуди не втікать
І панову хандру потроху розважать.
Марудна служба, що й казати:
Аж жижки трусяться скакати,
А тут сиди, очицями моргай.
Наш вік біжить, не скажеш: потривай.
І Білочка свого діждала –
Старенька і беззуба стала;
Пора прийшла –
І службу відбула.
За те чумацький віз оріхів наділили;
Хоч слово панове справдили,
Аж любо глянути – оріх в оріх, –
Цілісінькую б зиму, дякуючи, їсти,
Та тільки що ж? Дивись на них:
Дали тоді, як нічим гризти.
Є приказка весела: їж,
Коли роток ще свіж,
А то, як прийде час, зов'яне,
Тоді ніщо вже не загляне.
[1891]
ЩУКА Й KIТ
Один мордатий Кіт до Щуки учащав;
Пройдисвітка зубата знала,
Чого хвостатий кум бажав:
До берега частенько припливала
І щиро куманька свого
Карасиками шанувала,
А Кіт і не цуравсь сього,
Бо жирная мишва вже приїдаться стала.
Раз каже Щука так йому:
– Возьми мене мишей ловити. –
Дивуючись, кум глянув на куму
Та й засміявсь: – Надумалась дуріти!
Не навтішаєшся таким добром;
Карась і сам у рот тобі ускочить,
А хитрая мишва так іноді морочить,
Що треба буть мудрованим Котом,
Щоб висидіть, неначе неживому,
І оком не моргнуть;
Буває, що всю ніч стрибаєш по-дурному
І ні однісінькій не вдасться в'яз звернуть. –
А Щука на своє хилила:
– Ет, вигадки! Велике діло – миш;
На що ярші – і тих не раз ловила...
Піду-бо я! Хоч раз мене потіш. –
Ніхто не бачив, тільки зорі,
Як ласий кум і шустрая кума
Через садок попхались крадькома
І зачинились у коморі.
Кіт на полицю зараз же стрибнув,
Бо там давненько був,
А Щука у куточку
Сховалася за бочку.
От перед світом Кіт довідаться біжить –
Аж Щука без хвоста лежить:
Прокляті пацюки одгризли.
– Бач, серденько, в яку біду ми влізли!
Хвоста й нема...
Ніхто не винен – ти сама, –
Мурличе Кіт, – се справді штука!
Ну, що ж його тепер робить?
– Голубчику, рятуй! – тут простогнала Щука
На світі дай мені пожить...
У став мерщій пусти мене, мій друже,
До світа тут не доживу...
Хоч і нема хвоста – байдуже,
Як-небудь попливу. –
Побачив Кіт, що діло препогане,
Що, може, і йому вона в пригоді стане, –
Узяв куму, на спину примостив,
Поніс до ставу та й пустив.
Пішла між рибами про неї всюди слава;
Сміються всі, карасики найбільш:
– Догралася! Тепер мовчи та диш,
Безхвостая проява!
На світі живучи, довіку вчись;
Що наробила здуру Щука –
Се всякому наука:
Чого не тямиш – не берись.
[1891]
ПАЛЯНИЦЯ Й КНИШ
Сиділа у печі хороша Паляниця;
На господиню стала гомоніть:
– А щоб їй так і сяк! І докіль тут сидіть?
У очі вилаю, бо невелика птиця!..
– Мовчи та диш! –
Озвався у куточку Книш.
Коли не людям байка пригодиться, –
Не всяка стежечка без спориша, –
То, може, знайдеться такая Паляниця,
Що іноді послухає Книша.
[1891]
ШЕЛЕСТУНИ
В одній долині, під горою,
Високий явір зеленів;
Край берега над чистою водою
Широкі віття розпустив;
Листочки з вітриком, жартуючи, шептались:
– Ану, голубчику, ще, ще дихни!
Бач, братику, які ми повдавались
Веселії Шелестуни!
Якби не ми з тобою шелестіли,
То хто б долину звеселяв
І з ким би ти тут, вітрику наш милий,
Гуляючи, любенько жартував?
