Байки - 2

Затим що сила є...
Примір не довго б показати,
Та – цур йому! Нащо чіпать?..
А щоб кінці як-небудь поховать,
Я хочу байку розказати.
Улітку, саме серед дня,
Пустуючи, дурне Ягня
Само забилося до річки –
Напитися водички.
От чи пило, чи ні – глядить:
Аж суне Вовк – такий страшенний
Та здоровенний!
Та так прямісінько й біжить
До бідного Ягняти.
Ягняті нікуди тікати;
Стоїть, сердешне, та дрижить...
А Вовк, неначе комісар, кричить
(Він, щоб присікаться, знайшов причину):
– Нащо се ти, собачий сину,
Тут каламутиш берег мій
Та квапиш ніс поганий свій
У чистую оцюю воду?
Та я тобі за сюю шкоду
Ти знаєш, що зроблю?..
Як муху, задавлю!
– Ні, паночку, – Ягня йому мовляє, –
Водиці я не сколотив,
Бо ще й не пив;
А хоч би й пив, то шкоди в тім немає,
Бо я стою зовсім не там,
Де треба пити вам,
Та ще й вода од вас сюди збігає...
– Так себто я брешу? – тут Вовк йому
гукнув. –
Чи бач! Ще і базікать стало...
Такого ще поганця не бувало!..
Здається, ти й позаторік тут був
Та капості мені робив... Тривай же!
Ти думаєш, що я забув?
– Помилуйте! – йому Ягнятко каже,
На світі я ще й году не прожив.
– Так брат твій був.
– Нема братів.
– Так, може, батько,
Коли не дядько...
Або ж хто-небудь з ваших був...
Хіба не знаю я, не чув,
Що ви усі мене б із'їли,
Якби вловили?
Собаки й вівчарі твої,
Усі ви – вороги мої:
Од вас мені життя немає...
Ще мало я терпів?
– Так чим же я вам досадив? –
Ягнятко, плачучи, питає.
– Цить, капосне! Либонь, не знає...
Ще й огризається, щеня!
Що ти за птиця?! Ти – Ягня!
Як сміло ти мене питати?
Вовк, може, їсти захотів!..
Не вам про теє, дурням, знати! –
І – Вовк Ягнятко задавив...
Нащо йому про теє знати,
Що, може, плаче бідна мати
Та побивається, як рибонька об лід:
Він Вовк, він пан... йому не слід...
1854
ШПАК
Усяк до чого-небудь вдався.
Той робить те, другий – друге;
Всяк свого б берега й держався...Еге!
Коли б то так всяк шанувався.
Так є ж такі дурні,
Що іноді за те беруться,
До того пнуться,
Чого й не тямлять. По мені –
Роби вже лучче те, що вмієш,
То й бачитиме всяк,
Що ти що-небудь розумієш.
Один ще змалу вдатний Шпак
У Щиглика співать навчився.
Канальський Шпак так умудрився,
Що як почне було співать –
Диковина й сказать!
Мов справді Щиглик то співає.
От слухає Шпака усяк,
Дивується та вихваляє,
Шпаком розумним величає.
Радіє, аж плигає Шпак!
Чого б йому іще й хотіти?
Кохаться б дурневі та жити;
Таке життя другому б рай, –
Шануйсь та людям потурай,
Виспівуй на всі боки!..
Так он що (я сказать забув) –
Шпачок зависливенький був.
Почув він (мабуть, від Сороки),
Що Соловейка хвалить всяк.
Шпакові се завидно стало,
Надувся бісів Шпак.
«Коли ж моїх пісень вам мало, –
Він сам собі мовляє так,
– Тривайте, й я так заспіваю...
Ще, може, й краще...Я вже знаю!
На бісового батька й Шпак!..»
Зачав мій Шпак пісні виводить, –
Так ні – зовсім не те виходить:
Хоч вельми дуже запищить,
Хоч не до прикладу хавчить,
Або нявчить, мов по-котячи,
Або мекече по-ягнячи.
Співав мій Шпак, співав,
Аж покіль всіх порозганяв, –
Ніхто і слухати не хоче,
Тікає геть та ще й бурмоче:
– Дурний, не знать чого схотів!
Хоч би сміху вже не робив:
Співав би гарно по-щиглячи,
Ніж чортзна-як по-солов'ячи.