Що б тут було без нас? Краса якая?
Бур'ян та осока;
Була б долинонька неначе пустка тая,
А подивись, тепер вона яка!
До нас зозуленька у гості прилітає
І весело кує, як в тихому кутку;
Вівчарик на сопілку грає
Під явором, у холодку;
Співає соловей, неначе у садочку,
А серед ночі, в тихий час,
Тут мавочки гуляють у таночку
І ясний місяць дивиться на нас.
– Коли б не ми, то й ви б не шелестіли,
Коріння загули із-під трави, –
Коли б ми вам не піддавали сили,
То не бриніли б ви...
– Чого сюди Корінням озиваться? –
Зашамотіли Листя угорі. –
Ви що, а ми он що! До нас вам не рівняться,
Лежали б мовчки у своїй норі...
– Тіпун вам на язик! Раденькі, що дурненькі! –
Коріння знов озвалися до них.
– І ви самі, і ваші витребеньки –
Розумному на сміх;
Не розуміючи, лепечете, як діти;
Гріх зневажати нас!
Хоч у землі судилося нам жити,
А все-таки ми дбаємо про вас.
Не красувався б тут і явір сей високий,
Сказати в добрий час,
Такий рясний, хороший та широкий
І силу, і красу він має через нас.
Минеться літечко, тоді по божій волі
Ми заснемо до другої весни,
І ви пожовкнете, лежатимете долі,
Дурненькії Шелестуни.
І після вас другії листя будуть,
Цвістиме все, як і тепер цвіло,
Зозуля, соловей і вітрик вас забудуть,
Неначе вас і не було...
І між людьми такі ж бувають,
Як і на яворі, Шелестуни;
Нехай же баєчку вони
На вус собі мотають.
[1891]
ФІАЛКА І БУР'ЯН
Веселая весна була;
Зазеленів вишневенький садочок;
Пахучая Фіалка розцвіла
І звеселила свій куточок.
Де взявсь Бур'ян, насіявся кругом
І квітку бідную понівечив він дуже:
Не та краса, і пахне Бур'яном;
А Бур'яну про те й байдуже,
Ще й хвастать заходивсь,
Барвінкові хваливсь:
– А що, Барвіночку хрещатий,
Яка краса у нас цвіте! –
Барвінок так сказав на те:
– Цвісти між Бур'яном – бодай би не діждати!
На ввесь садок одна, та не людна;
Дала красу веселая весна,
Та не дала їй долі. –
Прийшов Хазяїн, поглядів, –
Давно в садочку був – загаявся у полі, –
Розсердився і косу ухопив...
Черк, черк – і ввесь Бур'ян зваливсь,
І в Бур'яні Фіалка полягла...
На безталанную Барвінок подививсь
І жалібно промовив: – Одцвіла!
У мене Правда гостювала
І баєчку подарувала,
Щоб передав я всім,
Найбільше молодим:
Погане панібратство шкодить
І доброго нінащо зводить.
[1891]
ДИКОВИНА
Ішли у город дечого купити
Два чоловіка із селян –
Гордій та Севастян.
Гордій умів на світі жити,
Куток свій щиро поважав,
Далеко щастя не шукав, –
Шукають щастя нещасливі, –
Воно само його знайшло,
В своїм добрі, на рідній ниві
І виросло, і розцвіло.
От Севастян – се друге діло;
Тому інаково щастило,
Не близький світ топтав:
Не тільки в Крим ходив, в Туреччині бував,
Далеко десь, аж біля моря;
Набрався розуму, довідавсь дива й горя;
Один був гріх: і не дихне,
Як не брехне.
– Що, – каже, – тут ми топчемось з тобою,
Мовляли, з хати до млина?
Он за балканською горою –
Чудесна, брате, сторона!
Жаль про одно – погана доля склалась:
Не знать кому вона досталась...
Згадав я огірки... які вони у вас?
Буває, нічого й кусати,
А там – не тільки більші нас,
Ще більші навіть хати! –
Зареготавсь Гордій і став йому казати:
– Так як же його в біса їсти?
Сокирою рубать? Гуртом, чи що б то, гризти?
– Еге, – зам'явся Севастян, – гуртом їдять.
– Диковина! – Гордій мовляє. –
Чого на світі не буває!
От хоч і тут... чи бачиш той місток?
Надивовижу всім турецький огірок,
А наш місток диковина не тая,
Чи є в Туреччині такая?
– Що ж там таке? – питає Севастян. –
Який там бог послав талан?
– Такий талан, – Гордій йому мовляє, –
Що декого до смерті налякає.
Правдивий чоловік і їдь, і йди,
Не сподіваючись біди,
Ану поткнись брехун – утне такую шкоду:
Розсунеться – і той шубовсть у воду.
Була торік тут приключка страшна:
Шубовснув пан один і старшина.
– Он воно як! Се дивне діло!
Признаться, де вже я не був,
Такого дива і не чув... –
Промовив Севастян несміло.
– Отож-то й то! – плете Гордій.
Місточок неабиякий!
Твій огірок – диковина сказати –
Нехай би як гарбуз, а то ще більше хати! –
Розсердивсь неборак: – Який ти молодець!
Попереду ще треба знати,
Які там в біса хати –
Неначе курінець,
Такі, що ледве можна влізти,
Лягти або присісти. –
Отак балакають, ідуть,
Вже й потомилися, аж ноги волочуть.
До города дорога й не далека,
Не забариться б перейти,
Та як на те така стояла спека,
Що й місця не знайти;
У холодку – і там парнй, аж в'ялить,
Бо сонечко вогнем неначе палить.
Ідуть... от-от місток... блищить уже й вода.
«От, – дума Севастян, – біда...»
– Та й душно ж! – каже він. –
Морока!.. А що, бак, річка тут глибока?
– Найглибше під містком, сажнів у два води, –
Сказав Гордій, – а далі хоч бреди, –
Прехитра, пане-брате, річка,
Дарма що невеличка. –
Одначе Севастян придумав, що сказать:
– Бач, курява яка, чобіт і не пізнать...
Ходім ми просто через річку:
Обмиєм чоботи та й вийдем на травичку, –
І ближче, і чистіш.
– Еге, – додав Гордій, – і охвітніш...
Брехню, як бачте, добре чеше
Мій Севастян,
А інший неборак із городян
І Севастяна перебреше.
[1891]
ПЕНЯ
Частенько між людьми буває,
Один свою біду на другого звертає,
А іноді ще так крутне:
Не можна на людей, так він на біса спхне.
Щоб не наскочити на лайку,
Я розкажу вам байку.
Жив-поживав козак заможний Клим.
Вподобавсь він щасливій долі:
Де не повернеться, вона усюди з ним –
І дома, і у полі.
Шановний, добрий чоловік;
За те йому ввесь вік,
Сказать до прикладу, кувало і плескало.
І коники були, і пари три коров,
І плуг волів, і овечат чимало,
За огородом млин молов.
Довгенько щось, ще змалечку, у його
Оверко-наймит жив;
Моторний парубок, дотепний хоч до чого,
Усе він знав, усе гаразд робив.
Ніякий чоловік з гріхом не розминеться,
І в селах так, і в городах;
Хоч ходить кінь на чотирьох ногах,
Та й той не раз спіткнеться!
Тяглась пилипівка, усе було як слід;
Прийшла Оверкові годинонька лихая:
Нізчимний борщ йому обрид,
Капуста, і рулі, та ще кулага тая;
Скоромного, сердега, забажав;
Десь він од паничів чував,
Що скором здоровіше,
Та ще к тому й смачніше.
«Нехай же, – думає, – яєць я напечу.
Як буду у млині сидіти,
Наїмся досхочу –
Не буде так кортіти».