1856
ЩУКА
На Щуку хтось бомагу в суд подав,
Що буцім би вона такеє виробляла,
Що у ставку ніхто життя не мав:
Того заїла в смерть, другого обідрала.
Піймали Щуку молодці
Та в шаплиці
Гуртом до суду притаскали,
Хоча чуби й мокренькі стали.
На той раз суддями були
Якіїсь два Осли,
Одна нікчемна Шкапа
Та два стареньких Цапа, –
Усе народ, як бачите, такий
Добрячий та плохий.
За стряпчого, як завсігди годиться,
Була приставлена Лисиця...
А чутка у гаю була така,
Що ніби Щука та частенько,
Як тільки зробиться темненько,
Лисиці й шле – то щупачка,
То сотеньку карасиків живеньких
Або линів гарненьких...
Чи справді так було, чи, може, хто збрехав
(Хто ворогів не мав!), –
А все-таки катюзі,
Як кажуть, буде по заслузі.
Зійшлися судді, стали розбирать:
Коли, і як воно, і що їй присудити?
Як не мудруй, а правди ніде діти.
Кінців не можна поховать...
Не довго думали – рішили –
І Щуку на вербі повісити звеліли.
– Дозвольте і мені, панове, річ держать, –
Тут обізвалася Лисиця.
– Розбійницю таку не так судить годиться:
Щоб більше жаху їй завдать
І щоб усяк боявся так робити, –
У річці вражу Щуку утопити!
– Розумна річ! – всі зачали гукать.
Послухали Лисичку
І Щуку кинули – у річку.
1858
СВИНЯ
Свиня у панський двір залізла;
Посновигала там
По всім куткам,
На смітнику кісток погризла,
Полежала в багні,
Як слід Свині,
В гної куйовдилася пикою своєю...
Та із гостей ізнов прийшла
Така ж, як і була, –
Свиня свинею.
От став свинар її питать:
– Що, Свинко, бачила ти в пана?
Чи хороше там гостювать?
Яка була тобі там шана?..
Я чув колись, що у панів,
Мов у царів,
Срібло та золото скрізь сяє,
Що буцім би пани так хороше живуть
Та солодко їдять і п'ють.
– Та де там воно є! – Свиня йому мовляє. –
Брехня! Не слухай! Я ж була,
І їла, і пила,
Всі заходеньки обходила,
І смітники,
І суточки,
А доброго нічого там не вздріла,
То тільки вигадки дурні!
Не хочу я нікого прирівняти,
Звиняйте, до Свині...
Ні, далебі, що ні!
Я тільки хочу щось спитати:
Траплялось на віку мені
Такеє бачити ледащо, –
Подивишся – не годне ані на що;
А як почне тебе судить,
То так оббреше, обчернить
Та рознесе таку погану славу,
Що соромно й сказать...
Так я се й хочу вас, панове, попитать
Еге, не гріх таку прояву
Свинею величать?..
1858
ВІВЧАР
Був на селі вівчар Тарас;
Він панових овечок пас.
Став мій Тарас чогось журитись:
Сидить, голівоньку схилив,
А панові боїться похвалитись,
Щоб пан не бив.
– Чого ти, брате, світом нудиш? –
Питаються його.
– Ох, братці! Лишенька мого
Абияк не відбудеш... –
От став хвалитись він, що є в болоті Вовк
І, на лихо йому, хапає овечок...
– Що ж брате, будемо робити, –
Ще й небияке нам діє Вовк!..
А пан за віщо буде бити?.. –
Гуртом вони до пана всі пішли,
Усе по правді розказали.
Звелів їм пан, щоб Вовка стерегли
І, коли можна, щоб піймали.
Пильнують Вовчика, нема коли й заснуть,
А Вовка щось нема й не чуть...
Чого ж се так, що у Тараса часом
Буває добрий борщ із м'ясом
Та з начинкою пиріжки?..
Дурні дядьки!
Ні один з вас не розчовпає!
Який там в біса звір!
На Вовка тільки поговір,
А овечок Тарас хапає!..
1858
ЛЯЩІ
В гаю у пана був ставок;
Вода – як скло; на дні – пісок;
Кругом цвіли волошки та васильки;
Червоная калина там росла,
Під гаєм пасіка була, –
Ну рай, та й тільки!
В ставу було чималенько Лящів;
Ніхто їх не ловив –
Ні волоком, ні в'ятірями, –
Життя Лящам,
Мов тим панам:
Гуляють, ляпають хвостами...
Приїхав раз з сусідом пан у гай
І Щук звелів у став понапускати.
– На біса Щук пускаєш, пане-брате?
Озвавсь сусід. – Ось потривай!
Ти гірше тільки тим нашкодиш –
Усіх Лящів позводиш:
Ї Щуки заїдять...
– Даремна річ! – хазяїн став казать
(Та й усміхнувся після того)... –
Жалкую, чом давніш не звів...
А ти ж, сусіде, чув од кого,
Що я охочий до Лящів?
1858
БИЛИНА
Сказав раз Кущ Билині:
– Билинонько! Чого така ти стала,
Мов рибонька в'яла:
Пожовкла, не цвітеш,
Живеш, як не живеш,
Твоя головонька от-от поляже?
– Ох, Кущику! – Билина каже. –
Я на чужині...
Хто щиро поважа родину,
Свій рідний край,
Тому не всюди рай:
Чужина в'ялить, як Билину.
1858
ЦІКАВИЙ
Раз край дороги Влас копиці волочив.
Вродило сіно – – весело й робилось...
От як надвечір сонечко схилилось,
Мій Влас полуднувати сів.
Глядить – щось іде по дорозі...
Йому й байдуже, хто на возі...
Коли зближається – аж то Кіндрат,
Всесвітній кум і сват.
– Здоров, Кіндрате! – Влас гукає. –
Куди се бог носив?
– А на базар пашню возив, –
Кіндрат йому мовляє.
– Що ж, – Влас пита, – чи справивсь молодцем?
– А бач, вертаюсь порожнем...
Та що балакать нам про теє...
Ось попитай, що бачив я!
І, матінко моя!
Я бачив в городі такеє,
Що тільки в казці розказать.
Дивлюся – люди аж кишать...
Що, думаю, за чудасія?!
Покинув віз коло Гордія,
А сам побіг, щоб поглядіть...
Всі кажуть: треба заплатить.
Віддав я копу – ніде дітись...
Та вже ж було на що й дивитись:
Яких я бачив там звірюк,
Довготелесих та страшних гадюк,
Комашечок... А овечата?
Подивишся – аж сміх бере:
Такі малесенькі, як кошенята...
Хоч німець грошики й дере,
Та вже ж і диво, пане-брате!
– А бачив бугая, Кіндрате? –
Питає Влас. – Учора був
У городі наш титар...
З ним їздив і Микола-писар...
Од них я чув,
Що є бугай над бугаями,
Неначе добрий віз з снопами...
– Який бугай? Я бугая
Не вгледів якось, пане-брате...
– Овва! Такий же ти, Кіндрате
Таких Кіндратів бачив я, –
Уміють добре прибрехати...
Та цур їм! – лучче не чіпати..
1859
КУПЕЦЬ ТА МИШІ
Один купець хороший дворик мав.
Щоб де було свій крам складати
Та всякую бакалію ховати,
Він у дворі комору збудував.
Купує мій купець, купує та складає;
Всього багато накупив, –
Усяк хазяїн добре знає,
Що іноді Мишва проклята виробляє;
Купець се знав та й напустив
Десятка півтора Котів.
Коти засіли за мішками;
Мишва притихла; все як слід,
Бо де не виглянь, – всюди Кіт.
Гаразд управились з Мишами,
Так друге лихо завелось:
Знайшовся злодій між Котами;
Мишей не чуть, а краде хтось.
Дознавсь купець, що пахне не Мишами,
Не розпитавсь та й став кричать:
«Е, треба ж їм гаразд всім прочуханки дать!»
Почувши се, Коти не довго ждали,
Взяли та й повтікали.
Пронюхала Мишва, що вже нема Котів,
Та швидше до мішків –
І почала хазяйнувати, –
Не стільки їсти, як псувати.
Напорала Мишва купцеві баришів,
Аж плаче він біля своїх мішків.
Дурний купець, та й годі!
А нащо ж всіх порозганяв,
Коли один злодюга крав?
Як не піймав, то й не кажи, що злодій.
1859
ТОРБИНА
У темному кутку, де рогачі стояли,
Де віник ставили та трісочки складали,
Лежать Торбині довелось.