Дождавсь черги, пішов у млин
Та зараз же і заходився
Зробить почин.
Із дроту держальце скрутить він умудрився,
Туди яєчко примостив,
Недогарок в куточку засвітив
І над вогнем давай яйце вертіти, –
Розумного не треба вчити.
Млин меле, стукотить,
Оверко думає: «Не треба і вечері...»
Аж тут хазяїн тиць у двері,
Роззявив рот, стоїть.
– А що се ти, Оверочку, готуєш?
Пилипівки укоротив?
Біду, чи що, на себе чуєш? –
Оверко й руки опустив.
– Я... далебі... і сам не знаю...
Зовсім отуманів...
Як воно скоїлось – і не вгадаю,
Се біс проклятий спокусив.
– Та брешеш ти! Я тільки перше бачу! –
Десь угорі озвалось Чортеня. –
Перемудрив чортячу вдачу,
А на мене уся пеня.
[1891]
ДІДОК І ВІТРЯКИ
Сидів колись Дідок під явором густим.
Зелене листячко неначебто шептало,
Що шелестів і він, як був ще МОЛОДИМ...
Було, та загуло і сниться перестало...
Стояли перед ним два хлопці Вітряки,
Поприбиралися такими молодцями,
Що гляньте, мов, се ми, не прості козаки!
І почали вони молоти язиками:
– Гай, гай, Дідусику! – озвавсь один Вітряк. –
І сива голова, і борода велика,
І розуму набравсь, а все-таки бідняк
І в світі божому якаясь ти притика.
Он я надумався, – побачиш, потривай, –
Як гарно житиму, аби була охота!
Достану грошенят – у мене буде рай:
Будинок, дворище, мальовані ворота;
Біля воріт тобі збудую хатку я,
І будеш ти гостям ворота відчиняти,
І житимеш в добрі; головонька твоя
Не буде вже тоді під явором куняти.
На се Дідок сказав:
– Бринить добро твоє,
І гарно здалеку будинок бовваніє...
Розумний б'є на те, що справді в його є,
А дурень думкою, як кажуть, багатіє.
– Я розсудив не так! – верзе другий Вітряк. –
Щоб в світі живучи, ніколи не блудити,
Підладжуйсь до людей, вертись і так і сяк,
А іноді умій солодку річ зліпити.
Хоч кажуть – хто мовчить, той ніби двох навчить,
Щербата вигадка: не можна мовчки жити,
Бо не чутно того, хто дума і мовчить,
Міркуй усяк про те, як язиком вертіти.
Ти думаєш своє, а вимовляй не те –
І потече тобі усюди теє млеко,
Вигадливий язик дорогу промете,
І можна вибраться далеко-предалеко
– Гляди, – промовив Дід, – на світі є пристріт,
Такою думкою ти не хвались нікому,
Бо сказано давно: брехнею пройдеш світ,
Та от біда яка – не вернешся додому. –
Дідок замовк, сидить і голову схилив.
«От, – думає собі, – десь на лихо взялися...»
Аж дивиться згодя – нема вже Вітряків,
Бо засоромились і мовчки розійшлися.
Дідок сказав своє, тепер і я додам:
Моторна голова нехай свій розум має,
Шкода молоть брехню порожнім Вітрякам,
Бо мудра правдонька їм крилля поламає.
[1891]
ДУБ І ЛОЗИНА
Стояв високий Дуб серед долини
І гордовито всюди поглядав.
Сміявся він з тоненької Лозини
І так їй раз сказав:
– Яка химерна ти, нікчемная Лозино!
Твій батько Верболіз здурів:
Неначе ти йому не рідная дитина –
На сміх тебе тут посадив.
Захоче вітер буйний розходитись,
Як гайдамак у вражому селі,
Не знаєш ти, де з переляку дітись,
Кладеш поклони до землі;
А що ж як часом на долину
Сердита буря набіжить?
Рвоне тебе з корінням, як пір'їну,
Аж курява угору полетить.