Давно її покинув хтось...
Лежить порожняя Торбина,
Неначе драная ряднина;
Її і в руки не беруть,
А іноді і сміттям приметуть.
Долежалась-таки Торбина –
Настала й їй щасливая година:
Хазяїн взяв
Повнісіньку червінцями й напхав.
Неначе пані на перині,
Лежить Торбина в гарній скрині!
І по селу, й по хуторах,
І по купцях, і по панах, –
Пішла про неї слава всюди:
Її шанують хитрі люди;
На неї дивиться усяк
Так весело та ласо так,
Як циганча на добре сало.
Та й що ж? Сього Торбині мало:
Розчванилась вона,
Глузує над людьми, базіка,
Вибріхує таке, що на,
Неначе пані превелика!
А люди слухають, мовчать,
Бо хороше червінчики бряжчать.
А як Торбинка спорожнилась, –
Де в біса й слава тая ділась:
Без грошей Торба – чортзна-що!
Велике діло, братця, гроші!
З грошима й дурні прехороші!
Є в дурня гроші – він і пан;
Є в його дорогий жупан –
І розум є; всі поважають,
На покуті його саджають;
Той йому сват,
Той йому брат;
Його в бояри, в куми просять
І першу чарочку підносять...
Сказать би дурням тим,
Що як капшук у них прорветься –
Розійдеться їх слава, як той дим,
І панство пишнеє минеться!
1859
ГОРЛИЦЯ Й ГОРОБЕЦЬ
Воркувала Горлиця у садку,
У куточку тихенькому, на бузку;
Жалкувала сизокрила, що вона
Незчулася, як минула і весна,
Не вгледіла, як одцвівся і садок,
І черешні, і вишеньки, і бузок;
Сумувала, що прийдеться восени
Десь шукати ще іншої сторони.
Підлабузнивсь до Горлиці Горобець,
Наче справді запорозький молодець:
– Ой послухай, голубонько, не журись,
Ти на мене, молодчика, подивись!
Чи є в світі де такії молодці,
Як ми, славні та веселі горобці, –
На все вдатні, – до любощів, до пісень?
Цвірінькаєм, жартуючи, увесь день!
Ти не бійся, голубонько, що зима
Посиплеться білим снігом... То дарма!
Нас з тобою теє лихо не зляка:
Перебудем під стріхою в козака.
А як гляне ясне сонце на весну –
Забудемо тую зиму навісну.
Порозтають тії білії сніги,
Покриються травицею всі луги,
Розів'ється калинонька і садок,
Розцвітуться і вишеньки, і бузок;
Заспівають усі пташки, як в раю,
Привітатимуть голубоньку мою;
А ти, серце голубонько, не журись
Та до мене, молодчика, прихились...
– Бодай тобі, Горобчику, не брехать,
А горлицям твоїх брехень не чувать!
Не до пари голубоньці Горобець,
Хоч який він прехороший молодець:
Треба мені, сизокрилій, голубка,
Як хорошій дівчиноньці козака. – » –
Де не взявся сизокрилий Голубок
Як ухопить Горобчика за чубок!
Пом'яв його, понівечив, як хотів,
Оскуб його, молодчика, та й пустив:
– Оце тобі, Горобчику, так не вчись,
До чужої голубоньки не тулись. –
Як дремене Горобчичок у садок, –
Болить його головонька і чубок.
Регочуться проклятії горобці: –
Отак наші добувають молодці! –
Засоромивсь осміяний Горобець
Та и покинув ріднесенький табунець,
Полетів він світ за очі у садки
Відшіптувать головоньку і боки.
Я вигадав, лежачи на печі,
Для вас сюю баєчку, паничі!
Ой не будьте, паниченьки молодці,
І ви такі, як отії горобці;
Пригортайтесь, козаченьки, до дівчат –
Хіба мало є хороших бровенят?
Дівчинонька, як квіточка, – з нею рай,
А чужої молодиці не займай,
Бо налетить часом сивий Голубок –
Болітиме головонька й чубок!
1861
МИШАЧА РАДА
Задумала Мишва вчинить велике діло,
Щоб слава загула про них
По всіх усюдах, щоб вдивило
Не то людей – котів, дурних.
Мишей до біса назбігалось»
Чимало й Пацюків зібралось,
Старих і молодих
От в кухві тій, що з борошном, стояла,
Уся громада посідала –
Розслухать, що і як.
Найстаршенький Пацюк мовляє так;
– Оце зібрались ми, панове громадяни,
Про от що розсудить:
Пора б і Мишам в світі жить Т
ак, як живуть усі миряни.
А для того нам треба положить:
Щоб був порядок в кожнім ділі –
Збирати раду щонеділі...
Чи так, чи, може, як?..
– Розумне діло! Так, то й так!.. –
Гукнула разом вся громада.
– А щоб була доладна рада, –
Старий Пацюк кричить, –
Закон постановить:
Пускать на раду всіх хвостатих,
А куцих не пускать,
Бо хто бував в руках проклятих,
З того добра не ждать!
Чи так? Рішайте, коли чули!..
– Так тому й буть! – усі гукнули.
– Так!.. Куцих не пускать!.. –
Мишва таку приміту знає:
У кого довший хвіст – той розум більший має,
А хто свій хвіст ізбув,
Той дурнем всюди був
Чи то в якій-небудь пригоді,
Чи на війні, чи у поході.
От через тиждень, в темну ніч,
Справдилась Пацюкова річ:
Була між ними перша рада.
Зібралася як слід уся громада;
Посіли, гомонять...
Аж гульк – і куций є між ними...
Ну що його робить з дурними?
Ну як утерпіть – не сказать?..
Пацюк углядів молоденький –
Та зараз дядька штовх тихенько.
– А що ж се, – каже, – як се так?
Відкіль се взявся неборак?
Чому ж йому ніхто не вкаже?
Та се вже, справді, сором, глум!..
– Цить, язикатий! – дядько каже.
Бо то ж мій кум...
1863
ПАН НА ВСЮ ГУБУ
В якійсь далекій стороні...
В Німеччині... в Туреччині... Та ні!..
(Таку ледачу пам'ять маю,
Що й не згадаю).
Далеко десь, серед чужих країв,
Пан на всю губу жив,
У розкоші, як пану подобає;
Суддею б то, чи що, служив
(Чи справді є там суд – хто його знає
Жив, хороше і їв, і пив,
Нічого не робив,
Підписував, що скажуть люде,
Не знаючи, що з того буде.
Так живучи, про що тужить?
Два віки б жить,
Не сподіваючись умерти, –
Та от біда: як набіжить –
Не заховаєшся від смерті...
Настав той скорбний час –
І панів вік погас,
Сказати просто – вмер, та й годі, –
Спокійно, тихо, мов заснув...
Засумували всі в господі,
Бо добрий господар він був.
Як не живи, а на тім світі
Про все одвіт оддай,
На панство не вважай,
Бо там не те, що у повіті.
Явивсь мій пан, стоїть і жде,
І думає: «Ну, що то буде?..»
Аж дивиться – громада йде,
Усе старі, поважні люде.
– Ну, брате, – кажуть, – як ти жив?
Добро чи зло робив?
– А що ж, панове, – пан мовляє, –
Нічого не робив,
Мене усяке добре знає:
Суддею був, для себе жив,
Про все мені було байдуже...
– Ну, добре ж, – кажуть, – милий друже,
Гаразд, що так ти жив.
А нуте, братця, одчиняйте
Ворота в рай! Земляче, йди! –
Промовили діди.
– З якої речі? Потривайте! –
Озвався сивий дід,
Що біля царини знаходивсь, –
Ні, так не слід,
Щоб лежень та того сподобивсь!..
– Та ну-бо, – кажуть, – слід!
Яка б з його була робота,
Коли нічого він не вмів?
Він тільки б лиха наробив!
– Хіба... – промовив дід – і одчинив ворота.
Колись я в суді був і бачив сам
Якраз такого пана там.
Хороший чоловік, мовляли люде,
Плохий, нічого не бере...
От, думаю собі, і вмре,
То паном буде.
1863
ДЕРЕВЦЕ
Ішов Панас із города додому
З сокирою й мішком.
Вертаться довелось самому,
Прямуючи ліском.
Іде Панас, не розглядає,
Міркуючи про щось
(Міркує той, хто нужду знає),
Аж чує – кличе хтось.
– Гов, дядьку! – хтось гукнув близенько.
Оглянувся: – А хто там, – каже, – де?
– Се я, – озвалося тихенько
Деревце молоде,
Як вгледіло я вас, так аж зраділо.
– А що тобі? – пита Панас.
– Є дільце, дядечку, до вас.
– Кажи, яке там діло. –
Деревце почало казать,
Яке йому життя погане.
Що не росте воно, а в'яне,
Що ніде віти розпускать
Через оті дуби й осики,
Хоч пропади навіки.
– А якби я само росло,
Я б не таке було:
Я б виросло високе та зелене,
Усі раділи б через мене:
Вівчарики і орачі
У холодочку б тут лежали,
Ввесь день би пташечки співали
І спали б уночі...
Зробіте ласку, дядечку, велику,
Не жалуйте дерев старих,
Озьміть та вирубайте їх, –
Я дякуватиму довіку! –
Достав Панас сокиру та брусок,
Налагодивсь – і полягли дерев'я...
Пропав лісок
Знічев'я!
Тепер само собі стоїть
Деревце молоденьке,
Сміється, шелестить
(Раденьке, що дурненьке!).
День, два – не вспіло погулять,
Вже й лихо стало докучать:
То сонечко пече, то вітер його пхає,
А іноді буває
Морока і з дощем.
Раз якось хмара наступила,
Схопилась буря і зломила
Деревце бідне з корінцем. –
Бач, божевільне, так і треба,
– От тобі й виросло до неба! –
Озвалася Сова, –
Сама дурненька голова,
Мовляв, біду собі купила –
Талан занапастила.
Гай, гай! Росло б, і розрослось,
І виросло б, набралось сили,
І хоч самому б жити довелось,
Біди б не склалось...Світе милий!
Нам лишенько через таких,
Та жалко й їх.
Моторнії сини й онуки!
Читайте байку – для науки
[1864-1872]
ВЕДМІДЬ-ПАСІЧНИК
У темнім лісі, за горами,
Зібравсь усякий звір:
Вовки, лисиці з ховрахами,
Зайці дурні, шкодливий тхір
І ще там деяких чимало
Безпечно в лісі панувало.
Була і пасіка у них...
Нехай, мов, люди не гордують,
Що тільки все вони мудрують
У хуторах своїх!
От радиться громада стала –
Кому б то пасічником буть?
Лисичка зараз і вгадала:
Ведмедика кликнуть!
Послухали і по-дурному
Постановили, що нікому
Так не впадає, як йому.
Не то розумний – дурень знає
І скаже світові всьому,
Як скрізь Ведмідь той мед тягає,
Так де тобі! І не кажи, –
Себе, мов, стережи»!
Почав Ведмідь хазяйнувати,
У пасіці порядкувати:
Щодня він мед тягав
Та в берлозі ховав.
Дознались, кинулись до його –
І меду не знайшли нічого...
До суду потягли,
Прогнали злодія старого
Та ще й приказ дали:
Заперти бісового сина
На цілу зиму в берлозі.
Ведмедику лиха година:
Зарився у лозі,
Дарма, про все йому байдуже,
Лежить та ласує медком.
“З тобою, – дума, – милий друже,
Нам тільки й жити двом”.
Таких Ведмедів на приміті
Ще трохи є у нашому повіті.
[1864-1872]
ОСЕЛ І ХАЗЯЇН
Один Хазяїн мав леваду.
Самому ніколи леваду стерегти,
Бо треба дать у полі раду,
Щоб діла не звести,
А тут ще нікого й наймати:
Робочий час – пильнує всяк.
Знайшовсь Осел-мастак –
Його й найняв левади доглядати,
Проклятих горобців та гав ганяти.
Осел був чесний неборак, –
Не гріх сказать, що слід би й людям так, –
Не то щоб що – листка займать боявся.
Одна біда – що недотепний вдався:
Шкодливих горобців та гав
Він щиро так ганяв,
Що витоптав всі кавуни і дині,
Неначе буря рознесла.
Як глянув господар – і зозла аж посинів,
Вхопив рубель та й ну гатить по спині
Сердешного Осла.
А люди, сміючись, піддакують ще збоку:
– Отак йому, отак, щоб знав,
Як з баштана робить толоку!
А я б їм те сказав,
Що нічого Ослові дорікати,
Що лучче б розуму спитати
У того, хто наймав.
[1864-1872]
МУХА Й БДЖОЛА
Весною Муха-ледащиця
Майнула у садок
На ряст, на квіти подивиться,
Почуть Зозулин голосок.
От примостилась на красолі
Та й думає про те,
Що як то гарно жить на волі,
Коли усе цвіте.
Сидить, спесиво поглядає,
Що робиться в садку;
Вітрець тихесенько гойдає,
Мов панночку яку...
Побачила Бджолу близенько:
– Добридень! – каже їй. –
Оддиш хоч трохи, моя ненько,
Сідай отут мерщій.
– Та ніколи мені сидіти, –
Одвітує Бджола,
– Вже час до пасіки летіти:
Далеко від села.
– Яка погана, – Муха каже, –
На світі доленька твоя:
Раненько встане, пізно ляже...
Мені б отак – змарніла б я,
За тиждень би головоньку схилила.
Моє життя, голубко мила, –
Талан як слід:
Чи де бенкет, чи де обід
А бо весіллячко, родини,
Такої гарної години
Ніколи не втеряю я:
І їм, і ласую доволі, –
Не те що клопоти у полі
І праця бідная твоя! –
На річ таку Бджола сказала:
– Нехай воно і так;
Та тільки он що я чувала,
Що Муху зневажає всяк,
Що де ти не поткнешся
Або до страви доторкнешся, –
Тебе ганяють скрізь:
Непрохана не лізь.
– Стару новинку, – каже Муха, –
Десь довелось тобі почуть!..
Запевне, дурень дурня слуха...
Велике діло – проженуть!
Не можна в двері – яв кватирку
Або пролізу в іншу дірку –
І зась усім!
Нехай ся байка мухам буде,
Щоб не сказали часом люде,
Що надокучив їм.
[1864-1872]
ВОВК ТА ЗОЗУЛЯ
Надумавсь Вовк, що жить йому погано:
Не з'їсть, не засне до пуття,
Що вік його минає марно,
Що треба кращого шукать собі життя...
Сидить він раз під дубом та й куняє,
Ніхто його не розважає, –
Аж чує – на вербі,
Між листям десь, Зозуля закувала:
– Ку-ку! Добривечір тобі!
А що се, Вовчику, чи не журба напала?
Чи, може, підтоптавсь?
– Яке там підтоптавсь! – до неї Вовк озвавсь.
Тобі усе, паньматко, смішки!
А декому ні кришки:
Тут думка неабияка
Морочить козака.
– Скажи ж мені, нехай і я почую, –
Зозуля каже, – що і як,
Про що міркує неборак?
– Прощайте, – от що!.. Помандрую, –
Мовляє Вовк, – покину вас усіх.
– От тобі й на! Чи справді, чи на сміх? –
Зозуля, сміючись, питає. –
Вигадуєш ти, друже мій! –
Розсердивсь Вовк та й каже їй:
– Які там вигадки! Либонь, не знає,
Як кожен біс мене ганяє, –
Хотіли б навіть вбить!
Ні, годі вже мені терпіть
Таку лиху годину...
Попхаюсь, серце, на Вкраїну, –
Хороша, кажуть, сторона:
Життя таке, що на!
Там люди не страшні, шанують, привітають;
Собаки там нікого не займають, –
Живи як хоч, де хоч ходи,
Не сподіваючись біди.
– А Вовчі норови ти де подінеш?
Пита Зозуля. – Тут покинеш?
– Бодай тебе, Зозуленько моя! –
Сміється Вовк. – Вигадуєш дурниці...
Хіба ж Вовки – Лисиці,
І я, мов, і не я?..
Був Вовком я і Вовком буду –
Довіку і до суду!
– Ой Вовче, Вовче, не хвались, –
Промовила Зозуля, – стережись!
Ось не мандруй ти здуру,
Бо здіймуть з тебе шкуру.
Не забувайте, земляки:
Є й між людьми такі Вовки, –
Про других – де тобі як виють,
А самі ж лихо діють.
[1864-1872]
КВІТИ
У гарному будинку на вікні
Бриніли Квіти у макітрі;
Тихесенько вони гойдалися на вітрі,
Радіючи весні.
На другому вікні стояли інші Квіти:
З паперу зроблені і шовком перевиті,
На дротяних стебельцях, наче мак, –
Хто йде, дивується усяк...
Чого тепер не роблять люде!